Постанова
Іменем України
08 липня 2021 року
м. Київ
справа № 758/6476/18
провадження № 61-13563св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивачі: товариство з обмеженою відповідальністю «Компанія з управління активами «Інвестиційний капітал Україна», товариство з обмеженою відповідальністю «Інвестиційний капітал Україна»,
відповідачі: ОСОБА_1 , товариство з обмеженою відповідальністю «Видавничий дім «Медіа-ДК»,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія з управління активами «Інвестиційний капітал Україна» та товариства з обмеженою відповідальністю «Інвестиційний капітал Україна» на рішення Подільського районного суду міста Києва від 12 грудня 2019 року у складі судді Захарчук С. С. та постанову Київського апеляційного суду від 11 серпня 2020 року у складі колегії суддів: Мазурик О. Ф., Кравець В. А., Махлай Л. Д.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У травні 2018 року товариство з обмеженою відповідальністю «Компанія з управління активами «Інвестиційний капітал Україна» (далі - ТОВ «КУА «Інвестиційний капітал Україна»), товариства з обмеженою відповідальністю «Інвестиційний капітал Україна» (далі - ТОВ «Інвестиційний капітал Україна») звернулися до суду з позовом до ОСОБА_1 , товариства з обмеженою відповідальністю «Видавничий дім «Медіа-ДК» (далі - ТОВ «Видавничий дім «Медіа-ДК») про захист ділової репутації, визнання інформації недостовірною, зобов`язання спростувати недостовірну інформацію.
Позовна заява мотивована тим, що ІНФОРМАЦІЯ_5 року на веб-сайті https://nv.ua/ опубліковано українською та російською мовами статтю під назвою «ІНФОРМАЦІЯ_6 ».
У цій статті було поширено недостовірну інформацію про групу компаній ICU, до якої входять ТОВ «КУА «Інвестиційний капітал Україна», ТОВ «Інвестиційний капітал Україна», а саме:
«ІНФОРМАЦІЯ_6».
Автором зазначеної статті є ОСОБА_1 , а власником веб-сайту https://nv.ua/ є володілець облікового запису - ТОВ «Видавничий дім «Медіа-ДК».
Наведена у зазначеній статті та поширена інформація є недостовірною та такою, що порушує ділову репутацію кожного з позивачів, оскільки ТОВ «КУА «Інвестиційний капітал Україна», ТОВ «Інвестиційний капітал Україна» та групу компаній ICU пов`язують із діями колишніх президентів - ОСОБА_4 та ОСОБА_10, зокрема щодо використання останніми одних і тих самих інвестиційних банкірів. Позивачі вважають, що мова йде про ICU, тобто створює у пересічного глядача враження, що ОСОБА_4 використовує ICU для придбання частки в бізнесі ОСОБА_5 . ОСОБА_10 використовує ОСОБА_6 для легалізації власних коштів; ОСОБА_7 є тіньовим розпорядником коштів ОСОБА_4 , отриманих в результаті зрощування політики та корупції. На думку позивачів останній вислів хоча безпосередньо і не стосується ICU, але його вжито у контексті разом із твердженням, що ICU є інструментом президента ОСОБА_4 з легалізації його грошей сумнівного походження.
Ураховуючи наведене, ТОВ «КУА «Інвестиційний капітал Україна», ТОВ «Інвестиційний капітал Україна» просили суд ухвалити рішення, яким визнати недостовірною, поширену ОСОБА_1 та ТОВ «Видавничий дім «Медіа-ДК», інформацію, викладену українською та російською мовами, наступного змісту:
«ІНФОРМАЦІЯ_7»;
«ІНФОРМАЦІЯ_8»;
«ІНФОРМАЦІЯ_9 »;
«ІНФОРМАЦІЯ_10 »;
« ІНФОРМАЦІЯ_3 »;
«ІНФОРМАЦІЯ_11».
Зобов`язати ТОВ «Видавничий дім «Медіа-ДК» спростувати недостовірну інформацію шляхом:
публікації на веб-сайті https://nv.ua/ резолютивної частини рішення суду під заголовком «ІНФОРМАЦІЯ_11».
Зобов`язати ТОВ «Видавничий дім «Медіа-ДК» зберігати (не видаляти) розміщені спростування, а саме, резолютивну частину рішення суду з цієї справи з веб-сайту ІНФОРМАЦІЯ_11.
Короткий зміст судових рішень
Рішенням Подільського районного суду м. Києва від 12 грудня 2019 року відмовлено у задоволенні позову ТОВ «КУА «Інвестиційний капітал Україна», ТОВ «Інвестиційний капітал Україна».
