Постанова

Іменем України

04 лютого 2021 року

м. Київ

справа № 760/21432/16

провадження № 61-7328св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Карпенко С. О.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

провівши в порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційними скаргами ОСОБА_1 та представника ОСОБА_2 - адвоката Чорної Наталії Олексіївни на постанову Київського апеляційного суду від 19 березня 2019 рокуу складі колегії суддів: Приходька К. П., Таргоній Д. О., Журби С. О.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У грудні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання майна особистою приватною власністю, поділ спільного майна подружжя та стягнення компенсації, посилаючись на те, що з 16 червня 2007 року він перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 , який було розірвано рішенням Солом`янського районного суду міста Києва від 18 лютого 2016 року у справі № 760/21274/15-ц. В період шлюбу сторонами набута квартира АДРЕСА_1 . 27 грудня 2003 року, тобто до шлюбу з відповідачем, його брат подарував йому квартиру АДРЕСА_2 , а 29 жовтня 2012 року він продав цю квартиру за 695 391 грн, що було еквівалентно 87 000 доларів США. Отримані від продажу квартири кошти є його особистою приватною власністю та зберігалися в банківському сейфі, орендованому ним за договором оренди індивідуального (банківського) сейфу, укладеним 29 жовтня 2012 року між ним та Публічним акціонерним товариством «Райффайзен Банк Аваль». 06 лютого 2013 року була придбана квартира АДРЕСА_1 за 919 195 грн, що було еквівалентно 115 000 доларів США. Для оплати вартості квартири були використані належні йому грошові кошти, виручені від продажу його квартири, в розмірі 695 391 грн. Тому 3/4 придбаної квартири є його особистою приватною власністю. Крім того, під час шлюбу сторонами також було придбано таке майно, що є спільною сумісною власністю: квартира АДРЕСА_4 ; земельна ділянка площею 0,1124 га, (кадастровий №3222488201:01:002:0096), розташована за адресою: АДРЕСА_5 ; житловий будинок загальною площею 293,60 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_5 ; автомобіль марки «NISSAN», модель «X-TRAIL 2.0», 2006 року випуску, тип - легковий універсал-В, номер шасі НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 , зареєстрований 05 лютого 2011 року на ім`я відповідача; 1/4 частина квартири АДРЕСА_1 . Згоди на поділ вказаного майна сторони не дійшли. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив:

1. визнати за ним право особистої приватної власності на 3/4 частини квартири АДРЕСА_1 загальною площею 69,1 кв. м;

2. поділити майно подружжя, що є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, таким чином:

- виділити йому та визнати за ним право власності на: 1/2 частину квартири АДРЕСА_4 загальною площею 38,80 кв. м; 1/2 частину земельної ділянки площею 0,1124 га, кадастровий номер 3222488201:01:002:0096, розташованої за адресою: АДРЕСА_5 ; 1/2 частину житлового будинку загальною площею 293,60 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_5 ; 1/8 частину квартири АДРЕСА_1 загальною площею 69,1 кв. м.

- виділити ОСОБА_2 : 1/2 частину квартири АДРЕСА_4 загальною площею 38,80 кв. м; 1/2 частину земельної ділянки площею 0,1124 га, кадастровий номер 3222488201:01:002:0096, розташованої за адресою: АДРЕСА_5 ; 1/2 частину житлового будинку загальною площею 293,60 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_5 ; 1/8 частину квартири АДРЕСА_1 загальною площею 69,1 кв. м;

3. залишити у власності ОСОБА_2 автомобіль марки «NISSAN», модель «X-TRAIL 2.0», 2006 року випуску, тип - легковий універсал-В, номер шасі НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 ;

4. стягнути з ОСОБА_2 на його користь 127 650 грн компенсації вартості 1/2 частини зазначеного автомобіля.

