№ 759/1692/18 - Судебная практика в Украине -Законодательство Украины

Постанова

Іменем України

05 жовтня 2022 року

м. Київ

справа № 759/1692/18

провадження № 61-20369св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Мартєва С. Ю., Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Перевертун Олександр Юрійович, ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 20 травня 2021 року в складі судді Шум Л. М. та постанову Київського апеляційного суду від 18 листопада 2021 року в складі колегії суддів: Левенця Б. Б., Борисової О. В., Ратнікової В. М.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Перевертун О. Ю. (далі - приватний нотаріус КМНО Перевертун О. Ю.), ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , про визнання довіреності недійсною, визнання права власності та витребування майна з чужого незаконного володіння.

В обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначив, що йому на праві власності належав автомобіль марки «Volkswagen Multivan», номер шасі (кузов, рама) № НОМЕР_1 , 2005 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_2 .

У період із 15 грудня 2011 року по 19 вересня 2014 року він утримувався у Київському слідчому ізоляторі. Перебуваючи у слідчому ізоляторі, йому стало відомо, що його автомобіль зник, а на підставі нібито виданої ним довіреності від 19 лютого 2013 року ВТВ № 921884 уповноважений ОСОБА_2 зняв автомобіль з обліку. 26 лютого 2013 року автомобіль зареєстровано за ОСОБА_4 . У подальшому автомобіль перереєстровано на ОСОБА_6 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_3 .

Разом із тим, позивач зазначав, що довіреність від 19 лютого 2013 року, на підставі якої відчужено належний йому автомобіль, він не видавав, не підписував, на вчинення дій нікого не уповноважував, перебував у той час у слідчому ізоляторі та одночасно не міг знаходитися в офісі приватного нотаріуса КМНО Перевертуна О. Ю.

Стверджував, що довіреність видана на підставі підроблених документів та має бути визнана недійсною з тих підстав, що він її не підписував. Крім того, зазначені в довіреності анкетні дані та реєстраційний номер облікової картки платника податків довірителя йому не належать. Вважає, що його автомобіль було викрадено разом із документами та поза його волею автомобіль перейшов у володіння інших осіб.

Враховуючи наведене, з урахуванням уточнених позовних вимог, ОСОБА_1 просив:

- визнати недійсною довіреність від 19 лютого 2013 року серії ВТВ № 921884, видану від імені громадянина ОСОБА_7 (реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_3 , паспорт НОМЕР_4 , виданий Шевченківським РУ ГУ МВС України у м. Києві, 17 серпня 1998 року), на ім`я ОСОБА_2 , посвідчену приватним нотаріусом КМНО Перевертуном О. Ю. та зареєстровану в Єдиному реєстрі довіреностей під № 97;

- визнати за ним право власності на автомобіль марки «Volkswagen Multivan», номер шасі (кузов, рама) № НОМЕР_1 , 2005 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_2 (на момент незаконного вибуття з права власності), реєстраційний номер НОМЕР_5 (на момент розгляду справи);

- витребувати у відповідача ОСОБА_3 на його користь вказаний автомобіль (том 2, а. с. 9-12).

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

РішеннямСвятошинського районного суду міста Києва від 20 травня 2021 року взадоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження факту відчуження належного йому автомобіля за підробленими документами.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу.

Постановою Київського апеляційного суду від 18 листопада 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 20 травня 2021 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено з інших підстав.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що оспорювана позивачем довіреність від 19 лютого 2013 року серії ВТВ № 921884, посвідчена приватним нотаріусом КМНО Перевертуном О. Ю., зареєстрована у реєстрі нотаріальних дій за № 97, не підлягає визнанню недійсною, оскільки є такою, що неукладена (видана за відсутності волевиявлення ОСОБА_1 ).

