ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
21 серпня 2023 року
м. Київ
справа №804/5074/16
адміністративне провадження № К/9901/3655/19
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
головуючого - Тацій Л.В.,
суддів: Стеценко С.Г., Стрелець Т.Г., -
розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу Головного управління Держпраці у Дніпропетровській області (далі - ГУ Держпраці) на постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 08 грудня 2016 року (ухвалену судом у складі судді Верби І.О.) та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 26 грудня 2018 року (ухвалену судом у складі: головуючого судді Панченко О.М., суддів: Іванова С.М., Чередниченка В.Є.) у справі за позовом Українського державного підприємства поштового зв`язку «Укрпошта» (далі - УДППЗ «Укрпошта») до головного державного інспектора Криворізького відділу з питань додержання законодавства про працю, зайнятість та інших нормативно-правових актів ГУ Держпраці Іванова Костянтина Володимировича, ГУ Держпраці про визнання протиправним та скасування припису, -
ВСТАНОВИВ:
ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2016 року УДППЗ «Укрпошта» звернулося до суду з адміністративним позовом, у якому просило визнати протиправним та скасувати припис про усунення виявлених порушень законодавства про працю від 11.04.2016 № 61/4.7-7.
На обґрунтування позову зазначало, що оскаржуваний припис є протиправним, оскільки листоноші ОСОБА_1 була достовірно відома причина звільнення, заяву про звільнення він склав самостійно. ОСОБА_1 за період часу з дати винесення наказу про звільнення до складання відповідачем акта до позивача не звертався. На дату звільнення працівника за власним бажанням - 20.04.2015, пункт 3 статті 36 КЗпП України передбачав таку підставу звільнення як призов або вступ працівника на військову службу. Оновлена редакція частини третьої статті 119 КЗпП України набрала чинності з 11.06.2015 та стосується всіх строковиків, які пішли на військову службу після 15 червня 2015 року, адже якщо вони були звільнені до цієї дати, то визначені Законом України від 14.05.2015 № 433-VІІІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо питань соціального захисту громадян України, які проходять військову службу під час особливого періоду» права вони втрачають. Закони не мають зворотної дії у часі.
Короткий зміст рішень судів першої й апеляційної інстанцій
Дніпропетровський окружний адміністративний суд постановою від 08 грудня 2016 року позов задовольнив частково.
Визнав протиправним та скасував припис головного державного інспектора Криворізького відділу з питань додержання законодавства про працю, зайнятість та інших нормативно-правових актів Головного управління Держпраці у Дніпропетровській області Іванова Костянтина Володимировича від 11 квітня 2016 року №61/4.7-7 в частині зобов`язання Поштамт-Центру поштового зв`язку №2 Дніпропетровської дирекції УДППЗ «Укрпошта» у виконання вимог статті 115 КЗпП України забезпечити проведення нарахування та виплату середнього заробітку.
У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовив.
Третій апеляційний адміністративний суд постановою від 26 грудня 2018 року рішення суду першої інстанції залишив без змін.
Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції, з рішенням якого погодився і суд апеляційної інстанції, зазначив, що вимоги припису щодо забезпечення позивачем дотримання вимог пункту 3 статті 36 КЗпП України відповідно до чинного законодавства та забезпечення дотримання вимог статті 119 КЗпП України щодо гарантій для працівників на час виконання державних або громадських обов`язків не порушують прав позивача, оскільки заявлені на майбутнє, направлені на попередження можливих правопорушень.
Разом із тим, суди не підтвердили правомірність припису в частині зобов`язання позивача у виконання вимог статті 115 КЗпП України забезпечити проведення нарахування та виплату середнього заробітку.
Стаття 115 КЗпП України встановлює обов`язки роботодавця щодо виплати заробітної плати працівнику, який фактично знаходиться в трудових правовідносинах на момент нарахування та виплати.
