№ 757/60759/16-ц - Судебная практика в Украине -Законодательство Украины

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 липня 2025 року

м. Київ

справа № 757/60759/16-ц

провадження № 61-12121св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В.,

учасники справи:

позивач - Заступник керівника Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Центрального регіону в інтересах держави в особі Служби безпеки України,

відповідачі: Центральне управління Служби безпеки України, ОСОБА_1 , Печерська районна у місті Києві державна адміністрація,

треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Житлово-побутова комісія Центрального управління Служби безпеки України, Приватний нотаріус Київського нотаріального округу Семенова Ганна Володимирівна,

розглянув на стадії попереднього розгляду в порядку письмового провадження касаційну скаргу Заступника керівника Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Центрального регіону на постанову Київського апеляційного суду від 15 квітня 2024 року у складі колегії суддів Невідомої Т. О., Верланова С. М., Нежури В. А. у справі за позовом Заступника керівника Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Центрального регіону в інтересах держави в особі Служби безпеки України до Центрального управління Служби безпеки України, ОСОБА_1 , Печерської районної у місті Києві державної адміністрації, треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Житлово-побутова комісія Центрального управління Служби безпеки України, Приватний нотаріус Київського нотаріального округу Семенова Ганна Володимирівна, про визнання нечинним та скасування протоколу засідання, визнання нечинним та скасування розпорядження, визнання недійсним свідоцтва про право власності, скасування реєстраційного запису та усунення перешкод у користуванні квартирою,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2016 року Заступник військового прокурора Центрального регіону України (після перейменування - заступник керівника Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Центрального регіону) в інтересах держави в особі Служби безпеки України звернувся до суду з позовом до Центрального управління Служби безпеки України, ОСОБА_1 , Печерської районної у місті Києві державної адміністрації, треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , Житлово-побутова комісія Центрального управління Служби безпеки України, Приватний нотаріус Київського нотаріального округу Семенова Г. В., уякому, з урахуванням заяв про збільшення позовних вимог та уточнення позовних вимог, остаточно просив:

- визнати нечинним та скасувати протокол засідання житлово-побутової комісії Центрального управління Служби безпеки України від 29 грудня 2009 року № 18 у частині прийняття рішення про виключення квартири АДРЕСА_1 зі складу службового житла Служби безпеки України та виділення її для постійного проживання ОСОБА_2 ;

- визнати нечинним та скасувати розпорядження Печерської районної у місті Києві державної адміністрації від 09 березня 2010 року № 128 про виключення з числа службових зазначеної квартири;

- визнати недійсним свідоцтво серії НОМЕР_1 , про право власності ОСОБА_4 на квартиру АДРЕСА_1 , видане 15 червня 2010 року Відділом приватизації державного житлового фонду Печерської районної у місті Києві державної адміністрації;

- скасувати державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 та усунути перешкоди у користуванні спірною квартирою.

Свої вимоги позивач мотивував тим, що 10 листопада 2009 року ОСОБА_5 видано ордер на право зайняття службової квартири АДРЕСА_1 .

Після виключення спірної квартири з числа службових ОСОБА_2 подав до відділу приватизації Печерської районної у місті Києві державної адміністрації заяву, у якій просив оформити право власності на квартиру на свою дружину ОСОБА_4

15 червня 2010 року квартиру АДРЕСА_1 приватизовано і передано у приватну власність ОСОБА_4 , що підтверджується свідоцтвом про право власності від 15 червня 2010 року серії НОМЕР_1 .

Наразі власником спірної квартири є ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 27 квітня 2016 року.

Позивач зазначав, що не існувало підстав для виключення спірної квартири з числа службових, оскільки ОСОБА_2 не перебував на обліку осіб, які потребують поліпшення житлових умов.

Крім того, на час здійснення приватизації квартири її власником була держава в особі Служби безпеки України, тому орган приватизації Печерської районної у місті Києві державної адміністрації не мав повноважень здійснювати приватизацію спірної квартири.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Печерський районний суд міста Києва у складі судді Підпалого В. В. рішенням від 04 травня 2023 року позов задовольнив частково.

Визнав недійсним свідоцтво серії НОМЕР_1 , про право власності ОСОБА_4 на квартиру АДРЕСА_1 , видане 15 червня 2010 року Відділом приватизації державного житлового фонду Печерської районної у місті Києві державної адміністрації.

Скасував державну реєстрацію права власності ОСОБА_4 на квартиру АДРЕСА_1 , дата прийняття рішення про державну реєстрацію - 18 червня 2010 року.

Скасував державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_1 , дата прийняття рішення про державну реєстрацію - 04 березня 2013 року.

