Постанова

Іменем України

23 вересня 2020 року

м. Київ

справа № 759/9446/15-ц

провадження № 61-11243св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

Тітова М. Ю. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач (відповідач за зустрічним позовом) - Публічне акціонерне товариство «Альфа-Банк»,

відповідачі: ОСОБА_1 (позивач за зустрічним позовом), ОСОБА_2 ,

провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 27 лютого 2019 року у складі судді Ул`яновської О. В. та постанову Київського апеляційного суду від 06 червня 2019 року у складі колегії суддів: Ратнікової В. М., Борисової О. В., Пікуль А. А.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

В червні 2015 року Публічне акціонерне товариство «Альфа-Банк» (далі - ПАТ «Альфа-Банк») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та просило стягнути солідарно з відповідачів на свою користь заборгованість за кредитним договором у розмірі 792 774, 83 грн.

В обґрунтування позову зазначало, що 25 травня 2007 між Закритим акціонерним товариством «Альфа-Банк» (далі - ЗАТ «Альфа-Банк»), правонаступником якого є ПАТ «Альфа-Банк», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 800000308, за умовами якого банк надав позичальнику грошові кошти у розмірі 60 000 доларів США, а відповідач зобов`язалася повертати кредит, виплачувати проценти за користування кредитом, сплачувати неустойку та інші передбачені платежі в строки та на умовах, що передбачені договором та додатком № 1 до договору.

З метою забезпечення виконання позичальником зобов`язання за кредитним договором 25 травня 2007 року між ЗАТ «Альфа-Банк», правонаступником якого є ПАТ «Альфа-Банк», та ОСОБА_2 укладено договір поруки № 800000308-П, за умовами якого поручитель поручився за виконання позичальником обов`язків за кредитним договором.

Банк виконав взяті на себе зобов`язання в повному обсязі, проте відповідачі свої зобов`язання належним чином не виконували, у результаті чого утворилася заборгованість у розмірі 792 774, 83 грн.

Враховуючи наведене, ПАТ «Альфа-Банк» просило позов задовольнити.

У листопаді 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зустрічним позовом до ПАТ «Альфа-Банк», в якому просила: визнати недійсним з моменту вчинення договір про надання споживчого кредиту №800000308 від 25 травня 2007 року; визнати недійсним з моменту вчинення договір іпотеки №800000308-И від 25 травня 2007 року та скасувати заборону відчуження нерухомого майна, зазначеного в іпотечному договорі №800000308-И від 25 травня 2007 року та зареєстрованого в реєстрі № кдз 2482; визнати недійсним з моменту вчинення договір поруки №800000308-П від 25 травня 2007, укладений між банком та ОСОБА_2 ; стягнути з банку на її користь грошові кошти у розмірі 8 566, 87 доларів США за недійсним кредитним договором №800000308 від 25 травня 2007 року, а також 3 030 грн комісійної винагороди за розрахунково-касове обслуговування.

Свої вимоги ОСОБА_1 обґрунтовувала тим, що у змісті договору про надання споживчого кредиту та договору про внесення змін і доповнень № 1 до кредитного договору відсутні встановлені законодавством обов`язкові умови, які необхідні для їх укладення, відповідачем не повідомлено обставини, які б вплинули на укладення нею цього договору. Вона погодила з банком лише базові умови кредитування, викладені у кредитному договорі, про усі інші умови вона не була повідомлена.

Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила позов задовольнити.

Короткий зміст рішення судів першої та апеляційної інстанції

Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 27 лютого 2019 року у задоволенні первісного позову ПАТ «Альфа-Банк» та зустрічного позову ОСОБА_1 відмовлено.

Суд першої інстанції виходив з того, що з наданих суду та досліджених в судовому засіданні доказів вбачається, що банком не підтверджений належними доказами розмір заборгованості за кредитним договором станом на 25 квітня 2015 року. Зокрема, відсутні заява на видачу готівки, підписана позичальником, виписки по рахункам щодо заборгованості за відсотками за користування кредитом, простроченої заборгованості за кредитом та прострочених нарахованих відсотків за кредитом.

Відмовляючи у задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з їх недоведеності та необґрунтованості.

