ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 липня 2025 року

м. Київ

справа № 760/5593/19

провадження № 61-885св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І.,

суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач),Пархоменка П. І.,

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

відповідачі: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом Єрмаком Олегом Віталійовичем, на постанову Київського апеляційного суду від 04 жовтня 2023 року у складі колегії суддів: Нежура В. А., Невідома Т. О., Соколова В. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2019 року ОСОБА_1 , ОСОБА_3 (батько) звернулись до суду з позовом до ОСОБА_3 (син), ОСОБА_4 про визнання правочину недійсним, витребування майна з чужого незаконного володіння та визнання права власності.

Позов мотивований тим, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 (батько) з 08 лютого 1975 року по 24 грудня 1996 року перебували у зареєстрованому шлюбі. За час шлюбу позивачі набули спільне майно, а саме квартиру АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 23 грудня 1996 року. Право власності на вказану квартиру було оформлено на позивача ОСОБА_3 .

У 2016 році у ОСОБА_3 (батько) діагностували онкологічне захворювання - неходжкінську лімфому ЦНС (головного мозку), що підтверджується копією медичної довідки. Після діагностування вказаного захворювання ОСОБА_3 (батько) оформив на свого позашлюбного сина ОСОБА_3 (син) довіреність з правом розпоряджатись належним йому майном, який на підставі даної довіреності здійснив відчуження спільної квартири АДРЕСА_1 своїй матері ОСОБА_4 , яка перебувала з ОСОБА_3 (батько) в позашлюбних відносинах.

Відповідачі достеменно знали про те, що на момент вчинення оспорюваного правочину спірна квартира мала статус об`єкта спільної сумісної власності, але скориставшись хворобливим, безпорадним станом позивача ОСОБА_3 (батько), який не усвідомлював значення своїх дій, здійснили відчуження належної позивачам квартири.

Оскаржуваний правочин містить ознаки договору, вчиненого за зловмисною домовленістю представника співвласника майна та іншої сторони, оскільки у встановленому законом порядку за продаж квартири на рахунок власника грошові кошти не надходили.

З цих підстав ОСОБА_3 (батько) звернувся до Солом`янського УП ГУНП у м. Києві з заявою про вчинення відповідачами ОСОБА_4 та ОСОБА_3 (син) злочину, передбаченого статтею 189 КК України. На підставі вказаної заяви були внесені відомості до ЄРДР за № 12018100090014440.

Також ОСОБА_1 своєї згоди на відчуження квартири, належній їй на праві спільної сумісної власності, не надавала.

Договір купівлі-продажу спірної квартири від 05 травня 2017 року, що укладений між ОСОБА_3 (батько), в інтересах якого діяв ОСОБА_3 (син) на підставі довіреності, та ОСОБА_4 має бути визнаний недійсним, а сторони повинні бути повернуті у попереднє становище.

У період часу з 24 вересня 2016 року по 07 жовтня 2016 року ОСОБА_3 (батько) перебував у стані тимчасового порушення психічного стану, обумовленого захворюванням головного мозку (новоутворення), і за своїм психічним станом не міг віддавати звіт своїм діям та керувати ними. У зв`язку з цим до спірних правовідносин можуть бути застосовані положення статті 225 ЦК України, яка передбачає можливість визнати недійсним правочин, вчинений дієздатною фізичною особою в момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними.

Уточнивши вимогиз урахуванням заяви про збільшення позовних вимог від 17 липня 2019 року, просили суд:

визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений 05 травня 2017 року між ОСОБА_3 (батько), в інтересах якого діяв ОСОБА_3 (син) на підставі довіреності, та ОСОБА_4 ;

припинити право власності ОСОБА_4 на квартиру АДРЕСА_1 ;

визнати за ОСОБА_3 (батько) право власності на квартиру АДРЕСА_1 .

23 липня 2019 року позивачі подали заяву про збільшення позовних вимог відповідно до якої також просили витребувати у ОСОБА_4 квартиру АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомості № 1240708180000.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

В судовому засіданні 04 жовтня 2022 року судом першої інстанції правонаступниками позивача ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , було залучено ОСОБА_5 , ОСОБА_3 .

Рішенням Солом`янського районного суду м. Києва від 14 лютого 2023 року позов ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 задоволено частково.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомості 1240708180000, укладений 05 травня 2017 року між ОСОБА_3 (батько), від імені якого на підставі довіреності, посвідченої Клітко В. В. ПН КМНО 03 жовтня 2016 року за реєстровим № 3570, діяв ОСОБА_3 (син), та ОСОБА_4 , ПН КМНО Лукасевич Л. М. зареєстрований в реєстрі за № 392.

Застосовано наслідки недійсності правочину шляхом повернення сторін у попереднє становище, що існувало до укладення договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 05 травня 2017 року між ОСОБА_3 (батько), від імені якого на підставі довіреності, посвідченої Клітко В. В. ПН КМНО 03 жовтня 2016 року за реєстровим № 3570, діяв ОСОБА_3 (син), та ОСОБА_4 , ПН КМНО Лукасевич Л. М., зареєстрований в реєстрі за № 392.

Стягнено в рівних частинах з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на користь позивачів судовий збір в сумі 768,40 грн (за вимоги немайнового характеру) та 384,20 грн за подання заяви про забезпечення позову.

У задоволенні іншої частини вимог відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, позов подавався ОСОБА_1 та ОСОБА_3 у лютому 2019 року, які в обґрунтування позовних вимог зазначали, що відповідачі скористались хворобливим, безпорадним станом внаслідок хвороби ОСОБА_3 та здійснили відчуження квартири на підставі довіреності від 03 жовтня 2016 року. Також зазначили, що укладаючи договір купівлі-продажу від 05 травня 2017 року, ОСОБА_3 , який діяв в інтересах ОСОБА_3 та ОСОБА_4 не повідомили нотаріуса про те, що кошти за квартиру не будуть отримуватись ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Навпаки, в п. 2.4 договору купівлі-продажу квартири від 05 травня 2017 року, зазначили продавець своїм підписом під цим договором підтверджував факт повного розрахунку за продану квартиру, одержання від покупця грошей в сумі 1 050 616,00 грн та відсутність по відношенню до покупця будь-яких претензій фінансового характеру. Тобто відчуження майна мало відбуватись за умови отримання коштів. Ціною договору купівлі-продажу визначено грошову суму в розмірі 1 050 616,00 грн. Відповідач ОСОБА_3 діяв свідомо, всупереч інтересам довірителя, та бажав настання таких наслідків, а ОСОБА_4 діяла свідомо за домовленістю зі своїм сином і несплата коштів за квартиру була несприятливим наслідком для довірителя.

