ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30липня 2025 року

м. Київ

справа № 759/19114/22

провадження № 61-66св25

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого- Луспеника Д. Д.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Гулька Б. І., Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

третя особа- приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Легкий Вадим Володимирович,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Серебрянікова Віктора Євгеновича на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 08 квітня 2024 року, ухвалене у складі суддіП`ятничук І. В., постанову Київського апеляційного суду від 19 листопада 2024 року та ухвалу Київського апеляційного суду від 03 грудня 2024 року, ухвалені в складі колегії суддів: Писаної Т. О., Приходька К. П., Журби С. О.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовної заяви

У грудні 2022 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсним договору дарування.

Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що вона та ОСОБА_3 перебували у зареєстрованому шлюбі у період з 30 липня 2010 року до 05 квітня 2020 року. Під час шлюбу ними набуто нерухоме майно, а саме: квартиру, загальною площею 80,9 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , та нежитлове приміщення № 110, загальною площею 2 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 .Вказане нерухоме майно набуто на підставі договору про спільну діяльність від 10 січня 2015 року та зареєстровано за ОСОБА_3 .

У листопаді 2022 року між ОСОБА_3 та його батьком ОСОБА_2 укладений договір дарування грошових коштів, за яким сторони визнали, що кошти були фактично передані 09 січня 2015 року, тобто за день до укладення договору про спільну діяльність.

Вважала, що укладений між відповідачами договір дарування грошових коштів порушує її права та законні інтереси, направлений на штучне виведення майна або його вартості із спільної сумісної власності подружжя та має ознаки фіктивності, а також суперечить конструкції договору дарування.

З урахуванням зазначеного, ОСОБА_1 просила суд визнати недійсним договір дарування грошових коштів від 17 листопада 2022 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Легким В. В. та зареєстрований у реєстрі за № 2809.

Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції

Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 08 квітня 2024 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано недійсним договір дарування грошових коштів від 17 листопада 2022 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвічений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Легким В. В., та зареєстрований у реєстрі за № 2809.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що позивачка довела факт фіктивності оспорюваного договору дарування. Суд першої інстанції врахував, що відповідач ОСОБА_4 на підтвердження своїх доводів надав копію розписки від 09 січня 2025 року, а оригінал розписки в матеріалах справи відсутній, що свідчить про те, що ОСОБА_4 не довів факт укладення договору позики 09 січня 2015 року.

Додатковим рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 23 травня 2024 року заяву представника позивача Серебрянікова В. Є. про ухвалення додаткового рішення задоволено. Стягнуто з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 витрати на правову допомогу у розмірі 10 172,61 грн з кожного.

Ухвалюючи додаткове рішення, суд першої інстанції виходив із того, що позивачка у суді першої інстанції понесла витрати на правовому допомогу, які підлягають стягненню з відповідачів.

Короткий зміст судових рішень суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 19 листопада 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Апеляційні скарги ОСОБА_2 на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 08 квітня 2024 року та додаткове рішення Святошинського районного суду міста Києва від 23 травня 2024 року задоволено.

Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 08 квітня 2024 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 .

Додаткове рішення Святошинського районного суду міста Києва від 23 травня 2024 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про відмову у задоволенні заяви ОСОБА_1 про стягнення витрат на правничу допомогу.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати за розгляд справи в апеляційному суді у розмірі 1 488,60 грн.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 , апеляційний суд виходив із того, що позивачка не надала суду належних та допустимих доказів на підтвердження факту фіктивності оспорюваного договору дарування.

Водночас апеляційний суд врахував, що сторона відповідача не була обізнана про наявність ухвали Святошинського районного суду міста Києва від 13 червня 2023 року, якою було призначено судово-технічну експертизу оригіналу розписки від 09 січня 2015 року та зобов`язано ОСОБА_2 надати в розпорядження експертам оригінал цієї розписки, а тому висновки суду першої інстанції щодо ухилення ОСОБА_2 від виконання вимог зазначеної ухвали та не надання розписки від 09 січня 2015 року є помилковими.

Крім того, в суді апеляційної інстанції під час розгляду апеляційних скарг (19 листопада 2024 року) сторона відповідача надала на огляд суду оригінал розписки від 09 січня 2015 року, що підтверджується протоколом судового засідання, та не заперечувала на проведенні судово-технічної експертизи оригіналу розписки від 09 січня 2015 року, однак сторона позивача не підтримала своє клопотання щодо призначення експертизи, що також підтверджується протоколом судового засідання.

Також апеляційний суд зазначив, що відсутні підстави не брати розписку від 09 січня 2015 року до уваги як доказ.

