Постанова

Іменем України

22 січня 2020 року

м. Київ

справа № 758/3645/15-ц

провадження № 61-38702св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Кузнєцова В. О.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - Публічне акціонерне товариство «Дочірній банк Сбербанку Росії»,

відповідач - ОСОБА_1 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства «Сбербанк» на постанову Апеляційного суду міста Києва від 17 травня 2018 року у складі колегії суддів: Кирилюк Г. М., Рейнарт І. М., Музичко С. Г.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У січні 2015 року Публічне акціонерне товариство «Дочірній банк Сбербанку Росії» (далі - ПАТ «Дочірній банк Сбербанку Росії») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, посилаючись на те, що 28 грудня 2007 року між Закритим акціонерним товариством «Банк НРБ» (далі - ЗАТ «НРБ»), правонаступником якого є ПАТ «Дочірній банк Сбербанку Росії», та ОСОБА_1 було укладено договір про відкриття кредитної лінії № 13-12-07/ФО з додатковими угодами до нього, за умовами якого відповідач отримав кредит у розмірі 2 000 000 доларів США під 12,5 % річних з кінцевим терміном повернення до 28 грудня 2012 року. У зв`язку з неналежним виконаннямОСОБА_1 своїх зобов`язань за вказаним договором станом на 14 січня 2015 року в нього утворилася заборгованість перед банком у розмірі 1 137 520,60 доларів США, що еквівалентно 17 940 110,39 грн, з яких: 666 456,33 доларів США - тіло кредиту, 80 322,02 доларів США - проценти, 375 584,57 доларів США - пеня за прострочення повернення тіла кредиту, 15 157,68 доларів США - пеня за прострочення повернення процентів. Враховуючи викладене, ПАТ «Дочірній банк Сбербанку Росії» просило стягнути з відповідача на свою користь вказану заборгованість та понесені судові витрати.

Заочним рішенням Подільського районного суду міста Києва від 02 липня 2015 року у складі судді Трегубенко Л. О. позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Дочірній банк Сбербанку Росії» заборгованість за договором про відкриття кредитної лінії від 28 грудня 2007 року № 13-12-07/Ф0 на загальну суму 17 940 110,39 грн. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що позов банку доведено й обґрунтовано належним чином, тому наявні правові підстави для стягнення з відповідача заборгованості за кредитним договором, яка утворилася внаслідок невиконання ним взятих на себе зобов`язань.

Постановою Апеляційного суду міста Києва від 17 травня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Заочне рішення Подільського районного суду міста Києва від 02 липня 2015 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що суд першої інстанції не врахував правовий статус ОСОБА_1 , який є внутрішньо переміщеною особою з тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим, а також - статус та знаходження на вказаній території нерухомого майна, яке відповідач передав в іпотеку банку з метою забезпечення належного виконання умов кредитного договору. За змістом статті 14 Закону України від 12 серпня 2014 року № 1636-VII «Про створення вільної економічної зони «Крим» та про особливості економічної діяльності на тимчасово окупованій території України», який набрав чинності 27 вересня 2014 року (далі - Закон № 1636-VII), упродовж строку тимчасової окупації ОСОБА_1 звільнений від обов`язку погашення основної суми іпотечного кредиту та нарахованих процентів. У зв`язку з відсутністю вказаного обов`язку немає правових підстав і для стягнення з позичальника пені як цивільно-правової відповідальності боржника в разі порушення зобов`язання. Посилання позивача на те, що норми Закону № 1636-VII не підлягають застосуванню до зобов`язань, строк виконання яких настав до набрання ним чинності, є необґрунтованими, оскільки умовами кредитного договору передбачено його дію до повного виконання зобов`язань позичальника. Таким чином, з огляду на те, що кредитні зобов`язання ОСОБА_1 як на момент набрання чинності Законом № 1636-VII, так і на час розгляду справи не були виконані в повному обсязі, вказаний Закон поширюється на правовідносини, що виникли між сторонами.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.

У липні 2018 року Акціонерне товариство «Сбербанк», яке є правонаступником ПАТ «Дочірній банк Сбербанку Росії», подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просило скасувати постанову Апеляційного суду міста Києва від 17 травня 2018 року, а заочне рішення Подільського районного суду міста Києва від 02 липня 2015 року залишити в силі.

Касаційна скарга мотивована тим, що на час ухвалення місцевим судом рішення ОСОБА_1 не мав статусу внутрішньо переміщеної особи з тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим, у зв`язку з чим суд апеляційної інстанції безпідставно застосував до спірних правовідносин Закон № 1636-VII. Крім того, строк дії наданої відповідачем на підтвердження наявності в нього вказаного статусу довідки від 17 березня 2016 року закінчився 16 вересня 2016 року. Укладений між сторонами договір про відкриття кредитної лінії відноситься не до іпотечного, а до банківського кредиту. Апеляційний суд залишив поза увагою те, що норми пункту 14.2 статті 14 Закону № 1636-VII не поширюються на нерухоме житлове майно, загальна площа якого перевищує показники, встановлені статтею 265 Податкового кодексу України. Крім того, норми Закону № 1636-VII не підлягають застосуванню до зобов`язань, строк виконання яких настав до набрання ним чинності. Відмовивши в задоволенні позову, апеляційний суд фактично позбавив банк права на повторне звернення до суду з аналогічним позовом.

