Постанова

Іменем України

26 березня 2020 року

місто Київ

справа № 766/10264/16-ц

провадження № 61-1474св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Публічне акціонерне товариство «ОТП Банк»,

треті особи: приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондар Ірина Михайлівна, Відділ примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Херсонській області,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Херсонського міського суду Херсонської області від 19 липня 2017 року у складі судді Дорошинської В. Е. та ухвалу Апеляційного суду Херсонської області від 05 грудня 2017 року у складі колегії суддів: Орловської Н. В., Кутурланової О. В., Майданіка В. В.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

У вересні 2016 року ОСОБА_1 звернувся із позовом до Публічного акціонерного товариства «ОТП Банк» (далі - ПАТ «ОТП Банк», банк) про визнання таким, що не підлягає виконанню, виконавчого напису від 01 жовтня 2009 року, реєстраційний № 8809, вчиненого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондар І. М.

Позивач обґрунтовував заявлені вимоги тим, що 15 лютого 2008 року між ним та ПАТ «ОТП Банк» укладено кредитний договір, за умовами якого позивач отримав кредит у сумі 300 000, 00 дол США зі сплатою 5, 4 % річних, зі строком повернення 15 лютого 2018 року.

На забезпечення виконання кредитного зобов`язання 15 лютого 2008 року між банком та ОСОБА_1 укладено іпотечний договір, за умовами якого позивач передав в іпотеку належне йому нерухоме майно, магазин та кафе з літнім майданчиком, загальною площею 735, 9 кв. м, розташовані у АДРЕСА_1 .

Оскільки з 2009 року платежі на погашення кредитного зобов`язання позичальник сплачував не у повному обсязі, через що утворилася заборгованість, позивач звертався до банку з пропозицію про реструктуризацію боргу та врегулювання цього питання тривало більш ніж півроку.

Про наявність виконавчого напису від 01 жовтня 2009 року № 8809 позивачу стало відомо після виклику його до відділу державної виконавчої служби та ознайомлення з матеріалами виконавчого провадження. Вважає, що виконавчий напис є таким, що не підлягає виконанню, оскільки сума заборгованості, зазначена у виконавчому написі, не є безспірною, відсутній перелік документів, на підставі яких вчинено цей напис, не зазначена оціночна вартість нерухомого майна та грошове зобов`язання зазначено в іноземній валюті. Крім того, жодної вимоги від кредитора про погашення заборгованості за кредитом позивач не отримував, а тому за відсутності відповідного підтвердження виконавчий напис не міг бути вчинений.

Стислий виклад заперечень відповідача

Відповідач поданий позов не визнав, вважав його необґрунтованим та таким, у задоволенні якого необхідно відмовити, зокрема з підстав пропуску позовної давності.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Херсонського міського суду Херсонської області від 19 липня 2017 року у задоволенні позову відмовлено за спливом позовної давності.

Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалося тим, що враховуючи, що ОСОБА_1 14 січня 2010 року брав участь у вчиненні органом державної виконавчої служби виконавчих дій з примусового виконання виконавчого напису нотаріуса, виданого 01 жовтня 2009 року, опису і арешту майна боржника, за результатом яких складено акт від 14 січня 2010 року, за змістом якого описане нерухоме майно ОСОБА_1 прийняте на відповідальне зберігання, право на оскарження виконавчого напису у позивача виникло з часу, коли йому дійсно стало відомо про наявність виконавчого напису. З урахуванням наведеного, позивач пропустив позовну давність для звернення до суду із цим позовом.

Ухвалою Апеляційного суду Херсонської області від 05 грудня 2017 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції про наявність підстав для відмови у позові.Суд зазначив, що висновок суду про відмову у позові внаслідок спливу позовної давності є обґрунтованим та таким, що відповідає вимогам закону. Судом також встановлено, що банк не надав усіх необхідних документів для вчинення виконавчого напису, зокрема не надано доказів надіслання позивачу вимоги про усунення порушень відповідно до вимог статті 35 Закону України «Про іпотеку».

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду у грудні 2017 року, ОСОБА_1 просив скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтовується порушенням судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права.

Заявник зазначає, що суди першої та апеляційної інстанцій не звернули увагу, що у відповідача не виникло право на позасудове звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом вчинення виконавчого напису нотаріуса. Суди не надали належної оцінки доводам заявника про спірність суми заборгованості, наявності підстав для дострокового повернення суми кредиту. Окрім цього, судами не враховано, що позивач отримав копію виконавчого напису лише 08 серпня 2016 року, з огляду на що позовна давність не пропущена.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ

Ухвалою Верховного Суду від 05 березня 2018 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою.

Провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина третя статті 3 ЦПК України).

Відповідно до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX

(далі - Закон № 460-IX) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Враховуючи, що касаційна скарга у справі, що переглядається, подана у грудні 2017 року, вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-IX.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV, далі - ЦПК України 2004 року), відповідно до яких рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального та дотримання норм процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судами першої та апеляційної інстанції встановлено, що 01 жовтня 2009 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондар І. М. за заявою ПАТ «ОТП Банк» вчинено виконавчий напис, яким звернуто стягнення на предмет іпотеки - нерухоме майно, магазин та кафе з літнім майданчиком, загальною площею 735, 9 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , що належить на праві власності позивачу ОСОБА_1 . За рахунок коштів, отриманих від реалізації зазначеного нерухомого майна, переданого в іпотеку, задовольнити вимоги стягувача, ПАТ «ОТП Банк», у розмірі заборгованості, що виникла внаслідок неналежного виконання ОСОБА_1 умов кредитного договору за період з 16 травня 2008 року до 26 червня 2009 року з яких: сума заборгованості за кредитом - 297 499, 98 дол. США; сума заборгованості за відсотками - 43 278, 74 дол. США; сума пені за прострочення виконання зобов`язань за період з 18 червня 2008 року до 29 вересня 2008 року - 104 104, 56 грн; штрафні санкції - 3 123, 14 грн; загальна сума заборгованості станом на 26 червня 2009 року, у розмірі у сумі 340 778, 72 дол. США, у гривневому еквіваленті 2 833 457, 46 грн, що не заперечувалося сторонами.

Виконавчий напис від 01 жовтня 2009 року, виданий приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Бондар І. М., вперше пред`явлений на примусове виконання 30 жовтня 2009 року (копія постанови про відкриття виконавчого провадження додається), що не заперечувалося сторонами.

04 січня 2010 року в присутності боржника ОСОБА_1 державним виконавцем складено акт опису й арешту майна, відповідного до якого описано предмет іпотеки, що належить ОСОБА_1 , та в подальшому зазначене майно передано на реалізацію, що також не заперечувалося сторонами.

Позивач 26 квітня 2011 року звернувся з адміністративним позовом до ВДВС Суворовського РУЮ у м. Херсоні, у якому просив визнати дії старшого державного виконавця Пхіденко О. С. ВДВС Суворовського РУЮ у м. Херсоні під час проведення виконавчих дій на виконання напису від 01 жовтня 2009 року приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондар І. М. протиправними.

Відповідно до змісту позову ОСОБА_1 у грудні 2010 року йому стало відомо про проведення 02 грудня 2010 року прилюдних торгів з реалізації описаного державним виконавцем майна.

Отже, суди встановили, що про існування виконавчого напису від 01 жовтня 2009 року приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондар І. М., відповідно, й про порушення своїх прав та інтересів з боку відповідача позивачу стало відомо у 2010 році.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

За загальним правилом статей 15 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один зі способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.

Відповідно до статті 18 ЦК України нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом.

Вчинюючи виконавчі написи, нотаріус відповідно до закону встановлює та офіційно визнає факт наявності певної безспірної заборгованості та викладає такий свій висновок у відповідному нотаріальному акті - документі (виконавчому написі), що одночасно є підставою для примусового виконання (пункт 3 частини першої статті 3 Закону України «Про виконавче провадження»).

Нотаріус у межах реалізації наданих йому юрисдикційних повноважень не вирішує спорів про право, але в результаті розгляду нотаріальної справи та вчинення нотаріальної дії правова невизначеність все ж припиняється. Отже, здійснюючи повноваження у сфері безспірної юрисдикції, нотаріус має встановлювати наявність або відсутність певного юридичного складу, щоб покласти його у підставу нотаріального акта в межах вчинюваної ним відповідної нотаріальної дії.

Вчинення нотаріусом виконавчого напису - це нотаріальна дія (пункт 19 статті 34 Закону України «Про нотаріат»). При цьому нотаріус здійснює свою діяльність у сфері безспірної юрисдикції і не встановлює прав або обов`язків учасників правовідносин, не визнає і не змінює їх, не вирішує по суті питань права.

