№ 758/542/17 - Судебная практика в Украине -Законодательство Украины

Постанова

Іменем України

30 червня 2022 року

м. Київ

справа № 758/542/17

провадження № 61-16786св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Сердюка В. В.,

учасники справи:

позивач - заступник керівника Київської місцевої прокуратури № 7, правонаступником якої є Подільська окружна прокуратура міста Києва, в інтересах держави в особі Київської міської ради, відповідач - ОСОБА_1 , треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Мельниченко Ірина Олександрівна, ОСОБА_2 , Подільська районна в місті Києві державна адміністрація, державний реєстратор Державного підприємства «Сетам» ОСОБА_3,розглянувши у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Вилков Сергій Валентинович, на рішення Подільського районного суду міста Києва від 08 лютого 2021 року у складі судді Ларіонової Н.М. та постанову Київського апеляційного суду від 14 вересня 2021 року у складі колегії суддів: Желепи О. В., Кравець В. А., Шкоріна О. І.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2017 року заступник керівника Київської місцевої прокуратури № 7

в інтересах держави в особі Київської міської ради звернувся до суду

з позовом до ОСОБА_1 , треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Мельниченко І. О.

(далі - приватний нотаріус Київського МНО), ОСОБА_2., Подільська районна в місті Києві державна адміністрація, державний реєстратор Державного підприємства «Сетам» (далі - ДП «Сетам») ОСОБА_3., про витребування нерухомого майна у комунальну власність.

Позовна заява мотивована тим, що Київською місцевою прокуратурою № 7 здійснюється процесуальне керівництво у кримінальному провадженні

№ 42016101070000194, яке внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі - ЄРДР) від 13 жовтня 2016 року за фактом вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною четвертою

статті 190, частиною третьою статті 365-2 КК України, в ході якого встановлено факт незаконного вибуття з комунальної власності територіальної громади міста Києва об`єктів нерухомості: підвальних приміщень (група приміщень № № 1, 2, 7, 8, (літ. А)) за адресою: АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 .

Так, на підставі рішення Київської міської ради від 02 грудня 2010 року

№ 284/5096 «Про питання комунальної власності територіальної громади міста» будинки на АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 включені до переліку об`єктів права комунальної власності територіальної громади міста Києва за порядковим номером 580 та 581 відповідно до додатку № 7 вказаного рішення, а, отже, належать до комунальної власності територіальної громади міста Києва.

Розпорядженням Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 10 грудня 2010 року № 1112

«Про питання організації управління районами в місті Києві» вказані будинки віднесено до сфери управління Подільської районної в місті Києві державної адміністрації.

Рішенням Київської міської ради від 09 жовтня 2014 року № 270/270

«Про удосконалення структури управління житлово-комунальним господарством міста Києва» створено Комунальне підприємство «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Подільського району міста Києва» (далі - КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Подільського району міста Києва») та віднесено його до сфери управління Подільської районної в місті Києві державної адміністрації.

Розпорядженням Подільської районної в місті Києві державної адміністрації від 29 січня 2015 року № 50 «Про передачу на баланс та закріплення на праві господарського відання за КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Подільського району міста Києва» житлового та нежитлового фонду, що належить до комунальної власності територіальної громади міста Києва, та приватизованого житлового фонду з метою подальшого обслуговування» передано об`єкти комунальної власності територіальної громади міста Києва, що перебувають у сфері управління Подільської районної в місті Києві державної адміністрації, в тому числі спірне майно.

В той же час органом досудового розслідування встановлено,

що державним реєстратором ДП «Сетам» ОСОБА_3. прийнято рішення від 09 червня 2016 року № 29965871 про державну реєстрацію права власності на групу нежитлових приміщень № № 1, 2, 7, 8 (літера «А») загальною площею 157,8 кв. м, що розташовані на АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 942952080000) за ОСОБА_2 на підставі його заяви про державу реєстрацію прав та їх обтяжень, прийняту 08 червня 2016 року за реєстраційним номером 17178350.

Також вказаним державним реєстратором прийнято рішення від 09 червня 2016 року № 29968419 про державну реєстрацію права власності на групу нежитлових приміщень № № 1, 2, 7, 8 (літ. «А») загальною площею 153 кв. м, що розташовані на АДРЕСА_2 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 943109180000) за ОСОБА_2 на підставі заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, прийняту 08 червня 2016 року за реєстраційним номером 17178082.

У подальшому, ОСОБА_2 на підставі договорів купівлі-продажу

від 09 червня 2016 року, зареєстрованих за № 1675 та № 1676, посвідчених приватним нотаріусом Київського МНО Мельніченко М. І., спірне майно відчужив на користь ОСОБА_1 (рішення про право власності

від 12 червня 2016 року, індексний номер 30013199 та 30013186). Отже, на момент подачі позовної заяви спірні об`єкти нерухомості зареєстровані на праві власності за ОСОБА_1 .

