ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 жовтня 2020 року

м. Київ

справа № 802/2626/17-а

касаційне провадження № К/9901/62739/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого - Чиркіна С.М.,

суддів: Єзерова А.А., Шарапи В.М.,

розглянувши у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 23.04.2018 (головуючий суддя: Альчук М.П.) та постанову Вінницького апеляційного адміністративного суду від 04.09.2018 (головуючий суддя: Совгира Д.І., судді: Сапальова Т.В., Курко О.П.) у справі №802/2626/17-а за позовом Виконавчого комітету Могилів-Подільської міської ради до Державного реєстратора відділу державної реєстрації Могилів-Подільської районної державної адміністрації Вінницької області Анцут Олександра Анатолійовича, третя особа: ОСОБА_1 про визнання протиправним і скасування рішення,

В С Т А Н О В И В:

У березні 2017 року Виконавчий комітет Могилів-Подільської міської ради (далі - позивач) звернувся до суду з позовом до Державного реєстратора відділу державної реєстрації Могилів-Подільської районної державної адміністрації Вінницької області Анцут Олександра Анатолійовича (державний реєстратор або відповідач), третя особа: ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 ), в якому просив визнати протиправним і скасувати рішення держаного реєстратора прав на нерухоме майно Могилів-Подільської районної державної адміністрації Анцута О.А. №34598064 від 03.04.2017 про закриття розділу Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстраційної справи №27072105104 у зв`язку із знищенням об`єкта нерухомого майна та проведенням державної реєстрації припинення права власності на нього.

На обґрунтування позовних вимог позивач зазначив про те, що процедура припинення за третьою особою права власності на об`єкт нерухомого майна, який є пам`яткою архітектури місцевого значення, відбулася із порушенням вимог законодавства, позаяк державний реєстратор не перевірив подані на реєстрацію документи і безпідставно закрив розділ у Реєстрі щодо об`єкта нерухомості, а саме: нежитлової будівлі, яка розміщена за адресою: АДРЕСА_1 .

Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 23.04.2018, залишеним без змін постановою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 04.09.2018, позов задоволено.

При вирішенні справи суди насамперед виходили з того, що даний спір є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів.

Ухвалюючи таке рішення, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що повноважень виконавчих органів міських рад належить забезпечення охорони пам`яток історії та культури, збереження та використання культурного надбання. Юридичні та фізичні особи, у користуванні яких перебувають пам`ятки, відповідають за їхню збереженість і зобов`язані дотримувати вимог органів охорони культурної спадщини. Суди встановили, що третя особа набула права власності на спірну будівлю на умовах договору купівлі-продажу від 04.03.2016, в пункті 4.1 якого було передбачено, що відчужувана нежитлова будівля є пам`яткою архітектури місцевого значення та відчужується за погодженням управління культури у мистецтв Вінницької ОДА. Також у пункті 4.2 цього договору було зазначено про необхідність укладення охоронного договору з місцевим органом охорони культурної спадщини. Однак, державний реєстратор не перевірив подані на реєстрацію документи і припинив, у зв`язку із знищенням об`єкта нерухомого майна, право власності третьої особи на таке майно без дозволу та відома виконкому.

Не погоджуючись із зазначеними рішеннями судів попередніх інстанцій, третя особа подала касаційну скаргу, у якій з посиланням на порушення судами норм права просить суд касаційної інстанції скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову. Касаційна скарга обґрунтована неповним з`ясуванням судами першої та апеляційної інстанції обставин справи, що призвело до неправильного вирішення спору по суті. Скаржник стверджує, що державна реєстрація припинення права власності на нерухоме майно відбулася у відповідності до вимог законодавства на підставі документів, визначених Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно» та Порядком державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2015 №1127. Окрім того, скаржник наголосив, що ним не проводилось жодних дій по знесенню нерухомого майна, а мало місце проведення технічного обстеження будівлі, за висновками якого було встановлено, що об`єкт нерухомості класифікується як аварійний. Також скаржник звернув увагу на відсутність будь-яких заборон чи обмежень щодо внесення відомостей у реєстр відносно спірної будівлі.