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог про визнання права власності та витребування майна, суд апеляційної інстанції виходив із того, що довіреність від 19 лютого 2013 року серії ВТВ № 921884, яка апеляційним судом визнана неукладеною, є одностороннім правочином, спрямованим на визначення довіреної особи із зазначенням переліку можливих дій, які довірена особа уповноважена вчиняти, а відтак не є правочином на підставі якого здійснюється виникнення та (або) перехід права власності на об`єкт рухомого (нерухомого) майна до іншої особи. Тому визнання довіреності неукладеною не може бути підставою для застосування правового механізму, передбаченого частиною першою статті 388 ЦК України, та витребування майна з чужого володіння.

Питання щодо визнання недійсним договору купівлі-продажу автомобіля від 26 лютого 2013 року, вчиненого на підставі вказаної довіреності і оформленої довідкою-рахунком, та (або) подальших угод відчуження, що дало би право ставити питання про витребування майна на підставі статті 388 ЦК України, позивач ОСОБА_1 у цій справі не заявляв.

Аргументи учасників справи

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів

15 грудня 2021 року ОСОБА_1 , засобами поштового зв`язку, звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 20 травня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 18 листопада 2021 року у вищевказаній справі, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

У касаційній скарзі заявник посилається на пункт 1 частини другої

статті 389 ЦПК України, зокрема, зазначає про неврахування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні висновку щодо застосування статей 387 388 ЦК України), викладеного в постанові Верховного Суду України від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18) та постанові Верховного Суду від 22 квітня 2020 року у справі № 730/556/17 (провадження № 61-2057св19).

В обґрунтування доводів касаційної скарги заявник зазначив, що посилання апеляційного суду на передчасність вимог про витребування майна на підставі статті 388 ЦК України, у зв`язку з тим, що позивач не поставив питання щодо визнання недійсним договору купівлі-продажу автомобіля від 26 лютого 2013 року, вчиненого на підставі недійсної довіреності і оформленого довідкою-рахунком, та (або) подальших угод відчуження, є безпідставними, не гуртуються на нормах чинного законодавства та протирічать вищевказаним постановам.

Посилання апеляційного суду на те, що визнання довіреності неукладеною не може бути підставою для застосування правового механізму, передбаченого частиною першою статті 388 ЦК України не узгоджується з нормами чинного законодавства та висновками Верховного Суду, згідно з якими однією з ключових умов звернення з віндикаційним позовом є саме відсутність між позивачем та відповідачем договірних зобов`язань, що в свою чергу не зобов`язує власника майна звертатися з вимогами про визнання угод недійсними, хоча б вже з тих підстав, що він не є стороною договору. Суд апеляційної інстанції, встановивши, що позивач є єдиним законним власником майна та останнє вибуло з його володіння поза його волею, мав всі підстави для застосування статті 388 ЦК України та витребування майна з чужого незаконного володіння.

Короткий зміст відзиву на касаційну скаргу

У лютому 2022 року ОСОБА_3 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просив її відхилити та оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції залишити без змін, посилаючись на його законність та обґрунтованість.

Інші учасники справи правом на подання до Верховного Суду відзиву на касаційну скаргу не скористалися

Провадження в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 20 січня 2022 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали справи та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

У червні 2022 року до Верховного Суду надійшли матеріали цивільної справи.

Ухвалою Верховного Суду від 16 вересня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Установлено, що на підставі свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу від 18 липня 2006 року позивачу належав автомобіль марки «Volkswagen Multivan», номер шасі (кузов, рама) № НОМЕР_1 , 2005 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_2 (том 1, а. с. 13).

09 квітня 2008 року о 03:00 год. в салоні автомобіля марки «Volkswagen Multivan», реєстраційний номер НОМЕР_2 , що був припаркований біля приміщення «Ф-клуб, дискотека 80-х», що на вулиці Велика Кільцева, 2 село Петропавлівська Борщагівка, ОСОБА_1 виявив відсутність сумки, в якій знаходилися, в тому числі, його паспорт, ідентифікаційний код та закордонний паспорт. Вказані обставини зазначені у постанові Києво-Святошинського РВ ГУ МВС України в Київській області про відмову у порушенні кримінальної справи від 10 квітня 2008 року у зв`язку з відсутністю події злочину (том 1, а. с. 18-19).