У серпні 2018 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, посилаючись на те, що наведені у скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який перевірив їх та спростував відповідними висновками.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 24 липня 2018 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали з Подільського районного суду міста Києва.

12 вересня 2018 року справа № 758/3645/15-ц надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 24 грудня 2019 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права (частина друга статті 389 ЦПК України).

Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 264 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 367, частини першої статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України.

Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції в повній мірі не відповідає.

Статтею 1054 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).

Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).

Одним із видів порушення зобов`язання є прострочення - невиконання зобов`язання в обумовлений сторонами строк.

Судами встановлено, що 28 грудня 2007 року між ЗАТ «Банк НРБ», правонаступником якого є ПАТ «Дочірній банк Сбербанку Росії», та ОСОБА_1 було укладено договір про відкриття кредитної лінії № 13-12-07/ФО (далі - Договір), за умовами якого відповідач отримав кредит у розмірі 2 000 000 доларів США під 12,5 % річних з кінцевим терміном повернення до 28 грудня 2012 року.

Пунктом 8.1 Договору передбачено, що позичальник зобов`язується перед банком здійснювати повернення наданого йому кредиту в межах кредитної лінії поетапно (частинами) - у розмірах та у терміни згідно з графіком повернення кредиту, який є невід`ємною частиною цього договору.

Згідно з пунктом 9.1 Договору повернення кредиту, сплата процентів за користування кредитом здійснюється в доларах США. Передбачені цим договором комісії, пеня і штрафи розраховуються у валюті кредиту і сплачуються у гривнях в еквіваленті за офіційним курсом Національного банку України на день їх сплати.

Пунктом 10.1 Договору передбачено, що за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань за цим договором позичальник сплачує банку неустойку (пеню): за прострочення строків повернення кредиту, визначеного пунктом 8 цього договору, - у розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, яка діяла в період, за який стягується пеня, від несвоєчасно сплаченої суми за весь термін прострочення; за прострочення строків сплати процентів за користування кредитом, які визначені у пункті 6 цього договору, - у розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України від несвоєчасно сплаченої суми за весь термін прострочення, яка діяла в період, за який стягується пеня.

15 грудня 2010 року між ПАТ «Дочірній банк Сбербанку Росії» та ОСОБА_1 було укладено додаткову угоду до Договору, в пункті 1 якої сторони підтвердили, що заборгованість позичальника за кредитом на день укладення цієї додаткової угоди становить 1 611 108 доларів США.

Занаданим банком розрахунком станом на 14 січня 2015 року в ОСОБА_1 утворилася заборгованість у розмірі 1 137 520,60 доларів США, що еквівалентно 17 940 110,39 грн, з яких: 666 456,33 доларів США - тіло кредиту, 80 322,02 доларів США - проценти, 375 584,57 доларів США - пеня за прострочення повернення тіла кредиту, 15 157,68 доларів США - пеня за прострочення повернення процентів.

Відповідно до статті 1 Закону України від 05 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» іпотечне кредитування - правовідносини, що виникають з приводу набуття права вимоги іпотечного боргу за правочинами та іншими документами; іпотечний борг - основне зобов`язання за будь-яким правочином, виконання якого забезпечене іпотекою.

Апеляційним судом також встановлено, що з метою забезпечення виконання зобов`язань за Договором 28 грудня 2007 року між ЗАТ «Банк НРБ» та ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_1 було укладено іпотечний договір, предметом якого є нежитлові приміщення (офіс) під літ. «А» загальною площею 933,2 кв. м, розташовані по АДРЕСА_1 . Вказані нежитлові приміщення належать іпотекодавцям по 1/4 частки кожному на праві приватної спільної часткової власності.

За змістом статті 1 Закону України від 15 квітня 2014 року № 1207-VI «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» з 20 лютого 2014 року територія Автономної Республіки Крим і міста Севастополя є тимчасово окупованою.

Довідкою структурного підрозділу з питань соціального захисту населення від 17 березня 2016 року № 3010010353 підтверджується, що ОСОБА_1 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 , однак з 20 лютого 2014 року він взятий на облік як внутрішньо переміщена особа, місцем його фактичного проживання є: АДРЕСА_3 . Дата закінчення дії довідки: 16 вересня 2016 року.

Згідно з пунктом 6 Порядку оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 01 жовтня 2014 року № 509 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 08 червня 2016 року № 352 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 01 жовтня 2014 року № 509»), довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, видана до 20 червня 2016 року, яка не скасована і строк дії якої не закінчився, є дійсною та діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб».

