ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
15 липня 2021 року
м. Київ
справа №803/173/16
адміністративне провадження №К/9901/30850/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Калашнікової О.В.,
суддів: Мельник-Томенко Ж.М., Мартинюк Н.М.,
розглянувши у письмовому провадженні як суд касаційної інстанції справу за позовом ОСОБА_1 до Державної фіскальної служби України, Департаменту податкових та митних експертиз ДФС, Державної митної служби України, Спеціалізованої лабораторії з питань експертизи та досліджень Держмитслужби про скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу, зобов`язання вчинити дії, провадження у якій відкрито за касаційною скаргою Державної митної служби України на рішення Волинського окружного адміністративного суду від 07 квітня 2020 року (головуючий суддя-Ксензюк А.Я., судді: Ковальчук В.Д., Костюкевич С.Ф.), постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 23 вересня 2020 року (головуючий суддя - Коваль Р.Й., судді: Гуляк В.В., Ільчишин Н.В.)
І. СУТЬ СПОРУ
1. У лютому 2016 року ОСОБА_1 (далі-позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до суду з позовом до Державної фіскальної служби України, Департаменту податкових та митних експертиз ДФС, Державної митної служби України, Спеціалізованої лабораторії з питань експертизи та досліджень Держмитслужби, в якому, з урахуванням уточнених позовних вимог, просив:
- визнати незаконним і скасувати наказ Міністерства доходів і зборів України (далі Міндоходів) від 20 січня 2016 року № 4-о «Про звільнення ОСОБА_1 »;
- поновити позивача в Державній митній службі України (далі - ДМС України) на посаді заступника начальника Спеціалізованої лабораторії з питань експертизи та досліджень Держмитслужби (далі - СЛЕД Держмитслужби);
- стягнути з ДМС України середню заробітну плату за час вимушеного прогулу з 21 січня 2016 року до дня поновлення на посаді, виходячи із середньоденного заробітку в сумі 580,49 грн за один робочий день;
- зобов`язати відповідачів проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої Законом України «Про очищення влади»;
- стягнути з ДМС України та СЛЕД Держмитслужби відшкодування моральної шкоди в розмірі 500 000 грн - по 250 000 грн з кожного з відповідачів;
- стягнути з ДМС України та СЛЕД Держмитслужби витрати на правову допомогу адвоката в розмірі 25 000 грн - по 12 500 грн з кожного з відповідачів.
1.1. В обґрунтування позовних вимог, вказано, що рішення про звільнення прийнято із допущенням істотних порушень міжнародно-правових актів, положень статей 21 24 28 38 43 61 62 Конституції України, зокрема, статей 40 41 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), а також без визначення, які саме положення Закону України від 16 вересня 2014 року N1682-VII «Про очищення влади» (далі - Закон N1682-VII) стали підставами звільнення позивача.
ІІ. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
2. ОСОБА_1 02 серпня 2013 року призначений на посаду заступника начальника Спеціалізованої лабораторії з питань експертизи та досліджень Міндоходів відповідно до наказу Міністерства доходів і зборів України № 2564-о від 02 серпня 2013 року.
3. 16 жовтня 2014 року набрав чинності Закон України від 16 вересня 2014 року N1682-VII «Про очищення влади».
4. 18 січня 2016 року Міністерством доходів і зборів України проведено перевірку достовірності відомостей щодо застосування заборон, передбачених частинами третьою та четвертою статті 1 Закону 1682-VII щодо ОСОБА_1 .
5. За результатами перевірки складено довідку від 18 січня 2016 року, в якій встановлено, що позивач у період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року займав посаду, передбачену пунктом 4 частини другої статті 3 Закону № 1682-VII від 18 січня 2016 року, зокрема, з 02 серпня 2013 року по теперішній час працює на посаді заступника начальника Спеціалізованої лабораторії з питань експертизи та досліджень Міндоходів.
6. Відповідно до наказу Міністерства доходів і зборів від 20 січня 2016 року №4-о ОСОБА_1 звільнено з посади заступника начальника Спеціалізованої лабораторії з питань експертизи та досліджень Міндоходів на підставі пункту 7-2 частини першої статті 36 КЗпП України, Закону №1682-VII та довідки про результати перевірки, передбаченої Законом №1682-VII.
7. Не погоджуючись із своїм звільненням, позивач звернувся до суду.
ІІІ. ОЦІНКА СУДІВ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ
8. Рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 07 квітня 2020 року, залишеного без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 23 вересня 2020 року, позовні вимоги задоволено частково.
8.1. Визнано протиправним і скасовано наказ Міністерства доходів і зборів України від 20 січня 2016 року № 4-о «Про звільнення ОСОБА_1 ».
8.2. Поновлено позивача на посаді заступника начальника Спеціалізованої лабораторії з питань експертизи та досліджень Міндоходів з 21 січня 2016 року.
8.3. Стягнуто з Міністерства доходів і зборів України на користь ОСОБА_1 середню заробітну плату за час вимушеного прогулу в сумі 611 836,46 грн.
8.4. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
8.5. Стягнуто з Міністерства доходів і зборів України на користь ОСОБА_1 12 000 грн. понесених витрат на правову допомогу адвоката.
9. Приймаючи оскаржувані рішення, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про протиправність оскаржуваного наказу про звільнення позивача, Міністерство доходів і зборів України не врахувало основоположних принципів очищення влади, які розроблені міжнародними організаціями, порушило норми Конституції України, зокрема, статей 61,62, а тому застосування до позивача положень Закону №1682-VII є передчасним і не відповідає викладеним стандартам забезпечення прав людини при здійсненні люстрації як виду юридичної відповідальності.