Рішенням Солом`янського районного суду міста Києва від 17 серпня 2018 року у складі судді Шереметьєвої Л. А. позов задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право особистої приватної власності на 3/4 частини квартири АДРЕСА_1 загальною площею 69,1 кв. м. В порядку розподілу майна подружжя визнано за ОСОБА_1 право власності на: 1/2 частину квартири АДРЕСА_4 загальною площею 38,80 кв. м; 1/2 частину земельної ділянки площею 0,1124 га, кадастровий номер 3222488201:01:002:0096, розташованої за адресою: АДРЕСА_5 ; 1/2 частину житлового будинку загальною площею 293,60 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_5 ; 1/8 частину квартири АДРЕСА_1 загальною площею 69,1 кв. м. Визнано за ОСОБА_2 право власності на: 1/2 частину квартири АДРЕСА_4 загальною площею 38,80 кв. м; 1/2 частину земельної ділянки площею 0,1124 га, кадастровий номер 3222488201:01:002:0096, розташованої за адресою: АДРЕСА_5 ; 1/2 частину житлового будинку загальною площею 293,60 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_5 ; 1/8 частину квартири АДРЕСА_1 загальною площею 69,1 кв. м. Залишено у власності ОСОБА_2 автомобіль марки «NISSAN», модель «Х-TRAIL 2.0», 2006 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_2 . Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 127 650 грн компенсації. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що відповідач та її представник не спростували належності позивачу на праві власності квартири АДРЕСА_2 , отриманої в дар до укладення шлюбу. Кошти, отримані від продажу зазначеної квартири, були використані на купівлю квартира АДРЕСА_1 , тому 3/4 частини цієї квартири є особистою приватною власністю позивача, а 1/4 частина - є спільним майном подружжя. Інше спірне майно також належить сторонам на праві спільної сумісної власності. Тому, зважаючи на відсутність підстав для відступу від принципу рівності часток майна подружжя, суд дійшов висновку про можливість його поділу шляхом визнання за кожним з подружжя по 1/2 частині цього майна. Згідно з відомостями, наданими позивачем та отриманими ним з мережі інтернет, ринкова вартість автомобіля марки «NISSAN», модель X-TRAIL 2.0, рік випуску 2006, тип - легковий універсал-В, складає 255 300 грн. Оскільки вказаний автомобіль перебуває в користуванні відповідача і позивач надав згоду на отримання грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на автомобіль, то суд дійшов висновку про залишення його у власності ОСОБА_2 зі стягненням з неї на користь ОСОБА_1 127 650 грн компенсації.

Постановою Київського апеляційного суду від 19 березня 2019 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Лященко А. М. задоволено частково, рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 17 серпня 2018 року в частині визнання за ОСОБА_1 права особистої приватної власності на 3/4 частини квартири АДРЕСА_1 загальною площею 69,1 кв. м, визнання за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 права власності за кожним по 1/8 частини цієї квартири та в частині залишення у власності ОСОБА_2 автомобіля марки «NISSAN», модель «X-TRAIL 2.0», 2006 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_2 , із стягненням компенсації у розмірі 127 650 грн скасовано та в цій частині ухвалено нове рішення, яким визнано квартиру АДРЕСА_1 загальною площею 69,1 кв. м спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Визнано за кожною із сторін право власності на 1/2 частини цієї квартири. В задоволенні позову про залишення у власності ОСОБА_2 автомобіля марки «NISSAN», модель «X-TRAIL 2.0», 2006 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_2 , зі стягненням компенсації у розмірі 127 650 грн відмовлено. В решті рішення суду залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що доводи позивача про те, що отримані ним від продажу квартири грошові кошти в розмірі 695 391 грн перебували в індивідуальному (банківському) сейфі та згодом були повністю витрачені для купівлі квартири АДРЕСА_1 , не відповідають фактичним обставинам справи, не підтверджуються належними та допустимими доказами. Тому висновки місцевого суду про визнання за ОСОБА_1 права особистої приватної власності на 3/4 частини вказаної квартири є помилковими. Крім того, матеріали справи не містять доказів на підтвердження вартості спірного автомобіля та його перебування у власності ОСОБА_2 . Оскільки спірне майно набуте сторонами під час шлюбу, то воно належить їм на праві спільної сумісної власності та підлягає поділу шляхом визнання за кожним з подружжя по 1/2 частині цього майна.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційних скарг, позиції інших учасників справи.

