ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 січня 2025 року

м. Київ

справа № 761/29228/21

провадження № 51-2312 км 24

Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого ОСОБА_1 ,

суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

за участю:

секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,

прокурора ОСОБА_5 ,

захисника ОСОБА_6 (у режимі відеоконференції),

засудженого ОСОБА_7 (у режимі відеоконференції),

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційні скарги захисника ОСОБА_6 і прокурора, який брав участь у провадженні в суді апеляційної інстанції, на вирок Шевченківського районного суду міста Києва від 14 вересня 2023 року й ухвалу Київського апеляційного суду від 20 березня 2024 року в кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12021100100001979, за обвинуваченням

ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця й жителя АДРЕСА_1 , раніше судимого за вироком Немировського районного суду Вінницької області від 10 листопада 2020 року за ч. 1 ст. 186 КК України до покарання у виді штрафу в розмірі 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 850 грн,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 121 КК України.

Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

За вироком Шевченківського районного суду міста Києва від 14 вересня 2023 року ОСОБА_7 засуджено за ч. 2 ст. 121 КК України і призначено йому покарання у виді позбавлення волі на строк 8 років.

На підставі ст. 71 КК України до призначеного покарання суд приєднав невідбуте покарання за вироком Немировського районного суду Вінницької області від 10 листопада 2020 року у виді штрафу в розмірі 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 850 грн, яке постановив виконувати самостійно відповідно до ч. 3 ст. 72 цього Кодексу.

Також у вироку суд ухвалив залишити запобіжний захід стосовно ОСОБА_7 у вигляді тримання під вартою до набрання вироком законної сили, зарахував йому у строк відбування покарання строк попереднього ув`язнення з 12 липня 2021 року до 14 вересня 2023 року, розподілив процесуальні витрати й вирішив долю речових доказів.

Згідно з вироком суду ОСОБА_7 визнано винуватим у тому, що він 22 травня 2021 року в період із 12:00 до 14:00, перебуваючи у квартирі за місцем свого проживання в АДРЕСА_2 , під час конфлікту з вітчимом ОСОБА_8 , що виник у ході спільного вживання алкогольних напоїв, на ґрунті особистих неприязних стосунків умисно наніс останньому ударів кулаками в голову, завдавши йому тяжке тілесне ушкодження, небезпечне для життя в момент заподіяння, що спричинило смерть потерпілого, яка настала внаслідок внутрішньочерепної травми з крововиливами під м`які оболонки головного мозку та його набряком-набуханням.

Київський апеляційний суд ухвалою від 20 березня 2024 року залишив без змін вирок місцевого суду.

Вимоги касаційних скарг й узагальнені доводи осіб, які їх подали

У касаційній скарзі захисник ОСОБА_6 просить скасувати судові рішення на підставі істотного порушення вимог кримінального процесуального закону і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції. Вважає, що кримінальне провадження щодо ОСОБА_7 підлягало закриттю відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 284 КПК України у зв`язку з невстановленням достатніх доказів для доведення його винуватості в суді й вичерпанням можливості їх отримати. Так, надаючи власну оцінку дослідженим доказам, захисник зазначає, що місцевий суд неправильно з`ясував фактичні обставини кримінального провадження, оскільки жоден із допитаних судом свідків не був очевидцем події та не підтвердив факту застосування ОСОБА_7 насильства, а інші прямі докази його винуватості у вчиненні злочину відсутні. Вважає, що висновком судово-медичної експертизи не повною мірою встановлено причини смерті потерпілого. Водночас твердить, що суд повинен був дослідити причинно-наслідковий зв`язок між бездіяльністю медиків і смертю ОСОБА_8 , адже після відмови останнього від госпіталізації в день події бригада швидкої медичної допомоги не вжила всіх можливих заходів для надання йому належного медичного нагляду. Також захисник акцентує, що суд неправильно застосував положення ст. 71 КК України, оскільки на час ухвалення вироку в цьому кримінальному провадженні ОСОБА_7 сплатив штраф, який був призначений йому за попереднім вироком. Захисник зазначає, що апеляційний суд не звернув уваги на ці порушення, всупереч вимогам ч. 3 ст. 404 КПК України в належний спосіб не розглянув клопотання про повторний виклик свідків, допит експерта й постановив рішення, яке не відповідає приписам статей 370 419 КПК України.

У касаційній скарзі прокурор просить змінити судові рішення в частині призначеного покарання та вважати ОСОБА_7 засудженим за ч. 2 ст. 121 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 8 років. Зазначає, що засуджений 10 листопада 2020 року відбув призначене йому покарання за попереднім вироком у вигляді штрафу, сплативши його, тому суд першої інстанції безпідставно застосував положення ст. 71 КК України, що залишилося поза увагою апеляційного суду.