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачами не надано належних доказів, які б вказували на те, що поширена відповідачами інформація стосується конкретно кожного з позивачів: ТОВ «Компанія з управління активами «Інвестиційний капітал Україна» та ТОВ «Інвестиційний капітал Україна», та доказів того, що така інформація принизила їх ділову репутацію. Крім того, суд вважав, що спірна інформація не містить фактичних даних та є оціночними судженнями.
Постановою Київського апеляційного суду від 11 серпня 2020 року апеляційну скаргу ТОВ «КУА «Інвестиційний капітал Україна», ТОВ «Інвестиційний капітал Україна» залишено без задоволення, а рішення Подільського районного суду м. Києва від 12 грудня 2019 року - без змін.
Рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та дійшов висновку, що позивачі не довели, що поширена відповідачами інформація стосувалася них, а сама інформація є оціночними судженнями автора. Крім того, апеляційний суд зазначив, що зі змісту інформації, висловленої в оскаржуваній статті, мова йшла про публічних осіб ( ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 ), які свідомо відкриті для прискіпливого контролю за їх діяльністю, як з боку інших громадян, так і політиків. Отже, інформація, поширена відповідачами, стосується виключно професійної діяльності публічних осіб, а не щодо діяльності позивачів.
З огляду на характер викладу інформації автором статті, відповідачем по справі - ОСОБА_1 , колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що висвітлена в ній інформація є оціночними судженнями автора, його особистою думкою, яка ґрунтується на особистих припущеннях та не містить фактичних даних.
Суд також вказав, що матеріали справи не містять доказів стосовно того, що відповідачі публічно звинувачували позивачів у вчиненні злочинів, а є політична критика публічних осіб. Апеляційний суд застосував статтю 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і прецедентну практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).
Короткий зміст вимог касаційної скарги
11 вересня 2020 року представник ТОВ «Компанія з управління активами «Інвестиційний капітал Україна» та ТОВ «Інвестиційний капітал Україна» - Шевчук І. А., подала до Верховного Суду касаційну скаргуна рішення Подільського районного суду м. Києва від 12 грудня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 11 серпня 2020 року.
Посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права, позивачі просять оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій скасувати та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 17 вересня 2020 року відкрив провадження за касаційною скаргою ТОВ «Компанія з управління активами «Інвестиційний капітал Україна» та ТОВ «Інвестиційний капітал Україна» на рішення Подільського районного суду м. Києва від 12 грудня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 11 серпня 2020 року.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не надали належної правової оцінки їх доводам, а також наданим доказам, щодо того, що спірна інформація стосувалася саме ТОВ «КУА «Інвестиційний капітал Україна» та ТОВ «Інвестиційний капітал Україна». Судове рішення апеляційного суду не містить мотивів відхилення численних доводів їх апеляційної скарги з цього приводу.
Суди не врахували практику ЄСПЛ про те, що для ідентифікації особи споживачем інформації в ній не обов`язково має вживатися повне найменування такої особи. При цьому, ні суд першої інстанції, ні апеляційний суд взагалі ніяк не обґрунтували їх посилання на декілька рішень ЄСПЛ, не зазначили мотивів прийняття чи відхилення їх доводів. Вважають, що оскаржувані судові рішення суперечать практиці ЄСПЛ, зокрема, у справах «Годлевський проти Росії» № 14888/03, «Тома проти Люксембургу» № 38432/97, «Олексій Овчинніков проти Росії» № 24061/04. Суди не надали належної оцінки жодному з висловлювань, які вони просили спростувати, безпідставно та формально вказавши, що вся інформація є оціночними судженнями автора. При цьому, судами не було враховано висновків Верховного Суду, викладених у постановах: від 26 лютого 2018 року в справі № 461/9839/15-ц, від 08 травня 2018 року в справі № 369/1052/16-ц, від 11 вересня 2018 року в справі № 910/16027/17, від 08 серпня 2018 року в справі № 925/595/17, від 20 травня 2019 року в справі № 591/7099/16-ц, від 27 травня 2020 року в справі 216/739/17, від 12 листопада 2019 року в справі № 904/4494/18, від 29 квітня 2020 року в справі № 757/56330/18-ц, від 03 червня 2020 року в справі № 761/42433/17-ц.