05 квітня 2019 року представник ОСОБА_2 - адвокат Чорна Н. О. подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати постанову Київського апеляційного суду від 19 березня 2019 року в частині визнання спільною сумісною власністю подружжя нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_5 та ухвалити в цій частині нову постанову про визнання вказаного нерухомого майна особистою приватною власністю ОСОБА_2 .

Касаційна скарга представника ОСОБА_2 - адвоката Чорної Н. О. мотивована тим, що апеляційний суд неповно з`ясував обставини справи, не дослідив належним чином доказів і не звернув уваги на те, що у провадженні Києво-Святошинського районного суду Київської області знаходиться справа № 369/9326/16-ц за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя, набутого під час шлюбу, встановлення порядку користування та вселення в житлове приміщення, в якій предметом спору є те ж саме нерухоме майно, що й у цій справі. Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 09 червня 2017 року справу № 369/9326/16-ц було об`єднано в одне провадження зі справою № 760/21432/16 та направлено справу на розгляд до Солом`янського районного суду міста Києва, однак в цій справі місцевий суд відмовився виконувати зазначену ухвалу, а апеляційний суд не досліджував це питання. Також апеляційний суд не врахував, що право власності на нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації, а право власності на житловий будинок загальною площею 293,60 кв. м, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_5 , було зареєстровано за ОСОБА_2 10 квітня 2016 року, тобто після розірвання шлюбу з ОСОБА_1 , тому це майно не є спільною сумісною власністю подружжя. Крім того, замовником будівництва вказаного житлового будинку була бабуся ОСОБА_2 - ОСОБА_5 , що підтверджується рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 28 січня 2019 року у справі № 369/2517/18 за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_5 , третя особа - ОСОБА_2 , про стягнення заборгованості. Тому висновок апеляційного суду про те, що житловий будинок належить сторонам на праві спільної сумісної власності, є помилковим.

21 травня 2019 року ОСОБА_1 також подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати постанову Київського апеляційного суду від 19 березня 2019 року в частині вирішення його позовних вимог щодо квартири АДРЕСА_1 та автомобіля марки «NISSAN», модель «X-TRAIL 2.0», 2006 року випуску, тип - легковий універсал-В, номер шасі НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 , та в цій частині залишити без змін рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 17 серпня 2018 року.

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що апеляційний суд безпідставно виходив з того, що ним не доведено придбання квартири АДРЕСА_1 за кошти, отримані від продажу належної йому на праві власності квартири АДРЕСА_2 . Апеляційний суд неправильно застосував частини першу, сьому статті 57 Сімейного кодексу України (далі - СК України), внаслідок чого помилково відмовив у визнанні за ним права особистої приватної власності на 3/4 частини квартири АДРЕСА_1 та визнав, що ця квартира є спільною сумісною власністю подружжя і підлягає поділу в рівних частинах. Крім того, апеляційний суд не звернув уваги на наявне в матеріалах справи свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу, згідно з яким автомобіль марки «NISSAN», модель «X-TRAIL 2.0», 2006 року випуску, тип - легковий універсал-В, номер шасі НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 , зареєстровано за відповідачем. ОСОБА_2 не спросувала наведеної ним оцінки вказаного автомобіля і не заявляла клопотання про призначення експертизи, тому суд апеляційної інстанції безпідставно не застосував до спірних правовідносин статті 60 69 71 СК України та відмовив у задоволенні його позовних вимог про залишення автомобіля у власності ОСОБА_2 і стягнення з неї на його користь 127 650 грн компенсації.