Таким чином, сукупність зібраних у справі доказів свідчить про наявність зловмисної домовленості ОСОБА_3 , який діяв за довіреністю від імені батька ОСОБА_3 з іншою особою, його матір`ю ОСОБА_4 , при укладенні договору купівлі-продажу належної ОСОБА_3 квартири, оскільки про це свідчить те, що договір укладався близьким родичем, а кошти за договором передані не були.

Аналізуючи матеріали справи та оцінюючи надані сторонами докази, суд приходить до висновку, що ОСОБА_3 під час підписання довіреності від 03 жовтня 2016 року за своїм психічним станом не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними.

Посилання відповідачів на те, що в матеріалах справи міститься заява ОСОБА_3 , яка подана приватному нотаріусу КМНО Лукасевич Л. М. про те, що він стверджував та визнавав, що договір купівлі-продажу квартири від 05 травня 2017 року був укладений з його відома та в його інтересах і інтересах його сім`ї, спростовуються висновком судово-психіатричного експерта № 241 від квітня 2019 року, складеним Київським міським центром судово-психіатричної експертизи, а також тим, що він особисто звертався до суду з позовом про визнання довіреності недійсною від 03 жовтня 2016 року та про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири від 05 травня 2017 року.

Спірна квартира була відчужена представником відповідачем ОСОБА_3 саме у той період часу, коли подружні стосунки ОСОБА_3 , 1957 р. н., з дружиною ОСОБА_4 погіршилися, оскільки позовну заяву про розірвання шлюбу подано до суду 12 червня 2017 року, тоді як договір купівлі-продажу укладений 05 липня 2017 року.

Також встановлено, що до дати ухвалення рішення судом про розірвання шлюбу між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , 1957 р. н., відповідач ОСОБА_3 (син ОСОБА_3 та ОСОБА_4 ) та ОСОБА_4 здійснили укладання двох договорів дарування на користь один одного.

Крім того, в матеріалах справи відсутні докази того, що ОСОБА_3 , 1957 р. н., отримав грошові кошти від продажу спірної квартири, оскільки він зазначений правочин купівлі-продажу не схвалював, про що свідчить подання позовних заяв про визнання довіреності недійсною та про визнання договору купівлі-продажу недійсним. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 21 лютого 2020 року у справі № 182/3593/17.

Надану ОСОБА_3 заяву приватному нотаріусу КМНО Лукасевич Л. М. від 02 лютого 2018 року суд не приймає до уваги, оскільки є незрозумілим написання указаної заяви через сім місяців після укладання оспорюваного договору, а також суд враховує те, що ОСОБА_3 з 2016 року страждав на онкологічне захворювання та як наслідок міг перебувати у стані тимчасового порушення психічного стану обумовленого «Органічним ураженням головного мозку».

Що стосується пояснень допитаних в судовому свідків ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , то суд не приймає їх до уваги, оскільки вони свідчили лише на користь відповідача, не були присутні при укладенні спірного договору купівлі-продажу та надали пояснення з приводу відносин між сторонами. У межах цього спору судом з`ясовується стан здоров`я ОСОБА_3 на дату видачі довіреності, на підставі якої був укладений спірний договір купівлі-продажу. Докази щодо користування спірною квартирою, матеріального забезпечення відповідачів не стосуються предмета доказування. Отже, суд не приймає пояснення свідків до уваги, оскільки їх судження є упередженими і такими, що не розкривають об`єктивної картини справи. Крім того, вони не спростовують висновків суду щодо вирішення даного спору, а тому суд критично ставиться до даних ними пояснень і бере їх до уваги лише в частині загального опису подій, які передували зверненню до суду.

Суд доходить до висновку про застосування до спірних правовідносин положень статті 225 ЦК України, яка передбачає можливість визнати недійсним правочин, вчинений дієздатною фізичною особою в момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, що підтверджується висновком судово-психіатричного експерта № 241 від 23 квітня 2019 року, відповідно до якого в період часу з 24 вересня 2016 року по 07 жовтня 2016 року ОСОБА_3 перебував у стані тимчасового порушення психічного стану обумовленого «Органічним ураженням головного мозку (новоутворення), гострим психоорганічним синдромом» і за своїм психічним станом не міг віддавати звіт своїм діям та керувати ними. Доказів на спростування вказаного висновку відповідачами не надано, що є їх процесуальним обов`язком згідно зі статтями 12 81 ЦПК України.

У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. З урахуванням викладеного суд вважає, що належним способом захисту прав позивачів буде застосування наслідків недійсності правочину шляхом повернення сторін у попереднє становище, що існувало до укладення оспорюваного договору купівлі-продажу квартири.

Короткий зміст постанови апеляційного суду

Постановою Київського апеляційного суду від 04 жовтня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 , яка подана адвокатом Гавриком А. В., задоволено.

Рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 14 лютого 2023 року скасовано.

Ухвалено нове судове рішення наступного змісту.

У задоволенні позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання правочину недійсним, витребування майна з чужого незаконного володіння та визнання права власності відмовлено.

Стягнено з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на користь ОСОБА_3 судовий збір у розмірі 15 659, 10 грн.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що спірна квартира була придбана подружжям під час перебування у шлюбі, і тому є їхньою спільною сумісною власністю. Із матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 не надавала згоди на укладення її колишнім чоловіком ОСОБА_3 (батько), договору купівлі-продажу спірної квартири (т. 1, а. с. 16-18).

В ході розгляду справи ОСОБА_4 було подано заяву про застосування позовної давності, з огляду на те, що зі спливом більш ніж 20 років з моменту розірвання шлюбу ОСОБА_1 намагається визнати спірне майно спільною сумісною власністю та визнати правочин недійсним (т. 1, а. с. 105).

У позовній заяві ОСОБА_1 , зокрема, зазначає, що ОСОБА_3 (батько), перебував у позашлюбних стосунках з ОСОБА_12 з середини 80-х років, а з 1998 року між ними було укладено шлюб, відповідно змінено прізвище з ОСОБА_13 на ОСОБА_14 . Із матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 було відомо про факт придбання її чоловіком ОСОБА_3 (батько) спірної квартири на підставі договору купівлі-продажу від 23 грудня 1996 року, з моменту її придбання. До того ж, ОСОБА_4 була зареєстрована в спірній квартирі, що є порушенням прав ОСОБА_15 , тому остання мала можливість вирішити питання щодо визнання спірної квартири спільною власністю подружжя і її поділу у визначений законом строк, чого зроблено не було.

