Постанова

Іменем України

18 березня 2020 року

м. Київ

справа № 761/13050/15-ц

провадження № 61-17917св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),

суддів: Карпенко С. О., Кузнєцова В. О., Луспеника Д. Д., Погрібного С. О.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Надра»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра», подану уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Стрюковою Іриною Олександрівною, на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 23 січня 2017 року у складі судді Притули Н. Г. та рішення Апеляційного суду міста Києва від 28 березня 2017 року у складі колегії суддів: Кравець В. А., Махлай Л. Д., Мазурик О. Ф. і касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Апеляційного суду міста Києва від 28 березня 2017 року,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У травні 2015 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом, який уточнила у процесі розгляду справи, до Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» (далі - ПАТ «КБ «Надра», банк) про стягнення ненарахованої та невиплаченої оплати праці за роботу у вихідні дні, компенсації втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати та середнього заробітку за час затримки розрахунку. Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилалася на те, що до 13 лютого 2009 року вона працювала у Відкритому акціонерному товаристві «Комерційний банк «Надра» (далі - ВАТ «КБ «Надра»), правонаступником якого є ПАТ «КБ «Надра», на посаді менеджера проекту Центру ефективності роботи ребрендованих площадок продажу Департаменту змін та інновацій роздрібної мережі Генерального Департаменту дистриб`юції. Письмовим розпорядженням ВАТ «КБ «Надра» від 06 січня 2009 року № 3 «Про впровадження нового продукту на площадках продажу» було передбачено впровадження нового продукту «Від тисячі до мільйона один крок» з 12 по 28 січня 2009 року та направлено її у відрядження до Кримського регіонального управління ВАТ «КБ «Надра». В період з 12 по 28 січня 2009 року вихідними днями були: 17, 18, 24, 25 числа місяця, проте в ці дні вона виконувала трудові обов`язки з участі у проведенні семінарів. Відповідач не здійснив оплату праці за роботу у вихідні дні в подвійному розмірі, не надав інших днів відпочинку, а при звільненні її з роботи не виплатив компенсації за роботу у вказані дні. Враховуючи викладене,ОСОБА_1 просила стягнути з ПАТ «КБ «Надра» на свою користь компенсацію за роботу у вихідні дні в розмірі 1 251,06 грн, компенсацію втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати - 995,84 грн, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні - 246 924,02 грн.

Справа розглядалася судами неодноразово.

Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 23 січня 2017 року позов задоволено частково. Стягнуто з ПАТ «КБ «Надра» на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію за роботу у вихідні дні в січні 2009 року в сумі 1 251,04 грн, компенсацію (індексацію) втрати частини заробітної плати - 995,83 грн, середній заробіток за час затримки розрахунку - 246 767,51 грн, а всього 249 014,51 грн (суми стягнуті без відрахування обов`язкових податків та зборів).

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що при звільнені позивача з роботи ПАТ «КБ «Надра» не провело з нею розрахунку у повному обсязі, а тому в неї виникло право на отримання вищезазначених виплат.

Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 28 березня 2017 року апеляційну скаргу уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «КБ «Надра» Стрюкової І. О. задоволено частково. Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 23 січня 2017 року в частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку змінено, зменшено розмір стягнутої суми з 246 767,83 грн до 12 338,39 грн. Зазначено, що загальна сума, яка підлягає стягненню, складає 14 585,26 грн. В іншій частині рішення залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, місцевий суд дійшов законного й обґрунтованого висновку про те, що банк, порушивши вимоги трудового законодавства, не здійснив виплати належних звільненому працівнику сум у строки, визначені статтею 116 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України). Зменшуючи розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, суд застосував принцип співмірності визначення такої заборгованості з урахуванням розміру недоплаченої позивачу суми та істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника. Протягом більше п`яти років після звільнення з роботи позивач не заявляла про неправильність здійсненого з нею розрахунку та наявність невиплачених їй роботодавцем на день звільнення сум. Крім того, після звільнення ОСОБА_1 з роботи 13 лютого 2009 року вона знову була прийнята на роботу в ПАТ «КБ «Надра» 23 березня 2009 року.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційних скарг, позиції інших учасників справи.

