№ 761/4449/19 - Судебная практика в Украине -Законодательство Украины

Постанова

Іменем України

24 лютого 2022 року

м. Київ

справа № 761/4449/19

провадження № 61-200св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Калараша А. А. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянувши у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 02 грудня 2020 року у складі колегії суддів: Ігнатченко Н. В., Голуб С. А., Таргоній Д. О., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до

ОСОБА_2 , у якому просив встановити факт проживання з відповідачем однією сім`єю без реєстрації шлюбу в період із січня 1997 року по липень 2010 року.

На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 посилався на те, що в

1997 році сторони вирішили проживати разом однією сім`єю, у зв`язку з чим між ними виникли фактичні шлюбні відносини, які тривали до липня

2010 року. У вказаний період часу позивач та відповідач не перебували в будь-якому іншому зареєстрованому шлюбі та не зверталися до органів реєстрації актів цивільного стану для реєстрації їхнього шлюбу.

Обставини наявності між сторонами усталених відносин, притаманних подружжю, можуть бути підтверджені як особистими показаннями сторін, так і показаннями численних свідків.

Ураховуючи те, що встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу з ОСОБА_2 необхідно для вирішення майнових питань, пов`язаних із нерухомим майном та борговими зобов`язаннями, ОСОБА_1 просив суд встановити факт проживання з відповідачем однією сім`єю без реєстрації шлюбу в період із січня 1997 року по липень 2010 року.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 03 квітня 2019 року позов задоволено частково.

Встановлено факт проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу як чоловіка та дружини з 01 січня 2004 року по 01 липня 2010 року.

У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що на підставі пояснень сторін, наданих у судовому засіданні, зібраних у справі доказів, а саме: фотокарток зі зображенням позивача з відповідачем під час відпочинку та показів свідків, з урахуванням визнання позовних вимог відповідачем, є доведеним факт спільного проживання позивача з відповідачем як чоловіка та дружини.

Відмовляючи у задоволенні вимоги щодо встановлення факту проживання однією сім`єю до 2004 року, суд першої інстанції виходив із того, що норми чинного на час виникнення спірних правовідносин КпШС України не передбачали можливості встановлення факту спільного проживання чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу у вказаний позивачем період.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Не погоджуючись із зазначеним судовим рішенням, ОСОБА_3 як особа, яка не брала участі у справі, однак, на його думку, суд першої інстанції вирішив питання про його права та інтереси, оскаржив його в апеляційному порядку.

Постановою Київського апеляційного суду від 02 грудня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено.

Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 03 квітня 2019 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Відмовляючи в задоволенні позову, апеляційний суд вважав, що суд першої інстанції, пославшись на фотокартки із зображенням позивача з відповідачем під час відпочинку у 1999, 2009 та 2010 роках, покази свідків ОСОБА_4 (дочка позивача) і ОСОБА_5 (товариш сторін), які визнав достовірними, та взявши до уваги визнання позовних вимог відповідачем, дійшов висновку про доведеність факту спільного проживання позивача з відповідачем як чоловіка та дружина з 01 січня 2004 року по

01 липня 2010 року.

Разом із тим, судом не враховано, що для встановлення факту спільного проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу та у подальшому визнання майна спільною сумісною власністю необхідні належні та допустимі докази: спільного проживання, ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання майна в інтересах сім`ї, наявності між сторонами подружніх взаємних прав та обов`язків, інших доказів, які вказують на наявність встановлених між сторонами відносин притаманних подружжю.

Вказані обставини судом не встановлено і матеріалами справи не підтверджено, а покази свідків не можуть бути єдиною та достатньою підставою для встановлення вказаного факту.

Фотокартки зі спільного відпочинку не містять інформації щодо предмета доказування, а тому не можуть вважатися належними доказами підтвердження факту наявності між сторонами відносин, притаманних сім`ї.

При цьому апеляційний суд посилався на правову позицію Верховного Суду, викладену у постановах від 14 лютого 2018 року у справі № 129/2115/15-ц та від 18 квітня 2019 року у справі № 552/6659/16-ц.

Крім того, суд апеляційної інстанції виходив із того, що у випадку встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу позивача та відповідача у період часу, протягом якого було придбано нерухоме майно (квартира АДРЕСА_1 ), яке в подальшому поділено в судовому порядку між позивачем та іншою особою, з якою він перебував у фактичних шлюбних відносинах (рішення у справі

№ 2-1861/11), відповідач може набути право власності на частину спірної квартири, тим самим порушивши права та інтереси титульного власника цього об`єкта нерухомості, яким є ОСОБА_3 .