Крім того, підставою касаційного оскарження судових рішень заявник вказує неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм права за відсутності висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм матеріального права у подібних правовідносинах, а саме, частини другої статті 30 Закону України «Про інформацію». Суди послалися в своїх судових рішеннях на вирок Краматорського міського суду Донецької області від 28 березня 2017 року в справі № 234/4135/17, якого немає у матеріалах справи, а про його існування заявляв виключно відповідач, який не надав суду копію такого вироку.
Також зазначено про порушення судами норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суди попередніх інстанцій встановили обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів, що передбачено пунктом 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
Підставами касаційного оскарження зазначено пункти 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.
Позиції інших учасників
У жовтні 2020 року ОСОБА_1 надіслав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому вказує, що доводи заявників, є безпідставними та не спростовують правильність правових висновків судів, тому просить залишити касаційну скаргу ТОВ «КУА «Інвестиційний капітал Україна», ТОВ «Інвестиційний капітал Україна» без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
У лютому 2021 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_15 надіслав заяву про долучення до матеріалів справи постанови Верховного Суду від 13 січня 2021 року в справі № 758/11684/18.
Зазначена заява не підлягає задоволенню, оскільки Верховний Суд здійснює касаційний перегляд рішень судів першої та апеляційної інстанцій на підставі документів (доказів), наявних у справі на час постановлення оскаржуваних рішень.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Судом установлено, що ІНФОРМАЦІЯ_5 року на веб-сайті https://nv.ua/ було опубліковано українською на російською мовами статтю під назвою «ІНФОРМАЦІЯ_12 » .
Так, зі змісту статті, зокрема, вбачається наступне:
«ІНФОРМАЦІЯ_12»…
…«ІНФОРМАЦІЯ_12.»
Автором зазначеної статті є ОСОБА_1 .
Власником веб-сайту https://nv.ua/ є володілець облікового запису - ТОВ «Видавничий дім «Медіа-ДК»
Обґрунтовуючи свій позов, позивачі посилалися на те, що у цій статті було поширено недостовірну інформацію, яка підлягає спростуванню, про групу компаній ICU, до якої входять ТОВ «КУА «Інвестиційний капітал Україна», ТОВ «Інвестиційний капітал Україна», а саме:
«ІНФОРМАЦІЯ_7»; «ІНФОРМАЦІЯ_12»;
«ІНФОРМАЦІЯ_12».
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Як вбачається із касаційної скарги, рішення судів, визначені у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржуються на підставі пунктів 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.
Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
У частинах першій та другій статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Перевіривши доводи касаційної скарги і матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 6 Конвенціїкожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
Стаття 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) об`єктом захисту називає порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
У статті 32 Конституції України визначено, що кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім`ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.
Статтею 34 Конституції України встановлено, що кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір.
У пункті 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 лютого 2009 року № 1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» вказано, що беручи до уваги зазначені конституційні положення, суди при вирішенні справ про захист гідності, честі та ділової репутації повинні забезпечувати баланс між конституційним правом на свободу думки і слова, правом на вільне вираження своїх поглядів та переконань, з одного боку, та правом на повагу до людської гідності, конституційними гарантіями невтручання в особисте і сімейне життя, судовим захистом права на спростування недостовірної інформації про особу, з іншого боку.
Відповідно до частини першої статті 91 ЦК України юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов`язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині.
Згідно зі частиною першою статті 94 ЦК України юридична особа має право на недоторканність її ділової репутації, на таємницю кореспонденції, на інформацію та інші особисті немайнові права, які можуть їй належати.
Ділову репутацію юридичної особи становить престиж її фірмового (комерційного) найменування, та інших належних їй нематеріальних активів, серед кола споживачів її товарів та послуг.
Приниженням ділової репутації суб`єкта господарювання (підприємця) є поширення у будь-якій формі неправдивих, неточних або неповних відомостей, що дискредитують спосіб ведення чи результати його господарської (підприємницької) діяльності, у зв`язку з чим знижується вартість його нематеріальних активів.
За частиною першою статті 200 ЦК України інформацією є будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді.
Особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством, є, в тому числі, ділова репутація, ім`я (найменування), а також інші блага, які охороняються цивільним законодавством (частина перша статті 201 ЦК України).
Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені).
Під поширенням інформації слід розуміти: опублікування її у пресі, передання по радіо, телебаченню чи з використанням інших засобів масової інформації; поширення в мережі Інтернет чи з використанням інших засобів телекомунікаційного зв`язку; викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам; повідомлення в публічних виступах, в електронних мережах, а також в іншій формі хоча б одній особі.
Згідно із частиною першою статті 277 ЦК України, з урахуванням положень частини першої статті 91 ЦК України, фізична та юридична особи, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації.