19 лютого 2013 року приватним нотаріусом КМНО Перевертуном О. Ю. посвідчено довіреність, якою ОСОБА_7 (ідентифікаційний номер платника податків НОМЕР_3 , паспорт НОМЕР_4 , виданий Шевченківським РУГУ МВС України у місті Києві 17 серпня 1998 року) уповноважив ОСОБА_2 бути його представником у відповідних органах, пов`язаних з експлуатацією та відчуженням належного йому на підставі свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_6 , виданого УДАІ ГУ МВС України міста Києва 18 липня 2006 року, автомобіля марки «Volkswagen Multivan», номер шасі (кузов, рама) № НОМЕР_7 , 2005 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_2 . Строк дії довіреності до 19 лютого 2018 року (том 1, а. с. 26).

19 лютого 2013 року вказану довіреність внесено до Єдиного реєстру довіреностей, зареєстровано у реєстрі нотаріальних дій за № 97 (том 1, а. с. 25).

Згідно з листом Державної установи «Київський слідчий ізолятор» від 12 грудня 2017 року № 08/26259, у період із 15 грудня 2011 року по 19 вересня 2014 року ОСОБА_7 утримувався в Київському слідчому ізоляторі, був засуджений 12 грудня 2013 року Шевченківським районним судом міста Києва за частинами другою та третьою статті 190, частиною четвертою статті 353, частиною третьою статті 369, частиною третьою статті 357, статтею 70 КК України до 8 років позбавлення волі з конфіскацією майна. Звільнений 19 вересня 2014 року із зали суду на підставі ухвали Апеляційного суду міста Києва від 19 вересня 2014 року відповідно до статей 74 85 86 КК України та статті 2 Закону України «Про амністію 2014 року» (том 1, а. с. 17).

Відповідно до листа Регіонального сервісного центру 8044 РСЦ МВС в місті Києві від 21 листопада 2017 року № 8044/1031, згідно з даними бази автоматизованої інформаційної системи МВС, автомобіль марки «Volkswagen Multivan», 2005 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_2 , який від 18 липня 2006 року перебував на реєстраційному обліку на ім`я позивача, 23 лютого 2013 року на підставі довіреності ВТВ № 921884 від 19 лютого 2013 року, посвідченої приватним нотаріусом КМНО Перевертуном О. Ю. знято з обліку для реалізації (довірена особа ОСОБА_2 ). 26 лютого 2013 року на підставі довідки-рахунку ААВ № 041469 від 26 лютого 2013 року автомобіль зареєстровано на ім`я ОСОБА_8 (том 1, а. с. 16).

14 жовтня 2016 року на підставі заяви ОСОБА_1 з приводу того, що невстановлена особа шахрайським шляхом заволоділа його майном, Києво-Святошинським ВП ГУНП в Київській області внесено відомості до ЄРДР № 12016110200003946 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 190 КК України (том 1, а. с. 9).

Постановою начальника слідчого відділення Києво-Святошинського ВП ГУ НП в Київській області від 26 травня 2018 року кримінальне провадження, внесене до ЄРДР № 12016110200003946, закрито на підставі пункту 1 частини другої статті 284 КПК України (том 1, а. с. 119).

Постановою Києво-Святошинського ВП ГУ НП в Київській області від 13 вересня 2019 року автомобіль марки «Volkswagen Multivan», номер шасі (кузов, рама) № НОМЕР_1 , 2005 року випуску оголошено в розшук (том 1, а. с. 197).