9.1. Судами встановлено безпідставність застосування до позивача положень Закону №1682-VII, враховуючи незастосування Міністерством доходів і зборів України жодного правового інструментарію для доведення його вини у діях, викорінення яких ставиться за мету у Законі №1682-VII. Враховуючи вказане, суди попередніх інстанцій дійшли висновку про наявність підстав для поновлення позивача на посаді заступника начальника СЛЕД Міндоходів, починаючи з 21 січня 2016 року.
9.2. При цьому, суди дійшли висновку, що середній заробіток за час вимушеного прогулу, а саме: з 21 січня 2016 року по 06 квітня 2020 року, необхідно стягнути саме з Міністерства доходів і зборів України, а не з СЛЕД Міндоходів, оскільки розрахунки по виплаті заробітної плати з позивачем під час перебування його на посаді заступника начальника СЛЕД Міндоходів проводились саме Міністерством доходів і зборів України.
9.3. У задоволенні вимоги про зобов`язання відповідачів проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до позивача заборони, передбаченої Законом №1682-VII, суд відмовив внаслідок її передчасності. Такі відомості мають бути внесені після набрання законної сили рішення суду, отже, права позивача ще не було порушено на час звернення до суду.
9.4. У задоволенні вимоги про стягнення з Державної митної служби України та СЛЕД Держмитслужби моральної шкоди в розмірі 500 000 грн - по 250 000 грн з кожного з відповідачів, суди відмовили, через те, що позивачем належним чином не доведені факти заподіяння відповідачами моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру.
9.5. Враховуючи подані до суду першої інстанції докази понесених витрат на правову допомогу адвоката, суди дійшли висновку, що на користь позивача необхідно стягнути з Міністерства доходів і зборів України судові витрати на загальну суму 12 000,00 грн.
IV. ДОВОДИ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ ТА ВІДЗИВУ (ЗАПЕРЕЧЕНЬ)
10. Не погодившись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, ДМС України звернулась зі скаргою до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, в якій просила скасувати оскаржувані судові рішення, прийняти нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.
11. Ухвалою Верховного Суду від 12 січня 2021 року відкрито касаційне провадження за вказаною скаргою на підставі пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України (відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах).
12. У касаційній скарзі вказано, що при ухваленні оскаржуваних судових рішень судами першої та апеляційної інстанції неправильно застосовані до спірних правовідносин норми матеріального права, а саме:
-статті 1,3 Закону №1682-VII;
-частина друга статті 235 КЗпП України.
13. На думку представника ДМС України, суди першої та апеляційної інстанцій не дослідили вимоги статей 1, 3 Закону №1682-VII, не врахували, що ці норми не містять умов для звільнення посадових осіб. На момент прийняття оспорюваного наказу, на дату звернення позивача до суду та момент винесення рішень у цій справі Конституційними Судом України не було визнано норми Закону №1682-VII неконституційними.
14. У касаційній скарзі наголошено, що судами попередніх інстанцій неправильно застосовані положення частини другої статті 235 КЗпП України. Вказана правова норма визначає право на виплату працівникові середнього заробітку більше як за один рік лише у разі довготривалого розгляду заяви не з вини працівника. У справі, що розглядається, провадження у справі було зупинено та поновлено саме за заявами позивача. Отже, були відсутні підстави для здійснення нарахування середньої заробітної плати з дати звільнення по дату прийняття рішення у справі.
15. Також представником ДМС України визначено, що розрахунки із працівниками із заробітної плати здійснюються на підставі первинної облікової документації. Оскільки табелювання використання (обліку) робочого часу, нарахування та виплата заробітної плати позивача здійснювалась безпосередньо Спеціалізованою лабораторією з питань експертизи та досліджень Міндоходів, тому і стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу необхідно здійснювати не з Міністерства доходів і зборів України, а з СЛЕД Міндоходів.
16. У касаційній скарзі також зазначено про неправильне застосування судами попередніх інстанцій в частині стягнення витрат на правову допомогу статті 30 Закону України від 5 липня 2012 року N 5076-VI «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» та порушення норм статті 134 КАС України. На думку скаржника, судами не здійснено оцінку рівня витрат на правову допомогу, що витрачена позивачем, не досліджено чи були такі витрати понесені фактично, чи була їх сума обґрунтованою.
17. ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив відмовити у її задоволенні. Зазначив, що його звільнення спричинено виключно перебуванням з 21 листопада 2013 року по 22 грудня 2014 року на посаді заступника начальника СЛЕД Міндоходів. Під час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій відповідачами не наведено, а судами не встановлено обставин, які свідчать про те, що позивач своїми діями чи бездіяльністю чинив підрив демократії чи сприяв узурпації влади Президенту України. А тому, на думку позивача, застосування до нього заборон, передбачених положенням Закону №1682-VII, не може вважатись пропорційним та створює передумови для порушення з боку України міжнародних зобов`язань за статтею 8 Конвенції.
18. Позивач вказав, що ним вчинялись всі можливі дії для пришвидшення розгляду цієї справи у суді першої інстанції, а саме - подання низки клопотань про поновлення провадження у справі. У свою чергу, розгляд справи тривав досить довго внаслідок неприйняття рішення Конституційним Судом України за поданням Верховного Суду України та 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України окремих положень Закону №1682.
