Постанова

Іменем України

28 червня 2022 року

м. Київ

справа № 757/59416/19-ц

провадження № 61-16495св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 29 березня 2021 року у складі судді Батрин О. В. та постанову Київського апеляційного суду від 06 вересня 2021 року у складі колегії суддів: Лапчевської О. Ф., Березовенко Р. В., Нежури В. А., у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання договору дарування удаваним, вчиненим для приховання правочину купівлі-продажу, переведення прав та обов`язків покупця,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання договору дарування удаваним, вчиненим для приховання правочину купівлі-продажу, переведення прав та обов`язків покупця.

На обґрунтування позовних вимог вказував, що починаючи з 2015 року ОСОБА_1 та ОСОБА_3 були співвласниками часткової нерухомої власності, а саме кв. АДРЕСА_1 та кожен з них володів 1/2 квартири, не виділеною в натурі часткою.

03 листопада 2018 року в порушення частини першої статті 362 ЦК України ОСОБА_3 продала свої 1/2 частку квартири ОСОБА_2 за невідому вартість, приховавши цей продаж договором дарування аби обійти переважне право позивача перед іншими особами на купівлю її частки.

При цьому, ОСОБА_2 не є родичем ОСОБА_3 , а орієнтовна ринкова ціна 1/2 частки вказаної квартири приблизно становить 150 000 дол. США.

Тому позивач вважав, що договір дарування від 03 листопада 2018 року підлягає визнанню удаваним на підставі статті 235 ЦК України.

У зв'язку із викладеним позивач просив визнати договір дарування від 03 листопада 2018 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , удаваним та вчиненим для приховання правочину купівлі-продажу, та, відповідно до частини четвертої статті 362 ЦК України, перевести на нього права і обов`язки відповідача ОСОБА_2 щодо 1/2 частки кв. АДРЕСА_1 або повернути права та обов`язки ОСОБА_2 до ОСОБА_3 та забезпечити переважне право за позивачем щодо викупу 1/2 частки вказаної квартири.

Короткий зміст судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 29 березня 2021 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 06 вересня 2021 року, у задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив з того, що не заслуговують на увагу твердження позивача про те, що відповідач мала на меті приховати продаж належної їй частки квартири шляхом її дарування, оскільки позивачем не надано доказів наявності волі сторін договору, спрямованої на укладення договору купівлі-продажу, та доказів на підтвердження отримання ОСОБА_3 від ОСОБА_2 грошових коштів за фактично відчужену 1/2 частку спірної квартири.

Також безпідставними є доводи позивача про те, що договором дарування було порушене його переважне право на купівлю частки у спільній частковій власності, передбачене статтею 362 ЦК України, оскільки переважне право перед іншими особами на купівлю частки майна, яке знаходиться у спільній власності, з`являється у співвласника тільки тоді, коли мова йде про продаж майна. У даній же справі 1/2 частки квартири була не продана, а подарована відповідно до договору дарування від 03 листопада 2018 року. Тому, на зазначені правовідносини положення статті 362 ЦК України не поширюються.

Позивач не довів удаваності договору дарування 1/2 частки квартири від 03 листопада 2018 року з метою приховання іншого правочину, не надав належних і допустимих доказів на підтвердження того, що між сторонами правочину виникли інші правовідносини, ніж передбачені договором дарування, та що воля сторін договору була спрямована на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені укладеним між ними правочином.

Крім того, суд апеляційної інстанції вказав, що фактично, через доводи апеляційної скарги про нікчемність договору, позивач намагається змінити і підстави, і предмет позову, вказуючи нові обставини, відмінні від тих, які розглядав суд першої інстанції.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У жовтні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, з урахуванням уточнень, просив скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове судове рішення, яким визнати нікчемність договору дарування.

Скаржник посилається на те, що суди в оскаржуваних судових рішеннях застосували норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Позивач у касаційній скарзі зазначав, що суди не повно з`ясували обставини справи, зокрема не звернули уваги на його позицію щодо нікчемності договору.