Постановою Київського апеляційного суду від 06 червня 2019 року рішення Святошинського районного суду м. Києва від 27 лютого 2019 року в частині відмови в задоволенні позову ПАТ «Альфа-Банк» скасовано та ухвалене в цій частині нове судове рішення.

Позов ПАТ «Альфа-Банк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором задоволено.

Стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ «Альфа-Банк» заборгованість за кредитним договором № 800000308 від 25 травня 2007 року в сумі 792 774, 83 грн, яка складається з: простроченої заборгованості по тілу кредиту у розмірі 751 564, 61 грн, заборгованості по відсотках в розмірі 28 371, 79 грн та пені в сумі 12 838,43 грн.

Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 27 лютого 2019 року в частині відмови в задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_1 залишено без змін.

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що відповідачами не спростовано розмір заборгованості, заявлений банком, та не доведено її іншого розміру чи відсутності, наданий банком розрахунок колегією суддів перевірений з урахуванням всіх наданих доказів, доводів та заперечень сторін, тому колегія суддів дійшла висновку про обґрунтованість вимог банку.

На момент укладення оспорюваного правочину банк мав усі необхідні дозвільні документи для здійснення операцій з валютними цінностями, тому відсутні правові підстави для визнання кредитного договору недійсним, як такого, що вчинений банком без відповідного дозволу (ліцензії), й укладення ним кредитної угоди з ОСОБА_1 в іноземній валюті не суперечило вимогам діючого законодавства України.

Оспорюваним кредитним договором до відома позивачки у необхідному обсязі була доведена передбачена законом інформація щодо умов кредитування, зокрема щодо суми кредиту, строку, на який кредит надається, мети, для якої кредит може бути використаний, форми та видів його забезпечення тощо, а також із орієнтовною сукупною вартістю кредиту, відомостями щодо процентної ставки, щомісячної суми платежу та строку кредитування, про що свідчить її підпис на оспорюваному договорі.

ОСОБА_1 не надано суду доказів того, що банк при укладенні договору кредиту здійснював нечесну підприємницьку практику, а також, що її було введено в оману щодо обставин, які мають істотне значення.

З урахування викладеного, відсутні правові підстави для задоволення вимог про визнання недійсним договорів іпотеки, поруки та стягнення коштів, які є похідними від вимоги про визнання недійсним кредитного договору.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги

У червні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення Святошинського районного суду м. Києва від 27 лютого 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 06 червня 2019 року і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

В обґрунтування касаційної скарги зазначала, що ПАТ «Альфа-Банк», розраховуючи заборгованість ОСОБА_1 за кредитним договором, виходив з відсоткової ставки за період з 25 вересня 2008 року по 08 квітня 2009 року в розмірі 14, 5 %. В той же час процентна ставка за кредитним договором складає 10, 5%.

Матеріали справи не містять жодних доказів про прийняття ПАТ «Альфа-Банк» рішення про зміну розміру процентної ставки та повідомлення про це позичальника.

Застосування збільшеної відсоткової ставки у розрахунку заборгованості суперечить пунктам 4, 5 статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», пунктам 2. 3, 3. 5 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою Правління НБУ № 168 від 10 березня 2007 року.

Згідно висновку судового експерта № 2174 від 27 березня 2017 року ПАТ «Альфа-Банк» приховало від позичальника повну та об`єктивну інформацію щодо кінцевої сукупної вартості кредиту та вказало в угоді занижені значення показників суттєвих умов договору, чим фактично ввело позичальника в оману щодо реальної відсоткової ставки та кінцевої загальної суми кредиту.

Договір про внесення змін і доповнень № 1 до кредитного договору № 800000308 був укладений 09 квітня 2009 року, раніше жодних змін до кредитного договору сторони не вносили.

Безпідставно відхиляючи її доводи, суди першої і апеляційної інстанцій порушили частину четверту статті 42 Конституції України, яка передбачає, що держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 02 липня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з Святошинського районного суду м. Києва.

08 липня 2019 року справа № 759/9446/15-ц надійшла до Верховного Суду.

