Постанова

Іменем України

29 березня 2021 року

місто Київ

справа № 760/23306/17

провадження № 61-4602св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Усика Г. І., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Державне господарське об`єднання Консорціум

«Військово-будівельна індустрія»,

третя особа - Міністерство оборони України,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 31 січня 2019 року у складі колегії суддів: Кирилюк Г. М., Рейнарт І. М., Семенюк Т. А.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

У жовтні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Державного господарського об`єднання Консорціум «Військово-будівельна індустрія»

(далі - ДГОК «Військово-будівельна індустрія»), з урахуванням уточнення позовних вимог, просив суд стягнути 2 033, 92 грн невиплаченої при звільненні компенсації за невикористану відпустку; 7 526, 19 грн індексації заробітної плати з вересня 2014 року до серпня 2017 року; 40 800, 00 грн недоплаченої заробітної плати при незаконному односторонньому зменшенні заробітної плати (зміні істотних умов праці) відповідно до наказу від 20 жовтня 2014 року № 51; середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні до дня ухвалення рішення судом; 769, 22 грн ненарахованої та невиплаченої заробітної плати за 30 та 31 серпня 2017 року; 20 000, 00 грн на відшкодування моральної шкоди.

Позивач на обґрунтування своїх вимог посилався на те, що 22 вересня 2014 року він із відповідачем уклав строковий трудовий контракт, строк дії договору визначено до повної ліквідації ДГОК «Військово-будівельна індустрія», посадовий оклад позивача встановлено у розмірі 7 200, 00 грн на місяць.

Наказом відповідач від 20 жовтня 2014 року № 51 зменшив позивачу розмір заробітної плати з 7 200, 00 грн до 6 000, 00 грн. На переконання позивача, таке рішення є неправомірним, оскільки змін в організації праці і виробництва не відбулося, а одностороннє зменшення розміру заробітної плати є незаконним.

У січні та червні 2017 року позивач звертався до керівництва відповідача із заявами про здійснення індексації заробітної плати, проте зазначені звернення залишено без відповіді. Індексація заробітної плати за час роботи позивача роботодавцем не проводилася.

29 серпня 2017 року позивач подав заяву про звільнення з 30 серпня 2017 року, одночасно просив здійснити розрахунок та виплату усіх належних йому сум відповідно до статті 116 КЗпП України, у тому числі, компенсації за 8 днів невикористаної відпустки та виплату ненарахованої заробітної плати за 30 і 31 серпня 2017 року. Проте, такий розрахунок з позивачем не проведено.

За наведених обставин, на думку позивача, настали наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, а саме обов`язок відповідача з виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Солом`янського районного суду міста Києва від 12 листопада 2018 року позов задоволено частково, стягнуто з ДГОК «Військово-будівельна індустрія» на користь ОСОБА_1 2 033, 92 грн компенсації за невикористану відпустку, 7 526, 19 грн індексації, 10 107, 60 грн середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та 1 000, 00 грн на відшкодування моральної шкоди. В іншій частині позову відмовлено. Здійснено розподіл судових витрат.

Суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги про стягнення компенсації за невикористану відпустку у розмірі 2 033, 92 грн, виходив з того, що відповідач не спростував, що на момент звільнення позивач не використав 8 днів щорічної відпустки. Також судом встановлено, що позивач 31 січня 2017 року та 13 червня 2017 року звертався до голови ліквідаційної комісії із заявою про здійснення індексації його заробітної плати; відповідачем під час судового розгляду не оспорено суму індексації та право позивача на її отримання, а тому вимоги в цій частині підлягають задоволенню.

Суд першої інстанції, визначаючи розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, застосував Порядок обчислення середньої заробітної плати, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100, та врахував висновки Верховного Суду України, викладені у постанові від 27 квітня 2016 року у справі

№ 6-113цс16. Суд, врахувавши характер та обсяг страждань позивача, зробив висновок про відшкодування позивачу моральної шкоди у розмірі 1 000, 00 грн.