У квітні 2017 року уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «КБ «Надра» Стрюкова І. О. подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 23 січня 2017 року та рішення Апеляційного суду міста Києва від 28 березня 2017 року в частині стягнення грошової компенсації за роботу у вихідні дні в сумі 1 251,04 грн, компенсації (індексації) втрати частини заробітної плати - 995,83 грн і ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

Касаційна скарга уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «КБ «Надра» Стрюкової І. О. мотивована тим, що позивач не довела фактів її перебування з 12 по 28 січня 2009 року у відрядженні в Кримському регіональному управлінні ВАТ «КБ «Надра» та залучення її до роботи у вихідні дні. Сам факт наявності розпорядження від 06 січня 2009 року № 3 не створює для банку наслідків порушення статей 71 72 КЗпП України, оскільки доказів про перебування позивача у відрядженні та про роботу у вихідні дні матеріали справи не містять. Зазначене відповідає висновку Верховного Суду України, викладеному в постанові від 21 жовтня 2015 року в аналогічній справі № 6-176цс15, в якій зазначено, що наявність розпоряджень не дає підстав стверджувати про порушення прав працівника щодо невиплати грошової компенсації за його роботу у вихідні дні, тому відсутні підстави для задоволення позову. Судами неправильно розраховано середньоденну заробітну плату позивача і, відповідно, розрахунок інфляційних втрат та не застосовано до спірних правовідносин статтю 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

У квітні 2017 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Апеляційного суду міста Києва від 28 березня 2017 року і залишити без змін рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 23 січня 2017 року.

Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 мотивована тим, що апеляційний суд неправильно визначив суму середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, не звернув уваги на те, що позовні вимоги про стягнення компенсації за роботу у вихідні дні були задоволені рішенням суду першої інстанції не повністю та зменшено суму середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Також апеляційний суд на врахував правових висновків Верховного Суду України, які наведені в аналогічних справах, та неправильно застосував норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини.

У серпні 2017 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 подав заперечення на касаційну скаргу уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «КБ «Надра» Стрюкової І. О., в якому просив відмовити в її задоволенні, посилаючись на безпідставність та необґрунтованість доводів скарги. Саме на роботодавця покладено обов`язок здійснювати облік виконаної працівником роботи, виплачувати йому заробітну плату та інші виплати. Фактичний розрахунок з позивачем не проведений, порушення її трудових прав триває, тому місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні. Постанова Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року у справі № 6-176цс15 не має преюдиційного значення для цієї справи, оскільки в ній встановлено інші фактичні обставини. Стягнуті на користь позивача кошти належать до заробітної плати та пов`язані з оплатою праці, тому до спірних правовідносин не підлягає застосуванню стаття 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 03 травня 2017 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «КБ «Надра» Стрюкової І. О., а ухвалою від 05 травня 2017 року - за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 .

Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

02 травня 2018 року справу № 761/13050/15-ц Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 листопада 2018 року справу призначено до судового розгляду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 січня 2019 року касаційне провадження в цій справі було зупинене до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 761/9584/15-ц за позовом ОСОБА_4 до ПАТ «КБ «Надра» про стягнення заробітної плати за роботу у вихідні дні, компенсації втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушення строків її виплати та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за касаційною скаргою представника ОСОБА_4 - ОСОБА_2 на рішення Апеляційного суду міста Києва від 12 вересня 2017 року та за касаційною скаргою ПАТ «КБ «Надра», поданою уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «КБ «Надра» Стрюковою І. О., на заочне рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 28 травня 2015 року та рішення Апеляційного суду міста Києва від 12 вересня 2017 року.

Постановою Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, яка оприлюднена в Єдиному державному реєстрі судових рішень 04 березня 2020 року, касаційні скарги ПАТ «КБ «Надра» та ОСОБА_4 задоволено частково. Рішення Апеляційного суду міста Києва від 12 вересня 2017 року змінено, викладено його мотивувальну частину в редакції цієї постанови, викладено абзаци третій і четвертий його резолютивної частини у такій редакції: «Зменшити стягнутий з ПАТ «КБ «Надра» на користь ОСОБА_4 розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку з 451 148,27 грн до 11 000,00 грн. Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 28 травня 2015 року в частині зазначення загальної суми, яка підлягає стягненню з ПАТ «КБ «Надра» на користь ОСОБА_4 , змінити з 456 524,21 грн на 16 375,94 грн». В іншій частині рішення Апеляційного суду міста Києва від 12 вересня 2017 року залишено без змін. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 березня 2020 року поновлено касаційне провадження у справі № 761/13050/15-ц.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ». Пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права (частина друга статті 389 ЦПК України в редакції, чинній до 08 лютого 2020 року).

Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України в редакції, чинній до 08 лютого 2020 року, під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційні скарги підлягають частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до статті 213 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень (далі - ЦПК України 2004 року), рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 214 ЦПК України 2004 року).

Згідно з частиною першою статті 303 та частиною першою статті 304 ЦПК України 2004 року під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи судом першої інстанції, з винятками і доповненнями, встановленими цією главою.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення в повній мірі не відповідають.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Статтею 21 КЗпП України передбачено, що трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Судами встановлено, що ОСОБА_1 ( після реєстрації шлюбу 18 вересня 2010 року змінила прізвище на ОСОБА_1 працювала у ВАТ «КБ «Надра» на посаді менеджера проекту Центру ефективності роботи ребрендованих площадок продажу Департаменту змін та інновацій роздрібної мережі Генерального Департаменту дистриб`юції.

Розпорядженням ВАТ «КБ «Надра» від 06 січня 2009 року № 3 «Про впровадження нового продукту на площадках продажу» (далі - Розпорядження) передбачено впровадження нового продукту «Від тисячі до мільйону один крок» з 12 по 28 січня 2009 року.

За пунктом 1.1. Розпорядження було зобов`язано начальника управління розвитку персоналу Департаменту управління персоналом ОСОБА_8 . та керівника центру ефективності роботи ребрендованих площадок продажу Департаменту змін та інновацій роздрібної мережі ОСОБА_9 направити співробітників згідно з додатком 1.

В додатку 1 до Розпорядження визначено місце проведення семінарів, дата їх проведення, особу, яка їх проводить. В зазначеному додатку позивач вказана як особа, яка в період з 12 по 28 січня 2009 року проводить семінари в Кримському Регіональному управлінні ВАТ КБ «Надра».

Неробочими днями у зазначений період були: 17, 18, 24, 25 січня 2009 року.

Відповідно до звіту за операціями по поточному (картковому) рахунку ОСОБА_1 у грудні 2008 року їй виплачена заробітна плата в розмірі 2 883,70 грн, в січні 2009 року - 2 629,88 грн. Крім того, 09 січня 2009 року на її рахунок зараховані кошти на відрядження в розмірі 7 010 грн.

За таких обставин мало місце залучення ОСОБА_1 відповідачем до виконання робіт у вихідні дні 17, 18, 24, 25 січня 2009 року та виконання позивачем робіт відповідно до Розпорядження. При цьому відповідач не здійснив облік виконання позивачем робіт у вихідні дні, у зв`язку з чим не нарахував і не виплатив позивачу заробітну плату за роботу в ці дня і не надав інших днів відпочинку.

Згідно пунктами 1.3.1, 4.1, 4.3 «Правил оформлення службових відряджень та обліку витрат на відрядження в системі ВАТ КБ «Надра» працівники банку можуть направлятися у службові відрядження з наступною метою: а) вирішення виробничих питань: перевірка роботи структурних підрозділів банку; поїздка по виробничих питаннях; участь у нарадах, конференціях, отримання та надання інформаційно-консультативних послуг; б) з метою навчання у виробничих потребах; в) з інших питань, пов`язаних із діяльністю банку. Відрядженому працівникові перед від`їздом у відрядження видається грошовий аванс у межах суми, визначеної на оплату проїзду, наймання жилого приміщення і добові. Аванс у готівковій або безготівковій (при використанні особистої пластикової картки) формі або витратний ліміт (при використанні корпоративної пластикової картки) виплачується або встановлюється, щонайменше, за один день до початку відрядження.

Пунктом 3.1 Колективного договору між адміністрацією та трудовим колективом ВАТ КБ «Надра» від 31 липня 2007 року (далі - Колективний договір) для працівників банку встановлено п`ятиденний робочий тиждень з двома вихідними днями.

Адміністрація зобов`язується здійснювати оплату праці працівників за роботу у святкові та неробочі дні у подвійному розмірі, що зазначається у наказі, або за бажанням працівника, що працював у святковий чи неробочий день, йому може бути наданий інший день відпочинку у визначений ним день (пункт 4.7 Колективного договору).

