Постанова

Іменем України

12 березня 2020 року

м.Київ

справа №761/26470/17

провадження №61-99св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Висоцької В. С. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Фаловської І. М.

учасники справи:

позивач ОСОБА_1 ,

відповідач Благодійна організація «Благодійний Фонд «Хало Траст Україна»,

третя особа ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу Благодійної організації «Благодійний Фонд «Хало Траст Україна» на рішення Шевченківського районного суду

м. Києва від 21 листопада 2017 року у складі судді Савицького О. А. та постанову Київського апеляційного суду від 13 листопада 2018 року у складі колегії суддів Сліпченка О. І., Волохова Л. А., Мельника Я. С.,

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Благодійної організації «Благодійний Фонд «Хало Траст Україна» (далі БО «БФ «Хало Траст Україна», третя особа ОСОБА_2 , в якому просив: визнати його звільнення на підставі наказу за підписом менеджера (управителя) з персоналу відповідача від 23 червня 2017 року неправомірним та скасувати; поновити його на посаді керівника групи нетехнічного обстеження відповідача; стягнути з відповідача на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу та 10000 грн в рахунок відшкодування моральної шкоди.

Позов мотивовано тим, що позивач працював у відповідача на посаді керівника групи нетехнічного обстеження. З 29 травня 2017 року позивач прийнятий на військову службу за контрактом у військову частину НОМЕР_1 , який укладений на строк до закінчення особливого періоду або оголошення рішення про демобілізацію.

На підставі наказу командира військової частини НОМЕР_1 від 29 травня 2017 року позивач зарахований до списків особового складу частини.

Разом з тим, наказом за підписом менеджера (управителя) з персоналу відповідача від 23 червня 2017 року позивача з 26 травня 2017 року звільнено з посади керівника групи нетехнічного обстеження на підставі пункту 3 статті 36 КЗпП України, у зв`язку з призовом або вступом на військову службу.

Позивач, посилаючись на положення частини третьої статті 119 КЗпП України вважає своє звільнення незаконним, у зв`язку з чим звернувся до суду за захистом своїх порушених відповідачем трудових прав.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 21 листопада 2017 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 13 листопада 2018 року, позов задоволено частково.

Визнано звільнення ОСОБА_1 на підставі наказу за підписом менеджера (управителя) з персоналу Благодійної організації «Благодійний Фонд «Хало Траст Україна» від 23 червня 2017 року неправомірним та скасовано вказаний наказ.

Поновлено ОСОБА_1 на посаді керівника групи нетехнічного обстеження Благодійної організації «Благодійний Фонд «Хало Траст Україна» з 27 червня 2017 року.

Стягнуто з Благодійної організації «Благодійний Фонд «Хало Траст Україна» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 69920,24 грн без вирахування податків, зборів та обов`язкових платежів.

Стягнуто з Благодійної організації «Благодійний Фонд «Хало Траст Україна» на користь ОСОБА_1 на відшкодування моральної шкоди 3 000 грн.

Рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду мотивовані тим, що працівникам, які залучаються до виконання обов`язків, передбачених законами України «Про військовий обов`язок і військову службу» і «Про альтернативну (невійськову) службу», «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», надаються гарантії та пільги відповідно до цих законів.

Відповідно до частини третьої статті 119 КЗпП України за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, у яких вони працювали на час призову.

Позивач мав право на збереження за ним на час дії контракту місця роботи та посади у БО «БФ «ХАЛО ТРАСТ УКРАЇНА», тому у відповідача не було підстав для припинення з працівником трудового договору за пунктом 3 статті 36 КЗпП України.

Звільнення ОСОБА_1 відбулось з порушенням вимог трудового законодавства, а тому його трудові права підлягають захисту шляхом поновлення на роботі на займаній посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у відповідності до вимог статті 235 КЗпП України.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі БО «БФ «Хало Траст Україна», не погоджуючись з висновками судів попередніх інстанцій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить скасувати ухвалені у справі рішення та відмовити у задоволенні позову.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що перебуваючи в трудових відносинах із відповідачем, 29 травня 2017 року позивач добровільно (не за призовом) уклав контракт з Збройними силами України на військову службу за контрактом в разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, строком до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію, про що відповідача було повідомлено листом Запорізького об`єднаного міського військового комісаріату від 31 травня 2017 року. Відповідно до зазначеного листа ОСОБА_1 29 травня 2017 року зараховано в особовий склад частини НОМЕР_1 .

