Постанова

Іменем України

12 березня 2020 року

м. Київ

справа № 759/14137/17

провадження № 61-19295св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В. (суддя-доповідач),

суддів: Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , департамент з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради,

представник ОСОБА_2 - ОСОБА_4 ,

представник ОСОБА_3 - ОСОБА_5 ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Матюхова Тетяна Петрівна,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_1 , представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 та представника ОСОБА_3 - ОСОБА_5 на постанову Київського апеляційного суду у складі колегії суддів: Іванченка М. М., Желепи О. В., Білич І. М., від 26 вересня 2019 року.

Короткий зміст позовної заяви та її обґрунтування

У вересні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , департаменту з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Матюхова Т. П., про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним, стягнення моральної шкоди, усунення перешкод у користуванні власністю, повернення квартири в натурі.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що з 1971 року він перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 10 березня 2006 року він видав довіреність на продаж спільного автомобіля ГАЗ 33021, проте його дружина, використавши цю довіреність, здійснила продаж квартири

АДРЕСА_1 . Вказував, що згоду на продаж квартири не надавав, між ним та його дружиною на час продажу квартири був конфлікт та стояло питання про розірвання шлюбу, коштів від продажу квартири він не отримував. Вважав, що спірний договір купівлі-продажу здійснено представником з перевищенням повноважень. Крім того, на думку позивача, цей правочин вчинено за зловмисною домовленістю сторін, оскільки покупцем за оспорюваним договором є його дочка, яка змінивши замки у спірній квартирі, вигнала його з неї, а тому позивач змушений був звернутись із цим позовом до суду.

Посилаючись на зазначені обставини, уточнивши позовні вимоги, позивач просив суд визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений 21 серпня

2017 року між представником позивача ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , зареєстрований приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Матюховою Т. П.; стягнути солідарно з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на його користь 100 тис. грн в рахунок відшкодування моральної шкоди; усунути перешкоди у користуванні власністю шляхом зобов`язання департаменту з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради скасувати реєстрацію права власності на квартиру

АДРЕСА_1 за ОСОБА_3 , зареєструвавши таке право власності за ОСОБА_1 ; застосувати вимоги частини другої статті 216 ЦК України та повернути позивачу спірну квартиру в натурі.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Святошинського районного суду міста Києва, у складі судді

Шум Л. М., від 04 червня 2019 року у позові ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що довіреність, на підставі якої діяла ОСОБА_2 під час укладення спірного договору, була видана позивачем добровільно. Позивач на власний розсуд та за власною волею визначив обсяг повноважень свого представника, окремо та прямо уповноважив ОСОБА_2 укладати всі дозволені законом угоди, а саме: приватизувати, купувати, продавати майно, з чого б воно не складалося і де б воно не знаходилося, отже доводи позивача про перевищення повноважень відповідачем ОСОБА_2 не відповідають встановленим обставинам справи. Місцевий суд зазначив, що довіреність видана з правом передоручення безстроково й була чинною на час укладання спірного договору купівлі-продажу від 21 серпня 2017 року, була відмінена позивачем лише за його заявою 06 вересня 2017 року. З урахуванням зазначеного, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що ОСОБА_2 діяла від імені свого чоловіка ОСОБА_1 , з його волі та з діючими на час вчинення вказаного правочину відповідно до чинної довіреності повноваженнями. Також суд першої інстанції зазначав, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами наявності зловмисного умислу між сторонами оспорюваного договору.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 26 вересня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення суду першої інстанції у частині вирішення позовних вимог про визнання правочину недійсним скасовано та ухвалено у цій частині нове рішення. Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , зареєстрований приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Матюховою Т. П. за № 1270. Скасовано реєстрацію права власності на зазначену квартиру за ОСОБА_3 . В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що відсутні підстави вважати, що під час укладання спірного договору купівлі-продажу

ОСОБА_2 діяла від імені свого чоловіка ОСОБА_1 з його волі та в його інтересах. ОСОБА_2 не надала належних та допустимих доказів на підтвердження того, що позивач схвалив правочин, укладений нею з перевищенням повноважень, та отримав грошові кошти за продаж спірної квартири. Також суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що підлягають задоволенню вимоги позивача про скасування реєстрації права власності на спірну квартиру за ОСОБА_3 . Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції в іншій частині, суд апеляційної інстанції виходив із того, що відсутні підстави для солідарного стягнення з відповідачів моральної шкоди, оскільки позивачем не доведено зловмисної домовленості між відповідачами. Також апеляційний суд вказав, що частина друга статті 216 ЦК України не передбачає можливості повернення майна колишньому власнику, а тому позовні вимоги в цій частині також задоволенню не підлягають.