Таким чином відсутність згоди іншого подружжя на вчинення правочину не може бути підставою для задоволення позову, оскільки позивачем пропущено позовну давність і питання щодо поважності причин пропуску такого строку позивачем не заявлялось.

До того ж, позовна заява ОСОБА_1 про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 05 травня 2017 року з підстав порушення її права як співвласника квартири заявлена до неналежного складу відповідачів. Договір купівлі-продажу від 05 травня 2017 року укладено між ОСОБА_3 (батько) в інтересах якого діяв ОСОБА_3 (син) та ОСОБА_4 . Оскільки ОСОБА_1 вважає, що її право було порушено, то вимоги у цій частині вона повинна була пред`явити до сторін вказаного договору, тобто до ОСОБА_3 (батько) та ОСОБА_1 . ОСОБА_3 (батько) був живий на момент пред`явлення позову у лютому 2019 року, а тому у позивача не було перешкод для визначення відповідачем за указаною вимогою саме ОСОБА_3 , що, на думку апеляційного суду, є суттєвим порушенням процесуального закону в частині визначення належного кола відповідачів за пред`явленим позовом, і є, також, самостійною підставою для відмови у задоволенні цих позовних вимог.

Експертний висновок у цій справі не містить подвійного змісту та є належним та допустимим доказом у розумінні статей 76-81 ЦПК України. Предметом позовної вимоги є не визнання довіреності недійсною, а визнання договору купівлі-продажу квартири від 05 травня 2017 року недійсним з підстав неможливості усвідомлення та керування ОСОБА_3 (батько) своїми діями під час його укладання. Однак, психологічний стан ОСОБА_3 (батько) встановлювався лише у період з 24 вересня по 07 жовтня 2016 року, а от у період укладання спірного договору такі висновки відсутні. До того ж, довіреність від 03 жовтня 2016 року, яка була видана ОСОБА_3 (батько) на ім`я ОСОБА_3 (син) не визнана недійсною у судовому порядку, оскільки ухвалою Солом`янського районного суду м Києва від 03 лютого 2021 року у справі № 760/23439/19 провадження закрито. Окрім зазначеного, особисто ОСОБА_3 (батько) було подано заяву від 02 лютого 2018 року до нотаріуса про визнання вчиненого правочину та проведення розрахунку, у якій він зазначав, що жодних претензій будь-якого характеру щодо укладеного договору купівлі-продажу від 05 травня 2017 рок він не має (т. 1, а. с. 133).

За таких обставин доводи позивачів про неможливість усвідомлення та керування своїми діями ОСОБА_3 (батько) у період укладення оскаржуваного правочину є безпідставними.

Наданими позивачами доказами не доведено наявність зловмисної домовленості ОСОБА_3 (син), який діяв за довіреністю від імені ОСОБА_3 (батько), з іншою особою, його матір`ю ОСОБА_4 , при укладенні договору купівлі-продажу належної ОСОБА_3 (батько) квартири. Встановлено, що між ОСОБА_3 (батько) та ОСОБА_3 (син) завжди були гарні відносини, 03 жовтні 2016 року ОСОБА_3 (батько), уповноважив ОСОБА_3 (син) довіреністю, посвідченою ПН КМНО Клітко В. В. за реєстраційним № 3570, управляти та розпоряджатися всім його майном (рухомим і нерухомим), у тому числі спірною квартирою. Коли у 2016 році ОСОБА_3 (батько) діагностували онкологічне захворювання саме ОСОБА_3 (син) та ОСОБА_4 підтримували його у лікуванні, сплачували рахунки за лікування та купували для ОСОБА_3 (батько) медикаменти. Крім того, вони допомогли сплатити кошти у погашення боргу ОСОБА_3 (батько) за кредитним договором № 2/2756489 від 08 серпня 2016 року, оскільки у цей час останній хворів, тимчасово не працював та власних коштів для погашення заборгованості не мав. Зазначені обставини підтверджуються випискою з особового рахунку ОСОБА_3 (син) та випискою з особового рахунку ОСОБА_4 . Із зазначених виписок також вбачається, що відповідачі щомісяця перераховували кошти ОСОБА_3 (батько) у розмірі 20 000,00 грн, мотивуючи такі переводи грошей лікуванням і проживанням.

Таким чином, висновок суду першої інстанції про існування між ОСОБА_3 (син) та ОСОБА_4 зловмисної домовленості при укладенні договору купівлі-продажу від 05 травня 2017 року не відповідає фактичним обставинам та спростовується наявними у справі доказами.

Вимогу про застосування наслідків недійсного правочину у вигляді повернення становища, що існувало до укладення договору купівлі-продажу від 05 травня 2017 року, ОСОБА_1 не заявляла у позові та у своїх заявах по суті справи.

Спірна квартира перебуває у власності ОСОБА_4 на підставі договору дарування від 03 серпня 2018 року, посвідченого ПН КМНО Рильською Л. С. зареєстрованому в реєстрі за № 1171, а не оскаржуваного договору.

Тому визнання недійсним договору купівлі-продажу від 05 травня 2017 року із застосуванням наслідків недійсності правочину, передбачених статтею 216 ЦК України, а саме реституції як способу захисту цивільного права, не буде ефективним способом захисту і не призведе до відновлення порушеного права позивачів, а саме повернення спірної квартири у їх власність (як попередніх власників), оскільки така вимога може бути заявлена лише стороні оспорюваного правочину, яким ОСОБА_4 на час розгляду справи не є. Крім того, апеляційний суд звертає увагу на те, що заявляючи про порушення своїх прав внаслідок укладення спірного договору, позивачами не ставиться питання про повернення сплачених ОСОБА_4 коштів за договором, у разі визнання його недійсним.

Аргументи учасників справи

13 січня 2024 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просила постанову апеляційного суду скасувати, рішення суду першої інстанції залишити в силі; стягнути з відповідачів судові витрати.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що висновок апеляційного суду, що оскільки вона була зареєстрована в спірній квартирі і ОСОБА_4 про це начебто знала свідчить про порушення прав скаржника та є свідченням пропуску позовної давності суперечить висновку Верховного Суду, викладеному у справі № 345/2962/14, а також статтям 257 267 316 321 ЦК України. Матеріали справи не містять жодного доказу, що peєстрація місця проживання ОСОБА_4 в спірній квартирі оскаржувалася ОСОБА_1 , або що ОСОБА_1 була проти користування ОСОБА_4 як членом сім`ї іншого співвласника квартирою. Разом з цим, сама по собі реєстрація місця проживання ОСОБА_4 у спірній квартирі не обмежила можливість володіти, користуватися і розпоряджатися спірною квартирою як об`єктом спільної сумісної власності. Крім цього, апеляційний суд не зазначив дату (подію), яка розпочала перебіг позовної давності, а просто констатував факт пропуску такого строку.