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У січні 2021 року ОСОБА_1 подав засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 02 грудня 2020 року, в якій просить скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 18 лютого 2021 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи з суду першої інстанції.

У листопаді 2021 року справу № 761/4449/19 передано до Верховного Суду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті

400 ЦПК України).

Як на підставу касаційного оскарження скаржник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Касаційна скарга мотивована тим, що судом апеляційної інстанції застосовано положення частини першої статті 352 ЦПК України та пункту третього частини першої статті 362 ЦПК України, оскільки не враховано правові висновки Верховного Суду щодо застосування цих норм права у подібних правовідносинах, викладені в постановах від 20 квітня 2020 року у справі № 2027/12970/12, від 12 лютого 2020 року у справі № 241/1928/16-ц, від 04 липня 2019 року у справі № 175/2307/14-ц, в ухвалах Верховного Суду від 09 вересня 2019 року у справі № 2-3218/06, від 22 травня 2019 року у справі № 206/5662/17. Крім того, суд апеляційної інстанції порушив норми частини четвертої статті 206 ЦПК України та частини шостої статті 263 ЦПК України, оскільки не врахував правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 19 лютого2020 року у справі № 753/9826/17, не застосовано положення статті 3 СК України всупереч правовим висновкам Верховного Суду, викладеним у постановах від 30 жовтня 2019 року у справі

№ 643/6799/17, від 15 серпня 2019 року у справі № 588/350/15.

Крім того, апеляційний суд помилково взяв до уваги рішення у справі

№ 2-1861/11, оскільки у вказаній справі було вирішено питання лише щодо нерухомого майна між ОСОБА_1 та ОСОБА_6 , проте не вирішувалося питання про встановлення факту їх проживання у спірний період.

Апеляційний суд дійшов помилкового висновку про те, що рішення у цій справі порушує права чи законні інтереси ОСОБА_3 , оскільки саме по собі рішення суду про встановлення факту спільного проживання не є безумовною підставою для віднесення будь-якого майна до об`єктів спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Крім того, поза увагою суду залишено факт визнання позову відповідачем, що свідчить про необхідність задоволення позову у порядку частини четвертої статті 206 ЦПК України.

Доводи інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 до Верховного Суду не надходив.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 12 квітня 2011 року у справі № 2-1861/11 було задоволено позов

ОСОБА_6 до ОСОБА_1 про визнання нерухомого майна спільною сумісною власністю та поділ спільного майна.

Визнано нерухоме майно, а саме: квартиру

АДРЕСА_2 , спільною сумісною власністю

ОСОБА_6 та ОСОБА_1 . Визнано за ОСОБА_6 право приватної власності на квартиру АДРЕСА_3 . Визнано за

ОСОБА_1 право приватної власності на квартиру АДРЕСА_4 .

Зі змісту зазначеного судового рішення встановлено, що у 2011 році в судовому засіданні суду першої інстанції ОСОБА_1 позов ОСОБА_6 визнав частково в частині визнання придбаного нерухомого майна спільною сумісною власністю сторін, та пояснив, що він дійсно перебуває у незареєстрованих шлюбних відносинах із позивачем, та вважає, що між ними склалися відносини, які притаманні подружжю. Відповідач визнає, що придбання об`єктів нерухомого майна відбулося за спільні кошти позивача та відповідача, та те, що між ними було досягнуто домовленості про те, що більша з квартир буде оформлена на позивача. Відповідач пояснив суду, що він не відмовляється від цієї домовленості, однак не має вільного часу для переоформлення за позивачем права приватної власності на квартиру

АДРЕСА_5 . Вважає, що у задоволенні позову в частині поділу спільного сумісного майна та визнання права приватної власності позивача на одну із квартир слід відмовити, оскільки фактичні шлюбні відносини між ним і позивачем тривають, а тому поділ майна, на його думку, є передчасним.

Під час розгляду вказаної справи, суд на підставі пояснень сторін та матеріалів справи установив, що ОСОБА_6 та ОСОБА_1 з 2004 року спільно проживають, ведуть спільне господарство та вважають, що між ними склалися відносини, що притаманні подружжю. Цей факт сторонами не оспорюється. Оскільки ні позивач, ні відповідач в будь-якому зареєстрованому шлюбі не перебувають, суд дійшов висновку про те, що сторони перебувають у фактичних шлюбних відносинах. При цьому сторони визнають, що інвестування в об`єкти нерухомого майна відбувалося за спільні кошти позивача та відповідача (а. с. 61).