Відмовляючи у задоволенні інших позовних вимог, суд зробив висновок, що позивач ознайомлений із наказом відповідача щодо зміни розміру його заробітної плати, тобто погодився із змінами в оплаті праці, та врахував висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 14 лютого 2018 року у справі № 592/99/15-ц (провадження № 61-1483св18).

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 31 січня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволені позову про стягнення заробітної плати скасовано, постановлено в цій частині нове судове рішення про задоволення позову. Стягнуто з ДГОК «Військово-будівельна індустрія» на користь ОСОБА_1 заробітну плату за 31 серпня 2017 року у сумі 384, 61 грн. Рішення суду першої інстанції в частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та розподілу судових витрат змінено. Суд збільшив суму середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, що підлягає стягненню, з 10 107, 60 грн до 32 765, 31 грн; здійснив розподіл судових витрат. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Переглядаючи зазначене рішення, суд апеляційної інстанції зробив висновок про доведеність позовних вимог щодо стягнення невиплаченої заробітної плати за 31 серпня 2017 року у розмірі 384, 61 грн. Також суд апеляційної інстанції зробив висновок, що суд першої інстанції неправильно визначив розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, помилково поклав в основу такого розрахунку середньомісячну заробітну плату, натомість правильним є врахування відомостей про середньоденний заробіток. За наведених обставин, а також врахувавши розмір частки середнього заробітку щодо викладених позовних вимог, істотність цієї частки, суд апеляційної інстанції збільшив розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 10 107, 60 грн до 32 765, 31 грн.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій 03 березня 2019 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 31 січня 2019 року в частині відмови у задоволенні вимог про стягнення 40 800, 00 грн недоплачених грошових коштів у зв`язку із незаконним одностороннім зменшенням заробітної плати; стягнення у повному обсязі середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 01 вересня 2017 року до дати набрання законної сили рішенням суду апеляційної інстанції; стягнення 20 000, 00 грн на відшкодування моральної шкоди. Також заявник просить ухвалити у цій частині нове рішення про задоволення позову.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтовується тим, що суди першої та апеляційної інстанцій неправильно визначили розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, розраховуючи його у відсотковому співвідношенні від заявленої суми, тобто має місце неправильне застосування норм матеріального права. Також неправильним є висновок суду апеляційної інстанції про те, що зменшення посадового окладу позивача відбулося відповідно до наказу відповідача, який не оскаржувався, а тому відсутні підстави для задоволення вимог про стягнення 40 800, 00 грн недоплаченої заробітної плати.

Заявник також зазначив, що суд апеляційної інстанції не розглянув клопотання про виклик та допит як свідків виконуючого обов`язки головного бухгалтера ОСОБА_2 , керівника ОСОБА_3 та інженера ОСОБА_4 . Суд не врахував тієї обставини, що ОСОБА_2 не має економічної або фінансової освіти. Суд першої інстанції безпідставно відмовив у призначенні почеркознавчої експертизи на предмет встановлення дійсних підписів у табелі обліку робочого часу за серпень 2017 року, який позивач просив виключити з числа доказів.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

У травні 2019 року надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому ДГОК «Військово-будівельна індустрія» просить касаційну скаргу залишити без задоволення, оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції залишити без змін. На переконання відповідача, заявник не навів обґрунтованих доводів на підтвердження порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права та неправильного застосування норм матеріального права.

ОСОБА_1 у червні 2019 року звернувся до Верховного Суду із запереченням на відзив, у якому просив залишити відзив без розгляду, оскільки такий подано із пропуском строку, визначеного статтею 395 ЦПК України.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Верховного Суду від 22 квітня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі.

Провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина третя статті 3 ЦПК України).

Відповідно до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Враховуючи, що касаційна скарга у справі, що переглядається, подана у березні 2019 року, вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-IX.

За правилами частин першої та третьої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права в межах доводів касаційної скарги, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Наказом Міністра оборони України від 07 червня 2005 року № 308 утворено ДГОК «Військово-будівельна індустрія».

Судами встановлено, що 22 вересня 2014 року між ОСОБА_1 та ДГОК «Військово-будівельна індустрія» укладено строковий трудовий договір.

