Постанова
Іменем України
26 лютого 2020 року
м. Київ
справа № 761/4097/17
провадження № 61-14050св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: Головне територіальне управління юстиції у м. Києві, ОСОБА_2 , товариство з обмеженою відповідальністю «Негрін», ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
треті особи: ОСОБА_5 , приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Косенко Оксана Олександрівна,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду у складі колегії суддів: Соколової В. В., Поліщук Н. В., Андрієнко А. М., від 24 червня 2019 року,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Головного територіального управління юстиції у місті Києві, ОСОБА_2 , товариства з обмеженою відповідальністю «Негрін» (далі - ТОВ «Негрін»), ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи: ОСОБА_5 , приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Косенко О. О., про визнання незаконним та скасування рішення про державну реєстрацію права власності, визнання недійсним договору купівлі-продажу та повернення у попереднє становище.
В обґрунтування позову вказав, що 01 січня 2010 року між ним та ОСОБА_2 було укладено договір позики, відповідно до умов якого остання отримала грошові кошти в сумі 537 700 доларів США на строк до 01 червня 2014 року. У зв`язку з невиконання позичальником умов договору у жовтні 2014 року він звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики.
Ухвалою Пустомитівського районного суду Львівської області від 24 жовтня 2014 року було вжито заходи забезпечення позову та накладено арешт в межах суми позову на грошові кошти та все рухоме і нерухоме майно, що належить ОСОБА_2 .
Однак, незважаючи на наявність вказаної ухвали про забезпечення позову, ОСОБА_2 відчужила наявне у неї на праві приватної власності майно, а саме нежитлове приміщення п`ятого поверху в літері «А» (група приміщень № 10), загальною площею 302,3 кв.м, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом укладення з засновником ТОВ « Негрін » ОСОБА_5 мирової угоди, затвердженої ухвалою Солом`янського районного суду м. Києва від 29 травня 2015 року, що у вересні 2015 року скасована апеляційним судом.
На підставі вказаної ухвали суду від 29 травня 2015 року ОСОБА_5 у листопаді 2015 року передав спірне нежитлове приміщення ТОВ «Негрін» в якості внеску до статутного капіталу, а останнє за договором, укладеним 27 листопада 2015 року, відчужило вказане приміщення ОСОБА_3 .
На підставі договору купівлі продажу від 20 січня 2016 року ОСОБА_3 відчужила вказане нерухоме майно ОСОБА_4 .
Враховуючи викладене, позивач, посилаючись на статті 215 216 ЦК України, просив суд визнати недійсним договір купівлі-продажу спірного нежитлового приміщення від 20 січня 2016 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , який зареєстрований в реєстрі за № 51; повернути сторін цього договору купівлі-продажу у попереднє становище шляхом повернення у приватну власність ОСОБА_2 вказаного нежитлового приміщення; визнати незаконним та скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 27 листопада 2015 року за № 26554007 щодо реєстрації права власності за ТОВ «Негрін» на спірне нежитлове приміщення.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва у складі судді Макаренко І. О. від 29 січня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено.
Визнано недійсним договір купівлі-продажу нежитлового приміщення від 20 січня 2016 року, а саме: нежитлового приміщення п`ятого поверху в літері «А» (група приміщень №10), загальною площею 302,3 кв. м, що складають 8/100 частин від нежилих приміщень площею 3 857,30 кв. м, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , який зареєстрований в реєстрі за № 51 та повернуто сторін договору у попереднє становище, шляхом повернення у приватну власність ОСОБА_2 нежитлового приміщення п`ятого поверху в літері «А» (група приміщень №10), загальною площею 302,3 кв. м, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 .
Зобов`язано ОСОБА_2 повернути ОСОБА_3 грошові кошти у розмірі 1 072 000 грн, сплачені за договором купівлі-продажу нежитлового приміщення від 20 січня 2016 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , зареєстрованого в реєстрі за № 51.
Визнано незаконним та скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 27 листопада 2015 року за № 26554007 щодо реєстрації права власності за ТОВ «Негрін» на нежитлове приміщення п`ятого поверху в літері «А» (група приміщень № 10), загальною площею 302,3 кв. м, що складають 8/100 частин від нежилих приміщень площею 3 857,30 кв. м, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі ухвали Солом`янського районного суду м. Києва від 29 травня 2015 року у справі № 760/9656/15-ц про затвердження мирової угоди.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що оскільки вказана ухвала суду про затвердження мирової угоди, на підставі якої ОСОБА_5 набув спірне нерухоме майно та відчужив його ОСОБА_3 , була скасована, тому у ОСОБА_3 як продавця за договором купівлі-продажу від 20 січня 2016 року не виникло право продажу спірного майна, а тому цей правочин є недійсним, а вказане майно на підставі статті 216 ЦК України підлягає поверненню власнику - ОСОБА_2 .
