ПОСТАНОВА

Іменем України

06 жовтня 2020 року

Київ

справа №807/891/16

адміністративне провадження №К/9901/33563/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

uоловуючого - Бучик А.Ю.,

суддів: Мороз Л.Л., Рибачука М.М.,

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Управління Держпраці в Закарпатській області на постанову Закарпатського окружного адміністративного суду від 28 жовтня 2016 року (суддя Скраль Т.В.) та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 20 лютого 2017 року (колегія суддів: Запотічний І.І., Довга О.І., Затолочний В.С.) у справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Закарпаттяобленерго» до Управління Держпраці в Закарпатській області про визнання незаконною та скасування постанови,

УСТАНОВИВ:

У липні 2016 року Публічне акціонерне товариство "Закарпаттяобленерго" звернулося в суд з адміністративним позовом до Управління Держпраці у Закарпатській області, в якому просило: визнати протиправною та скасувати постанову про накладення штрафу уповноваженими посадовими особами Управління Держпраці у Закарпатській області від 23.06.2016 року №07-060018/245-98.

Позов обгрунтовано тим, що працівник ОСОБА_1 звільнений на підставі власної заяви, а відтак відсутні підстав для збереження за гр. ОСОБА_1 гарантій та пільг для працівників, які залучаються до виконання обов`язків передбачених законами України «Про військовий обов`язок і військову службу», «Про альтернативну (невійськову) службу, «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». Крім того на момент звільнення (18.05.2015 р.) законодавством не була передбачена відповідальність роботодавця, у вигляді штрафних санкцій, які застосовуються контролюючими органами на підставі абз.5 ч.2. ст.265 КЗпП України, а саме: штраф в 10 -ти кратному розмірі за недотримання встановлених законом гарантій та пільг працівникам, які залучаються до виконання обов`язків, передбачених законами України "Про військовий обов`язок і військову службу", "Про альтернативну (невійськову) службу", "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію".

Постановою Закарпатського окружного адміністративного суду від 28 жовтня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 20 лютого 2017 року, позов задоволено.

Не погодившись з судовими рішеннями, відповідач подав касаційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить їх скасувати та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позову відмовити.

У касаційній скарзі відповідач зазначає, що відповідальність за недотримання встановлених законом гарантій та пільг працівникам, які залучаються до виконання обов`язків, передбачених Законом України «Про військовий обов`язок і військову службу» носить триваючий характер, тому позивача притягнуто до відповідальності на підставі абз.5 ч.2 ст.265 КЗпП України.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 17.03.2017 відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою.

Справу передано до Верховного Суду.

У відзиві на касаційну скаргу позивач просить залишити судові рішення без мін, а касаційну скаргу без задоволення.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню.

Судами встановлено, що з 07 червня 2016 року по 08 червня 2016 року, Управлінням Держпраці у Закарпатській області на підставі наказу Про проведення позапланової перевірки від 06.06.2016 року № 143 в особі головного державного інспектора Управління Держпраці в Закарпатській області Цапулич Наталії Іванівни було проведено позапланову перевірку ПАТ Закарпаттяобленерго за повторною заявою громадянина ОСОБА_1 .

За результатами перевірки було складено акт №07-06-018/245, в якому встановлено, що ПАТ "Закарпаттяобленерго" при звільненні гр. ОСОБА_1 відповідно до наказу №356-к від 18.05.2015 у зв`язку з призовом на військову службу (на підставі п. 3 ст. 36 КЗпП України) не було дотримано вимог п. 2 ст. 39 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу", що в свою чергу призвело до порушення ч. 3 ст. 119 КЗпП України.

З матеріалів справи вбачається, що 08 червня 2016 року на підставі вказаного вище акту перевірки Управлінням Держпраці в Закарпатській області винесено Припис № 07-06-018/245-181, згідно з яким приписано вжити заходів щодо недопущення порушень відносно ОСОБА_1 відповідно до ст. 119 Кодексу законів про працю України, ст. 39 Закону України Про військовий обов`язок та військову службу та у строк до 20.06.2016 проінформувати Управління Держпраці в Закарпатській області про виконання вимог припису.

В подальшому, 23 червня 2016 року відповідачем було проведено розгляд справи по вищевказаному питанню та на підставі акта перевірки, керуючись підпунктом 54 пункту 4 Положення про Державну службу України з питань праці, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11 лютого 2015 року №96, та на підставі абзацу 5 частини 2 статті 265 Кодексу законів про працю України, винесено Постанову №07-06-018/245-98 про накладення штрафу, згідно якої накладено на ПАТ «Закарпаттяобленерго» штраф у розмірі 14500,00 грн. (чотирнадцять тисяч п`ятсот грн. 00 коп.) з підстави недотримання роботодавцем гарантій ч.3 ст.119 КЗпП України.