У спорах про визнання правочинів недійсними з підстав, визначених статтею 232 ЦК України, особливо за умови, якщо позовні вимоги заявляє довіритель, належним відповідачем є представник, який на думку довірителя вчинив зловмисну домовленість, та покупець. Зазначене узгоджується з висновками, викладеними Верховним Судом у постанові від 22 жовтня 2019 року у справі № 911/2129/17. А тому висновок апеляційного суду щодо неправильно обраного складу відповідачів є помилковим.

Апеляційний суд проігнорував факти порушення кримінальної справи за заявою ОСОБА_3 (батька) щодо відчуження квартири та звернення до суду з позовом про визнання недійсною довіреності, не спростував відсутність волевиявлення ОСОБА_3 (батька) щодо відчуження спірної квартири, послідовне переоформлення квартири відповідачами одне на одного, відчуження спірної квартири в період стійкої хвороби ОСОБА_3 (батька), але фактичного припинення спільного проживання ОСОБА_3 (батька) та ОСОБА_15 , відсутність доказів передачі коштів ОСОБА_3 (батьку) внаслідок відчуження квартири, що обумовило настання негативних наслідків майнового характеру. Крім цього, за фактом відчуження спірної квартири, розірвання шлюбу між ОСОБА_3 (батьком) та ОСОБА_4 , позивач по суті залишився безхатченком.

Те, що відповідачі здійснювали оплату за кредитним договорами позивача, надавали йому матеріальну допомогу, узгоджується з положеннями статті 202 СК України, за яких ОСОБА_3 (син) зобов`язаний був надавати допомогу ОСОБА_3 (батьку), який був непрацездатним у зв`язку з загальним захворюванням. Проте вказані обставини не можуть спростовувати факту зловживання повіреного та здійснення дій, спрямованих на відчуження ОСОБА_3 (сином) квартири своїй матері за фактично безоплатним договором купівлі-продажу, що безумовно вказує на наявність зловмисної домовленості, що також підтверджується неодноразовими правочинами щодо відчуження квартири одне одному. Указаному апеляційний суд пояснень не надав.

Орієнтовний розрахунок судових витрат, пов`язаних з розглядом справи, становить 20 000,00 грн.

У березні 2024 року ОСОБА_4 через представника ОСОБА_16 подала до Верховного Суду відзив, в якому просила залишити касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

Зазначає, що суд апеляційної інстанції не застосував позовну давність як підставу для відмови позивачам у задоволенні позову, а відмовив з підстав відсутності порушення прав та законних інтересів позивачів ОСОБА_3 (батько) та ОСОБА_15 .

ОСОБА_3 (батько) було відомо про укладення договору купівлі-продажу квартири від 05 травня 2017 року та він бажав настання правових наслідків, які створював даний договір - перехід права власності на квартиру до його дружини ОСОБА_4 . Таким чином, оскільки ОСОБА_1 вважає, що її право було порушено, то свої вимоги у цій частині вона повинна була пред`явити до сторін вказаного договору, тобто, до ОСОБА_3 (батько), та ОСОБА_4 . Суд апеляційної інстанції правомірно дійшов до висновку, що оскільки позивачами при поданні позову про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири від 05 травня 2017 року обрано неправильний склад відповідачів, то суд має відмовити у задоволенні цієї позовної вимоги. Така позиція відповідає також висновкам Верховного Суду, викладених у постановах від 17 листопада 2021 року у справі № 756/10280/16-ц, від 01 грудня 2021 року у справі № 489/2254/18, від 19 січня 2022 року у справі № 359/861/19.

Позиція ОСОБА_3 про те, що йому не було відомо про укладення договору купівлі-продажу від 05 травня 2017 року та він не бажав його укладення, не відповідає дійсності та суперечить існуючим у справі доказам. По-перше, 02 лютого 2018 року ОСОБА_3 подав приватному нотаріусу Київського міського нотаріального округу Лукасевич Л. М. заяву про погодження правочину. По-друге, 26 березня 2018 року також видав довіреність на ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , яка посвідчена приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Клітко В. В. (т. 3, а. с. 125).

Подання ОСОБА_3 заяви від 02 лютого 2018 року про схвалення правочину повністю нівелює той факт, що у момент укладення договору купівлі-продажу від 05 травня 2017 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 існувала зловмисна домовленість. Таким чином, суд апеляційної інстанції правильно застосував статтю 232 ЦК України, оцінив наявні у справі докази, фактичні обставини та встановив відсутність зловмисної домовлено між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 при укладенні договору купівлі-продажу від 05 травня 2017 року. Поза цим, такий висновок колегії суддів Київського апеляційного суду також не суперечить висновкам, викладеним у постанові Верховного Суду від 18 липня 2018 року у справі № 357/6663/16-ц.

У березні 2024 року ОСОБА_3 (син) через представника ОСОБА_16 подав до Верховного Суду відзив аналогічного змісту.

Також зазначає, що 17 липня 2019 року представник позивачів подав заяву про збільшення позовних вимог, в якій позивачі просили: визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири укладеного між ОСОБА_3 в інтересах якого діяв ОСОБА_3 на підставі довіреності та ОСОБА_4 ; витребувати у ОСОБА_4 квартиру; визнати за ОСОБА_3 право власності на спірну квартиру. Зазначені позовні вимоги були розглянуті судом першої інстанції, про що зазначено на першій сторінці рішення суду. Суд першої інстанції розглянув позовні вимоги, які заявлені з явним порушенням норм процесуального права, а саме частини п`ятої статті 49 ЦПК України. Суд першої інстанції не виконав імперативних вимог визначених у частині 5 статті 49 ЦПК України та не повернув позивачам заяву про збільшення позовних вимог від 17 липня 2019 року з підстав відсутності доказів направлення копії заяви іншим учасникам справи.

Позивачами обрано спосіб захисту шляхом визнання права власності на квартиру. Поряд з цим, ні ОСОБА_3 (батько) ні ОСОБА_15 на момент звернення з позовом не мали у власності квартиру АДРЕСА_1 і їх право на зазначене нерухоме майно ніким не оспорювалося. Також позивачі не втрачали документи на оспорювану квартиру. Таким чином, обраний позивачами спосіб захисту не призведе до поновлення їхніх прав.