Позиції інших учасників судового провадження

Під час касаційного розгляду засуджений ОСОБА_7 і його захисник ОСОБА_6 просили задовольнити касаційну скаргу захисника на викладених у ній підставах і не заперечували стосовно задоволення касаційної скарги прокурора.

Прокурор ОСОБА_5 підтримала доводи, наведені в касаційних скаргах прокурора й захисника, щодо неправильного застосування ст. 71 КК України, та вважала, що судові рішення необхідно змінити, виключивши з них посилання на призначення засудженому остаточного покарання за сукупністю вироків на підставі вказаної норми. Інші доводи, на які послалася сторона захисту, прокурор вважала необґрунтованими.

Мотиви Суду

Відповідно до ч. 1 ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, правової оцінки обставин, і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскаржуваному судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Частиною 2 ст. 433 КПК України передбачено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.

Підставами для скасування або зміни судових рішень судом касаційної інстанції, згідно зі ст. 438 КПК України, є істотне порушення кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого. При вирішенні питання про наявність зазначених підстав суд касаційної інстанції має керуватися статтями 412-414 цього Кодексу.

Із будь-яких інших приводів касаційний суд не вправі втручатися в рішення судів попередніх інстанцій та переглядає їх з огляду на ті обставини, що встановлені цими судами. Тому аргументи захисника щодо незгоди оцінкою судом першої інстанції окремих доказів із точки зору їх належності й достовірності, надання цим судом переваги тим чи іншим доказам, оспорювання встановлених за результатами судового розгляду фактів, які стосуються по суті невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, враховуючи вимоги ст. 438 КПК України, не є предметом перевірки суду касаційної інстанції.

Натомість указані обставини, на які посилалася сторона захисту в апеляційній скарзі, аналогічні тим, що наведені в касаційній скарзі, були ретельно перевірені судом апеляційної інстанції, який, не встановивши порушень, передбачених статтями 410 411 КПК України, залишив вирок без змін, зазначивши мотиви ухвалення свого рішення. Колегія суддів Верховного Суду погоджується з викладеними в судовому рішенні мотивами, з яких ці доводи визнані необґрунтованими.

У касаційній скарзі захисник ОСОБА_6 зазначає, що апеляційний суд не усунув порушень вимог кримінального процесуального закону, пов`язаних із неналежним, на його думку, встановленням події кримінального правопорушення на підставі непрямих доказів винуватості ОСОБА_7 , тоді як очевидці заподіяння ОСОБА_8 тяжких тілесних ушкоджень, від яких настала його смерть, відсутні. Проте ці доводи захисника є непереконливими.

Згідно з положеннями ст. 85 КПК України належними є докази, які прямо чи непрямо підтверджують існування чи відсутність обставин, що підлягають доказуванню в кримінальному провадженні, та інших обставин, які мають значення для кримінального провадження, а також достовірність чи недостовірність, можливість чи неможливість використання інших доказів. Водночас кримінальний процесуальний закон не містить заборони щодо встановлення тих чи інших обставин на підставі сукупності непрямих (стосовно конкретного факту) доказів, які хоча й безпосередньо не вказують на відповідну обставину, але підтверджують її поза розумним сумнівом на основі логічного аналізу їх сукупності та взаємозв`язку.

Апеляційний суд під час перегляду вироку перевірив в апеляційному порядку обставини, встановлені судом першої інстанції, зіставивши фактичні дані, що містяться в покладених в основу вироку доказах, а саме: показаннях самого ОСОБА_7 , котрий пояснив, що 22 травня 2021 року перебував у квартирі, у якій проживав разом із вітчимом ОСОБА_8 , і майже весь день спав, увечері побачив великий синець на голові останнього, водночас заперечував свою причетність до заподіяння йому тілесних ушкоджень та вважав, що вони могли бути спричинені від падіння; показаннях потерпілої ОСОБА_9 , котра пояснила, як ОСОБА_7 двічі в день події телефонував їй, щоб повідомити про те, що ОСОБА_8 погано себе почуває, і як вона викликала бригаду швидкої медичної допомоги; показаннях допитаних як свідків сусідів ОСОБА_8 про те, що протягом останніх років із квартири останнього було чути чоловічі голоси, відбувалися сварки, крики й бійки, на ОСОБА_8 неодноразово помічали тілесні ушкодження, спричинення яких він пояснював сімейними справами, а також повідомив своїй знайомій ОСОБА_10 , що його ображає ОСОБА_7 ; показаннях свідка ОСОБА_11 , котра пояснила, що проживає поверхом вище над квартирою ОСОБА_8 і в день події в обідній час чула гучні звуки, схожі на падіння важких предметів, які пролунали 5-7 разів; показаннях свідка ОСОБА_12 , котрий пояснив, як на прохання ОСОБА_9 вони разом зайшли у квартиру і він побачив ОСОБА_8 із гематомами на обличчі, опухлим оком і без ознак життя, у цей час ОСОБА_7 із рюкзаком покинув квартиру; відомостях, зафіксованих у протоколі огляду місця події, зокрема щодо наявних у ОСОБА_8 тілесних ушкоджень; висновку судово-медичної експертизи про кількість, локалізацію, тяжкість і механізм утворення виявлених на трупі ОСОБА_8 тілесних ушкоджень, причини його смерті, та в інших письмових доказах.