Не погоджуючись з приписом та постановою про накладення штрафу, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд дійшов висновку про правомірність звільнення гр. ОСОБА_1 позивачем за власною заявою, а відтак відсутність підстав для збереження за гр. ОСОБА_1 гарантій та пільг для працівників, які залучаються до виконання обов`язків передбачених законами України «Про військовий обов`язок і військову службу», «Про альтернативну (невійськову) службу, «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» було встановлено постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 29.11.2016 у адміністративній справі № 807/798/16, якою визнано протиправним та скасовано припис Управління Держпраці у Закарпатській області від 08.06.2016 № 07-06-018/245-181. Так у вказаній постанові суд констатував, що на працівників, призваних на строкову військову службу, гарантії та пільги, передбачені ч.3 та ч.4 ст.119 КЗпП України, поширюються лише з 11.06.2015, тобто вже після звільнення ОСОБА_1 з роботи.

Дослідивши спірні правовідносини, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до частин першої та другої статті 39 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», призов військовозобов`язаних та резервістів на військову службу під час мобілізації проводиться в порядку, визначеному цим Законом та Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».

Громадяни України, призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими частинами третьою та четвертою статті 119 КЗпП України, а також частиною першою статті 51, частиною п`ятою статті 53, частиною третьою статті 57, частиною п`ятою статті 61 Закону України «Про освіту».

Згідно з частиною другою статті 39 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» (в редакції Закону України Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення порядку проходження військової служби та питань соціального захисту громадян України, які проходять військову службу під час особливого періоду від 15 січня 2015 року, який набрав чинності 08 лютого 2015 року), за громадянами України, які призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію, але не більше одного року, зберігаються місце роботи (посада), середній заробіток на підприємстві, в установі, організації незалежно від підпорядкування та форми власності, місце навчання у навчальному закладі незалежно від підпорядкування та форми власності та незалежно від форми навчання.

Відповідно до абзацу 2 пункту 2 рішення Конституційного Суду України від 9 лютого 1999 року №1-рп 99 (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів), за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

Таким чином, відповідно до частини другої статті 39 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» за працівником, призваним на строкову військову службу, але не більше одного року, зберігається місце роботи та середній заробіток.

Гарантії для працівників на час виконання державних або громадських обов`язків закріплені статтею 119 КЗпП України.

Відповідно до статті 119 КЗпП України (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин), на час виконання державних або громадських обов`язків, якщо за чинним законодавством України ці обов`язки можуть здійснюватись у робочий час, працівникам гарантується збереження місця роботи (посади) і середнього заробітку.

Працівникам, які залучаються до виконання обов`язків, передбачених законами України «Про військовий обов`язок і військову службу» і «Про альтернативну (невійськову) службу», «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», надаються гарантії та пільги відповідно до цих законів.

За працівниками, призваними на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію, але не більше одного року, зберігаються місце роботи, посада і компенсується із бюджету середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, в яких вони працювали на час призову, незалежно від підпорядкування та форми власності. Виплата таких компенсацій із бюджету в межах середнього заробітку проводиться за рахунок коштів Державного бюджету України в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

За працівниками, які були призвані під час мобілізації, на особливий період та які підлягають звільненню з військової служби у зв`язку з оголошенням демобілізації, але продовжують військову службу у зв`язку з прийняттям на військову службу за контрактом, зберігаються місце роботи (посада), середній заробіток на підприємстві, в установі, організації незалежно від підпорядкування та форми власності, більше ніж на один рік.

Гарантії, визначені у частинах третій та четвертій цієї статті, зберігаються за працівниками, які під час проходження військової служби отримали поранення (інші ушкодження здоров`я) та перебувають на лікуванні у медичних закладах, а також потрапили у полон або визнані безвісно відсутніми, на строк до дня, наступного за днем їх взяття на військовий облік у районних (міських) військових комісаріатах після їх звільнення з військової служби у разі закінчення ними лікування в медичних закладах незалежно від строку лікування, повернення з полону, появи їх після визнання безвісно відсутніми або до дня оголошення судом їх померлими.

Отже, з моменту призову на військову службу, за громадянами України, які були призвані на військову службу зберігаються: місце роботи та середній заробіток на підприємстві, установі, організації, в яких вони працювали на час призову.

Виходячи із встановлених обставин та наведених норм законодавства України, у позивача були відсутні правові підстави для звільнення гр. ОСОБА_1 у зв`язку з призовом на строкову військову службу.

Посилання суду апеляційної інстанції на пункт 3 частини першої статті 36 КЗпП України (в редакції, що діяла на час призову гр. ОСОБА_1 на строкову військову службу), відповідно до якого призов або вступ працівника на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу, крім призову працівника на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, але не більше одного року, є підставою припинення трудового договору, Верховний Суд вважає помилковим, виходячи з наступного.