Наказом голови ліквідаційної комісії ДГОК «Військово-будівельна індустрія» від 22 вересня 2014 року № 34 ОСОБА_1 прийнято на посаду юрисконсульта ДГОК «Військово-будівельна індустрія» за строковим трудовим договором з 22 вересня 2014 року з посадовим окладом 7 200, 00 грн.

Наказом голови ліквідаційної комісії ДГОК «Військово-будівельна індустрія» від 04 березня 2015 року № 04-К пункт 1 наказу від 22 вересня 2014 року № 34 (зі змінами) викладено у новій редакції: «На період ліквідації Консорціуму «Військово-будівельна індустрія» з 10 березня 2015 року прийняти на посаду начальника юридичного відділу Консорціуму «Військово-будівельна індустрія» ОСОБА_1 ».

Наказом голови ліквідаційної комісії ДГОК «Військово-будівельна індустрія» від 20 жовтня 2014 року № 51 з метою економії грошових коштів Консорціуму «Військово-будівельна індустрія» внесено зміни до пункту 2 наказу голови ліквідаційної комісії ДГОК «Військово-будівельна індустрія» від 22 вересня 2014 року № 34 шляхом заміни тексту пункту 2: «Встановити щомісячну заробітну плату в розмірі 7 200, 00 грн», на текст такого змісту: «З 01 листопада 2014 року встановити щомісячну заробітну плату в розмірі 6 000, 00 грн».

Позивач ОСОБА_1 своїм підписом на наказі від 20 жовтня 2014 року № 51 підтвердив ознайомлення із зазначеним наказом, зазначив, що заперечення у нього відсутні.

Наказом голови ліквідаційної комісії ДГОК «Військово-будівельна індустрія» від 01 лютого 2016 року № 01-К ОСОБА_1 встановлено з 01 лютого 2016 року посадовий оклад у розмірі 7 500, 00 грн. Наказ голови ліквідаційної комісії від 20 жовтня 2014 року № 51 «Про внесення змін до наказу голови ліквідаційної комісії Консорціуму «Військово-будівельна індустрія» від 22 вересня 2014 року № 34» визнано таким, що втратив чинність.

29 серпня 2017 року ОСОБА_1 звернувся до голови ліквідаційної комісії ДГОК «Військово-будівельна індустрія» із заявою про розірвання строкового трудового договору за угодою сторін згідно з пунктом 1 статті 36 КЗпП України з 31 серпня 2017 року, який просив вважати останнім робочим днем. У зазначеній заяві ОСОБА_1 просив роботодавця здійснити у день звільнення розрахунок та виплату належних йому сум.

Наказом голови ліквідаційної комісії ДГОК «Військово-будівельна індустрія» від 30 серпня 2017 року № 25-к ОСОБА_1 звільнено з 31 серпня 2017 року за угодою сторін згідно з пунктом 1 статті 36 КЗпП України.

Судами першої та апеляційної інстанцій також встановлено, що розмір середньоденного заробітку позивача становить 384, 61 грн, кількість днів затримки розрахунку - 438 днів, у зв`язку з чим розраховано суму середнього заробітку за час затримки розрахунку - 168 459, 18 грн.

Суд апеляційної інстанції під час визначення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні позивача врахував часткове задоволення позову, дії відповідача щодо виплати заборгованості, розмір частки середнього заробітку у пред`явлених вимогах, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

В оцінці доводів касаційної скарги Верховний Суд застосовує системний аналіз норм КЗпП України.

У статті 4 КЗпП України передбачено, що законодавство про працю складається з цього Кодексу та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього кодексу.

Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Оцінка доводів касаційної скарги щодо стягнення невиплачених грошових коштів у зв`язку із зміною розміру заробітної плати

Право на працю, закріплене у статті 43 Конституції України, включає можливість заробляти собі на життя працею, яку особа вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.

Відповідно до частини першої статті 93 КЗпП України заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Власник або уповноважений ним орган чи фізична особа не має права в односторонньому порядку приймати рішення з питань оплати праці, що погіршують умови, встановлені законодавством, угодами, колективними договорами (частина четверта статті 97 КЗпП України).