ОСОБА_2 направив відзив на касаційну скаргу, в якому просив задовольнити її в повному обсязі.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Пунктом 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IXустановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Тому у тексті цієї постанови норми ЦПК України наводяться в редакції, яка була чинною станом на 07 лютого 2020 року.

Частиною другою статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Суди встановили, що 25 травня 2007 між ЗАТ «Альфа-Банк», правонаступником якого є ПАТ «Альфа-Банк», та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 800000308, за умовами якого банк зобов`язався надати позичальнику кредит в сумі 60 000 доларів США з кінцевим строком повернення до 25 травня 2012 року під 10,50% річних, а позичальник зобов`язався в порядку та на умовах, що визначені договором, повертати кредит, виплачувати проценти за користування кредитом, сплачувати неустойку та інші передбачені платежі в розмірах, строки та на умовах, що передбачені договором та додатком №1 до нього, графіком погашення кредиту.

09 квітня 2009 року між сторонами укладено договір про внесення змін і доповнень №1 до кредитного договору № 800000308 від 25 травня 2007 року, в якому вони погодили викласти пункт 2. 2 розділу № 1 кредитного договору у наступній редакції: процентна ставка з 25 травня 2007 року по 24 вересня 2008 складає 10,5% річних, з 25 вересня 2008 року по 24 квітня 2009 року складає 14,5% річних, з 25 квітня 2009 року по 24 квітня 2010 року складає 7,55% річних, з 25 квітня 2010 року складає 15,10% річних. Змінено дату остаточного повернення кредиту на 25 травня 2022 року.

З метою забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором 25 травня 2007 року між ЗАТ «Альфа-Банк», правонаступником якого є ПАТ «Альфа-Банк», та ОСОБА_2 укладено договір поруки № 800000308-П, за умовами якого останній поручився за виконання ОСОБА_1 зобов'язань за кредитним договором.

09 квітня 2009 року між ОСОБА_2 та ЗАТ «Альфа-Банк», правонаступником якого є ПАТ «Альфа-Банк», укладено договір про внесення змін і доповнень № 1 до договору поруки № 800000308-П від 25 травня 2007 року, за умовами якого поручитель поручається за виконання боржником зобов`язань, які виникли на підставі основного договору (включаючи, зокрема, договір про внесення змін і доповнень № 1 від 09 квітня 2009 року до кредитного договору № 80000308 від 25 травня 2007 року) або можуть виникнути на підставі нього у майбутньому.

Також 25 травня 2007 року між ЗАТ «Альфа-Банк», правонаступником якого є ПАТ «Альфа-Банк», та ОСОБА_1 було укладено іпотечний договір №800000308-И, за умовами якого з метою забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором, ОСОБА_1 передала в іпотеку банку квартиру АДРЕСА_1 .

ОСОБА_1 свої зобов`язання за кредитним договором належним чином не виконувала, внаслідок чого станом на 25 квітня 2015 року утворилася заборгованість в загальному розмірі 792 774, 83 грн, яка складається з: простроченої заборгованості у розмірі 33 356, 82 долари США, що за курсом НБУ на дату розрахунку складає 751 564, 61 грн, заборгованості по відсотках 1 259, 23 доларів США, що за офіційним курсом НБУ на дату розрахунку складає 28 371, 79 грн, та пені в сумі 569, 81 доларів США, що офіційним курсом НБУ на дату розрахунку складає 12 838,43 грн.

У зв`язку з наявністю заборгованості за кредитним договором, позивач надсилав на адресу відповідачів вимоги про дострокове повернення кредиту вих. №45762- 102 б/б від 21 травня 2015 року, які залишилися без виконання.

Порядок погашення заборгованості визначений пунктом 2.7 кредитного договору, відповідно до якого платежі з повернення кредиту та сплати процентів за його користування здійснюється щомісячно: у разі сплати у валюті кредиту 25 числа кожного місяця рівними частинами у розмірі 1 290 доларів США; у разі сплати в іншій валюті 24 числа кожного місяця у сумі, розрахованій у порядку та на умовах, визначених цим договором.