Відповідно до листа Головного сервісного центру МВС України від 10 жовтня 2018 року та листа від 06 серпня 2019 року, згідно з базою даних Єдиного державного реєстру МВС з автомобілем марки «Volkswagen Multivan», номер шасі (кузов, рама) № НОМЕР_1 , 2005 року випуску сірого кольору проведено наступні реєстраційні операції: з 18 липня 2006 року - автомобіль зареєстровано за ОСОБА_7 ; 23 лютого 2013 року - автомобіль знято з реєстрації за дорученням № ВТВ 921884; 26 лютого 2013 року - автомобіль зареєстровано за ОСОБА_4 на підставі довідки-рахунку; 01 березня 2014 року - перереєстрація на ОСОБА_9 за довідкою-рахунком; 06 вересня 2017 року - реєстрація на ОСОБА_6 на підставі договору; 11 вересня 2018 року - реєстрація за договором купівлі-продажу на ОСОБА_5 ; 22 січня 2019 року - перереєстрація за договором купівлі-продажу на ОСОБА_3 (том 1, а. с. 72, 188-189).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

За частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Згідно з абзацом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою відкриття касаційного провадження, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Щодо вимог про визнання довіреності недійсною

За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема договори та інші правочини, інші юридичні факти.

Відповідно до частини третьої статті 244 ЦК України довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі.

Форма довіреності повинна відповідати формі, в якій відповідно до закону має вчинятися правочин (частина перша статті 245 ЦК України).

Довіреність особи, яка тримається в установі виконання покарань чи слідчому ізоляторі, може бути посвідчена начальником установи виконання покарань чи слідчого ізолятора (частина третя статті 245 ЦК України).

Згідно із частиною першою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина четверта цієї ж статті).

Відповідно до законодавчого визначення правочином є перш за все вольова дія суб`єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб`єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов`язки. Здійснення правочину законодавством може пов`язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов`язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб`єктів). У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети; породжуючи правовий наслідок, правочин - це завжди дії незалежних та рівноправних суб`єктів цивільного права.

Частиною третьою статті 203 ЦК України передбачено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Порушення вимог законодавства щодо волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання його недійсним у силу припису частини першої статті 215 ЦК України, а також із застосуванням спеціальних правил про правочини, вчинені з дефектом волевиявлення - під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості, тяжкої обставини.

Як у частині першій статті 215 ЦК України, так і у статтях 229-233 ЦК України йдеться про недійсність вчинених правочинів, тобто у випадках, коли існує зовнішній прояв волевиявлення учасника правочину, вчинений ним у належній формі (зокрема, шляхом вчинення підпису на паперовому носії), що, однак, не відповідає фактичній внутрішній волі цього учасника правочину.

У тому ж випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов`язків правочин є таким, що не вчинений, права та обов`язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним - не виникли.

За частиною першою статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Стаття 207 ЦК України встановлює загальні вимоги до письмової форми правочину. Так, на підставі частини першої цієї статті правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

Частиною ж другою цієї статті визначено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Отже, підпис є невід`ємним елементом, реквізитом письмової форми договору, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію.

Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України і відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).

Правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено.

За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до частини другої статті 16 цього Кодексу способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов`язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Такий спосіб захисту, як визнання правочину неукладеним, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом.

Разом із тим, суд може застосувати не встановлений законом спосіб захисту лише за наявності двох умов одночасно: по-перше, якщо дійде висновку, що жодний установлений законом спосіб захисту не є ефективним саме у спірних правовідносинах, а по-друге, якщо дійде висновку, що задоволення викладеної в позові вимоги позивача призведе до ефективного захисту його прав чи інтересів.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала про те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Зазначена норма кореспондує частинам другій, третій статті 215 ЦК України, висвітлює різницю між нікчемним і оспорюваним правочином і не застосовується до правочинів, які не відбулися, бо є невчиненими. У випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення.

Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 16 червня 2020 року в справі № 145/2047/16-ц.

Звертаючись до суду з цим позовом, позивач стверджував, що довіреність від 19 лютого 2013 року він не видавав, не підписував, на вчинення дій нікого не уповноважував, перебував у той час у слідчому ізоляторі, довіреність видана на підставі підроблених документів, а тому вона має бути визнана недійсною на підставі частини третьої статті 203 ЦК України.