Оскільки спірна квартира була відчужена ОСОБА_4 третій особі - ОСОБА_3 , а у подальшому ОСОБА_3 подарував спірну квартиру ОСОБА_4 , норми статті 216 ЦК не можуть бути застосовані. Спосіб захисту прав як визнання недійсним договору купівлі-продажу є неналежним (неефективним), так як він не створює жодних правових наслідків для позивачів.

Єдиним ефективним способом захисту прав позивачів є подання віндикаційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 388 ЦК України. Така правова позиція, висловлена Верховним Судом України від 19 листопада 2014 року № 6-170цс14, від 13 травня 2015 року у справі 6-67цс15, від 25 червня 2014 року у справі 6-6714цс.

Наведені у касаційній скарзі доводи фактично стосуються необхідності переоцінки доказів з урахуванням правових висновків Верховного Суд у справах, які не є подібними з правовідносинами до цієї справи, тобто зводяться до заперечення обставин, встановлених судами під час розгляду справи, та перегляду вже здійсненої оцінки доказів у ній.

Межі та підстави касаційного перегляду, рух справи

Ухвалою Верховного Суду від 23 лютого 2024 року відкрито касаційне провадження у справі.

В ухвалі вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктом 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні порушив норми процесуального права - пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України та застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 жовтня 2019 року у справі № 911/2129/17, у постановах Верховного Суду: від 18 липня 2018 року у справі № 357/6663/16-ц, від 28 грудня 2020 року у справі № 345/2962/14, від 21 лютого 2020 року у справі № 182/3593/17.

Ухвалою Верховного Суду від 20 березня 2024 року продовжено ОСОБА_3 (син), ОСОБА_4 строк для подання відзиву на касаційну скаргу ОСОБА_1 у справі до 29 березня 2024 року.

Ухвалою Верховного Суду від 21 липня 2025 року справу призначено до судового розгляду.

Аналіз змісту касаційної скарги свідчить, що ОСОБА_1 оскаржує постанову апеляційного суду в частині відмови у задоволенні позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу спірної квартири від 05 травня 2017 року, укладеним між ОСОБА_3 (батько), від імені якого на підставі довіреності діяв ОСОБА_3 (син), та ОСОБА_4 , застосування наслідків недійсності правочину шляхом повернення сторін у попереднє становище, що існувало до укладення оспорюваного договору купівлі-продажу квартири. В іншій частині судові рішення не оскаржується, а тому в касаційному порядку не переглядається.

Фактичні обставини

Судивстановили, що 08 лютого 1975 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 (батько) укладено шлюб.

У період шлюбу ОСОБА_17 та ОСОБА_3 (батько) на підставі договору купівлі-продажу від 23 грудня 1996 року ОСОБА_3 (батько) придбана квартира АДРЕСА_1 . Право власності оформлено на ОСОБА_3 (батько).

24 грудня 1996 року шлюб між ОСОБА_3 (батько) та ОСОБА_1 розірвано.

05 грудня 1998 року між ОСОБА_3 (батько) та відповідачем ОСОБА_18 укладено шлюб.

ОСОБА_3 є сином ОСОБА_3 (батько) та ОСОБА_4 .

03 жовтня 2016 року ОСОБА_3 (батько) уповноважив ОСОБА_3 (син) на підставі довіреності, посвідченої ПН КМНО Клітко В. В., на управління та розпоряджання, без права дарування, всім своїм майном, в тому числі рухомим і нерухомим, в цілому чи в будь-якій частці.

05 травня 2017 року між ОСОБА_3 (батько), в інтересах якого діяв ОСОБА_3 (син) на підставі довіреності, посвідченої ПН КМНО Клітко В. В. 03 жовтня 2016 року, та ОСОБА_4 укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , який посвідчено ПН КМНО Лукасевич Л. М.

ОСОБА_1 не надавала згоди на укладення її колишнім чоловіком ОСОБА_3 договору купівлі-продажу спірної квартири.

ОСОБА_3 (батько) подав заяву від 02 лютого 2018 року до нотаріуса про визнання вчиненого правочину та проведення розрахунку, у якій він зазначав, що жодних претензій будь-якого характеру щодо укладеного договору купівлі-продажу від 05 травня 2017 року він не має.

30 липня 2018 року ОСОБА_4 подарувала спірну квартиру своєму сину ОСОБА_3 (син), що посвідчено ПН КМНО Рильською Л. С. за реєстровим № 1141.

ОСОБА_3 (син) подарував ОСОБА_4 спірну квартиру на підставі договору дарування від 03 серпня 2018 року, посвідченого ПН КМНО Рильською Л. С.

На підставі заяви ОСОБА_3 (батько) Солом`янським УП ГУ НП у м. Києві зареєстровано кримінальне провадження № 12018100090014440, з приводу того, що 03 жовтня 2016 року невстановлена особа перебуваючи за адресою: АДРЕСА_2 шляхом обману заволоділа майном ОСОБА_3 (батько) завдавши останньому значної матеріальної шкоди.

На підставі ухвали слідчого судді Солом`янського районного суду м. Києва від 13 лютого 2019 року Київським міським центром судово-психіатричної експертизи була проведена судово-психіатрична експертиза № 241 від 23 квітня 2019 року, згідно з висновком якої у період часу з 24 вересня 2016 року по 07 жовтня 2016 року ОСОБА_3 (батько) перебував у стані тимчасового порушення психічного стану обумовленого «Органічним ураженням головного мозку (новоутворення), гострим психоорганічним синдромом» і за своїм психічним станом не міг віддавати звіт своїм діям та керувати ними.

ОСОБА_3 (батько) помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Із заявами про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_3 (батько) звернулись ОСОБА_2 , ОСОБА_3 (дочки ОСОБА_3 від шлюбу з ОСОБА_1 ) та ОСОБА_3 (син).

ОСОБА_4 подала заяву про застосування позовної давності, з огляду на те, що зі спливом більш ніж 20 років з моменту розірвання шлюбу ОСОБА_1 намагається визнати спірне майно спільною сумісною власністю та визнати правочин недійсним (т. 1, а. с. 105).

Також, із матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_3 (батько) звертався до суду з позовом про визнання довіреності виданої на ОСОБА_3 (син) від 03 жовтня 2016 року недійсною, однак у зв`язку зі смертю ОСОБА_3 (батько) ухвалою Солом`янського районного суду м. Києва від 03 лютого 2021 року провадження у справі № 760/23439/19 за позовом ОСОБА_3 (батько) до ОСОБА_3 (син) про визнання довіреності недійсною було закрито на підставі пункту 7 частини першої статті 255 ЦПК України.

Позиція Верховного Суду

Щодо позовних вимог про визнання недійсним договору та застосуванння наслідків його недійсності до представника за довіреністю - ОСОБА_3 .