Ухвалою Верховного Суду від 11.10.2018 відкрито касаційне провадження у справі.

В порядку статті 31 КАС України за результатами повторного автоматизованого розподілу від 14.06.2019 визначений новий склад суду.

Ухвалою Верховного Суду від 06.10.2020 справу призначено до розгляду в порядку письмового провадження відповідно до вимог статті 345 КАС України.

На адресу суду касаційної інстанції від позивача надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому останній з посиланням на законність та обґрунтованість рішень судів попередніх інстанцій просить суд касаційної інстанції залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.

Відповідач правом на подання відзиву на касаційну скаргу не скористався.

Верховний Суд переглянув оскаржувані судові рішення у межах доводів касаційної скарги, з урахуванням вимог статті 341 КАС України з`ясував повноту фактичних обставин справи, встановлених судами, перевірив правильність застосування норм матеріального і процесуального права та встановив таке.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що розпорядженням Вінницької обласної державної адміністрації від 19.02.1996 № 78 визначено пам`ятки категорії місцевого значення для державного обліку пам`яток містобудування і архітектури.

Розпорядженням Вінницької обласної державної адміністрації від 25.07.1997 № 248 затверджено зони охорони пам`яток містобудування і архітектури міста Вінниці та Могилева-Подільського.

Згідно з розпорядженням Вінницької обласної державної адміністрації №248 будинок клубу маш. заводу ім. Кірова за адресою АДРЕСА_1 є пам`яткою містобудування і архітектури м. Могилева-Подільського, охоронний номер 290-М.

Між ПАТ «Могилів-Подільський машинобудівний завод» (правонаступник прав і обов`язків ВАТ «Могилів-Подільський машинобудівний завод ім. С.М. Кірова») (продавець) та ОСОБА_1 (покупець) було укладено договір купівлі-продажу нежитлового об`єкту нерухомого майна від 04.03.2016, згідно із умовами якого продавець передає у власність, а покупець набуває у власність нежитлову будівлю - клуб заводу, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 .

Пунктом 4.1. цього договору визначено, що відчужувана нежитлова будівля є пам`яткою архітектури місцевого значення та відчужується за погодженням управління культури у мистецтв Вінницької ОДА.

В подальшому ФОП ОСОБА_2 на замовлення третьої особи було проведено технічне обстеження вказаної будівлі, про що складено звіт №б/н від 10.12.2016 за висновками якого, нежитлова будівля - клуб заводу, розташований за адресою: АДРЕСА_1 не відповідає вимогам надійності і не може безпечно експлуатуватися в цілому. Технічний стан будівлі класифікується як - (4) аварійний. Також було складено технічні паспорта від 02.11.2016 та 28.02.2017.

Державним реєстратором відділу державної реєстрації Могилів-Подільської районної державної адміністрації Вінницької області Анцутом О.А. на підставі рішення №34598064 від 03.04.2017 було проведено державну реєстрацію припинення права власності, у зв`язку із знищенням об`єкта нерухомого майна - клубу заводу, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 .

Вважаючи свої права та інтереси порушеними, позивач звернувся з даним позовом до суду.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, Верховний Суд виходить з такого.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 20.07.2006 у справі «Сокуренко і Стригун проти України» вказав, що фраза «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін «судом, встановленим законом» у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з … питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів …». Суд дійшов висновку, що національний суд не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом, і, таким чином, не міг вважатися судом, «встановленим законом».

Отже, поняття «суду, встановленого законом» зводиться не лише до правової основи самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.

Статтею 55 Конституції України передбачено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Вирішуючи питання щодо визначення юрисдикції, в межах якої має розглядатись ця справа, Верховний Суд виходить з такого.

Згідно із частиною першою статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

На підставі пункту 7 частини першої статті 4 КАС України суб`єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.

Пунктом 1 частини першої статті 19 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження.

Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама собою участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.

Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Разом з тим, приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень.

Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах неодноразово викладала висновки щодо питання предметної юрисдикції у спорах, що виникли з подібних правовідносин.