Скасував державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на квартиру АДРЕСА_1 , дата прийняття рішення про державну реєстрацію - 27 квітня 2016 року.

У задоволенні решти позовних вимог відмовив.

Вирішив питання про розподіл судових витрат.

Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що виключення спірної квартири з числа службових відбулося відповідно до вимог Положення про порядок надання службових жилих приміщень і користування ними в Українській РСР, затвердженого постановою Ради Міністрів Української РСР від 04 лютого 1988 року № 37.

Водночас, оскільки відповідний державний житловий фонд, до складу якого входить спірна квартира, не передано у комунальну власність чи у розпорядження Печерської районної у місті Києві державної адміністрації, то квартира на час здійснення приватизації належала на праві власності державі в особі Служби безпеки України.

Отже, належним органом, який вирішує питання про приватизацію спірної квартири, є відповідний орган, створений у складі Служби безпеки України, у повному господарському віданні або оперативному управлінні якого перебуває відомчий державний житловий фонд, проте рішення про приватизацію спірного житла прийнято неуповноваженим органом державної влади.

Свідоцтво про право власності, видане органами приватизації наймачам квартир у державному житловому фонді, є правовою підставою для набуття права власності та здійснення державної реєстрації права власності, тобто є правовстановлюючим документом, на підставі якого це право виникає, змінюється чи припиняється.

Оскільки ефективним способом захисту порушеного права позивача буде визнання недійсним свідоцтва про право власності ОСОБА_4 на квартиру АДРЕСА_1 , яке є правовстановлюючим документом, то пред`явлення вимоги про визнання незаконним (недійсним) відповідного розпорядження органу приватизації державного житлового фонду Печерської районної у місті Києві державної адміністрації, яким ОСОБА_5 надано дозвіл на приватизацію квартири, не може бути підставою для відмови в позові, оскільки оцінка такому рішенню надана під час розгляду спору про визнання недійсним свідоцтва про право власності.

Витребування спірного майна у цій справі також є неможливим, оскільки положення частини першої статті 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) застосовуються як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна до такого неправомірного вибуття з володіння власника не існувало будь-яких правових відносин.

Між учасниками спору у справі, що розглядається, існували не абсолютні, а відносні правові відносини, що виникли в результаті приватизації, ОСОБА_4 є першим набувачем спірного майна після втрати цього майна його власником, тому застосування будь-яких речово-правових способів захисту для відновлення порушених прав держави у цьому спорі є неможливим. Подібної точки зору до споріднених правових відносин та щодо визначення природи приватизації висловлено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 07 квітня 2020 року у справі № 473/1433/18 (провадження № 14-35цс20), у пункті 27 якої зазначено, що з юридичної точки зору приватизація - це майновий правочин, змістом якого є оплатне, частково оплатне або безоплатне відчуження державного та комунального майна.

Оскільки безоплатна приватизація державного житлового фонду як правочин згідно з частиною п`ятою статті 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» набуває зовнішнього вираження у формі свідоцтва про право власності на квартиру, то ефективним способом захисту порушених прав позивача буде визнання такого свідоцтва недійсним.

З огляду на те, що у цій справі рішення про приватизацію спірного житла прийнято неуповноваженим на те органом, тому наявні підстави для визнання недійсним свідоцтва про право власності на квартиру від 15 червня 2010 року серії НОМЕР_1 , та скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_4 (дата прийняття рішення про державну реєстрацію 18 червня 2010 року), ОСОБА_3 (дата прийняття рішення про державну реєстрацію 04 березня 2013 року), ОСОБА_1 (дата прийняття рішення про державну реєстрацію 27 квітня 2016 року) на спірну квартиру.

Задоволення зазначених вимог не призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки ОСОБА_2 , який звернувся до неуповноваженого органу приватизації, мав знати про порушення процедури приватизації спірної квартири, належної державі на праві загальнодержавної власності в особі Служби безпеки України, тому він не повинен був мати правомірних очікувань на набуття у власність цієї квартири.

Київський апеляційний суд постановою від 15 квітня 2024 року апеляційні скарги ОСОБА_6 та адвоката Єлманової В. А. в інтересах ОСОБА_3 та ОСОБА_1 задовольнив.

Рішення Печерського районного суду міста Києва від 04 травня 2023 року скасував і ухвалив нове судове рішення про відмову в позові.