Ухвалою Київського апеляційного суду від 03 грудня 2024 року відмовлено у задоволенні заяви ОСОБА_1 про ухвалення додаткового рішення про відшкодування судових витрат.

Відмовляючи у задоволенні заяви ОСОБА_1 про ухвалення додаткового рішення у справі, апеляційний суд виходив із того, що апеляційна скарга ОСОБА_1 залишена без задоволення, а тому відсутні підстави для стягнення з відповідачів на її користь витрат на правову допомогу, понесених ОСОБА_1 у суді апеляційної інстанції.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів

У січні 2025 року представник ОСОБА_1 - адвокат Серебряніков В. Є. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просивскасувати постанову Київського апеляційного суду від 19 листопада 2024 року та ухвалу Київського апеляційного суду від 03 грудня 2024 року й змінити мотивувальну частину рішення Святошинського районного суду міста Києва від 08 квітня 2024 року.

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд не врахував, що ОСОБА_2 було відомо про витребування судом першої інстанції оригіналу докази (розписки від 09 січня 2015 року), оскільки у судовому засіданні була присутня його представник, однак ОСОБА_2 ухвалу суду не виконав, оригінал доказу не подав та надалі у судові засідання не з`являвся. ОСОБА_2 було відомо про судове провадження, а також про витребування судом оригіналу розписки, однак ОСОБА_2 свідомо обрав пасивну поведінку участі у справі, не надаючи необхідні документи для її вирішення, ухилився від участі в експертизі. Подання останнім вказаного доказу до суду апеляційної інстанції лише у друге судове засідання мало б розглядатись судом як зловживання процесуальними правами. Апеляційний суд мав відмовити у прийнятті та дослідженні в судовому засіданні оригіналу розписки, оскільки були відсутні поважні причини її неподання до суду першої інстанції, та, відповідно, за відсутності інших доказів передачі коштів, зробити висновок про фіктивність договору дарування грошових коштів.

Апеляційний суд залишив поза увагою недобросовісну поведінку відповідачів при укладенні договору дарування. Волевиявлення сторін договору дарування було спрямоване не на досягнення правомірної мети, а на штучне виведення майна або його вартості зі спільної сумісної власності подружжя, що унеможливлює його поділ в іншій справі.

Суд першої інстанції дійшов правильного висновку про фіктивність договору дарування, однак рішення суду не містить висновку про фраудаторність договору дарування.

Концепція фраудаторності направлена на захист кредитора у взаємовідносинах із недобросовісним боржником, який намагається ухилитися від виконання покладених на нього обов`язків шляхом відчуження майна, його приховання тощо. Водночас ця концепція не повинна обмежуватися винятково зобов`язальними правовідносинами, адже вона бере свій початок передусім із загальних засад цивільного права - справедливості, добросовісності, а також заборони зловживання правом, які є універсальними для регулювання поведінки учасників цивільних відносин.

Апеляційний суд не врахував, що нотаріально посвідчених договір дарування грошових коштів, яким визначено, що грошові кошти передані 09 січня 2015 року, укладений між відповідачами, які є близькими родичами, 17 листопада 2022 року, тобто після розірвання шлюбу між позивачкою та відповідачем ОСОБА_3 , та після пред`явлення позивачкою позову про поділ майна подружжя.

Оспорюваним договору дарування порушено права позивачки, оскільки дарування грошових коштів за день до укладення іншим із подружжя договору про спільну діяльність може прямо впливати на визнання набутого майна за таким договором особистою приватною власністю та, відповідно, виключати його поділ між подружжям.

Суди попередніх інстанцій помилково встановили факт укладення договору дарування грошових коштів від 09 січня 2025 року, адже такий договір є недопустимим доказом, так як не посвідчений нотаріально.

Підставами касаційного оскарження судових рішень представник заявника зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 145/474/17 (провадження № 61-35488св18), від 21 жовтня 2020 року у справі № 130/1503/18 (провадження № 61-6084св19), від 13 січня 2021 року у справі № 264/949/19 (провадження № 61-16692св19), від 20 грудня 2023 року у справі № 756/16749/21 (провадження № 61-15873св23); необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні, а саме постановах від 24 листопада 2021 року у справі № 761/27802/19 (провадження № 61-11578св21), від 12 січня 2023 року у справі № 591/3717/21 (провадження № 61-734св22).

Доводи інших учасників справи

У лютому 2025 року представник ОСОБА_4 - адвокат Волошина Н. А. подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити судові рішення апеляційного суду без змін як такі, що ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 08 січня 2025 року касаційну скаргу залишено без руху та надано строк для усунення недоліків касаційної скарги.

Ухвалою Верховного Суду від 14 січня 2025 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.