19. У відзиві ОСОБА_1 вказав на правові позиції, викладені Верховним Судом у постановах від 17 червня 2020 року у справі №826/1137/16, від 12 серпня 2020 року у справі №826/17778/14, від 07 жовтня 2020 року у справі №818/3740/15, від 25 листопада 2020 року у справі №826/25523/15.
20. Також позивач наголосив на правильності висновків судів першої та апеляційної інстанцій щодо визначення суб`єкта на якого покладається обов`язок по відшкодуванню витрат на правову, допомогу. Зазначив, що понесені ним витрати на професійну правничу допомогу були підтверджені наданими до суду документами, а саме: договором про надання правової допомоги, квитанцією по сплаті повної суми гонорару та опису виконаних робіт у справі.
V. ДЖЕРЕЛА ПРАВА
21. Статтею 9 Конституції України передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
22. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
23. Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.
Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
24. Згідно з частиною другою статті 61 Конституції України юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.
25. Частиною першою статті 62 Конституції України встановлено, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.
26. Пунктом 6 частини першої статті 5-1 КЗпП України визначено, що держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
27. Пунктом 7-2 частини першої статті 36 КЗпП України закріплено, що трудовий договір припиняється з підстав, передбачених Законом України "Про очищення влади".
28. Правові та організаційні засади проведення очищення влади (люстрації) для захисту та утвердження демократичних цінностей, верховенства права та прав людини в Україні визначені Законом України від 16 вересня 2014 року N1682-VII "Про очищення влади".
29. Відповідно до частин першої, другої статті 1 Закону N1682-VII очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування.
Очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах:
верховенства права та законності;
відкритості, прозорості та публічності;
презумпції невинуватості;
індивідуальної відповідальності;
гарантування права на захист.
30. Згідно з частиною третьою статті 1 Закону N1682-VII протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону.
31. Статтею 2 Закону N1682-VII визначено, що заходи з очищення влади (люстрації) здійснюються щодо:
1) Прем`єр-міністра України, Першого віце-прем`єр-міністра України, віце-прем`єр-міністра України, а також міністра, керівників центральних органів виконавчої влади, які не входять до складу Кабінету Міністрів України, Голови Національного банку України, Голови Антимонопольного комітету України, Голови Фонду державного майна України, Голови Державного комітету телебачення і радіомовлення України, їх перших заступників, заступників;
2) Генерального прокурора України, Голови Служби безпеки України, Голови Служби зовнішньої розвідки України, начальника Управління державної охорони України, керівника центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, керівника податкової міліції, керівника центрального органу виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту, їх перших заступників, заступників;
3) військових посадових осіб Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів військових формувань, крім військовослужбовців строкової військової служби та військовослужбовців служби за призовом під час мобілізації;
4) членів Вищої ради юстиції, членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, професійних суддів, Голови Державної судової адміністрації України, його першого заступника, заступника;
5) Глави Адміністрації Президента України, Керівника Державного управління справами, Керівника Секретаріату Кабінету Міністрів України, Урядового уповноваженого з питань антикорупційної політики, їх перших заступників, заступників;
6) начальницького складу органів внутрішніх справ, центрального органу виконавчої влади, який реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції, центрального органу виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту;
7) посадових та службових осіб органів прокуратури України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Управління державної охорони України, Національного банку України;
8) членів Центральної виборчої комісії, Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, голів та членів національних комісій, що здійснюють державне регулювання природних монополій, державне регулювання у сферах зв`язку та інформатизації, ринків цінних паперів і фінансових послуг;
9) керівників державних, у тому числі казенних, підприємств оборонно-промислового комплексу, а також державних підприємств, що належать до сфери управління суб`єкта надання адміністративних послуг;
10) інших посадових та службових осіб (крім виборних посад) органів державної влади, органів місцевого самоврядування;
11) осіб, які претендують на зайняття посад, зазначених у пунктах 1-10 цієї частини.
32. Згідно з пунктом четвертим частини другої статті 3 Закону N1682-VII заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали посаду (посади) у період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року та не були звільнені в цей період з відповідної посади (посад) за власним бажанням: керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, районах у місті Києві.
33. Відповідно до підпункту 1 пункту 2 "Прикінцеві та перехідні положення" Закону N1682-VII впродовж 10-ти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині третій статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб: звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше, ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів.
34. Згідно з частинами першою, другою статті 19 Закону України від 29 червня 2004 року N 1906-IV «Про міжнародні договори України» (далі - Закон N 1906-IV) чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.
Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.
35. Відповідно до Закону України від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Протоколу № 1 та протоколів № № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» (далі-Закон N475/97-ВР) Україна повністю визнає обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.
36. Згідно з частиною другою статті 21 та частини першої статті 23 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 року кожна людина має право рівного доступу до державної служби в своїй країні, кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття.
37. Відповідно до частин першої, другої статті 6 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, прийнятого 16 грудня 1966 року Генеральною Асамблеєю ООН та ратифікованого Україною 12 листопада 1973 року, держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають право на працю, що включає право кожної людини дістати можливість заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вона вільно погоджується, і зроблять належні кроки до забезпечення цього права. Заходи, яких повинні вжити держави-учасниці цього Пакту з метою повного здійснення цього права, включають програми професійно-технічного навчання і підготовки, шляхи і методи досягнення продуктивної зайнятості в умовах, що гарантують основні політичні і економічні свободи людини.