30 липня 2013 року ОСОБА_6 відповідно до договору дарування квартири подарувала набуту у приватну власність на підставі зазначеного рішення суду квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_7 (а. с. 63).

Згідно з копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_1

ОСОБА_8 є матір`ю ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_6 померла (а. с. 64).

27 листопада 2018 року ОСОБА_3 отримав у дар від ОСОБА_7 квартиру

АДРЕСА_1 відповідно до договору дарування квартири (а. с. 65, 66).

Судами встановлено та підтверджено матеріалами справи, відомостями з Єдиного державного реєстру судових рішень наявність між сторонами конфлікту та численних судових справ щодо спірної квартири.

Так, у грудні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до Дніпровського районного суду м. Києва з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_7 про визнання недійсними договорів дарування квартири

АДРЕСА_1 від 30 липня 2013 року та від 27 листопада

2018 року і ухвалою суду від 27 грудня 2018 року відкрито провадження у справі № 755/19588/18 (а. с. 75-78).

19 червня 2020 року відповідач ОСОБА_2 подала до суду заяву про вступ у справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_7 про визнання недійсними договорів дарування в якості третьої особи, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача, пославшись при цьому на оскаржуване рішення суду у справі та те, що за час спільного проживання з ОСОБА_1 однією сім`єю без реєстрації шлюбу ними було набуте у спільну сумісну власність нерухоме майно, а саме: квартиру АДРЕСА_1 . Беручи до уваги факт перебування відповідача та позивача у фактичних шлюбних відносинах в період із 01 січня 2004 року по 01 липня 2010 року, наявність у цей час спільних прав та обов`язків, ОСОБА_2 вважала, що спірна квартира належить їй та ОСОБА_1 на праві спільної сумісної власності (а. с. 80, 81).

Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 20 липня

2020 року ОСОБА_2 було залучено до участі у справі № 755/19588/18

в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача, оскільки ОСОБА_2 у результаті ухвалення судового рішення з будь-яким результатом його розгляду може пред`явити вимоги до позивача про визнання майна спільною сумісною власністю, поділ майна або здійснення компенсації, так само майнові вимоги можуть бути заявлені і до сторони відповідачів стосовно спірного майна з обґрунтуванням встановленого факту спільного проживання як чоловіка та дружини без реєстрації шлюбу.

Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 14 грудня 2021 року позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_7 , третя особа - ОСОБА_2 , про визнання недійсними договорів дарування залишено без розгляду.

У грудні 2019 року ОСОБА_3 звернувся до Дніпровського районного суду

м. Києва з позовом до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні житлом шляхом виселення з квартири

АДРЕСА_1 і ухвалою суду від 22 січня 2020 року відкрито провадження у справі № 755/19721/19 (а. с. 67-74).

Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 23 грудня 2020 року позов залишено без розгляду.

На підтвердження факту спільного проживання ОСОБА_1 та

ОСОБА_2 позивачем надано фотокартки із зображенням позивача з відповідачем під час відпочинку у 1999, 2009 та 2010 роках, покази свідків ОСОБА_4 (дочка позивача) і ОСОБА_5 (товариш сторін).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення

від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Перевіривши доводи касаційної скарги у межах та з підстав касаційного перегляду, вивчивши аргументи, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, зокрема у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. Дотримання цього принципу є гарантією того, що учасник справи, незалежно від рівня фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, має можливість забезпечити захист своїх прав та інтересів.

Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_1 просив суд встановити факт проживання з ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу в період із січня 1997 року по липень 2010 року.

Задовольняючи частково позовні вимоги та встановлюючи факт проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу як чоловіка та дружини з 01 січня 2004 року по 01 липня 2010 року, суд першої інстанції вважав доведеним зазначений факт, посилаючись при цьому на фотокартки із зображенням позивача з відповідачем під час відпочинку та покази свідків, а також факт визнання позовних вимог відповідачем.