Короткий зміст вимог касаційних скарг та доводи осіб, які їх подали

У касаційних скаргах представник ОСОБА_2 - ОСОБА_4 та представник ОСОБА_3 - ОСОБА_5 просять скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Доводи касаційних скарг зводяться до того, що встановлені обставини виключають застосування до спірних правовідносин положень

статті 232 ЦК України та статті 241 ЦК України. На думку заявників, суд апеляційної інстанції не взяв до уваги те, що договір купівлі-продажу був укладений в межах наданих представнику повноважень та не потребував наступного схвалення довірителем. Заявники вважають, що доводи про неналежне виконання грошового зобов`язання за договором купівлі-продажу можуть свідчити про неналежне виконання умов договору, а не про його недійсність. Суд апеляційної інстанції вийшов за межі позову та апеляційної скарги, оскільки позивач посилався на статтю 232 ЦК України та обґрунтовував підстави для визнання правочину недійсним зловмисною домовленістю між сторонами оспорюваного правочину. Суди не залучили до участі у справі іншого співвласника спірної квартири - чоловіка ОСОБА_3 . Суд апеляційної інстанції розглянув апеляційну скаргу позивача, подану з пропуском строку на апеляційне оскарження, не поновивши такий строк. Суди попередніх інстанцій не повідомили про дату та час розгляду справи іншого відповідача - департамент з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради. Суд апеляційної інстанції поклав в основу свого рішення лише пояснення позивача, зазначивши, що спірна квартира є єдиним житлом позивача, не перевіривши зазначену інформацію. Позивач не оспорював довіреність, на підставі якої було укладено спірний договір.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить змінити постанову суду апеляційної інстанції у частині визначення підстав для визнання недійсним договору купівлі-продажу, стягнення моральної шкоди та застосування реституції, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга ОСОБА_1 обґрунтована тим, що суд апеляційної інстанції помилково не визнав спірний правочин недійсним саме з підстав, передбачених статтею 232 ЦК України, та не застосував до спірних правовідносин частину другу статті 216 ЦК України, адже у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути іншій стороні те, що вона одержала на виконання цього правочину.

Короткий зміст відзивів на касаційну скаргу

У відзиві на касаційні скарги ОСОБА_1 просить залишити без задоволення касаційні скарги представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 та представника ОСОБА_3 - ОСОБА_5 , посилаючись на їх безпідставність.

У відзивах на касаційну скаргу ОСОБА_2 та її представник ОСОБА_4 просять залишити касаційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення, посилаючись на те, що доводи касаційної скарги зводяться лише до переоцінки доказів, які вже були предметом дослідження та які не можуть бути підставою для задоволення касаційної скарги.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалами Верховного Суду від 08 листопада 2019 року та від 13 листопада 2019 року відкрито касаційне провадження у справі за поданими касаційними скаргами.

Ухвалою Верховного Суду від 02 березня 2020 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

28 листопада 1997 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстровано шлюб.

Згідно свідоцтва про право власності від 04 грудня 2009 року квартира АДРЕСА_1 була зареєстрована за

ОСОБА_1

10 березня 2006 року ОСОБА_1 у встановленому законом порядку оформив нотаріально та видав ОСОБА_2 довіреність, посвідчену державним нотаріусом Дванадцятої Київської державної нотаріальної контори Зубченко Л. С. Згідно змісту довіреності ОСОБА_1 особисто уповноважив ОСОБА_2 управляти і розпоряджатися всім його майном, з чого б воно не складалось і де б воно не знаходилось, укладати всі дозволені законом угоди, а саме: приватизувати, купувати, продавати, приймати в дар майно, обмінювати будови та інше майно, визначати в усіх випадках строки та інші умови на свій розсуд. Цією довіреністю ОСОБА_1 надав право ОСОБА_2 представляти його інтереси перед всіма органами, організаціями та фізичними особами і виконувати інші дії, подавати від його імені заяви, в тому числі на придбання або відчуження майна. Довіреність видана з правом передоручення безстроково.

21 серпня 2017 року на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу

Матюховою Т. П. за № 1270, ОСОБА_2 , діючи на підставі вказаної вище довіреності від 10 березня 2006 року, уклала договір купівлі-продажу спірної квартири за ціною 765 тис. грн з ОСОБА_3 , яка є її з позивачем дочкою.

Дія довіреності від 10 березня 2006 року буда припинена за заявою

ОСОБА_1 06 вересня 2017 року, про що був внесений відповідний запис до Єдиного реєстру довіреностей.

Позиція Верховного Суду

Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України (тут і далі у редакції, чинній на момент подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частини третьої статті 509 Цивільного кодексу України зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Відповідно до статті 6цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).

У силу частини першої статті 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов`язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.