38. Стаття 24 Європейської соціальної хартії, ратифікованої Україною 14 вересня 2006 року, з метою забезпечення ефективного здійснення права працівників на захист у випадках звільнення Сторони зобов`язуються визнати: a) право всіх працівників не бути звільненими без поважних причин для такого звільнення, пов`язаних з їхньою працездатністю чи поведінкою, або поточними потребами підприємства, установи чи служби; b) право працівників, звільнених без поважної причини, на належну компенсацію або іншу відповідну допомогу. З цією метою Сторони зобов`язуються забезпечити, щоб кожний працівник, який вважає себе звільненим без поважної причини, мав право на оскарження в неупередженому органі.
39. Відповідно до частини першої статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року N 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
40. Статтею 2 Конвенції № 111 від 25 червня 1958 року «Про дискримінацію у сфері праці і зайнятості» (ратифікована Україною 04 серпня 1961 року; далі - Конвенція № 111) передбачено, що кожний член Організації, для якого ця Конвенція є чинною, зобов`язується визначити й проводити національну політику, спрямовану на заохочення, методами, що узгоджуються з національними умовами й практикою, рівності можливостей та поводження стосовно праці й занять з метою викорінення будь-якої дискримінації з приводу них.
41. Відповідно до статті 4 Конвенції № 111 будь-які заходи, спрямовані проти особи, відносно якої є обґрунтовані підозри чи доведено, що вона займається діяльністю, яка підриває безпеку держави, не вважаються дискримінацією за умови, що заінтересована особа має право звертатись до компетентного органу, створеного відповідно до національної практики.
42. Статтею 26 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, до якої Україна приєдналася на підставі Указу Президії Верховної ради Української РСР від 14 квітня 1986 року № 2077-ХІІ та яка набрала чинності для України з 13 червня 1986 року (далі - Віденська конвенція), закріплено принцип pacta sunt servanda, відповідно до якого кожен чинний договір є обов`язковим для його учасників і повинен добросовісно виконуватися.
43. Відповідно до статті 27 цієї Конвенції, держава не може посилатися на положення свого внутрішнього права як на виправдання не виконання нею міжнародного договору.
44. Стаття 31 Віденської конвенції визначає загальне правило тлумачення, яке встановлює, що договір повинен тлумачитись добросовісно відповідно до звичайного значення, яке слід надавати термінам договору в їхньому контексті, а також у світлі об`єкта і цілей договору. Відповідно до пункту b) частини третьої цієї статті, поряд з контекстом враховується наступна практика застосування договору, яка встановлює угоду учасників щодо його тлумачення.
45. Закон № 1682-VII був предметом оцінки Європейської комісії «За демократію через право» (далі - Венеціанська комісія) за зверненням моніторингового комітету Парламентської Асамблеї Ради Європи, за результатами якої Комісією схвалено два висновки: 1) Проміжний висновок № 788/2014 на 101-й пленарній сесії 12-13 грудня 2014 року у м. Венеція (далі - Проміжний висновок № 788/2014), 2) Остаточний висновок № 788/2014 на 103-му пленарному засіданні 19-20 червня 2015 року у м. Венеція (з урахуванням змін, унесених до Верховної Ради України 21 квітня 2015 року) (далі - Остаточний висновок № 788/2014).
46. У пункті 18 Проміжного висновку № 788/2014 Венеціанська комісія відзначила, що європейські стандарти в галузі люстрації, в основному, випливають з трьох джерел:
1) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (зокрема, статей 6, 8 і 14, статті 1 Протоколу 12) та практики Європейського суду з прав людини;
2) прецедентного права національних конституційних судів;
3) Резолюцій Парламентської асамблеї Ради Європи:
- «Про необхідність міжнародного засудження тоталітарних комуністичних режимів» №1481 (2006) (далі - Резолюція ПАРЄ № 1481 (2006));
- «Про заходи з ліквідації спадщини колишніх комуністичних тоталітарних систем» №1096 (1996) (далі - Резолюція ПАРЄ № 1096 (1996)) та додана до неї доповідь, яка містить Керівні принципи щодо відповідності люстраційних законів та подібних адміністративних заходів вимогам держави, що базується на принципі верховенства права (далі - Керівні принципи ПАРЄ).
47. Відповідно до частин першої-другої статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
48. Порядок обчислення середньої заробітної плати у випадку вимушеного прогулу визначено Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року N 100 (далі - Порядок №100).
49. Правові засади організації і діяльності адвокатури та здійснення адвокатської діяльності в Україні визначає Закон України від 5 липня 2012 року N 5076-VI «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (далі - Закон N 5076-VI).
50. Згідно із статтею 30 Закону N 5076-VI гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.
Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.
При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
VI. ОЦІНКА ВЕРХОВНОГО СУДУ
51. 08 лютого 2020 року набув чинності Закон України від 15 січня 2020 року N460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон N 460-IX).
52. Відповідно до пункту 2 Прикінцевих положень Закону N 460-ІХ касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності Законом N 460-ІХ.
53. ДМС України подала до Верховного Суду касаційну скаргу у цій справі у листопаді 2020 року.
54. Враховуючи дату подання касаційної скарги та вказані процесуальні норми, касаційний розгляд справи здійснюється в порядку, передбаченому КАС України в редакції, що діє на момент прийняття рішення судом касаційної інстанції.