Відповідно до частин другої та третьої статті 39 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» (в редакції Закону України Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення порядку проходження військової служби та питань соціального захисту громадян України, які проходять військову службу під час особливого періоду від 15 січня 2015 року, який набрав чинності 08 лютого 2015 року), громадянам України, які призвані на строкову військову службу на строк до закінчення особливого періоду, але не більше одного року, гарантується збереження місця роботи (посади) та середньомісячного заробітку.

Згідно з абзацом 2 статті 119 КЗпП України (в редакції Закону України Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення порядку проходження військової служби та питань соціального захисту громадян України, які проходять військову службу під час особливого періоду від 15 січня 2015 року, який набрав чинності 8 лютого2015 року), працівникам, які залучаються до виконання обов`язків, передбачених законами України «Про військовий обов`язок і військову службу» і «Про альтернативну (невійськову) службу», «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», надаються гарантії та пільги відповідно до цих законів.

Таким чином, вірними є доводи касаційної скарги про те, що Закон України «Про військовий обов`язок і військову службу» є спеціальним в частині регулювання гарантій та пільг для громадян України, які призвані на строкову військову службу. І саме цей Закон визначав гарантії щодо збереження за призовником його робочого місця та середньомісячного заробітку на час перебування його на строковій військовій службі.

Тому, вирішуючи питання щодо звільнення гр. ОСОБА_1 із займаної посади у зв`язку з призовом на строкову військову службу, слід керуватись частиною другою статті 39 Закону України Про військовий обов`язок і військову службу, який закріплював збереження за призовником займаної посади та середньомісячного заробітку протягом одного року, а не пунктом 3 частини першої статті 36 КЗпП України.

Разом з тим, колегія суддів зазначає, що пункт 3 частини першої статті 36 КЗпП України зазнав відповідних змін лише з 11 червня 2015 року у зв`язку з прийняттям Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо питань соціального захисту громадян України, які проходять військову службу під час особливого періоду» від 14 травня 2015 року №433-VIII.

Відповідно до вищезазначеного закону пункт 3 частини першої статті 36 КЗпП України викладений в новій редакції, відповідно до якої підставою для припинення трудового договору є призов або вступ працівника або власника - фізичної особи на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу, крім випадків, коли за працівником зберігаються місце роботи і посада відповідно до частин третьої та четвертої статті 119 цього Кодексу.

Згідно зі статтею 119 КЗпП України (в редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо питань соціального захисту громадян України, які проходять військову службу під час особливого періоду» від 14 травня 2015 року), за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до дня фактичної демобілізації, зберігаються місце роботи, посада, а також їм компенсується із бюджету середній заробіток на підприємстві (в установі, організації), де вони працювали на час призову, незалежно від підпорядкування та форми власності. Виплата таких компенсацій із бюджету в межах середнього заробітку проводиться за рахунок коштів Державного бюджету України в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку, що ОСОБА_1 був призваний на строкову військову службу в період дії особливого режиму, а отже за ним зберігається місце роботи (посада), середній заробіток на підприємстві, в установі, організації відповідно до статті 39 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу» та статті 119 КЗпП України, у зв`язку із чим підстав для припинення трудового договору згідно пункту 3 частини першої статті 36 КЗпП не було, а тому постанова про накладення штрафу №07-06-018/245-98 прийнята у відповідності до чинного законодавства.

Правова оцінка протиправності звільнення ОСОБА_1 надана в постанові Верховного Суду від 22.01.2020 у справі № 807/798/16.

Відтак, колегія суддів погоджується з доводами касаційної скарги, що позивачем допущено триваюче порушення, що полягає у недотриманні, встановлених Законом гарантій та пільг працівникам, які залучаються до виконання обов`язків, передбачених законами України «Про військовий обов`язок і військову службу» і «Про альтернативну (невійськову) службу», «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», а тому застосовано санкцію, передбачену аб. 5 ч. 2 ст. 265 КЗпП України, в редакції, чинній на момент виявлення порушення.

Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів Верховного Суду доходить висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог, а тому судові рішення підлягають скасуванню.

Відповідно до частин першої, третьої та четвертої статті 351 КАС України (в редакції до набрання чинності змінами, внесеними Законом України від 15.01.2020 № 460-IX) підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення або зміни рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Керуючись ст.ст. 345 349 351 355 356 359 Кодексу адміністративного судочинства України, -

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Управління Держпраці в Закарпатській області задовольнити.

Постанову Закарпатського окружного адміністративного суду від 28 жовтня 2016 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 20 лютого 2017 року скасувати.

Ухвалити нове рішення.

В задоволенні позову Публічного акціонерного товариства «Закарпаттяобленерго» відмовити.

Постанова є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий А.Ю. Бучик

Судді Л.Л. Мороз

А.І. Рибачук