У травні 2019 року ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Чорної Н. О., в якому просив залишити її без задоволення, посилаючись на те, що на час подання позову вартість квартири АДРЕСА_1 була найвищою серед спірного майна, тому ця справа підсудна саме Солом`янському районному суду міста Києва. Ухвала Києво-Святошинського районного суду Київської області від 09 червня 2017 року про об`єднання справи № 369/9326/16-ц в одне провадження зі справою № 760/21432/16 та направлення справи № 369/9326/16-ц на розгляд до Солом`янського районного суду міста Києва не могла бути виконана, оскільки законодавством не передбачено повноважень суду передавати справу на розгляд до іншого суду. Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 28 січня 2019 року у справі № 369/2517/18 за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_5 , третя особа - ОСОБА_2 , про стягнення заборгованості, не має преюдиційного значення в цій справі, оскільки воно стосується стягнення заборгованості з ОСОБА_5 за договором підряду від 01 березня 2014 року № 01/03, тоді як спірний будинок вже було споруджено, що підтверджується технічним паспортом на будинок від 21 березня 2014 року, в якому також зазначено, що забудова здійснена у 2013 році. Крім того, вказаним рішенням не було встановлено факт будівництва спірного будинку і предметом спору не було визнання права власності на житловий будинок.

У червні 2019 року представник ОСОБА_2 - адвокат Чорна Н. О. подала відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , в якому просила залишити її без задоволення, посилаючись на те, що апеляційний суд обґрунтовано відхилив доводи позивача про те, що квартира АДРЕСА_1 була придбана за рахунок його особистих коштів та дійшов правильного висновку про визнання її спільною сумісною власністю подружжя та поділ шляхом визнання за кожним з подружжя по 1/2 частині. Оскільки експертна оцінка вартості спірного автомобіля не проводилася і позивач не заявляв клопотання про призначення експертизи, то підстави для залишення цього автомобіля у власності ОСОБА_2 та стягнення з неї на користь ОСОБА_1 компенсації відсутні.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 25 квітня 2019 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою представника ОСОБА_2 - адвоката Чорної Н. О. на постанову Київського апеляційного суду від 19 березня 2019 року в цій справі та витребувано її матеріали справи із Солом`янського районного суду міста Києва.

20 травня 2019 року справа № 760/21432/16 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 23 травня 2019 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 19 березня 2019 року в цій справі.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

08 лютого 2020 року набув чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ». Пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційних скарг, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Частиною першою статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційних скарг, передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційні скарги не підлягають задоволенню з таких підстав.

Судами встановлено, що з 16 червня 2007 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували в зареєстрованому шлюбі, який було розірвано рішенням Солом`янського районного суду міста Києва від 18 лютого 2016 року.

Під час перебування у шлюбі сторонами набуто нерухоме майно: 11 січня 2008 року - квартиру АДРЕСА_4 ; 24 грудня 2009 року - земельну ділянка площею 0,1124 га, кадастровий номер 3222488201:01:002:0096, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_5 .

На підставі декларації про готовність об`єкта до експлуатації від 29 квітня 2014 року, виданої Інспекцією Державного архітектурно-будівельного контролю у Київській області, 13 квітня 2016 року за ОСОБА_2 зареєстровано житловий будинок, загальною площею 293,6 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_5 , який розташований на земельній ділянці площею 0,1124 га, кадастровий номер 3222488201:01:002:0096.

Крім того, під час перебування у шлюбі сторонами був придбаний автомобіль марки «NISSAN», модель «X-TRAIL 2.0», 2006 року випуску, тип - легковий універсал-В, номер шасі НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 , який 05 лютого 2011 року було зареєстровано за ОСОБА_2 , що підтверджується свідоцтвом про реєстрацію транспортного засобу.

На час укладення шлюбу між сторонами ОСОБА_1 був власником квартири АДРЕСА_2 на підставі договору дарування квартири від 27 грудня 2003 року.

За договором купівлі-продажу від 29 жовтня 2012 року ОСОБА_1 продав вищевказану квартиру ОСОБА_7 та ОСОБА_8 за 695 391 грн, що еквівалентно 87 000 доларів США.