У пункті 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 лютого 2009 року № 1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» судам зазначено що при розгляді справ зазначеної категорії суди повинні мати на увазі, що юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову, є сукупність таких обставин: а) поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; б) поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; в) поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; г) поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право.
Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені).
Вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначити характер такої інформації та з`ясувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням (пункт 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 лютого 2009 року № 1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи»).
Відповідно до статті 277 ЦК України не є предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які будучи вираженням суб`єктивної думки і поглядів відповідача, не можна перевірити на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і спростування, що відповідає прецедентній судовій практиці Європейського суду з прав людини при тлумаченні положень статті 10 Конвенції.
Статтею 10 Конвенції передбачено, що кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств.
Здійснення цих свобод, оскільки воно пов`язане з обов`язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров`я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду.
За змістом цієї норми свобода слова, преси, як захисника інтересів громадськості, критики представників держави, висловлення своєї думки в процесі обговорення питань, що становлять громадський інтерес, є однією з найважливіших свобод людини.
Втрутитись у процес реалізації цієї норми національна влада може лише у випадках, передбачених частиною другою статті 10 Конвенції, зокрема, якщо це передбачено законом, направлено на захист репутації або прав інших осіб і є необхідним в демократичному суспільстві.
Частинами першою та другою статті 30 Закону України «Про інформацію» визначено, що ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень.
Оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості.
Якщо особа вважає, що оціночні судження або думки принижують її гідність, честь чи ділову репутацію, а також інші особисті немайнові права, вона вправі скористатися наданим їй законодавством правом на відповідь, а також на власне тлумачення справи у тому самому засобі масової інформації з метою обґрунтування безпідставності поширених суджень, надавши їм іншу оцінку. Якщо суб`єктивну думку висловлено в брутальній, принизливій чи непристойній формі, що принижує гідність, честь чи ділову репутацію, на особу, яка таким чином та у такий спосіб висловила думку або оцінку, може бути покладено обов`язок відшкодувати завдану моральну шкоду.
У рішенні ЄСПЛ у справі «Лінгенс проти Австрії» від 08 липня 1986 року № 12/1984/84/131 суд розрізняє факти та оціночні судження. Існування фактів можна довести, а правдивість критичного висловлювання не підлягає доведенню. Вимога доводити правдивість критичного висловлювання є неможливою для виконання і порушує свободу на власну точку зору, що є фундаментальною частиною права, захищеного статтею 10 Конвенції.
У рішенні у справі «Ляшко проти України» від 10 серпня 2006 року № 21040/02 Європейський суд з прав людини також зазначив, що свобода вираження поглядів являє собою одну з важливих засад демократичного суспільства та одну з базових умов його прогресу та самореалізації кожного. Предмет пункту другого статті 10 застосовується не тільки до «інформації» чи «ідей», які були отримані зі згоди чи розглядаються як необразливі чи як малозначущі, але й до тих, які можуть ображати, шокувати чи непокоїти. Такими є вимоги плюралізму, толерантності та відкритості думок, без чого неможливе «демократичне суспільство». Свобода політичних дебатів перебуває в самому серці побудови демократичного суспільства, що наскрізь пронизує Конвенцію. При цьому, повинно бути зроблене чітке розмежування між констатацією фактів та оціночними судженнями. У той час як наявність фактів може бути продемонстровано, достовірність оціночних суджень не піддається доведенню. Вимогу доводити достовірність оціночних суджень неможливо виконати, вона порушує свободу думки як таку, що є базовою частиною права, гарантованого статтею 10.
Реалізація принципу змагальності сторін у цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.
Згідно з частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України).
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування (стаття 77 ЦПК України).
Статтею 78 ЦПК України передбачено, що суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Відповідно до статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, правильно виходив, у тому числі, із того, що поширена відповідачами інформація є оціночними судженнями автора передачі - ОСОБА_1 , тому не є предметом судового захисту.
Суди попередніх інстанцій, забезпечивши повний та всебічний розгляд справи, проаналізувавши усі доводи сторін, обґрунтовано вказали, що з огляду на зміст статті, її автор - ОСОБА_1 , по суті аналізує розслідування телекомпанії ОСОБА_34 та вирок Краматорського міського суду Донецької області від 28 березня 2017 року в справі № 234/4135/17.