Позивача звільнено з посади керівника групи технічного обстеження наказом від 23 червня 2017 року за пунктом З статті 36 КЗпП України, тобто в зв`язку зі вступом в добровільному порядку на військову службу за контрактом.

Укладання військового контракту особою, що не була призвана на військову службу під час мобілізації, в особливий період, не передбачає збереження гарантій, визначених статтею 119 КЗпП України.

Аналогічного висновку дійшов Вищий спеціалізований суд України в Ухвалі від 01 лютого 2017 року у справі справа № 712/12892/15-ц.

Судами першої та апеляційної інстанції не враховано та не проаналізовано позицію Вищого спеціалізованого суду, відповідно до якої, особливий період не триває поза часом проведення мобілізації.

Крім того, судами не надано належної оцінки тим обставинам, що станом на 23 червня 2017 року (дату припинення з позивачем трудових відносин на підставі наказу від 23 червня 2017 року) в Україні був відсутній особливий період, мобілізація не проводилась, а військовий стан ще не було запроваджено, у зв`язку з чим на ОСОБА_1 не поширювались гарантії, передбачені частиною третьою статті 119 КЗпП України.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу, ОСОБА_1 в особі представника, заперечує проти доводів відповідача та просить залишити ухвалені у справі рішення без змін, посилаючись на їх законність і обґрунтованість.

Відзив на касаційну скаргу третьою особою до суду не подано.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду вирішення справи.

Пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на момент подачі касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог частин першої статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на момент подачі касаційної скарги, під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

З 10 січня 2017 року позивач прийнятий на посаду заступника керівника групи нетехнічного обстеження БО «БФ «Хало Траст Україна» на підставі наказу про прийняття на роботу № 38к від 30 грудня 2016 року.

29 травня 2017 року, ОСОБА_1 , підписавши контракт зі Збройними силами України на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, строком до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізаціію, вибув у розпорядження командира військової частини НОМЕР_1 та зарахований до особового складу згідно наказу командира військової частини від 29 травня 2017 року.

Наказом за підписом менеджера (управителя) з персоналу БО «БФ «ХАЛО ТРАСТ УКРАЇНА від 23 червня 2017 року позивача з 26 травня 2017 року звільнено з посади керівника групи нетехнічного обстеження на підставі пункту 3 статті 36 КЗпП України, у зв`язку з призовом або вступом на військову службу.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є призов або вступ працівника або власника-фізичної особи на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу, крім випадків, коли за працівником зберігаються місце роботи, посада відповідно до частин третьої та четвертої статті 119 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої-третьої статті 119 КЗпП України на час виконання державних або громадських обов`язків, якщо за чинним законодавством України ці обов`язки можуть здійснюватись у робочий час, працівникам гарантується збереження місця роботи (посади) і середнього заробітку. Працівникам, які залучаються до виконання обов`язків, передбачених законами України «Про військовий обов`язок і військову службу» і «Про альтернативну (невійськову) службу», «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», надаються гарантії та пільги відповідно до цих законів.

За працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до дня фактичної демобілізації, зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб-підприємців, в яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Згідно з частиною другою статті 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» проходження військової служби здійснюється громадянами України у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом.

Пунктом 3 статті 23 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» передбачено, що для військовослужбовців строкової військової служби та військовослужбовців військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, які під час дії особливого періоду вислужили не менше 11 місяців, осіб, звільнених з військової служби під час дії особливого періоду, які приймаються на військову службу за контрактом у період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану (настання воєнного часу) або оголошення рішення про демобілізацію, строк військової служби в календарному обчисленні встановлюється шість місяців. Строк проходження військової служби для таких військовослужбовців може бути продовжено за новими контрактами на строк шість місяців.

У разі закінчення особливого періоду або оголошення рішення про демобілізацію дія таких контрактів припиняється достроково.

Частиною другою статті 39 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» визначено, що громадяни України, призвані на військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими частиною третьою та четвертою статті 119 КЗпП України, а також частиною першою статті 51, частиною п`ятою статті 53, частиною третьою статті 57, частиною п`ятою статті 61 Закону України «Про освіту».

З положень зазначених норм законів вбачається, що гарантії, передбачені частиною третьою статті 119 КЗпП України надаються не лише особам, які були призвані на військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, але і тим, що були прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці чи настання особливого періоду.