29 жовтня 2012 року між ОСОБА_1 та Публічним акціонерним товариством «Райффайзен Банк Аваль» було укладено договір оренди індивідуального (банківського) сейфу, за умовами якого ОСОБА_1 прийняв у строкове платне користування індивідуальний (банківський) сейф № 3114, що знаходиться в залі банку для збереження документів, грошових коштів та інших цінностей в порядку та на умовах, визначених договором.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 зазначив, що у банківському сейфі він зберігав кошти, набуті від продажу квартири АДРЕСА_2 .

06 лютого 2013 року ОСОБА_1 припинив користування індивідуальним (банківським) сейфом, що підтверджується відміткою банку на останньому аркуші договору оренди індивідуального (банківського) сейфу від 29 жовтня 2012 року.

За договором купівлі-продажу від 06 лютого 2013 року ОСОБА_9 передав, а ОСОБА_1 , який діяв від імені та в інтересах ОСОБА_2 , прийняв у власність квартиру АДРЕСА_1 . Згідно з пунктом 3 договору правочин вчинено за 695 391 грн, що було еквівалентно 115 000 доларів США.

В позовній заяві ОСОБА_1 посилався на те, що для придбання вищевказаної квартири він використав грошові кошти в сумі 695 391 грн, виручені від продажу належної йому на праві власності квартири, які зберігалися в банківському сейфі.

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

При цьому конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом з тим зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Відповідно до частини третьої статті 368 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу (частина перша статті 69 СК України).

Згідно з частинами першою, другою статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї.

Частиною першою статті 71 СК України передбачено, що майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.

Відповідно до пунктів 1-3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: майно, набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Таким чином, у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.

Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для надання такому майну статусу спільної сумісної власності подружжя.

Апеляційним судом зауважено, що за договором оренди індивідуального (банківського) сейфу від 29 жовтня 2012 року неможливо встановити, що саме було покладено в орендований сейф. Тому твердження позивача про те, що отримані ним від продажу квартири грошові кошти в розмірі 695 391 грн перебували в індивідуальному (банківському) сейфі та згодом були повністю витрачені для купівлі квартири АДРЕСА_1 , не відповідають фактичним обставинам справи, та не підтверджуються належними та допустимими доказами.

Так, в договорі оренди індивідуального (банківського) сейфу від 29 жовтня 2012 року зазначено, що банк несе відповідальність лише за цілісність сейфу, а не за його вміст.

Отже, банк жодним чином не може підтвердити, що саме знаходилося в орендованому сейфі. Банк не приймав від позивача документів та цінностей на зберігання за описом.

Крім того, апеляційним судом встановлено, що матеріали справи не містять звіту про оцінку автомобіля марки «NISSAN», модель «X-TRAIL 2.0», 2006 року випуску, тип - легковий універсал-В, номер шасі НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 . Вирішуючи спір, суд першої інстанції обмежився лише скріншотами з інтернет-сайтів з оголошеннями про продаж аналогічних моделей в мережі Інтернет, що є неприпустимим.

Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з частинами першою, третьою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Висновки за результатами розгляду касаційних скарг.

Встановивши, що спірне нерухоме майно та автомобіль сторони придбали під час перебування у шлюбі, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що це майно є спільною власністю подружжя. При цьому апеляційний суд правильно виходив з того, що ОСОБА_1 не довів факт придбання частини квартири АДРЕСА_1 виключно за його особисті кошти, а отже, не спростував презумпцію спільності права власності подружжя на вказане майно. Тому частки ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у спільному майні є рівними. З огляду на те, що позивач не надав належних та допустимих доказів на підтвердження вартості спірного автомобіля, відсутні підстави для залишення його у власності ОСОБА_2 зі стягненням з неї на користь ОСОБА_1 127 650 грн компенсації.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що квартира АДРЕСА_1 була придбана ним за кошти, отримані від продажу іншої квартири, яка належала йому на праві власності, не заслуговують на увагу, оскільки ці доводи зводяться до переоцінки доказів та обставин справи, що відповідно до положень вищевказаної статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку не допускається.