Розмір процентів за користування коштами погоджено сторонами у пунктах 2. 2, 2. 9. кредитного договору та становить 10, 50 % річних.

Договором про внесення змін і доповнень №1 до кредитного договору №800000308 від 09 квітня 2009 року сторонами погоджено внести зміни до пункту 2. 2. розділу №1 кредитного договору («Базові умови кредитування») та викласти його в наступній редакції: процентна ставка з 25 травня 2007 року включно по 24 вересня 2008 року включно складає 10,5 % річних, з 25 вересня 2008 року включно по 24 квітня 2010 року включно складає 7,55% річних. Також визначено випадки сплати процентної ставки в розмірі 15,10 % річних. Змінено дату остаточного повернення кредиту на 25 травня 2022 року.

У пункті 3.6. розділу № 2 кредитного договору №800000308 від 25 травня 2007 року визначено, що в разі невиконання чи несвоєчасного виконання зобов`язання в частині повернення кредиту та/або сплати процентів, комісій згідно умов цього договору, позичальник зобов`язаний сплатити кредитору пеню в розмірі 1% від простроченої суми за кожен день прострочення.

Надання кредиту передбачено пунктом 2. 6 розділу № 1 кредитного договору №800000308 від 25 травня 2007 року, відповідно до якого кредит надається позичальнику в готівковій формі через касу кредитора, крім того, відповідно до пункту 3. 2 розділу № 2 кредитного договору днем надання кредиту вважається день отримання кредитних коштів в касі банку (або зарахування коштів на поточний рахунок позичальника) в порядку, передбаченому розділом №1.

Відповідно до пункту 5. 6 Постанови Правління НБУ № 254 від 18 квітня 2003 року «Про затвердження положення про організацію операційної діяльності в банках», виписки з особових рахунків клієнтів є підтвердженням виконаних за день операцій.

Отримання ОСОБА_1 кредитних коштів, зокрема, підтверджується випискою по особовому рахунку № НОМЕР_1 за період з 25 травня 2007 року по 25 квітня 2015 року, відповідно до якої в касу банку на рахунок № НОМЕР_2 передані кошти в розмірі 60 000 доларів США (еквівалент 303 000 грн) на ім`я ОСОБА_1 , призначення платежу - «надання кредиту за кредитним договором № 800000308 від 25 травня 2007 року».

За таких обставин, апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що виписка з особового рахунку ОСОБА_1 є належним та допустимим доказом підтвердження виконаної 25 травня 2007 року операції з виплати позичальнику суми кредитних коштів готівкою через касу банку.

Крім того, факт виконання банком взятих на себе зобов`язань за кредитним договором щодо видачі кредитних коштів в сумі 60 000 доларів США не заперечується відповідачами та підтверджується частковим погашенням заборгованості позичальником з 2007 року по 27 січня 2015 року.

Згідно зі статтею 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

За правилом статті 530 ЦК України якщо у зобов`язанні встановлено строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Згідно із частиною другою статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

За частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати достроково повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу (частина друга статті 1050 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Статтею 611 ЦК України передбачено, що у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди.

Виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком (частина перша статті 546 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 553, частин першої та другої статті 554 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником. У разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.

Апеляційний суд встановив, що банк свої зобов'язання за кредитним договором виконав у повному обсязі, надав грошові кошти в обумовленому договором розмірі. Разом з тим, відповідач ОСОБА_1 свої зобов'язання за кредитним договором належним чином не виконувала, що призвело до виникнення заборгованості.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Апеляційним судом надано оцінку висновку судового експерта за результатами проведення судово-економічної експертизи № 2174 від 27 березня 2017 року з урахуванням положень статті 110 ЦПК України, якою визначено, що висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом з іншими доказами за правилами, встановленими статтею 89 цього Кодексу, та зазначено, що за результатами експертного дослідження експерт не зміг визначити документально обґрунтовану суму заборгованості. Разом з тим, саме на суд покладено обов`язок з визначення розміру заборгованості в разі її наявності.

Відповідачами не надано власного розрахунку заборгованості з обґрунтуванням його правильності та повноти на спростування розрахунку, наданого банком.