Апеляційний суд мотивував постанову тим, що відповідно до прохальної частини уточненої позовної заяви від 25 червня 2021 року прокурор, серед іншого, порушив питання про визнання нечинним і скасування розпорядження Печерської районної у місті Києві державної адміністрації від 09 березня 2010 року № 128 про виключення із числа службових трикімнатної квартири АДРЕСА_1 та визнання недійсним свідоцтва від 15 червня 2010 року про право власності ОСОБА_4 на спірну квартиру.

Водночас, позивач визначив процесуальний статус ОСОБА_4 як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору.

Суд першої інстанції, скасовуючи державну реєстрацію права власності на спірну квартиру за ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , не взяв до уваги, що останні перебували у статусі третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору. При цьому суд фактично позбавив їх права власності без визначення суті допущених ними порушень чинного законодавства. Тобто ухвалення рішення, яке усуває порушення прав позивача, фактично порушує права третіх осіб без існування відповідних позовних вимог до них, які в подальшому не відновляться ( ОСОБА_7 в частині приватизації, а ОСОБА_3 в частині отримання житла в користування як особи, яка перебувала на відповідному обліку, і набуття спірного житла у спадщину).

Враховуючи, що має місце визначення неналежного складу учасників справи, то апеляційний суд позбавлений можливості надавати оцінку по суті спірних правовідносин. Незалучення до участі у справі особи як співвідповідача за умови наявності обов`язкової процесуальної співучасті, є підставою для відмови у задоволенні позову через неналежний суб`єктний склад.

Колегія суддів також зауважила, що ефективність позовної вимоги про скасування державної реєстрації права власності має оцінюватися з огляду на обставини справи, залежно від того, чи приведе задоволення такої вимоги до дійсного захисту інтересу позивача без необхідності повторного звернення до суду. У цьому ж випадку обраний позивачем спосіб захисту щодо скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_1 на спірну квартиру не є ефективним та не приведе до відновлення порушеного права позивача у разі доведеності заявлених позовних вимог у цілому.

Крім того, позовна заява прокурора не містить обґрунтувань порушення інтересів держави в особі Служби безпеки України та необхідності їх захисту, проте такі обставини не можуть свідчити про факт зловживання процесуальними правами, порушення процесуальних обов`язків або неналежного їх виконання, а тому під час розгляду справи не встановлено підстав для постановлення судом окремої ухвали.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У серпні 2024 року Заступник керівника Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Центрального регіонуподав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 15 квітня 2024 року, а рішення Печерського районного суду міста Києва від 04 травня 2023 року залишити в силі.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження судового рішення, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначив, що суд апеляційної інстанції не врахував правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18, від 21 грудня 2022 року у справі № 914/2350/18 (914/608/20), від 05 липня 2023 року у справі № 910/15792/20 та у постановах Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі № 922/2589/19, від 29 травня 2020 року у справі № 140/1868/19, від 23 листопада 2021 року у справі № 641/55/23, від 29 січня 2024 року у справі № 560/5937/22, від 24 квітня 2024 року у справі № 548/1887/21, від 09 серпня 2024 року у справі № 463/6829/21 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, апеляційний суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).

Касаційну скаргу Заступник керівника Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Центрального регіону мотивував тим, що оскільки рішення про приватизацію спірного житла прийнято неуповноваженим на те органом, то суд першої інстанції дійшов правильного висновку щодо наявності підстав для визнання недійсним свідоцтва про право власності на квартиру від 15 червня 2010 року серії НОМЕР_1 , та скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_4 (дата прийняття рішення про державну реєстрацію 18 червня 2010 року), ОСОБА_3 (дата прийняття рішення про державну реєстрацію 04 березня 2013 року), ОСОБА_1 (дата прийняття рішення про державну реєстрацію 27 квітня 2016 року) на спірну квартиру.

Треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача у разі, коли рішення у справі може вплинути на їхні права або обов`язки щодо однієї зі сторін. Тобто такі особи не є суб`єктами спірних правовідносин, тому суд не вирішує питання про їх права та обов`язки. Судове рішення лише в майбутньому може вплинути на їх права та обов`язки щодо якоїсь із сторін у спорі, зокрема у разі пред`явлення до них регресного позову.

Апеляційний суд залишив поза увагою те, що заявлені у цій справі позовні вимоги стосуються, серед іншого, безпосередньо прав та обов`язків ОСОБА_1 , яка є відповідачем у справі та дійсним власником спірної квартири.

Рішення суду першої інстанції щодо скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_4 та ОСОБА_3 на спірну квартиру не позбавляє прав, свобод та/або обов`язків цих осіб у майбутньому, адже вони не є власниками квартири, а є потенційними учасниками майбутніх правовідносин стосовно можливого застосування до них механізму реституції.