Скасовуючи вказане рішення та відмовляючи в задоволенні позову, апеляційний суд виходив із того, що для встановлення факту спільного проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу та у подальшому визнання майна спільною сумісною власністю необхідні належні та допустимі докази: спільного проживання, ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання майна в інтересах сім`ї, наявності між сторонами подружніх взаємних прав та обов`язків, інших доказів, які вказують на наявність встановлених між сторонами відносин, притаманних подружжю.

Колегія суддів із зазначеним висновком апеляційного суду погоджується, з огляду на наступне.

Відповідно до пункту 5 частини першої статті 315 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка і жінки без реєстрації шлюбу, якщо від цього залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Частиною другою статті 3 СК України визначено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

Відповідно до частини першої статті 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.

Для визначення осіб як таких, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, з метою вирішення майнового спору на підставі статті 74 СК України суд повинен встановити факт проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу в період, упродовж якого було придбано спірне майно.

Обов`язковою умовою для визнання осіб членами однієї сім`ї є факт спільного проживання, ведення спільного господарства, наявність спільних витрат, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт, наявність інших обставин, які підтверджують реальність сімейних відносин (рішення Конституційного Суду України

від 03 червня 1999 року № 5-рп/99).

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц (провадження № 14-130цс19) зроблено висновок, що «вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, суд має установити факти: спільного проживання однією сім`єю; спільний побут; взаємні права та обов`язки (статті 3 74 СК України)».

Для встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу потрібно враховувати у сукупності всі ознаки, що притаманні наведеному визначенню.

Взаємність прав та обов`язків передбачає наявність як у жінки, так і у чоловіка особистих немайнових і майнових прав та обов`язків, які можуть випливати, зокрема, із нормативно-правових актів, договорів, укладених між ними, звичаїв. Для встановлення цього факту важливе значення має з`ясування місця і часу такого проживання.

Згідно з частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Обов`язок доказування певних обставин лежить на стороні, яка посилається на них як на підставу своїх вимог та заперечень.

Закон не визначає, які конкретно докази визнаються беззаперечним підтвердженням факту спільного проживання, тому вирішення питання про належність і допустимість таких доказів є обов`язком суду при їх оцінці.

Належними та допустимими доказами проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу є, зокрема докази: спільного проживання, ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання майна в інтересах сім`ї, наявності між сторонами подружніх взаємних прав та обов`язків, інших доказів які вказують на наявність встановлених між сторонами відносин притаманних подружжю.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 08 грудня 2021 року у справі № 369/16486/18.

На підтвердження факту спільного проживання ОСОБА_1 посилався на фотокартки із зображенням позивача з відповідачем під час відпочинку у 1999, 2009 та 2010 роках, а також покази свідків ОСОБА_4 (дочка позивача) і ОСОБА_5 (товариш сторін).

Разом із тим, у контексті визначення можливих доказів, їх оцінки як достатніх слід також відзначити, що згідно з усталеною судовою практикою самі лише показання свідків та спільні фотографії не можуть бути єдиною підставою для встановлення факту спільного проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу.

Аналогічний правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 12 грудня 2019 року у справі № 466/3769/16-ц, від 23 вересня 2021 року у справі № 204/6931/20.

З огляду на зазначене, встановивши відсутність належних і допустимих доказів на підтвердження спільного проживання сторін, ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання майна в інтересах сім`ї, наявності між сторонами подружніх взаємних прав та обов`язків, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що фотокартки зі спільного відпочинку не містять інформації щодо предмета доказування, а тому, як і покази свідків,

не можуть бути єдиною та достатньою підставою для встановлення вказаного факту.

Доводи касаційної скарги про помилковість висновку апеляційного суду щодо порушення прав чи законних інтересів ОСОБА_3 колегія суддів вважає безпідставними, з огляду на наступне.

Звертаючись до суду із цим позовом у порядку спрощеного провадження, ОСОБА_1 посилався на те, що встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу з ОСОБА_2 необхідно для вирішення майнових питань, пов`язаних із нерухомим майном.

Звертаючись до суду з апеляційною скаргою, ОСОБА_3 як особа, яка не брала участь у справі, посилався на те, що ухваленим у справі рішенням про часткове задоволення позову ОСОБА_1 суд першої інстанції вирішив питання про його права та інтереси, зокрема, щодо його права власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_6 .

За положеннями частини першої статті 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Висновок про відсутність у особи права на оскарження рішення суду першої інстанції на тій підставі, що суд не вирішував питання про його права та обов`язки, може бути зроблений лише після з`ясування, яким чином вказане рішення впливає на обсяг прав, інтересів чи обов`язків особи, яка подала апеляційну скаргу.