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 24 червня 2019 року задоволено апеляційну скаргу ОСОБА_4 , скасовано рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 29 січня 2019 року та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 .
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що позивачем не спростована презумпція чинності правочинів щодо передачі спірного майна до статутного фонду ТОВ «Негрін» на підставі протоколу від 23 листопада 2015 року та його продажу ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 27 листопада 2015 року. За таких обставин, суд апеляційної інстанції вважав, що ОСОБА_3 мала право на відчуження спірного майна, тому рішення суду першої інстанції про визнання недійсним договору купівлі-продажу, укладеного 20 січня 2016 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , не можна визнати законним і обґрунтованим.
З аналогічних підстав суд апеляційної інстанції вважав, що відсутні законні підстави визнавати недійсною реєстрацію права власності на спірне майно за ТОВ «Негрін», оскільки попередньо вчинений правочин, за яким ТОВ «Негрін» набуло таке право, не визнаний недійсним.
Крім того, суд апеляційної інстанції вказав, що у разі визнання недійсним договору купівлі-продажу від 20 січня 2016 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , сторони можуть бути повернуті у попередній стан шляхом повернення спірного об`єкта нерухомості у власність ОСОБА_3 , а не ОСОБА_2 як помилково вважав суд першої інстанції, та повернення ОСОБА_4 сплаченої вартості цього об`єкта.
Оскільки позивач не оскаржував правочин щодо передачі спірного майна до статутного капіталу ТОВ «Негрін» на підставі протоколу від 23 листопада 2015 року та договір купівлі-продажу, укладений між ТОВ «Негрін» та ОСОБА_3 , які є чинними, суд вважав обраний позивачем спосіб захисту права на задоволення своїх вимог за рахунок спірного майна неефективним та таким, що не призведе до його поновлення.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та аргументи учасників справи
У касаційній скарзі, поданій у липні 2019 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.
Касаційна скарга мотивована тим, що ухвала суду про затвердження мирової угоди, на підставі якої ОСОБА_5 набув спірне нерухоме майно та відчужив його ОСОБА_3 , була скасована, тому в усіх наступних набувачів цього майна, в тому числі ТОВ «Нергін» та ОСОБА_3 як продавців за договорами купівлі-продажу не виникло право продажу спірного майна. Отже, правильним є висновок суду першої інстанції про те, що ці правочини є недійсними, а вказане майно на підставі статті 216 ЦК України підлягає поверненню ОСОБА_2 . Лише у такий спосіб позивач може захистити своє право і звернути стягнення на спірне майно.
Відзив на касаційну скаргу не подано.
Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції
Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу справи між суддями від 25 липня 2019 року справу призначено судді-доповідачеві.
Ухвалою Верховного Суду від 30 липня 2019 року відкрито касаційне провадження в указаній справі, а ухвалою суду від 19 лютого 2020 року справу призначено до розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
01 січня 2010 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 був укладений договір позики, відповідно до умов якого остання отримала грошові кошти в сумі 537 700 доларів США на строк до 01 червня 2014 року (а.с. 50 т.1).
Рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 26 травня 2015 року (справа № 450/2962/14-ц), з урахуванням змін згідно із рішенням Апеляційного суду Львівської області від 12 жовтня 2016 року, частково задоволено позовні вимоги ОСОБА_1 .
Стягнуто із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму основного боргу за договором позики від 01 січня 2010 року в розмірі 537 700 доларів США; проценти за користування позикою у розмірі 277 836, 22 доларів США; 3% річних за період з 01 червня 2014 року по 10 березня 2015 року в розмірі 18 969,60 доларів США та понесені судові витрати по сплаті судового збору у сумі 3 889,07 грн (а.с. 38-43, 44-47 т.1).
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року вказані судові рішення залишені без змін (а.с.48-49 т.1).
Вказане рішення станом на час вирішення даного спору не виконане.