Отже, ОСОБА_4 та ОСОБА_3 правильно залучені до участі у цій справі як треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача, тому суд апеляційної інстанції безпідставно відмовив у задоволенні позову через неналежний суб`єктний склад.

Крім того, висновок апеляційного суду про те, що прокурор не обґрунтував порушення інтересів держави в особі Служби безпеки України та необхідності їх захисту, не відповідає матеріалам справи.

Аргументи інших учасників справи

У жовтні 2024 року ОСОБА_8 та адвокат Єлманова В. А. в інтересах ОСОБА_3 та ОСОБА_1 подали відзиви на касаційну скаргу, в яких просять залишити цю скаргу без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувана постанова апеляційного суду є законною та обґрунтованою, ухваленою відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 03 вересня 2024 року відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали з Печерського районного суду міста Києва.

25 вересня 2024 року справу № 757/60759/16-ц передано до Верховного Суду.

Фактичні обставини, з`ясовані судами

Згідно з актом приймання-передання від 22 жовтня 2009 року № 1/338 Товариство з обмеженою відповідальністю «Будова Центр-1» передало Службі безпеки України 4 (чотири) квартири (№ НОМЕР_3, АДРЕСА_2 , АДРЕСА_3 , АДРЕСА_4 .

На підставі звернення Служби безпеки України розпорядженням Печерської районної у місті Києві державної адміністрації від 23 жовтня 2009 року № 790 зазначені квартири включені до числа службового житлового фонду Служби безпеки України.

10 листопада 2009 року Шевченківська районна у місті Києві державна адміністрація видала ОСОБА_5 службовий ордер на право зайняття службової квартири АДРЕСА_1 .

Рішенням житлово-побутової комісії Центрального управління Служби безпеки України від 29 грудня 2009 року № 18 виключено з числа службових квартиру АДРЕСА_1 та надано цю квартиру для постійного проживання ОСОБА_5 на сім`ю із трьох осіб (він, дружина ОСОБА_7 , син ОСОБА_3 ).

За клопотанням керівництва Центрального управління Служби безпеки України розпорядженням Печерської районної у місті Києві державної адміністрації від 09 березня 2010 року № 128 виключено з числа службових квартиру АДРЕСА_1 .

ОСОБА_2 подав до відділу приватизації Печерської районної у місті Києві державної адміністрації заяву, у якій просив оформити право власності на зазначену квартиру на свою дружину ОСОБА_4

15 червня 2010 року квартиру АДРЕСА_1 приватизовано і передано у приватну власність ОСОБА_4 , що підтверджується свідоцтвом про право власності серії НОМЕР_1 .

Печерський районний суд міста Києва ухвалою від 21 грудня 2016 року у цій справі заяву позивача про забезпечення позову задовольнив. Наклав арешт на квартиру АДРЕСА_1 , заборонивши будь-яким особам її відчуження у будь-який спосіб.

Під час реєстрації зазначеної заборони було виявлено, що спірна квартира належить на праві власності ОСОБА_1 на підставі нотаріально посвідченого договору-купівлі продажу від 27 квітня 2016 року.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Щодо неналежного відповідача

За положеннями статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Відповідно до частини першої статті 42 ЦПК України у справах позовного провадження учасниками справи є сторони, треті особи.

Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач (частина перша статті 48 ЦПК України).

Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (частина друга статті 48 ЦПК України).

У статті 175 ЦПК України встановлено, що, викладаючи зміст позовної заяви, саме позивач визначає коло відповідачів, до яких він заявляє позовні вимоги.

Верховний Суд зауважує, що права, передбачені ЦПК України щодо третьої особи і відповідача, є різними за своїми значеннями та впливом на процес; права відповідача значно ширші прав третьої особи.

Згідно з частинами першою, третьою, четвертою статті 53 ЦПК України треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до закінчення підготовчого провадження у справі або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження, у разі коли рішення у справі може вплинути на їхні права або обов`язки щодо однієї зі сторін. Їх може бути залучено до участі у справі також за заявою учасників справи. Якщо суд при вирішенні питання про відкриття провадження у справі або при підготовці справи до розгляду встановить, що рішення суду може вплинути на права та обов`язки осіб, що не є стороною у справі, суд залучає таких осіб до участі у справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору. У заявах про залучення третіх осіб і в заявах третіх осіб про вступ у справу на стороні позивача або відповідача зазначається, на яких підставах третіх осіб належить залучити до участі у справі.

Зміст наведеної норми свідчить, що третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, має перебувати з однією із сторін у матеріальних правовідносинах, які в результаті прийняття судом рішення у справі зазнають певних змін.