У справі, що переглядається, судами встановлено, що рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 12 квітня 2011 року у справі

№ 2-1861/11 задоволено позов ОСОБА_6 до ОСОБА_1 про визнання нерухомого майна спільною сумісною власністю та поділ спільного майна.

Визнано нерухоме майно, а саме: квартиру

АДРЕСА_7 , та квартиру АДРЕСА_3 , спільною сумісною власністю ОСОБА_6 та ОСОБА_1 . Визнано за ОСОБА_6 право приватної власності на квартиру АДРЕСА_3 . Визнано за

ОСОБА_1 право приватної власності на квартиру АДРЕСА_4 .

Зі змісту зазначеного судового рішення встановлено, що ОСОБА_1 (позивач у цій справі) позов ОСОБА_6 визнав частково в частині визнання придбаного нерухомого майна спільною сумісною власністю сторін, та пояснив, що він дійсно перебуває у незареєстрованих шлюбних відносинах з позивачем, та вважає, що між ними склалися відносини, які притаманні подружжю. Відповідач визнає, що придбання об`єктів нерухомого майна відбулося за спільні кошти позивача та відповідача, та те, що між ними було досягнуто домовленості про те, що більша з квартир буде оформлена на позивача. Відповідач пояснив суду, що він не відмовляється від цієї домовленості, однак не має вільного часу для переоформлення за позивачем права приватної власності на квартиру АДРЕСА_5 . Вважає, що у задоволенні позову в частині поділу спільного сумісного майна та визнання права приватної власності позивача на одну із квартир слід відмовити, оскільки фактичні шлюбні відносини між ним і позивачем тривають, а тому поділ майна, на його думку, є передчасним.

З урахуванням зазначеного, безпідставними є доводи касаційної скарги про те, що у справі № 2-1861/11 не вирішувалося питання про встановлення факту проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_6 у спірний період.

Також установлено, що у грудні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до Дніпровського районного суду м. Києва з позовом до ОСОБА_3 ,

ОСОБА_7 про визнання недійсними договорів дарування квартири АДРЕСА_1 від 30 липня 2013 року

та від 27 листопада 2018 року у справі № 755/19588/18.

19 червня 2020 року ОСОБА_2 (відповідач у цій справі) подала до суду заяву про вступ у справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 ,

ОСОБА_7 про визнання недійсними договорів дарування в якості третьої особи, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача, пославшись при цьому на оскаржуване рішення суду у справі та те, що за час спільного проживання з ОСОБА_1 однією сім`єю без реєстрації шлюбу ними було набуте у спільну сумісну власність нерухоме майно, а саме: квартиру

АДРЕСА_1 . Беручи до уваги факт перебування відповідача та позивача у фактичних шлюбних відносинах в період із 01 січня 2004 року по 01 липня 2010 року, наявність у цей час спільних прав та обов`язків, ОСОБА_2 вважала, що спірна квартира належить їй та ОСОБА_1 на праві спільної сумісної власності (а.с. 80, 81). Ухвалою Дніпровського районного суду

м. Києва від 20 липня 2020 року ОСОБА_2 було залучено до участі у справі № 755/19588/18 в якості третьої особи.

Про існування спору між ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 стосовно права власності на квартиру, яка належить останньому, окрім вищенаведеного, також свідчить і той факт, що у травні 2020 року відповідач звернулася з апеляційною скаргою на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 12 квітня 2011 року у справі № 2-1861/11 у зв`язку з ухваленням оскаржуваного судового рішення в зазначеній справі.

Відповідно до інформації Єдиного державного реєстру судових рішень ухвалою Київського апеляційного суду від 20 жовтня 2020 року, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 04 березня 2021 року, апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_2 закрито.

З урахуванням зазначеного, суд апеляційної інстанції обґрунтовано вважав, що у випадку встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу позивача та відповідача у період часу, протягом якого було придбано нерухоме майно (квартира АДРЕСА_1 ), яке в подальшому поділено в судовому порядку між позивачем та іншою особою, з якою він перебував у фактичних шлюбних відносинах (рішення у справі

Доводи касаційної скарги про те, що апеляційним судом залишено факт визнання позову відповідачем, що свідчить про необхідність задоволення позову у порядку частини четвертої статті 206 ЦПК України, є безпідставними та свідчать про помилкове тлумачення заявником норм процесуального права, оскільки якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд не приймає відмову у прийнятті визнання відповідачем позову.

