ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 червня 2025 року

м. Київ

справа № 758/6488/23

провадження № 61-12135св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А., Луспеника Д. Д.,

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , який діє в інтересах малолітньої дитини ОСОБА_3 ,

відповідач - Київська міська рада,

треті особи: Служба у справах дітей та сім`ї Подільської районної у місті Києві державної адміністрації, Подільська районна у місті Києві державна адміністрація,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , який діє в інтересах малолітньої дитини ОСОБА_3 , на рішення Подільського районного суду міста Києва від 30 листопада 2023 року у складі судді Якимець О. І. та постанову Київського апеляційного суду від 22 травня 2024 року у складі колегії суддів: Нежура В. А., Верланова С. М., Невідомої Т. О.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2023 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , який діє в інтересах малолітньої дитини ОСОБА_3 , звернулися до суду з позовом до Київської міської ради, треті особи: Служба у справах дітей та сім`ї Подільської районної у місті Києві державної адміністрації, Подільська районна у місті Києві державна адміністрація, про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю.

Позовну заяву обґрунтували тим, що у 2001 році ОСОБА_1 разом із матір`ю ОСОБА_4 переїхали до м. Києва та почали проживати у квартирі АДРЕСА_1 . Про підстави такого проживання мати позивачці не повідомила. У 2011 році ОСОБА_1 вийшла заміж за ОСОБА_2 та продовжила жити у вказаній квартирі. У 2013 році у позивачки ОСОБА_1 народився син ОСОБА_3 . ОСОБА_1 та її сім`я сплачували за житлово-комунальні послуги у вказаній квартирі за діючими рахунками, які були відкриті до 2001 року; здійснювати поточні ремонти та поліпшували житлово-побутові умови цього житла. У лютому 2021 року ОСОБА_1 дізналася про те, що вказана квартира не належить її матері і правові підстави для використання цього житла відсутні.

З огляду на те, що квартира АДРЕСА_1 нікому не належить і фактично є безхазяйною річчю, ОСОБА_1 та її сім`я з 2002 року відкрито, безперервно та добросовісно володіють таким майном протягом більше ніж 10 років; ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_3 виповнилось 10 років, позивачі просили суд:

- визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 за набувальною давністю;

- визнати за ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , право власності на 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 за набувальною давністю.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Подільського районного суду міста Києва від 30 листопада 2023 року у задоволенні позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , який діє в інтересах малолітньої дитини ОСОБА_3 , відмовлено.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що наявні у справі докази свідчать про те, що ОСОБА_1 та її сім`я фактично користується спірною квартирою, яка перебуває у комунальній власності територіальної громади м. Києва. Водночас на підтвердження законних підстав такого користування жодних належних доказів не надано. Таким чином, користування спірним майном здійснюється позивачами без волевиявлення власника, не ґрунтується на законі та не є підставою для виникнення у них права власності цим майном за набувальною давністю.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 22 травня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , який діє в інтересах ОСОБА_3 , залишено без задоволення, а рішення Подільського районного суду м. Києва від 30 листопада 2023 року - без змін.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд дійшов висновку, що судом першої інстанції правильно застосовано до спірних правовідносин норми матеріального та процесуального права, повно та всебічно досліджено матеріали справи та прийнято обґрунтований висновок про відмову у задоволенні позову. Доводи апеляційної скарги зводяться до незгоди з висновками суду першої інстанції та на законність і обґрунтованість оскаржуваного судового рішення не впливають.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи

30 серпня 2024 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2., який діє в інтересах ОСОБА_3 , звернулися до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Подільського районного суду міста Києва від 30 листопада 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 22 травня 2024 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та передати справу до суду першої інстанції на новий розгляд.

Як на підставу касаційного оскарження заявники посилаються на неврахування судами першої та апеляційної інстанцій правових висновків, висловлених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Крім того, заявники зазначають про відсутність правового висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах щодо добросовісності набуття права власності на безхазяйну річ за набувальною давністю малолітньою особою (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій:

- дійшли помилкового висновку, що будинок АДРЕСА_2 передано до сфери управління Подільської районної державної адміністрації у м. Києві;

- безпідставно не врахували покази матері позивачки та інших свідків, письмові докази у справі та не з`ясували необхідних обставин з метою встановлення добросовісності набуття позивачами спірного майна;

- не врахували, що ОСОБА_1 та її сім`я фактично більше десяти років добросовісно, відкрито та безперервно володіють спірним майном, сплачували за комунальні послуги, робить в квартирі поточний ремонт, а тому є всі підстави для визнання за ними права власності на вказане майно за набувальною давністю;