Згідно зі статтею 87 Закону України «Про нотаріат» для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість. Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Статтею 88 Закону України «Про нотаріат» визначено умови вчинення виконавчих написів. Відповідно до приписів цієї статті Закону нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями - не більше одного року. Якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом встановлено інший строк давності, виконавчий напис видається у межах цього строку.

Нотаріальна дія або відмова у її вчиненні, нотаріальний акт оскаржуються до суду. Право на оскарження нотаріальної дії або відмови у її вчиненні, нотаріального акта має особа, прав та інтересів якої стосуються такі дії чи акти (стаття 50 Закону України «Про нотаріат»).

З урахуванням приписів статей 15 16 18 ЦК України, статей 50, 87, 88 Закону України «Про нотаріат» захист цивільних прав шляхом вчинення нотаріусом виконавчого напису полягає в тому, що нотаріус підтверджує наявне у стягувача право на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна. Це право існує, поки суд не встановить зворотного. Тобто боржник, який так само має право на захист свого цивільного права, в судовому порядку може оспорювати вчинений нотаріусом виконавчий напис: як з підстав порушення нотаріусом процедури його вчинення, так і з підстав неправомірності вимог стягувача (повністю чи в частині розміру заборгованості або спливу строків давності за вимогами у повному обсязі чи в їх частині), з якими той звернувся до нотаріуса для вчиненням виконавчого напису.

Можливість звернення стягнення на предмет іпотеки передбачена як загальним Законом України «Про нотаріат», так і спеціальним Законом України «Про іпотеку».

При цьому у статті 33 Закону України «Про іпотеку» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) було передбачено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Частинами першою, другою статті 35 цього Закону визначено, що у разі порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі розпочати звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону.

Положення частини першої цієї статті не є перешкодою для реалізації права іпотекодержателя звернутися у будь-який час за захистом своїх порушених прав до суду у встановленому законом порядку.

Під час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що ПАТ «ОТП Банк» для вчинення виконавчого напису нотаріусу подав пакет документів, якими підтверджено безспірність заборгованості позичальника та право банку отримати визначену ним заборгованість шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, вартість якого встановлена за погодженням сторін відповідно до умов пункту 4.4. договору іпотеки від 15 лютого 2008 року.

Водночас судами не встановлено, що банком надані документи, які б підтверджували виконання ним вимог статті 35 Закону України «Про іпотеку».

Втім, право позивача не підлягає судовому захисту в силу пропуску позовної давності звернення до суду захистом, виходячи з такого.

За правилами статей 256 257 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

За загальним правилом перебіг позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила; за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частини перша та п`ята статті 261 ЦК України).

Згідно із частиною четвертою статті 267 ЦПК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України

«Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, не достатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 60 ЦПК України 2004 року, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше (правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 22 лютого 2017 року у справі № 6-17цс17).

Верховний Суд врахував, що під час розгляду справи судами встановлено, що ОСОБА_1 14 січня 2010 року брав участь у вчиненні органом примусового виконання державної виконавчої служби виконавчих дій з примусового виконання виконавчого напису, виданого нотаріусом 01 жовтня 2009 року, опису і арешту майна боржника, за результатом яких складено акт від 14 січня 2010 року, за змістом якого описане нерухоме майно ОСОБА_1 прийняте на відповідальне зберігання.

Отже, за усіма встановленими обставинами ОСОБА_1 знав про наявність оскаржуваного виконавчого напису ще у 2010 році, з огляду на що висновки судів першої та апеляційної інстанцій про наявність підстав для відмови у позові з підстав спливу позовної давності є обґрунтованим.

Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками суду першої та апеляційної інстанцій стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. В силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

У частині четвертій статті 10 ЦПК України і статті 17 Закону України

«Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

ЄСПЛ зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», від 18 липня 2006 року № 63566/00, § 23).

Верховний Суд встановив, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність ухвалених судових рішень не впливають.

Суд касаційної інстанції розглянув справу в межах доводів та вимог, викладених у касаційній скарзі, судом не встановлено достатніх підстав вийти за межі доводів скарги, визначених правилом статті 400 ЦПК України. Верховний Суд в оцінці обґрунтованості та правомірності оскаржуваного рішень, ухвалених у справі, виходить з оцінки тих доводів, що наведені сторонами під час розгляду справи, а також доводів касаційної скарги, не визначаючи за можливе давати оцінки іншим міркуванням, що не були предметом вивчення судами першої та апеляційної інстанцій.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Херсонського міського суду Херсонської області від 19 липня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Херсонської області від 05 грудня 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді С. О. Погрібний

А. С. Олійник

В. В. Яремко