Посилаючись на те, що спірне майно незаконно вибуло із комунальної власності, заступник керівника Київської місцевої прокуратури № 7

в інтересах держави в особі Київської міської ради просив суд витребувати від ОСОБА_1 на користь територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради:

- групу нежитлових приміщень № № 1, 2, 7, 8 (літ. «А») загальною площею 157,8 кв. м, вартістю 149 814 грн, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 942952080000);

- групу нежитлових приміщень № № 1, 2, 7, 8 (літ. «А») загальною площею 153 кв. м, вартістю 145 266 грн, що розташовані за адресою: АДРЕСА_2 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 943109180000).

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

і мотиви їх ухвалення

Рішенням Подільського районного суду міста Києва від 08 лютого 2021 року позов заступника керівника Київської місцевої прокуратури № 7 в інтересах держави в особі Київської міської ради задоволено.

Витребувано від ОСОБА_1 на користь територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради групу нежитлових приміщень

№ № 1, 2, 7, 8 (літ. «А») загальною площею 157,8 кв. м, вартістю 149 814 грн, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 942952080000).

Витребувано від ОСОБА_1 на користь територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради групу нежитлових приміщень № № 1, 2, 7, 8 (літ. «А») загальною площею 153 кв. м, вартістю 145 266 грн, що розташовані за адресою: АДРЕСА_2 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 943109180000).

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постановою Київського апеляційного суду від 14 вересня 2021 року рішення Подільського районного суду міста Києва від 08 лютого 2021 року залишено без змін.

Судові рішення мотивовані тим, що витребування спірного майна з чужого незаконного володіння ОСОБА_1 є ефективним способом захисту порушеного права позивача на майно, адже, відповідно до вимог статей 330 388 ЦК України право власності на майно, яке було передано за правочинами щодо його відчуження поза межами волі власника, не набувається, у тому числі й добросовісним набувачем, оскільки це майно може бути у нього витребувано. Право власності дійсного власника

в такому випадку презюмується, і не припиняється із втратою ним цього майна. Право власності територіальної громади перейшло до ОСОБА_2 ,

а, у подальшому, до відповідача в обхід встановленої законодавством приватизаційної процедури. Оскільки відчуження спірного нерухомого майна відбулось поза волею та без участі дійсного власника майна - територіальної громади, а тому спірні нежитлові приміщення були відчужені особою, яка не мала права на її відчуження, без відома та згоди дійсного власника майна, позовні вимоги підлягають задоволенню.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі, поданій у жовтні 2021 року, ОСОБА_1 ,

в інтересах якої діє адвокат Вилков С. В., просить скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій і ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

У касаційній скарзі підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявниця зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме - суди при розгляді справи порушили вимоги статті 23 Закону України «Про прокуратуру», винесли рішення без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених

у постановах Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі

№ 916/1166/17, від 21 грудня 2018 року у справі № 922/901/17, від 06 лютого 2019 року у справі № 927/246/18, від 16 квітня 2019 року у справі

№ 925/650/18, від 17 квітня 2019 року у справі № 923/560/18, від 18 квітня 2019 року у справі № 913/299/18, від 13 травня 2019 року у справі

№ 915/242/18, від 10 жовтня 2019 року у справі № 0440/6738/18 (провадження № К/9901/2624/19) (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що прокурор не був наділений правом звертатися до суду з позовом в цивільному процесі щодо захисту інтересів територіальної громади в особі Київської міської ради, так як необхідність обґрунтування прокурором наявності підстав для представництва інтересів держави в суді, зокрема, шляхом зазначення та доведення відсутності органу, уповноваженого здійснювати захист інтересів держави у відповідній сфері, або неналежного виконання таким органом своїх повноважень, є обов`язковою умовою для виникнення у прокурора права на звернення до суду в інтересах держави.

Також заявник вказувала, що витребувати майно з чужого незаконного володіння може тільки законний власник майна, однак, матеріали справи не містять докази того, що Київська міська рада була раніше власником спірного майна. Отже, суди не встановили факт належності спірного нерухомого майна Київській міській раді (до комунальної власності), однак, право комунальної власності на дані об`єкти нерухомого майна ніколи не було зареєстровано за Київською міською радою.

Крім того, суди дійшли помилкових висновків щодо належності майна на праві власності у даній справі, оскільки до предмету даного спору не входять вимоги щодо визнання права власності на спірні об`єкти.

Доводи інших учасників справи

У листопаді 2021 року Подільська районна в місті Києві державна адміністрація та Подільська окружна прокуратура міста Києва подали відзиви на касаційну скаргу, вказуючи на те, що рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду є законними і обґрунтованими, всі висновки судів відповідають встановленим обставинам справи, а тому підстави для їх скасування відсутні.

