Постанова

Іменем України

14 лютого 2020 року

м. Київ

справа № 761/588/17

провадження № 61-8945св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Курило В. П. (суддя-доповідач), Зайцева А. Ю.,

Коротенка Є. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , публічне акціонерне товариство «Платинум Банк»,

треті особи: Орган опіки та піклування Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації, ОСОБА_3 , приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Малиновська Олена Юріївна,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 23 жовтня 2018 року у складі судді Макаренко І. О. та постанову Київського апеляційного суду від 14 березня 2019 року в складі колегії суддів: Борисової О. В., Ратнікової В. М., Левенця Б. Б.,

ВСТАНОВИВ:

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2016 року позивач звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , публічного акціонерного товариства «Платинум Банк» (далі - ПАТ «Платинум Банк», банк), треті особи Орган опіки та піклування Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації, ОСОБА_3 , приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Малиновська О. Ю., про встановлення факту проживання в житловому приміщенні, визнання права користування житловим приміщенням та визнання недійсним іпотечного договору.

Позовна заява мотивована тим, що позивачці стало відомо, що 25 червня 2008 року в якості забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором між закритим акціонерним товариством «Міжнародний іпотечний Банк» (далі - ЗАТ «Міжнародний іпотечний Банк»), правонаступником якого є ПАТ «Платинум Банк» та ОСОБА_2 було укладено іпотечний договір, предметом якого є квартира АДРЕСА_1 (далі - квартира).

При укладенні оспорюваного іпотечного договору права позивачки як малолітньої були порушені, а саме: не було враховано, що зазначена квартира є її місцем проживання, у разі відчуження квартири обсяг її майнових (житлових прав), як дитини, буде суттєво зменшено та договір не був погоджений у встановленому законом порядку органом опіки та піклування.

Банк та приватний нотаріус приховали від позичальників важливі обставини, внаслідок чого ОСОБА_2 та ОСОБА_3 підписуючи договори іпотечного кредиту та іпотечний договір № 2.08062557 від 25 червня 2008 року перебували під впливом обману, що і призвело до порушення діючого законодавства, зокрема - посвідчення угоди без письмової згоди органу опіки та піклування, якою передбачено передачу в іпотеку житла, де постійно проживає, має право на проживання і користування житлом, малолітня дитина як член сім`ї власника цього майна, що свідчить про наявність в діях банку ознак нечесної підприємницької практики.

Посилаючись на порушення своїх прав, позивач просила суд: встановити факт її проживання в квартирі АДРЕСА_1 з лютого 2006 року, в т.ч. і станом на 25 червня 2008 року; визнати за нею право користування квартирою; визнати недійсним з моменту укладення іпотечний договір № 2.08062557 від 25 червня 2008 року, укладений між ЗАТ «Міжнародний іпотечний Банк», правонаступником якого є ПАТ «Платинум Банк» та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Малиновською О. Ю. за реєстровим № 2275.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 23 жовтня 2018 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Встановлено факт проживання ОСОБА_1 в квартирі АДРЕСА_1 з лютого 2006 року.

Визнано за ОСОБА_1 право користування квартирою АДРЕСА_1 .

В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Вирішено питання судових витрат.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що позивач проживає разом зі своїми батьками ОСОБА_2 , ОСОБА_3 в спірній квартирі тому вимоги позивача про встановлення факту її проживання в квартирі та визнання її права користування вказаним житловим приміщенням є обґрунтованими та доведеними.

Відмовляючи у задоволенні вимог про визнання недійсним іпотечного договору, суд першої інстанції посилався на те, що оскільки ОСОБА_2 при наданні банку та нотаріусу відомостей, що неповнолітня дитина не має права користування квартирою, яка передається в іпотеку, і що права дитини внаслідок укладання цього договору, не порушуються, зловживаючи своїми правами законного представника, надала неправдиві відомості, а тому, відсутність дозволу органу опіки та піклування на передання квартири в іпотеку, не є підставою для визнання спірного договору недійсним.