Посилання касаційної скарги на неврахування апеляційним судом висновків Верховного Суду щодо застосування частини четвертої статті 206 ЦПК України, викладених у постанові від 19 лютого 2020 року у справі

№ 753/9826/17, колегією суддів відхиляються, оскільки у зазначеній справі встановлено факт відмови позивача від частини позовних вимог, у той час як у справі, що переглядається, встановлено факт визнання відповідачем позову, проте, як встановлено судом апеляційної інстанції, така відмова порушує права, свободи чи інтереси інших осіб.

Доводи касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції правових висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 20 квітня 2020 року у справі № 2027/12970/12, від 12 лютого 2020 року у справі

№ 241/1928/16-ц, від 04 липня 2019 року у справі № 175/2307/14-ц, в ухвалах Верховного Суду від 09 вересня 2019 року у справі № 2-3218/06,

від 22 травня 2019 року у справі № 206/5662/17, від 30 жовтня 2019 року у справі № 643/6799/17, від 15 серпня 2019 року у справі № 588/350/15, є безпідставними, оскільки фактичні обставини у цих справах є відмінними від обставин у справі, яка переглядається.

Так, постановою Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі

№ 241/1928/16-цза результатами скасування рішення апеляційного суду справу направлено для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції, що не означає остаточного вирішення відповідної справи, а отже,

й остаточного формування правового висновку Верховного Суду у справі.

Предметом перегляду та правового аналізу Верховного Суду у справі

№ 175/2307/14-ц була ухвала апеляційного суду про відмову у прийнятті апеляційної скарги особи, яка не брала участі у справі.

У справах № 2-3218/06 та № 206/5662/17 предметом перегляду та правового аналізу Верховного Суду була ухвала апеляційного суду про закриття апеляційного провадження.

Крім того, Верховний Суд наголошує, що питання порушення оскаржуваним судовим рішенням прав та обов`язків особи, яка не була залучена до участі у справі, вирішується судом у кожному конкретно взятому випадку на основі повного та всебічного дослідження фактичних обставин справи.

У постанові від 15 серпня 2019 року у справі № 588/350/15 Верховний Суд погодився із висновком апеляційного суду про недоведеність факту спільного проживання однією сім`єю сторін без реєстрації шлюбу та набуття спірного майна (автомобіля) сторонами під час ведення спільного господарства, побуту, виконання взаємних прав та обов`язків, внаслідокспільної праці або за спільні кошти, та відмовою у задоволенні позову. Також у постанові від 30 жовтня 2019 року у справі № 643/6799/17 Верховний Суд констатував недоведеність позивачем факту проживання однією сім`єю, спрямованого на довготривалі відносини в спірний період, крім своїх пояснень та пояснень свідка.

Колегія суддів наголошує, що незазначення постанови Верховного Суду чи номера справи не означає, що апеляційний суд розтлумачив і застосував норму права не у спосіб, визначений Верховним Судом.

Докази та обставини, на які посилається ОСОБА_1 у касаційній скарзі, були предметом належного дослідження судом апеляційної інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судом були дотримані норми матеріального та процесуального права.

Переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд виконує функцію «суду права», що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення для суспільства та держави, та не є «судом фактів».

Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції щодо установлених обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження та належної оцінки, які суд касаційної інстанції відповідно до повноважень, визначених статтею 400 ЦПК України, не може переоцінювати.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень (рішення у справах «Пономарьов проти України», «Рябих проти Російської Федерації», «Нєлюбін проти Російської Федерації»).

З урахуванням встановлених на підставі повного та всебічного дослідження наявних у справі доказів, у контексті цієї справи, колегія суддів погоджується з висновками апеляційного суду про відмову в задоволенні позову.

Згідно з частиною третьою статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення - без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Оскільки доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, висновків суду апеляційної інстанції не спростовують, на законність та обґрунтованість оскаржуваного судового рішення не впливають, судові процедури повинні бути справедливі для всіх учасників процесу, що відповідає положенням статті 6 Конвенції, а тому колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення,

а оскаржуване судове рішення - без змін.

Щодо розподілу судових витрат

Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі, із розподілу судових витрат.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 02 грудня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: А. А. Калараш

І. В. Литвиненко

Є. В. Петров