Інші учасники судового процесу не скористались правом подати відзив на касаційну скаргу, заперечень щодо її вимог і змісту до суду не направили.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, щоКиївською місцевою прокуратурою № 7 здійснюється процесуальне керівництво у кримінальному провадженні

№ 42016101070000194, досудове розслідування у якому було розпочато

13 жовтня 2016 року Подільським Управлінням поліції Головного управління Національної поліції в місті Києві за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною четвертою статті 190 КК України, за фактом того, що група невідомих осіб шахрайським шляхом заволоділа підвальними приміщеннями за адресою: АДРЕСА_1 (приміщення № 1, АДРЕСА_3 , АДРЕСА_4 , АДРЕСА_5 ) та АДРЕСА_2 (приміщення АДРЕСА_6 , АДРЕСА_3 , АДРЕСА_7 ), котрі перебувають у комунальній власності.

У межах даного кримінального провадження 31 жовтня 2016 року розпочато досудове розслідування кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 365-2 КК України, за фактом того, що державний реєстратор ДП «Сетам» ОСОБА_3. без правовстановлюючих документів вчинила реєстраційну дію - зареєструвала право власності на об`єкти нерухомого майна комунальної власності.

Досудовим розслідуванням встановлено факт незаконного вибуття з комунальної власності територіальної громади міста нерухомого майна - підвальних приміщень, розташованих за адресою: АДРЕСА_1 (приміщення № 1, АДРЕСА_3 , АДРЕСА_4 , АДРЕСА_5 ) та АДРЕСА_2 (приміщення № 1, АДРЕСА_3 , 7, АДРЕСА_5 ).

На підставі рішення Київської міської ради від 02 грудня 2010 року

Розпорядженням виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 10 грудня 2010 року № 1112 «Про питання організації управління районами в місті Києві» вказані будинки віднесено до сфери управління Подільської районної в місті Києві державної адміністрації (додаток № 7).

Рішенням Київської міської ради від 09 жовтня 2014 року № 270/270 «Про удосконалення структури управління житлово-комунальним господарством міста Києва» створено КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Подільського району міста Києва» та віднесено його до сфери управління Подільської районної в місті Києві державної адміністрації.

Також суди встановили, що державним реєстратором ДП «Сетам»

ОСОБА_3. прийнято рішення від 09 червня 2016 року № 29965871 про державну реєстрацію права власності на групу нежитлових приміщень

№ № 1, 2, 7, 8 (літера «А») загальною площею 157,8 кв. м, що розташовані на АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 942952080000) за ОСОБА_2 на підставі його заяви про державу реєстрацію прав та їх обтяжень, прийняту 08 червня 2016 року за реєстраційним номером 17178350.

У подальшому, ОСОБА_2 на підставі договорів купівлі-продажу

від 12 червня 2016 року, індексний номер 30013199 та 30013186). Отже, на момент подачі позовної заяви спірні об`єкти нерухомості зареєстровані на праві власності за ОСОБА_1 , що підтверджується вказаними копіями договорів та інформаційними довідками з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № № 71976013, 71976307.

Відповідно до копій реєстраційних справ державна реєстрація права власності на спірне майно за ОСОБА_2 відбулась на підставі технічного паспорту та листа-повідомлення Київського міського бюро технічної інвентаризації щодо кожного спірного об`єкту нерухомого майна, яка проведена державним реєстратором ДП «Сетам» ОСОБА_3., відносно якої здійснювалось досудове розслідування у кримінальному провадженні № 42016101070000194.

Згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав

від 01 листопада 2016 оку № 71976307 право власності за ОСОБА_2

08 червня 2016 року на спірне нерухоме майно зареєстровано на підставі довідок № 3, 4, виданих 23 травня 2016 року ТОВ «Проектант», технічних паспортів ТОВ «Проектант» (підстава виникнення права власності).

При цьому, довідки № 3, 4 видані 23 травня 2016 року ТОВ «Проектант» відсутні в копіях реєстраційних справ.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених

у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог

і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду відповідають.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Згідно зі статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Статтею 129 Конституції України визначено, що суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права. Основними засадами судочинства є, зокрема забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист.

Частиною першою статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до частини першої статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом

у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша

статті 13 ЦПК України).

Звертаючись до суду з позовом, заступник керівника Київської місцевої прокуратури № 7 в інтересах держави в особі Київської міської ради, як на підставу своїх порушених прав, посилався на те, що відчуження комунального майна повинно було відбуватися в рамках приватизаційної процедури у порядку, визначеному законодавчими актами. Оскільки спірне майно незаконно вибуло із комунальної власності, тому воно підлягає витребуванню від ОСОБА_1 на користь Київської міської ради.

