Постанова

Іменем України

08 квітня 2021 року

м. Київ

справа №759/7479/19

провадження №61-19609св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Висоцької В. С. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Святошинська районна у м. Києві державна адміністрація,

треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 09 липня 2020 року у складі судді Сенько М. Ф. та постанову Київського апеляційного суду від 23 листопада 2020 року у складі колегії суддів Березовенко Р. В., Суханової Є. М., Сержанюка А. С.,

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду до Святошинської районної в м. Києві державної адміністрації (далі - Святошинська у м. Києві РДА), як до правонаступника органу приватизації Київського державного авіаційного заводу «АВІАНТ», треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , з позовом, вимоги якого уточнив під час розгляду справи та просив визнати неправомірними дії та рішення органу приватизації Київського державного авіаційного заводу «АВІАНТ» щодо приватизації квартири АДРЕСА_1 незаконними, скасувати рішення, та зобов`язати відповідача вчинити відповідні дії, прийняти рішення щодо приватизації квартири з урахуванням його прав на приватизацію житла.

Позов мотивовано тим, що 12 січня 2000 року ОСОБА_2 в порядку, передбаченому Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду», звернулась до керівника органу приватизації Київського державного авіаційного заводу «АВІАНТ» із заявою про передачу їй, та членам її сім`ї ОСОБА_5 , ОСОБА_5 , ОСОБА_4 у приватну власність квартири АДРЕСА_1 , в рівних частках. Вказану заяву задоволено, про що органом приватизації 12 січня 2000 року винесено розпорядження №61.

Разом з тим, позивач був безпідставно позбавлений права на приватизацію житла, оскільки органом приватизації не враховано його права тимчасово відсутнього громадянина за місцем проживання, за яким зберігається житлове приміщення.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 09 липня 2020 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 23 листопада 2020 року, у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду мотивовані тим, що позивач не довів належними та допустимими доказами, що на час приватизації спірного житла мав статус тимчасово відсутньої особи або постійно проживав у спірній квартирі, а отже, органом приватизації не допущено порушень Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» та наказу Держжитлокомунгоспу від 15 вересня 1992 року №56 «Про порядок передачі квартир у власність громадян», тому спірне розпорядження є законним.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі ОСОБА_1 не погодився з висновками судів попередніх інстанцій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати ухвалені у справі рішення та задовольнити позов.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що під час розгляду справи судами попередніх інстанцій не враховано висновку щодо застосування норм права, передбачених статтею 1, частиною першою статті 5, статті 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», статей 1 6 9 61 ЖК УРСР, статті 29 ЦК України, викладеного у постанові Верховного Суду від 14 серпня 2019 року у справі №489/2492/18, відповідно до якої місцем постійного проживання особи є жиле приміщення, в якому особа постійно проживає, має передбачені статтею 64 ЖК України права користування цим приміщенням і на яке за особою зберігається це право і при тимчасовій відсутності, а відтак і право на приватизацію разом з іншими членами сім`ї. Усупереч наведеним положенням законодавства суди пов`язали право осіб на приватизацію з фактом їх реєстрації у спірній квартирі, яка здійснюється на підставі Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», а не з їх правом на житло та фактом проживання у квартирі.

У вказаній постанові від 14 серпня 2019 року у справі №489/2492/18 Верховний Суд підтверджує правильність висновку щодо застосування зазначених норм права, викладеного у постанові Верховного Суду України від 30 січня 2013 року у справі №6-125цс12, зокрема Верховний Суд зазначає, що право особи на приватизацію житла першочергово пов`язується з правом на житло та фактом проживання у квартирі, а не з фактом реєстрації (прописки) особи у спірній квартирі.

Суди попередніх інстанцій не взяли до уваги жодного доказу, поданого позивачем на підтвердження факту його постійного проживання у спірній квартирі на момент її приватизації, при цьому послалися на те, що на час проведення приватизації спірного житла позивач був зареєстрований за іншою адресою, таким чином пов`язали право ОСОБА_1 на приватизацію з фактом реєстрації у спірній квартирі, що призвело до відхилення від висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду від 14 серпня 2019 року по справі №489/2492/18, постанові Верховного Суду України від 30 січня 2013 року по справі №6-125цс12.