- помилково вважали, що із рахунків, які виставляло підприємство за надані житло-комунальні послуги та фінансових чеків за їх оплату неможливо встановити хто саме був користувачем спірної квартири і на якій підставі позивачка ОСОБА_1 здійснювала оплату наданих послуг;

- не звернули увагу на те, що взяття спірного нерухомого майна на облік та визнання його безхазяйним належить до компетенції органу місцевого самоврядування та не залежало від волі сторони позивача;

- не дослідили питання визнання за ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , права власності на 1/2 частини спірної квартири за набувальною давністю.

Також у касаційній скарзі заявники вказують на те, що апеляційний суд безпідставно послався на розпорядження Подільської районної державної адміністрації у м. Києві від 09 червня 1993 року № 521 «Про дозвіл тимчасового користування житловою площею» як на доказ у справі.

Водночас у касаційній скарзі заявники виклали клопотання про поновлення їм строку на касаційне оскарження рішення Подільського районного суду міста Києва від 30 листопада 2023 року та постанови Київського апеляційного суду від 22 травня 2024 року.

Крім того, до касаційної скарги заявники додали клопотання про зупинення дії оскаржуваних судових рішень до закінчення перегляду справи в касаційному порядку.

У жовтні 2024 року та січні 2025 року Київська міська рада через своїх представників засобами поштового зв`язку подала до Верховного Суду відзиви на касаційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , який діє в інтересах ОСОБА_3 , в яких зазначила про необґрунтованість та безпідставність доводів касаційної скарги, а також про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 30 серпня 2024 року касаційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , який діє в інтересах ОСОБА_3 , на рішення Подільського районного суду міста Києва від 30 листопада 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 22 травня 2024 року передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.; судді, які входять до складу колегії: Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д.

Ухвалою Верховного Суду від 04 вересня 2024 року касаційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , який діє в інтересах ОСОБА_3 , залишено без руху та надано заявникам строк для усунення недоліків касаційної скарги.

Ухвалою Верховного Суду від 03 жовтня 2024 року (після усунення недоліків касаційної скарги) поновлено ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , який діє в інтересах ОСОБА_3 , строк на касаційне оскарження рішення Подільського районного суду міста Києва від 30 листопада 2023 року та постанови Київського апеляційного суду від 22 травня 2024 року; відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , який діє в інтересах ОСОБА_3 , з підстав, визначених пунктами 1, 3 частини другої статті 389 ЦПК України; витребувано із Подільського районного суду міста Києва матеріали справи № 758/6488/23; відмовлено у задоволенні клопотання заявників касаційної скарги про зупинення дії рішення Подільського районного суду міста Києва від 30 листопада 2023 року та постанови Київського апеляційного суду від 22 травня 2024 року; надано іншим учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

21 жовтня 2024 року матеріали справи № 758/6488/23 надійшли до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

За змістом частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення.

Фактичні обставини справи

Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 разом із сім`єю ОСОБА_2 (чоловік) та ОСОБА_3 (син) фактично проживають у квартирі АДРЕСА_1 .

Факт проживання позивачки ОСОБА_1 та її сина за вказаною адресою, підтверджено декларацією про вибір лікаря, який надає первинну медичну допомогу від 18 квітня 2018 № 000095Н9-9ХР9; довідками про відвідування школи сином позивача.

Зареєстроване місце проживання позивачів є відмінним від фактичного місця проживання, що підтверджено відбитками штампів у паспортах громадян України, щодо зареєстрованого місця проживання їх сина, то у матеріалах справи відсутні будь-які відомості.

Відповідно до Інформації з державного реєстру речових прав на нерухоме майно, відомості щодо власника квартири АДРЕСА_1 відсутні.

Згідно з листом Комунального підприємства Київської міської ради «Київське міське бюро технічної інвентаризації» від 09 грудня 2020 року № 062/14-13571 (И-2020) за даними реєстрових книг реєстрація права власності на об`єкт нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_3 відсутня.

Відповідно до розпорядження виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 10 грудня 2010 року № 1112 «Про питання організації управління районами в місті Києві» в межах функцій органу місцевого самоврядування затверджено перелік підприємств, установ, організацій, майно яких передається до сфери управління районними в м. Києві державних адміністрацій. Зокрема, будинок АДРЕСА_2 передано до сфери управління Подільської районної державної адміністрації у м. Києві, що підтверджено додатком № 7 до розпорядження № 1112.