У статті 237 ЦК України передбачено, що представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов`язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.

Визначення відповідачів, предмета і підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи (див. висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений в постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц, провадження № 14-61цс18, пункт 41).

Велика Палата Верховного Суду звертала увагу, що поняття «сторона у спорі» може не бути тотожним за змістом поняттю «сторона у процесі»: сторонами в процесі є такі її учасники, як позивач і відповідач; тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута чи має бути звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача. Такі висновки сформульовані у постановах від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункт 70), від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (провадження № 14-376цс18, пункт 66), від 07 липня 2020 року у справі № 712/8916/17 (провадження № 14-448цс19, пункт 27), від 09 лютого 2021 року у справі № 635/4741/17 (провадження № 14-46цс20, пункт 33.2). Отже, належним відповідачем є особа, яка є суб`єктом матеріального правовідношення, тобто особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги, захистивши порушене право чи інтерес позивача (див. пункт 8.10. постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 липня 2023 року у справі № 910/15792/20 (провадження № 12-31гс22)).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 24 лютого 2025 року у справі № 504/3085/20 (провадження

№ 61-17178сво23) вказано, що «заявляючи вимогу про визнання договору купівлі-продажу земельної ділянки недійсним, ОСОБА_1 зазначила відповідачем не лише покупця - ОСОБА_2, а й ОСОБА_3, яка діяла на підставі виданої позивачем довіреності. За таким складом відповідачів суд задовольнив вказану позовну вимогу. Верховний Суд з цим не погоджується. Видача довіреності є одностороннім правочином. ОСОБА_1 не заявляла вимог про визнання недійсним одностороннього правочину - видачу довіреності. У статті 237 ЦК України закріплено, що представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов`язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Отже, у справі за позовом сторони, від імені якої договір вчиняв представник, про визнання недійсним договору, належним відповідачем є інша сторона оспорюваного договору (ОСОБА_2) а не представник (ОСОБА_3). До подібних висновків дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 30 липня 2020 року у справі № 664/1893/17, провадження № 61-329св19. Пред`явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову, а тому у позові ОСОБА_1 до ОСОБА_3 має бути відмовлено саме з цієї правової підстави».

Апеляційний суд правильно відмовив у задоволенні позовних вимог про визнання недійсним договору та застосування наслідків його недійсності до представника за довіреністю - ОСОБА_3 (син), однак не врахував, що у позові до нього належало відмовити саме у зв`язку з його пред`явленням до неналежного відповідача, що є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову.

Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги, що у спорах про визнання правочинів недійсними з підстав, визначених статтею 232 ЦК України, за умови, якщо позовні вимоги заявляє довіритель, належним відповідачем є представник, який на думку довірителя вчинив зловмисну домовленість, та покупець, що узгоджується з висновками, викладеними Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 22 жовтня 2019 року у справі № 911/2129/17, оскільки у наведеній постанові Велика Палата Верховного Суду такий висновок не робила, а представники сторін як відповідачі у цій справі не залучались.

При цьому апеляційний суд помилково вказав, що позовна заява ОСОБА_1 про визнання недійсним договору з підстав порушення її права як співвласника квартири заявлена до неналежного складу відповідачів, вимоги у цій частині вона повинна була пред`явити до сторін вказаного договору, тобто до ОСОБА_3 (батько) та ОСОБА_4 , оскільки ОСОБА_3 (батько) був живий на момент пред`явлення позову у лютому 2019 року. Апеляційний суд не врахував, що ОСОБА_3 (батько), правонаступниками якого залучено ОСОБА_5 та ОСОБА_3 , є позивачами у справі. Позиція про те, що у справі про визнання недійсним договору як відповідачі мають залучатись всі сторони правочину, а тому належними відповідачами є сторони оспорюваного договору, а не одна із них, стосується позовів заінтересованих осіб, а не сторін такого договору.

Тому постанову апеляційного суду в цій частині належить змінити в мотивувальній частині.

Щодо позовних вимог про визнання недійсним договору та застосування наслідків його недійсності до ОСОБА_4 .

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина першої статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем, і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження

№ 61-20968сво21)).

Тлумачення статті 20 ЦК України, з урахуванням принципу розумності свідчить, що здійснення права на захист на власний розсуд означає, що управнений суб`єкт: має можливість вибору типу поведінки - реалізовувати чи не реалізовувати своє право на захист; у випадку, якщо буде обрана реалізація права на захист - має можливість вибору форми захисту, тобто звернутися до юрисдикційного (судового чи іншого) чи неюрисдикційного захисту суб`єктивного цивільного права чи законного інтересу, а також можливість поєднання цих форм захисту; самостійно обрати спосіб захисту в межах тієї чи іншої форми захисту, а також визначає доцільність поєднання способів захисту чи заміну одного способу захисту іншим. Водночас така свобода захисту «на власний розсуд» має і зворотну сторону - обрання однієї форми чи певного засобу захисту жодним чином не перешкоджає настанню обставин, які можуть тим чи іншим чином нівелювати корисний ефект від звернення до іншої форми чи способу захисту (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2023 року в справі № 554/9126/20 (провадження № 61-13760сво21)).

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

Віндикаційний позов - це вимога про витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння. Тобто позов неволодіючого власника до володіючого невласника. Віндикаційний позов заявляється власником при порушенні його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника: (а) фізично - фізичне вибуття майна з володіння власника має місце у випадку, коли воно в нього викрадене, загублене ним тощо; (б) «юридично» - юридичне вибуття майна з володіння має місце, коли воно хоч і залишається у власника, але право на нього зареєстровано за іншим суб`єктом (див. постанову Верховного Суду від 30 липня 2020 року в справі № 752/13695/18).

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси власне порушені, а учасники цивільного обороту використовують цивільне судочинство для такого захисту. Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).

У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2022 року у справі № 385/321/20 (провадження № 61-9916сво21)).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 липня 2021 року в справі № 759/24061/19).

Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину (див. постанову Верховного Суду у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 червня 2021 року у справі № 761/12692/17 (провадження № 61-37390свп18)).

Відповідно до частин першої та другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Згідно зі статтею 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

Отже, якщо майно належить особі не на праві особистої приватної власності, а разом з іншим співвласником на праві спільної сумісної власності, то розпорядження майном здійснюється за згодою останнього. Відсутність такої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення правочину щодо спільного майна свідчить про відсутність у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення такого правочину. У таких випадках відсутня воля власника спільного майна, на боці якого виступають обидва співвласники (подружжя), на вчинення правочину.