Згідно з частиною першою статті 21 Закону України «Про оплату праці» працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору.

Статтею 22 Закону України «Про оплату праці» визначено, що суб`єкти організації оплати праці не мають права в односторонньому порядку приймати рішення з питань оплати праці, що погіршують умови, встановлені законодавством, угодами і колективними договорами.

Згідно з частиною третьою статті 32 КЗпП України у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці допускається зміна істотних умов праці при продовженні роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою. Про зміну істотних умов праці - систем та розмірів оплати праці, пільг, режиму роботи, встановлення або скасування неповного робочого часу, суміщення професій, зміну розрядів і найменування посад та інших - працівник повинен бути повідомлений не пізніше ніж за два місяці.

Про нові або зміну діючих умов оплати праці в бік погіршення власник або уповноважений ним орган повинен повідомити працівника не пізніш як за два місяці до їх запровадження або зміни (стаття 103 КЗпП України).

Верховний Суд у постанові від 29 січня 2020 року у справі № 685/1536/17 (провадження № 61-38468св18) зазначив, що праця (трудова функція) особи є об`єктом трудових правовідносин, які повною мірою врегульовані трудовим законодавством. Положення Цивільного кодексу України щодо умов нікчемності правочину та правових наслідків недійсності правочину не підлягають застосуванню для регулювання суспільних відносин, які виникають у зв`язку з укладенням трудового договору та видачею роботодавцем розпорядчих документів.

Відповідно до частини четвертої статті 12 ЦПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

За правилом частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно з частинами першою та другою статті 174 ЦПК України при розгляді справи судом у порядку позовного провадження учасники справи викладають письмово свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування щодо предмета спору виключно у заявах по суті справи, визначених цим Кодексом. Заявами по суті справи є: позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву.

Отже, системний аналіз наведених норм права свідчить про те, що суд здійснює провадження у справі за зверненням особи, вимоги якої підлягають викладенню письмово з належним обґрунтуванням.

Позивач ОСОБА_1 , звертаючись у жовтні 2017 року до Солом`янського районного суду міста Києва із зазначеним позовом, у подальшому збільшуючи розмір позовних вимог, не пред`являв вимогу про визнання недійсним та скасування наказу голови ліквідаційної комісії ДГОК «Військово-будівельна індустрія» від 20 жовтня 2014 року № 51, яким позивачу змінено розмір щомісячної заробітної плати.

Також Верховним Судом враховано, що з наказом відповідача від 20 жовтня 2014 року № 51 позивач був ознайомлений та не мав заперечень проти запровадження таких змін, своєчасно такий наказ не оскаржив.

Зазначене не спростовано матеріалами справи та доводами касаційної скарги.

За наведених обставин суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення вимог щодо стягнення 40 800, 00 грн, пов`язаних із зміною істотних умов праці в частині оплати праці.

Щодо визначення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку під час звільнення

Статтею 117 КЗпП України передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Таким чином, закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку виникають передбачені статтею 117 КЗпП України правові підстави для застосування матеріальної відповідальності.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

Втім, встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.

Необхідно також мати на увазі, що працівник є слабшою, ніж роботодавець стороною у трудових правовідносинах. Водночас у таких відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-623цс18) зазначила, що відповідно до пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність. Законодавство України не передбачає обов`язок працівника звернутися до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні. Водночас у трудових правовідносинах працівник має діяти добросовісно, реалізуючи свої права, що, зокрема, вимагає частина третя статті 13 ЦК України, не допускаючи дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов`язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим стосовно роботодавця, а також стосовно третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов`язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру застосовуваного судом заходу відповідальності може призводити до об`єктивно нерозумних і несправедливих наслідків.

Відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване також на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця.

Загальною ознакою правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані передусім не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Відповідно до частини першої статті 9 ЦК України така спрямованість притаманна і заходу матеріальної відповідальності роботодавця, передбаченої статтею 117 КЗпП України.

Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою. Цій меті насамперед відповідає стягнення збитків. Розмір збитків в момент правопорушення зазвичай ще не є відомим, а дійсний розмір збитків у більшості випадків довести або складно, або неможливо взагалі.

З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.

Зокрема, такими правилами є правила про неустойку (статті 549-552 ЦК України). Аби неустойка не набула ознак каральної санкції, діє правило частини 3 статті 551 ЦК України про те, що суд вправі зменшити розмір неустойки, якщо він є завеликим порівняно зі збитками, які розумно можна було б передбачити. Якщо неустойка стягується понад збитки (частина перша статті 624 ЦК України), то вона також не є каральною санкцією, а має саме компенсаційний характер. По-перше, вона стягується не понад дійсні збитки, а лише понад збитки у доведеному розмірі, які, як правило, є меншими за дійсні збитки. По-друге, для запобігання перетворенню неустойки на каральну санкцію суд має застосовувати право на її зменшення. Право суду на зменшення неустойки є проявом принципу пропорційності у цивільному праві.

Аналогічно, звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.

З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.

Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 27 квітня 2016 року

у справі № 6-113цс16, зазначивши, що, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати таке: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення, та визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.

Суд апеляційної інстанції, змінюючи рішення суду першої інстанції щодо розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 10 107, 60 грн до 32 765, 31 грн, врахував фактичні обставини справи, застосував принцип співмірності, зокрема, суд врахував розмір суми, яка підлягає стягненню на користь позивача (компенсація за невикористану відпустку - 2 033, 92 грн, індексація заробітної плати - 7 526, 19 грн, заробітна плата за 31 серпня 2017 року - 384, 61 грн, що складає 9 944, 72 грн), що становить 19, 45 % від заявлених позовних вимог, отже суд апеляційної інстанції застосував зазначене процентне співвідношення до встановленого судом першої інстанції розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні - 168 495, 18 грн.

Таким чином, з урахуванням фактичних обставин справи, наведених висновків Великої Палати Верховного Суду щодо застосування правил статті 117 КЗпП України, Верховний Суд визнає, що судом апеляційної інстанції враховано принцип співмірності під час визначення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні позивача.

У касаційній скарзі заявник посилається на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального права та неправильне застосування принципу співмірності, при цьому зазначає, що судами першої та апеляційної інстанцій не враховано та надано неналежну правову оцінку обставинам справи, письмовим доказам.

Верховний Суд враховує, що доводи заявника стосуються зміни оцінки тих доказів, оцінку яких здійснено судами першої та апеляційної інстанцій. Доводи касаційної скарги, що полягають у переоцінці доказів та дослідженні нових доказів, не підлягають врахуванню, оскільки згідно з положеннями статті 400 ЦПК України такі процесуальні дії не належать до повноважень суду касаційної інстанції.

Оцінка доводів касаційної скарги щодо відшкодування моральної шкоди

У пунктах 3, 4, 10 частини другої статті 16 ЦК України визначено, що способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; відшкодування моральної шкоди тощо.

Частиною першою статті 1 КЗпП України передбачено, що цей Кодекс регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини.

Порядок відшкодування моральної шкоди у сфері трудових відносин регулюється статтею 237-1 КЗпП України, якою передбачено відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством.

Зазначена норма права містить перелік юридичних фактів, що є підставою виникнення правовідносин щодо відшкодування власником або уповноваженим ним органом завданої працівнику моральної шкоди.

Встановлене Конституцією та законами України право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди є важливою гарантією захисту прав і свобод громадян та законних інтересів юридичних осіб.

Відповідно до статті 237-1 КЗпП України за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин, яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов`язок по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.

Таким чином, захист порушеного права у сфері трудових відносин забезпечується як відновленням становища, яке існувало до порушення цього права, так і механізмом компенсації моральної шкоди, як негативних наслідків (втрат) немайнового характеру, що виникли в результаті душевних страждань, яких особа зазнала у зв`язку з посяганням на її трудові права та інтереси. Конкретний спосіб, на підставі якого здійснюється відшкодування моральної шкоди, обирається потерпілою особою з урахуванням характеру правопорушення, його наслідків та інших обставин.