Судами попередніх інстанцій не враховано, що за ордером на житлове приміщення наймачем спірної квартири був саме ОСОБА_1 , який як перший наймач згоди на визнання ОСОБА_2 наймачем за раніше укладеним з ним договором найму спірної квартири не надавав, оскільки знімався з реєстраційного обліку у квартирі тимчасово, з поважних причин, тому станом на момент приватизації квартири був її наймачем.

Суди не звернули уваги на вказані обставини та визначили наймачем спірної квартири ОСОБА_2 , яка в момент приватизації житла була саме членом сім`ї наймача - дружиною ОСОБА_1 , а не наймачем. При цьому, вимога про постійне проживання у квартирі, як підстава для отримання права на участь в приватизації квартири в першу чергу стосується членів сім`ї наймача, а не наймача. Таким чином, ОСОБА_1 , як наймач квартири мав право на користування нею, а отже право на участь у приватизації цієї квартири.

Позивачем було повністю доведено належними та допустимим доказами факт його постійного проживання у спірній квартирі на момент її приватизації. Проте, суди попередніх інстанцій належним чином не дослідили поданих ним доказів, що призвело до неповноти з`ясування обставин цієї справи та ухвалення необґрунтованих рішень.

У касаційній скарзі заявлено клопотання про розгляд справи у судовому засіданні з викликом сторін у судове засідання.

Також заявлено клопотання про стягнення з відповідача на користь позивача витрат на професійну правничу допомогу.

Щодо клопотання про виклик сторін у судове засідання

Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Згідно з частиною першою статті 7 ЦПК України розгляд справ у судах проводиться усно і відкрито, крім випадків, передбачених цим Кодексом.

Такий випадок передбачено у частині тринадцятій статті 7 ЦПК України, згідно з якою розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Європейський суд з прав людини вказав, що процедура допуску скарг до розгляду та провадження виключно з питань права, на відміну від того, що стосується питань фактів, може відповідати вимогам статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, навіть якщо скаржнику не була надана можливість бути особисто заслуханим апеляційним чи касаційним судом, за умови, якщо відкрите судове засідання проводилось у суді першої інстанції і якщо суди вищої інстанції не мали встановлювати факти справи, а тільки тлумачили відповідні юридичні норми (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Жук проти України» від 21 жовтня 2010 року).

Аналіз вищевказаних положень закону свідчить про те, що виклик учасників справи для надання пояснень у справі вирішується Верховним Судом з урахуванням встановленої необхідності таких пояснень.

Колегія суддів не вбачає необхідності виклику учасників справи для надання пояснень в даній справі, і така необхідність відсутня, а відтак, заявлене клопотання задоволенню не підлягає.

Відзив на касаційну скаргу іншими учасниками справи до суду не подано.

Фактичні обставини, встановлені судами

Згідно довідки про склад сім`ї (ф.3) від 07 грудня 1999 року, в квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані та проживали наймач ОСОБА_2 та її діти ОСОБА_5 , ОСОБА_5 , ОСОБА_4 .

Позивач був зареєстрований у вказаній квартирі, проте з 03 березня 1998 року його місце проживання зареєстроване за адресою: АДРЕСА_2 , яка належить йому на праві власності.

Відомості про тимчасове вибуття позивача зі спірної квартири відсутні.

Квартира АДРЕСА_1 стала об`єктом приватизації відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», за заявою наймача квартири ОСОБА_2 , поданої до органу приватизації про передачу їй та членам її сім`ї даної квартири у приватну власність.

Позивач ОСОБА_1 заяву про передачу квартири у власність не подавав.

Розпорядженням органу приватизації Київського державного авіаційного заводу «АВІАНТ» від 12 січня 2000 року заяву наймача ОСОБА_2 задоволено і передано вказану квартиру у спільну власність особам, які були зареєстровані у квартирі і мали брати участь в її приватизації (наймач ОСОБА_2 та її діти ОСОБА_5 , ОСОБА_5 , ОСОБА_4 ).

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Частиною першою статті 15 ЦК Українивстановлено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

На момент виникнення спірних правовідносин приватизація державного житлового фонду здійснювалась на підставі Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду». Порядок передачі квартир будинків у власність громадян та перелік документів, що підлягають оформленню визначався Положенням про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян», затвердженого наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству від 15 вересня 1992 pоку № 56, складеним відповідно до вказаного Закону.

