Постанова

Іменем України

17 березня 2020 року

м. Київ

справа № 760/10106/16-ц

провадження № 61-5989св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Ступак О. В. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

треті особи: Головне територіальне Управління юстиції в Харківській області, приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Гороша Анжела Олександрівна,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадженнякасаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 27 липня 2018 року у складі судді Оксюти Т. Г. та постанову Київського апеляційного суду від 19 лютого 2019 року у складі колегії суддів: Саліхова В. В., Вербової І. М., Поліщук Н. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У червні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: Головне територіальне Управління юстиції в Харківській області (далі - ГТУЮ в Харківській області), приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Гороша А. О., про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири.

Свої позовні вимоги позивач обґрунтовувала тим, що з метою забезпечення виконання зобов`язання за договором позики, укладеного між нею та ОСОБА_4 , 16 вересня 2010 року укладений договір іпотеки, за умовами якого вона передала в іпотеку однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 , яка належить їй на праві власності.У зв`язку із тим, що вона не виконала умови договору позики та не повернула ОСОБА_4 суму позики, рішенням Солом`янського районного суду м. Києва від 19 лютого 2013 року стягнуто з неї на користь ОСОБА_4 борг у сумі 188 601,33 грн, пеню в сумі 926 023,53 грн, 3 % річних у сумі 7 611,23 грн, індекс інфляції у сумі 37 191,00 та судові витрати у сумі 3 441,00 грн. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 18 листопада 2014 року, рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 19 лютого 2013 року змінено, зменшено розмір пені до 100 000,00 грн. В іншій частині рішення залишено без змін.

У червні 2015 року вона отримала від приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу заяву ОСОБА_5. щодо сплати залишку боргу за договором позики на суму 170 315,00 дол. США, що еквівалентно 357 6615,00 грн. При цьому стягувач не врахував, що з цього питання вже є рішення суду, у зв`язку з чим вона направила ОСОБА_2 заперечення проти суми боргу, яке останнім проігноровано. Пізніше, з інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна, стало відомо, що квартира, яка належала їй на праві власності, на підставі договору купівлі-продажу від 12 червня 2016 року перейшла у власність ОСОБА_3 . Вважає, що договір купівлі-продажу від 12 червня 2016 року підлягає визнанню недійсним, оскільки ОСОБА_2 із позовом до суду про звернення стягнення на предмет іпотеки не звертався. Крім того, позивач не отримувала від ОСОБА_5 жодного повідомлення щодо добровільного позасудового врегулювання спору та наміру переоформити квартиру на себе, що є порушенням Закону України «Про іпотеку», так само ціна предмету застави не узгоджена. При укладанні договору купівлі-продажу не враховано положень Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» та того, що на спірну квартиру накладений арешт органом державної виконавчої служби.

Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просила визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , серія та номер 47, виданий 12 квітня 2016 року, номер запису про право власності 14132403, рішення про державну реєстрацію та їх обтяжень індексний номер 29216737 від 12 квітня 2016 року.

Рішенням Солом`янського районного суду м. Києва від 27 липня 2018 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що договір купівлі-продажу квартири від 12 квітня 2016 року укладений з дотриманням норм чинного законодавства, ОСОБА_2 набув право власності на спірну квартиру правомірно, договір посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Горша А. О. з дотриманням Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2015 року № 296/5. Відчужуване нерухоме майно під забороною та арештом на момент посвідчення договору купівлі-продажу не перебувало.У свою чергу, наявність судового спору, який виник до укладення оспорюваного договору, не є підтвердженням факту наявності арешту на момент його укладання. Узгодження з позивачем укладання договору купівлі-продажу та надання для ознайомлення його зразка іпотекодавцю не передбачено. Пунктом 5.4 розділу 5 іпотечного договору «Задоволення вимог та Порядок звернення стягнення на предмет іпотеки», передбачено відповідне застереження, що узгоджується з вимогами статті 37 Закону України «Про іпотеку», та на підставі якого ОСОБА_2 набув право власності на спірну квартиру, а тому закон не вимагає обов`язкової наявності рішення суду про задоволення вимог іпотекодержателя за договором іпотеки на майно. При цьому звіт про розподіл коштів за результатами укладення договору купівлі-продажу квартири надсилається лише у разі, якщо іпотекодавець, боржник, є відмінними від іпотекодавця. Оскільки боржник та іпотекодавець є однією і тією ж самою особою, звіт не надсилався. Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не регулює правовідносини, що виникли між іпотекодавцем та іпотекодержателем, оскільки договір іпотеки укладений на забезпечення договору позики між фізичними особами, який ні за формою ні за змістом не є кредитним договором.