КЗпП України не містить будь-яких обмежень чи винятків для компенсації моральної шкоди в разі порушення трудових прав працівників,

а статтею 237-1 цього Кодексу передбачено право працівника на відшкодування моральної шкоди порядку, визначному законодавством.

Вирішуючи спір, суди дійшли обґрунтованих висновків, що позивачем доведено факт заподіяння йому неправомірними діями відповідача моральної шкоди.

На підставі викладених норм права, враховуючи зібрані у справі докази, яким надана оцінка судами першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд дійшов висновку, що підтверджено факт порушення законних прав позивача на отримання належних йому сум за строковим трудовим договором, що призвело до моральних страждань, втрати ним нормальних життєвих зв`язків і вимагало від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої (частина перша та пункт 2 частини другої статті 23 ЦК України).

Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості (частина третя статті 23 ЦК України).

Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

Визначаючи розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди, суди першої та апеляційної інстанцій врахували обставини справи, характер та обсяг страждань, яких зазнав позивач, характер майнових втрат, зокрема, враховано тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, а тому дійшли мотивованих висновків, що справедливою сумою компенсації моральних страждань є 1 000, 00 грн. Зазначені висновки судів не підлягають переоцінці Верховним Судом, оскільки це виходить за межі компетенції суду касаційної інстанції, визначені статтею 400 ЦПК України.

Щодо інших доводів касаційної скарги

В оцінці доводів касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції не здійснив виклик та допит свідків, а також не витребував докази та відмовив у задоволенні клопотання про призначення судової експертизи, Верховний Суд врахував, що заявник не навів належного обґрунтування, яким чином такі дії суду апеляційної інстанції призвели до неправильного вирішення спору по суті заявлених позовних вимог, а також які обставини можуть підтвердити показання свідків, витребувані докази, висновок експертизи, за невстановлення яких висновки суду є передчасними.

Відповідно до частини другої статті 412 ЦПК України порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. В силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суди першої й апеляційної інстанцій забезпечили повний та всебічний розгляд справи на основі наданих сторонами доказів, а тому оскаржуване рішення апеляційного суду відповідає нормам матеріального та процесуального права.

Враховуючи наведене, відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України Верховний Суд вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують.

Щодо вирішення клопотання ОСОБА_1 про розгляд справи з викликом сторін

ОСОБА_1 подав до суду клопотання про судовий розгляд справи з викликом учасників справи.

Підстави для задоволення такого клопотання відсутні, з огляду на таке.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції (частина друга).

Згідно із частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Абзац другий частини першої статті 402 ЦПК України визначає, що у разі необхідності учасники справи можуть бути викликані для надання пояснень у справі.

Відповідно до частини першої, другої третьої та п`ятої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи має бути проведений протягом п`яти днів після складення доповіді суддею-доповідачем колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. У попередньому судовому засіданні суддя-доповідач доповідає колегії суддів про проведення підготовчої дії та обставини, необхідні для ухвалення судового рішення судом касаційної інстанції. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення. Суд касаційної інстанції призначає справу до судового розгляду за відсутності підстав, встановлених частинами третьою, четвертою цієї статті. Справа призначається до судового розгляду, якщо хоча б один суддя із складу суду дійшов такого висновку. Про призначення справи до судового розгляду постановляється ухвала, яка підписується всім складом суду.

Разом із тим як зазначено у частині тринадцятій статті 7 ЦПК України, розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

З огляду на відсутність підстав для скасування оскаржуваного судового рішення, та того, що жоден із суддів Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду не дійшов висновку про призначення справи до судового розгляду, клопотання ОСОБА_1 про розгляд справи з викликомне підлягає задоволенню.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні клопотання ОСОБА_1 про розгляд справи з викликом сторін відмовити.

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 31 січня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді С. О. Погрібний

Г. І. Усик

В. В. Яремко