55. Частинами першою - третьою статті 341 КАС України передбачено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1,4-7 частини третьої статті 353, абзацом другим частини першої статті 354 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
56. Враховуючи вимоги та обґрунтування касаційної скарги, перегляд оскаржуваних судових рішень буде здійснюватися Верховним Судом в межах касаційної скарги.
57. Предметом спору у справі, що розглядається є звільнення особи з посади заступника начальника СЛЕД Міндоходів відповідно до критеріїв здійснення очищення влади, визначених у частині другій статті 3 Закону N1682-VII.
58. Приймаючи оскаржувані рішення суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про незаконність звільнення ОСОБА_1 та безпідставність застосування до нього положень Закону N1682-VII, оскільки люстрація є видом юридичної відповідальності, а при її проведенні повинен бути дотриманий індивідуальний характер відповідальності.
59. Колегія суддів Верховного Суду частково погоджується із висновком судів попередніх інстанцій з огляду на наступне.
60. Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 працював з 02 серпня 2013 року по 20 січня 2016 року на посаді заступника начальника Спеціалізованої лабораторії з питань експертизи та досліджень Міндоходів.
61. Отже, у період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року обіймав посаду, передбачену пунктом 4 частини другої статті 3 Закону N1682-VII та не був звільнений в цей період з відповідної посади за власним бажанням.
62. Також судами встановлено, що звільнення позивача проведено на підставі результатів перевірки відомостей, зазначених у довідці, стосовно перебування позивача на відповідній посаді.
63. При цьому встановлення фактів особистої протиправної поведінки позивача не було метою цієї перевірки. У свою чергу, відповідачі ніколи не стверджували про причетність позивача до будь-яких порушень прав людини чи підтримання останнім антидемократичних заходів.
64. Будь-яких доказів щодо вчинення позивачем дій та заходів (та/або сприяння їх здійсненню), спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини матеріали справи не містять.
65. Системний аналіз положень Закону №1682-VII дає підстави для висновку, що встановлення для осіб заборони обіймати певні посади в органах державної влади чи їхніх самостійних структурних підрозділах пов`язується із самим лише фактом зайняття ними відповідних посад, незалежно від того чи сприяли вони своїми рішеннями, діями (бездіяльністю) узурпації влади, підриву основ національної безпеки і оборони України або протиправному порушенню прав і свобод людини.
66. Складність правових питань, які постали перед судами першої і апеляційної інстанцій у цій справі та з якими національна правова система стикнулася вперше, потребувала висновків Конституційного Суду України, зокрема, в частині суперечності його норм приписам статті 61 Конституції України щодо індивідуалізації юридичної відповідальності.
67. Верховний Суд у рішенні від 18 вересня 2018 року у справі № 800/186/17 висловив правовий висновок про те, що люстрація, як законодавче обмеження, за своєю правовою природою є відмінною від юридичної відповідальності та не може бути ототожнена з нею. У зв`язку з цим Верховний Суд відхилив доводи позивача, які ґрунтувалися на приписах статей 58, 61 і 62 Конституції України, оскільки ці норми спрямовані на регулювання принципів і засад ретроспективної відповідальності за вчинення правопорушень, зокрема кримінальних, та індивідуального характеру юридичної відповідальності, встановлюють низку процесуальних гарантій, покликаних запобігти необґрунтованому притягненню будь-кого до юридичної відповідальності. Указані гарантії, за висновком Суду, не поширюються на правовідносини, які не пов`язані з настанням юридичної відповідальності осіб.
68. Із цим висновком погодилася і Велика Палата Верховного Суду у постанові від 31 січня 2019 року у справі № 800/186/17.
69. Крім іншого, у справі № 800/186/17 Верховний Суд указав на політичний характер люстраційних заходів. Суд відмітив, якщо юридична відповідальність пов`язана із застосуванням санкцій за порушення визначених законом норм, то політична відповідальність постає як відповідальність за належне здійснення державної влади, державного управління тими, хто відповідно до покладених завдань і функцій є носіями такої влади. Політичну відповідальність потрібно розуміти як відповідність якостей носіїв владно-управлінської діяльності і реалізації ними своїх функцій і повноважень тим умовам і завданням, які постали перед державою і суспільством (на виклики часу, відповідь на об`єктивні вимоги до неї).
70. Як підсумок, у справі № 800/186/17 Верховний Суд вказав на те, що застосовані люстраційним законодавством заходи не можуть вважатися заходами юридичної відповідальності, оскільки не є санкцію за конкретне протиправне діяння. Їхня мета полягала у відновленні довіри до органів державної влади, а не притягненні до відповідальності відповідних посадових осіб.
71. Верховний Суд визнав такі правові висновки застосовними і у справі №817/3431/14 (№К/9901/1400/18), за результатами розгляду якої Верховний Суд у складі судової палати ухвалив постанову від 03 червня 2020 року, в якій сформулював правову позицію про те, що самого лише факту перебування осіб на визначених в Законі посадах та протягом встановленого цим же Законом строку недостатньо для застосування заборон, визначених частиною третьою статті 1 Закону №1682-VІІ.
72. Також у вказаному судовому рішенні Верховний Суд наголосив на необхідності врахування доведеності вини кожної особи, яка піддається люстраційним процедурам, на чому наголошує Венеціанська комісія у Проміжному (пункти 64, 82, 104) та Остаточному (пункт 18) висновках № 788/2014 щодо Закону №1682-VII, як на загальновизнаному міжнародному стандарті.