Аналогічний висновок міститься у постанові Верховного Суду від 13 листопада 2019 року у справі 495/6499/16-ц (провадження №61-34154св18).

Відповідно до статті 1 Закону України «Про оборону України» особливий період, це період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Статтею 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» визначено, що особливий період - це період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконання стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

У листі Міністерства оборони України від 20 жовтня 2016 року № 316/1/906 «Щодо дії особливого періоду» та у постанові Вищого адміністративного суду України від 16 лютого 2015 року у справі № 800/582/14, виходячи із системного аналізу норм Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», зазначено, що закінчення періоду мобілізації не є підставою для припинення особливого періоду.

Також на час укладення позивачем контракту набрало чинності рішення Ради Національної безпеки та оборони України «Про невідкладні заходи щодо забезпечення національної безпеки, суверенітету та територіальної цілісності України», введене в дію Указом Президента України від 2 березня 2014 року № 189/2014, яким констатовано виникнення кризової ситуації, яка загрожує національній безпеці України та вимагає необхідності вжиття заходів щодо захисту прав та інтересів громадян України, суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості державних кордонів України, недопущення втручання в її внутрішні справи.

Відповідно до примітки до статті 4 Закону України «Про Раду Національної безпеки та оборони України» кризовою ситуацією вважається крайнє загострення протиріч, гостра дестабілізація становища в будь-якій сфері діяльності, регіоні, країні.

На час укладення контракту з позивачем існувала кризова ситуація, що загрожувала національній безпеці України, а невідкладні заходи, запроваджені рішенням Ради національної безпеки та оборони України, щодо забезпечення національної безпеки, суверенітету та територіальної цілісності України вимагали, крім іншого, проведення часткової мобілізації, з початком якої, настав особливий період діяльності усіх інституцій України, який не закінчився на час розгляду судового спору.

Таким чином, позивач був прийнятий на військову службу за контрактом на строк до закінчення особливого періоду або до дня фактичної мобілізації, а тому він не підлягав звільненню, що передбачено положеннями статті 119 КЗпП України.

До такого ж висновку, дійшов Верховний Суд у постанові від 2 жовтня 2019 року у справі № 495/6498/16-ц (провадження № 61-18316св18).

Таким чином, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, на підставі належним чином оцінених доказів і встановлених на їх підставі обставин, дійшов правильного висновку про те, що позивач був прийнятий на військову службу за контрактом на строк до закінчення особливого періоду або до дня фактичної демобілізації, а тому він не підлягав звільненню, що передбачено положеннями статті 119 КЗпП України.

Установивши, що звільнення позивача із займаної посади проведено з порушенням вимог статті 119 КЗпП України, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку, що відповідно до положень статті 235 КЗпП України з відповідача на користь позивача, підлягає стягненню середній заробіток за час вимушеного прогулу, а також на підставі статті 237-1 КЗпП України стягнув моральну шкоду на користь незаконно звільненого працівника, розмір, якої визначив з урахуванням засад розумності і справедливості.

Касаційна скарга не містить доводів на спростування правильності висновків судів попередніх інстанцій щодо стягнутого з відповідача на користь незаконно звільненого працівника середнього заробітку за час вимушеного прогулу та розміру моральної шкоди.

Доводи касаційної скарги зводяться до того, що на позивача не поширюються положення частини третьої статті 119 КЗпП України, оскільки укладання військового контракту особою, що не була призвана на військову службу під час мобілізації, в особливий період, не передбачає збереження гарантій, визначених вказаною статтею.Особливий період не триває поза часом проведення мобілізації. Станом на 23 червня 2017 року (дату припинення з позивачем трудових відносин на підставі наказу від 23 червня 2017 року) в Україні був відсутній особливий період, мобілізація не проводилась, а військовий стан ще не було запроваджено, у зв`язку з чим на ОСОБА_1 не поширювались гарантії, передбачені частиною третьою статті 119 КЗпП України.

Разом з тим, вказані доводи є необґрунтованими та спростовуються наступним.

