Постанова

Іменем України

10 лютого 2021 року

м. Київ

справа № 761/38912/16

провадження № 61-9793св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Сакари Н. Ю. (суддя-доповідач), Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_4 , приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Портнова Тетяна Валеріївна, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Белугіна Венера Леонідівна,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 15 листопада 2019 року у складі судді Волошина В. О. та постанову Київського апеляційного суду від 28 травня 2020 року у складі колегії суддів: Немировської О. В., Чобіток А. О., Ящук Т. І.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_4 , приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Портнова Т. В. (далі - ПНКМНО Портнова Т. В.), приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Белугіна В. Л. (далі - ПНКМНО Белугіна В. Л.), про визнання доручення та договору купівлі-продажу недійсними, визнання права власності, витребування майна та виселення.

Позовна заява мотивована тим, що йому на праві власності, на підставі договору купівлі - продажу від 29 березня 1994 року належала квартира АДРЕСА_1 .

У липні 2003 року він дізнався, що його квартиру було продано без його згоди, а меблі та його особисті речі з квартири вивезені, замки на вхідних дверях замінені, у зв`язку з чим він звернувся до правоохоронних органів з заявою про злочин за фактом шахрайських дій відносно нього.

Від слідчого йому стало відомо, що на підставі доручення на ім`я ОСОБА_2 від його імені, яке було посвідчено ПНКМНО Портновою Т. В. та зареєстроване в реєстрі за № 781, він уповноважив ОСОБА_2 управляти і розпоряджатись всім своїм майном, однак ніколи такого доручення останньому не надавав.

06 грудня 2002 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 , який діяв від його імені на підставі вказаного доручення, було укладено договір купівлі - продажу, посвідчений ПНКМНО Белугіною В. Л. та зареєстрований в реєстрі за № 3-6157, за яким було відчужено належну йому квартиру на користь ОСОБА_5 .

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 27 березня 2003 року його зобов`язано не чинити перешкоди у користування спірною квартирою та зобов`язано відділ паспортної реєстрації та міграційної роботи Шевченківського району м. Києва виписати його зі спірної квартири.

07 травня 2003р. між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 було укладено договір купівлі - продажу спірної квартири, посвідчений ПНКМНО Белугіною В. Л. та зареєстрований в реєстрі за № 837, відповідно до якого ОСОБА_6 набула у власність спірну квартиру і проживає в ній по теперішній час.

Вказував, що ніколи не надавав згоди на відчуження належної йому квартири і таке відчуження відбулося на підставі сфальсифікованих документів, оскільки на час видачі доручення він перебував у службовому відрядженні за межами України і не міг фізично видати таке доручення, а тому просив суд: визнати недійсним доручення від 22 листопада 2002 року на ім`я ОСОБА_2 , посвідчене ПНКМНО Портновою Т. В. та зареєстроване в реєстрі за № 781; визнати недійсним договір купівлі - продажу квартири АДРЕСА_1 від 06 грудня 2002 року, посвідчений ПНКМНО Белугіною В. Л. та зареєстрований в реєстрі за № 3-6157; визнати за позивачем право власності на квартиру АДРЕСА_1 ; витребувати від ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_1 на його користь та виселити ОСОБА_3 із зазначеної квартири.

Також позивачем було подано заяву про поновлення строків позовної давності.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 15 листопада 2019 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 28 травня 2020 року, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій мотивовано тим, що, звертаючись до суду із вказаним позовом, ОСОБА_1 вказував, що про порушене право на спірну квартиру йому стало відомо лише 13 жовтня 2016 року, коли він отримав постанову слідчого про зупинення досудового слідства, проте, враховуючи те, що позивачу у літку 2003 року було відомо про вибуття із його власності квартири, оскільки він звернувся до правоохоронних органів із заявою про вчинення злочину, суди, із врахування заяви ОСОБА_3 про застосування строків позовної давності, дійшли висновку про наявність підстав для відмови у задоволенні позовних вимог у зв`язку із пропуском строку позовної давності.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

У липні 2020 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 .

Ухвалою Верховного Суду від 10 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.

Ухвалою колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 01 лютого 2021 року справу призначено до розгляду в складі колегії з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Аргументи учасників справи

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати судові рішення та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.

В якості підстави касаційного оскарження заявник зазначає про відсутність висновку Верховного Суду щодо визначення критеріїв причин поважності пропуску строку позовної давності (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).

Узагальнені доводи касаційної скарги зводяться до того, що у липні 2003 року він приїхав до м. Києва та дізнався, що його квартиру продану й, відповідно, він звернувся із заявою про злочин до Шевченківського РУ ГУ МВС України. Кримінальну справу № 02-2104 було порушено в 2003 році за частиною четвертою статті 190 КК України.