Згідно зі статтею 143 Конституції України територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності.

Статтею 327 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що у комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.

Згідно зі статтею 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

Частиною першою статті 182 ЦК України передбачено, що право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

Відповідно до частини другої статті 18 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (у редакції, чинній на момент державної реєстрації права власності за ОСОБА_2 ) перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав, та порядок державної реєстрації прав визначаються Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Державні реєстратори зобов`язані надавати до відома заявників інформацію про перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав.

Суди встановили, що забудова спірних приміщень відбулася у 1954 році. Отже, державна реєстрація права власності на такі будівлі мала відбуватись за спрощеною системою такої реєстрації.

Так, згідно з пунктами 41, 42 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, затвердженого постановою Кабінету міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127 (далі - Порядок № 1127 (у редакції, чинній на момент державної реєстрації права власності за ОСОБА_2 )) для державної реєстрації права власності на новозбудований об`єкт нерухомого майна подаються: 1) документ, що відповідно до вимог законодавства засвідчує прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта (крім випадків державної реєстрації права власності на індивідуальні (садибні) житлові будинки, садові, дачні будинки, господарські (присадибні) будівлі та споруди, прибудови до них, побудовані до 05 серпня 1992 року); 2) технічний паспорт на об`єкт нерухомого майна; 3) документ, що підтверджує присвоєння об`єкту нерухомого майна адреси (крім випадків надання відомостей про кадастровий номер земельної ділянки, на якій розташований індивідуальний (садибний) житловий будинок, садовий, дачний будинки); 4) письмова заява співвласників про розподіл часток у спільній власності на новозбудований об`єкт нерухомого майна (у разі, коли державна реєстрація проводиться щодо майна, що перебуває у спільній частковій власності); 5) договір про спільну діяльність або договір простого товариства (у разі, коли державна реєстрація проводиться щодо майна, будівництво якого здійснювалось у результаті спільної діяльності).

Для державної реєстрації права власності на індивідуальні (садибні) житлові будинки, садові, дачні будинки, господарські (присадибні) будівлі і споруди, прибудови до них, що розташовані на території сільських, селищних, міських рад та які закінчені будівництвом до 05 серпня 1992 року, подаються: 1) документ, що посвідчує речове право на земельну ділянку, на якій розташований об`єкт нерухомого майна, у тому числі рішення відповідної ради про передачу (надання) земельної ділянки в користування або власність чи відомості про передачу (надання) земельної ділянки в користування або власність з погосподарської книги; 2) виписка з погосподарської книги, надана виконавчим органом сільської ради (якщо такий орган не створений, - сільським головою), селищної, міської ради або відповідною архівною установою.

Отже, в даному випадку державний реєстратор мав застосувати пункт 41 Порядку № 1127.

Тобто, для проведення належної державної реєстрації права власності на подібні нежитлові будівлі, державному реєстратору мало бути подано, окрім технічного паспорту, документ, що підтверджує присвоєння об`єкту нерухомого майна адреси або надання відомостей про кадастровий номер земельної ділянки, на якій розташований об`єкт нерухомого майна.

Так, суди встановили, що згідно з копій реєстраційних справ належного документа для проведення державної реєстрації права власності надано не було, а, відтак, державний реєстратор мав відмовити на підставі пункту 4 частини першої статті 24 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (подані документи не дають змоги встановити набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяження).

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 34 Закону України

«Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (у редакції, чинній на момент державної реєстрації права власності

за ОСОБА_2 ) за державну реєстрацію права власності (крім випадків державної реєстрації права власності на підприємство як єдиний майновий комплекс) у строк 2 робочі дні справляється адміністративний збір у розмірі 1 мінімальна заробітна плата.

Згідно з реєстраційними справами, копії яких містяться в матеріалах справи, жодного адміністративного збору ОСОБА_2 не сплачував та жодних документів про оплату таких зборів реєстраційна справа не містить.

Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Також суди встановили, що відповідно до протоколу допиту свідка

ОСОБА_2 , останній повідомив, що ніколи не набував у власність спірні об`єкти нерухомості, які розташовані на АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 , а також не відчужував згадані об`єкти на користь ОСОБА_1 .

Вироком Шевченківського районного суду міста Києва від 13 вересня

2017 року у справі № 761/22386/17 затверджено угоду про визнання винуватості від 22 червня 2017 року, що укладена у кримінальному провадженні, внесеному в ЄРДР за № 12017100070002200 від 23 травня 2017 року між ОСОБА_3 та прокурором; ОСОБА_3 визнано винуватою у вчиненні злочину, передбаченого частиною другою

статті 367 КК України, за який призначено покарання у виді двох років позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади, пов`язані з проведенням державної реєстрації прав на нерухоме майно, строком на 3 роки; на підставі статей 75 76 КК України звільнено ОСОБА_3 від відбування покарання у виді позбавлення волі, якщо вона протягом іспитового строку - 3 (трьох) років не вчинить нового злочину та виконає покладені на неї обов`язки.