Однак, працівник, якого звільнено за власним бажанням, не звертався до позивача як роботодавця за поновленням його прав у період до винесення оскаржуваного припису включно та для здійснення відповідних виплат.
Скарга до відповідача була складена, за поясненнями представників сторін, мамою працівника, останній особисто, будучи дієздатною особою, не висловлював власну позицію з приводу звільнення з роботи.
У позивача, у тому числі як державного підприємства, за відсутності згоди особи бути поновленою на роботі, відсутні підстави для самостійного поновлення позивача на роботі або без такого поновлення - здійснити нарахування заробітної плати та її виплати.
Фактично заявлену вимогу припису виконати не уявляється можливим без участі у процедурі працівника, крім того, не визначено за який період мають бути здійснені платежі, яким шляхом вони мають бути виплачені, що є також вирішальним та впливає на якість виконання припису.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
04 лютого 2019 року ГУ Держпраці звернулося до Верховного Суду із касаційною скаргою, у якій просить постановлені у цій справі судові рішення скасувати та прийняти нове - про відмову у задоволенні позову.
У скарзі посилається на те, що судові рішення винесені з порушенням матеріального та процесуального права.
Зазначає, що Закон № 2232 є спеціальним в частині регулювання гарантій та пільг для громадян України, які призвані на строкову військову службу. І саме цей Закон визначав гарантії щодо збереження за призовником його робочого місця та середньомісячного заробітку на час перебування його на строковій військовій службі.
Отже, починаючи з 08.02.2015 за громадянами України, які призвані на строкову військову службу, на строк до закінчення особливого періоду, але не більше одного року, зберігалося місце роботи (посада), середній заробіток на підприємстві, в установі, організації незалежно від підпорядкування та форми власності.
Відповідно до законодавства з 08.02.2015 зазначеній категорії громадян середній заробіток на підприємстві повинен зберігатися на загальних підставах, а, починаючи з 11.06.2015 підприємствам, установам, організаціям здійснюється компенсація цього заробітку за рахунок державного бюджету.
Підприємство здійснило неправомірне звільнення працівника ОСОБА_1 з роботи у зв`язку з призовом на строкову військову службу в особливий період.
Зазначає, що думка суду про те, що вимога зазначена у пункту 4 Спірного припису фактично вирішує трудовий спір, однак без волевиявлення працівника, є помилковою, оскільки ГУ Держпраці трудовий спір не вирішувався.
У відзиві на касаційну скаргу позивач просить залишити її без задоволення, а судові рішення - без змін.
ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДІЇ У СПРАВІ ТА КЛОПОТАННЯ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 04.02.2019 визначено такий склад колегії суддів: головуючий суддя Мороз Л.Л., судді: Гімон М.М., Стародуб О.П.
Верховний Суд ухвалою від 12.02.2019 залишив касаційну скаргу без руху, а ухвалою від 12.03.2019 відкрив касаційне провадження.
У зв`язку з ухваленням Вищою радою правосуддя рішення від 08 червня 2023 року № 622/0/15-23 «Про звільнення ОСОБА_2 з посади судді Верховного Суду у зв`язку з поданням заяви про відставку» на підставі розпорядження заступника керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного адміністративного суду від 13.06.2023 № 909/0/78-23 призначено повторний автоматизований розподіл судових справ та протоколом повторного автоматизованого розподілу судових справи між суддями визначено такий склад колегії: головуючий суддя Тацій Л.В., суддів: Стеценко С.Г., Стрелець Т.Г., справу передано судді доповідачу.
СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ
Відповідно до наказу Головного управління Держпраці у Дніпропетровській області №357-П від 04.04.2016 року, на підставі направлення на проведення позапланової перевірки від 05.04.2016 року №95 головним державним інспектором Криворізького відділу з питань додержання законодавства про працю, зайнятість та інших нормативно-правових актів ГУ Держпраці у Дніпропетровській області Івановим Костянтином Володимировичем здійснено перевірку додержання вимог законодавства України про працю на Поштамт-Центр поштового зв`язку №2 Дніпропетровської дирекції УДППЗ «Укрпошта» за зверненням ОСОБА_3 щодо незаконного звільнення працівника, якого призвано на військову (строкову) службу.