73. Крім цього, Парламентська асамблея Ради Європи у Резолюції ПАРЄ № 1096 (1996) звертає увагу держав-членів на те, що "люстрація" застосовується до осіб у випадку доведення їх провини в кожному конкретному випадку, а не як інструмент формального звільнення з посади. Зокрема, у пункті 12 Асамблея підкреслила, що загалом люстраційні заходи можуть будуть сумісними з демократичною державою, заснованій на принципі верховенства права, за умов дотримання деяких критеріїв. По-перше, провина, а саме: особиста, а не колективна, повинна бути доведена в кожному окремому випадку; це наголошує на потребі в індивідуальному, а не колективному, застосуванні законів про люстрацію. По-друге, повинні гарантуватися право на захист, презумпція невинуватості до доведення провини і право на судовий перегляд ухваленого рішення. Помста у жодному разі не може бути метою таких заходів, а процес люстрації не повинен допускати політичне або соціальне зловживання результатами люстрації. Метою люстрації є не покарання осіб, які вважаються винними (це входить до завдань прокурорів, які керуються кримінальним законодавством), а захист молодих демократій.
74. Водночас, необхідно враховувати, що застосовані до позивача в цій справі обмеження, у контексті практики Європейського суду з прав людини, становлять аспект права на повагу до приватного та сімейного життя, гарантованого статтею 8 Конвенції. Гарантовані Конвенцією основоположні права і свободи є мінімальними для демократичної держави, яка її ратифікувала.
75. Суди зобов`язані, відповідно до частини першої статті 129 Конституції України, вирішувати спори, керуючись верховенством права, що, у свою чергу, означає врахування тлумачення Конвенції, яке надається Європейським судом з прав людини, як мінімальних стандартів демократичного суспільства.
76. Принцип законності, який є складовою верховенства права, у розумінні Європейського суду з прав людини, має бути заснованим на визнанні і прийнятті людини, її прав та свобод, як найвищої цінності, тобто, за своїм змістом мати характер правозаконності. Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово наголошував на тому, що вислів "згідно із законом" означає, зокрема, що закон не повинен суперечити
77. Юридичною гарантією законності у міжнародному праві є принцип pacta sunt servanda (договори необхідно сумлінно виконувати). Задля реалізації цього принципу правова система країни має забезпечувати виконання міжнародних зобов`язань держави, взятих нею на основі укладених міжнародних договорів, включаючи виконання рішень міжнародних судів, юрисдикцію яких визнано державою. Цей принцип не визначає, яким саме чином міжнародне договірне право має бути реалізовано в рамках внутрішнього правопорядку, але, відповідно до статті 27 Віденської конвенції, держава не може посилатися на положення свого внутрішнього права як на виправдання не виконання нею міжнародного договору.
78. 17 жовтня 2019 року Європейський суд з прав людини ухвалив рішення у справі "Полях та інші проти України" (заяви № 58812/15, № 53217/16, № 59099/16, №23231/18, № 47749/18), яке 24 лютого 2020 року набуло статусу остаточного (далі - рішення у справі "Полях та інші проти України"), та стосувалося звільнення п`ятьох державних службовців на підставі приписів Закону №1682-VII.
79. За оцінкою Європейський суд з прав людини, застосування до заявників заходів на підставі Закону №1682 мало дуже серйозні наслідки для їх здатності встановлювати і розвивати відносини з іншими та їхньої соціальної і професійної репутації, а також значною мірою вплинуло на них. Вони не були просто відсторонені, понижені або переведені на менш відповідальну посаду, а звільнені із забороною обіймати посади державної служби, одразу втративши всі свої здобутки. Їм було заборонено обіймати будь-які посади державної служби у сфері, в якій вони багато років працювали як державні службовці (рішення у справі "Полях та інші проти України", пункт 209).
80. У вказаній справі Європейський суд з прав людини визнав, що застосовані до заявників заходи ґрунтувалися на національному законодавстві, однак піддав сумніву наявність легітимної мети звільнення заявників на підставі Закону №1682-VII, проте продовжив розгляд скарг, призюмуючи, що цілі Закону №1682-VII можуть розглядатися як такі, що загалом відповідають цілям, визнаним Судом законними у його практиці щодо посткомуністичної люстрації в державах Центральної та Східної Європи. Європейський суд з прав людини зазначив, що він має переконатися чи переслідували законну мету застосовані до заявників заходи розглянуті не in abstracto, а з огляду на конкретні обставини їхніх справ, і чи були вони "необхідні у демократичному суспільстві" у розумінні пункту 2 статті 8 Конвенції. Втручання вважатиметься "необхідним у демократичному суспільстві" для досягнення законної мети, якщо воно відповідає "нагальній суспільній необхідності", та, зокрема, якщо воно є пропорційним переслідуваній законній меті.
81. В основу підходу Європейського суду з прав людини до розгляду справ, які стосувалися люстраційних заходів, покладено необхідність пошуку балансу між концепцією "демократії, здатної себе захистити", що передбачає принцип політичної лояльності державних службовців ("демократична держава вправі вимагати від державних службовців відданості конституційним принципам, на яких вона заснована") та принципу дотримання прав і свобод людини, що гарантовані Конвенцією.
82. Відповідаючи на питання, чи відповідав застосований до заявників законодавчий механізм критеріям, розробленим практикою Європейського суду з прав людини у справі "Полях та інші проти України", Суд указав, що застосовані до заявників заходи були дуже обмежувальними та широкими за обсягом, а тому необхідні були дуже переконливі підстави, щоб довести, що такі заходи могли бути застосовані за відсутності будь-якої індивідуальної оцінки поведінки особи лише на підставі висновку, що їхнє перебування на посаді у період, коли пан Янукович обіймав посаду Президента України, достатньою мірою доводило відсутність у них відданості демократичним принципам державної організації або їхню причетність до корупції.