Вказував на те, що договір є нікчемним, оскільки його предметом є неіснуючий об`єкт нерухомості - 1/2 частка квартири, оскільки квартира не поділена на частки та на момент продажу належала на праві власності двом співвласникам, тобто кожен зі співвласників володіє часткою у праві власності на спільне майно у цілому.

Режим спільної часткової власності виключає існування 1/2 частки квартири, а отже правочин щодо продажу такої частки не відповідає вимогам закону та є нікчемним через його невідповідність частинам третій, четвертій, п`ятій статті 203 ЦК України.

Зазначав, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій не відповідають висновкам Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17.

Аргументи інших учасників справи

Відзиву на касаційну скаргу не надходило.

Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 25 листопада 2021 року відкрито касаційне провадження та витребувано цивільну справу № 757/59416/19-ц та витребувано цивільну справу із Печерського районного суду міста Києва.

У лютому 2022 року до Верховного Суду надійшла цивільна справа № 757/59416/19-ц.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суд встановив, що відповідно до свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 21 березня 2016 року, яке зареєстроване в реєстрі за № 6-588 державним нотаріусом Шостої Київської державної нотаріальної контори Прудь Н. В. на підставі заповіту, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Лосєвим В. В. 07 березня 2012 року, зареєстрованого у реєстрі за № 725, спадкоємцями майна ОСОБА_4 , 1924 року народження, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , є її дочка ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , яка зареєстрована в АДРЕСА_1 , на 1/2 частку та син ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , який зареєстрований в АДРЕСА_1 , на 1/2 частку.

Спадщина, на яку в указаних частках видано свідоцтво складається з 1/2 частки кв. АДРЕСА_1 , яка належала померлій на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого органом приватизації державного житлового фонду Старокиївського району 04 листопада 1993 року, згідно з розпорядженням (наказом) від 04 листопада 1993 року за № 2701, зареєстрованого в Київському міському бюро технічної інвентаризації 15 листопада 1993 року за № 7564.

Свідоцтво про право власності на спадщину на 1/4 частку квартири видано ОСОБА_3 .

Свідоцтво про право на спадщину на 1/4 частку квартири ще не видано (т. 1 а. с. 96).

Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом від 21 березня 2016 року, зареєстрованого в реєстрі за № 6-589 державним нотаріусом Шостої Київської державної нотаріальної контори Прудь Н. В., спадкоємцями майна ОСОБА_6 , 1923 року народження, який помер ІНФОРМАЦІЯ_4 , є його дочка ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , яка зареєстрована в АДРЕСА_1 , на 1/2 частку, син ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , який зареєстрований в АДРЕСА_1 , на 1/2 частку.

Спадщина, на яку в указаних частках видано свідоцтво складається з 1/2 частки кв. АДРЕСА_1 , яка належала померлому на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого органом приватизації державного житлового фонду Старокиївського району 04 листопада1993 року, згідно з розпорядженням (наказом) від 04 листопада 1993 року за № 2701, зареєстрованого в Київському міському бюро технічної інвентаризації 15 листопада 1993 року за № 7564.

Свідоцтво про право власності на спадщину на 1/4 частку квартири видано ОСОБА_3 .

Свідоцтво про право на спадщину на 1/4 частку квартири ще не видано (т. 1 а. с. 100).

03 листопада 2018 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладено договір дарування 1/2 квартири, відповідно до якого ОСОБА_3 (дарувальник) подарувала, а ОСОБА_2 (обдаровувана) прийняла в дар 1/2 частку кв. АДРЕСА_1 (т. 1 а. с. 73-75).

Договір посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Косенко М. О. та зареєстрований в реєстрі за № 2356, що також підтверджується витягом з Державного реєстру обтяжень рухомого майна про податкові застави (т. 1 а. с. 76).