Відповідно до статті 14 Закону № 1636-VII визначення правового статусу та забезпечення прав внутрішньо переміщених осіб з тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим здійснюються у порядку, визначеному Законом України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб». Упродовж строку тимчасової окупації внутрішньо переміщена особа з тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим звільняється від обов`язку погашення основної суми іпотечного кредиту та нарахованих відсотків за ним, якщо об`єктом іпотеки є майно, розташоване (зареєстроване) на території, що після укладення такого іпотечного договору була тимчасово окупована. Національний банк України приймає рішення про зміну класифікації таких іпотечних кредитів або інші рішення з метою недопущення погіршення ліквідності (фінансового стану) кредитора. Норми цього пункту не поширюються на нерухоме житлове майно, загальна площа якого перевищує показники, встановлені статтею 265 Податкового кодексу України. На громадянина України, який виїжджає з тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим за межі державного кордону України на місце постійного проживання або змінює своє громадянство, не поширюються норми цього пункту.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Скасовуючи рішення місцевого суду та відмовляючи в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив з того, що впродовж строку тимчасової окупації території Автономної Республіки Крим ОСОБА_1 звільнений від обов`язку погашення основної суми іпотечного кредиту та нарахованих процентів. У зв`язку з відсутністю вказаного обов`язку немає правових підстав і для стягнення з позичальника пені як цивільно-правової відповідальності боржника у разі порушення зобов`язання.

Однак такий висновок ґрунтується на неправильному застосуванні норм матеріального права та зроблений з порушенням норм процесуального права.

Аналіз вищезазначеної статті 14 Закону № 1636-VII дає підстави для висновку про те, що впродовж строку тимчасової окупації внутрішньо переміщена особа звільняється від виконання грошових зобов`язань щодо сплати періодичних платежів на погашення тіла кредиту та процентів, тобто від виконання обов`язку погашати суми, які вона повинна була сплачувати кредитору в період тимчасової окупації території Автономної Республіки Крим.

Таким чином, дія Закону № 1636-VII не впливає на право банку звернутися до суду з позовом про стягнення заборгованості, в тому числі за тілом кредиту та процентами, яка утворилася до початку тимчасової окупації території Автономної Республіки Крим, якою є 20 лютого 2014 року, а отже, не перешкоджає ухваленню судом рішення за таким позовом.

Крім того, у справі, яка переглядається, відповідач отримав кредит на строк до 28 грудня 2012 року.

Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, викладений у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц, провадження № 14-318цс18, про те, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку припиняється після спливу визначеного цим договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

Таким чином, в даному випадку банк позбавлений права нарахування процентів та неустойки за кредитним договором після закінчення строку кредитування, однак має право на стягнення сум, нарахованих станом на час закінчення строку кредитування.

Статтею 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Згідно зі статтею 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

За змістом статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 11 постанови від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі», у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Отже, належним чином дослідити поданий стороною доказ (в даному випадку - розрахунок заборгованості), перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування і навести у рішенні свій розрахунок - це процесуальний обов`язок суду.

За змістом статті 6 ЦПК України суд зобов`язаний здійснювати правосуддя на засадах рівності учасників цивільного процесу перед законом і судом незалежно від будь-яких ознак.

Згідно з частинами першою-третьою статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Однак в порушення вимог статей 89, 263, 264, 367, 368 ЦПК України апеляційний суд не врахував наведених вище обставин та вимог процесуального законодавства, не перевірив правильність встановлення місцевим судом обставин справи, що мають значення для вирішення спору, достовірно не з`ясував розміру заборгованості за кредитним договором, у зв`язку з чим дійшов передчасного висновку про наявність правових підстав для відмови в задоволенні позову в повному обсязі.

У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Кузнєцов та інші проти Російської Федерації» зазначено, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною у практиці ЄСПЛ (рішення у справах «Серявін та інші проти України», «Проніна проти України») і з неї випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

В оскаржуваному рішенні суд апеляційної інстанції в достатній мірі не виклав мотиви, на яких воно базується, адже право на захист може вважатися ефективним тільки тоді, якщо зауваження сторін насправді «заслухані», тобто належним чином судом вивчені усі їх доводи, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення ЄСПЛ у справах «Мала проти України»; «Суомінен проти Фінляндії»).

Відповідно до пункту 1 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

В силу положень статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи касаційним судом установлення фактичних обставин у справі, дослідження доказів і надання їм правової оцінки не належить до компетенції Верховного Суду, тому постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню з направленням справи на новий апеляційний розгляд.

Верховним Судом взято до уваги тривалий час розгляду судами вказаної справи, однак з метою дотримання принципів справедливості, добросовісності та розумності, що є загальними засадами цивільного законодавства (стаття 3 ЦК України), а також основоположних засад (принципів) цивільного судочинства (частина третя статті 2 ЦПК України), суд дійшов висновку про передачу справи на новий розгляд до апеляційного суду для повного, всебічного та об`єктивного дослідження і встановлення фактичних обставин, що мають важливе значення для правильного вирішення справи.

Під час нового розгляду суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального і процесуального права, дослідити та належним чином оцінити подані сторонами докази, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін, взяти до уваги висновки Великої Палати Верховного Суду, наведені у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18), і ухвалити законне та справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Акціонерного товариства «Сбербанк» задовольнити частково.

Постанову Апеляційного суду міста Києва від 17 травня 2018 рокускасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийВ. О. Кузнєцов Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. А. Стрільчук М. Ю. Тітов