Постанова
Іменем України
08 квітня 2020 року
місто Київ
справа № 761/310/17
провадження № 61-15840св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Ступак О. В.,
суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Яремка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: Київська міська рада, Приватне акціонерне товариство «АБС-УКР»
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 13 грудня 2017 року у складі судді Савицького О. А. та постанову Апеляційного суду міста Києва від 01 березня 2018 року у складі колегії суддів: Левенця Б. Б., Ратнікової В. М., Гаращенко Д. Р.,
ВСТАНОВИВ:
І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
Стислий виклад позиції позивача
У грудні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки, укладеного між Київською міською радою та Закритим акціонерним товариством «АБС-УКР»
(далі - ЗАТ «АБС-УКР») від 23 серпня 2006 року № 91-6-00579.
Позивач на обґрунтування своїх вимог посилався на те, що 06 серпня 2006 року на підставі рішення Київської міської ради від 24 квітня 2003 року № 422/582 між Київською міською радою та ЗАТ «АБС-УКР» укладений договір оренди земельних ділянок, а саме: земельної ділянки, площею 17 647, 00 кв. м, кадастровий номер 8:000:000:000:91:096:0015, та земельної ділянки, площею 2 449, 00 кв. м, кадастровий номер 8:000:000:000:91:096:0009. Договір зареєстровано у Книзі записів державної реєстрації договорів оренди землі від 23 серпня 2006 року під № 91-6-00579.
Оскільки на момент укладення між відповідачами наведеного договору оренди законодавство України не передбачало можливості укладання одного договору оренди на декілька земельних ділянок із зазначенням їх в одному договорі оренди, тому посилаючись на своє проживання у безпосередній близькості до зазначених земельних ділянок, характеризуючи себе належністю до територіальної громади міста Києва, позивач вважав, що укладенням зазначеного договору порушено його права та інтереси на правову державу, що полягають у дотриманні органами державної влади та органами місцевого самоврядування Конституції України та Законів України при здійсненні своїх повноважень.
Стислий виклад заперечень відповідача
Відповідачі позов не визнали, вважали, його необґрунтованим, таким, у задоволенні якого необхідно відмовити, оскільки оспорюваним договором права позивача жодним чином не порушені.
Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 13 грудня 2017 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду міста Києва від 01 березня 2018 року, у задоволенні позову відмовлено.
Суд першої інстанції, із висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив із обставин, встановлених рішенням Господарського суду міста Києва від 10 серпня 2006 року у справі № 32/398, і відповідності оспорюваного договору оренди земельної ділянки вимогам Закону України «Про оренду землі» та Типовому договору оренди землі, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 03 березня 2004 року за № 220. Крім цього, суд апеляційної інстанції зробив висновок, що у позивача відсутні порушені цивільні права чи обов`язки у зв`язку з укладенням оспорюваного договору оренди земельної ділянки і зазначений договір не породжує для позивача права на захист, тобто права на звернення із цим цивільним позовом.
ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду 29 березня 2018 року, ОСОБА_1 просив скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, ухвалити нове про задоволення позову.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга ОСОБА_1 обґрунтовувалася неправильним застосуванням норм матеріального та порушенням норм процесуального права. Так, суди не звернули увагу, що відповідно до чинного на момент укладення спірного договору оренди законодавства не було передбачено можливості укладати договір оренди із передачею одночасно двох земельних ділянок за одним договором. При цьому суди дійшли необґрунтованого висновку про те, що оспорюваний договір не порушує прав та інтересів позивача, оскільки його власний інтерес полягає у тому, щоб зміст договору не суперечив вимогам чинного законодавства.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
Відзив на касаційну скаргу не надходив.
ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ
Ухвалою Верховного Суду від 10 квітня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою, ухвалою від 26 березня 2020 року справу призначено до судового розгляду.
Провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина третя статті 3 ЦПК України).
Відповідно до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX
(далі - Закон № 460-IX) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Враховуючи, що касаційна скарга у справі, що переглядається, подана у березні 2018 року, вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-IX.
З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені у статті 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV) (далі - ЦПК 2004 року), статті 263 ЦПК України, згідно з якими рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.
Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що рішенням Київської міської ради від 24 квітня 2003 року № 422/582 ЗАТ «АБС-УКР»передано в довгострокову оренду на 25 років земельну ділянку, площею 1, 76 га, для будівництва бізнес-центру з об`єктами соціально-культурного та соціально-побутового призначення на АДРЕСА_1 .
Рішенням Київської міської ради від 29 квітня 2004 року № 237/1447 ЗАТ «АБС-УКР» передано у довгострокову оренду на 25 років земельну ділянку, площею 0, 24 га, для будівництва, експлуатації та обслуговування бізнес-центру на АДРЕСА_1 .
Рішенням Господарського суду міста Києва від 10 серпня 2006 року у справі № 32/398 за позовом ЗАТ «АБС-УКР» до Київської міської ради, Головного управління земельних ресурсів виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) про визнання договору укладеним та зобов`язання вчинити дії, позовні вимоги ЗАТ «АБС-УКР» задоволено та вирішено вважати укладеним з дня набрання цим рішенням законної сили договір оренди земельних ділянок для будівництва бізнес-центру з об`єктами соціально-культурного та соціально-побутового призначення на АДРЕСА_1 у Шевченківському районі міста Києва між ЗАТ «АБС-УКР» та Київською міською радою в редакції, яка підписана ЗАТ «АБС-УКР» та відповідає вимогам Закону України «Про оренду землі» та Типового договору оренди землі, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 03 березня 2004 року № 220, та переданою цю земельну ділянку з моменту набрання чинності судового рішення на умовах, визначених договором.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 26 лютого 2008 року у справі № 2/58 за позовом ЗАТ «АБС-УКР» до Київської міської ради, Головного управління земельних ресурсів Київської міської державної адміністрації про визнання угоди укладеною та про зобов`язання здійснити реєстрацію, позовні вимоги задоволено та вирішено вважати укладеною угоду до договору оренди земельної ділянки від 23 серпня 2006 року за № 91-6-00579 у редакції, яка підписана ЗАТ «АБС-УКР», на умовах визначених угодою.