Зазначає, що він станом до 13 жовтня 2016 року не мав об`єктивної можливості ознайомитися з оскаржуваними договорами купівлі-продажу та дорученням, не міг знати де, коли та хто їх укладав, адже він не мав цих документів, не міг із ними ознайомитися.

Вказує, що статтею 49 КПК України (у редакції 1960 року) потерпілий і його представник мають право знайомитися з усіма матеріалами справи з моменту закінчення досудового слідства. Редакція КПК України 1960 року не передбачала можливість потерпілому знайомитися з матеріалами кримінальної справи.

13 жовтня 2016 року в Голосіївському управлінні поліції м. Києва він отримав постанову про зупинення досудового слідства на підставі пункту 3 статті 206 КПК України.

Вказує, що лише після отримання вказаної постанови він мав можливість ознайомитися із кримінальною справою та зробити копії наступних документів: копію доручення від 22 листопада 2002 року; копію договору купівлі-продажу квартири від 06 грудня 2002 року; копію договору купівлі-продажу квартири від 07 травня 2003 року: рішення Шевченківського районного суду м. Києва по цивільній справі № 2-3442/2003.

Таким чином, не зважаючи на те, що вже влітку 2003 року йому стало відомо про вибуття квартири з його володіння, у зв`язку з чим він звернувся з заявою про вчинення злочину до правоохоронних органів, він не знав ні прізвищ тих осіб, що шахрайським шляхом заволоділи його квартирою, ні на підставі яких документів була реалізована квартири, ні прізвищ осіб, які вчиняли правочини з метою відчуження квартири.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У жовтні 2020 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 від ОСОБА_3 , у якому вказано, що судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

29 березня 1994 року ОСОБА_1 придбав у ОСОБА_7 квартиру АДРЕСА_1 за договором купівлі - продажу, укладеним на товарній біржі «Українська біржа Десятинна» (т. 1, а. с. 21 - 22).

22 листопада 2002 року від імені ОСОБА_1 було уповноважено ОСОБА_2 управляти і розпоряджатись всім майном позивача на підставі доручення, посвідченого ПНКМНО Портновою Т. В. та зареєстроване в реєстрі за № 781 (т. 1, а. с. 29).

06 грудня 2002 року між ОСОБА_1 , від імені якого діяв ОСОБА_2 на підставі доручення від 22 листопада 2002 року, і ОСОБА_5 було укладено договір купівлі - продажу квартири (т. 1, а. с. 31), посвідчений ПНКМНО Белугіною В. Л. та зареєстрований в реєстрі за № 3-6157, за яким ОСОБА_5 придбав у власність спірну квартиру.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 27 березня 2003 року по цивільній справі № 2-3442/2003, яке набрало законної сили, позов ОСОБА_5 до ОСОБА_1 , третя особа: Відділ паспортної реєстрації та міграційної роботи Шевченківського району м. Києва, про зобов`язання не чинити перешкод в користуванні власністю та про зобов`язання виписати задоволено частково.

Зобов`язано ОСОБА_1 не чинити перешкод в користуванні власністю ОСОБА_5 , а саме квартирою АДРЕСА_1 . Зобов`язано Відділ паспортної реєстрації та міграційної роботи Шевченківського району м. Києва виписати ОСОБА_1 з цієї квартири.

07 травня 2003 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 було укладено договір купівлі - продажу квартири (т. 1, а. с. 33 - 34), посвідчений ПНКМНО Белугіною В. Л. та зареєстрований в реєстрі за № 837, відповідно до якого ОСОБА_6 набула у власність квартиру АДРЕСА_1 .

04 червня 2003 року ОСОБА_3 здійснила реєстрацію права власності на спірну квартиру в КП «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації право власності на об`єкти нерухомого майна».

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановленні в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до пункту 1 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України цей Кодекс набирає чинності з 01 січня 2004 року.

Пунктом 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України визначено, що ЦК України застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності.

Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності ЦК України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов`язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

Статтею 41 ЦК УРСР передбачено, що угодами визнаються дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов`язків.

Положеннями статті 44 ЦК УРСР встановлено, що повинні укладатися у письмовій формі: 1) угоди державних, кооперативних та інших громадських організацій між собою і з громадянами, за винятком угод, зазначених у статті 43 цього Кодексу, та окремих видів угод, для яких інше передбачено законодавством Союзу РСР і Української РСР; 2) угоди громадян між собою на суму понад сто карбованців, за винятком угод, зазначених у статті 43 цього Кодексу, та інших угод, передбачених законодавством Союзу РСР і Української РСР; 3) інші угоди громадян між собою, відносно яких закон вимагає додержання письмової форми.

Письмові угоди повинні бути підписані особами, які їх укладають.

Недодержання форми угоди, якої вимагає закон, тягне за собою недійсність угоди лише в разі, якщо такий наслідок прямо зазначено в законі (частина перша статті 45 ЦК УРСР.