Відповідно до звіту про оцінку майна, складеного фізичною особою-підприємцем ОСОБА_7 від 01 листопада 2018 року ринкова вартість спірної квартири становить 4 720 250 грн та ринкова вартість 1/2 частки квартири складає 1 142 506 грн (т. 1 а. с. 106-135).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій відповідають вказаним вимогам закону.

Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваних судових рішень, обговоривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (стаття 627 ЦК України).

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно з пунктом 1 частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини.

За змістом частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до частини першої статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Згідно з частиною першою статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Згідно з частиною третьою статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Відповідно до статті 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

За удаваним правочином сторони умисно оформлюють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину (стаття 235 ЦК України).

Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, який правочин насправді вчинили сторони, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення, в якому встановлює нікчемність цього правочину або визнає його недійсним.

Вказані висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 522/14890/16-ц (провадження № 14-498цс18).

Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

За змістом статей 203 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

Викладене узгоджується із правовим висновком Верховного Суду України, висловленим у постанові від 07 вересня 2016 року в справі № 6-1026цс16.

Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Частиною першою статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Тобто, заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, заявник має довести: факт укладання правочину, що на його думку є удаваним; спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж приховати інший правочин; настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж ті, що передбачені удаваним правочином.

Стаття 655 ЦК України закріплює законодавче визначення договору купівлі-продажу, згідно з яким за цим договором одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Суди установили, що 03 листопада 2018 року ОСОБА_3 на підставі договору дарування подарувала ОСОБА_2 1/2 частку кв. АДРЕСА_1 .

ОСОБА_1 стверджував, що договір дарування було вчинено для приховання договору купівлі-продажу, з метою позбавити позивача переважного права на купівлю частки квартири.

Як вбачається з пункту 10 договору дарування сторони підтверджують, що вони не визнані недієздатними або обмежено дієздатними, укладення договору відповідає їх інтересам, волевиявлення є вільним, усвідомленим і відповідає їх внутрішній волі, умови договору зрозумілі і відповідають реальній домовленості сторін, договір не приховує іншого правочину і спрямований на реальне настання наслідків, які обумовлені у ньому. Будь-які попередні домовленості, що мали місце до укладення цього договору і не відображені у його тексті, після підписання цього договору не матимуть правового значення.

Доказів на підтвердження оплатності договору дарування позивачем надано не було.

Таким чином, колегія суддів вважає, що суди дійшли обґрунтованого висновку про те, що позивачем не надано доказів наявності волі сторін договору, спрямованої на укладення договору купівлі-продажу, та доказів на підтвердження отримання ОСОБА_3 від ОСОБА_2 грошових коштів за фактично відчужену 1/2 частку спірної квартири.

З огляду на викладене, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, врахувавши вимоги вказаних норм права та встановивши, що укладаючи спірний договір дарування, сторони договору повністю усвідомлювали, що укладають саме договір дарування, а не будь-який інший договір, позивач не обґрунтував удаваності договору дарування квартири з метою приховання іншого правочину, не надав належних і допустимих доказів на підтвердження того, що між сторонами правочину виникли інші правовідносини, ніж передбачені договором дарування, та що воля обох сторін була спрямована на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені укладеним між ними правочином, дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог та визнання оспорюваного договору удаваним.

Воля сторін договору на дарування спірної квартири зафіксована у нотаріально посвідченому договорі дарування та відсутні докази про намір сторін укласти інший договір.

Посилання позивача на те, що судом не було застосовано закон щодо захисту інтересів співвласника житла є безпідставними з огляду на наступне.

Згідно зі статтею 362 ЦК України у разі продажу частки у праві спільної часткової власності співвласник має переважне право перед іншими особами на її купівлю за ціною, оголошеною для продажу, та на інших рівних умовах, крім випадку продажу з публічних торгів.

Продавець частки у праві спільної часткової власності зобов`язаний письмово повідомити інших співвласників про намір продати свою частку, вказавши ціну та інші умови, на яких він її продає.