Суд апеляційної інстанції проаналізував наведені докази, дав їм оцінку відповідно до ст. 94 КПК України з точки зору їх допустимості, а сукупності зібраних доказів - з точки зору достатності для підтвердження обвинувачення та, навівши підстави прийнятого рішення, погодився з висновком місцевого суду про те, що винуватість ОСОБА_7 у вчиненні інкримінованого йому кримінальному правопорушенні за обставин, указаних у вироку, доведена поза розумним сумнівом, адже відсутнє будь-яке інше пояснення смерті потерпілого, яка настала від внутрішньочерепної травми з крововиливами під м`які оболонки головного мозку та його набряком-набуханням унаслідок завданих ОСОБА_7 ударів.

Порушень визначеного процесуальним законом порядку збирання й подання доказів, на підставі яких суд установив факт наявності оспорюваного суспільно небезпечного діяння та винуватість у ньому ОСОБА_7 , колегія суддів під час перевірки справи не виявила. Обґрунтованих сумнівів щодо об`єктивності оцінки доказів, покладених в основу вироку, і щодо дотримання судом приписів ст. 84 КПК України в колегії суддів немає.

Також апеляційний суд ретельно перевірив усі версії події, про які зазначала сторона захисту, та вмотивовано визнав їх неспроможними.

Зокрема, апеляційний суд, спростовуючи твердження сторони захисту про те, що ОСОБА_8 міг померти від наявних у нього захворювань, зокрема епілепсії, послався на висновок судово-медичної експертизи від 14 червня 2021 року № 012-67-2528-2021, в якому чітко встановлено причину смерті ОСОБА_8 : внутрішньочерепна травма з крововиливами під м`які оболонки головного мозку, отримана від ударної дії тупого (тупих) предмета (предметів), особливості контактної поверхні якого (яких) в ушкодженнях не відобразилися, приблизно за 40-60 хвилин до настання смерті.

Крім того, всупереч твердженням сторони захисту про те, що ОСОБА_8 міг отримати тілесні ушкодження в результаті падіння, що траплялося з ним через епілепсію або алкогольне сп`яніння, у згаданому висновку експерт категорично виключив можливість їх заподіяння в такий спосіб.

Обґрунтовано було відхилено версію сторони захисту про можливу причетність до заподіяння тілесних ушкоджень ОСОБА_8 сторонніх осіб, оскільки жодних відомостей, які б указували на присутність у квартирі будь-кого іншого, крім ОСОБА_7 і ОСОБА_8 , не встановлено, а крім того, з огляду на гучні звуки, якими супроводжувалося завдання ударів ОСОБА_8 , апеляційний суд розцінив як малоймовірну версію сторони захисту, що в той момент у квартирі могли перебувати невідомі особи, які завдали б такі удари, а засуджений у цей час спав та нічого не чув.

Стосовно аргументів, наведених у касаційній скарзі захисника, про те, що суди не дослідили причинно-наслідкового зв`язку між ненаданням вчасно медичної допомоги ОСОБА_8 і його смертю, то вони є неспроможними, адже дослідженими доказами підтверджено причинний зв`язок між діями саме ОСОБА_7 , котрий завдав чисельних ударів ОСОБА_8 , зокрема в голову, і наслідками у вигляді заподіяння останньому тяжких тілесних ушкоджень та настання смерті саме від їх спричинення, а не з будь-якої іншої причини.

У касаційній скарзі захисник наголошує, що висновок суду про завдання ударів ОСОБА_8 саме кулаками не підтверджено висновком судово-медичної експертизи, тому він є необґрунтованим. Однак ці доводи є безпідставними.