Згідно частини першої статті 62 ЦК УРСР угода, укладена однією особою (представником) від імені другої особи (яку представляють) в силу повноваження, що грунтується на довіреності, законі або адміністративному акті, безпосередньо створює, змінює і припиняє цивільні права і обов`язки особи, яку представляють.

Відповідно до статті 63 ЦК УРСР угода, укладена від імені другої особи особою, не уповноваженою на укладення угоди або з перевищенням повноважень, створює, змінює і припиняє цивільні права і обов`язки для особи, яку представляють, лише в разі дальшого схвалення угоди цією особою.

Наступне схвалення угоди особою, яку представляють, робить угоду дійсною з моменту її укладення.

Статтею 48 ЦК УРСР передбачено, що недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі ущемлює особисті або майнові права неповнолітніх дітей.

По недійсній угоді кожна з сторін зобов`язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом.

Відповідно до роз`яснень, викладених у пункті 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 квітня 1978 року № 3 «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними», чинної на час виникнення спірних правовідносин, за правилами статті 48 ЦК УРСР угода визнається недійсною при невідповідності її не тільки законові, а й іншим актам, виданим органами державної влади і управління в межах наданої їм компетенції.

Стаття 48 ЦК УРСР застосовується при порушенні встановленого порядку вчинення громадянами і організаціями дій, спрямованих на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав і обов`язків, при ущемленні угодою особистих або майнових прав неповнолітніх дітей, а також в інших випадках їх невідповідності вимогам чинного законодавства, якщо для них не встановлені особливі правила визнання угод недійсними (статті 45-47 49-58 ЦК УРСР).

Як вбачається з протоколу допиту свідка (відповідача) ОСОБА_2 від 08 жовтня 2003 року у кримінальній справі № 01-2104, ним тричі було загублено паспорти громадянина України, він ніколи не був знайомим із позивачем, ніколи не отримував від нього доручення від 22 листопада 2002 року, посвідчене ПНКМНО Портновою Т. В. та зареєстроване в реєстрі за № 781. Ніколи не укладав договір купівлі - продажу квартири АДРЕСА_1 від 06 грудня 2002 року, посвідчений ПНКМНО Белугіною В. Л. та зареєстрований в реєстрі за № 3-6157 (т.1, а. с. 162-164).

З протоколу допиту свідка ПНКМНО Портнової Т.В. від 28 листопада 2003 року у кримінальній справі № 01-2104 вбачається, що 22 листопада 2002 року до неї звернувся ОСОБА_1 , який бажав оформити доручення на управління та розпорядження всім його майном, особу ОСОБА_1 було встановлено нотаріусом на підставі посвідчення водія серії НОМЕР_1 , виданого ДАІ МВС УВС в м. Києві 27 квітня 1996 року (т.1, а. с. 165-169).

Згідно відповіді на адвокатський запит представника позивача від 23 червня 2017 року № 31/26-392 Аз (т.1, а. с. 171), посвідчення водія серії НОМЕР_1 на ім`я ОСОБА_1 не видавалось, а бланк посвідчення водія серії НОМЕР_1 був зіпсований під час друку та знищений згідно акта знищення зіпсованих бланків посвідчень водія, талонів до них та тимчасових талонів від 10 лютого 1997 року. Посвідчення водія ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , у м. Києві не отримував.

З урахуванням вищевикладених норм матеріального права (статті 41 44 48 62 63 ЦК УРСР) та встановлених судами попередніх інстанцій обставин, колегія суддів касаційного цивільного суду погоджується із висновками судів попередніх інстанцій про те, що доручення від 22 листопада 2002 року на ім`я ОСОБА_2 , посвідчене ПНКМНО Портновою Т. В. та зареєстроване в реєстрі за № 781, та договір купівлі - продажу квартири АДРЕСА_1 від 06 грудня 2002 року, посвідчений ПНКМНО Белугіною В. Л. та зареєстрований в реєстрі за № 3-6157, не відповідають вимогам закону.

Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_1 посилався як на підставу щодо витребування спірної квартири на положення статей 145 ЦК УРСР та 388 ЦК України.

Положеннями статті 145 ЦК УРСР передбачено, що якщо майно за плату придбане у особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не повинен був знати (добросовісний набувач), то власник вправі витребувати це майно від набувача лише в разі, коли майно загублене власником або особою, якій майно було передане власником у володіння, або викрадено у того чи іншого, або вибуло з їх володіння іншим шляхом поза їх волею.

У статті 388 ЦК України закріплено, що, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Судами встановлено, що ОСОБА_3 подала до місцевого суду заяву про застосування строків позовної давності.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 71 ЦК УРСР, стаття 257 ЦК України).