Під час розгляду справи № 450/2962/14-ц ухвалою Пустомитівського районного суду Львівської області від 24 жовтня 2014 року, яка набрала законної сили, було вжито заходи забезпечення позову ОСОБА_1 шляхом накладення арешту в межах суми позову, яка становить 10 352 962,20 грн, на грошові кошти та все рухоме та нерухоме майно, що належало ОСОБА_2 (а.с. 29, 30-31 т.1).
Вказане обтяження 14 січня 2015 року було зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (а.с. 36 т.1).
Відділом державної виконавчої служби Пустомитівського районного управління юстиції Львівської області було відкрито виконавче провадження та постановою від 24 жовтня 2014 року накладено арешт на все рухоме та нерухоме майно, грошові кошти ОСОБА_2 та оголошено заборону на його відчуження (а.с.32-35 т.1).
На підставі договору купівлі-продажу від 04 вересня 2012 року ОСОБА_2 належить право власності на нежитлове приміщення - 8/100 часток нежилих приміщень площею 3 857,30 кв. м, що становить 302,3 кв. м. та знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Ухвалою Солом`янського районного суду міста Києва від 29 травня 2015 року у справі № 6-361/15 (760/9656/15-ц) була затверджена мирова угода, укладена між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 , за умовами якої 24 квітня 2015 року право власності на спірне нежитлове приміщення перейшло до ОСОБА_5 (а.с.58-62 т. 1).
Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 15 липня 2015 року частково задоволено апеляційну скаргу ОСОБА_1 було, скасовано ухвалу Солом`янського районного суду міста Києва від 29 травня 2015 року та передано справу на новий розгляд до суду першої інстанції (а.с.63-66 т.1).
Ухвалою Солом`янського районного суду міста Києва від 03 вересня 2015 року, яка набрала законної сили, відмовлено у задоволенні заяви старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби головного управлінні юстиції у м. Києві про визнання мирової угоди в процесі виконання рішення Дарницького районного суду м. Києва від 24 березня 2015 року за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики.
На підставі вказаної ухвали Солом`янського районного суду міста Києва від 29 травня 2015 року про затвердження мирової угоди державним реєстратором управління державної реєстрації головного територіального управління юстиції у м. Києві 17 листопада 2015 року було прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 26205131 щодо реєстрації права власності за ОСОБА_5 на 8/100 частки нежитлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 9-14,105-137 т. 3).
ОСОБА_5 , будучи одноособовим власником та керівником ТОВ «Негрін», передав спірне приміщення ТОВ «Негрін» в якості внеску до статного капіталу, що підтверджується протоколом № 02-2015 від 18 листопада 2015 року та актом приймання-передачі від 18 листопада 2015 року (а.с.13-15, 20-21 т.2, а.с. 22-48 т. 3).
23 листопада 2015 року державним реєстратором управління державної реєстрації головного територіального управління юстиції у м. Києві Тарнавською С. В. було видано свідоцтво про право власності ТОВ «Негрін» на вказане нерухоме майно та здійснено державну реєстрацію цього права (а.с. 4-5, 7, 17, 25 т. 2; а.с. 2-8 т. 3 ).
27 листопада 2015 року державним реєстратором управління державної реєстрації головного територіального управління юстиції у м. Києві Скляренко О. М. ТОВ «Негрін» було видано свідоцтво про право власності на спірні нежитлові приміщення та здійснено державну реєстрацію прав на нежитлове приміщення як єдиного власника (а.с. 2-3, 6, 29 т. 2, а.с. 139-186 т. 3).
27 листопада 2015 року між ТОВ «Негрін» та ОСОБА_3 був укладений договір купівлі-продажу, згідно з яким ТОВ «Негрін» передало право власності на вказане нежитлове приміщення ОСОБА_3 (а.с. 165-212 т.2).
На підставі договору купівлі-продажу, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , 20 січня 2016 року право власності на спірне нежитлове приміщення перейшло до ОСОБА_4 .
У провадженні Франківського ВП ГУ НП у Львівській області проводиться досудове розслідування у кримінальному провадженні №12016140080000526 від 23 лютого 2016 року за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених частиною четвертою статті 190, частиною п'ятою статті 27, частинами першою та четвертою статті 358, частиною першою статті 388 КК України. В ході проведення досудового розслідування у даному кримінальному провадженні встановлено, що підставою для зняття арештів (обтяжень, заборон) із нерухомого майна, належного ОСОБА_2 , стала ухвала Пустомитівського районного суду Львівської області від 09 жовтня 2015 року про скасування заходів забезпечення позову (а.с. 52, 53-54 т.1, а.с. 70-85 т.4 ).