Так, положеннями ст. 242 КПК України передбачено, що експертиза проводиться, якщо для з`ясування обставин, що мають значення для кримінального провадження, необхідні спеціальні знання. Частиною 2 цієї статті встановлено, що слідчий або прокурор зобов`язані забезпечити проведення експертизи, зокрема, щодо встановлення причин смерті.

Тобто під час судово-медичної експертизи на підставі спеціальних знань експерт за встановленою методикою досліджує об`єкт експертизи, який стосується обставин кримінального провадження, для вирішення конкретних медичних питань. Так, експерт у висновку дослідив механізм утворення тілесних ушкоджень, від яких настала смерть ОСОБА_8 , а суд у свою чергу встановив фактичні обставини кримінального провадження, з`ясував, як саме і чим ОСОБА_7 завдав смертельних ударів потерпілому, та здійснив юридичний аналіз установлених обставин за кримінально-правовими правилами оцінки, спираючись не тільки на висновки експерта, а й на інші докази.

Висновок судово-медичної експертизи є чітким, зрозумілим і за результатами його безпосереднього дослідження не викликав у суду першої інстанції будь-яких запитань, тому не потребував додаткових роз`яснень шляхом допиту експерта в судовому засіданні, як це регламентовано ст. 356 КПК України. Відповідне клопотання сторони захисту про допит експерта в суді було вирішено з дотриманням порядку, встановленого ст. 350 КПК України. В оскаржених судових рішеннях надано належну оцінку цьому доказу з урахуванням усіх висловлених стороною захисту заперечень щодо його належності й допустимості. Сама собою незгода сторони захисту з відмовою суду в допиті експерта за цих обставин не свідчить про порушення порядку дослідження доказів.

Отже, посилання захисника на недоведеність винуватості ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, його незгода з даною судом оцінкою доказів, аргументи щодо невідповідності висновків місцевого суду фактичним обставинам кримінального провадження, які за змістом аналогічні доводам, викладеним в апеляційній скарзі сторони захисту, були предметом розгляду суду апеляційної інстанції. Під час апеляційного провадження за участю засудженого та захисника суд з`ясував позицію сторін, ретельно перевірив аргументи апелянтів, зокрема щодо безпідставного засудження ОСОБА_7 , у своєму рішенні дав вичерпні відповіді на всі доводи апеляційної скарги, визнав безпідставними вимоги сторони захисту про скасування вироку і закриття кримінального провадження щодо ОСОБА_7 у зв`язку з невстановленням достатніх доказів для доведення його винуватості в суді й вичерпанням можливості їх отримати, з наведенням докладних мотивів прийнятого рішення залишив вирок місцевого суду без змін. Ухвала апеляційного суду в цій частині відповідає вимогам статей 370 419 КПК України, із зазначеними в ній висновками суд касаційної інстанції погоджується.

Також є необґрунтованими твердження захисника про те, що апеляційний суд, порушивши приписи ст. 404 КПК України, належним чином не розглянув клопотання сторони захисту про повторне дослідження доказів, з огляду на таке.

Відповідно до ч. 3 ст. 404 КПК України за клопотанням учасників судового провадження суд апеляційної інстанції зобов`язаний повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, за умови, що вони досліджені судом першої інстанції не повністю або з порушеннями, та може дослідити докази, які не досліджувалися судом першої інстанції, виключно якщо про дослідження таких доказів учасники судового провадження заявляли клопотання під час розгляду в суді першої інстанції або якщо вони стали відомі після ухвалення судового рішення, що оскаржується.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, в апеляційній скарзі захисника міститься клопотання про повторний допит свідків і виклик експерта. Однак безпосередньо під час апеляційного розгляду захисник відмовився від цього клопотання, що підтверджено звукозаписом судового засідання від 20 березня 2024 року, який долучено до матеріалів кримінального провадження.

Апеляційний суд, переглядаючи вирок, не встановив передбачених ч. 3 ст. 404 КПК України підстав для повторного дослідження доказів, обмежившись аналізом доказів, безпосередньо сприйнятих місцевим судом, і погодився з їх оцінкою, тож застосована ним процедура не суперечила встановленій у ст. 23 КПК України засаді безпосередності дослідження доказів. Розглянувши кримінальне провадження за апеляційною скаргою захисника в межах, установлених ст. 404 КПК України, та у визначеному ст. 405 цього Кодексу порядку, апеляційний суд в ухвалі навів мотиви прийнятого рішення, спростувавши доводи сторони захисту, які є аналогічними наведеним у касаційній скарзі, щодо безпідставності засудження ОСОБА_7 .