Суть інституту третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, полягає в тому, що його застосування слугує процесуальним забезпеченням права регресу, а умова, що за законом третя особа залучається чи вступає у справу на стороні позивача чи відповідача, передбачає, що участь у процесі третьої особи випливає з тих відносин, які пов`язують її з однією із сторін у процесі.

Отже, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача у разі, коли рішення у справі може вплинути на їхні права або обов`язки щодо однієї зі сторін. Тобто такі особи не є суб`єктами спірних правовідносин, тому суд не вирішує питання про їх права та обов`язки. Судове рішення лише в майбутньому може вплинути на їх права та обов`язки щодо якоїсь із сторін у спорі, зокрема в разі пред`явлення до них регресного позову.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 25 червня 2019 року у справі № 910/17792/17 зазначила, що підставою для вступу (залучення) в судовий процес такої третьої особи є її заінтересованість у результатах вирішення спору - ймовірність виникнення в майбутньому в неї права на позов або пред`явлення до неї позовних вимог зі сторони позивача чи відповідача. Водночас предмет спору повинен перебувати за межами цих правовідносин, інакше така особа може мати самостійні вимоги на предмет спору. Для таких третіх осіб неможливий спір про право з протилежною стороною у зазначеному процесі. Якщо такий спір допускається, то ця особа повинна мати становище співвідповідача у справі, а не третьої особи.

З огляду на викладене не можна покладати на третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, будь-які матеріально-правові обов`язки, а також встановлювати чи захищати їх права, тобто винести рішення або ухвалу суду про права чи обов`язки цих третіх осіб.

На відміну від третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, за теоретичним визначенням «відповідач» - це особа, яка має безпосередній зв`язок зі спірними матеріальними правовідносинами та, на думку позивача, порушила, не визнала або оспорила його права, свободи чи інтереси, і тому притягується до участі у цивільній справі для відповіді за пред`явленими вимогами.

Відповідно до статті 50 ЦПК України позов може бути пред`явлений спільно кількома позивачами або до кількох відповідачів. Кожен із позивачів або відповідачів щодо другої сторони діє в цивільному процесі самостійно. Участь у справі кількох позивачів і (або) відповідачів (процесуальна співучасть) допускається, якщо: 1) предметом спору є спільні права чи обов`язки кількох позивачів або відповідачів; 2) права та обов`язки кількох позивачів чи відповідачів виникли з однієї підстави; 3) предметом спору є однорідні права і обов`язки.

Співучасть - це обумовлена матеріальним правом множинність осіб на тій чи іншій стороні в цивільному процесі внаслідок наявності загального права або загального обов`язку. Важливою ознакою співучасті є наявність у декількох позивачів чи відповідачів у справі однакових за спрямованістю матеріально-правових вимог чи юридичних обов`язків. Ця ознака дозволяє відрізняти процесуальну співучасть від інших видів участі множинності заінтересованих осіб, зокрема, від участі третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору.

Згідно з частиною першою статті 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі.

За змістом наведеної норми цивільного процесуального права з урахуванням принципу диспозитивності цивільного судочинства та принципу змагальності сторін на позивача покладено обов`язок визначати відповідача у справі. При цьому суд під час розгляду справи має виходити із складу осіб, які залучені до участі у справі позивачем. У разі пред`явлення позову до частини відповідачів суд не вправі зі своєї ініціативи і без згоди позивача залучати інших відповідачів до участі у справі як співвідповідачів та повинен вирішити справу за тим позовом, що пред`явлений, і стосовно тих відповідачів, які зазначені у ньому.

Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Таким чином, якщо позивач не заявляє клопотання про заміну неналежного відповідача (або залучення інших співвідповідачів в окремих справах згідно зі специфікою спірних правовідносин), суд відмовляє в задоволенні позову.

Верховний Суд у постанові від 17 травня 2021 року у справі № 309/2340/15 (провадження № 61-16776св20) зазначив, що визначення позивачем у позові складу сторін у справі (позивача та відповідача) має відповідати реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах та має на меті ефективний захист порушених прав (свобод, інтересів) особи, яка вважає, що вони порушені, із залученням необхідного кола осіб, які мають відповідати за позовом. Незалучення до участі у справі особи як співвідповідача за умови наявності обов`язкової процесуальної співучасті є підставою для відмови у задоволенні позову через неналежний суб`єктний склад.

Належним відповідачем є така особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги, тоді як неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред`явленим позовом за наявності даних про те, що обов`язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві.