Постановою Київського апеляційного суду від 19 лютого 2019 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, суд апеляційної інстанції виходив із того, що позивачем не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження того, що договір купівлі-продажу квартири від 12 квітня 2016 року укладений з порушенням вимог законодавства. Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» підлягає застосовуванню до правовідносин, які виникають щодо забезпечення зобов`язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті. Проте правовідносини виникли між позичальником - ОСОБА_1 та позикодавцем - ОСОБА_2 фізичною особою, а не кредитною установою, тому вказаний Закон не регулює ці правовідносини.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У березні 2019 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 27 липня 2018 рокута постанову Київського апеляційного суду від 19 лютого 2019 року, в якій просить скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Вказує на те, що жодних повідомлень щодо відступлення прав за іпотечним договором, звернення стягнення на предмет іпотеки до неї не надходило, про порушення прав також не було відомо. Відповідачем допущено порушення положень Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Нотаріус у межах спірних правовідносин не мав передбачених чинним законодавством підстав здійснювати функції державного реєстратора щодо цього майна. Суб`єкт оціночної діяльності ОСОБА_7 при визначенні оціночної вартості квартири значно зменшила у висновку фактичну (ринкову) вартість квартири, а тому обґрунтованість проведеної оцінки квартири є сумнівною.

У серпні 2019 року представник ОСОБА_5 - ОСОБА_8 подав до суду відзив на касаційну скаргу, у якому зазначено, що навіть у випадку неналежного повідомлення іпотекодавця про намір здійснити правочин щодо предмета іпотеки, ця обставина не є підставою для визнання правочину недійсним, а є лише підставою і для звернення іпотекодавця до іпотекодержателя для відшкодування збитків. Підписавши іпотечний договір, сторони обумовили всі його умови, у тому числі вирішили питання щодо позасудового врегулювання спору і не передбачили можливості звернення до суду іпотекодержателя з позовом про визнання за ним права власності на предмет іпотеки. Звернення стягнення на квартиру як предмет іпотеки шляхом продажу квартири третій особі здійснено не у примусовому порядку, оскільки позивач надала іпотекодержателю згоду на перехід права власності на предмет іпотеки до іпотекодержателя у позасудовому порядку, яка висловлена в пункті 12.3 іпотечного договору.

У своїй касаційній скарзі ОСОБА_1 просила повідомити її про дату, час та місце розгляду справи.

Підстави для задоволення такого клопотання відсутні, виходячи з наступного.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції (частина друга).

Згідно із частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Абзац другий частини першої статті 402 ЦПК України визначає, що у разі необхідності учасники справи можуть бути викликані для надання пояснень у справі.

Відповідно до частини першої, другої третьої та п`ятої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи має бути проведений протягом п`яти днів після складення доповіді суддею-доповідачем колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. У попередньому судовому засіданні суддя-доповідач доповідає колегії суддів про проведення підготовчої дії та обставини, необхідні для ухвалення судового рішення судом касаційної інстанції. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення. Суд касаційної інстанції призначає справу до судового розгляду за відсутності підстав, встановлених частинами третьою, четвертою цієї статті. Справа призначається до судового розгляду, якщо хоча б один суддя із складу суду дійшов такого висновку. Про призначення справи до судового розгляду постановляється ухвала, яка підписується всім складом суду.