Відповідно до відомостей, зазначених у листі Пустомитівського районного суду Львівської області № 01-03/35/2015 від 23 березня 2015 року, цим судом не постановлялась ухвала про скасування заходів забезпечення позову у справі № 450/2962, текст вказаної ухвали в Єдиний державний реєстр судових рішень не вносився. За даними автоматизованої системи документообігу суду ОСОБА_6 як представник ОСОБА_1 із будь-якими заявами (клопотаннями) про скасування заходів забезпечення позову в межах судової справи № 450/2962/14-ц не звертався (а.с. 55 т.1).
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Таким вимогам судове рішення апеляційної інстанції відповідає не в повній мірі з таких підстав.
Зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу України (далі - ЦК України), іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог є підставою для визнання недійсності відповідного правочину (частина перша статті 203, частина перша статті 215 ЦК України).
Згідно із частинами другою та третьою статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Загальним правовим наслідком недійсності правочину (стаття 216 ЦК України) є реституція, яка застосовується як належний спосіб захисту цивільного права та інтересу за наявності відносин, які виникли у зв`язку із вчиненням особами нікчемного правочину та внаслідок визнання його недійсним.
Статтею 124 Конституції України визначено принцип обов`язковості судових рішень, який з огляду на положення статей 2 149 ЦПК України поширюється також на ухвалу суду про забезпечення позову. При цьому, відповідно до частини другої статті 151 ЦПК України забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду.
Отже, метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій з боку відповідача, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі з метою запобігання потенційним труднощам у подальшому виконанні такого рішення.
З урахуванням особливостей мети забезпечення позову заява про забезпечення позову розглядається судом у день її надходження, копія ухвали про забезпечення позову надсилається заявнику та заінтересованим особам негайно після її постановлення. Така ухвала суду виконується негайно в порядку, встановленому для виконання судових рішень. Крім того, навіть оскарження ухвали про забезпечення позову не зупиняє її виконання та не перешкоджає подальшому розгляду справи.
Забезпечення позову по суті - це обмеження суб`єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов`язаних з ним інших осіб з метою забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника). Зазначені обмеження встановлюються ухвалою суду, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову.
Відповідно до частини п`ятої статті 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов`язковими до виконання на всій території України. У пункті 9 частини третьої статті 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено обов`язковість рішень суду.
Отже, виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Сутність добросовісності передбачає вірність зобов`язанням, повагу до прав інших суб`єктів, обов`язок до співставлення власних та чужих інтересів, унеможливлення заподіяння шкоди третім особам.
Згідно із частиною третьою статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Щодо правочинів про відчуження належного ОСОБА_2 майна
Судами достовірно встановлено, що на підставі ухвали Пустомитівського районного суду Львівської області від 24 жовтня 2014 року у цивільній справі № 450/2962/14-ц з метою забезпечення позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 було накладено арешт на усе нерухоме майно, належне останній.
14 січня 2015 року це обмеження зареєстровано Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та у встановленому порядку не знято.
Під час судової заборони на відчуження належного їй майна, ОСОБА_2 , будучи обізнаною про наявність такої заборони та діючи недобросовісно, 29 травня 2015 року відчужила належну їй частку у нежитловому приміщенні АДРЕСА_1 ОСОБА_5 на підставі затвердженої ухвалою Солом`янського районного суду міста Києва мирової угоди, яка скасована судом апеляційної інстанції 15 липня 2015 року.
Право власності набувається на підставах, шо не заборонені законом, зокрема, із правочинів та припиняється у разі відчуження власником свого майна (частина перша статті 328 ЦК України, п.1 частини першої статті 346 ЦК України).
Таким чином, на підставі мирової угоди від 29 травня 2015 року, у ОСОБА_5 не виникло передбачених законом підстав для набуття право власності на спірне майно, оскільки у ОСОБА_2 це право не припинилось.
Відповідно до статті 658 ЦК України право продажу товару , крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару. Якщо продавець товару не є його власником, покупець набуває право власності, якщо власник не має права вимагати його повернення.
Таким чином, у листопаді 2015 року ОСОБА_5 , який є одноособовим власником ТОВ «Негрін», не мав права власності на спірне майно у зв'язку із скасуванням ухвали про затвердження мирової угоди як підстави його виникнення, тому не мав права на його відчуження на користь ТОВ «Негрін» та ОСОБА_3 . В свою чергу з аналогічних підстав, у ОСОБА_3 як продавця за договором купівлі-продажу спірного нежитлового приміщення від 20 січня 2016 року, не виникло права його продажу.