Перевірку проведено з 31 березня 2016 року по 7 квітня 2016 року за згодою Держпраці від 30.03.2016 року №3547/4/4.2-ДП-16.
За результатами перевірки складено акт перевірки додержання суб`єктами господарювання законодавства про працю та загальнообов`язкове державне соціальне страхування №110/4.7-7.
Відповідно до зазначеного акта перевіркою було встановлено порушення позивачем:
1) пункту 3 статті 36, пункту 3 статті 119 КЗпП України, оскільки:
- на підставі заяви про звільнення у зв`язку з призовом на строкову військову службу керівництвом Поштамту ЦПП №2 був виданий наказ №761-к від 20.04.2015 року про звільнення працівника ОСОБА_1 за пунктом 3 статті 36 КЗпП України з 20.04.2015 року;
- відповідно до вимог статті 36 КЗпП України однією із підстав припинення трудового договору є: «...3) призов або вступ працівника або власника - фізичної особи на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу, крім випадків, коли за працівником зберігається місце роботи, посада відповідно до частини третьої та четвертої статті 119 КЗпП України». В ч.3 ст. 119 КЗпП України зазначено, що за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до дня фактичної демобілізації, зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві. Зміни були внесені до статті відповідно до Закону України від 14 травня 2015 року №433-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань соціального захисту громадян України, які проходять військову службу під час особливого періоду» та Закону України від 24 грудня 2015 року № 911-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України»;
- Законом України від 15.01.2015 року №116-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення порядку проходження військової служби з питань соціального захисту громадян України, які проходять військову службу під час особливого періоду» було зміни до статті 39 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу», відповідно до яких, починаючи з 08.02.2015 року за громадянами України, які призвані на строкову військову службу, на строк до закінчення особливого періоду, але не більше одного року, зберігалося місце роботи (посада), середній заробіток на підприємстві, в установі, організації незалежно від підпорядкування та форми власності (за рахунок роботодавця). Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо питань соціального захисту громадян України, які проходять військову службу під час особливого періоду» від 15.04.2015 року №433-VІІІ внесено зміни до статті 39 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», відповідно до яких, громадяни України, призвані на строкову військову службу, на строк до закінчення особливого періоду, користуються гарантіями, передбаченими частинами третьою та четвертою статті 119 Кодексу законів про працю України. Отже, відповідно до законодавства з 08.02.2015 року зазначеній категорії громадян середній заробіток на підприємстві повинен зберігатися на загальних підставах, а починаючи з 11.06.2015 року підприємствам, установам, організаціям здійснюється компенсація цього заробітку за рахунок державного бюджету;
2) статті 115 КЗпП України, а саме:
- незаконне звільнення працівника ОСОБА_1 в зв`язку з призовом на строкову військову службу, як наслідок, не забезпечення своєчасного нарахування та виплати середнього заробітку, що, в свою чергу, порушує вимоги статті 115 КЗпП України щодо виплати заробітної плати не менше ніж двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує 16 календарних днів;
- на час проведення позапланової перевірки Поштамт ЦПЗ №2 ОСОБА_1 не поновлено на роботі, середній заробіток йому не нарахований та не виплачений.
На підставі акта перевірки 11.04.2016 року винесено оскаржуваний припис №61/4.7-7, відповідно до якого приписано:
1) забезпечити дотримання вимог пункту 3 статті 36 КЗпП України відповідно до чинного законодавства;
2) забезпечити дотримання вимог статті 119 КЗпП України щодо гарантій для працівників на час виконання державних або громадських обов`язків;
3) у виконання вимог статті 115 КЗпП України забезпечити проведення нарахування та виплату середнього заробітку.