Аргументи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що апеляційний суд не звернув уваги на наявне в матеріалах справи свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу, згідно з яким автомобіль марки «NISSAN», модель «X-TRAIL 2.0», 2006 року випуску, тип - легковий універсал-В, номер шасі НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 , зареєстровано за відповідачем, а також про те, що ОСОБА_2 не спросувала наведеної ним оцінки вказаного автомобіля і не заявляла клопотання про призначення експертизи, є неспроможними, так як обов`язок довести обставину, на яку посилається сторона, лежить на цій стороні, а позивач не довів належними і допустимими доказами вартість спірного автомобіля.

Посилання представника ОСОБА_2 - адвоката Чорної Н. О. в касаційній скарзі на те, що право власності на житловий будинок загальною площею 293,60 кв. м, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_5 , було зареєстровано за ОСОБА_2 10 квітня 2016 року, тобто після розірвання шлюбу з ОСОБА_1 , тому це майно не є спільною сумісною власністю подружжя, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

У ЦК України, крім понять «нерухомість», «нерухоме майно», «об`єкт нерухомого майна» (частина перша статті 181, пункт 6 частини першої статті 346, статті 350 351 ЦК України), вживаються також інші поняття, наприклад: «об`єкт незавершеного будівництва» (стаття 331 ЦК України), «об`єкт будівництва» (статті 876 877 879-881 883 ЦК України), однак прямого визначення цих понять не міститься.

Виходячи з аналізу чинного законодавства та враховуючи характерні ознаки незавершеного будівництва, необхідно визнати, що об`єкт будівництва (об`єкт незавершеного будівництва) - це нерухома річ особливого роду, оскільки її фізичне створення розпочато, однак не завершено.

Щодо такої речі можливе встановлення будь-яких суб`єктивних майнових, а також зобов`язальних прав, у випадках та в порядку, визначених актами цивільного законодавства.

Вирішуючи питання про виникнення, зміну та припинення суб`єктивних цивільних прав стосовно об`єкта незавершеного будівництва, потрібно враховувати особливості та обмеження, встановлені законодавчими актами.

Відповідно до частини другої статті 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Отже, новостворене нерухоме майно набуває юридичного статусу житлового будинку після прийняття його до експлуатації і з моменту державної реєстрації права власності на нього.

Однак до цього, не будучи житловим будинком з юридичного погляду, об`єкт незавершеного будівництва є сукупністю будівельних матеріалів, тобто речей як предметів матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов`язки, тому такий об`єкт є майном, яке за передбачених законом умов може належати на праві спільної сумісної власності подружжю і з дотриманням будівельних норм і правил підлягати поділу між ними.

За позовом дружини, членів сім`ї забудовника, які спільно будували будинок, суд має право здійснити поділ об`єкта незавершеного будівництва, якщо, враховуючи ступінь його готовності, можна визначити окремі частини, що підлягають виділу, і технічно можливо довести до кінця будівництво зазначеними особами.

У разі неможливості поділу об`єкта незавершеного будівництва суд може визнати право за цими особами на будівельні матеріали і конструктивні елементи будинку або з урахуванням конкретних обставин залишити його одній зі сторін, а іншій присудити грошову компенсацію.

Правовий аналіз наведених норм матеріального права дозволяє дійти висновку про те, що об`єкт незавершеного будівництва, зведений за час шлюбу, може бути визнаний об`єктом права спільної сумісної власності подружжя із визначенням часток.

При цьому суд може визнати право на частину об`єкта незавершеного будівництва за кожною зі сторін.

Такі правові висновки викладено в постанові Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року у справі № 6-47цс16 та в постановах Верховного Суду від 11 вересня 2019 року у справі № 158/2404/13-ц (провадження № 61-21466св18), від 12 лютого 2020 року у справі № 488/3103/17-ц (провадження № 61-12010св19).