Статтею 1 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» (тут і далі по тексту у редакції, яка діяла на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що приватизація державного житлового фонду (далі - приватизація) - це відчуження квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках, призначених для проживання сімей та одиноких осіб, кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України.

Державний житловий фонд - це житловий фонд місцевих Рад народних депутатів та житловий фонд, який знаходиться у повному господарському віданні чи оперативному управлінні державних підприємств, організацій, установ.

До об`єктів приватизації належать квартири багатоквартирних будинків, одноквартирні будинки, житлові приміщення у гуртожитках (житлові кімнати, житлові блоки (секції), кімнати у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів (далі - квартири (будинки), які використовуються громадянами на умовах найму (частина перша статті 2 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»).

Частиною четвертою статті 5 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» визначено, що право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду з використанням житлових чеків одержують громадяни України, які постійно проживають в цих квартирах (будинках) або перебували на обліку потребуючих поліпшення житлових умов до введення в дію цього Закону.

Відповідно до частини першої статті 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» приватизація державного житлового фонду здійснюється уповноваженими на це органами, створеними місцевою державною адміністрацією, та органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, організаціями, установами, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд.

З аналізу змісту наведених норм Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» можна дійти висновку, що право на приватизацію житла мають лише особи, які фактично проживають у займаних квартирах (будинках), жилих приміщеннях у гуртожитках, кімнатах у комунальних квартирах, за згодою всіх повнолітніх членів сім`ї, які постійно мешкають в зазначених приміщеннях, в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло.

З таких же висновків виходив Верховний Суд у постановах від 01 червня

2020 року у справі № 520/14902/17 (провадження № 61-21727св19), від 19 лютого 2021 року у справі №176/1698/17 (провадження №61-6510св19).

Частиною третьою статті 12 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з частинами першою, третьою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

На підставі належної оцінки зібраних у справі доказів, суди у справі установили, що позивачем не доведено факт його постійного проживання у спірній квартирі на момент її приватизації у 2000 році. Позивач фактично не проживав у квартирі, добровільно знявся з реєстраційного обліку у ній, вибув із вказаного житла на інше місце проживання з 03 березня 1998 року зареєстрував за адресою: АДРЕСА_2 в квартирі, яка належить йому на праві власності в порядку спадкування.

У справі не встановлено та позивачем не доведено належними і допустимими доказами, що зняття його з реєстраційного обліку у спірній квартирі носило тимчасовий характер та станом на момент її приватизації він мав статус тимчасово відсутньої особи, відповідно до статті 71 ЖК УРСР.

Так, частинами першою, другою статті 71 ЖК УРСР, у редакції, яка діяла на момент виникнення спірних правовідносин, при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.

Випадки, за яких жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім`ї понад шість місяців обумовлені у частині третій статті 71 ЖК УРСР.

Проте наявність обставин, за якими вибуття із спірної квартири та зняття з реєстраційного обліку у ній носило тимчасовий характер, а право позивача на користування цим житлом зберігалось при тимчасовій відсутності, наявність поважних причин відсутності, останнім під час розгляду справи не доведено та судами не встановлено.

Установивши відсутність порушення законодавства щодо порядку та умов приватизації ОСОБА_1 квартири АДРЕСА_1 , який не мав права на участь у приватизації цієї квартири, оскільки не проживав за вказаною адресою, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Таких же висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 19 лютого 2021 року у справі №176/1698/17 (провадження №61-6510св19), у якій вирішувався схожий за змістом і обставинами спір.

Колегія суддів не приймає до уваги посилання у касаційній скарзі на неврахування судами висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 14 серпня 2019 року у справі №489/2492/18 (провадження №61-10571св19) та у постанові Верховного Суду України від 30 січня 2013 року у справі №6-125цс12, зокрема, що суди в зазначеній справі помилково ототожнили право осіб на приватизацію з фактом їх реєстрації у спірній квартирі, яка здійснюється на підставі Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», а не з їх правом на житло та фактом проживання у квартирі, оскільки у справі, яка переглядається, суди встановили, що позивач фактично не проживав у квартирі АДРЕСА_1 , оскільки добровільно вибув на постійне проживання до іншого житла ( АДРЕСА_2 ).