Приписом зобов`язано у строк до 11 травня 2016 року проінформувати про виконання вимог припису.
Також судами встановлено, що ОСОБА_1 1995 року народження отримав повістку №2/234 про те, що відповідно до Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу» він зарахований в команду №3061 та зобов`язаний прибути 21.04.2015 року в комісаріат для відправки у Збройні Сили України.
15.04.2015 ОСОБА_1 звернувся до роботодавця із заявою про звільнення його 20.04.2015 у зв`язку із призовом на строкову службу в лави Української армії.
Наказом №761-к про припинення трудового договору (контракту) ОСОБА_1 листоношу 2 класу 103 ВПЗ звільнено з 20.04.2015 за пунктом 3 частини першої статті 36 КЗпП України у зв`язку із призовом на військову службу.
Позивач не погодився із Спірним приписом та звернувся до суду.
ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у межах доводів касаційної скарги перевірив постановлені у цій справі судові рішення, обговорив доводи касаційної скарги і дійшов висновку про таке.
Відповідно до статті 19 Конституції України закріплено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з пунктом 3 частини першої статті 36 КЗпП України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) підставами припинення трудового договору є призов або вступ працівника або власника - фізичної особи на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу, крім призову працівника на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, але не більше одного року.
Частинами першою та другою статті 119 КЗпП України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що на час виконання державних або громадських обов`язків, якщо за чинним законодавством України ці обов`язки можуть здійснюватися у робочий час, працівникам гарантується збереження місця роботи (посади) і середнього заробітку. Працівникам, які залучаються до виконання обов`язків, передбачених Законами України «Про військовий обов`язок і військову службу» (далі - Закон) і «Про альтернативну (невійськову) службу», «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», надаються гарантії та пільги відповідно до цих законів.
Згідно з частиною третьою зазначеної статті, за працівниками, призваними на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію, але не більше одного року, зберігаються місце роботи, посада і компенсується із бюджету середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, в яких вони працювали на час призову, незалежно від підпорядкування та форм власності. Виплата таких компенсацій із бюджету в межах середнього заробітку проводиться за рахунок коштів Державного бюджету України в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до Закону України від 15.01.2015 № 116-VІІІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення порядку проходження військової служби та питань соціального захисту громадян України, які проходять військову службу під час особливого періоду», який набрав чинності 08.02.2015, внесено зміни до статті 39 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу», абзац 1 частини другої якої викладений наступним чином: «За громадянами України, які призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийнятті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію, але не більше одного року, зберігається місце роботи (посада), середній заробіток на підприємстві, в установі, організації незалежно від підпорядкування та форм власності, місце навчання у навчальному закладі незалежно від підпорядкування та форми власності та незалежно від форми навчання».
За наведеного правового регулювання, починаючи з 08.02.2015 державні гарантії щодо збереження робочого місця розповсюджуються на громадян України, які призвані на строкову військову службу, на особливий період, чи оголошення рішення про проведення мобілізації.
Верховний Суд вже розглядав справи, правовідносини в яких є подібними до правовідносин у справі, що розглядається. Зокрема у постанові від 13.10.2020 у справі № 804/1608/17 Верховний Суд дійшов наступних висновків:
«Посилання скаржника на пункт 3 частини першої статті 36 КЗпП України (в редакції, що діяла на час призову ОСОБА_4 на строкову військову службу), відповідно до якого призов або вступ працівника на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу, крім призову працівника на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, але не більше одного року, є підставою припинення трудового договору, Верховний Суд вважає помилковим, виходячи з наступного.
Як вже було зазначено вище, відповідно до частин другої та третьої статті 39 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» (в редакції Закону №116-VIII) громадянам України, які призвані на строкову військову службу на строк до закінчення особливого періоду, але не більше одного року, гарантується збереження місця роботи (посади) та середньомісячного заробітку.