За загальним правилом перебіг позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (стаття 76 ЦК УРСР, частина перша статті 261 ЦК України).

Позивач повинен довести той факт, що він не міг довідатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Відповідач, навпаки, має довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Зазначена правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 22 лютого 2017 року № 6-17цс17.

Для визначення моменту виникнення права на позов важливим є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) моменти, що відповідає правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постанові від 29 жовтня 2014 року у справі № 6-152цс14.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (стаття 80 ЦК УРСР, частина четверта статті 267 ЦК України).

Строк позовної давності є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи носія порушеного права (інтересу). При цьому, як у випадку пред`явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав-учасників Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу (рішення у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії», заява № 14902/04, від 20 вересня 2011 року).

З матеріалів позовної заяви вбачається, що позивач у 2003 році звернувся до правоохоронних органів із заявою про порушення кримінальної справи, у зв`язку із продажом його квартири поза його волею. У позовній заяві заявник вказував, що постійно цікавився ходом розслідування кримінальної справи № 01-2104.

У касаційній скарзі заявник вказує, що лише у 2016 році зміг отримати документи, які містять інформацію щодо особи, на яку від його імені було видано доручення, та документи, на підставі яких можна встановити осіб, яким була відчужена його квартира.

Проте, суд оцінює критично вказані доводи заявника з огляду на таке.

З матеріалів справи вбачається, що працівниками правоохоронних органів у 2003 році було допитано у якості свідків: ОСОБА_2 , ПНКМНО Портнову Т. В. , яка на відповідний запит надала правоохоронним органам копію доручення, виданого ОСОБА_1 на ім`я ОСОБА_2 . Також у відзиві на позовну заяву ОСОБА_3 вказувала, що надавала пояснення правоохоронним органам з приводу купівлі квартири у 2003 році, що вона також підтвердила у судовому засіданні 11 липня 2018 року, що підтверджується протоколом судового засідання.

Отже, вбачається, що позивач дізнався про порушення свого права у 2003 році й звернувся до правоохоронних органів, тобто був обізнаний, що квартира була продана.

Касаційна скарга містить посилання заявника на те, що статтею 49 КПК України (1960 року) передбачено можливість потерпілому знайомитись із матеріалами кримінальної справи з моменту закінчення досудового слідства, а тому лише після отримання постанови про зупинення досудового слідства у 2016 році зміг ознайомитися із відповідними документами.

Так, до позовної заяви позивачем додано постанову про зупинення досудового слідства від 23 жовтня 2012 року, у якій вказано, що невстановлені слідством особи шахрайським шляхом заволоділи квартирою, яка належить ОСОБА_1 , чим спричинили останньому матеріальні збитки.

Кримінальний-процесуальний кодекс України (чинний) набрав чинності з 20 листопада 2012 року.

Пунктом 11 частини першої статті 56 КПК України визначено, що потерпілий має право знайомитися з матеріалами, які безпосередньо стосуються вчиненого щодо нього кримінального правопорушення, в порядку, передбаченому цим Кодексом, у тому числі після відкриття матеріалів згідно зі статтею 290 цього Кодексу, а також знайомитися з матеріалами кримінального провадження, які безпосередньо стосуються вчиненого щодо нього кримінального правопорушення, у випадку закриття цього провадження.

Разом із тим, позивачем не було вказано жодних причин, які б перешкоджали йому дізнатися про правочини щодо належної йому квартири, її нинішнього власника у 2012 році, після набрання чинності КПК України (2012 року), та протягом передбаченого законом строку звернутися до суду із вказаним позовом.

Звертаючись із касаційною скаргою, заявник вказував на відсутність висновку Верховного Суду щодо визначення критеріїв причин поважності пропуску позовної давності. Разом із тим, поважність пропуску строку позовної давності оцінюється у кожному конкретному випадку, залежно від обставин справи. Так, сама по собі неможливість дізнатися як про правочини, які вчинені до майна, так і осіб, які їх вчинили, є поважною причиною для пропуску строку позовної давності, однак заявник звернувся до суду через чотири роки, коли міг дізнатися про вищевказані обставини, а поважних причин такого зволікання позивачем наведено не було.

З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що, вирішуючи справу, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, правильно застосували до спірних правовідносин положення ЦК УРСР щодо позовної давності, а саме статті 71 76 80 ЦК УРСР, які кореспондують нормам чинного ЦК України (статті 257, 261, 267), й обґрунтовано відмовили у задоволенні позову.

Вказані, а також інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні позивачем норм матеріального і процесуального права й зводяться до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 10 лютого 2010 року у справі «Серявін та інші проти України» (Seryavin and others v. Ukraine, № 4909/04, § 58).

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість судових рішень не впливають.

Керуючись статтями 400 410 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 15 листопада 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 28 травня 2020 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

В. В. Шипович