Згідно з пунктом 5.1.2 Колективного договору працівникам банку встановлюються наступні гарантії, компенсації, пільги при відрядженні працівників: якщо датою відрядження є вихідний день, то після повернення з відрядження надається інший день відпочинку; якщо працівник спеціально відряджається для роботи у вихідні або святкові й неробочі дні, то йому виплачується компенсація за роботу в ці дні в розмірі, визначеному чинним законодавством України.

При виконанні трудових обов`язків у вихідний день: таким працівникам за згодою сторін надається інший день відпочинку або грошова компенсація у подвійному розмірі, про що обов`язково зазначається в наказі (пункт 5.1.10 Колективного договору).

Відповідно до частин першої, другої статті 94 КЗпП України заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства, установи, організації і максимальним розміром не обмежується.

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу.

За змістом частини другої статті 2 Закону України «Про оплату праці» в структурі заробітної плати передбачена додаткова заробітна плата, яка є винагородою за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, встановлені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій.

Відповідно до пункту 2.1.6 Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженої наказом Держкомстату України від 13 січня 2004 року № 5, фонд основної заробітної плати включає нарахування винагороди за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадових обов`язків). До його складу належить оплата праці за час перебування у відрядженні.

Статтею 72 КЗпП України передбачено, що робота у вихідний день може компенсуватися, за згодою сторін, наданням іншого дня відпочинку або у грошовій формі у подвійному розмірі. Оплата за роботу у вихідний день обчислюється за правилами статті 107 цього Кодексу.

Згідно зі статтею 107 КЗпП України робота у святковий і неробочий день оплачується у подвійному розмірі: 1) відрядникам - за подвійними відрядними розцінками; 2) працівникам, праця яких оплачується за годинними або денними ставками, - у розмірі подвійної годинної або денної ставки; 3) працівникам, які одержують місячний оклад, - у розмірі одинарної годинної або денної ставки зверх окладу, якщо робота у святковий і неробочий день провадилася у межах місячної норми робочого часу, і в розмірі подвійної годинної або денної ставки зверх окладу, якщо робота провадилася понад місячну норму. Оплата у зазначеному розмірі провадиться за години, фактично відпрацьовані у святковий і неробочий день. На бажання працівника, який працював у святковий і неробочий день, йому може бути наданий інший день відпочинку.

Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний у день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 КЗпП України.

Згідно з частиною першою статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.

Наказом ВАТ «КБ «Надра» від 13 лютого 2009 року № 88-п ОСОБА_1 звільнено з роботи на підставі пункту 1 статті 36 КЗпП України (за угодою сторін) з 13 лютого 2009 року.

Відповідно до пункту 8 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок № 100), нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. У разі коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді. Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.

На підставі вказаної норми Порядку № 100 та наданих відповідачем доказів, а саме розрахункових листків за грудень 2008 року та січень 2009 року (два останніх місяці роботи позивача перед звільненням) суд першої інстанції здійснив розрахунок невиплаченої позивачу заробітної плати за роботу у вихідні дні у подвійному розмірі - 1 251,04 грн.

Статтею 33 Закону України «Про оплату праці» передбачено, що в період між переглядом розміру мінімальної заробітної плати індивідуальна заробітна плата підлягає індексації згідно з чинним законодавством.

Компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати провадиться відповідно до індексу зростання цін на споживчі товари і тарифів на послуги у порядку, встановленому чинним законодавством (стаття 34 Закону України «Про оплату праці»).

Статтею 1 Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» визначено, що індексація грошових доходів населення - це встановлений законами та іншими нормативно-правовими актами України механізм підвищення грошових доходів населення, що дає можливість частково або повністю відшкодовувати подорожчання споживчих товарів і послуг.

Згідно з частиною першою статті 2 Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані ними в гривнях на території України і які не мають разового характеру, в тому числі оплата праці (грошове забезпечення).

Дія Положення про порядок компенсації працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням термінів її виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20 грудня 1997 року № 1427, поширюється на підприємства, установи та організації усіх форм власності і господарювання і застосовується в усіх випадках порушення встановлених термінів виплати заробітної плати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи). Компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням термінів її виплати провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати заробітної плати, нарахованої працівникові за період роботи, якщо індекс цін на споживчі товари і тарифів на послуги за цей період зріс більш як на один відсоток.