Враховуючи наведене, суд апеляційної інстанції на підставі належним чином оцінених доказів, повно та достеменно встановивши обставини справи, відповідно до яких позивач не підписував спірну довіреність та, відповідно, не погоджував її істотних умов, дійшов правильних висновків про неукладеність оспорюваної позивачем довіреності.

При цьому суд апеляційної інстанції правильно врахував аксіому цивільного судочинства jura novit curia - «суд знає закон», яка надає суду право визначити та застосувати ту правову норму, яка підлягає застосуванню до конкретних правовідносин, оскільки неправильна юридична кваліфікація учасниками справи спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм.

Щодо позовних вимог про визнання права власності та витребування майна

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог про витребування майна від добросовісного набувача та визнання права власності на автомобіль, суд першої інстанції виходив із недоведеності позивачем факту відчуження належного йому автомобіля за підробленими документами.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в цій частині та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні вказаних позовних вимог, апеляційний суд, пославшись на правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 11 березня 2019 року у справі № 408/5352/12 (провадження № 61-28741св18), виходив із того, що довіреність серії ВТВ № 921884 від 19 лютого 2013 року, яка апеляційним судом визнана неукладеною, є одностороннім правочином, спрямованим на визначення довіреної особи із зазначенням переліку можливих дій, які довірена особа уповноважена вчиняти, а відтак не є правочином, на підставі якого здійснюється виникнення та (або) перехід права власності на об`єкт рухомого (нерухомого) майна до іншої особи. Тому визнання довіреності неукладеною не може бути підставою для застосування правового механізму, передбаченого частиною першою статті 388 ЦК України, і витребування майна з чужого володіння.

Колегія суддів Верховного Суду не погоджується з такими висновками судів з огляду на такі міркування.

Згідно з позицією суду апеляційної інстанції, з якою погоджується суд касаційної інстанції, довіреність від 19 лютого 2013 року, видана на ім`я ОСОБА_2 , на підставі якої відбулося відчуження належного позивачу автомобіля, є неукладеною.

Вказані обставини, на думку колегії суддів, свідчать про неукладеність договору купівлі-продажу автомобіля від 26 лютого 2013 року, вчиненого на підставі вказаної довіреності і оформленої довідкою-рахунком, та подальших угод відчуження вказаного майна, що в свою чергу, не вимагає визнання таких договорів недійсними.

Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно із статтею 387 ЦК України власник має право витребувати майно із чужого незаконного володіння.

ЦК України передбачено як одні зі способів захисту порушених прав віндикація або реституція.

Віндикація - це витребування своєї речі неволодіючим власником від володіючого невласника. Віндикація - це передбачений законом основний речово-правовий спосіб захисту цивільних прав та інтересів власника майна чи особи, що має речове право на майно (титульного володільця), який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об`єкта права власності у володіння власника (титульного володільця) з метою відновлення права використання власником усього комплексу його правомочностей. Майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником (законним володільцем) і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, в який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.

Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом.

За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею.

Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.

Положення статті 388 ЦК України застосовується як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.

Згідно із частиною першою статті 388 ЦК України власник має право витребувати своє майно із чужого незаконно володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з їхньої волі. При цьому суди повинні мати на увазі, що власник має право витребувати майно у добросовісного набувача лише у випадках, вичерпний перелік яких наведено в частині першій статті 388 ЦК України.

Відтак, особа, яка вважає, що договором купівлі-продажу рухомого або нерухомого майна порушуються її права як власника або законного користувача цього майна, має право на витребування цього майна від останнього набувача, що і є належним способом захисту її порушеного права.

Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14- 208цс18), задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.

Власник із дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (подібний за змістом підхід сформулював Верховний Суд України у висновку, викладеному у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14). Для такого витребування оспорювання правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Отже, правова мета віндикаційного позову полягає у поверненні певного майна законному власнику як фактично, тобто у його фактичне володіння, так і у власність цієї особи, тобто шляхом відновлення відповідних записів у державних реєстрах.