Разом із тим, судова заборона, під якою перебувало належне ОСОБА_2 майно на підставі ухвали Пустомитівського районного суду Львівської області від 24 жовтня 2014 року на момент укладення договору купівлі-продажу від 20 січня 2016 року, укладеного, між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , зберігала свою чинність, оскільки у встановленому законом порядку не скасовувалась ні судом першої інстанції, ні судом апеляційної інстанції.
З огляду на зазначене та встановлені судами обставини про відчуження спірного нерухомого майна у період дії судового рішення про накладення арешту на це майно, правильним є висновок суду першої інстанції про те, що вказане нежитлове приміщення станом на час укладення оспорюваного договору фактично перебувало під судовою забороною на відчуження, що свідчить про невідповідність угоди положенням статті 203 ЦК України і є правовою підставою для визнання угоди недійсною в порядку статті 215 ЦК України.
Пунктом 6 частини першої статті 24 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено, що у державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено у разі, якщо заяву про державну реєстрацію прав, пов`язаних з відчуженням нерухомого майна, подано після державної реєстрації обтяжень, встановлених щодо цього майна.
При наявності в Єдиному реєстрі заборон відчуження об'єктів нерухомого майна запису про заборону відчуження спірного майна державний реєстратор не має права здійснювати реєстраційних дій, поки таке обтяження не буде зняте.
Такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 квітня 2019 року у справі № 14-100цс19.
Задовольняючи позовні вимоги про скасування державної реєстрації права власності за ТОВ «Негрін» від 27 листопада 2015 року, суд першої інстанції вірно виходив із того, що у зв'язку із скасуванням мирової угоди ОСОБА_5 не мав передавати спірне майно до статутного фонду ТОВ «Негрін», оскільки право власності ОСОБА_2 на спірне майно не припинилось, а на його відчуження існує судова заборона.
Щодо вирішення позовних вимог щодо повернення спірного майна у власність ОСОБА_2 на підставі реституції
Відповідно до частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Реституція як спосіб захисту цивільного права застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв`язку з цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред`явлена тільки стороні недійсного правочину.
Частина перша статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.
У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.
Вирішуючи спір в частині позовних вимог щодо повернення спірного майна у власність ОСОБА_2 на підставі реституції, суд апеляційної інстанції, правильно застосувавши положення статті 216 ЦК України, дійшов обґрунтованого висновку про те, що у разі визнання недійсним договору купівлі-продажу від 20 січня 2016 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , сторони можуть бути повернуті у попередній стан шляхом повернення спірного об`єкту нерухомості у власність ОСОБА_3 , а не ОСОБА_2 , яка не є стороною цього договору, як помилково вважав суд першої інстанції.
Враховуючи викладене, висновки апеляційного суду щодо відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про повернення спірного майна у власність ОСОБА_2 на підставі реституції є обґрунтованими та такими, що відповідають вимогам закону та обставинам справи.
За таких обставин, доводи касаційної скарги в цій частині є безпідставними, а постанова апеляційного суду в зазначеній частині - законною та підлягає залишенню без змін.
Щодо способу захисту
Колегія суддів не погоджується з висновком суду апеляційної інстанції висновком про те, що обраний позивачем спосіб захисту його прав не є ефективним та не призведе до поновлення його прав.
При цьому, підставним є висновок суду першої інстанції про те, що укладенням вказаного договору від 20 січня 2016 року порушені права позивача, оскільки дії відповідачів по розпорядженню майном, що перебуває під судовою забороною, утруднюють реальне та ефективне виконання судового рішення, ухваленого на користь позивача.
Звернення ОСОБА_1 до суду із вимогами про застосування способу захисту - визнання недійсним договору купівлі-продажу відповідає змісту його порушеного права та спрямовано на захист цих прав, що відповідає нормі частини третьої статті 215 ЦК України.
Такий висновок суду першої інстанції відповідає обставинам справи та вимогам закону.
При цьому правом оспорювати правочин і вимагати проведення реституції ЦК України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи їх статус як «заінтересовані особи» (статті 215 216 ЦК України).
З огляду на зазначені приписи, правила статей 15 16 ЦК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права та інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов`язковий елемент конкретного суб`єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб`єктивного права та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.