Зокрема, у постанові від 29.05.2019 у справі №815/4063/15 Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що правовідносини у сфері державної реєстрації виникають виключно між суб`єктом звернення за вчиненням реєстраційних дій як власником або володільцем майна та державним реєстратором як суб`єктом, уповноваженим на здійснення реєстраційних дій. При цьому правовідносини, які виникають між цими суб`єктами, носять публічний характер, оскільки мають на меті підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно.

Разом з тим, якщо внаслідок посвідчення набуття, переходу або припинення речового права особою шляхом вчинення певних реєстраційних дій на майно порушуються права та/або інтереси інших осіб публічного або приватного права, то правовідносини втрачають публічний характер.

Згідно з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 04.09.2018 у справі №823/2042/16, якщо позивач не був заявником стосовно оскаржуваних ним реєстраційних дій, які були вчинені за заявою іншої особи, такий спір є спором про цивільне право незалежно від того, чи здійснено державну реєстрацію прав на нерухоме майно з дотриманням державним реєстратором вимог законодавства та чи заявляються, окрім вимог про скасування оспорюваного рішення, запису в державному реєстрі прав, вимоги про визнання недійсними правочинів, на підставі яких прийнято оспорюване рішення, здійснено оспорений запис.

Натомість, до юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник між двома (кількома) суб`єктами стосовно їх прав та обов`язків у конкретних правових відносинах, в яких хоча б один суб`єкт законодавчо уповноважений владно керувати поведінкою іншого суб`єкта, а останній відповідно зобов`язаний виконувати вимоги та приписи такого суб`єкта владних повноважень (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 914/2006/17).

У цій справі спірні правовідносини виникли у зв`язку з незгодою позивача із припиненням за третьою особою права власності на об`єкт нерухомого майна, що відноситься до пам`ятки архітектури місцевого значення.

Правові, організаційні, соціальні та економічні відносини у сфері охорони культурної спадщини з метою її збереження, використання об`єктів культурної спадщини у суспільному житті, захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь регулює Закон України від 08.06.2000 №1805-III «Про охорону культурної спадщини» (далі - Закон № 1805-III).

Частиною 1 Закону №1805-III визначено, що пам`ятка культурної спадщини (далі - пам`ятка) - об`єкт культурної спадщини, який занесено до Державного реєстру нерухомих пам`яток України, або об`єкт культурної спадщини, який взято на державний облік відповідно до законодавства, що діяло до набрання чинності цим Законом, до вирішення питання про включення (не включення) об`єкта культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам`яток України.

Охорона культурної спадщини - система правових, організаційних, фінансових, матеріально-технічних, містобудівних, інформаційних та інших заходів з обліку (виявлення, наукове вивчення, класифікація, державна реєстрація), запобігання руйнуванню або заподіянню шкоди, забезпечення захисту, збереження, утримання, відповідного використання, консервації, реставрації, ремонту, реабілітації, пристосування та музеєфікації об`єктів культурної спадщини.

Відповідно до частини першої статті 3 Закону № 1805-III державне управління у сфері охорони культурної спадщини покладається на Кабінет Міністрів України, спеціально уповноважені органи охорони культурної спадщини.

До спеціально уповноважених органів охорони культурної спадщини (далі - органи охорони культурної спадщини) належать виконавчий орган сільської, селищної, міської ради.

Відповідно до положень статті 31 Закону України від 21.05.1997 №280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» (далі - Закон №280/97-ВР) до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать організація охорони, реставрації та використання пам`яток історії і культури, архітектури та містобудування, палацово-паркових, паркових і садибних комплексів, природних заповідників.

Статтею 32 цього Закону визначено, що до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать забезпечення охорони пам`яток історії та культури, збереження та використання культурного надбання.