Враховуючи наведене, обґрунтованими є висновки апеляційного суду про наявність правових підстав для стягнення з боржника та поручителя на користь банку заборгованості за кредитним договором відповідно до розрахунку заборгованості, наданого банком.

Звертаючись до суду із зустрічним позовом про визнання недійсним договору про надання споживчого кредиту, визнання недійсним договору поруки, визнання недійсним договору іпотеки та стягнення грошових коштів, ОСОБА_1 посилалася на те, що в момент підписання кредитного договору вона була введена в оману відповідачем щодо істотних умов договору, ціни та відсоткової ставки кредиту. Також у банку на момент укладення оспорюваного кредитного договору були відсутні правові підстави та повноваження на надання кредиту в іноземній валюті з огляду на відсутність генеральної ліцензії.

Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до пункту 2 частини другої статті 16 ЦК України способом захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання правочину недійсним.

Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Така дія повинна були правомірною, а її неправомірність є підставою для визнання правочину недійсним.

Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний недійсним судом.

Підставою недійсності правочину відповідно до статті 215 ЦК України, є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу України, а саме: 1) зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; 2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин).

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно з частиною 2 статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов`язаний повідомити споживача у письмовій формі зокрема, про орієнтовну сукупну вартість кредиту (в процентному значенні та грошовому виразі) з урахуванням відсоткової ставки за кредитом та вартості всіх послуг (реєстратора, нотаріуса, страховика, оцінювача тощо), пов`язаних з одержанням кредиту та укладенням договору про надання споживчого кредиту. У разі ненадання зазначеної інформації суб`єкт господарювання, який повинен її надати, несе відповідальність, встановлену статтями 15 і 23 цього Закону.

Відповідно до частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у договорі про надання споживчого кредиту зазначаються, зокрема, сума кредиту та детальний розпис сукупної вартості кредиту для споживача (у процентному значенні та грошовому виразі) з урахуванням відсоткової ставки за кредитом та вартості всіх послуг (реєстратора, нотаріуса, страховика, оцінювача тощо), пов`язаних з одержанням, обслуговуванням, погашенням кредиту та укладенням договору про надання споживчого кредиту.

Пунктом 1 оспорюваного кредитного договору визначено, що цей договір складається з двох розділів, які нероздільно пов`язані між собою. Договір вважається укладеним за умови підписання сторонами обох розділів цього договору, включаючи всі додатки до нього.

Відповідно до пункту 2. 1 розділу № 2 позичальник гарантує, що перед укладенням договору він в повній мірі ознайомлений з умовами надання кредиту, у тому числі загальною вартістю кредиту, його особливостями, перевагами та недоліками, а також іншою інформацією згідно з вимогами чинного законодавства про захист прав споживачів. Він усвідомлює свої дії, якими може свідомо керувати, та не перебуває під впливом помилки, обману, насилля, погрози, тяжкої обставини.

Також у пункті 10.3. розділу № 2 сторони засвідчили, що всі умови даного договору їм зрозумілі та не потребують додаткового тлумачення.

09 квітня 2009 року ОСОБА_1 уклала та власноручно підписала з банком договір про внесення змін і доповнень №1 до кредитного договору №800000308 від 25 травня 2007 року, де сторони погодили змінити процентну ставку за договором та дату остаточного повернення кредиту.

Враховуючи наведене, оспорюваним кредитним договором до відома позивачки у необхідному обсязі була доведена передбачена законом інформація щодо умов кредитування, зокрема щодо суми кредиту, строку, на який кредит одержано, мети, для якої кредит може бути використаний, форми та видів його забезпечення тощо, а також орієнтовна сукупна вартість кредиту, відомості щодо процентної ставки, щомісячної суми платежу та строку кредитування, про що свідчить її підпис на оспорюваному договорі.

Правочини здійснені з використанням нечесної підприємницької практики є недійсними (частина шоста статті 19 Закону України «Про захист прав споживачів»).

Відповідно до статті 230 ЦК України, яка регулює питання щодо правових наслідків вчинення правочину під впливом обману, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним.

Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Сторона, яка застосувала обман, зобов`язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв`язку з вчиненням цього правочину.