Отже, належним суб`єктним складом відповідачів є склад відповідачів, який дійсно є суб`єктом порушеного, оспорюваного чи невизнаного матеріального правовідношення.

Подібний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 910/17792/17 (провадження № 12-280гс18).

У справі, що переглядається, об`єктом спірних правовідносини (предметом спору) є квартира АДРЕСА_1 .

З урахуванням останньої редакції позовної заяви від 25 червня 2021 року, яка була предметом розгляду суду першої інстанції, прокурор, серед іншого, просив:

- скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_4 (дата прийняття рішення про державну реєстрацію - 18 червня 2010 року), ОСОБА_3 (дата прийняття рішення про державну реєстрацію - 04 березня 2013 року), ОСОБА_1 (дата прийняття рішення про державну реєстрацію - 27 квітня 2016 року) на квартиру АДРЕСА_1 та усунути перешкоди у користуванні спірною квартирою.

При цьому, позивач визначив процесуальний статус ОСОБА_1 як відповідача, а ОСОБА_4 та ОСОБА_3 як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача.

Верховний Суд у постанові від 18 травня 2022 року у справі № 295/6056/17 (провадження № 61-7366св21) зазначив, що з юридичної точки зору приватизація - це майновий правочин, змістом якого є оплатне, частково оплатне або безоплатне відчуження державного та комунального майна. Оскільки безоплатна приватизація державного житлового фонду як правочин згідно з частиною п`ятою статті 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» набуває зовнішнього вираження у формі свідоцтва про право власності на квартиру, то ефективним способом захисту порушених прав позивача буде визнання такого свідоцтва недійсним. З огляду на те, що у цій справі рішення про приватизацію спірного житла прийнято неуповноваженим органом місцевого самоврядування та на те, що обрані позивачем способи захисту його порушених прав є правомірними та приведуть до ефективного поновлення цих прав, тому позовні вимоги про визнання недійсним свідоцтва про право власності відповідача на квартиру від 26 вересня 2007 року № НОМЕР_2 та скасування державної реєстрації права власності відповідача на спірну квартиру підлягають задоволенню.

У постанові від 19 грудня 2022 року у справі № 359/3951/17 (провадження № 61-1629св22) Верховний Суд надав правову оцінку належності відповідача у спорі про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації речового права на нерухоме майно чи обтяження такого права за іншою особою у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Верховний Суд, зокрема, зауважив, що державна реєстрація прав проводиться державним реєстратором не з власної ініціативи, а на підставі відповідної заяви, поданої зацікавленою особою. Відносини у сфері державної реєстрації речового права виникають між суб`єктом звернення за такою послугою та суб`єктом, уповноваженим здійснювати відповідні реєстраційні дії. Належним відповідачем у справах за позовом про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації права чи обтяження має бути особа, право чи обтяження якої зареєстровано. Пред`явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову.

Отже, встановивши, що у цій справі позивач просив визнати недійсним свідоцтво про право власності ОСОБА_4 на квартиру АДРЕСА_1 , оформлене у порядку безоплатної приватизації державного житлового фонду, а також скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_4 (первісного фактичного володільця спірного майна), ОСОБА_3 (наступного фактичного володільця спірного майна) та ОСОБА_1 (кінцевого фактичного володільця спірного майна) на спірну квартиру, тобто заявив матеріально-правові вимоги, які безпосереднього стосуються прав та обов`язків третіх осіб ОСОБА_4 і ОСОБА_3 щодо предмета спору (квартири), суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що незалучення останніх до участі у справі як співвідповідачів є підставою для відмови у задоволенні позову в означеній частині через неналежний суб`єктний склад.

Доводи касаційної скарги про те, що рішення суду першої інстанції щодо скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_4 та ОСОБА_3 на спірну квартиру не позбавляє прав, свобод та/або обов`язків цих осіб у майбутньому, адже вони не є власниками квартири, а є потенційними учасниками майбутніх правовідносин стосовно можливого застосування до них механізму реституції, не заслуговують на увагу, оскільки належними відповідачами за вимогами про скасування державної реєстрації права власності є особи, право яких зареєстровано (бо про них є відповідні записи у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно), а відповідач ОСОБА_1 не була суб`єктом звернення за такою послугою та не мала відношення до вчинення таких попередніх реєстраційних дій.

Щодо способу захисту порушеного права

Згідно з частиною першою статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені частиною другою статті 16 ЦК України.

У разі порушення (невизнання, оспорювання) суб`єктивного цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту. Цим правом на застосування певного способу захисту і є права, які існують у рамках захисних правовідносин. Тобто спосіб захисту реалізується через суб`єктивне цивільне право, яке виникає та існує в рамках захисних правовідносин (зобов`язань).