Індексація є складовою частиною заробітної плати, є додатковою заробітною платою і, в разі порушення законодавства про оплату праці в частині її виплати, працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому індексації заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 21 травня 2014 року у справі № 6-643цс14 , несвоєчасно виплачена працівнику сума заробітної плати за роботу у вихідні дні підлягає індексації.

Встановивши порушення прав позивача в частині оплати заробітної плати, суди попередніх інстанцій дійшли висновку про стягнення з відповідача на користь позивача індексації коштів, які повинні бути виплачені за роботу у вихідні дні в сумі 995,83 грн (1 251,04 грн х 79,6 % індексації). Нарахування індексації проведено відповідно до заявлених у позовній заяві вимог за період з березня 2009 року по травень 2015 року.

Рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 05 лютого 2015 року № 26 з 06 лютого 2015 року розпочато процедуру виведення ПАТ «КБ «Надра» з ринку шляхом запровадження в ньому тимчасової адміністрації. Тимчасову адміністрацію запроваджено строком на три місяці з 06 лютого по 05 травня 2015 року включно.

Рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 23 квітня 2015 року № 85 продовжено здійснення тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Надра» по 05 червня 2015 року (включно).

Постановою Правління Національного банку України від 04 червня 2015 року № 356 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «КБ «Надра» виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення від 05 червня 2015 року № 113, згідно з яким було розпочато процедуру ліквідації ПАТ «КБ «Надра» та призначено уповноваженою особою Фонду на ліквідацію ПАТ «КБ «Надра» провідного професіонала з питань врегулювання неплатоспроможності банків відділу запровадження процедури тимчасової адміністрації та ліквідації департаменту врегулювання неплатоспроможності банків Стрюкову І. О. строком на 1 рік з 05 червня 2015 року до 04 червня 2016 року включно.

На підставі пункту 2 частини п`ятої статті 12, частини першої статті 35, частини п`ятої статті 44, частини третьої статті 48 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» виконавча дирекція Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийняла рішення від 28 квітня 2016 року № 616 про продовження строків здійснення процедури ліквідації ПАТ «КБ «Надра» строком на два роки до 04 червня 2018 року включно.

Висновки за результатами розгляду касаційних скарг.

Суди попередніх інстанцій встановили, що мало місце як залучення відповідачем позивача до виконання відповідних робіт у вищезазначені вихідні дні, так і виконання позивачем цих робіт у ці вихідні дні, заробітну плату за які відповідач не нарахував та не виплатив позивачу. Інші дні відпочинку позивачу не надавалися. При звільненні позивача відповідач не здійснив йому оплати вказаної роботи. Тому законним і обґрунтованим є висновок судів першої та апеляційної інстанцій щодо порушення права позивача на оплату праці.

Враховуючи викладене, суди також дійшли обґрунтованого висновку про стягнення з роботодавця на користь звільненого працівника заробітної плати за роботу у вихідні дні в січні 2009 року в сумі 1 251,04 грн, виходячи з подвійного розміру середньоденної заробітної плати позивача, та компенсації (індексації) втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати в сумі 995,83 грн.

Доводи відповідача цих висновків не спростовують та зводяться до незгоди з установленими судами обставинами справи.

Зокрема, аргументи відповідача на те, що середньоденну заробітну плату розраховано неправильно, обґрунтовано спростовані судом апеляційної інстанції з посиланням на норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини.

Згідно з вищенаведеними розрахунковими листками за грудень 2008 року та січень 2009 року (два останніх місяці роботи позивача перед звільненням), які надані суду відповідачем, позивачу нараховано заробітну плату в розмірі 3 515,64 грн за фактично відпрацьовані 23 робочі дні у грудні 2008 року та 3 208,82 грн за фактично відпрацьовані 20 робочих днів у січні 2009 року.

Саме з таких обставин, встановлених на підставі наданих банком доказів, виходили суди при здійсненні розрахунків заробітної плати за роботу у вихідні дні та компенсації (індексації) втрати частини заробітної плати.

При цьому місцевий суд обґрунтовано відхилив надану відповідачем довідку про доходи ОСОБА_1 за грудень 2008 року та січень 2009 року, оскільки вона не відповідає здійсненим нарахуванням. Тобто суд дав оцінку цьому доказу з додержанням вимог статті 212 ЦПК України 2004 року.