Згідно з абзацом 2 статті 119 КЗпП України (в редакції Закону №116-VIII), працівникам, які залучаються до виконання обов`язків, передбачених законами України «Про військовий обов`язок і військову службу» і «Про альтернативну (невійськову) службу», «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», надаються гарантії та пільги відповідно до цих законів.
Таким чином, Закон України «Про військовий обов`язок і військову службу» є спеціальним в частині регулювання гарантій та пільг для громадян України, які призвані на строкову військову службу. І саме цей Закон визначав гарантії щодо збереження за призовником його робочого місця та середньомісячного заробітку на час перебування його на строковій військовій службі.
Тому, вирішуючи питання щодо звільнення ОСОБА_4 з займаної посади у зв`язку з призовом на строкову військову службу, слід керуватись частиною другою статті 39 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу", який закріплював збереження за призовником займаної посади та середньомісячного заробітку протягом одного року, а не пунктом 3 частини першої статті 36 КЗпП України.».
Подібних висновків дійшов Верховний Суд й у постановах від 06.10.2020 у справі №807/891/16, від 22.01.2020 у справі №807/798/16 і колегія суддів не вбачає підстав для відступу від них під час розгляду цієї справи.
Що стосується питання наявності особливого періоду слід зазначити таке.
Часткову мобілізацію в Україні оголошено та проведено у декілька етапів, зокрема, Указом Президента України "Про часткову мобілізацію" від 17 березня 2014 року №303/2014, починаючи з 18 лютого 2014 року по 02 травня 2014 року; Указом Президента України "Про часткову мобілізацію" від 06 травня 2014 року № 454/2014, починаючи з 07 травня 2014 року по 20 червня 2014 року; Указом Президента України "Про часткову мобілізацію" від 21 липня 2014 року № 607/2014, починаючи з 24 липня 2014 року по 06 вересня 2014 року, Указом Президента України "Про часткову мобілізацію" від 14 січня 2015 року № 15/2015, починаючи з 20 січня 2015 року у три черги протягом 210 діб по 17 серпня 2015 року.
Тобто, саме з періоду оголошення Президентом України часткової мобілізації (17 березня 2014 року) відповідно до положень Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" від 21 жовтня 1993 року № 3543-XII (далі - Закон №3543-XII) законодавець пов`язує настання особливого періоду. При цьому сама мобілізація не вичерпує завдань особливого періоду, а лише розпочинає його дію. Закінчення періоду мобілізації, у свою чергу, не є самостійною підставою для припинення особливого періоду та в проміжках між періодами проведення мобілізації стан особливого періоду не припинявся.
Аналіз змісту визначених статтею 1 Закону №3543-XII понять мобілізації, демобілізації та особливого періоду дає підстави для висновку про те, що закінчення особливого періоду пов`язане із прийняттям Президентом України рішення про порядок і терміни проведення демобілізації як комплексу дій, направлених на усунення наслідків мобілізації. Це безпосередньо випливає із визначеного законом поняття демобілізації, як комплексу заходів, рішення про порядок і терміни проведення яких приймає Президент України.
Настання особливого періоду законодавець пов`язує із моментом оголошення рішення про мобілізацію (загальну чи часткову) або з моментом введення в державі воєнного стану, які є самостійними підставами виникнення та існування особливого періоду, а закінчення особливого періоду пов`язує із закінченням мобілізації або припиненням воєнного часу і частково періоду після закінчення воєнних дій. Період мобілізації закінчується прийняттям Президентом України окремого рішення про демобілізацію. Помилковим є ототожнення рішення про строк проведення мобілізації (призову) громадян на військову службу із періодом мобілізації, вжитим у статті 1 Закону №3543-XII.
Видані протягом 2014-2015 років Укази Президента України "Про часткову мобілізацію" встановлюють саме строки проведення мобілізації (призову) громадян на військову службу, а не період мобілізації у розумінні Закону №3543-XII.