У січні 2025 року до Верховного Суду надійшли матеріали справи.

Ухвалою Верховного Суду від 25 квітня 2025 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

30 липня 2010 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 зареєстрований шлюб.

09 січня 2015 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у простій письмовій формі укладений договір дарування грошових коштів, відповідно до якого дарувальник ОСОБА_2 подарував своєму сину ОСОБА_3 грошові кошти у розмірі 1 500 000,00 грн для купівлі нерухомості в м. Ірпінь, Київської області, а саме нежитлового та житлового (двокімнатної квартири) приміщень на умовах на розсуд обдарованого та для проведення в придбаних приміщеннях ремонту.

Згідно з копією розписки від 09 січня 2015 року, оригінал якої оглянутий судом апеляційної інстанції, ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , паспорт серії НОМЕР_1 , виданий Мінським РУ ГУ МВС України в м. Києві 25 червня 1996 року, зареєстрований за адресою: АДРЕСА_3 , передав суму коштів в розмірі 1 500 000,00 (один мільйон п`ятсот тисяч) гривень ОСОБА_3 для купівлі ним нерухомості в м. Ірпінь Київської області, а саме - нежитлового та житлового приміщень та для проведення в них ремонту. Скріплено підписом ОСОБА_2 та поставлено дату 09 січня 2015 року. Також у розписці від імені ОСОБА_3 зазначено, що він, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , паспорт серії НОМЕР_2 , виданий Оболонським РУ ГУ МВС України в м. Києві 17 жовтня 2002 року, зареєстрований за адресою: АДРЕСА_4 , прийняв від ОСОБА_2 суму коштів у розмірі 1 500 000,00 (один мільйон п`ятсот тисяч) гривень для купівлі для купівлі ним нерухомості у м. Ірпінь Київської області, а саме - нежитлового та житлового приміщень та для проведення в них ремонту. Скріплено підписом ОСОБА_3 та поставлено дату 09 січня 2015 року. Зміст розписки також скріплено підписами двох свідків: ОСОБА_6 та ОСОБА_7 .

На підставі договору про спільну діяльність, укладеного 10 січня 2015 року між ОСОБА_8 та ОСОБА_3 , ОСОБА_3 набув нерухоме майно, а саме: квартиру загальною площею 80,9 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , та нежитлове приміщення № 110, загальною площею 2 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 .

Право власності на вказане нерухоме майно зареєстровано за ОСОБА_3 13 вересня 2016 року.

Рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 05 березня 2020 року у справі № 756/3579/19 шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 розірвано.

17 листопада 2022 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладений нотаріально посвідчений договір дарування грошових коштів, відповідно до якого ОСОБА_2 подарував ОСОБА_3 грошові кошти у розмірі 1 500 000,00 грн для купівлі обдарованим нерухомості в м. Ірпінь Київської області, а саме: нежитлового та житлового (двокімнатної квартири) приміщень на умовах на розсуд обдарованого та для проведення в придбаних приміщеннях ремонту.

Згідно з пунктом 2 договору дарування грошових коштів, обдарований вказаний дар прийняв до укладення даного договору, а саме 09 січня 2015 року. Грошові кошти передані до підписання цього договору.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Серебрянікова В. Є. не підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що судові рішення апеляційного суду ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України під правочином розуміються дії, спрямовані на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

За договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність (частина перша статті 717 ЦК України).

У частині першій статті 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Згідно з частиною п`ятою статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

У статті 204 ЦК України передбачено, що правочин вважається правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 ЦК України, є підставою недійсності правочину.

Правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, що обумовлювалися цим правочином, є фіктивним. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами (стаття 234 ЦК України).

Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин формально і заздалегідь знаючи, що він не буде виконаний. При вчиненні фіктивного правочину сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків, незалежно від того, в якій формі він вчинений, його нотаріального посвідчення та державної реєстрації.

Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не можна визнати фіктивним.

При фіктивному правочині у сторін такого правочину відсутній намір створити ті правові наслідки, які задекларовані у правочині. Тобто волевиявлення учасників правочину не відповідає їх дійсній волі. Ознаками фіктивності договору є наявність зовнішньої форми правочину, що фіксує удавані наміри сторін; відсутність у сторін дійсного наміру створити наслідки, які зумовлювалися у цьому правочині. Тобто має місце лише імітація правочину, а в діях сторін, що імітують правочин, відсутня головна ознака правочину - спрямованість на встановлення, припинення або іншу видозміну цивільних правовідносин.

Позивач, який вимагає визнання правочину недійсним (фіктивним), повинен довести, що обидві сторони правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент вчинення правочину, діяли умисно, тобто тягар доказування фіктивності правочину покладається на позивача.