Частиною другою статті 6 Закону №1805-III передбачено, що до повноважень районних державних адміністрацій, виконавчого органу сільської, селищної, міської ради відповідно до їх компетенції у сфері охорони культурної спадщини належить, зокрема: забезпечення отримання режиму використання пам`яток місцевого значення, їх територій, зон охорони; забезпечення захисту об`єктів культурної спадщини від загрози знищення, руйнування або пошкодження; організація розроблення відповідних програм охорони культурної спадщини; організація відповідних охоронних заходів щодо пам`яток місцевого значення та їх територій у разі виникнення загрози їх пошкодження або руйнування внаслідок дії природних факторів чи проведення будь-яких робіт; видання розпоряджень та приписів щодо охорони пам`яток місцевого значення, припинення робіт на цих пам`ятках, їх територіях та в зонах охорони, якщо ці роботи проводяться за відсутності затверджених або погоджених з відповідним органом охорони культурної спадщини програм та проектів, передбачених цим Законом дозволів або з відхиленням від них; надання висновків щодо відчуження або передачі пам`яток місцевого значення їх власниками чи уповноваженими ними органами іншим особам у володіння, користування або управління; виконання функції замовника, укладення з цією метою контрактів на виявлення, дослідження, консервацію, реставрацію, реабілітацію, музеєфікацію, ремонт, пристосування об`єктів культурної спадщини та інші заходи щодо охорони культурної спадщини; здійснення інших повноважень відповідно до закону.

Приписами частин четвертої, п`ятої статті 17 Закону № 1805-III визначено, що пам`ятка, крім пам`ятки археології, може перебувати у державній, комунальній або приватній власності. Суб`єкти права власності на пам`ятку визначаються згідно із законом.

У документі, який посвідчує право власності на пам`ятку, обов`язково вказуються категорія пам`ятки, дата і номер рішення про її державну реєстрацію.

Згідно положень статті 18 Закону № 1805-III об`єкти культурної спадщини, що є пам`ятками (за винятком пам`яток, відчуження або передача яких обмежується законодавчими актами України) можуть бути відчужені, а також передані власником або уповноваженим ним органом у володіння, користування чи управління іншій юридичній або фізичній особі за наявності погодження відповідного органу охорони культурної спадщини.

Особі, яка набула права володіння, користування чи управління пам`яткою, за винятком наймача державної або комунальної квартири (будинку), забороняється передавати цю пам`ятку у володіння, користування чи управління іншій особі без погодження відповідного органу охорони культурної спадщини.

Пам`ятки, їхні частини, пов`язане з ними рухоме та нерухоме майно забороняється зносити, змінювати, замінювати, переміщувати (переносити) на інші місця (стаття 22 Закону №1805-III).

Власник або уповноважений ним орган, користувач зобов`язані утримувати пам`ятку в належному стані, своєчасно провадити ремонт, захищати від пошкодження, руйнування або знищення відповідно до цього Закону та охоронного договору.

Забороняється змінювати призначення пам`ятки, її частин та елементів, робити написи, позначки на ній, на її території та в її охоронній зоні без дозволу відповідного органу охорони культурної спадщини (частини перша, третя статті 24 Закону №1805-III).

Положеннями статті 25 Закону №1805-III визначено, що надання об`єктів культурної спадщини, що є пам`ятками, в користування юридичним та фізичним особам з науковою, культурно-освітньою, туристичною та іншою метою здійснюється з дотриманням встановлених цим Законом вимог.

Юридичні та фізичні особи, у користуванні яких перебувають пам`ятки, відповідають за їхню збереженість і зобов`язані дотримувати вимог органів охорони культурної спадщини.

Юридичні та фізичні особи зобов`язані забезпечити збереженість пам`яток на землях, якими вони користуються, та укладати з органами охорони культурної спадщини охоронні договори.

Статтею 29 цього Закону передбачено, що на фізичну або юридичну особу, діяльність якої негативно позначається на стані пам`ятки (створює загрозу знищення, руйнування, пошкодження, спотворення пам`ятки), покладається обов`язок вжити заходів, погоджених з відповідним органом охорони культурної спадщини, для запобігання такій загрозі та підтримання пам`ятки в належному стані за власні кошти.

Відповідно до положень статті 44 Закону № 1805-III за порушення законодавства про охорону культурної спадщини відповідний орган охорони культурної спадщини накладає на юридичну особу, яка є власником або уповноваженим ним органом чи замовником робіт, фінансові санкції.