Вказаний висновок узгоджується з правовою позицією викладеною в постанові Верховного Суду України від 25 травня 2016 року № 6-605 цс 16.
У справі, що переглядається, вимоги ОСОБА_1 про визнання незаконним рішення про державну реєстрацію права власності на спірне майно за ТОВ «Негрін» та визнання недійсним договору купівлі-продажу цього майна, укладеного між ОСОБА_3 і ОСОБА_4 , спрямовані на те, щоб уможливити подальші дії, спрямовані на те, щоб предмет правочину перебував у власності ОСОБА_2 , оскільки саме від цього залежить можливість ОСОБА_1 задовольнити свої вимоги за рахунок належного останній майна.
ОСОБА_1 на час розгляду справи у суді не має права власності чи іншого речового права на предмет правочину, тому не може використовувати правовий механізм витребування цього майна з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.
Отже, позивач, який не є стороною договору купівлі-продажу, укладеного між ОСОБА_3 і ОСОБА_4 , і не є особою, стосовно якої вчинено оскаржувану реєстраційну дію, має право на оскарження цих правочинів, оскільки є заінтересованою особою, яка претендує на те, щоб за рахунок майна ОСОБА_2 були задоволені його майнові вимоги до неї.
Враховуючи викладене, висновок суду апеляційної інстанції про те, що ОСОБА_1 обрав спосіб захисту своїх прав, який не відповідає чинному законодавству і не є ефективним, не ґрунтуються на матеріалах справи і вимогах закону.
При цьому суд враховує, що недобросовісні дії ОСОБА_2 , спрямовані на ухилення від виконання боргових зобов'язань перед ОСОБА_1 шляхом відчуження та обтяження свого майна, були предметом оцінки судів. Так, за позовами ОСОБА_1 суди неодноразово увалювали рішення про недійсність таких правочинів, отже, ефективність цього способу захисту порушеного права позивача підтверджена практикою Верховного Суду (постанова від 13 червня 2018 року у справі №2760/13996/15-ц, провадження № 61-9504зпв18 та постанова від 25 вересня 2019 року у справі № 760/19419/19, провадження № 61-30589 св 18).
Висновок за результатами розгляду касаційної скарги
Згідно з статтею 413 ЦК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
Враховуючи викладене, постанова Київського апеляційного суду від 24 червня 2019 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлового приміщення від 20 січня 2016 року та скасування державної реєстрації права власності за ТОВ «Негрін» від 27 листопада 2015 року підлягає скасуванню, а рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 29 січня 2019 року в цій частині - залишенню в силі. В решті постанову Київського апеляційного суду від 24 червня 2019 року слід залишити без змін.
Щодо судового збору
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Враховуючи, що колегія суддів дійшла висновку про часткове задоволення касаційної скарги та залишення в силі рішення суду першої інстанції в частині двох позовних вимог немайнового характеру, а тому в силу статті 141 ЦПК України з Головного територіального управління юстиції у м. Києві, ОСОБА_2 , ТОВ «Негрін», ОСОБА_3 , ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 підлягають стягненню понесені ним в суді касаційної інстанції витрати на сплату судового збору у розмірі 3 073,60 грн (1 921*0,4*200 %*2 вимоги), тобто з кожного відповідача підлягає стягненню по 614,72 грн.
Керуючись статтями 400 410 413 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Постанову Київського апеляційного суду від 24 червня 2019 року скасувати в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання незаконною та скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 27 листопада 2015 року за № 26554007 щодо реєстрації права власності за ТОВ «Негрін» на нежитлове приміщення п`ятого поверху в літері «А» (група приміщень № 10), загальною площею 302,3 кв. м, що складають 8/100 частин від нежилих приміщень площею 3 857,30 кв. м, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 та в частинівизнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлового приміщення від 20 січня 2016 року, а саме: нежитлового приміщення п`ятого поверху в літері «А» (група приміщень № 10), загальною площею 302,3 кв. м, що складають 8/100 частин від нежилих приміщень площею 3 857,30 кв. м, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , який зареєстрований в реєстрі за № 51 та залишити в цій частині в силі рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 29 січня 2019 року.
В іншій частині постанову Київського апеляційного суду від 24 червня 2019 року залишити без змін.
Стягнути з Головного територіального управління юстиції у м. Києві, ОСОБА_2 , товариства з обмеженою відповідальністю «Негрін», ОСОБА_3 , ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 судовий збір по 614,72 гривні з кожного.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Судді:Є. В. Синельников О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В. Шипович