Положення статті 12 ЦПК України визначають, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які данні, ні підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Судами встановлено, що право власності на житловий будинок загальною площею 293,60 кв. м, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_5 , було зареєстровано за ОСОБА_2 13 квітня 2016 року на підставі декларації про готовність об`єкта до експлуатації від 29 квітня 2014 року, виданої Інспекцією Державного архітектурно-будівельного контролю у Київській області. Тобто вказаний житловий будинок було споруджено під час перебування ОСОБА_2 у шлюбі з ОСОБА_1 , тому апеляційний дійшов правильного висновку, що він належить подружжю на праві спільної сумісної власності та підлягає поділу шляхом визнання за кожним з подружжя по 1/2 частині.

Доводи касаційної скарги представника ОСОБА_2 - адвоката Чорної Н. О. про те, що замовником будівництва вищевказаного житлового будинку була бабуся ОСОБА_2 - ОСОБА_5 , що підтверджується рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 28 січня 2019 року у справі № 369/2517/18 за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_5 , третя особа - ОСОБА_2 , про стягнення заборгованості, також не заслуговують на увагу, так як відповідач та її представники під час розгляду справи в судах попередніх інстанцій не надали жодного доказу на підтвердження вказаних обставин, а відповідно до частини шостої статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Крім того, зазначене рішення суду не має преюдиційного значення в цій справі, оскільки воно стосується стягнення заборгованості з ОСОБА_5 за договором підряду від 01 березня 2014 року № 01/03, ним не встановлено факт будівництва спірного будинку, а предметом спору не було визнання права власності на житловий будинок.

Аргументи касаційної скарги представника ОСОБА_2 - адвоката Чорної Н. О. про те, що ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 09 червня 2017 року справу № 369/9326/16-ц було об`єднано в одне провадження зі справою № 760/21432/16 та направлено справу на розгляд до Солом`янського районного суду міста Києва, однак в цій справі місцевий суд відмовився виконувати зазначену ухвалу, а апеляційний суд не досліджував це питання, не можуть бути підставою для скасування оскаржуваного судового рішення з огляду на таке.

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 посилався на те, що цей спір підлягає розгляду саме Солом`янським районним судом міста Києва, тобто за місцезнаходженням квартири АДРЕСА_1 , вартість якої є найвищою. До позовної заяви ОСОБА_1 долучив звіти про оцінку майна від 29 та 30 березня 2016 року, згідно з якими вартість квартири АДРЕСА_1 складала 2 759 400 грн, квартири АДРЕСА_4 - 1 130 040 грн, земельної ділянки площею 0,1124 га, кадастровий номер 3222488201:01:002:0096, розташованої за адресою: АДРЕСА_5 - 237 960 грн, житлового будинку загальною площею 293,60 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_5 - 1 940 696 грн.

Ухвалою Солом`янського районного суду міста Києва від 23 грудня 2016 року було відкрито провадження в цій справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання майна особистою приватною власністю, поділ спільного майна подружжя та стягнення компенсації.

Відповідно до частини першої статті 126 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час звернення ОСОБА_1 до суду з позовом, суддя під час відкриття провадження у справі, підготовки справи до судового розгляду або суд під час її розгляду мають право постановити ухвалу про об`єднання в одне провадження кількох однорідних позовних вимог за позовами одного й того самого позивача до одного й того самого відповідача чи до різних відповідачів або за позовом різних позивачів до одного й того самого відповідача.

З аналізу зазначеної правової норми встановлено, що об`єднання в одне провадження кількох однорідних позовних вимог за позовами одного й того самого позивача до одного й того самого відповідача чи до різних відповідачів або за позовом різних позивачів до одного й того самого відповідача є правом, а не обов`язком суду.

Такий правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду від 07 серпня 2019 року у справі № 727/5984/16-ц (провадження № 61-19525св18).