83. Європейський суд з прав людини зазначив, що застосування до заявників встановлених Законом №1682-VII заходів не передбачало жодної індивідуальної оцінки їхньої поведінки. Насправді, ніколи не стверджувалося, що самі заявники вчинили які-небудь конкретні дії, що підривали демократичну форму правління, верховенство права, національну безпеку, оборону або права людини. Вони були звільнені на підставі Закону лише тому, що обіймали певні відносно високі посади державної служби, коли пан ОСОБА_3 був Президентом України (рішення у справі "Полях та інші проти України", пункт 294).
84. Європейський суд з прав людини підсумував недоведеність того, що втручання щодо будь-кого із заявників було необхідним у демократичному суспільстві. Отже, було порушено статтю 8 Конвенції щодо всіх заявників.
85. Аналіз цього рішення Європейського суду з прав людини та встановленого у ньому порушення статті 8 Конвенції щодо всіх заявників дозволяє дійти висновку, що законодавчий механізм очищення влади (люстрації), визначений Законом №1682, суперечить верховенству права, оскільки порушує права людини, поважати які Україна взяла на себе міжнародні зобов`язання, ратифікувавши Конвенцію, а тому його застосування становить порушення положень Конвенції.
86. Отже, заборона перебування на зазначених у Законі №1682-VII посадах та, як наслідок, звільнення з цих посад, розглядається як установлення презумпції колективної вини, а не презумпції невинуватості, що вказує на невідповідність такої заборони меті й принципам Закону №1682-VII, визначеним у його частині другій статті 1 цього закону.
87. Аналогічна правова позиція висловлена і Верховним Судом в ухваленому судовою палатою рішенні від 03 червня 2020 року у справі №817/3431/14 (№К/9901/1400/18).
88. Водночас, у справі, що переглядається Верховним Судом в порядку касаційного провадження, до позивача, також застосовано найсуворіший захід очищення влади (люстрації) на підставі Закону №1682-VII, законодавчому механізму якого була надана оцінка Європейським судом з прав людини у зазначеному рішенні, а також Верховним Судом у рішенні від 03 червня 2020 року у справі №817/3431/14 (№К/9901/1400/18).
89. За цих обставин, Верховний Суд вважає наявними підстави для врахування вказаних висновків Суду, при вирішенні цього спору.
90. Отже, визначальними для вирішення цього публічно-правового спору є обставини вчинення позивачем конкретних дій, які полягають у сприянні своїми рішеннями, діями (бездіяльністю) узурпації влади, підриву основ національної безпеки і оборони України або протиправному порушенню прав і свобод людини.
91. Суди попередніх інстанцій встановили, що інформація про перебування позивача на відповідній посадах, не містить відомостей про наявність фактів протиправної поведінки позивача, спрямованих на підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, а спірний наказ про звільнення позивача не містить обґрунтування того, що позивач міг становити будь-яку загрозу для нового демократичного режиму.
92. Суд уважає за необхідне зазначити, що відсутність у Законі № 1682-VII процедури та механізму, які б визначали індивідуальний підхід під час застосування встановлених ним заборон, не знімає обов`язку із суду застосовувати індивідуальний підхід при вирішенні кожного конкретного спору за критеріями правомірності та законності рішень суб`єктів владних повноважень, визначених частиною третьою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року), що кореспондує положенням частини другої статті 2 КАС України (у редакції, чинній після 15 грудня 2017 року).
93. Цей обов`язок висновується із завдань адміністративного судочинства, змістом яких є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
94. З урахуванням наведеного, колегія суддів Верховного Суду погоджується із висновком судів першої та апеляційної інстанцій про наявність підстав для визнання протиправним та скасування наказу Міністерства доходів і зборів України від 20 січня 2016 року №2160-о про звільнення позивача.
95. Однак, Верховний Суд наголошує на протиправності висновків судів попередніх інстанцій щодо віднесення люстрації до виду не політичної, а юридичної відповідальності та зазначає про наявність підстав для виключення з мотивів судового рішення у цій справі висновків судів про порушення відповідачами статті 62 Конституції України, відповідно до якої особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.
96. Аналогічна правова позиція викладена в постановах Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 30 березня 2021 року у справі №808/2109/15, від 23 жовтня 2020 року у справі №826/17794/14.
97. Підсумовуючи наведене, Верховний Суд дійшов висновку, що оскаржуваний наказ про звільнення не відповідає критеріям правомірності, наведених у частині другій статті 2 КАС України, зокрема, винесений непропорційно, тобто без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення, та становить непропорційне втручання у право позивача на приватне життя, що є порушенням статті 8 Конвенції.
98. Скасування наказу про звільнення ОСОБА_1 , у силу вимог частини першої статті 235 КЗпП України, є підставою для його поновлення на попередній роботі, а саме на посаді, з якої його звільнили, із стягненням середнього заробітку за час вимушеного прогулу, обчисленого за правилами Постанови 100.
99. Доводи скаржника щодо необхідності стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу зі Спеціалізованої лабораторії з питань експертизи та досліджень Міндоходів, а не з Міністерства доходів та зборів України є необґрунтованими.
100. Відповідно до частини п`ятої статті 104 Цивільного кодексу України юридична особа є такою, що припинилася з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.