У пункті 20 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06 листопада 2009 року № 9 роз`яснено, що правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел в діях однієї зі сторін правочину.

Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману.

Суди попередніх інстанцій встановивши, що позивач за допомогою належних і допустимих доказів не довела наявність умислу в діях відповідача при укладенні з нею кредитного договору, як не довела і факт свідомого замовчування останнім обставин, які могли перешкодити вчиненню цього правочину, дійшли обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог про визнання оспорюваних правочинів недійсними у зв`язку з тим, що на момент підписання кредитного договору вона була введена в оману відповідачем щодо істотних умов договору, ціни та відсоткової ставки кредиту.

У статті 192 ЦК України закріплено, що гривня є законним платіжним засобом на території України. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня. При цьому Основний Закон не встановлює заборони щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав. Тобто відповідно до чинного законодавства гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.

Такі випадки передбачені статтею 193, частиною четвертою статті 524 ЦК України, Законом України «Про зовнішньоекономічну діяльність», Декретом Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», Законом України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті».

Із аналізу наведених правових норм можна зробити висновок, що гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України. Сторони у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов`язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. Відсутня заборона на укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України. У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов`язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику. Тому як укладення, так і виконання договірних зобов`язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству.

Така правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16.

Частиною першою статі 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання та валютного контролю» від 19 лютого 1993 року закріплено, що Національний банк України видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з цим Декретом.

У разі виникнення спору щодо отримання сторонами кредитного договору індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави (підпункт «г» пункту 4 статті 5 Декрету про валютне регулювання) суд має виходити з того, що НБУ на виконання положень статті 11 цього Декрету, статті 44 Закону України «Про Національний банк України» в межах своїх повноважень прийнято Положення про порядок видачі НБУ індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затверджене постановою Правління НБУ від 14 жовтня 2004 року № 483. Згідно з пунктом 1.5 цього Положення використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії дозволяється, якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк.

У зв`язку з наведеним суди повинні виходити з того, що надання та одержання кредиту в іноземній валюті, сплата процентів за таким кредитом не потребують наявності індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу у жодної зі сторін кредитного договору.

Відповідно до пункту 2. 3. Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, затвердженого постановою Правління НБУ № 275 від 17 липня 2001 року, за наявності банківської ліцензії та за умови отримання письмового дозволу НБУ банки мають право здійснювати операції з валютними цінностями.

Встановлено, що на час укладення кредитного договору ЗАТ «Альфа-Банк», правонаступником якого є ПАТ «Альфа-Банк», мав банківську ліцензію за номером 61, видану 03 грудня 2001 року НБУ на здійснення банківських операції, передбачених частиною 1 та пунктами 5-11 частини другої статті 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність».

Окрім того, 03 грудня 2001 року Національним банком України було видано дозвіл за номером 61-3 на право здійснення ЗАТ «Альфа-Банк» банківських операцій, в тому числі й операції з валютними цінностями.

Враховуючи викладене, на момент укладення оспорюваного правочину банк мав усі необхідні дозвільні документи для здійснення операцій з валютними цінностями, а відтак, відсутні законні підстави для визнання кредитного договору недійсним, як такого, що вчинений банком без відповідного дозволу (ліцензії).

Укладення ЗАТ «Альфа-Банк» кредитної угоди з ОСОБА_1 в іноземній валюті не суперечило вимогам діючого законодавства України.

Доводи касаційної скарги є аналогічними доводам, викладеним у зустрічній позовній заяві та апеляційній скарзі, їм надана належна оцінка судом апеляційної інстанції, вони не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а стосуються переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Згідно з частиною третьою статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо відсутні підстави для їх скасування. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Святошинського районного суду м. Києва від 27 лютого 2019 року у нескасованій при апеляційному перегляді частині та постанову Київського апеляційного суду від 06 червня 2019 року залишити без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, відсутні підстави для нового розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 400 401 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 27 лютого 2019 року у нескасованій при апеляційному перегляді частині та постанову Київського апеляційного суду від 06 червня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: М. Ю. Тітов

С. О. Карпенко

В. А. Стрільчук