Відповідно, закінчення встановлених Указами Президента України "Про часткову мобілізацію" строків призову громадян на військову службу не тягне закінчення чи переривання періоду мобілізації і, як наслідок, закінчення дії особливого періоду.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постановах від 26 вересня 2019 року у справі №802/1581/16-а, від 24 жовтня 2019 року у справі № 804/5758/16, від 14 травня 2020 року у справі № 817/2358/16.
Отже, станом на момент виникнення спірних правовідносин у цій справі в Україні діяв особливий період.
Враховуючи викладене, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що ОСОБА_1 був призваний на строкову військову службу в період дії особливого режиму, а отже за ним зберігається місце роботи (посада), середній заробіток на підприємстві, в установі, організації відповідно до статті 39 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу» та статті 119 КЗпП України, у зв`язку із чим підстав для припинення трудового договору згідно з пунктом 3 частини першої статті 36 КЗпП не було.
Посилання позивача на те, що звільнення ОСОБА_1 відбулось за його власною заявою є безпідставним, оскільки наведеними вище нормами матеріального права законодавцем встановлено обмеження щодо звільнення працівників, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період.
Крім того, ОСОБА_1 звернувся до відповідача із заявою про звільнення не за власним бажанням, а саме у зв`язку з призовом на військову службу, а, отже наявність заяви працівника у такій ситуації не має правового значення та не свідчить про правомірність здійсненого звільнення.
Подібних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 14.02.2018 у справі №131/1449/16-ц, від 21.02.2018 у справі № 211/1546/16-ц, від 06.10.2020 у справі №807/891/16, від 12.10.2020 у справі № 810/855/18.
Слід також зазначити, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли неправильного висновку про те, що вимоги припису щодо забезпечення позивачем дотримання вимог пункту 3 частини першої статті 36 КЗпП відповідно до чинного законодавства та забезпечення дотримання вимог статті 119 КЗпП щодо гарантій для працівників на час виконання державних або громадських обов`язків заявлені на майбутнє, а вимога щодо зобов`язання виконати вимоги статті 115 КЗпП фактично не може бути виконана без участі у процедурі працівника, оскільки даний припис винесений за результатами перевірки щодо дотримання вимог законодавства України про працю відносно саме ОСОБА_1 , та цим приписом приписано забезпечити дотримання вимог законодавства про працю щодо ОСОБА_1 , якого, як зазначено в акті перевірки, незаконно звільнено у зв`язку з призовом на строкову військову службу та, як наслідок, не забезпечено своєчасне нарахування та виплату середнього заробітку. Адже Спірним приписом надається можливість позивачу виправити допущені порушення у обраний ним спосіб.
Доводи позивача про те, що в акті перевірки зазначений період її проведення з 31.03.2016 по 07.04.2016, дата акта зазначена 07.04.2016, проте перевірка проводилася 11.04.2016, не відповідають дійсності, оскільки в акті перевірки № 110/4.7-7 зазначено початок перевірки 05.04.2016, завершення - 11.04.2016.
Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів Верховного Суду доходить висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог, і, хоча суди частково задовольнити позов та скасували Спірний припис у частині, проте, оскільки вони неправильно застосували норми матеріального права, як у частині задоволення позовних вимог так і у частині відмови у задоволенні, судові рішення підлягають скасуванню.
Відповідно до частин першої, третьої та четвертої статті 351 КАС України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення або зміни рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Керуючись статтями 345 349 351 355 356 359 Кодексу адміністративного судочинства України, -
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу Головного управління Держпраці у Дніпропетровській області задовольнити.
Постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 08 грудня 2016 року та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 26 грудня 2018 року скасувати.
Ухвалити нове рішення.
У задоволенні позову Українського державного підприємства поштового зв`язку «Укрпошта» відмовити.
Постанова є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий Л.В. Тацій
Судді : С.Г. Стеценко
Т.Г. Стрелець