Згідно з частиною четвертою статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18 (провадження № 12-71гс20) зазначила, що «згідно із частиною першою статті 317 ЦК України права володіння, користування та розпоряджання своїм майном належать власнику. Якщо майно належить особі не на праві особистої приватної власності, а разом з іншим співвласником на праві спільної сумісної власності, то розпорядження майном здійснюється за згодою останнього. Відсутність такої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення правочину щодо спільного майна свідчить про відсутність у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення такого правочину. У таких випадках відсутня воля власника спільного майна, на боці якого виступають обидва співвласники (подружжя), на вчинення правочину. Водночас пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність. Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України при укладенні одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. При цьому наявність згоди одного з подружжя на укладення другим з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном наділяє його необхідним обсягом повноважень на вчинення такого правочину. З аналізу зазначених норм закону в їх взаємозв`язку можна зробити висновок, що презумпція розпорядження спільним майном одним з подружжя за згодою другого з подружжя встановлена саме на користь добросовісного набувача прав на таке майно. Тому укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. Подібні правові висновки викладені в постанові Верховного Суду України від 22.06.2017 у справі

№ 6-3058цс16. Водночас із зазначеної постанови випливає, що для визнання договору недійсним суду слід також встановити недобросовісність того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна. Велика Палата Верховного Суду вважає, що положення частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України з урахуванням пункту 6 статті 3 ЦК України спрямовані на захист прав саме добросовісного набувача, а тому саме в разі його недобросовісності договір може бути визнаний недійсним. Тому Велика Палата Верховного Суду відступає від зазначеного висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України від 22.06.2017 у справі № 6-3058цс16. Сформульовані вище висновки частково не узгоджуються з висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.11.2018 у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18), що закон не пов`язує наявність чи відсутність згоди всіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи - контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору. Тому Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку, наведеного в зазначеній постанові, шляхом уточнення, що можливість визнання недійсним договору щодо розпорядження майном, яке перебуває в спільній власності, залежить від встановлення недобросовісності третьої особи - контрагента за таким договором».

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 січня 2024 року у справі № 523/14489/15-ц (провадження № 14-22цс20) розвиваючи висновок, сформульований у постанові від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18 (провадження № 12-71гс20), вказала, що презумпція розпорядження спільним майном одним із подружжя за згодою другого з подружжя встановлена саме на користь добросовісного набувача прав на таке майно. Тому укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той із подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

За змістом частини першої статті 225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

В справі про оспорювання правочину, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, позивач має довести не тільки стан фізичної особи в момент вчинення правочину (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо), але й те що під впливом такого стану фізична особа не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними.

Висновок про тимчасову недієздатність учасника такого правочину слід робити, перш за все, на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину (див. постанову Верховного Суду України від 29 лютого 2012 року в справі № 6-9цс12).

Правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання. Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов`язки з моменту вчинення цього правочину (стаття 241 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 232 ЦК України правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним.

Для кваліфікації правочину як вчиненого внаслідок зловмисної домовленості потрібно встановити, що: від імені однієї зі сторін правочину діяв представник, хоча й не виключаються випадки, коли від імені обох сторін виступають представники; зловмисна домовленість і вчинення правочину з іншою стороною відбулася на підставі наявних повноважень представника; існував умисел в діях представника щодо зловмисної домовленості; настали несприятливі наслідки для особи, яку представляють; існує причинний зв`язок між зловмисною домовленістю і несприятливими наслідками для особи, яку представляють. Укладення договору купівлі-продажу у ситуації, коли від імені продавця діє представник, із іншою стороною - покупцем (родичем представника продавця) саме по собі не свідчить, що мала зловмисна домовленість представника з покупцем, умислу представника, домовленості сторін оспорюваного договору для переслідування власних інтересів всупереч інтересам продавця. Неотримання продавцем грошових коштів за договором купівлі-продажу, укладеним продавцем, від імені якого діяв представник, не свідчить про недійсність договору, оскільки невиконання чи неналежне виконання зобов`язань, що виникли на підставі оспорюваного договору, не є підставою для визнання його недійсним (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 24 лютого 2025 року у справі № 504/3085/20 (провадження № 61-17178сво23)).

Відповідно до статті 249 ЦК України особа, яка видала довіреність, за винятком безвідкличної довіреності, може в будь-який час скасувати довіреність або передоручення.

Основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, диспозитивність (пункт 5 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд(частина перша, третя статті 13 ЦПК України).

У цивільному судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на суд обов`язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин), та позбавляє можливості ініціювати судове провадження. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача. Отже, кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів (див. постанову Верховного Суду від 02 червня 2022 року в справі № 602/1455/20).

Диспозитивність - один з базових принципів судочинства, керуючись яким, позивач самостійно вирішує, які позовні вимоги заявляти. Суд позбавлений можливості формулювати позовні вимоги замість позивача. Якщо особою заявляється належна позовна вимога, яка може її ефективно захистити, суди не повинні відмовляти у її задоволенні виключно з формальних міркувань. Така відмова призведе до необхідності особи повторно звертатись до суду за захистом своїх прав (які при цьому могли бути ефективно захищені), що невиправдано затягне вирішення справи по суті (див. пункт 118 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року в справі № 914/2350/18 (914/608/20) (провадження № 12-83гс21)).

Диспозитивність - один з основних принципів судочинства, на підставі якого учасник справи самостійно вирішує чи оскаржувати рішення суду першої інстанції в апеляційному (касаційному) порядку та в яких межах (див. постанови Верховного Суду від 21 червня 2023 року у справі № 757/42885/19-ц та від 22 листопада 2023 року у справі № 465/6549/16-ц).