Разом із тим як зазначено у частині тринадцятій статті 7 ЦПК України, розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

З огляду на відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень, та того, що жоден із суддів Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду не дійшов висновку про призначення справи до судового розгляду, вказане клопотання не підлягає задоволенню.

Позиція Верховного Суду

Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

За змістом частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій відповідають вимогам статей ЦПК України щодо законності та обґрунтованості.

Обставини встановлені судами

16 вересня 2010 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладений договір позики, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Анохіною В. М. та зареєстрований у реєстрі нотаріальних дій за № 2131, відповідно до умов якого позикодавець ОСОБА_2 передав у власність позичальнику ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 249 920,00 грн, що еквівалентно 31 240,00 дол. США строком до 16 вересня 2011 року.

З метою забезпечення виконання зобов`язань за договором позики від 16 вересня 2010 року, між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладений договір іпотеки від 16 вересня 2010 року, відповідно до умов якого ОСОБА_1 передала в іпотеку однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 . Договір посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Анохіною В. М.

Заочним рішенням Солом`янського районного суду м. Києва від 19 лютого 2013 року стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_9 суму боргу - 188 601,33 грн, пеню в сумі 926 032,53 грн, 3 % річних у сумі 7 611,23 грн, індекс інфляції в сумі 371,91 грн та судовий збір 3 441,00 грн.

На виконання рішення суду, 21 лютого 2014 року ВДВС Солом`янського районного управління юстиції у м. Києві відкрито виконавче провадження № 42174870 про стягнення суми боргу з ОСОБА_1

12 травня 2014 року ВДВС Солом`янського РУЮ у м. Києві накладений арешт на квартиру АДРЕСА_1 .

У зв`язку з тим, що на заочне рішення суду подана апеляційна скарга, постановою державного виконавця від 18 грудня 2014 року виконавчий лист про стягнення боргу з ОСОБА_1 повернуто до суду.

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 18 листопада 2014 року заочне рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 19 лютого 2013 року змінено, зменшено розмір пені, що підлягає стягненню з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_5 із 926 032,53 грн до 100 000,00 грн. В іншій частині заочне рішення залишено без змін.

На підставі договору іпотеки, у якому передбачено іпотечне застереження, 25 березня 2016 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Анохіною В. М. за ОСОБА_2 зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно право власності на квартиру АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 886634980000.

12 квітня 2016 року між ОСОБА_2 , від імені якого діяв ОСОБА_10 на підставі довіреності (продавець) та ОСОБА_3 (покупець) укладений договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Горша А. О. за реєстровим № 47.

Нормативно-правове обґрунтування

Відповідно до статті 655 ЦК Україниза договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

За своїм змістом договір купівлі-продажу є двостороннім, консенсуальним та відплатним правочином, метою якого є відчуження майна від однієї сторони та передання його у власність іншій стороні.

Право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару (частина перша статті 658 ЦК України).

Таким чином, розпоряджатись майном може тільки власник.

Відповідно до статті 202 ЦК Україниправочином є дія, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Така дія повинна були правомірною, а її неправомірність є підставою для визнання правочину недійсним.

Необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини - якщо їх недійсність встановлена законом (частина перша статті 219, частина перша статті 220, частина перша статті 224 ЦК України), та оспорювані - якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом.

Згідно зі статтею 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Недійсність правочину визначається статтями 203 215 ЦК України.

Статтею 215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Установивши, що договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 відповідає вимогам закону, нерухоме майно відповідно до вимог статті 658 ЦК України, відчужене власником - ОСОБА_2 , договір посвідчений нотаріально, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про відсутність підстав для визнання вказаного договору недійсним.

Оцінка аргументів заявника щодо незаконності набуття ОСОБА_2 права власності на квартиру

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Таким чином, зазначена норма визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорене право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. Таким чином, порушення, невизнання або оспорення суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

Відповідно до статті 16 ЦК України, звертаючись до суду, позивач на власний розсуд обирає спосіб захисту.

Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, судам належить зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). У § 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі «Chahal v. the United Kingdom» (заява № 22414/93, [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові способи для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати особі такі способи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, ЄСПЛ указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю способів, що передбачаються національним правом.

У статті 13 Конвенції гарантується доступність на національному рівні засобу захисту, здатного втілити в життя сутність прав та свобод за Конвенцією, у якому б вигляді вони не забезпечувались у національній правовій системі. Таким чином, стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування, хоча Держави-учасниці мають певну свободу розсуду щодо способу, у який вони виконують свої зобов`язання за цим положенням Конвенції. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається статтею 13, має бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (§ 75 рішення ЄСПЛ у справі «Афанасьєв проти України» від 05 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).

Іншими словами, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Тим більше, що пріоритет норм міжнародного права за наявності колізій з внутрішнім законодавством надає судам України досить широкі повноваження при обранні джерела права задля вирішення конкретного спору.

Таким чином, Верховний Суд дійшов висновку про те, що позивачем обраний неефективний спосіб захисту своїх прав, оскільки закон у цьому випадку забороняє оспорювати дійсність договору особою, яка не є його стороною, так як ОСОБА_1 не зверталася до суду із позовом про скасування рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Анохіної В. М. щодо державної реєстрації прав та їх обтяжень, індексний номер 2893876 від 25 березня 2016 року, на квартиру АДРЕСА_1 , за ОСОБА_2 на підставі іпотечного застереження, передбаченого договором іпотеки, укладеним між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову - факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з`ясувати, чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.

Так, предметом цього позову є вимога ОСОБА_1 про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , який як правильно встановлено судами відповідає вимогам чинного законодавства, при цьому підставами позову є низка доводів позивача про незаконність набуття ОСОБА_2 права власності на вказану квартиру шляхом здійснення реєстраційних дій на вказане майно у позасудовому порядку, а саме:

- іпотекодержатель ухилився від виконання свого обов`язку, передбаченого договором іпотеки, Законом України «Про іпотеку» щодо надіслання боржнику повідомлення про порушення забезпеченого обтяженням зобов`язання, що унеможливило встановлення нотаріусом завершення 30-денного строку, сплив якого пов`язується з проведенням ним подальших дій зі звернення стягнення на предмет іпотеки, у тому числі й шляхом набуття права власності;

- ціна предмета іпотеки не узгоджена з іпотекодавцем;

- неможливість проведення реєстрації права власності на квартиру за ОСОБА_2 у зв`язку із Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, поданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».

Таким чином, ОСОБА_1 обрала неефективний спосіб захисту своїх прав, оскільки викладені нею підстави позову по суті зводяться до оскарження процедури реєстрації права власності на спірну квартиру за ОСОБА_2 , тоді як сам договір купівлі-продажу квартири, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 є таким, що відповідає вимогам закону, а набуття іпотекодержателем права власності на квартиру залишається неоскарженим.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних рішеннях, питання вичерпності висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, сторонам надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів.

Доводи касаційної скарги, які значною мірою зводяться до необхідності переоцінки доказів у справі, що знаходиться поза межами компетенції суду касаційної інстанції, не свідчать про неправильне застосування судами норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених заявником у касаційній скарзі; враховуючи правомірний правовий результат вирішення спору судами першої та апеляційної інстанцій, підстав вийти за межі розгляду справи судом касаційної інстанції не встановлено.

Інші доводи касаційної скарги є аналогічними тим доводами, які були викладені в апеляційній скарзі та перевірялися судом апеляційної інстанції під час апеляційного розгляду цього спору.

Суди першої й апеляційної інстанцій забезпечили повний та всебічний розгляд справи на основі наданих сторонами доказів, оскаржувані рішення відповідають нормам матеріального та процесуального права.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, арішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Керуючись статтями 400 401 402 409 410 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні клопотання ОСОБА_1 про повідомлення про дату, час та місце розгляду справивідмовити.

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 27 липня 2018 рокута постанову Київського апеляційного суду від 19 лютого 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: О. В. Ступак

І. Ю. Гулейков

Г. І. Усик