Вказаним вироком встановлено, що 08 червня 2016 року, приблизно

о 14.40 год., за адресою: АДРЕСА_1 , обвинувачена ОСОБА_3 , виконуючи свої службові обов`язки, при зверненні до неї однієї з невстановлених осіб, які мали умисел на заволодіння нежилим приміщенням комунальної власності за адресою: АДРЕСА_1 (приміщення АДРЕСА_6 , АДРЕСА_3 , АДРЕСА_4 , АДРЕСА_5 ) та АДРЕСА_2 (приміщення АДРЕСА_6 , АДРЕСА_3 , АДРЕСА_7 ), для реалізації якого необхідно було внести відповідні відомості до реєстру прав на нерухоме майно, отримала від цієї особи копії особистих документів іншої фізичної особи та ряд документів, які згідно із законодавством не можуть бути підставою для реєстрації права власності на нерухоме майно.

У подальшому, 09 червня 2016 року, обвинувачена ОСОБА_3 , перебуваючи за адресою: АДРЕСА_1 , неналежно виконуючи свої службові обов`язки через несумлінне ставлення до них, всупереч Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та Порядку № 1127, не отримавши необхідних документів для проведення державної реєстрації, прийняла рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, після чого роздрукувала вказані рішення за № 29965871 та № 29968419 від 09 червня 2016 року, що призвело до вибуття групи нежитлових приміщень № 1, 2, 7, 8 за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 157,8 кв. м вартістю 1 329 476 грн, та групи нежитлових приміщень № 1, 2, 7, 8 за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 153 кв. м вартістю 1 289 035 грн, з власності територіальної громади міста Києва у приватну власність окремої фізичної особи, завдавши матеріальних збитків на загальну суму 2 618 511 грн, які більш ніж у двісті п`ятдесят разів перевищують неоподатковуваний мінімум доходів громадян, що є тяжкими наслідками.

Таким чином, обвинувачена ОСОБА_3 своїми діями, які виразилися у службовій недбалості, тобто неналежному виконанні службовою особою своїх службових обов`язків через несумлінне ставлення до них, що спричинило тяжкі наслідки громадським інтересам, вчинила кримінальне правопорушення, передбачене частиною другою статті 367 КК України.

Відповідно до частини шостої статті 82 ЦПК України вирок суду в кримінальному провадженні, ухвала про закриття кримінального провадження і звільнення особи від кримінальної відповідальності або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов`язковими для суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок, ухвала або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції з яким погодився й апеляційний суд, виходив з того, що відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Відповідно до статей 317 319 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд

Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України пов`язується з тим, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.

Положення статті 388 ЦК України застосовується як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.

Згідно з частиною першою статті 388 ЦК України власник має право витребувати своє майно із чужого незаконно володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з його волі. Власник має право витребувати майно у добросовісного набувача лише у випадках, вичерпний перелік яких наведено в частині першій статті 388 ЦК України.

Під захистом цивільних прав розуміють передбачений законодавством засіб, за допомогою якого може бути досягнуте припинення, запобігання, усунення порушення права, його відновлення і (або) компенсація витрат, викликаних порушенням права. Обраний спосіб захисту має безпосередньо втілювати мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту, тобто мати наслідком повне припинення порушення його прав та охоронюваних законом інтересів.

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам необхідно зважати і на його ефективність з точки зору положень статті 13 Конвенції про захист прав людини

і основоположних свобод (далі - Конвенція). Так, у рішенні від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об`єднаного Королівства» Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) наголосив, що зазначена норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, передбачених Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені у правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дали би змогу компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції та надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, Європейський суд з прав людини акцентував на тому, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, передбачених національним правом.

Отже, зрештою ефективний засіб повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Для визначення предмета позову як способу захисту права чи інтересу важливим є перелік способів захисту цивільного права та інтересу, наведений у статті 16 ЦК України.

Отже, засіб юридичного захисту має бути ефективним як на практиці, так і за законом. У рішенні від 31 липня 2003 року у справі «Дорани проти Ірландії» ЄСПЛ зазначив, що поняття «ефективний засіб» передбачає не лише запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

Верховний Суд неодноразово звертав увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Зазначені висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду

від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження

№ 12-187гс18) та від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14?338цс18), а також у постанові Верховного Суду

від 11 серпня 2021 року справі № 914/1049/18.

Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника.

Повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв`язку, установивши, що витребування спірного майна з чужого незаконного володіння ОСОБА_1 є ефективним способом захисту порушеного права позивача на майно, та врахувавши, що право власності дійсного власника в такому випадку презюмується, і не припинялося із втратою ним цього майна, суди дійшли обґрунтованого висновку про задоволення позову.

Як на підставу для відкриття касаційного провадження, заявниця послалася на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме зазначив, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 916/1166/17,

від 21 грудня 2018 року у справі № 922/901/17, від 06 лютого 2019 року

у справі № 927/246/18, від 16 квітня 2019 року у справі № 925/650/18,

від 17 квітня 2019 року у справі № 923/560/18, від 18 квітня 2019 року

у справі № 913/299/18, від 13 травня 2019 року у справі № 915/242/18,

від 10 жовтня 2019 року у справі № 0440/6738/18 (провадження

№ К/9901/2624/19).

У постанові від 23 травня 2018 року у справі № 916/1166/17 Верховний Суд погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що позивачем не надано, і відповідно, матеріали справи не містять, правовстановлюючих документів, інших доказів, які б свідчили про набуття права власності на спірне майно територіальною громадою міста в особі Одеської міської ради та визнав недоведеним порушення прав позивача у даних спірних правовідносинах, що виключає застосування до спірних правовідносин положень статей 387 400 ЦК України.

Велика Палата Верхового Суду у постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) звернула увагу на те, що у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.

Таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов`язаних із правами й обов`язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб`єктів (видової належності сторін спору) й об`єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).

На предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Таким чином, посилання заявника на неврахування судами висновку Верховного Суду, викладеного у постанові Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 916/1166/17, є такими, що не заслуговують на увагу, оскільки висновок щодо застосування норм права, який викладений

у вказаній постанові, стосується правовідносин, які не є подібними

до правовідносин у справі, що переглядається.

Щодо повноважень прокурора

Відповідно до статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси.

У справах можуть також брати участь органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб (частина четверта

статті 42 ЦПК України).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що у випадку, коли держава вступає у цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками. Держава набуває і здійснює цивільні права й обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема у цивільних, правовідносинах. Тому у відносинах, в які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов`язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах (висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах

від 20 листопада 2018 року у справі № 5023/10655/11 (провадження

№ 12-161гс18), від 26 лютого 2019 року у справі № 915/478/18 (провадження № 12-245гс18)).

У судовому процесі, зокрема у цивільному, держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах (постанова Великої Палати Верховного Суду від 27 лютого 2019 року у справі № 761/3884/18 (провадження № 14-36цс19)). Тобто, під час розгляду справи у суді фактичною стороною у спорі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною у справі певний орган.

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Таким законом є Закон України «Про прокуратуру».

Відповідно до частин третьої та четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» (у редакції, чинній на час звернення з позовною заявою) прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва.

Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень.

Невиконання прокурором вимог щодо надання суду обґрунтування наявності підстав для здійснення представництва інтересів громадянина або держави в суді має наслідком застосування положень, передбачених статтею 257 ЦПК України.

Захищати інтереси держави повинні, насамперед, відповідні суб`єкти владних повноважень.

З метою, щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом, і які є підставою для звернення прокурора до суду.

Прокурор не може вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати належного суб`єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави.

Відповідно до пункту 2 Рекомендації Rec (2012)11 Комітету Міністрів Ради Європи державам-учасникам «Про роль публічних обвинувачів поза системою кримінальної юстиції», прийнятій 19 вересня 2012 року на 1151-му засіданні заступників міністрів, якщо національна правова система надає публічним обвинувачам певні обов`язки та повноваження поза системою кримінальної юстиції, їх місія полягає в тому, щоби представляти загальні або публічні інтереси, захищати права людини й основоположні свободи та забезпечувати верховенство права.

Сторонами цивільного провадження є позивач і відповідач. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, при захисті інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави.

Системне тлумачення абзацу другого частини другої статті 56 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій) й абзацу першого частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» дозволяє дійти висновку, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.

У справі, що переглядається, звертаючись до суду із позовом, прокурор обґрунтовував своє звернення до суду тією обставиною, що триває досудове розслідування щодо факту вибуття спірних приміщень з комунальної власності. Проте, Київська міська рада, будучи обізнаною про порушення її прав та законних інтересів, не відреагувала на факт заволодіння її майно та не звернулась до суду щодо захисту порушеного права. Нездійснення захисту Київською міською радою виявляється усвідомленій пасивній поведінці та невжитті заходів реагування щодо повернення спірного нерухомого майна, негативно впливає на матеріальну основу територіальної громади.

При цьому, звернення прокурора до суду з позовом спрямоване на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні питання вибуття спірних приміщень з комунальної власності.