Постановою Київського апеляційного суду від 14 березня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а апеляційну скаргу ПАТ «Платинум Банк» задоволено.

Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 23 жовтня 2018 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання права користування житловим приміщенням скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання права користування житловим приміщенням.

Змінено рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 23 жовтня 2018 року в частині стягнення з ОСОБА_2 , ПАТ «Платинум Банк» на користь ОСОБА_1 судового збору в розмірі 1102 грн. 40 коп.

Стягнуто з ОСОБА_2 та з ПАТ «Платинум Банк» на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 275, 60 грн з кожного.

В решті рішення суду залишено без змін.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Платинум Банк» судові витрати у розмірі 826, 80 грн.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання права користування житловим приміщенням та ухвалюючи в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні даних позовних вимог, суд апеляційної інстанції виходив з того, що право позивача на користування житловим приміщенням власником квартири визнається, вказане право не обмежено та відповідно і не порушено, а відтак, додаткового визнання за позивачем права користування спірним житловим приміщенням в судовому порядку не потребує.

Короткий зміст вимог та доводів, наведених у касаційній скарзі

23 квітня 2019 року ОСОБА_1 звернулася через засоби поштового зв`язку до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить поновити їй строк на касаційне оскарження рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 23 жовтня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 14 березня 2019 року. Скасувати постанову Київського апеляційного суду від 14 березня 2019 року. Змінити рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 23 жовтня 2018 року, в частині відмови у задоволенні позовних вимог, та ухвалити в цій частині нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги ОСОБА_1 в повному обсязі. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Касаційна скарга мотивована тим, що судами неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права, неповно з`ясовано обставини справи.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог про встановлення права користування спірною квартирою, та ухвалюючи в цій частині нове рішення про відмову у задоволення даних вимог, суд апеляційної інстанції дійшов неправильного висновку, що право позивачки на порушено, та не оспорюється, оскільки відповідач ПАТ «Платинум Банк» не тільки не визнає виникнення у позивача права користування квартирою, а й оспорює це право, а також вчиняються дії з метою його порушення.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про визнання іпотечного договору недійсним, судами безпідставно не взято до уваги те, що оспорюваний іпотечний договір укладено сторонами без згоди органу опіки та піклування, а також суди не звернули увагу на те, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , як співпозичальники за договором про іпотечний кредит, укладаючи оскаржуваний договір, особисто у письмовій формі повідомили банк та нотаріуса про те, що будучи формально зареєстрованими за різними адресами, вони фактично проживають постійно разом однією сім`єю, хоч і без реєстрації шлюбу, і що з ними у спірній квартирі фактично проживає одна малолітня особа - спільна дочка ОСОБА_1 , 1995 року народження. Тому банк та нотаріус станом на 25 червня 2008 року були обізнані щодо місця фактичного проживання позивачки у спірній квартирі.

Довідки від 21 червня 2008 року № 1105 та від 13 червня 2008 року № 318 надавалися її батьками банку з метою підтвердження їхнього місця реєстрації, а не фактичного проживання їх та їхньої малолітньої дитини ОСОБА_4 .

Судами не вірно застосовано до даних правовідносин частину шосту статті 203, частини першої та третьої статті 215 ЦК України, пункт 3 частини другої статті 177 СК України, частини третьої статті 17 Закону України «Про охорону дитинства», пункту 6 статті 19 Закону України «Про захист прав споживачів», та безпідставно не визнано оспорюваний договір іпотеки недійсним, оскільки оспорюваний правочин суперечив на момент його укладення правам та інтересам позивачки, як малолітньої дитини.

Також судами не взято інші підстави щодо визнання недійсним спірного правочину, на які посилалася позивачка, зокрема те, що правочин здійснений з використанням банку нечесної підприємницької діяльності.