Ефективність захисту цивільного права залежить від характеру вимоги, що висувається до порушника та характеру правовідносин, які існують між позивачем та відповідачем.

Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Під час оцінки обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Як правило, суб`єкт може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту його права чи інтересу. Такий спосіб здебільшого випливає із суті правового регулювання відповідних спірних правовідносин (постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16, від 06 лютого 2019 року у справі № 522/12901/17-ц, від 02 липня 2019 року у справі № 48/340, від 01 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18, від 28 січня 2020 року у справі № 50/311-б, від 19 травня 2020 року у справі № 922/4206/19, від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18, від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18, від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17).

Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (статті 387 388 1212 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 ЦК України).

Предметом позову про витребування майна є вимога власника, який не є володільцем цього майна, до особи, яка заволоділа останнім, про повернення його з чужого незаконного володіння.

Метою позову про витребування майна є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном, означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно. Рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Отже, задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, приводить до ефективного захисту прав власника саме цього майна.

Таким чином, у разі державної реєстрації права власності за новим володільцем (відповідачем) власник, який вважає свої права порушеними, має право пред`явити позов про витребування відповідного майна.

При цьому Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала, що власник може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, і для такоговитребування не потрібно заявляти вимоги про визнання незаконними та недійсними рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, рішень, записів про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за незаконним володільцем, самої державної реєстрації цього права, договорів, інших правочинів щодо спірного майна, у тому числі документів (свідоцтв, державних актів тощо), що посвідчують відповідне право.

Такі вимоги є неналежними, зокрема неефективними, способами захисту права власника. Їхнє задоволення не відновить володіння позивачем його майном. Тому не допускається відмова у віндикаційному позові, наприклад, з тих мотивів, що рішення органу влади, певний документ, рішення, відомості чи запис про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно не визнані незаконними або що позивач їх не оскаржив (постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (пункти 99, 100), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 86, 94, 147), від 05 грудня 2018 року у справі № 522/2202/15-ц (пункти 73-76), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (пункти 38, 39), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (пункт 34), від 11 лютого 2020 року у справі № 922/614/19 (пункт 50), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (пункт 10.29), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункти 148-151, 153, 154, 167, 168)).

Також слід відзначити, що у постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18) Велика Палата Верховного Суду виснувала, що у разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване в цьому реєстрі за відповідачем.

У кожній справі за змістом обґрунтувань позовних вимог, наданих позивачем пояснень тощо суд має встановити, якого саме результату позивач хоче досягнути унаслідок вирішення спору. Суд розглядає справи у межах заявлених вимог (частина перша статті 13 ЦПК України), але, зберігаючи об`єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом (пункт 4 частини п`ятої статті 12 ЦПК України). Виконання такого обов`язку пов`язане, зокрема, з тим, що суд має надавати позовним вимогам належну інтерпретацію, а не тлумачити їх лише буквально (постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2021 року у справі № 9901/172/20, від 01 липня 2021 року у справі № 9901/381/20, від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18, від 01 лютого 2022 року у справі № 750/3192/14, від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16, від 04 липня 2023 року у справі № 233/4365/18).

У справі, що переглядається, мета прокурора спрямована на відновлення власником володіння нерухомим майном, яке було неодноразово відчужене. Тому не є належними й ефективними способами захисту вимоги про визнання нечинним і скасування протоколу засідання, визнання нечинним і скасування розпорядження, визнання недійсним свідоцтва про право власності та скасування державної реєстрації права приватної власності на квартиру АДРЕСА_1 .

Враховуючи викладене, аргументи касаційної скарги про те, що апеляційний суд безпідставно зазначив, що у цьому випадку обраний позивачем спосіб захисту щодо скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_1 на спірну квартиру не є ефективним та не приведе до відновлення порушеного права позивача у разі доведеності заявлених позовних вимог у цілому, не заслуговують на увагу, оскільки задоволення судом вимоги про cкасування державної реєстрації права власності на квартиру за відповідачем ОСОБА_1 не відновить порушених прав позивача, адже таке скасування має наслідком лише повернення у стан, що існував до відповідної державної реєстрації, шляхом відновлення державної реєстрації набуття таких речових прав попереднім фактичним володільцем спірного майна, яким є ОСОБА_3 .

Водночас необхідно враховувати, що позивач з дотриманням правил статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння кінцевого набувача.