Таким чином мотиви незгоди захисника з оцінкою доказів і судовими рішеннями не спростовують правильності висновків судів першої та апеляційної інстанцій про доведеність винуватості ОСОБА_7 у вчиненні злочину, за який його засуджено, і не містять переконливих доводів, які би дозволили Верховному Суду дійти висновку, що судові рішення були постановлені з істотними порушеннями норм права, які можуть поставити під сумнів їх законність.

Призначене ОСОБА_7 покарання за ч. 2 ст. 121 КК України є співмірним характеру вчинених дій, їх небезпечності, тяжкості вчиненого правопорушення та даним про особу винного. Вид і розмір призначеного засудженому покарання відповідає принципу індивідуалізації, відповідно до якого суд на основі оцінки ряду загальних і спеціальних критеріїв, зазначених у законі, визначив особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, справедливу міру покарання, спрямовану на досягнення цілей виправлення засудженого і приватної превенції.

Разом із тим доводи, наведені захисником і прокурором у касаційній скарзі, стосовно неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність під час призначення ОСОБА_7 покарання за сукупністю вироків є обґрунтованими.

Положеннями п. 2 ч. 1 ст. 413 КПК України передбачено, що неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність, що тягне за собою скасування або зміну судового рішення, є застосування закону, який не підлягає застосуванню.

Відповідно до ч. 1 ст. 71 КК України, якщо засуджений після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання вчинив нове кримінальне правопорушення, суд до покарання, призначеного за новим вироком, повністю або частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, за вироком Немировського районного суду Вінницької області від 10 листопада 2020 року ОСОБА_7 було засуджено за ч. 1 ст. 186 КК України до покарання у виді штрафу в розмірі 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 850 грн. До матеріалів справи долучено квитанції про сплату цього штрафу 10 листопада 2020 року, тобто до вчинення нового кримінального правопорушення (22 травня 2021 року), за яке його засуджено в цьому кримінальному провадженні, та ухвалення вироку.

Відповідно до правового висновку об`єднаної палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду, викладеного в постанові від 06 грудня 2021 року (справа № 243/7758/20, провадження № 51-113 кмо 21), для застосування закріплених у ч. 1 ст. 71 КК України правил призначення покарання за сукупністю вироків законодавець визначає сукупність двох обов`язкових умов, що мають бути встановлені в їх нерозривній єдності: перша стосується моменту вчинення нового кримінального правопорушення засудженим - «після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання» за попереднім вироком; друга - наявності невідбутої частини покарання (основного та/або додаткового) за попереднім вироком на момент призначення судом покарання за новим вироком.

Відсутність хоча б однієї з указаних умов виключає можливість застосування положень ч. 1 ст. 71 КК України під час вирішення питання про призначення покарання за новим вироком.

На момент скоєння кримінального правопорушення та ухвалення вироку від 14 вересня 2023 року ОСОБА_7 відбув призначене йому за попереднім вироком покарання у виді штрафу, сплативши його.

Отже, призначення засудженому остаточного покарання відповідно до ст. 71 КК України є безпідставним, про що обґрунтовано зазначили захисник і прокурор у касаційних скаргах.

Тому на підставі п. 2 ч. 1 ст. 413 КПК України у вирок та ухвалу необхідно внести зміни, виключивши з них рішення про застосування положень статей 71 72 КК України, а саме: призначення ОСОБА_7 покарання за сукупністю вироків, з урахуванням покарання, призначеного за вироком Немировського районного суду Вінницької області від 10 листопада 2020 року.

З огляду на зміст доводів і вимог касаційні скарги захисника і прокурора підлягають частковому задоволенню.

Керуючись статтями 433 436 438 441 442 КПК України, Верховний Суд

у х в а л и в:

Касаційні скарги захисника ОСОБА_6 і прокурора задовольнити частково.

Вирок Шевченківського районного суду міста Києва від 14 вересня 2023 року й ухвалу Київського апеляційного суду від 20 березня 2024 року щодо ОСОБА_7 змінити в частині призначеного покарання.

Виключити з указаних вироку й ухвали рішення про призначення ОСОБА_7 остаточного покарання за сукупністю вироків на підставі ч. 1 ст. 71 КК України із застосуванням правил, передбачених ч. 3 ст. 72 цього Кодексу, з урахуванням покарання, призначеного за вироком Немировського районного суду Вінницької області від 10 листопада 2020 року у виді штрафу в розмірі 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 850 грн.

Вважати ОСОБА_7 засудженим за ч. 2 ст. 121 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 8 років.

У решті судові рішення залишити без змін.

Постанова Верховного Суду набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді

ОСОБА_13 ОСОБА_2 ОСОБА_3