Таким чином ефективним захистом прав власника у випадку вибуття з його володіння майна поза його волею є саме витребування майна з чужого незаконного володіння, відповідно до положень статей 387 388 ЦК України.

Судом апеляційної інстанції із застосуванням висновків Верховного Суду України у справі № 6-140цс14 було встановлено, що ніяких намірів та дій щодо відчуження спірного автомобіля ОСОБА_1 не проводив, довіреність на розпорядження транспортним засобом на ім`я ОСОБА_2 не видавав, оскільки в цей період утримувався в Київському слідчому ізоляторі та не міг бути присутнім у приміщенні, яке є робочим місцем приватного нотаріуса КМНО Перевертуна О. Ю., за адресою: вулиця Тимошенка, 2-Д, місто Київ, як про це зазначено в самій довіреності.

Тобто спірне рухоме майно вибуло з володіння позивача поза його волею внаслідок підроблення його підпису в довіреності від 19 лютого 2013 року, посвідченої приватним нотаріусом КМНО Перевертуном О. Ю., якою ОСОБА_7 уповноважив ОСОБА_2 розпоряджатися спірним автомобілем. Згодом спірний автомобіль був відчужений особою, яка не мала права ним розпоряджатися без відома позивача.

Таким чином, встановивши, що спірний автомобіль вибув з власності позивача поза його волею шляхом відчуження його особою, яка не мала права відчужувати спірне майно, Верховний Суд доходить висновку про наявність правових підстав для задоволення позову шляхом витребування автомобіля від останнього набувача.

Подібні висновки щодо застосування норм права узгоджуються з висновками Верховного Суду, викладеними в постанові від 08 вересня 2021 року в справі № 757/40111/19-ц (провадження № 61-15131св20) та в постанові від 22 квітня 2020 року в справі № 730/556/17 (провадження № 61-2057св19), на яку посилається заявник у поданій касаційній скарзі.

При цьому колегія суддів враховує інтереси позивача як власника спірного транспортного засобу, який здійснює захист порушеного права власності, надаючи їм оцінку з точки зору балансу з правами та інтересами добросовісного набувача, та вважає, що права та інтереси власника, який позбувся володіння автомобілем внаслідок протиправних дій, за обставин цієї справи, перевищують інтереси добросовісного набувача, який набуває право власності на майно, якщо згідно зі статтею 388 ЦК України майно не може бути витребуване в нього.

Щодо посилання апеляційного суду на те, що без визнання недійсним договору купівлі-продажу автомобіля від 26 лютого 2013 року, вчиненого на підставі неукладеної позивачем довіреності і оформленої довідкою-рахунком, та (або) подальших угод відчуження неможливо витребувати майно на підставі статті 388 ЦК України, то колегія суддів звертає увагу, що власник із дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є обов`язковим.

При цьому неукладеність довіреності від 19 лютого 2013 року, виданої на ім`я ОСОБА_2 , свідчить і про неукладеність договору купівлі-продажу автомобіля від 26 лютого 2013 року, вчиненого на підставі вказаної довіреності і оформленої довідкою-рахунком, та подальших угод відчуження вказаного майна, що, в свою чергу, не вимагає визнання таких договорів недійсними.

Водночас застосований судом апеляційної інстанції висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 11 березня 2019 року у справі № 408/5352/12 (провадження № 61-28741св18), не є релевантним при вирішенні спору у зазначеній справі, оскільки під час вирішення тотожних спорів суди мають враховувати саме останню правову позицію Верховного Суду.

Позовні вимоги в частині визнання за позивачем права власності на спірний автомобіль не підлягають задоволенню, оскільки правова мета віндикаційного позову полягає у поверненні певного майна законному власнику як фактично, тобто у його фактичне володіння, так і у власність цієї особи, тобто шляхом відновлення відповідних записів у державних реєстрах.