101. Відповідно до пункту 1 Положення про Спеціалізовану лабораторію з питань експертизи та досліджень Міндоходів, затвердженого наказом Міністерства доходів і зборів України від 29 травня 2013 року № 133, Спеціалізована лабораторія з питань експертизи та досліджень Міністерства доходів і зборів України є територіальним органом Міністерства доходів і зборів України, який підпорядковується Міністерству доходів і зборів України.
102. Пунктом 14 вказаного Положення визначено, що Спеціалізована лабораторія є юридичною особою, має самостійний баланс, рахунки в органах, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів, печатку та бланк із зображенням Державного Герба України та із своїм найменуванням.
103. На момент набрання законної сили рішенням суду першої інстанції (23 вересня 2020 року) Міністерство доходів і зборів як орган було ліквідовано постановою Кабінету Міністрів України від 1 березня 2014 року № 67, проте, як юридична особа вказане Міністерство перебуває у стані припинення. У свою чергу, Спеціалізована лабораторія з питань експертизи та досліджень Міндоходів як юридична особа була припинена.
104. Таким чином, є обґрунтованими висновки судів першої та апеляційної інстанцій щодо наявності підстав для стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу з Міністерства доходів і зборів України.
105. Стосовно доводів скаржника щодо необхідності обмеження розміру стягнутого на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу розрахунком за один рік у зв`язку з виною позивача у розгляді справи понад один рік, Верховний Суд зазначає наступне.
106. Вини позивача у розгляді справи протягом тривалого періоду часу немає внаслідок зупинення провадження, оскільки саме суд зупиняв провадження в справі, а позивач не вчиняв дій спрямованих на затягування розгляду справи.
107. Норми чинного законодавства не виключають період зупинення провадження в справі з періоду, за який має бути сплачений середній заробіток час вимушеного прогулу.
108. Аналогічний правовий висновок викладено в постанові Касаційного адміністративного Суду у складі Верховного Суду від 30 березня 2021 року у справі №826/7251/15.
109. Щодо стягнення витрат на професійну правничу допомогу, Верховний Суд зазначає наступне.
110. За змістом статті 134 КАС України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:
1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);
2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);
3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;
4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
111. З аналізу вищевикладених правових норм вбачається, що суд, приймаючи рішення про відшкодування витрат на правничу допомогу, повинен орієнтуватись на співмірність таких витрат та їх реальну вартість.
112. У рішенні Європейського суду з прав людини від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України» (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (п. 268).
113. У зазначеному рішенні ЄСПЛ також підкреслено, що угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд - у разі якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов`язання виключно між адвокатом та його клієнтом, не може бути обов`язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою (п. 269).
114. Судом апеляційної інстанції встановлено, що в підтвердження витрат на правову допомогу в сумі 12000 грн. представником позивача до суду першої інстанції надано наступні документи: договір про надання правової допомоги від 15 червня 2017 року №2/40-15/06/2017 з додатком, укладений між позивачем ОСОБА_1 та адвокатом Сафулько С.Ф., квитанцію № 1/03-12/2019 від 03 грудня 2019 року про сплату коштів в сумі 12 000,00 грн. за надання правової допомоги згідно з договором №2/40-15/06/2017 від 15 червня 2016 року та попередній опис робіт у справі №803/173/16.
115. Із наданого опису робіт вбачається, що адвокатом Сафулько С.Ф. надавались позивачу відповідні юридичні послуги з червня 2017 року по жовтень 2019 року щодо розгляду справи №803/173/16 в судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій.
116. Враховуючи вищезазначене, Верховний Суд погоджується, що надані документи є такими, що підтверджують понесення позивачем витрат на правничу допомогу у розмірі 12000 грн.
117. З урахуванням наведеного Верховний Суд приходить до висновку, що судами попередніх інстанцій в частині задоволених позовних вимог прийнято правильне по суті спору рішення.
118. В той же час, з огляду на обставини, Верховний Суд вважає, що оскаржувані судові рішення в частині задоволених позовних вимог підлягають зміні в частині мотивів, з яких суди попередніх інстанцій виходили, задовольняючи адміністративний позов, виклавши їх у редакції цієї постанови.
119. За правилами пункту 1 статті 351 КАС України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення або зміни рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального або порушення норм процесуального права.
120. Відповідно до частини четвертої статті 351 КАС України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.
121. За таких обставин, оскільки судом першої інстанції, із висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, правильно вирішено справу по суті позовних вимог, проте із помилковим застосуванням норм матеріального права, колегія суддів вважає, що оскаржувані судові рішення відповідно до вимог статті 351 КАС України, підлягають зміні в частині мотивів, з яких суди попередніх інстанцій виходили, задовольняючи позовні вимоги, виклавши мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
VII СУДОВІ ВИТРАТИ
122. З огляду на результат касаційного розгляду, судові витрати розподілу не підлягають.
123. Керуючись статтями 341 345 349 350 351 355 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу Державної митної служби України - задовольнити частково.
Змінити рішення Волинського окружного адміністративного суду від 07 квітня 2020 року, постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 23 вересня 2020 року у справі №803/173/16, виклавши мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
В іншій частині рішення Волинського окружного адміністративного суду від 07 квітня 2020 року, постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 23 вересня 2020 року у справі №803/173/16 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Судді О.В. Калашнікова
Н.М. Мартинюк
Ж.М. Мельник-Томенко