Аналогічні правові висновки викладено у постановах Верховного Суду України від 24 вересня 2014 року у справі № 6-116цс14, від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14, від 09 серпня 2017 року у справі № 6-2690цс16.

Указані правові висновки у подальшому підтримала Велика Палата Верховного Суду у постановах від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19), від 07 вересня 2022 року у справі № 910/16579/20 (провадження № 12-60гс21).

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Установивши, що договір дарування грошових коштів оформлений в установленому законом порядку,передача грошових коштів за вказаним договором дарування підтверджується розпискою від 09 січня 2015 року, а позивачка не довела відсутності факту передачі грошових коштів за договором дарування та волевиявлення сторін на настання реальних наслідків укладеного договору, апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що позивачка не надала суду належних та допустимих доказів на підтвердження факту фіктивності оспорюваного договору дарування.

Також колегія суддів погоджується з висновком апеляційного суду про відсутність правових підстав для визнання оспорюваного договору дарування грошових коштів фраудаторним правочином з огляду на таке.

Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України).

Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).

Зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що:

- особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»;

- наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають);

- враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин).

Договір як приватно-правова категорія, оскільки є універсальним регулятором між учасниками цивільних відносин, покликаний забезпечити регулювання цивільних відносин, та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, вчинення договору не для регулювання цивільних відносин та не для встановлення, зміни або припинення цивільних прав та обов`язків) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для невиконання публічних обов`язків, звільнення майна з під арешту в публічних відносинах або уникнення арешту та/або можливої конфіскації. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом (див. постанову Верховного Суду від 13 квітня 2022 року у справі № 757/62043/18-ц (провадження № 61-13227св21)).

У постанові Верховного Суду від 09 лютого 2022 року у справі № 446/1942/19 (провадження № 61-16300св21) зазначено, що «однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Згідно із частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку). Боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі безвідплатного договору на користь своєї матері після пред`явлення до нього позову банку про стягнення заборгованості, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України)».

У постанові Верховного Суду від 15 вересня 2021 року у справі № 606/1636/18 (провадження № 61-13833св19) зроблено висновок, що «приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи/осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин)».

Укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19)).

У справі, яка переглядається, судами встановлено, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 існує спір про поділ майна подружжя (справа № 367/2144/19).

Позивачка не є кредитором відносно відповідачів, а відповідачі не є боржниками відносно позивачки, зобов`язальні правовідносини між сторонами відсутні.

За таких обставин апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що позивачка не довела підстав, за яких оспорюваний правочин слід визнати недійсним з підстав його фраудаторності.

З огляду на це, безпідставними є доводи касаційної скарги щодо фраудаторності оспорюваного правочину.

Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції допустив порушення норм процесуального права, а саме, прийняв та дослідив в судовому засіданні оригінал розписки, яка не була подана до суду першої інстанції, колегія суддів відхиляє, оскільки, як встановив апеляційний суд, сторона відповідача не була обізнана про витребування судом першої інстанції оригіналу розписки, а тому вказаний доказ не був поданий до суду першої інстанції з причин, які об`єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не допустив порушення частини третьої статті 367 ЦПК України.

Інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування оскаржуваного судового рішення, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, зводяться виключно до необхідності переоцінки судом доказів, що відповідно до вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (див. постанову Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18)).

У справі, яка розглядається, надано відповідь на всі істотні питання, що виникли при кваліфікації спірних відносин. Наявність у позивача іншої точки зору на встановлені судом обставини не спростовує законності та обґрунтованості ухваленого апеляційним судом рішення та фактично зводиться до спонукання касаційного суду до прийняття іншого рішення - на користь позивача.

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судове рішення підлягає обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

Також колегія суддів погоджується з висновком апеляційного суду про відмову у задоволенні заяви ОСОБА_1 про ухвалення додаткового рішення, оскількиапеляційний суд дійшов висновку про залишення апеляційної скарги ОСОБА_1 залишена без задоволення та відмовив у позові ОСОБА_1 , а тому у суду апеляційної інстанції були відсутні підстави для стягнення з відповідачів на її користь витрати на правову допомогу, понесені ОСОБА_1 у суді апеляційної інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення апеляційного суду - без змін.

З огляду на те, що касаційна скарга залишається без задоволення, то відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України в такому разі розподіл судових витрат не проводиться.

Керуючись статтями 400 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Серебрянікова Віктора Євгеновича залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 19 листопада 2024 року та ухвалу Київського апеляційного суду від 03 грудня 2024 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: І. Ю. Гулейков

Б. І. Гулько

Г. В. Коломієць

Р. А. Лідовець