Постанова

Іменем України

22 січня 2020 року

м. Київ

справа № 761/45386/17

провадження № 61-11341св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач - Приватне акціонерне товариство «Трест «Київміськбуд-2»,

відповідач - ОСОБА_1 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства «Трест «Київміськбуд-2» на заочне рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 23 січня 2019 року у складі судді Мальцева Д. О. та постанову Київського апеляційного суду від 20 травня 2019 року у складі колегії суддів: Кравець В. А., Мазурик О. Ф., Махлай Л. Д.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У грудні 2017 року Приватне акціонерне товариство «Трест «Київміськбуд-2» (далі - ПрАТ «Трест «Київміськбуд-2») звернулось до суду з позовом про виселення без надання іншого жилого приміщення, в якому просило виселити ОСОБА_1 з кімнати НОМЕР_1 гуртожитку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , без надання іншого житлового приміщення, та стягнути суму судового збору у розмірі 1 600,00 грн.

В обґрунтування позовних вимог зазначало, що з 1998 року позивач є власником зазначеного гуртожитку, у кімнаті АДРЕСА_3 якого проживає відповідач. Вказувало, що відповідач не перебуває з позивачем у трудових відносинах, від укладення договору оренди житла відмовилася, а тому безпідставно користується майном позивача, порушуючи при цьому права власника гуртожитку.

Вказувало, що відповідача необхідно виселити з гуртожитку без надання іншого жилого приміщення, оскільки у неї відсутні правові підстави проживати в гуртожитку.

Заочним рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 23 січня 2019 року у задоволенні позову ПрАТ «Трест «Київміськбуд-2» відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не надано відповідних доказів того, що відповідач вселилася до спірної кімнати гуртожитку позивача з порушенням встановленого законом порядку, а також з невідповідності обраного позивачем способу захисту своїх прав обставинам справи з огляду на те, що основною підставою для звернення до суду із вказаним позовом стало те, що відповідач відмовився від укладення договору найму (оренди) ліжко-місць з позивачем.

Постановою Київського апеляційного суду від 20 травня 2019 року апеляційну скаргу генерального директора ПрАТ «Трест «Київміськбуд-2» Мазепи Н. М. залишено без задоволення, рішення суду першої інстанції - без змін.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив з того, що ОСОБА_1 проживала у наданому їй житловому приміщенні з 2008 року, тобто на час звернення позивача до суду з вимогою виселення майже 11 років, що у розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі також Конвенція) є триваючим зв`язком особи з конкретним місцем постійного проживання та достатньою підставою для того, щоб уважати таке житло належним ОСОБА_1 .

При цьому позивачем не надано відповідних доказів того, що відповідач вселився до спірної кімнати гуртожитку позивача з порушенням встановленого законом порядку.

Окрім того, підставою для звернення до суду з позовом про виселення без надання іншого житлового приміщення стало те, що відповідач відмовилася від укладення договору найму (оренди) ліжко-місць з позивачем, що свідчить про невідповідність обраного способу захисту прав позивача обставинам справи, про що правильно зазначено судом першої інстанції.

Таким чином, на думку апеляційного суду, суд першої інстанції, встановивши, що ОСОБА_1 вселилася до кімнати АДРЕСА_3 , з підстав, що не суперечать пункту 17 Примірного положення про гуртожитки, затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР від 03 червня 1986 року № 208, тривалий час користувалася цим житлом (протягом майже 11 років), дійшов обґрунтованого висновку, що право користування відповідача вищезазначеним житловим приміщенням підпадає під гарантії, передбачені пунктом 2 статті 8 Конвенції. При цьому виселення відповідача із спірної житлової кімнати є невиправданим втручанням у її право на повагу до житла.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У червні 2019 року ПрАТ «Трест «Київміськбуд-2» звернулося до Верховного Суду через канцелярію Касаційного цивільного суду із касаційною скаргою на заочне рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 23 січня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 20 травня 2019 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити його позовні вимоги.

У касаційній скарзі заявник посилається на фактичні обставини справи, зазначає про такі порушення норм процесуального права: в порушення вимог статті 89 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) судом апеляційної інстанції не взято до уваги наявність у відповідача на праві власності іншого житла (1/4 частини чотирьохкімнатної квартири АДРЕСА_4 ) та відсутність у відповідача правових підстав проживання - договору оренди (найму), спеціального ордеру та будь-яких інших документів, що підтверджують правомірність проживання відповідача у кімнаті гуртожитку.

Щодо порушень судами норм матеріального права позивач вказує, що оскільки ПрАТ «Трест «Київміськбуд-2» є власником спірного будинку (гуртожитку) і відповідач проживає у ньому тимчасово без укладення відповідного договору, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкових висновків про застосування до правовідносин вимог статей 9 127 128 Житлового кодексу Української РСР, статті 310 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статті 47 Конституції України та відмовили у задоволенні позову, не застосувавши до цих правовідносин статтю 391 ЦК України для захисту права позивача.