Доводи уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «КБ «Надра» про те, що до спірних правовідносин безпідставно не застосовано статтю 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», є неспроможними, з огляду на таке.

Згідно з пунктом 3 частини шостої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» обмеження, встановлене пунктом 1 частини п`ятої цієї статті, не поширюється на зобов`язання банку щодо виплати заробітної плати, авторської винагороди, відшкодування шкоди, заподіяної життю та здоров`ю працівників банку.

Зобов`язання банку, передбачені пунктами 2, 6 частини шостої цієї статті, виконуються банком у межах його фінансових можливостей у порядку, встановленому нормативно-правовими актами Фонду. Однак виплата заробітної плати не обмежується і не пов`язується з фінансовими можливостями банку, оскільки вона передбачена пунктом 3 частини шостої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

Такий правовий висновок зроблений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 05 червня 2018 року у справі № 274/3529/16-ц.

Початок процедури ліквідації банку, про наслідки якої зазначено у статтях 46, 48 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», не тягне за собою обмеження прав працівників (колишніх працівників) такого банку на отримання заробітної плати відповідно до пункту 3 частини шостої статті 36 Закону про гарантування вкладів. Крім того, статтею 43 Конституції України гарантоване право на своєчасне одержання винагороди за працю, яке захищається законом. Це право кореспондується з вимогами статті 97 та гарантіями статті 233 КЗпП України, статті 21 Закону України «Про оплату праці».

Таким чином, запровадження в банківській установі тимчасової адміністрації чи початок її ліквідації не може бути підставою для відмови у захисті судом права працівника щодо виплати заробітної плати.

Крім того, грошова компенсація за роботу у вихідні дні мала бути виплачена позивачу у 2009 році, тобто ще задовго до запровадження процедури ліквідації банку.

Разом з тим відповідно до висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 362/7975/15-ц (провадження № 61-8798св18), від 29 серпня 2018 року у справі № 127/10129/17 (провадження № 14-254цс18), обмеження, встановлені статтею 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», поширюються також і на вимоги до банку, в якому запроваджена тимчасова адміністрація або розпочата ліквідація, про стягнення відшкодування, виходячи із середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, які за своєю природою хоч і стосуються відповідальності роботодавця за несвоєчасне виконання зобов`язань з оплати праці, проте не є вимогами про стягнення заробітної плати.

У постанові від 30 січня 2019 року у справі № 910/4518/16 (провадження № 12-301гс18) Верховний Суд, погодившись з висновком Верховного Суду України від 30 листопада 2016 року у справі № 226/168/15-ц (провадження № 6-1121цс16), ще раз підтвердив відмінність вимог про стягнення заробітної плати та вимог про стягнення з роботодавця відшкодування, виходячи із середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Відповідно до частини першої статті 94 КЗпП України заробітною платою є винагорода, яка виплачується працівникові за виконану ним роботу. Відшкодування, яке сплачується за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, не відповідає цим ознакам заробітної плати, оскільки виплачується не за виконану працівником роботу, а за затримку розрахунку при звільненні. Тому відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, хоча і розраховується, виходячи із середнього заробітку працівника, однак не є заробітною платою.

З огляду на це задоволення позову про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не допускає стягнення з відповідача коштів в інший спосіб, аніж це передбачено Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Відповідно до пункту 7 частини 1 статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» такі вимоги підлягають задоволенню в сьому чергу.

Відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України треба розраховувати з дня, наступного за днем, коли роботодавець мав здійснити розрахунок з працівником, до дня, що передує запровадженню тимчасової адміністрації банку.

Згідно з частиною другою статті 233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Як зазначено вище, відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, хоча і розраховується, виходячи із середнього заробітку працівника, однак не є заробітною платою. Водночас, звернення працівника про стягнення відшкодування пов`язане з порушенням законодавства про оплату праці, а відповідно до статті 238 КЗпП України при розгляді трудових спорів у питаннях про грошові вимоги, крім вимог про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи (стаття 235 КЗпП України), орган, який розглядає спір, має право винести рішення про виплату працівникові належних сум без обмеження будь-яким строком.

Оскільки розрахунок з позивачем мав бути здійснений відповідачем 13 лютого 2009 року, а з 06 лютого 2015 року у відповідача запроваджено тимчасову адміністрацію, то розрахунок відшкодування відповідно до статті 117 КЗпП України слід було виконати за період з 14 лютого 2009 року до 05 лютого 2015 року включно.