Доводи інших учасників справи

12 червня 2019 року відповідач ОСОБА_2 та третя особа ОСОБА_3 подали до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому підтримують касаційну скаргу ОСОБА_1

12 червня 2019 року відповідач ПАТ «Платинум Банк» подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому вказує на те, що доводи касаційної скарги є безпідставними, оскільки суди попередніх інстанцій забезпечили повний і всебічний розгляд справи й ухвалили законні та обґрунтовані судові рішення, а доводи скарги висновків судів не спростовують. Просить відмовити у задоволенні касаційної скарги, та залишити без змін оскаржувані рішення.

Рух касаційної скарги

Ухвалою Верховного Суду від 13 травня 2019 року клопотання ОСОБА_1 про поновлення строку на касаційне оскарження рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 23 жовтня 2018 року та постанови Київського апеляційного суду від 14 березня 2019 року задоволено. Поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження оскаржуваних рішень.

Відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Шевченківського районного суду міста Києва.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ У СКЛАДІ КОЛЕГІЇ СУДДІВ ДРУГОЇ СУДОВОЇ ПАЛАТИ КАСАЦІЙНОГО ЦИВІЛЬНОГО СУДУ

08 лютого 2020 року набрав чинності Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».

Частиною другою розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

За таких обставин розгляд касаційної скарги ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 23 жовтня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 14 березня 2019 року здійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 08 лютого 2020 року.

Перевіривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у відзивах на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.

Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вимогами частин першої та другої статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Короткий зміст обставин справи

У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 25 червня 2008 року в якості забезпечення виконання зобов`язань за договором про іпотечний кредит № НОМЕР_1 між ЗАТ «Міжнародний іпотечний Банк», правонаступником якого є ПАТ «Платинум Банк» та ОСОБА_2 було укладено іпотечний договір № 2.08062557, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Малиновською О. Ю. за реєстровим № 2275, відповідно до умов якого ОСОБА_2 передала в іпотеку позивачу трикімнатну квартиру АДРЕСА_1 , належну їй на праві власності.

Під час укладення кредитного договору та договору іпотеки ОСОБА_2 було надано довідку, видана ТОВ «Житлосервіс» від 13 червня 2008 року № 318, відповідно до якої встановлено, що у спірній квартирі зареєстровані: ОСОБА_2 та ОСОБА_5 .

Крім того, при посвідченні іпотечного договору нотаріусом ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було надано нотаріально посвідчену заяву від 25 червня 2008 року, в якій останні стверджували, що вони мають одну дитину віком до 18 років, якій вони є батьком та матір`ю, яка зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 .

Також у заяві останні стверджували, що жодна дитина віком до 18 років не має права власності або права користування нерухомим майном, що знаходиться за адресою в АДРЕСА_1 . Справжність підписів у вказаній заяві посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Малиновською О. Ю. та зареєстровано у реєстрі за № 2277, № 2278.

З довідки форма № 3, виданої Демидівською сільською радою Київської області 21 червня 2008 року № 1105, встановлено, що ОСОБА_3 та ОСОБА_1 на момент укладення спірного договору іпотеки були зареєстровані за адресою: АДРЕСА_2 .

З 24 листопада 2011 року ОСОБА_1 зареєстрована у спірній квартирі.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд

За статтею 16 ЦК України визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів і загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені статтею 215 ЦК України.

Відповідно до частини шостої статті 203 ЦК України правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Так, відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (частина друга статті 215 ЦК України).

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оскаржуваний правочин) (частина третя статті 215 ЦК України).

Нікчемний правочин є недійсним у силу прямої вказівки закону за фактом наявності певної умови (обставини). Натомість оскаржуваний правочин ЦК України імперативно не визнає недійсним, допускаючи можливість визнання його таким у судовому порядку за вимогою однієї із сторін або іншої заінтересованої особи, якщо в результаті судового розгляду буде доведено наявність визначених законодавством підстав недійсності правочину у порядку, передбаченому процесуальним законом. При цьому оскаржуваний правочин є вчиненим, породжує юридично значущі наслідки, обумовлені ним, й у силу презумпції правомірності правочину за статтею 204 ЦК України вважається правомірним, якщо не буде визнаний судом недійсним.