У свою чергу, доводи заявника про застосування судом апеляційної інстанції норми права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18, від 21 грудня 2022 року у справі № 914/2350/18 (914/608/20), від 05 липня 2023 року у справі № 910/15792/20 та у постановах Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі № 922/2589/19, від 29 травня 2020 року у справі № 140/1868/19, від 23 листопада 2021 року у справі № 641/55/23, від 29 січня 2024 року у справі № 560/5937/22, від 24 квітня 2024 року у справі № 548/1887/21, від 09 серпня 2024 року у справі № 463/6829/21, суд касаційної інстанції відхиляє, оскільки у кожній із наведених справ суди керувалися конкретними обставинами справи та фактично-доказовою базою з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності. Крім того, висновки, зроблені Верховним Судом у зазначених справах, не суперечать висновкам, зробленим судом апеляційної інстанції під час розгляду цієї справи.

Верховний Суд не вдається до оцінки й аналізу інших доводів касаційної скарги, оскільки позивач не позбавлений права на звернення до суду з правильно визначеним суб`єктним складом учасників справи відповідно до сформульованих позовних вимог, які відповідатимуть передбаченому законом способу захисту відповідного права або законного інтересу, та довести ті обставини, на які він, зокрема, посилався у позовній заяві.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваній постанові, питання обґрунтованості висновків суду апеляційної інстанції, Верховний Суд керується тим, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують висновків апеляційного суду, а за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана постанова апеляційного суду - без змін із підстав, передбачених статтею 401 ЦПК України.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом цієї справи в суді касаційної інстанції, покладаються на заявника.

Щодо постановлення окремої ухвали

У відзиві на касаційну скаргу та у заяві від 04 жовтня 2024 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 також просили Верховний Суд постановити окрему ухвалу, посилаючись на те, що під час розгляду справи прокурор зловживав процесуальними правами, адже у відзиві на апеляційні скарги та у касаційній скарзі містяться відомості стосовно учасників справи, що не відповідають дійсності. Тобто прокурор двічі подав до суду офіційні документи, які містять неправдиві відомості, що свідчить про вчинення кримінального правопорушення, передбаченого статтею 366 Кримінального кодексу України.

Клопотання заявників про постановлення окремої ухвали не підлягають задоволенню з огляду на таке.

Згідно зі статтею 420 ЦПК України суд касаційної інстанції у випадках і в порядку, встановлених статтею 262 цього Кодексу, може постановити окрему ухвалу.

Суд, виявивши при вирішенні спору порушення законодавства або недоліки в діяльності юридичної особи, державних чи інших органів, інших осіб, постановляє окрему ухвалу, незалежно від того, чи є вони учасниками судового процесу. Окрема ухвала стосовно порушення законодавства, яке містить ознаки кримінального правопорушення, надсилається прокурору або органу досудового розслідування, які повинні надати суду відповідь про вжиті ними заходи у визначений в окремій ухвалі строк. За відповідним клопотанням прокурора або органу досудового розслідування вказаний строк може бути продовжено (частини перша, одинадцята статті 262 ЦПК України).

У постановах від 12 квітня 2018 року у справі № 761/32388/13-ц (провадження № 61-3251св18) та від 20 грудня 2023 року у справі № 302/181/20 (провадження № 61-10794св23) Верховний Суд зазначив, що під час вирішення питання про постановлення окремої ухвали суд повинен керуватися тим, що мають бути виявлені порушення закону. Вирішення питання щодо постановлення окремої ухвали є дискреційними повноваженнями суду і є його правом, а не обов`язком.

З урахуванням меж розгляду справи судом касаційної інстанції (стаття 400 ЦПК України), колегія суддів не вбачає правових підстав для постановлення окремої ухвали із заявлених ОСОБА_9 та ОСОБА_1 обставин стосовно порушення законодавства, яке містить ознаки кримінального правопорушення. Встановлення наведених у клопотаннях порушень знаходиться поза межами предмета перевірки у цьому касаційному провадженні, а заявники не позбавлені права особисто звернутися до відповідних правоохоронних органів із заявою про вчинення кримінальних правопорушень, якщо вважають, що певні події мали місце.

Таким чином, Верховний Суд не встановив обставин, які б давали підстави для постановлення окремої ухвали у цій справі, а тому у задоволенні відповідних клопотань ОСОБА_10 та ОСОБА_1 слід відмовити.

Керуючись статтями 262 400 401 409 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Заступника керівника Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Центрального регіону залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 15 квітня 2024 року залишити без змін.

У задоволенні клопотань ОСОБА_2 та ОСОБА_1 про постановлення окремої ухвали відмовити.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:Є. В. Петров А. І. Грушицький І. В. Литвиненко