Часткову мобілізацію в Україні було оголошено та проведено у декілька етапів, зокрема, Указом Президента України «Про часткову мобілізацію» від 17 березня 2014 року № 303/2014 - починаючи з 18 лютого 2014 року по 02 травня 2014 року; Указом Президента України «Про часткову мобілізацію» від 06 травня 2014 року № 454/2014 - починаючи з 07 травня 2014 року по 20 червня 2014 року; Указом Президента України «Про часткову мобілізацію» від 21 липня 2014 року № 607/2014 - починаючи з 24 липня 2014 року по 06 вересня 2014 року, Указом Президента України «Про часткову мобілізацію» від 14 січня 2015 року № 15/2015 - починаючи з 20 січня 2015 року у три черги протягом 210 діб по 17 серпня 2015 року.

Тобто, саме з періоду оголошення Президентом України часткової мобілізації (17 березня 2014 року) відповідно до положень Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» законодавець пов`язує настання особливого періоду. При цьому, сама мобілізація не вичерпує завдань особливого періоду, а лише розпочинає його дію. Закінчення періоду мобілізації, у свою чергу, не є самостійною підставою для припинення особливого періоду та в проміжках між періодами проведення мобілізації стан особливого періоду не припинявся.

Аналіз змісту визначених статтею 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» понять мобілізації, демобілізації та особливого періоду дає підстави для висновку, що закінчення особливого періоду пов`язане із прийняттям Президентом України рішення про порядок і терміни проведення демобілізації як комплексу дій направлених на усунення наслідків мобілізації. Це безпосередньо випливає із визначеного законом поняття демобілізації, як комплексу заходів, рішення про порядок і терміни проведення яких приймає Президент України.

Настання особливого періоду законодавець пов`язує із моментом оголошення рішення про мобілізацію (загальну чи часткову), або з моментом введення в державі воєнного стану, які є самостійними підставами виникнення та існування особливого періоду, а закінчення особливого періоду пов`язує із закінченням мобілізації, або припиненням воєнного часу і частково періоду після закінчення воєнних дій. Період мобілізації закінчується прийняттям Президентом України окремого рішення про демобілізацію. Помилковим є ототожнення рішення про строк проведення мобілізації (призову) громадян на військову службу із періодом мобілізації, вжитим у статті 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку і мобілізацію».

Видані протягом 2014-2015 року Укази Президента України «Про часткову мобілізацію» встановлюють саме строки проведення мобілізації (призову) громадян на військову службу, а не період мобілізації у розумінні Закону України «Про мобілізаційну підготовку і мобілізацію».

Відповідно, закінчення встановлених Указами Президента України «Про часткову мобілізацію» строків призову громадян на військову службу не тягне закінчення чи переривання періоду мобілізації і, як наслідок, закінчення дії особливого періоду та не є підставою для закінчення дії контракту.

Так, в умовах триваючого воєнного конфлікту законодавець встановив певні обмеження щодо звільнення військовослужбовців, які проходять службу за контрактом.

Таких висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 11 грудня 2019 року у справі №823/195/16 (провадження №К/9901/19922/18).

Рішення про оголошення демобілізації військовослужбовців, які проходять службу за контрактом, Президентом України не приймалось, особливий період не закінчився, а отже на позивача поширювались гарантії, передбачені частини третьою статті 119 КЗпП України.

Посилання у касаційній скарзі на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 лютого 2017 року у справі 712/12892/15 не приймаються колегією суддів до уваги, оскільки це судове рішення не є преюдиційним для розгляду даного спору, а викладені у ньому висновки щодо обставин і застосованих норм права не є обов`язковими у застосуванні таких же норм матеріального права в розумінні норм процесуального права.

Укази Президента України, які позивач вважає указами щодо демобілізації, не можуть розглядатися як такі, що завершують дію особливого періоду та не є підставою вважати, що на нього не поширюються відповідні гарантії.

Наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій щодо оцінки зібраних у справі доказів і встановлених на їх підставі обставин, спрямовані на доведення необхідності переоцінки цих доказів і обставин у тому контексті, який на думку відповідача свідчить про законність звільнення позивача.

Вказані доводи касаційної скарги є аналогічними аргументам апеляційної скарги відповідача, яким суд апеляційної інстанції дав належну оцінку та їх спростував, сформулювавши обґрунтовані висновки у прийнятій ним постанові, та з якими у повній мірі погоджується Верховний Суд.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вмотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів.

ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанції без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу Благодійної організації «Благодійний Фонд «Хало Траст Україна» залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 21 листопада 2017 року та постанову Київського апеляційного суду від 13 листопада 2018 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: В. С. Висоцька

І. В. Литвиненко

І. М. Фаловська