ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
27 жовтня 2022 року
м. Київ
справа №804/7840/16
адміністративне провадження № К/9901/21119/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду :
судді-доповідача - Стародуба О.П.,
суддів: Кравчук В.М., Єзеров А.А.
розглянув в порядку письмового провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Кривбасремонт" на постанову Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 02.10.2017 (судді - Шальєва В.А., Білак С.В., Юрко І.В.)
у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Кривбасремонт" до Головного управління Держпраці у Дніпропетровській області про скасування припису,
КОРОТКИЙ ЗМІСТ ПОЗОВНИХ ВИМОГ
ТОВ «Кривбасремонт» звернулось до суду з позовом в якому просило скасувати припис №245/4.7-11 від 28.10.2016 про забезпечення здійснення заходів на виконання вимог ч. 3 ст. 36, ст. 119 Кодексу законів про пацю України (далі - КЗпП) стосовно ОСОБА_1 щодо увільнення від роботи із збереженням робочого місця та середньої заробітної плати як працівникові, призваному на строкову військову службу (військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період).
ВСТАНОВЛЕНІ СУДАМИ ПОПЕРЕДНІХ ІНСТАНЦІЙ ОБСТАВИНИ СПРАВИ
Судами попередніх інстанцій встанволено, що ОСОБА_1 перебував в трудових правовідносинах з ТОВ «Кривбасремонт» з 08.07.2014, працював слюсарем черговим та з ремонту устаткування 4 розряду (а.с. 36).
Відповідно до наявної в матеріалах справи повістки ОСОБА_1 призваний на строкову військову службу. (а.с. 37)
06.04.2015 ОСОБА_1 звернувся до роботодавця із заявою про звільнення з роботи у зв`язку з призовом на військову службу (а.с. 38).
Наказом №103-к від 06.04.2015 ОСОБА_1 звільнено з 06.04.2015 у зв`язку з призовом на військову службу на підставі п. 3 ст. 36 КЗпП (а.с. 39).
ГУ Державної інспекції України з питань праці у Дніпропетровській області проведена позапланова перевірка додержання позивачем законодавства про працю та загальнообов`язкове державне соціальне страхування щодо розгляду звернення ОСОБА_1 щодо не збереження робочого місця, невиплати середньої заробітної плати, висновки якої викладені в акті перевірки №489/4.7-11 від 28.10.2016 (а.с. 11-33). Перевіркою встановлено порушення позивачем п. 3 ст. 36, ст. 119 КЗпП.
На підставі зазначеного акту перевірки відповідачем прийнято припис №245/4.7-11 від 28.10.2016 про зобов`язання позивача забезпечити здійснення заходів на виконання вимог ч. 3 ст. 36, ст. 119 КЗпП стосовно ОСОБА_1 щодо увільнення від роботи із збереженням робочого місця та середньої заробітної плати як працівникові, призваному на строкову військову службу (військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період). Також у приписі зазначено, що у строк до 28 листопада 2016 року позивачу необхідно письмово проінформувати про виконання вимог припису з наданням копій підтверджуючих документів. (а.с. 34-35).
Не погоджуючись з вказаним приписом, вважаючи його протиправним, позивач звернувся до суду з цим позовом.
В обгрунтування позовних вимог посилався на те, що приймаючи оскаржуваний припис, відповідач діяв не у відповідності до вимог чинного законодавства.
КОРОТКИЙ ЗМІСТ РІШЕНЬ СУДІВ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ
Постановою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 28.03.2017 позов задоволено.
Визнано протиправним та скасовано припис №245/4.7-11 від 28.10.2016, що винесений Головним управлінням Державної інспекції України з питань праці у Дніпропетровській області.
Постановою Дніпропетровського апеляційноо адміністративного суду від 02.10.2017 постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 28.03.2017 скасовано, прийнято нову, якою у задоволенні пзову відмовлено.
Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог суд першої інстанції виходив з того, що звільнення ОСОБА_1 відбулось на підставі його особистої заяви про звільнення в зв`язку з призовом на строкову військову службу на підставі п. 3 ч. 1 ст. 36 КЗпП, що вказує на відсутність порушення відповідачем норм трудового законодавства.
Скасовуючи постанову суду першої інстанції та приймаючи нову про відмову в позові, апеляційний виходив з того, що на час призову ОСОБА_1 на строкову військову службу діяв період мобілізації, тому відповідно до приписів ст. 119 КЗпП за цією особою як працівником, що призваний на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період у разі оголошення рішення про проведення мобілізації на строк до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію, але не більше одного року, зберігаються місце роботи, посада і компенсується із бюджету середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, в яких він працював на час призову.
Крім того, оскільки ОСОБА_1 призвано на військову службу під час мобілізації, з ним не міг бути припинений трудовий договір відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 36 КЗпП, про що прямо зазначено у цій правовій нормі.
Також апеляційний суд дійшов висновку, що незважаючи на подання ОСОБА_1 заяви про звільнення у зв`язку з призовом на військову службу, роботодавець повинен чітко дотримуватися норм трудового законодавства та з`ясувавши, що робітник не може бути звільнений, не видавати наказ про звільнення.
УЗАГАЛЬНЕНІ ДОВОДИ ОСОБИ, ЯКА ПОДАЛА КАСАЦІЙНУ СКАРГУ ТА ІНШИХ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
В обгрунтування касаційної скарги позивач посилається на порушення апеляційним судом норм матеріального та процесуального права, що призвело до ухвалення помилкового судового рішення.
Зокрема покликався на неправильне застосування апеляційним судом положень статей 36 119 КЗпП України.
Просив постанову суду апеляційної інстанції скасувати та залишити в силі постанову суду першої інстанції.
Заперечуючи проти касаційної скарги відповідач просив у її задоволенні відмовити, а постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін.
ВИСНОВКИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Згідно з п. 3 ч. 1 ст. 36 КЗпП України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) підставами припинення трудового договору є призов або вступ працівника або власника - фізичної особи на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу, крім призову працівника на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, але не більше одного року.
Частинами першою та другою статті 119 КЗпП України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що на час виконання державних або громадських обов`язків, якщо за чинним законодавством України ці обов`язки можуть здійснюватися у робочий час, працівникам гарантується збереження місця роботи (посади) і середнього заробітку. Працівникам, які залучаються до виконання обов`язків, передбачених Законами України «Про військовий обов`язок і військову службу» (далі - Закон) і «Про альтернативну (невійськову) службу», «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», надаються гарантії та пільги відповідно до цих законів.
Згідно з частиною третьою зазначеної статті, за працівниками, призваними на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію, але не більше одного року, зберігаються місце роботи, посада і компенсується із бюджету середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, в яких вони працювали на час призову, незалежно від підпорядкування та форм власності. Виплата таких компенсацій із бюджету в межах середнього заробітку проводиться за рахунок коштів Державного бюджету України в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення порядку проходження військової служби та питань соціального захисту громадян України, які проходять військову службу під час особливого періоду» від 15.01.2015, який набрав чинності 08.02.2015, внесено зміни до статті 39 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу», абзац 1 частини другої якої викладений наступним чином: «За громадянами України, які призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийнятті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію, але не більше одного року, зберігається місце роботи (посада), середній заробіток на підприємстві, в установі, організації незалежно від підпорядкування та форм власності, місце навчання у навчальному закладі незалежно від підпорядкування та форми власності та незалежно від форми навчання».
За наведеного правового регулювання, починаючи з 08.02.2015 державні гарантії щодо збереження робочого місця розповсюджуються на громадян України, які призвані на строкову військову службу, на особливий період, чи оголошення рішення про проведення мобілізації.