Таким чином при вирішенні позову про визнання недійсним оскаржуваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3 15 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, на захист якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.

Статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей» передбачено, що держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону.

Отже, вирішуючи категорію справ за позовами щодо інтересів дітей про визнання недійсними договорів іпотеки, обґрунтованими порушенням статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» (або Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» залежно від моменту виникнення спірних правовідносин), судам необхідно в кожному конкретному випадку:

1) перевіряти наявність на момент укладення оспорюваного договору в дитини права користування житловим приміщенням, яке може ґрунтуватися на документальній підставі (наприклад, довідці про наявність зареєстрованих осіб на житловій площі, серед яких зазначена й дитина) або на законі (на підставі статті 29 ЦК України); за відсутності реєстрації дитини в спірному приміщенні на момент укладення оспорюваного договору з`ясовувати наявність у дитини іншого місця проживання;

2) враховувати добросовісність поведінки іпотекодавців щодо надання документів про права дітей на житло - предмет іпотеки при укладенні оспорюваних договорів.

За змістом цієї норми закону, а також статей 17, 18 Закону України «Про охорону дитинства», статті 177 СК України дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах - обов`язок батьків. З метою гарантування декларованого державою пріоритету інтересів дитини закон передбачає додаткові засоби контролю з боку держави за належним виконанням батьками своїх обов`язків, установлюючи заборону для батьків малолітньої дитини вчиняти певні правочини щодо її майнових прав без попереднього дозволу органу опіки та піклування.

Відповідно до частини четвертої та п`ятої статті 177 СК України орган опіки та піклування проводить перевірку заяви про вчинення правочину щодо нерухомого майна дитини та надає відповідний дозвіл, якщо в результаті вчинення правочину буде гарантовано збереження права дитини на житло.

За таких обставин вчинення батьками малолітньої дитини певного правочину за відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 177 СК України заборону. Проте сам по собі цей факт не є безумовним підтвердженням наявності підстав для визнання правочину недійсним.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Згідно зі статтею 9 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець обмежується в розпорядженні предметом іпотеки, однак має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом. При цьому ЦК України, як і спеціальний Закон України «Про іпотеку», не містить норм, які б зменшували або обмежували права членів сім`ї власника житла на користування жилим приміщенням у разі передання його в іпотеку.

Враховуючи наведене, суди попередніх інстанцій врахували правові висновки Верховного Суду України, висловлені у постановах від 30 вересня 2015 року у справі № 6-384цс15, від 20 січня 2016 року у справі № 6-2940цс15, від 09 листопада 2016 року у справі № 6-930цс16, та дійшли обґрунтованого висновку про недобросовісність дій ОСОБА_2 та ОСОБА_3 під час укладення іпотечного договору.

Також суди першої та апеляційної інстанції правильно зазначили, що укладення оспорюваного договору не призвело до звуження обсягу, зменшення чи обмеження існуючого права малолітньої дитини позивача на користування спірною квартирою, враховуючи вимоги статті 405 ЦК України, статті 18 Закону України «Про охорону дитинства», статті 9 Закону України «Про іпотеку», оскільки малолітня ОСОБА_1 була зареєстрована у спірній квартирі лише з 24 листопада 2011 року, тобто після укладення оспорюваного договору.

Батьки здійснюючи реєстрацію дочки за адресою іпотечної квартири не могли не розуміти можливих наслідків (звернення стягнення на предмет іпотеки), у разі неналежного виконання вимог кредитного договору.

Доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не приховували наявність у них малолітньої дитини, не заслуговують на увагу і спростовуються встановленими судами обставинами справи та наявними у матеріалах справи доказами, а саме тим, що малолітня у спірній квартирі була зареєстрована лише з 24 листопада 2011 року, тобто після укладення оспорюваного договору, а також заява від 25 червня 2008 року, яка була надана при посвідченні іпотечного договору нотаріусом ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , в якій останні стверджували, що вони мають одну дитину віком до 18 років, якій вони є батьком та матір`ю, яка зареєстрована за іншою адресою.

Доводи касаційної скарги, про те, що судами не взято інші підстави щодо визнання недійсним спірного правочину, на які посилалася позивачка, зокрема те, що правочин здійснений з використанням банку нечесної підприємницької діяльності, не можуть бути прийняті колегією суддів до уваги, оскільки позивачем не надано доказів на підтвердження того, що при укладенні кредитного та іпотечного договорів в діях відповідача були ознаки нечесної підприємницької діяльності.

Виходячи з вищезазначеного висновки судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення позову в частині визнання недійсним іпотечного договору є правильними та обґрунтованими.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог про встановлення права користування спірною квартирою, та ухвалюючи в цій частині нове рішення про відмову у задоволення даних вимог, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що право позивачки не порушено, виходячи з наступного.

Статтею 405 ЦК України передбачено право членів сім`ї власника житла на користування цим житлом. Члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Судами встановлено, що позивач не є співвласником спірної квартири, яка передана в іпотеку, вона не мала та не має права власності на дану квартиру. Позивач з 2006 року вселилася та проживає разом з батьками у спірному житловому приміщенні, а з 2011 року остання була зареєстрована у вказаному житловому приміщенні.

Тобто з 2006 року позивач фактично набула права користування спірним житловим приміщенням, як член сім`ї власника квартири (її матері) відповідно до статті 405 ЦК України, статті 18 Закону України «Про охорону дитинства» та зберігає це право протягом часу його перебування у власності її матері (власника квартири) в тому числі і під час перебування його в іпотеці, і на час вирішення справи такого права не позбавлена.

Отже, висновки суду апеляційної інстанції, що право позивача на користування житловим приміщенням власником квартири визнається, вказане право не обмежено та відповідно і не порушено, а відтак, додаткового визнання за позивачем права користування спірним житловим приміщенням в судовому порядку не потребує є правильними та обґрунтованими.

Доводи касаційної скарги, про те що відповідач ПАТ «Платинум Банк» не тільки не визнає виникнення у позивача права користування квартирою, а й оспорює це право, а також вчиняються дії з метою його порушення, не заслуговують на увагу, оскільки направляючи ОСОБА_2 вимогу про стягнення заборгованості банк діяв в межах свої повноважень та відповідно до кредитного та іпотечних договорів, а надісланими вимогами не порушене право користування позивачки спірної квартири.

Іншій доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судовому рішенні, питання вичерпності висновків суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів першої та апеляційної інстанцій.

Колегія суддів перевірила доводи касаційної скарги на предмет законності судових рішень виключно в межах заявлених в суді першої інстанції вимог та які безпосередньо стосуються правильності застосування судом норм матеріального і дотримання норм процесуального права, у зв`язку із чим, не вдається до аналізу і перевірки інших доводів, які за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів та встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів та їх переоцінювати згідно з положеннями статті 400 ЦПК України.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Таким чином доводи касаційної скарги про порушення судами норм матеріального та процесуального права є необґрунтованими, та зводяться до переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції, і на законність судових рішень судів першої та апеляційної інстанції не впливають.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень.

Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 23 жовтня 2018 року в оскаржуваній частині та постанову Київського апеляційного суду від 14 березня 2019 року - без змін, оскільки підстави для скасування судових рішень відсутні.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 23 жовтня 2018 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсним іпотечного договору та постанову Київського апеляційного суду від 14 березня 2019 року - без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. П. Курило

А. Ю. Зайцев

Є. В. Коротенко