У справі, що переглядається:

ОСОБА_1 та ОСОБА_3 (батько), правонаступниками якого ОСОБА_5 та ОСОБА_3 , звернулись до суду з позовом про визнання правочину недійсним, витребування майна з чужого незаконного володіння та визнання права власності; позивачами зазначено наступні підстави визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним: відсутність згоди іншого подружжя на вчинення правочину; вчинення правочину ОСОБА_3 (батько), який був дієздатною фізичною особою, однак у момент його вчинення не усвідомлював значення своїх дій та (або) не міг керувати ними; вчинення правочину, у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною;

суд першої інстанції задовольнив позов частково, визнав недійсним договір купівлі-продажу квартири від 05 травня 2017 року на підставі статей 225 232 ЦК України та застосував наслідки його недійсності шляхом повернення сторін у попереднє становище, що існувало до укладення договору; рішення суду, зокрема, в частині відмови у витребуванні майна з чужого незаконного володіння позивачі не оскаржили;

апеляційний суд за апеляційною скаргою ОСОБА_3 (син) рішення суду першої інстанції скасував та ухвалив нове судове рішення про відмову у задоволенні позову. Виходив з того, що:

ОСОБА_1 не надавала згоди на укладення її колишнім чоловіком ОСОБА_3 (батько) договору купівлі-продажу спірної квартири, а тому її вимоги в цій частині є обґрунтованими. Проте вважав, що відсутність згоди іншого подружжя на вчинення правочину не може бути підставою для задоволення позову, оскільки позивачем пропущена позовна давність;

в частині доводів позивачів про неможливість усвідомлення та керування своїми діями ОСОБА_3 (батько) у період укладення оскаржуваного правочину, а також наявності зловмисної домовленості відповідачів апеляційний суд вважав їх недоведеними;

вимогу про застосування наслідків недійсного правочину у вигляді повернення становища, що існувало до укладення договору купівлі-продажу від 05 травня 2017 року, ОСОБА_1 не заявляла;

довіреність від 03 жовтня 2016 року, яка була видана ОСОБА_3 (батько) на ім`я ОСОБА_3 (син) не визнана недійсною у судовому порядку, оскільки ухвалою Солом`янського районного суду м Києва від 03 лютого 2021 року у справі № 760/23439/19 провадження закрито. Спірна квартира перебуває у власності ОСОБА_4 на підставі договору дарування від 03 серпня 2018 року, а не оскаржуваного договору. Тому визнання недійсним договору купівлі-продажу від 05 травня 2017 року із застосуванням наслідків недійсності правочину, передбачених статтею 216 ЦК України, а саме реституції як способу захисту цивільного права, не буде ефективним способом захисту і не призведе до відновлення порушеного права позивачів, а саме повернення спірної квартири у їх власність (як попередніх власників), оскільки така вимога може бути заявлена лише стороні оспорюваного правочину, яким ОСОБА_4 на час розгляду справи не є;

касаційний суд погоджується з висновками апеляційного суду щодо відсутності підстав вважати, що ОСОБА_3 (батько) не міг усвідомлювати та керувати своїми діями ОСОБА_3 (батько) у період укладення оскаржуваного правочину, а також наявності зловмисної домовленості відповідачів, враховуючи, що: згідно з висновком судово-психіатричного експерта № 241 від 23 квітня 2019 року ОСОБА_3 перебував у стані тимчасового порушення психічного стану в період часу з 24 вересня 2016 року по 07 жовтня 2016 року, а оспорюваний договір купівлі-продажу укладений 05 травня 2017 року; ОСОБА_3 (батько) не скасував довіреність до моменту укладення оспорюваного договору, а 02 лютого 2018 року подав нотаріусу заяву про визнання вчиненого правочину та проведення розрахунку, у якій він зазначав, що жодних претензій будь-якого характеру щодо укладеного договору купівлі-продажу від 05 травня 2017 рок він не має; висновок суду першої інстанції, що ОСОБА_3 і після з 2016 року міг перебувати у стані тимчасового порушення психічного стану обумовленого «Органічним ураженням головного мозку» ґрунтується на припущенні; укладення договору купівлі-продажу у ситуації, коли від імені продавця діє представник, із іншою стороною - покупцем (родичем представника продавця) саме по собі не свідчить, що мала зловмисна домовленість представника з покупцем, умислу представника, домовленості сторін оспорюваного договору для переслідування власних інтересів всупереч інтересам продавця; неотримання продавцем грошових коштів за договором купівлі-продажу, укладеним продавцем, від імені якого діяв представник, не свідчить про недійсність договору, оскільки невиконання чи неналежне виконання зобов`язань, що виникли на підставі оспорюваного договору, не є підставою для визнання його недійсним;

правильним є висновок апеляційного суду, що вимогу про застосування наслідків недійсного правочину у вигляді повернення становища, що існувало до укладення договору купівлі-продажу від 05 травня 2017 року, позивачі не заявляли, а згідно з частиною п`ятою статті 216 ЦК України суд з власної ініціативи може застосувати наслідки недійсності лише нікчемного правочину;

разом з тим, за обставин цієї справи помилковим є висновок апеляційного суду про обґрунтованість позовних вимог в частині визнання недійсним правочину у зв`язку з тим, що ОСОБА_1 не надавала згоди на укладення її колишнім чоловіком ОСОБА_3 (батько) договору купівлі-продажу спірної квартири. Суд не врахував, що можливість визнання недійсним договору щодо розпорядження майном, яке перебуває в спільній власності, залежить від встановлення недобросовісності третьої особи - контрагента за таким договором. Суди не встановили обставин, які б свідчили про те, що ОСОБА_4 (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про відсутність у продавця необхідних повноважень на укладення такого правочину. Позивачі на такі обставини не посилались, не містить доводів в цій частині і касаційна скарга ОСОБА_1 ;

апеляційний суд не звернув уваги, що за змістом позову у цій справі вимога про недійсність правочину заявлена позивачами як підстава вимоги про витребування спірної квартири до ОСОБА_4 , а тому необґрунтованим є висновок суду, що така вимога є неефективною і не призведе до відновлення порушеного права позивачів, а саме повернення спірної квартири у їх власність (як попередніх власників). Неоскарження позивачами рішення суду про відмову у позові в частині витребування майна не є підставою для кваліфікації вимоги про недійсність правочину неефективною на стадії апеляційного перегляду справи. Проте апеляційний суд розглянув всі доводи позивачів по суті спору про недійсність правочину, а тому зазначене не призвело до неправильного вирішення справи;

оскільки відсутні підстави для задоволення позовних вимог в оскарженій частині через їх необґрунтованість, немає підстав і для вирішення питання про застосування позовної давності за заявою ОСОБА_4 .

З огляду на викладене, постанову апеляційного суду в зазначеній частині належить змінити в мотивувальній частині.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, а також необхідності врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2024 року у справі № 523/14489/15-ц (провадження № 14-22цс20) та Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 24 лютого 2025 року у справі № 504/3085/20 (провадження № 61-17178сво23), дають підстави для висновку, що постанова апеляційного суду в оскарженій частині частково ухвалена без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, постанову апеляційного суду в оскарженій частині змінити в мотивувальній частині, а в іншій частині - залишити без змін.

Оскільки судове рішення змінено тільки в частині мотивів прийняття, то розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись статтями 400 402 410 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного суду від 04 жовтня 2023 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання недійсним договору купівлі-продажу, застосування наслідків недійсності правочину змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Д. А. Гудима

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

П. І. Пархоменко