Верховний Суд вже розглядав справи, правовідносини в якиїх є подібними до правовідносин у справі, що розглядається. Зокрема у постанові від 13.10.2020 у справі №804/1608/17 Верховний Суд дійшов наступних висновків:
«Посилання скаржника на пункт 3 частини першої статті 36 КЗпП України (в редакції, що діяла на час призову ОСОБА_2 на строкову військову службу), відповідно до якого призов або вступ працівника на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу, крім призову працівника на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, але не більше одного року, є підставою припинення трудового договору, Верховний Суд вважає помилковим, виходячи з наступного.
Як вже було зазначено вище, відповідно до частин другої та третьої статті 39 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» (в редакції Закону №116-VIII) громадянам України, які призвані на строкову військову службу на строк до закінчення особливого періоду, але не більше одного року, гарантується збереження місця роботи (посади) та середньомісячного заробітку.
Згідно з абзацом 2 статті 119 КЗпП України (в редакції Закону №116-VIII), працівникам, які залучаються до виконання обов`язків, передбачених законами України «Про військовий обов`язок і військову службу» і «Про альтернативну (невійськову) службу», «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», надаються гарантії та пільги відповідно до цих законів.
Таким чином, Закон України «Про військовий обов`язок і військову службу» є спеціальним в частині регулювання гарантій та пільг для громадян України, які призвані на строкову військову службу. І саме цей Закон визначав гарантії щодо збереження за призовником його робочого місця та середньомісячного заробітку на час перебування його на строковій військовій службі.
Тому, вирішуючи питання щодо звільнення ОСОБА_2 з займаної посади у зв`язку з призовом на строкову військову службу, слід керуватись частиною другою статті 39 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу", який закріплював збереження за призовником займаної посади та середньомісячного заробітку протягом одного року, а не пунктом 3 частини першої статті 36 КЗпП України.».
Подібних висновків дійшов Верховний Суд й у постановах від 06.10.2020 у справі №807/891/16, від 22.01.2020 у справі №807/798/16 і колегія суддів не вбачає підстав для відступу від них під час розгляду цієї справи.
Враховуючи, що призов позивача на строкову службу здійснювався 06.04.2015 (з 20.04.2015), суд апеляційної інстанції дійшов обгрунтованого висновку щодо поширення на позивача гарантій та пільг, в тому числі збереження місця роботи (посада), середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, незалежно від підпорядкування та форм власності, визначені частиною другою статті 39 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу» у відповідній редакції, з огляду на що, його звільнення з роботи на підставі п. 3 ч. 1 ст. 36 КЗпП України відбулося з порушенням трудового законодавства, та ухвалив рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.
Посилання позивача на те, що звільнення ОСОБА_1 відбулось за його власною заявою є безпідставним, оскільки наведеними вище нормами матеріального права законодавцем встановлено обмеження щодо звільнення працівників, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період.
Крім того, ОСОБА_1 звернувся до відповідача із заявою про звільнення не за власним бажанням, а саме у зв`язку з призовом на військову службу, а отже наявність заяви працівника у такій ситуації не має правового значення та не свідчить про правомірність здійсненого звільнення.
Подібних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 14.02.2018 у справі №131/1449/16-ц, від 21.02.2018 у справі № 211/1546/16-ц, від 06.10.2020 у справі №807/891/16, від 12.10.2020 у справі №810/855/18.
Доводи касаційної скарги не спростовують висновки суду апеляційної інстанції, а їх зміст зводиться до додаткової оцінки доказів, що в силу положень частини другої статті 341 КАС України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
Відповідно до частини 1 статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Таким чином, оскільки при ухваленні рішення суд апеляційної інстанції порушень норм матеріального та процесуального права не допустив, суд прийшов до висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення апеляційного суду без змін.
Керуючись статтями 341 345 349 350 356 359 Кодексу адміністративного судочинства України
постановив:
Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Кривбасремонт" залишити без задоволення.
Постанову Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 02.10.2017 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Судді:
О.П. Стародуб
В.М. Кравчук
А.А. Єзеров