Отже, звернення особи до суду з позовними вимогами про визнання права власності не є необхідним для ефективного відновлення її права, оскільки державний реєстратор може відновити право власності за позивачем на підставі судового рішення про витребування спірного майна.

Аналогічний висновок міститься в постанові Верховного Суду від 15 квітня 2021 року в справі № 759/15556/18 (провадження № 61-15236св20).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України, суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

Зважаючи на те, що судами неправильно застосовані норми матеріального права, та без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у зазначених вище постановах Верховного Суду, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню частково, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині вирішення позовних вимог про витребування майна та визнання права власності підлягають скасуванню з ухваленням у справі нового судового рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 у частині витребування у ОСОБА_3 на користь позивача автомобіля марки «Volkswagen Multivan», номер шасі (кузов, рама) № НОМЕР_1 , 2005 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_2 (на момент незаконного вибуття з права власності), реєстраційний номер НОМЕР_5 (на момент розгляду справи) та відмову в задоволенні позовних вимог про визнання за позивачем права власності на спірний автомобіль з підстав, викладених у цій постанові.

Доводи касаційної скарги в частині вирішення позовних вимог про витребування майна та визнання права власності знайшли своє підтвердження під час перегляду справи в касаційному порядку.

Що стосується вирішення позовних вимог про визнання довіреності недійсною, то колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про неукладеність оспорюваної позивачем довіреності та вважає, що постанова апеляційного суду в цій частині підлягає залишенню без змін.

Касаційна скарга також не містить доводів на спростування таких висновків апеляційного суду.

Щодо розподілу судових витрат

Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України). Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (пункт 3 частини другої вказаної статті).

Ураховуючи, що за результатами касаційного перегляду справи касаційну скаргу ОСОБА_10 задоволено частково, оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій частково скасовані, ухвалено нове рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 в частині витребування спірного майна (задоволена одна із трьох позовних вимог), то понесені заявником судові витрати у зв`язку з поданням позовної заяви, апеляційної та касаційної скарг у частині заявлених вимог майнового характеру (про витребування майна) в розмірі 14 612,09 грн підлягають стягненню з відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в рівних частинах (по 7 306,04 грн із кожного) на користь ОСОБА_1 , з яких:

за подання позовної заяви - 3 933,60 грн (по 1 966,80 грн з кожного відповідача);

за подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції - 5 913,56 грн (по 2 956,78 грн з кожного відповідача);

за подання касаційної скарги на рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції - 4 764,93 грн (по 2 382,46 грн з кожного відповідача).

Керуючись статтями 141 400 402 409 412 416 ЦПК України, Верховний Суд

у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 20 травня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 18 листопада 2021 року в частині вирішення позовних вимог про витребування майна з чужого незаконного володіння та визнання права власності скасувати, ухвалити в цій частині нове судове рішення.

Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Перевертун Олександр Юрійович, ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , про визнання права власності та витребування майна з чужого незаконного володіння задовольнити частково.

Витребувати у ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 автомобіль марки «Volkswagen Multivan», номер шасі (кузов, рама) № НОМЕР_1 , 2005 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_2 (на момент незаконного вибуття з права власності), реєстраційний номер НОМЕР_5 (на момент розгляду справи).

У задоволенні позовних вимог про визнання за ОСОБА_1 права власності на автомобіля марки «Volkswagen Multivan» відмовити з підстав, викладених у цій постанові.

Постанову Київського апеляційного суду від 18 листопада 2021 року в частині вирішення позовних вимог про визнання недійсною довіреності від 19 лютого 2013 року серії ВТВ № 921884, виданої від імені громадянина ОСОБА_7 на ім`я ОСОБА_2 , посвідченої приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Перевертуном О. Ю. та зареєстрованої в Єдиному реєстрі довіреностей під № 97, залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судові витрати в розмірі 14 612,09 грн (по 7 306,04 грн з кожного).

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська Судді: В. М. Ігнатенко С. Ю. Мартєв В. В. Сердюк В. А. Стрільчук