Якщо інші співвласники відмовилися від здійснення переважного права купівлі чи не здійснять цього права щодо нерухомого майна протягом одного місяця, а щодо рухомого майна - протягом десяти днів від дня отримання ними повідомлення, продавець має право продати свою частку іншій особі.

У разі продажу частки у праві спільної часткової власності з порушенням переважного права купівлі співвласник може пред`явити до суду позов про переведення на нього прав та обов`язків покупця. Одночасно позивач зобов`язаний внести на депозитний рахунок суду грошову суму, яку за договором повинен сплатити покупець.

Переважне право перед іншими особами на купівлю частки майна, яке знаходиться у спільній власності, з`являється у співвласника при продажі майна, проте в даній справі встановлено, що 1/2 частки квартири була подарована відповідно до договору дарування від 03 листопада 2018 року. Отже, на зазначені правовідносини положення статті 362 ЦК України не поширюються.

Щодо доводів касаційної скарги про нікчемність договору, оскільки його предметом є неіснуючий об`єкт нерухомості - 1/2 частка квартири, водночас, квартира не поділена на частки та на момент продажу і належала на праві власності двом співвласникам, а отже правочин щодо продажу такої частки не відповідає вимогам закону та є нікчемним через його невідповідність частинам третій, четвертій, п`ятій статті 203 ЦК України слід зазначити таке.

Право на доступ до суду не є абсолютним. Воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов, за яких суд повноважний розглядати позовну заяву. Такі обмеження не можуть шкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою.

Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (частина перша статті 4 ЦПК України).

За змістом статей 11 15 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства. Кожна особа має право на судовий захист.

Особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Згідно із частиною першою статті 175 ЦПК України у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування.

Відповідно до пунктів 4, 5 частини третьої статті 175 ЦПК України позовна заява повинна містити зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них, виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини.

Предмет позову кореспондується із способами захисту права, які визначені, зокрема у статті 16 ЦК України, а відтак зміна предмета позову означає зміну вимоги, що може полягати в обранні позивачем іншого/інших, на відміну від первісно обраного/них способу/способів захисту порушеного права, в межах спірних правовідносин.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19) вказано, що предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.

Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Тобто зміна предмета позову означає зміну вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача. Одночасно зміна і предмета, і підстав позову не допускається. Разом з тим не вважаються зміною підстави позову доповнення його новими обставинами при збереженні в ньому первісних обставин та зміна посилання на норми матеріального чи процесуального права (постанова Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 (провадження № 12-15гс19)).

Аналогічні висновки містяться в постановах Верховного Суду від 28 липня 2021 року у справі № 640/9380/19 (провадження № 61-6741св21), від 15 листопада 2021 року у справі № 428/9280/20 (провадження № 61-12194св21), від 21 грудня 2021 року у справі № 295/983/21 (провадження № 61-13906св21).

За правилами частини третьої статті 49 ЦПК України до закінчення підготовчого засідання позивач має право змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви. У справі, що розглядається за правилами спрощеного позовного провадження, зміна предмета або підстав позову допускається не пізніше ніж за п`ять днів до початку першого судового засідання у справі.

Як вбачається з матеріалів справи, справа у провадженні суду першої інстанції перебувала з 2019 року, підготовче засіданні декілька разів відкладалось, витребовувались додаткові документи.

13 листопада 2020 року справу призначено до судового розгляду, позивач підстави та/або предмет позову не змінював.

Таким чином, колегія суддів вважає, що суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивач намагається змінити і підстави, і предмет позову, вказуючи нові обставини, відмінні від тих, які розглядав суд першої інстанції.

Посилання касаційної скарги на невідповідність висновків судів першої та апеляційної інстанцій висновкам, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 ро у справі № 916/3156/17 є безпідставними, оскільки предмет і підстави вказаної справи і справи, що розглядається є відмінними.

Інші доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваних судових рішень, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судів.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58 59 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів не встановлено, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Печерського районного суду міста Києва від 29 березня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 06 вересня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Є. В. Петров

А. І. Грушицький

І. В. Литвиненко