Доказів скасування зазначених рішень Господарського суду міста Києва не надано.
Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) зареєстровано укладені між Київською міською радою та ЗАТ «АБС-УКР» договір оренди земельних ділянок (запис від 23 серпня 2006 року за № 91-6-00579 у книзі записів державної реєстрації договорів), а також угоду про внесення змін до договору оренди земельних ділянок (запис від 19 березня 2008 року за
№ 91-6-00578 у книзі записів державної реєстрації договорів).
Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі
Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України 2004 року кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
В оцінці доводів касаційної скарги Верховний Суд застосовує системний аналіз норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини.
Згідно зі статтею 1 Закону України «Про оренду землі» оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.
Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки і орендарем (частина четверта статті 124 ЗК України).
Згідно із частиною першою статті 626 ЦК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, далі - ЦК України) договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.
Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).
За договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк (частина перша статті 759 ЦК України). Особливості найму окремих видів майна встановлюються ЦК України та іншим законом (частина третя статті 760 ЦК України).
За договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов`язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату (частина перша статті 792 ЦК України).
Договір найму укладається на строк, встановлений договором (частина перша статті 763 ЦК України).
У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 04 липня 2018 року у справі № 520/10060/16-ц (провадження № 61-5085сво18) викладений правовий висновок, згідно з яким, визнаючи недійсним договір, головною умовою, яку повинні встановити суди, є наявність порушення прав і законних інтересів особи, яка оспорює зазначені договори.
Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд зобов`язаний свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси (частини перша та друга статті 4 ЦПК України), то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то зазначити, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.
Відповідно до статей 16 203 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці. Це підтверджується висновками, що містяться в постановах Верховного Суду України (зокрема: постанова Верховного Суду України від 25 грудня 2013 року у справі № 6-78цс13; постанова Верховного Суду України від 11 травня 2016 року у справі № 6-806цс16).
Постановою від 21 січня 2015 року у справі № 6-215цс14 за позовом фізичної особи про визнання договорів оренди землі недійсними та повернення земельних ділянок Верховний Суд України скасував ухвалу суду касаційної інстанції і направив справу на новий касаційний розгляд, послався на вимоги статті 15 ЦК України і наголосив про обов`язок суду встановити, чи були порушені, невизнані або оспорювані права, свободи чи інтереси позивача, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду України від 04 лютого 2015 року у справі № 6-222цс14, від 04 лютого 2015 року у справі № 6-233цс14, підстав відступити від яких Верховним Судом не встановлено.
Разом з тим у справі, яка переглядається, суди встановили, що права позивача оспорюваним договором жодним чином не порушені, і ОСОБА_1 не довів, яким чином договір оренди земельної ділянки порушує його цивільне право.
Верховний Суд визнає необґрунтованими доводи заявника про те, що його власний інтерес полягає у тому, щоб зміст договору не суперечив вимогам чинного законодавства, оскільки зазначене не доводить порушення суб`єктивного цивільного права позивача. Категорія власного інтересу фізичної особи не може отримати таке тлумачення, згідно з яким розумітися як повноваження здійснення загального нагляду за дотриманням усіма юридичними та фізичними особами вимог чинного законодавства; цивільний інтерес має носити завжди конкретний характер.
Верховний Суд виходить з того, що у ситуації, коли позивач не довів права на позов у матеріально-правому сенсі, суд не вправі робити висновок по суті позовних вимог про правомірність або неправомірність дій відповідача, чинність або дійсність укладеного правочину тощо.
З урахуванням наведеного, суду першої інстанції, з урахуванням вимог до ефективності захисту порушеного права, принципу неможливості захисту права, що не є порушеним, необхідно було відмовити у позові лише із підстав недоведеності факту порушення прав позивача в результаті укладення оспорюваного договору без необхідності встановлення відповідності оскаржуваного договору вимогам законодавства.
За правилами статей 10 60 ЦПК України 2004 року кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
За змістом статті 11 ЦПК України 2004 року суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд
Згідно зі статтею 179 ЦПК України 2004 року предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Статтею 212 ЦПК України 2004 року встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.
Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Основного Закону України.
Таким чином, Верховний Суд встановив, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у частині мотивів про відповідність договору оренди вимогам законодавства ухвалено із порушенням норм процесуального права, з огляду на що рішення у наведеній частині підлягають скасуванню.
За приписами пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
За змістом частин першої-третьої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
Керуючись статтями 400 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 13 грудня 2017 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 01 березня 2018 року скасувати у частині висновків про відповідність вимогам законодавства договору оренди земельної ділянки від 23 серпня 2006 року № 91-6-00579.
В іншій частині Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 13 грудня 2017 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 01 березня 2018 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий О. В. Ступак
Судді І. Ю. Гулейков
А. С. Олійник
С. О. Погрібний
В. В. Яремко