Аналіз викладених норм свідчить про те, що виконавчі органи міських рад здійснюють контролюючу функцію із забезпечення охорони пам`яток історії та культури, збереження та використання культурного надбання. Об`єкти нерухомого майна, які є пам`ятками місцевого значення мають особливий статус. Вони можуть передаватись у власність фізичним чи юридичним особам на підставі відповідних рішень, які посвідчують право власності на пам`ятку з обов`язковою вказівкою категорії пам`ятки. Особи, у власності яких перебувають пам`ятки зобов`язані вживати заходів щодо збереження пам`яток. Чинне законодавство дозволяє проводити реставрацію пам`яток. При цьому, знищення, перенесення пам`яток заборонено.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що оскаржуваним рішенням закрито розділ Державного реєстру речових прав на нерухоме майно у зв`язку із знищенням об`єкта нерухомого майна та проведенням державної реєстрації припинення права власності на нього.

За правилами статті 346 ЦК України право власності припиняється у разі знищення майна.

Статтею 349 ЦК України передбачено, що право власності на майно припиняється в разі його знищення.

Відповідно до частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання та підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Тобто державна реєстрація не є способом набуття чи припинення права власності. Вона виступає лише засобом підтвердження фактів набуття чи припинення прав власності на нерухоме майно або інших речових прав.

Відповідно до статей 346 349 ЦК України право власності припиняється в силу закону, що пов`язане із настанням певних обставин.

Виходячи із змісту позовних вимог та предмету позову вбачається, що позов зумовлений на відновлення за третьою особою права власності на об`єкт нерухомого майна із особливим статусом (пам`ятка місцевого значення) з метою можливості виконання позивачем функцій із забезпечення охорони пам`яток архітектури. З урахуванням предмету позову, а також того факту, що позивач не був заявником стосовно оскаржуваних ним реєстраційних дій, які були вчинені за заявою іншої особи, належним способом відновлення порушених прав органу місцевого самоврядування є звернення із цивільним позовом до місцевого суду про оскарження припинення права власності на об`єкт нерухомого майна із особливим статусом за третьою особою.

Відповідно до частини першої статті 2 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК) завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

На підставі частини першої статті 15 цього Кодексу кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Юрисдикція цивільних справ визначена статтею 19 ЦПК, згідно з якою суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.

Отже, якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, спричинених рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов`язаний з реалізацією майнових або особистих немайнових інтересів особи, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту її цивільних прав та інтересів.

Верховний Суд констатує, що визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з`ясування всіх обставин у справі з обов`язком суб`єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції.

За нормами частини третьої статті 3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 5 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю і закрити провадження у справі.

Частиною першою статті 354 КАС України суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю (.....) і закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, встановлених статтею 238 цього Кодексу.

Порушення правил юрисдикції адміністративних судів, визначених статтею 19 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів касаційної скарги.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 238 КАС України суд закриває провадження у справі якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій розглянули справу з порушенням правил юрисдикції адміністративних судів, Верховний Суд дійшов висновку про скасування постановлених у справі судових рішень із закриттям провадження в адміністративній справі.

Одночасно Верховний Суд звертає увагу позивача на положення частини третьої статті 354 КАС України, згідно з якими, у разі закриття судом касаційної інстанції провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 238 цього Кодексу суд за заявою позивача постановляє в порядку письмового провадження ухвалу про передачу справи до суду першої інстанції, до юрисдикції якого віднесено розгляд такої справи. У разі наявності підстав для підсудності справи за вибором позивача у його заяві має бути зазначено лише один суд, до підсудності якого відноситься вирішення спору.

Керуючись статтями 238 345 349 354 355 356 359 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 23.04.2018 та постанову Вінницького апеляційного адміністративного суду від 04.09.2018 у справі №802/2626/17-а скасувати, а провадження у справі - закрити.

Роз`яснити позивачу, що розгляд цієї справи віднесено до цивільної юрисдикції та що він вправі протягом десяти днів з дня отримання ним відповідної постанови звернутися до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

Судді Верховного Суду: С. М. Чиркін

А. А. Єзеров

В. М. Шарапа