До моменту пред`явлення позову, а саме: 23 грудня 2016 року прокурор направив до Київської міської ради для встановлення наявності підстав представництва в суді відповідний лист, проте відповіді не отримав.

Встановивши неналежне виконання органом місцевого самоврядування - Київської міської ради захисту інтересів держави, до компетенції якого належать повноваження здійснювати захист законних інтересів територіальної громади, враховуючи характер і суспільну значимість спірних правовідносин, а також враховуючи відсутність порушення прокурором порядку звернення до суду, передбаченого положеннями

статті 23 Закону України «Про прокуратуру», суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що прокурор належним чином обґрунтував підстави для звернення до суду з позовом на захист інтересів держави.

Таким чином, у даному випадку, порушення інтересів держави полягає в тому, що всупереч встановленому законодавством порядку, відповідач набув у володіння нерухоме майно територіальної громади міста Києва, при цьому волі дійсного власника на відчуження цього майна не було, що порушує економічні інтереси територіальної громади столиці.

Порушення прав територіальної громади беззаперечно свідчить про порушення державних інтересів, оскільки таке порушення суперечить конституційному обов`язку держави щодо забезпечення прав людини та гарантування належного функціонування місцевого самоврядування, ослаблює економічні основи місцевого самоврядування, що потребує реагування у межах наданої Конституцією України компетенції.

Суд касаційної інстанції відхиляє посилання в касаційній скарзі

на неврахування судами висновків, викладених у постановах Верховного Суду: від 21 грудня 2018 року у справі № 922/901/17, від 06 лютого 2019 року у справі № 927/246/18, від 16 квітня 2019 року у справі № 925/650/18,

від 17 квітня 2019 року у справі № 923/560/18, від 18 квітня 2019 року

у справі № 913/299/18, від 13 травня 2019 року у справі № 915/242/18,

від 10 жовтня 2019 року у справі № 0440/6738/18 (провадження

№ К/9901/2624/19), оскільки у справі, що переглядається, суди належним чином встановили обставини, які дають право на представництво прокурором інтересів держави.

З огляду на зазначене Верховний Суд погоджується із висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що прокурор обґрунтував наявність підстав для звернення до суду з цим позовом в інтересах держави, а доводи касаційної скарги в цій частині висновку судів не скасовують та направлені на переоцінку доказів у справі, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша - виражається в першому реченні першого абзацу цієї статті та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном; друга - міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями; третя - міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 23 січня 2014 року, заява № 19336/04).

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.

Втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.

Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів.

Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, втручання держави у право на мирне володіння майном може бути виправдано за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Поняття «суспільний інтерес» має широке значення (рішення у справі «Колишній король Греції та інші проти Греції», від 23 листопада 2000 року, ). Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства, безперечно, становить «суспільний інтерес».

Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому з питань оцінки «пропорційності» Європейський суд з прав людини, як і з питань наявності «суспільного», «публічного» інтересу, визнає за державою досить широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах.

Принцип «належного урядування» не встановлює абсолютної заборони на витребування із приватної власності майна на користь держави, якщо майно вибуло із власності держави у незаконний спосіб, а передбачає критерії, які необхідно з`ясовувати та враховувати при вирішенні цього питання для того, щоб оцінити правомірність і допустимість втручання держави у право на мирне володіння майном. Дотримання принципу «належного урядування» оцінюється одночасно з додержанням принципу «пропорційності», при тому, що немає точного, вичерпного переліку обставин і фактів, установлення яких беззаперечно свідчитиме про додержання чи порушення «справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю додержання фундаментальних прав окремої людини». Цей критерій є оціночним і стосується суб`єктивної складової кожної конкретної справи, а тому має бути з`ясований у кожній конкретній справі на підставі безпосередньо встановлених обставин і фактів.

Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

Будь-які приписи, зокрема і приписи Конвенції, слід застосовувати з урахуванням обставин кожної конкретної справи, оцінюючи поведінку обох сторін спору, а не лише органів державної влади та місцевого самоврядування (постанова Великої Палати Верховного Суду

від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження

№ 14-256цс18)).

Верховний Суд у своїй постанові від 11 вересня 2018 року у справі

№ 910/9555/16 зазначив, що правовідносини, пов`язані з вибуттям об`єкта із комунальної власності, становлять суспільний (публічний) інтерес та спрямовані на задоволення суспільної потреби у відновленні законності та становища, яке існувало до порушення права комунальної власності.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (у редакції, чинній на момент ухвалення рішення Київської міської ради від 02 грудня 2010 року) право комунальної власності - право територіальної громади володіти, доцільно, економно, ефективно користуватися і розпоряджатися на свій розсуд і в своїх інтересах майном, що належить їй, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування.

Згідно з частиною першою статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (у редакції, чинній на момент ухвалення рішення Київської міської ради від 02 грудня 2010 року) територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров`я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об`єкти, визначені відповідно до закону як об`єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження.