Окрім цього, заявник зазначає, що своїми рішеннями суди фактично зневажили право позивача на мирне та безперешкодне володіння своїм майном (кімнатою в гуртожитку), конституційні права інших працівників позивача на отримання житла та безпідставно в порушення норм матеріального права переклали тягар утримання та забезпечення безкоштовним додатковим житлом відповідача на позивача. Позивачем обрано правильний спосіб захисту порушеного права - виселення ОСОБА_1 з кімнати без надання іншого житлового приміщення, оскільки відповідач не скористався своїм правом, передбаченим чинним законодавством, не уклав договір найму (оренди) кімнати та володіє на праві власності іншим житлом.

Від відповідача не надходило відзиву на касаційну скаргу ПрАТ «Трест «Київміськбуд-2».

Рух справи у суді касаційної інстанції

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями провадження № 61-11341ск19 призначено судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.

Ухвалою Верховного Суду від 01 липня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали справи з Шевченківського районного суду м. Києва, встановлено особам, які беруть участь у справі, строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.

Позиція Верховного Суду

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

За змістом частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, арішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Судамивстановлено, що гуртожиток, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , належить на праві власності ПрАТ «Трест «Київміськбуд-2», що підтверджується копією свідоцтва про право власності на жилий будинок від 18 вересня 1998 року, серія ЖБ № 23481.

Відповідно до акту огляду кімнати № АДРЕСА_3 під час обліку кімнат та осіб, що проживають у гуртожитку ПрАТ «Трест Київміськбуд-2», встановлено, що у вказаній кімнаті фактично проживає та зареєстрована з 23 грудня 2008 року відповідач ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Згідно з довідкою про реєстрацію місця проживання особи за відомостями Відділу з питань реєстрації місця проживання/перебування фізичних осіб Шевченківської районної державної адміністрації від 11 січня 2018 року № 24743121 відповідач ОСОБА_1 з 23 грудня 2008 року дійсно зареєстрована за адресою: квартира АДРЕСА_3 .

Таким чином, судами установлено, що ОСОБА_1 тривалий час - з 2008 року проживала у гуртожитку та вважала його своїм житлом.

Також під час розгляду справи судами установлено, що позивач неодноразово звертався до відповідача з пропозицією укласти договір найму (оренди) ліжко місць. Звертаючись до суду із позовом, позивач, як на підставу для задоволення позовних вимог, посилається на ту обставину, що відповідач відмовився від укладання договору найму (оренди) ліжко-місць, відтак проживає в кімнаті гуртожитку без будь-яких правових підстав, чим, в свою чергу, порушує права позивача, як власника гуртожитку, а тому підлягає виселенню.

Нормативно-правове обґрунтування

Відповідно до статті 41 Конституції України та частини першої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Статтею 47 Конституції України передбачено, що кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» та частиною четвертою статті 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі також ЄСПЛ) як джерело права.

Відповідно до статті 310 ЦК Українифізична особа має право на місце проживання. Фізична особа має право на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків, встановлених законом.

Згідно з частиною четвертоюстатті 311 ЦК України фізична особа не може бути виселена або іншим чином примусово позбавлена житла, крім випадків, встановлених законом.

У свою чергу відповідно до статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини під майном також розуміються майнові права.

Згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» від 02 грудня 2010 року (заява № 30856/03) в контексті вказаної Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.

За Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, пункт 36, ECHR 2004-XI). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, пункт 50, пункти 40, 41 згаданого рішення у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України»).

У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia) Європейський суд з прав людини визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» -це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв'язків з конкретним місцем проживання (також рішення Європейського суду з прав людини у справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).

Таким чином, у справі «Прокопович проти Росії» № 58255/00 встановлено, що тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.

Стаття 8 Конвенції стосується прав особливої важливості для особистості людини, її самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. mutatis mutandis, рішення від 27 травня 2004 року у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» («Connors v. the United Kingdom»), заява № 66746/01, пункт 82).

Згідно з практикою ЄСПЛ втручання держави у право на житло є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не здійснюється «згідно із законом», не переслідує легітимну мету - одну чи декілька з тих, що перелічені у пункті 2 вказаної статті, - чи не розглядається як «необхідне в демократичному суспільстві».

Формулювання «згідно із законом» не лише вимагає, щоб оскаржуваний захід мав підставу в національному законодавстві, але також звертається до якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своїх термінах та передбачати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування (див. mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України», пункт 43).

Втручання у право на повагу до житла має бути також «необхідним у демократичному суспільстві». Тобто, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності» та бути домірним переслідуваній легітимній меті (див. mutatis mutandis, рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» («Zehentner v. Austria»), заява № 20082/02, пункт 56).

Вирішуючи питання про «необхідність у демократичному суспільстві» виселення відповідача із займаного житла, суд має оцінити, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого заходу та чи буде таке втручання у право особи на житло пропорційним переслідуваній легітимній меті.

Принцип пропорційності у розумінні ЄСПЛ полягає в оцінці справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням у право людини на повагу до житла, й інтересами особи, яка зазначає негативних наслідків від цього втручання. Пошук такого балансу не означає обов`язкового досягнення соціальної справедливості у кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право на повагу до житла несе надмірний тягар. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були би менш обтяжливими для прав і свобод цієї особи, оскільки обмеження її прав не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для досягнення вказаної мети.

Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення відносно такої особи статті 8 Конвенції (див. mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ у справах «Дакус проти України» («Dakus v. Ukraine») від 14 грудня 2017 року, заява № 19957/07; «Кривіцька та Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine») від 02 березня 2011 року, заява № 30856/03; «Садов`як проти України» («Sadovyak v. Ukraine») від 17 травня 2018 року, заява № 17365/14).

Дотримання порядку надання жилої площі у гуртожитку впливає на правовий статус осіб, які в них проживають. Визнання вселення незаконним тягне за собою виселення без надання іншого житла відповідно до статей 116 132 Житлового кодексу Української РСР. Особа, яка вселилася до житлового приміщення гуртожитку без дотримання встановленого порядку, не набуває право користування таким житлом.

Згідно з пунктом 17 Примірного положення про гуртожитки, затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР від 03 червня 1986 року № 208(втратило чинність на підставі постанови Кабінету Міністрів України № 582 від 12 серпня 2015 року, застосується до спірних правовідносин з урахуванням дати їх виникнення), громадяни, які проживають у приміщеннях, що перебувають у їх відособленому користуванні, вправі вселити в займані приміщення своїх неповнолітніх дітей. Вселення інших членів сім`ї в указані приміщення допускається лише з дозволу адміністрації, профспілкового комітету і комітету комсомолу підприємства, установи, організації та письмової згоди членів сім`ї громадян, які проживають разом із ним.

Згідно з частиною четвертою статті 9 Житлового кодексу Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам оскаржувані рішення відповідають, оскільки суди попередніх інстанцій, встановивши, що ОСОБА_1 вселилася до кімнати НОМЕР_1 гуртожитку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , з підстав, що не суперечать пункту 17 Примірного положення про гуртожитки, тривалий час користувалася цим житлом (майже 11 років на час звернення до суду з вимогою про виселення, зареєстрована за адресою знаходження кімнати у гуртожитку), дійшли обґрунтованого висновку, що право користування відповідача вищезазначеним житловим приміщенням підпадає під гарантії, передбачені пунктом 2 статті 8 Конвенції. При цьому виселення відповідача із спірної житлової кімнати є невиправданим втручанням у її право на повагу до житла.

При цьому суди правильно звернули увагу, що позивачем не надано доказів того, що відповідач вселилась до спірної кімнати у гуртожитку, що належить позивачу, з порушенням встановленого законом порядку.

У свою чергу частина перша статті 81 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

З цієї підстави, а також з урахуванням змісту оскаржуваних рішень, які містять достатньо детальне обґрунтування підстав відмови у задоволенні позову, колегією суддів не приймається посилання заявника у касаційній скарзі на незастосування судами статті 391 ЦК України (захист права власності від порушень, не пов`язаних із позбавленням володіння).

Колегія суддів також погоджується з висновком судів першої та апеляційної інстанцій про невідповідність обраного способу захисту прав позивача обставинам справи, зважаючи на те, що, звертаючись до суду із позовом, позивач просить виселити відповідача, оскільки остання відмовилась від укладення договору найму (оренди) ліжко-місць, що не може бути підставою для задоволення негаторного позову, поданого на підставі статті 391 ЦК України.

Європейський суд з прав людини вказує на те, що «пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати вмотивування своїх рішень, хоч це не може сприйматись, як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо вмотивування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено лише у світлі конкретних обставин справи» (див. mutatis mutandis, рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» («Pronina v. Ukraine») від 18 липня 2006 року, заява № 63566/00, пункт 23).

Верховним Судом також враховано, що позивачем не доведено наявності нагальної суспільної необхідності для виселення відповідача (наприклад, існує черга працівників, які можуть претендувати на заселення у службове житло).

Посилання позивача у касаційній скарзі на правову позицію Верховного Суду у постанові від 22 серпня 2018 року у справі № 583/3745/16-ц відхиляються, оскільки стосуються інших фактичних обставин справи (позивач є власником спірного будинку і відповідач проживає у ньому тимчасово з дозволу позивача, без реєстрації або укладення відповідного договору) ніж у справі, що розглядається.

Наявність додаткового житла у ОСОБА_1 , про яке зазначає ПрАТ «Трест «Київміськбуд-2», не спростовує здійснених судами першої та апеляційної інстанцій висновків у справі.

Суди попередніх інстанцій дотрималися принципу оцінки доказів, згідно з яким суд на підставі всебічного, повного й об`єктивного розгляду обставин справи аналізує і оцінює докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв`язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін; у достатньому обсязі визначилися з характером спірних правовідносин та правильно застосували до них норми матеріального права поряд із практикою Європейського суду з прав людини.

Доводи касаційної скарги є ідентичними доводам позовної заяви та апеляційної скарги, зводяться до незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно встановлених обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували, та не можуть бути підставами для скасування постановлених у справі судових рішень.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, азаочне рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства «Трест «Київміськбуд-2» залишити без задоволення.

Заочне рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 23 січня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 20 травня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

.

Судді:І. Ю. Гулейков О. В. Ступак Г. І. Усик