Також згідно з підпунктами 4.15, 4.16 вказаного розпорядження, здійснюючи управління об`єктами, які також вказані у додатку № 7, районні у місті Києві державні адміністрації здійснюють приватизацію об`єктів житлового фонду у встановленому порядку; забезпечують захист майнових і немайнових прав територіальної громади м. Києва.

Відповідно до наявних у справі платіжних документів за період з 2002 року по травень 2023 роки було здійснено сплату за житлово-комунальні послуги у квартирі АДРЕСА_1 .

Особові рахунки щодо сплати за такі послуги відкрито щодо квартири АДРЕСА_1 на ім`я ОСОБА_5 та до вселення позивачки ОСОБА_1 разом із матір`ю ОСОБА_4 , тобто до 2001 року.

Допитана у судовому засідання свідок ОСОБА_6 показала суду, що є мешканцем будинку АДРЕСА_2 . Спірна квартира протягом одного чи двох років була пустою, а потім вселились позивач разом із матір`ю та з цього часу почали проживати у ній безперервно. Звідки у них ключі від квартири під час вселення, свідку не відомо.

Допитана у судовому засідання свідок ОСОБА_7 показала суду, що проживає у сусідньому будинку. З 2013 року перебуває у дружніх відносинах із сім`єю позивачки ОСОБА_1 .

Допитана у судовому засідання свідок ОСОБА_8 показала суду, що проживає у сусідньому будинку. Із 2013 року перебуває у дружніх відносинах із сім`єю позивачки ОСОБА_1 .

Допитана у судовому засідання свідок ОСОБА_4 показала суду, що є матір`ю позивачки ОСОБА_1 . У 2001 році вона познайомилась із жінкою на ім`я ОСОБА_9 у лікарні, де перебували на той час. Склались відносини, в ході яких ОСОБА_9 запропонувала ключі від спірної квартири. Влітку 2001 року свідок із дочкою почали проживати у цій квартирі, а чоловік із сином залишились проживати у смт Володарка. Згодом шлюб із чоловіком був припинений. Проживала у цій квартирі десять років, а потім повернулась проживати у село Чорногородку Макарівського району Київської області.

Правове обґрунтування

Частиною першою статті 2 ЦПК України визначено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

У частині першій статті 4 ЦПК України зазначено, що кожна особа має право у порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

За змістом статей 15 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Згідно зі статтею 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

Відповідно до частин першої, четвертої статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном -протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.

Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 ЦК України, таких як: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю.

Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 ЦК України необхідно виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає чесність суб`єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном). Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для правомірного володіння майном.

Отже, йдеться про добросовісне, безтитульне заволодіння майном особою, яка у подальшому може претендувати на набуття цього майна у власність за набувальною давністю.

Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном, то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може набути право власності на нього, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном.

Відповідна особа має добросовісно заволодіти саме чужим майном, тобто об`єкт давнісного володіння повинен мати власника або бути річчю безхазяйною (яка не має власника або власник якої невідомий). Нерухоме майно може стати предметом набуття за набувальною давністю, якщо воно прийнято в експлуатацію.

Відкритість володіння майном означає, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, не вчиняє дій, спрямованих на приховування від третіх осіб самого факту давнісного володіння. При цьому володілець не зобов`язаний спеціально повідомляти інших осіб про своє володіння. Володілець має поводитися з відповідним майном так само, як поводився б з ним власник.

Давнісне володіння має бути безперервним протягом певного строку, тобто бути тривалим. Тривалість володіння передбачає, що має спливти визначений у ЦК України строк, що різниться залежно від речі (нерухомої чи рухомої), яка перебуває у володінні певної особи. Для нерухомого майна такий строк складає десять років.

Набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності.

Подібних висновків дійшла Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17.

Відповідно до положень частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд,дослідивши наявні у справі докази та давши їм належну оцінку, правильно виходив із того, що позивачка ОСОБА_1 та її сім`я фактично користується квартирою, яка перебуває у комунальній власності територіальної громади м. Києва. Водночас на підтвердження законних підстав такого користування жодних належних доказів не надано. Таким чином, користування спірним майном здійснюється позивачами без волевиявлення власника, не ґрунтується на законі, не є добросовісним та не є підставою для виникнення у них права власності цим майном за набувальною давністю.

Доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_1 та її сім`я фактично більше десяти років добросовісно, відкрито та безперервно володіють спірним майном, сплачують за комунальні послуги, роблять в квартирі поточний ремонт, а тому є всі підстави для визнання за ними права власності на вказане майно за набувальною давністю, є безпідставними, оскільки сам по собі факт користування позивачами спірною квартирою не є підставою для виникнення у них права власності за набувальною давністю та не свідчить про добросовісність володіння майном. При цьому, суди першої та апеляційної інстанцій надали цим доводам заявників належну правову оцінку.

Посилання заявників касаційної скарги на неврахування судами першої та апеляційної інстанцій правових висновків, висловлених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17, є безпідставними, оскільки спростовуються змістом оскаржуваних судових рішень.

Так, зміст оскаржуваних судових рішень свідчить, що суди врахували висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 та поклали їх в основу своїх рішень.

Аргументи касаційної скарги про те, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкового висновку, що будинок АДРЕСА_2 передано до сфери управління Подільської районної державної адміністрації у м. Києві, Верховний Суд відхиляє з огляду на таке.

Згідно зі статтею 143 Конституції майном, що є в комунальній власності, управляють територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування.

У статті 1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначено, що представницьким органом місцевого самоврядування є відповідна місцева рада, яка складається з депутатів і відповідно до закону наділяється правом представляти інтереси територіальної громади і приймати від її імені рішення.

Відповідно до пункту 31 статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» сільські, селищні, міські ради вправі приймати рішення про передачу іншим органам окремих повноважень щодо управління майном, яке належить до комунальної власності відповідної територіальної громади, визначення цих повноважень та умов їх здійснення.

Згідно з розпорядженням виконавчого органу Київської міської ради (Київська міська державна адміністрація) від 10 грудня 2010 року № 1112 «Про питання організації управління районами в місті Києві» в межах функцій органу місцевого самоврядування затвердити перелік підприємств, установ, організацій, майно яких передається до сфери управління районними в місті Києві державних адміністрацій.

Зокрема, будинок АДРЕСА_2 передано до сфери управління Подільської районної в місті Києві державної адміністрації, що підтверджено додатком № 7 до розпорядження.

Здійснюючи управління об`єктами, які також вказані у додатку № 7, районні у місті Києві державні адміністрації здійснюють приватизацію об`єктів житлового фонду у встановленому порядку; забезпечують захист майнових і немайнових прав територіальної громади м. Києва (підпункти 4.15, 4.16).

Отже, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дійшов правильного висновку про те, що будинок АДРЕСА_3 , належать до комунальної власності територіального громади м. Києва, управління щодо якого передано районній державні адміністрації, якій надано, зокрема право приватизації об`єктів житлового фону.

Посилання у касаційній скарзі на те, що суди першої та апеляційної інстанцій не дослідили питання визнання за ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , права власності на 1/2 частини спірної квартири за набувальною давністю, Верховний Суд також відхиляє, оскільки зміст оскаржуваних судових рішень свідчить про те, що суди попередніх інстанцій розглянули позовні вимоги заявлені ОСОБА_2 в інтересах ОСОБА_3 та дійшли правильно висновку про відмову у їх задоволення, з мотивів аналогічних до вирішення позовних вимог ОСОБА_1 .

Доводи касаційної скарги про відсутність правового висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах щодо добросовісності набуття права власності на безхазяйну річ за набувальною давністю малолітньою особою є безпідставними з огляду на те, що практика суду касаційної інстанції у питаннях визнання права власності за особами на безхазяйне майно за набувальною давністю є сталою.

Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи, і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності і необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 154/3029/14-ц, провадження № 14-43цс22).

Інші наведені у касаційній скарзі доводи не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваних судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, та зводяться до переоцінки обставин справи і доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судів.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій.

Якщо оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію (рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року у справі «Ponomaryov v. Ukraine», заява № 3236/03; від 24 липня 2003 року у справі «Ryabykh v. Russian Federation», заява № 59498/00; від 21 вересня 2006 року у справі «Nelyubin v. Russia», заява № 14502/04).

Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Тож, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій щодо відмови у задоволенні позову.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скаргапідлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін із підстав, передбачених статтею 401 ЦПК України.

Щодо розподілу судових витрат

Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі із розподілу судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 402 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , який діє в інтересах малолітньої дитини ОСОБА_3 , залишити без задоволення.

Рішення Подільського районного суду міста Києва від 30 листопада 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 22 травня 2024 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:І. Ю. Гулейков Р. А. Лідовець Д. Д. Луспеник