Натомість суд першої інстанції стягнув середній заробіток за час затримки розрахунку в сумі 246 767,64 грн, здійснивши розрахунок, виходячи із середньоденної заробітної плати 156,38 грн, за період з 14 лютого 2009 року до 04 червня 2015 року, тобто належний період розрахунку збільшений на 119 днів. Суд апеляційної інстанції цієї помилки не виправив.

Зарозрахунком суду першоїінстанції, здійсненим виходячи з 1 578 днів прострочення роботодавцем, розмір відшкодування, визначений виходячи із середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, становив 246 767,64 грн. Отже, такий розрахунок має бути скоригований виходячи з того, що період, за який має здійснюватися нарахування, становить 1 578 - 119 = 1 459 днів. Таким чином, розмір відшкодування, визначений виходячи із середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, становить 246 767,64 х 1 459 : 1578 = 228 158,42 грн.

Згідно зі статтею 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Таким чином, закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку настає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

Однак встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.

Слід також мати на увазі, що працівник є слабшою, ніж роботодавець стороною у трудових правовідносинах. Водночас у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця.

Відповідно до частини першої статті 9 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) положення ЦК України застосовуються до врегулювання, зокрема трудових відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавствами. Таким чином, положення ЦК України мають застосовуватися субсидіарно для врегулювання трудових відносин. Такої ж за суттю позиції дотримувався і Верховний Суд України, зокрема у постанові від 11 листопада 2015 року у справі № 234/7936/14-ц (провадження № 6-2159цс15) та у постанові від 31 травня 2017 року у справі № 759/7662/15-ц (провадження № 6-1185цс16).

Пунктом 6 частини першої статті 3 ЦК України передбачено, що загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.

Законодавство України не передбачає обов`язок працівника звернутися до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні. Водночас у трудових правовідносинах працівник має діяти добросовісно, реалізуючи його права, що вимагає, зокрема частина третя статті 13 ЦК України, не допускаючи дії, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов`язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов`язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків.

Непоодинокими є випадки, коли працівник за наявності спору з роботодавцем щодо розміру належних при звільненні незначних сум тривалий час не звертається до суду, а в позовній заяві зазначає мінімальну суму простроченої роботодавцем заборгованості, яку, на думку позивача, суд точно стягне у повному обсязі. Проте метою таких дій працівника є не стягнення заборгованості з роботодавця, а стягнення з нього у повному обсязі відшкодування в розмірі середнього заробітку, тобто без будь-якого зменшення розміру останнього. Вказане є наслідком застосування підходу щодо неможливості суду зменшити розмір відшкодування, визначений, виходячи із середнього заробітку.

Відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця.

Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Відповідно до частини 1 статті 9 ЦК України така спрямованість притаманна і заходу відповідальності роботодавця, передбаченому статтею 117 КЗпП України.

Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою. Цій меті, насамперед, слугує стягнення збитків. Розмір збитків у момент правопорушення, зазвичай, ще не є відомим, а дійсний розмір збитків у більшості випадків довести або складно, або неможливо взагалі.

З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.

Зокрема, такими правилами є правила про неустойку (статті 549 - 552 ЦК України). Аби неустойка не набула ознак каральної санкції, діє правило частини 3 статті 551 ЦК України про те, що суд вправі зменшити розмір неустойки, якщо він є завеликим порівняно зі збитками, які розумно можна було б передбачити. Якщо неустойка стягується понад збитки (частина 1 статті 624 ЦК України), то вона також не є каральною санкцією, а носить саме компенсаційний характер. По-перше, вона стягується не понад дійсні збитки, а лише понад збитки у доведеному розмірі, які, як правило, є меншими за дійсні збитки. По-друге, для запобігання перетворенню неустойки на каральну санкцію суд має застосовувати право на її зменшення. Право суду на зменшення неустойки є проявом принципу пропорційності у цивільному праві.

Аналогічно, звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи із середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.

З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.

Верховний Суд України у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 дійшов висновку, що право суду зменшити розмір середнього заробітку, який має сплатити роботодавець працівникові за час затримки виплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України, залежить від таких чинників: наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум за трудовим договором на день звільнення; виникнення спору між роботодавцем та працівником після того, коли належні до виплати працівникові суми за трудовим договором у зв`язку з його звільненням повинні бути сплачені роботодавцем; прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу. Водночас Верховний Суд України зауважив, що разом з тим при розгляді даної справи необхідно взяти до уваги і такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини, за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати.

У вищевказаній постанові від 26 червня 2019 року Велика Палата Верховного Суду погодилася з таким висновком у тому, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.

Водночас, виходячи з мети відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, яка полягає у компенсації працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, і які розумно можна було б передбачити, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що, з одного боку, не всі чинники, сформульовані у зазначеному висновку, відповідають такій меті. Так, сама лише наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум; момент виникнення такого спору, прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника, істотність розміру недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком працівника не впливають на розмір майнових втрат, яких зазнає працівник у зв`язку з простроченням розрахунку. З іншого боку, істотним є період прострочення, хоча такий чинник у згаданій постанові Верховного Суду України не сформульований.

З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16, і зазначила, що, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи із середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Отже, з урахуванням конкретних обставин справи суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.

Такі правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-623цс18).

В цій справі позивач звернулася до суду з позовом у травні 2015 року, тобто зі спливом більш ніж шести років після звільнення з роботи, яке мало місце 13 лютого 2009 року.

За матеріалами справи суд апеляційної інстанції встановив, що під час звільнення позивач не заявляла про неправильність здійсненого з нею розрахунку, невиплату їй роботодавцем на день звільнення належних їй сум, не повідомляла роботодавця про наявність підстав для виплати їй компенсації за роботу у вихідні дні та про порушення у зв`язку з цим її трудових прав.

При цьому суди не встановили, що позивач не знала про своє право на отримання компенсації за роботу у вихідні дні.

Відповідач заперечував проти права позивача на компенсацію за роботу у вихідні дні, а тому факт порушення цього права та сума відповідної компенсації були встановлені лише під час судового розгляду.

Сума компенсації позивачу за роботу у вихідні дні (1 251,04 грн), яку встановили суди попередніх інстанцій, є більш ніж у сто разів меншою, ніж визначена сума середнього заробітку позивача за час затримки її виплати при звільненні (228 158,42 грн).

Визначаючи розмір відшкодування позивачу заробітку за час затримки розрахунку, суд апеляційної інстанції врахував встановлені обставини справи, а також неістотність невиплаченої працівнику при звільненні заробітної плати в розмірі 1 251,04 грн відносно суми середнього заробітку за час затримки розрахунку і вважав за справедливе застосувати принцип співмірності та зменшити вказаний розмір до 12 338,39 грн (5 % від встановленого судом розміру середнього заробітку).

Для приблизної оцінки розміру майнових втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, які розумно можна було б передбачити, на підставі даних Національного банку України про середньозважені ставки за кредитами в річному обчисленні за 2009-2015 роки можна розрахувати розмір сум, які працівник, недоотримавши належні йому кошти від роботодавця, міг би сплатити як відсотки, взявши кредит з метою збереження рівня свого життя.

З огляду на очевидну неспівмірність заявлених до стягнення сум середнього заробітку зі встановленим розміром заборгованості, характером цієї заборгованості, діями позивача та відповідача Верховний Суд вважає справедливим, пропорційним і таким, що відповідає обставинам цієї справи, які мають юридичне значення, та наведеним вище критеріям, розмір відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат у сумі 12 338,39 грн, визначеній апеляційним судом. Зазначена сума не відображає дійсного розміру майнових втрат позивача, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, а є лише орієнтовною оцінкою тих втрат, які розумно можна було би передбачити з урахуванням статистичних усереднених показників.

Тому у відповідній частині рішення суду апеляційної інстанції підлягає зміні шляхом викладення його мотивувальної частини в редакції цієї постанови.

Наведене узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у вищезгаданій постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-623цс18).

Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, касаційні скарги необхідно задовольнити частково та змінити рішення Апеляційного суду міста Києва від 28 березня 2017 року, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови, а в решті - залишити це рішення без змін.

Керуючись статтями 400 409 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра», подану уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Стрюковою Іриною Олександрівною, та касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Апеляційного суду міста Києва від 28 березня 2017 року змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

В іншій частині рішення Апеляційного суду міста Києва від 28 березня 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийВ. А. Стрільчук Судді:С. О. Карпенко В. О. Кузнєцов Д. Д. Луспеник С. О. Погрібний