Частинами п`ятою, восьмою статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (у редакції, чинній на момент ухвалення рішення Київської міської ради від 02 грудня 2010 року) визначено, що органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності. Право комунальної власності територіальної громади захищається законом на рівних умовах з правами власності інших суб`єктів. Об`єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб`єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом.

Рішенням Київської міської ради від 09 вересня 2010 року № 7/4819

«Про питання організації управління районами в місті Києві» припинено

з 31 жовтня 2010 року шляхом ліквідації районні в місті Києві ради, зокрема, Подільську районну у місті Києві раду.

Беручи до уваги, що передбачений законом порядок відчуження комунального майна дотримано не було, а територіальна громада міста Києва взагалі не була учасником правовідносин з приводу його відчуження і кошти за проданий об`єкт нерухомості не отримувала, необхідність захисту порушеного права є очевидною, оскільки правовідносини, пов`язані із вибуттям комунального майна з комунальної власності, становлять «суспільний», «публічний» інтерес, а дії відповідача щодо набуття цього майна у власність на підставі договору купівлі-продажу з ОСОБА_2 , який не мав права розпоряджатись цим майном, такому суспільному інтересу не відповідають.

Переглядаючи судові рішення судів першої та апеляційної інстанції, Верховний Суд встановив, що порушення справедливого балансу інтересів позивача як власника спірних нежитлових приміщень та відповідача немає, і захід втручання у право володіння позивача шляхом повернення значній кількості громадян, які становлять територіальну громаду міста Києва, комунального майна, яке було незаконно відчужено, є пропорційним визначеній меті.

Витребування спірного майна на користь позивача Київської міської ради відповідає критерію законності: витребування із її власності спірного майна здійснюється на підставі норми статті 388 ЦК України, яка відповідає вимогам доступності, чіткості, передбачуваності, офіційний текст якої є публічним та загальнодоступним. Сумніви відповідача у правильності тлумачення та застосування цієї норми судами не можуть свідчити про незаконність втручання у право власності.

Одним із елементів дотримання принципу пропорційності при втручанні у право на мирне володіння майном є надання справедливої та обґрунтованої компенсації. Відповідач не позбавлений права в подальшому звернутись до суду із відповідним позовом до попереднього власника ( ОСОБА_2 ) про відшкодування їй компенсації вартості витребуваного майна та до інших осіб за наявності правових підстав про відшкодування збитків, що сприятиме дотриманню принципу пропорційності.

Разом з тим, доводи касаційної скарги про те, суди дійшли помилкових висновків щодо належності майна на праві власності у даній справі, оскільки до предмету даного спору не входять вимоги щодо визнання права власності на спірні об`єкти, колегія суддів не бере до уваги з огляду на таке.

Суди встановили, що спірні нежитлові приміщення не приватизувались,

що підтверджується листом Департаменту комунальної власності міста Києва від 23 листопада 2016 року та листом КП «Керуюча компанія

з обслуговування житлового фонду Подільського району міста Києва»

від 03 жовтня 2016 року.

На підставі рішення Київської міської ради від 02 грудня 2010 року

№ 284/5096 «Про питання комунальної власності територіальної громади міста» на виконання рішення Київської міської ради від 09 вересня

2010 року № 7/4819 «Про питання організації управління районами в місті Києві» будинки на АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 включені до переліку об`єктів права комунальної власності територіальної громади міста Києва за порядковим номером 580 та 581 відповідно до додатку № 7 вказаного рішення, а, отже, належать до комунальної власності територіальної громади міста Києва.

Отже, рішення Київської міської ради від 02 грудня 2010 року № 284/5096

є належним доказом права комунальної власності на спірні нежитлові приміщення. При цьому, судами попередніх інстанцій враховано положення статті 220 ЦК України, а також те, що законодавство України, чинне на момент виникнення права власності територіальної громади на спірне нерухоме майно, не передбачало обов`язкової реєстрації цього права та виникнення права з моменту такої реєстрації, тому відсутність державної реєстрації права у цьому випадку не впливає на правовий статус зазначених об`єктів нерухомості.

Таким чином, оскільки за позовами про повернення (витребування) майна, обставина належності такого майна позивачу встановлюється як така, що має правове значення для вирішення спору і тому заявлення окремої самостійної позовної вимоги про визнання права власності не потрібно.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).

На думку судової колегії судові рішення, що переглядаються, є достатньо мотивованими.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Вилков Сергій Валентинович, залишити без задоволення.

Рішення Подільського районного суду міста Києва від 08 лютого 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 14 вересня 2021 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною

і оскарженню не підлягає.

Судді:І. М. Фаловська С. Ю. Мартєв В. В. Сердюк