Так, у постанові від 14 серпня 2019 року у справі №489/2492/18 (провадження №61-10571св19) Верховний Суд погодився з висновками суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову про визнання незаконним та скасування розпорядження органу приватизації та свідоцтва про право власності на житло, які зводились до того, що позивач не проживає в спірній квартирі більше 20 років, вселитися у спірну квартири не намагався, проживає з дружиною в іншому житлі, а тому приватизація квартири була проведена у відповідності до чинного законодавства, підстави для її скасування відсутні. При цьому, скасовуючи постанову апеляційного суду про задоволення позову із залишенням в силі рішення суду першої інстанції, Верховний Суд виходив з того, що суд апеляційної інстанції помилково пов`язав право позивача на приватизацію з фактом реєстрації вказаної особи у спірній квартирі, яка здійснюється на підставі Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», а не з його правом на житло та фактом проживання у квартирі. Тобто, за обставинами цієї справи позивач був зареєстрований у квартирі, проте на момент її приватизації у ній постійно не проживав.

У постанові Верховного Суду України від 30 січня 2013 року (справа №6-125цс12), справу направлено на новий розгляд до суду касаційної інстанції та висловлена правова позиція з урахуванням того, що суди пов`язали право осіб на приватизацію квартири з фактом їх реєстрації у квартирі, а не з їх правом на житло та фактом проживання у квартирі. У даній справі позивач на момент приватизації квартири була знята з реєстраційного обліку, проте суди не перевірили її доводи про наявність у неї права на житло, постійне проживання у квартирі разом із неповнолітнім сином та зняття її з реєстраційного обліку поза її волею.

Таким чином, висновки у наведених постановах, та на які посилається позивач у касаційній скарзі стосувалися прикладів порушення прав на приватизацію, коли за особою зберігається право користування житлом (стаття 71 ЖК УРСР). Проте, у справі, яка переглядається, позивач добровільно знявся з реєстраційного обліку у спірній квартирі та вибув на постійне проживання до іншого житла ( АДРЕСА_2 ), у якому зареєстрував своє постійне місце проживання ще у 1998 році. При цьому, у цій справі суди не пов`язували право сторін на приватизацію з фактом їх реєстрації у спірній квартирі.

Крім того, позивачем не доведено, що вибуття мало місце поза його волею.

Таким чином, висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 14 серпня 2019 року у справі №489/2492/18 (провадження №61-10571св19) та у постанові Верховного Суду України від 30 січня 2013 року у справі №6-125цс12,на неврахування яких посилається заявник у касаційній скарзі, не стосуються правовідносин, які виникли між сторонами в цій справі.

Інші доводи касаційної скарги за своїм змістом зводяться до незгоди з наданою судами оцінкою зібраних у справі доказів та встановлених на їх підставі обставин, спрямовані на необхідність переоцінки цих доказів і обставин в тому контексті, який, на думку заявника, свідчить про наявність у нього права на участь у приватизації спірної квартири в силу доведеності факту його постійного проживання у цьому житлі на момент приватизації та тимчасового вибуття з нього, в тому числі тимчасового зняття з реєстраційного обліку.

Проте такі аргументи належним чином перевірені судами попередніх інстанцій та спростовані під час розгляду справи з урахуванням установлених конкретних обставин та оцінених доказів.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Судами дотримано баланс інтересів сторін під час розгляду справи.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вмотивованості висновків судів, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують правильних висновків судів.

ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанції - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Відповідно до частин першої - шостої статті 137 ЦК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Згідно з правилами пункту 2 частини другої статті 141 ЦПК України інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі відмови в позові - на позивача.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, в тому числі підстав для стягнення з відповідача на користь позивача, який подав касаційну скаргу та якому у позові відмовлено, витрат на професійну правничу допомогу немає.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ :

Відмовити ОСОБА_1 у задоволенні клопотання про виклик сторін у судове засідання.

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 09 липня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 23 листопада 2020 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: В. С. Висоцька

А. І. Грушицький

І. В. Литвиненко