Під час розгляду справи місцевим судом представник ОСОБА_1 - ОСОБА_10 заявляла клопотання про об`єднання в одне провадження цієї справи зі справою № 369/9326/16-ц за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя, набутого під час шлюбу, встановлення порядку користування та вселення в житлове приміщення, яка перебуває в провадження Києво-Святошинського районного суду Київської області.

Ухвалою Солом`янського районного суду міста Києва від 02 лютого 2017 року було відмовлено в задоволенні клопотання представника позивача про об`єднання справ в одне провадження. При цьому суд виходив з того, що законом не передбачено об`єднання справ, які знаходяться в провадженні різних судів.

Таким чином, під час вирішення питання про відкриття провадження в цій справі та під час її розгляду по суті місцевий суд погодився з доводами позивача про те, що цей спір підлягає розгляду саме Солом`янським районним судом міста Києва. При цьому наявність ухвали Києво-Святошинського районного суду Київської області від 09 червня 2017 року у справі № 369/9326/16-ц за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя, набутого під час шлюбу, встановлення порядку користування та вселення в житлове приміщення не вплинула на розгляд цієї справи, оскільки місцевий суд, з висновками якого частково погодився суд апеляційної інстанції, вирішив справу в межах позовних вимог, заявлених ОСОБА_1 .

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, апеляційний суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78 81 89 367 368 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Інші наведені в касаційних скаргах доводи зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки цим судом, який їх обґрунтовано спростував.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).

Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційних скарг, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Оскаржувана постанова апеляційного суду відповідає вимогам закону й підстави для її скасування відсутні.

Щодо клопотань представника ОСОБА_2 - адвоката Чорної Н. О. та ОСОБА_2 про розгляд справи за їх участю з повідомленням учасників справи.

У відзиві на касаційну скаргу представник ОСОБА_2 - адвокат Чорна Н. О. заявила клопотання, в якому просила провести розгляд справи за її участі з повідомленням учасників справи.

29 листопада 2019 року ОСОБА_2 (на час подання клопотання змінила прізвище на « ОСОБА_2 ») також подала до Верховного Суду клопотання про розгляд справи за її участю з повідомленням учасників справи.

Клопотання не підлягають задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Абзац другий частини першої статті 402 ЦПК України визначає, що у разі необхідності учасники справи можуть бути викликані для надання пояснень у справі.

Таким чином, питання виклику учасників справи у судове засідання суд вирішує з урахуванням конкретних обставин справи та встановленої необхідності надання пояснень учасниками справи.

Положення частин п`ятої та шостої статті 279 ЦПК України, якою врегульовано порядок розгляду справи у порядку спрощеного позовного провадження в суді першої інстанції, не застосовуються при касаційному розгляді, оскільки суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Відповідно до частини тринадцятої статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи.

При обговоренні доповіді судді-доповідача про проведені підготовчі дії та обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності виклику в судове засідання учасників справи для надання ними пояснень та про розгляд справи у письмовому провадженні без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами. Копія судового рішення у такому разі надсилається у порядку, передбаченому частиною п`ятою статті 272 ЦПК України.

Оскільки розгляд справи Верховним Судом здійснюється у письмовому провадженні без повідомлення учасників справи, а характер спірних правовідносин не вимагає проведення судового засідання з повідомленням сторін, то необхідність виклику учасників справи для надання пояснень у суді касаційної інстанції відсутня. Тому підстав для задоволення клопотань немає.

Крім того, ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 25 квітня 2019 року вже було відмовлено в задоволенні клопотання представника ОСОБА_2 - адвоката Чорної Н. О. про розгляд справи за участю ОСОБА_2 .

Керуючись статтями 400 401 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Відмовити в задоволенні клопотань представника ОСОБА_2 - адвоката Чорної Наталії Олексіївни та ОСОБА_2 про розгляд справи за їх участю з повідомленням учасників справи.

Касаційні скарги ОСОБА_1 та представника ОСОБА_2 - адвоката Чорної Наталії Олексіївни залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 19 березня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. А. Стрільчук В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко