Постанова

Іменем України

19 лютого 2020 року

м. Київ

справа № 761/22265/17

провадження № 61-5216св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Кузнєцова В. О.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Акціонерне товариство Комерційний Банк «ПриватБанк», ОСОБА_2 ,

третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю «Епсілон Бізнес»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 12 лютого 2019 року у складі колегії суддів: Сержанюка А. С., Сліпченка О. І., Сушко Л. П.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У червні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Акціонерного товариства Комерційний Банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк»), ОСОБА_2 , третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю «Епсілон Бізнес» (далі - ТОВ «Епсілон Бізнес»), про визнання недійсним договору іпотеки, посилаючись на те, що на підставі свідоцтва про право власності на житло від 09 серпня 2016 року він є співвласником квартири АДРЕСА_1 . У червні 2017 року банк подав до Шевченківського районного суду міста Києва позовну заяву про звернення стягнення на предмет іпотеки, зазначивши, що 30 січня 2008 року між Закритим акціонерним товариством Комерційний Банк «ПриватБанк» (далі - ЗАТ КБ «ПриватБанк), яке змінило назву на АТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_2 було укладено договір іпотеки № ДІ-251, предметом якого є майнові права на отримання у власність об`єкта інвестування, в тому числі на квартиру АДРЕСА_2 . Однак на час укладення вказаного правочину майнові права не могли бути предметом іпотеки. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив визнати недійсним договір іпотеки від 30 січня 2008 року № ДІ-251.

Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 28 листопада 2018 року у складі судді Притули Н. Г. позов задоволено частково. Визнано недійсним договір іпотеки від 30 січня 2008 року № ДІ-251, укладений між ЗАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Повєткіною Н. М. та зареєстрований в реєстрі за № 246, з наступними змінами, в частині передачі в іпотеку майнових прав на квартиру АДРЕСА_2 .

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що майнові права на спірну квартиру, співвласником якої є ОСОБА_1 , відповідно до положень Закону України «Про іпотеку» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, не могли бути предметом іпотеки, а відтак ОСОБА_2 неправомірно передала ЗАТ КБ «ПриватБанк» в іпотеку зазначені майнові права. На підставі викладеного суд дійшов висновку, що оспорюваний правочин є недійсними в силу статей 203 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) як такий, що укладений з порушенням вимог статті 5 Закону України «Про іпотеку» в редакції, чинній на час укладення договору іпотеки.

Постановою Київського апеляційного суду від 12 лютого 2019 року апеляційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» задоволено. Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 28 листопада 2018 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що стаття 5 Закону України «Про іпотеку» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, визначала предметом іпотеки об`єкт незавершеного будівництва або інше нерухоме майно, яке стане власністю іпотекодавця після укладення іпотечного договору. Тому передача ОСОБА_2 належних їй майнових прав на об`єкт незавершеного будівництва не суперечить ні положенням вказаного Закону, ні умовам договору іпотеки. Набувши право власності на частину квартири після вчинення оспорюваного правочину, позивач не надав будь-яких доказів на підтвердження порушення або невизнання його прав чи інтересів на час укладання договору. Крім цього, інші співвласники квартири - ОСОБА_4 і ОСОБА_5 не були залучені до участі у справі та не уповноважували ОСОБА_1 звертатися до суду з цим позовом від їх імені. За оспорюваним договором було передано в іпотеку майнові права щодо трьох квартир, що додатково свідчить про відсутність підстав для визнання цього договору недійсним в цілому. Доказом відсутності порушень прав та інтересів позивача укладенням договору іпотеки є постанова Київського апеляційного суду від 14 листопада 2018 року, якою відмовлено в задоволенні позову АТ КБ «ПриватБанк» про звернення стягнення на предмет іпотеки - майнові права на отримання у власність об`єкта незавершеного будівництва - квартиру АДРЕСА_1 .

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.

У березні 2019 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати постанову Київського апеляційного суду від 12 лютого 2019 року, а рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 28 листопада 2018 року залишити в силі.

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що апеляційний суд не дав належної правової оцінки і не спростував доводів відзиву на апеляційну скаргу. Відповідно до положень Закону України «Про іпотеку» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, майнові права на окремі приміщення в житловому будинку не могли бути предметом іпотеки. Він має право оспорювати іпотечний договір в судовому порядку, оскільки цей правочин стосується його прав та інтересів - в іпотеку передано майнові права на квартиру, яку він разом із членами своєї сім`ї отримав від держави в особі Служби безпеки України (далі - СБУ), тобто набув у власність у встановленому законом порядку. Він не передавав в іпотеку спірну квартиру та не брав на себе зобов`язання з повернення кредиту, а тому метою його звернення до суду з цим позовом є захист права на житло, а не уникнення відповідальності за договірними зобов`язаннями. Незалучення до участі у справі інших співвласників квартири не може слугувати підставою для відмови в задоволенні пред`явленого ним позову.

У квітні 2019 року АТ КБ «ПриватБанк» подало відзив на касаційну скаргу, в якому просило залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржуване судове рішення є законним та обґрунтованим, ухваленим відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Наведені у скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який перевірив їх та спростував відповідними висновками. Оспорюваний правочин не порушує прав та інтересів позивача. На момент реєстрації за ОСОБА_1 права власності на квартиру договір іпотеки вже діяв понад 8 років. Майнове право, що є предметом застави (іпотеки), - це обумовлене право набуття в майбутньому прав власності на нерухоме майно (право під відкладальною умовою), яке виникає тоді, коли виконані певні, але не всі правові передумови, що є необхідними й достатніми для набуття речового права.

У грудні 2019 року ОСОБА_1 подав до суду пояснення на відзив на касаційну скаргу, в якому просив відхилити цей відзив у зв`язку з його необґрунтованістю, зазначивши, що вимоги про визнання оспорюваного правочину недійсним можуть бути заявлені як однією із сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненим правочином. Він не має жодного відношення до кредитних та іпотечних правовідносин з АТ КБ «ПриватБанк», метою позову в цій справі є захист його прав як добросовісного власника квартири від пред`явлених банком вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 15 березня 2019 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Шевченківського районного суду міста Києва.

05 квітня 2019 року справа № 761/22265/17 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 20 січня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ». Пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права (частина друга статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги).

Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 264 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 367, частини першої статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України.

Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції не відповідає.

Статтею 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Судами встановлено, що 28 січня 2008 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк», яке змінило назву на АТ КБ «ПриватБанк», та ТОВ «Епсілон Бізнес» було укладено кредитний договір № КЭ-25 ІД, за умовами якого, з урахуванням додаткової угоди від 28 липня 2008 року, ТОВ «Епсілон Бізнес» отримало кредит у розмірі 660 000 доларів США під 15,6 % річних з кінцевим терміном повернення до 28 січня 2009 року.

На підставі договорів про пайову участь у фінансуванні будівництва житлового будинку від 01 листопада 2005 року №№ 4 М, 7 М, 10 М, додаткових угод до них та договорів уступки права вимоги від 21 грудня 2006 року і від 30 серпня 2007 року ОСОБА_2 набула майнові права на квартири АДРЕСА_3 АДРЕСА_4 обмежений АДРЕСА_2 . Будівництво комплексу здійснювалося на земельній ділянці, наданій в оренду Товариству з обмеженою відповідальністю «Мегаполісстрой» за договором від 11 червня 2004 року.

Відповідно до статті 1 Закону України від 05 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

З метою забезпечення виконання зобов`язань за вищевказаним кредитним договором 30 січня 2008 року між банком та ОСОБА_2 було укладено нотаріально посвідчений іпотечний договір № ДІ-251, предметом якого є майнові права на отримання у власність об`єкта інвестування - квартир №№ 112, 118, 124, будівництво яких не завершене, за адресою: АДРЕСА_2 .

Пунктом 7 договору іпотеки передбачено, що після завершення будівництва майно буде зареєстровано у встановленому законом порядку як окремо виділений в натурі об`єкт права власності. Майно передається в іпотеку разом з усіма його приналежностями. Після завершення будівництва майно залишається предметом іпотеки відповідно до цього договору.

11 листопада 2008 року державною приймальною комісією складено акт про прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта по АДРЕСА_5 , який в подальшому затверджено розпорядженням Шевченківської районної державної адміністрації в місті Києві від 31 грудня 2008 року № 2031.

22 березня 2011 року ОСОБА_6 , яка у встановленому порядку набула майнові права, було видано свідоцтво про право власності на двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 . Підстава: наказ Головного управління житлового забезпечення Виконавчого комітету Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 14 березня 2011 року № 301-С/КІ.

За договором купівлі-продажу від 05 травня 2011 року ОСОБА_6 відчужила вищезазначену квартиру ОСОБА_7 , яка, у свою чергу, продала її Благодійній Організації «Фонд підтримки національної безпеки України», про що свідчить договір купівлі-продажу від 07 червня 2011 року.

02 жовтня 2012 року між Благодійною Організацією «Фонд підтримки національної безпеки України» та СБУ було укладено договір пожертви, за яким СБУ отримала безоплатно у власність квартиру АДРЕСА_1 .

У листопаді 2012 року ОСОБА_1 та членам його сім`ї - ОСОБА_4 і ОСОБА_5 виділено вказану квартиру як службове жиле приміщення.

Розпорядженням Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації від 03 лютого 2016 року № 28 спірну квартиру виключено з числа службових жилих приміщень СБУ.

Свідоцтвом про право власності на житло, виданим 09 серпня 2016 року Відділом приватизації державного житлового фонду Управління житлово-комунального господарства Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації, підтверджується, що квартира АДРЕСА_1 належить на праві приватної власності ОСОБА_1 та членам його сім`ї - ОСОБА_4 і ОСОБА_5 в рівних частках кожному. Квартира приватизована згідно із Законами України «Про приватизацію державного житлового фонду» та «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитку».

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав свобод чи інтересів.

Відповідно до частин першої-п`ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до статті 190 ЦК України майном як особливим об`єктом вважаються річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки. Майнові права є неспоживною річчю та визнаються речовими правами.

Майнові права на нерухомість - об`єкт будівництва (інвестування) не вважаються речовими правами на чуже майно, оскільки об`єктом цих прав є не чуже майно, а також не вважаються правом власності, оскільки об`єкт будівництва (інвестування) не існує на момент встановлення іпотеки, а тому не може існувати й право власності на нього.

Майнове право, що є предметом застави (іпотеки), - це обумовлене право набуття у майбутньому права власності на нерухоме майно (право під відкладальною умовою), яке виникає тоді, коли виконані певні, але не всі правові передумови, необхідні й достатні для набуття речового права.

Майновими визнаються будь-які права, пов`язані з майном, відмінні від права власності, у тому числі права, які є складовою частиною права власності (права володіння, розпорядження, користування), а також інші специфічні права та право вимоги.

Майнове право, яке можна визначити як право очікування, є складовою частиною майна як об`єкта цивільних прав. Майнове право - це обмежене речове право, за яким власник цього права наділений певними, але не всіма правами власника майна та яке засвідчує правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно чи інше речове право на відповідне майно в майбутньому.

Такий правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду України від 24 червня 2015 року у справі № 6-318цс15 та від 18 листопада 2015 року у справі № 6-1858цс15, від яких не відступила Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 20 березня 2019 року у справі № 761/20612/15-ц (провадження № 14-39цс19).

За змістом частин першої, третьої статті 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи; правила про іпотеку землі та інші окремі види застав встановлюються законом.

Згідно з частиною першою статті 576 ЦК України предметом застави може бути будь-яке майно (зокрема річ, цінні папери, майнові права), що може бути відчужене заставодавцем і на яке може бути звернене стягнення.

Відповідно до частини другої статті 583 ЦК України заставодавцем може бути власник речі або особа, якій належить майнове право, а також особа, якій власник речі або особа, якій належить майнове право, передали річ або майнове право з правом їх застави.

Статтями 1, 5 Закону України «Про іпотеку» (в редакції, чинній на час укладення оспорюваного договору іпотеки) передбачено, що застава майнових прав на нерухомість, будівництво якої не завершено, регулюється за правилами, визначеними цим Законом. Предметом іпотеки можуть бути один або декілька об`єктів нерухомого майна за таких умов: нерухоме майно належить іпотекодавцю на праві власності або на праві господарського відання, якщо іпотекодавцем є державне або комунальне підприємство, установа чи організація; нерухоме майно може бути відчужене іпотекодавцем і на нього відповідно до законодавства може бути звернене стягнення; нерухоме майно зареєстроване у встановленому законом порядку як окремий виділений у натурі об`єкт права власності, якщо інше не встановлено цим Законом. Предметом іпотеки також може бути об`єкт незавершеного будівництва або інше нерухоме майно, яке стане власністю іпотекодавця після укладення іпотечного договору, за умови, що іпотекодавець може документально підтвердити право на набуття ним у власність відповідного нерухомого майна у майбутньому. Частина об`єкта нерухомого майна може бути предметом іпотеки лише після її виділення в натурі і реєстрації права власності на неї як на окремий об`єкт нерухомості, якщо інше не встановлено цим Законом. Іпотека поширюється на частину об`єкта нерухомого майна, яка не може бути виділеною в натурі і була приєднана до предмета іпотеки після укладення іпотечного договору без реєстрації права власності на неї як на окремий об`єкт нерухомості.

Таким чином, на час укладення оспорюваного договору іпотеки стаття 5 Закону України «Про іпотеку» не визначала майнові права як предмет іпотеки, а відповідні зміни до цієї статті були внесені Законом України від 25 грудня 2008 року «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва», який набрав чинності 14 січня 2009 року. Договір іпотеки майнових прав на не закінчену будівництвом квартиру, укладений до вказаної дати, тобто з порушенням вимог Закону України «Про іпотеку», підлягає визнанню недійсним.

Наведене узгоджується з правовими висновками, викладеними у постановах Верховного Суду України від 16 березня 2016 року у справі № 6-290цс16, від 23 березня 2016 року у справі № 6-289цс16 та у постановах Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 523/1137/14-ц (провадження № 61-7690св18), від 26 червня 2019 року у справі № 523/13452/15-ц (провадження № 61-8653св18), від 07 серпня 2019 року у справі № 523/7001/16-ц (провадження № 61-13786св18).

За змістом статей 215 216 ЦК України вимоги про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності можуть бути заявлені як однією із сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненим правочином.

За загальним правилом власник вправі звернутися до суду з вимогою про захист порушеного права будь-яким способом, що є пропорційним змісту порушеного права, який враховує характер порушення та дає можливість захистити порушене право.

Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з частинами першою, третьою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Задовольняючи частково позов та визнаючи недійсним договір іпотеки від 30 січня 2008 року в частині передачі в іпотеку майнових прав на спірну квартиру, суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що вказаний правочин укладений з порушенням вимог статті 5 Закону України «Про іпотеку» (в редакції, чинній на час укладення договору іпотеки), оскільки майнові права на житлове приміщення в незавершеному будівництвом будинку не могли були предметом іпотеки, а отже, ОСОБА_2 неправомірно передала ЗАТ КБ «ПриватБанк» в іпотеку зазначені майнові права.

При цьому суд дійшов правильного висновку про те, що оскільки оспорюваним договором передано в іпотеку майнові права на квартиру, яка на час пред`явлення цього позову і вирішення справи належить ОСОБА_1 та членам його сім`ї - ОСОБА_4 і ОСОБА_5 , то відповідно до положень статей 15 16 215 216 ЦК України позивач як співвласник спірного майна має право оспорювати зазначений договір в судовому порядку, так як цей правочин стосується його прав та інтересів.

Зазначене узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2994цс15, в якій судами було встановлено, що позивач придбав майнові права на квартиру після укладення іншою особою з кредитором іпотечного договору на ці майнові права. При цьому Верховним Судом України було залишене в силі рішення місцевого суду в частині визнання недійсним договору іпотеки щодо передачі в іпотеку майнових прав.

Аналогічних правових висновків суди дійшли також у вищезгаданих постановах Верховного Суду України від 16 березня 2016 року у справі № 6-290цс16, від 23 березня 2016 року у справі № 6-289цс16 та у постановах Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 523/1137/14-ц (провадження № 61-7690св18), від 26 червня 2019 року у справі № 523/13452/15-ц (провадження № 61-8653св18), від 07 серпня 2019 року у справі № 523/7001/16-ц (провадження № 61-13786св18).

У вказаних справах судами були захищені права осіб на майно, придбане ними після укладення оспорюваних договорів іпотеки, шляхом визнання цих договорів у відповідній частині недійсними.

Наведеним спростовуються доводи банку в цій справі про те, що оскільки на час укладення оспорюваного договору іпотеки позивач не мав ніякого відношення до предмета іпотеки, то його право не могло бути порушеним.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, місцевий суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 76 - 81 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Суд апеляційної інстанції безпідставно пов`язав право позивача на оспорювання правочину з необхідністю залучення інших власників спірної квартири, оскільки ОСОБА_1 як співвласник майна має право самостійно звернутися до суду за захистом порушеного права у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.

Вказуючи, що доказом відсутності порушень прав та інтересів позивача є постанова Київського апеляційного суду від 14 листопада 2018 року, якою відмовлено в задоволенні позову АТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки - майнові права на отримання у власність об`єкта незавершеного будівництва, а саме: квартиру АДРЕСА_1 , суд не звернув уваги на те, що підставою для скасування рішення місцевого суду у вказаній справі про задоволення позову було лише незалучення до участі у справі як співвідповідачів СБУ та власників спірного майна - ОСОБА_1 , ОСОБА_4 і ОСОБА_5 .

Вищезгадана стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відтак, зазначена норма визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорене право чи цивільний інтерес.

Порушення права пов`язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.

Законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55 124 Конституції України та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.

Оскільки положення Конституції України та Конвенції мають вищу юридичну силу, а обмеження матеріального права суперечать цим положенням, порушення цивільного права чи цивільного інтересу підлягають судовому захисту і у спосіб, не передбачений законом, зокрема статтею 16 ЦК України, але який є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.

Отже, подання АТ КБ «ПриватБанк» до суду позову про звернення стягнення на предмет іпотеки - спірної квартири, співвласником якої є ОСОБА_1 , свідчить про реальну небезпеку порушення його права власності на житло.

З мотивів правового захисту прав співвласника місцевий суд обґрунтовано виходив з того, що не має практичної і доступної можливості для сторін вирішити спір в цій справі в інший спосіб, аніж шляхом визнання недійсним договору іпотеки.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 04 липня 2018 року у справі № 520/10060/16-ц (провадження № 61-5085сво18) викладений правовий висновок, згідно з яким, визнаючи недійсним договір іпотеки, суди попередніх інстанцій не врахували, що спірним договором в іпотеку було передано нерухоме майно, яке стане власністю іпотекодавця, і лише та обставина, що положення статті 5 Закону України «Про іпотеку» (у редакції від 05 червня 2003 року) не передбачали, що предметом іпотеки не можуть виступати майнові права, не може бути безумовною підставою для визнання недійсним вказаного договору. Сам по собі факт того, що на час укладення спірного договору іпотеки стаття 5 Закону України «Про іпотеку» не визначала майнові права як предмет іпотеки не може свідчити про його недійсність, оскільки головною умовою, яку повинні встановити суди, є наявність порушення прав і законних інтересів особи, яка оспорює зазначені договори. Так, позивач, виступивши іпотекодавцем майнових прав за спірним договором іпотеки, тим самим надала згоду на передачу в іпотеку майнових прав на незавершені будівництвом квартири, які у майбутньому стануть її власністю, не довела наявності порушення свого права. При цьому колегія суддів виходить з того, що іпотекодацем виступив не забудовник житла, а позичальник кредиту і особа, яка в силу статті 5 Закону України «Про іпотеку» (в редакції на час укладення договору іпотеки) подала докази того, що нерухоме майно стане її власністю після укладення договору іпотеки.

Разом з тим у справі, яка переглядається, позивач не був позичальником за кредитним договором та не виступав іпотекодавцем майнових прав за оспорюваним правочином, тобто не надавав іпотекодержателю згоди на те, що нерухоме майно стане його власністю після укладення договору іпотеки. Сім`я ІНФОРМАЦІЯ_1 отримала спірну квартиру від держави та в подальшому приватизувала це житло згідно із Законами України «Про приватизацію державного житлового фонду» та «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитку».

З огляду на викладене оспорюваним договором іпотеки, який було укладено всупереч вищенаведеним нормам Закону України «Про іпотеку», порушено права позивача на спірне майно, набуте ним у власність у встановленому законом порядку, а тому його права підлягають судовому захисту в обраний ним спосіб, який є ефективним.

Таким чином, суд апеляційної інстанції не спростував належним чином обставин, встановлених місцевим судом, тобто фактично необґрунтовано переоцінив докази, які були оцінені судом першої інстанції з дотриманням вимог закону та з урахуванням обставин, на які посилалися сторони як на підставу своїх вимог і заперечень, у зв`язку з чим скасував законне й обґрунтоване судове рішення.

Відповідно до статті 413 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Враховуючи, що постанова апеляційного суду не відповідає вимогам щодо законності й обґрунтованості, вона підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції з підстав, передбачених статтею 413 ЦПК України.

Щодо розподілу судових витрат.

Згідно з частиною першою статі 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

За подання касаційної скарги ОСОБА_1 сплатив 1 280 грн, які підлягають стягненню з відповідачів на його користь в рівних частках, тобто по 640 грн з кожного.

Керуючись статтями 141 400 409 413 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Постанову Київського апеляційного суду від 12 лютого 2019 року скасувати, а рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 28 листопада 2018 року залишити в силі.

Стягнути з Акціонерного товариства Комерційний Банк «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 640 (шістсот сорок) грн судових витрат, понесених на сплату судового збору за подання касаційної скарги.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 640 (шістсот сорок) грн судових витрат, понесених на сплату судового збору за подання касаційної скарги.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийВ. О. Кузнєцов Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. А. Стрільчук М. Ю. Тітов