Частиною третьою статті 238 ЦК України передбачено, що представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом.

Згідно з частиною першою статті 1000 ЦК України за договором доручення одна сторона (повірений) зобов`язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії.

Відповідно до положень статей 1003, 1004 та 1006 ЦК України у договорі доручення або у виданій на підставі договору довіреності чітко визначаються юридичні дії, які належить вчинити повіреному. Дії, які належить вчинити повіреному, мають бути правомірними, конкретними та здійсненними. До обов`язків повіреного відноситься: повідомлення довірителю на його вимогу всіх відомостей про хід виконання його доручення; після виконання доручення або в разі припинення договору доручення до його виконання повірений зобов`язаний негайно повернути довірителеві довіреність, строк якої не закінчився, і надати звіт про виконання доручення та виправдні документи, якщо це вимагається за умовами договору та характером доручення; негайно передати довірителеві все одержане у зв`язку з виконанням доручення.

Відповідно до частини першої статті 232 ЦК України правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним.

За змістом зазначеної норми закону необхідними ознаками правочину, вчиненого у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з іншою є:

1) наявність умисного зговору між представником потерпілої сторони правочину і іншої сторони з метою отримання власної або обопільної вигоди;

2) виникнення негативних наслідків для довірителя та незгода його з такими наслідками;

3) вчинення представником дій в межах наданих йому повноважень.

Верховний Суд України в пункті 22 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» зазначив, що для визнання правочину недійсним на підставі статті 232 ЦК України необхідним є встановлення умислу в діях представника: представник усвідомлює, що вчиняє правочин всупереч інтересам довірителя та бажає (або свідомо допускає) їх настання, а також наявність домовленості представника однієї сторони з іншою стороною і виникнення через це несприятливих наслідків для довірителя. При цьому не має значення, чи одержав учасник такої домовленості яку-небудь вигоду від здійснення правочину, чи правочин був вчинений з метою завдання шкоди довірителю.

Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, із урахуванням вказаних норм матеріального права, дійшов обґрунтованого висновку про те, що підстави для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 відсутні, оскільки останнім

10 березня 2006 року було добровільно видано довіреність, якою він уповноважив свою дружину ОСОБА_2 управляти і розпоряджатися всім його майном, з чого б воно не складалось і де б воно не знаходилось, укладати всі дозволені законом угоди, у тому числі продавати майно, обмінювати будови та інше майно, визначати в усіх випадках строки та інші умови договорів на свій розсуд, а також подавати від його імені заяви, в тому числі на придбання або відчуження майна. Видаючи довіреність, позивач мав усвідомлювати, що наділив ОСОБА_2 правом продажу будь-якого його майна будь-якій особі на умовах, визначених повіреним на власний розсуд. Вказана довіреність позивачем не оспорювалася.

ОСОБА_2 , діючи в межах повноважень, наданих їй вказаною довіреністю, вчинила правочин щодо продажу спірної квартири, продавши її своїй донці ОСОБА_3 за ціною 765 тис. грн, що підтверджується спірним договором купівлі-продажу та не суперечить чинному законодавству. Згідно

пункту 2.1 договору продавець отримав від покупця вказану суму у повному обсязі.

При цьому суди встановили, що позивачем не доведено зловмисної домовленості між відповідачами.

У той же час статтею 1006 ЦК України визначено, що повірений зобов`язаний негайно передати довірителеві все одержане у зв`язку з виконанням доручення.

Апеляційний суд на вищезазначені вимоги закону уваги не звернув, не врахував, що вчиняючи правочин, предметом якого є спірна квартира, ОСОБА_2 діяла в межах повноважень, наданих позивачем на підставі довіреності, а зловмисної домовленості між представником продавця та покупцем не доведено. Неповернення позивачу отриманих від продажу квартири коштів не може бути підставою для визнання правочину недійсним, однак не позбавляє довірителя права звернутися до суду із відповідним позовом з метою захисту своїх прав у зв`язку із неналежним виконанням повіреним зобов`язань за договором доручення.

Таким чином, суд першої інстанції належним чином виконав вимоги статті 89 ЦПК України щодо оцінки доказів і дотримався вимог статті 263 ЦПК України щодо законності та обґрунтованості рішення суду, повно і всебічно дослідив обставини справи та правильно вирішив спір.

За правилами статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Ураховуючи наведене, колегія суддів вважає, що постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції.

Керуючись статтями 400 402 413 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Касаційні скарги представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 та представника ОСОБА_3 - ОСОБА_5 задовольнити.

Постанову Київського апеляційного суду від 26 вересня 2019 року скасувати.

Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 04 червня 2019 року залишити в силі.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

С. Ф. Хопта

В. В. Шипович