При цьому, аналіз змісту вказаної статті вказує на те, що її автор висловлює оціночні судження, припущення, критичну оцінку певних фактів щодо ситуації, яка склалася навколо вказаного розслідування, а також свою особисту думку щодо обставин, відображених у розслідуванні телекомпанії ОСОБА_34 та вироку суду.
За таких обставин, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, правильно вказав, що з огляду на характер викладу інформації, вона є оціночними судженнями автора, його особистою думкою та критикою, яка ґрунтується на особистих припущеннях та не містить фактичних даних.
Оспорювана інформація стосувалася діяльності публічних осіб ( ОСОБА_3 , ОСОБА_33 , ОСОБА_21 та інших), була спрямована та містила думку автора саме щодо їх діяльності в контексті розслідування телекомпанії ОСОБА_34 , при цьому не мала конкретного спрямування та фактичних даних, тому вона є оціночним судженням.
Крім того, суди дійшли обґрунтованих висновків про те, що позивачами не доведено, що оспорювана інформація порушує особисті немайнові права позивачів, завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам позивачів та перешкоджає останнім повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право. Дана інформація не є негативною, адже будь-яких звинувачень, образ вона не містить. Стаття насамперед сфокусована на можливих причинах приховування вироку у справі спецконфіскації коштів у розмірі 1,5 млрд. доларів США, а не діяльності позивачів.
Подібні висновки щодо застосування норм права у спірних правовідносинах викладені у постанові Верховного Суду від 13 січня 2021 року в справі № 758/11684/18.
Згідно із частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Доказів, які б вказували на те, що поширена оскаржувана інформація у відповідній статті принизила ділову репутацію ТОВ «КУА «Інвестиційний капітал Україна» та ТОВ «Інвестиційний капітал Україна», ними не надано, що було їх процесуальним обов`язком відповідно до статей 12 81 ЦПК України.
У зв`язку із цим, посилання касаційної скарги на те, що суди не обґрунтували свої судові рішення практикою ЄСПЛ, яка наводилася у позовній заяві, є помилковими, оскільки суди детально проаналізували положення статті 10 Конвенції та відповідну прецедентну практику ЄСПЛ щодо тлумачення цієї статті Конвенції, ураховуючи, що практика ЄСПЛ щодо застосування статті 10 Конвенції є обширною, тому важливим є не те, що суди не звернули увагу на рішення ЄСПЛ, на які посилалися позивачі, а те, що суди правильно застосували положення статті 10 Конвенції і релевантну практику ЄСПЛ щодо цієї статті Конвенції.
Отже, колегія суддів відхиляє посилання касаційної скарги на те, що суди попередніх інстанцій не забезпечили належного дослідження обставин справи та не відповіли на всі аргументи позовної заяви, належно не дослідивши спірну інформацію, тому їх судові рішення не можна вважати обґрунтованими, оскільки вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій встановили обставини справи у достатньому обсязі для ухвалення правильного по суті, законного та обґрунтованого судового рішення, дали відповіді на кожен аргумент позивачів, який має юридично важливе значення.
Доводи касаційної скарги про те, що висновки судів в оскаржуваних судових рішеннях суперечать практиці Верховного Суду, яка викладена в наведених ним у касаційній скарзі відповідних постановах є необґрунтованими, оскільки у наведених заявником рішеннях судів касаційної інстанції та оскаржуваних судових рішеннях установлено різні фактичні обставини у справах на підставі наданих доказів.
Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження у судах попередніх інстанцій з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах закону, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.
Аргументи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявником норм матеріального та процесуального права й зводяться до необхідності переоцінки судом доказів, що відповідно до вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.
При цьому, колегією суддів враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain, серія A, № 303-A, §§ 29-30)). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.
ЄСПЛ зазначив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (справа «Пономарьов проти України» (CASE «PONOMARYOV v. UKRAINE»), рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року).
ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (справа Проніна проти України, № 63566/00 § 23, рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію їх обґрунтованості.
Ураховуючи зазначене, Верховний Суд вважає, що судами першої та апеляційної інстанцій правильно застосовано норми матеріального та процесуального права на підставі наданих доказів та ухвалено законні і обґрунтовані судові рішення.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Судами попередніх інстанцій повно встановлено обставини справи на підставі належної оцінки наявних у справі доказів, визначено норми права, які підлягали застосуванню.
У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 141 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Касаційного цивільного суду,
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія з управління активами «Інвестиційний капітал Україна» та товариства з обмеженою відповідальністю «Інвестиційний капітал Україна» залишити без задоволення.
Рішення Подільського районного суду міста Києва від 12 грудня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 11 серпня 2020 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. А. Стрільчук