ПОСТАНОВА

Іменем України

06 березня 2020 року

Київ

справа №813/2172/17

адміністративне провадження №К/9901/58236/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Єресько Л.О.,

суддів: Загороднюка А.Г., Соколова В.М.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні у касаційній інстанції адміністративну справу №813/2172/17

за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору: Головне управління Державної міграційної служби України у Львівській області про визнання протиправним і скасування рішення, зобов`язання вчинити дії

за касаційною скаргою Державної міграційної служби України

на постанову Львівського окружного адміністративного суду від 11 грудня 2017 року, ухвалену у складі колегії суддів: головуючого судді Грень Н.М., суддів Гулкевич І.З., Ланкевич А.З.

та постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 14 травня 2018 року, ухвалену у складі колегії суддів: головуючого судді Запотічного І.І., суддів Довгої О.І., Сапіги В.П.

УСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування

1. В червні 2017 року громадянин Російської Федерації ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Львівського окружного адміністративного суду з позовом до Державної міграційної служби України (далі - відповідач, ДМС України), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача, Головне управління Державної міграційної служби України у Львівській області (далі - третя особа, ГУ ДМС України у Львівській області), в якому просив:

1.1. визнати неправомірним та скасувати рішення ДМС України № 176-17 від 12 травня 2017 року про відмову у визнанні громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

1.2. зобов`язати ДМС України прийняти рішення про визнання громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

2. В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що відмова відповідача у визнанні позивача біженцем або особою, що потребує додаткового захисту є необґрунтованою і протиправною, оскільки ОСОБА_1 є журналістом та активістом у сфері захисту прав людини, має численні публікації на опозиційних російських інтернет ресурсах. Крім того, позивач є мусульманином, членом релігійної організації, громадянином Російської Федерації та перебуває за її межами. Позивач не може повернутися на територію Російської Федерації та змушений шукати захисту в Україні з огляду на об`єктивні обставини, які викликали в нього обґрунтовані побоювання за своє життя і здоров`я. ОСОБА_1 піддавався переслідуванню в своїй країні через політичні погляди та побоюється загрози незаконного ув`язнення, тортур в ситуаціях систематичного порушення прав людини, що підтверджується інформацією про країну походження, однак, відповідач отриману інформацію досліджував формально. Оскаржуване рішення на його думку суперечить статті 28 Конституції України та статті 3 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 року.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

3. Постановою Львівського окружного адміністративного суду від 11 грудня 2017 року, залишеною без змін постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 14 травня 2018 року, адміністративний позов задоволено повністю. Визнано неправомірним та скасовано рішення ДМС України №176-17 від 12 травня 2017 року про відмову у визнанні громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зобов`язано ДМС України прийняти рішення про визнання громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

4. Задовольняючи адміністративний позов, суд першої інстанції з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції виходив з того, що оскаржуване рішення прийняте відповідачем без урахування вимог Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08 липня 2011 року № 3671-VI.

Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги та її рух у касаційній інстанції

5. 06 серпня 2018 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга Державної міграційної служби України про скасування постанови Львівського окружного адміністративного суду від 11 грудня 2017 року та постанови Львівського апеляційного адміністративного суду від 14 травня 2018 року, з підстав порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, у якій просив скасувати оскаржувані постанови судів попередніх інстанцій та прийняти нову постанову, якою відмовити у задоволенні адміністративного позову в повному обсязі.

6. У касаційній скарзі скаржник зазначає, що судами попередніх інстанцій не встановлено факту членства позивача в політичні партії "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі", а допитані у судовому засіданні свідки повідомили лише загальновідому інформацію. Також, не здобуто фактів переслідування ОСОБА_1 , до вступу в партію " Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі ". Крім того, як зазначає скаржник, судами попередніх інстанцій не встановлено жодних підстав, які б свідчили про те, що позивач потребує додаткового захисту. Натомість відповідачем, при розгляді заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, вивчено та досліджено інформацію про країну походження, особу позивача та, з урахуванням норм статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08 липня 2011 року № 3671-VI, суб`єкт владних повноважень правомірно відмовив ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

7. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду головуючого судді Білоуса О.В., суддів Желтобрюх І.Л., Стрелець Т.Г. від 10 жовтня 2018 року відкрито касаційне провадження за вищевказаною касаційною скаргою.

8. Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями, який здійснено на підставі розпорядження заступника керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного адміністративного суду від 05 червня 2019 року №623/0/78-19 у зв`язку із зміною спеціалізації та введенням до іншої палати судді - доповідача Білоуса О.В (Рішення зборів суддів Верховного Суду в Касаційному адміністративному суді від 20.05.2019 № 14), що унеможливлює його участь у розгляді касаційних скарг, визначено новий склад колегії суддів: головуючий суддя (суддя - доповідач) Єресько Л.О., судді Загороднюк А.Г., Соколов В.М.

9. 05 березня 2020 року ухвалою Верховного Суду у складі судді-доповідача Касаційного адміністративного суду Єресько Л.О. прийнято до провадження справу за касаційною скаргою ГУ ДМС України в Одеській області, закінчено підготовчі дії та призначено її до розгляду у попередньому судовому засіданні у відповідності до приписів пункту 3 частини першої статті 340 та статті 343 КАС України.

Позиція інших учасників справи

10. Від позивача та третьої особи відзиву на касаційну скаргу не надходило, що відповідно до статті 338 КАС України не перешкоджає касаційному перегляду справи.

Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи

11. ОСОБА_1 є громадянином Російської Федерації, ІНФОРМАЦІЯ_1 . За релігійними переконаннями - мусульманин, за національністю - лакець . Одружений з громадянкою Російської Федерації ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_2 , спільно вони виховують доньку ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_3 .

12. 08 квітня 2017 року ОСОБА_1 звернувся до ГУ ДМС у Львівській області із заявою-анкетою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з тим, що в Росії його можуть вбити, викрасти або посадити у в`язницю, оскільки він з 2011 року займається громадською і правозахисною діяльністю, а також: публіцистикою і журналістикою (діяльність позивача пов`язана з тим, що він критикує нелюдську політику російської влади відносно мусульман). Крім цього позивач зазначив, що він є членом партії "Хізб ут-Тахрір", котра абсолютно необгрунтовано визнана терористичною організацією на території РФ. Членів Хізбу відправляють у в`язницю за звинуваченням у державному перевороті і насильницьму захопленні і утриманні влади в РФ на терміни до 17-ти років (багато членів Хізбу були поставлені в статус політв`язнів правозахисною організацією "Меморіал"). Тому, просив надати йому притулок в Україні.

13. За результатами розгляду особової справи заявника №2016LV0009 та проведених співбесід ГУ ДМС у Львівській області складено висновок від 30 грудня 2016 року, в якому зазначено, що громадянин Російської Федерації ОСОБА_1 не підпадає під критерії визначення біженця або особи, яка потребує додаткового захисту відповідно до вимог пункту 13 частини 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08 липня 2011 року № 3671-VI. Даний висновок та матеріали особової справи позивача №2016LV0009 скеровані до ДМС України для прийняття рішення по суті.

14. В подальшому за результатами розгляду особової справи позивача, ДМС України дійшла висновку про відмову ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктом 1 та пунктом 13 частини 1 статті 1 Закону - відсутні. Рішенням ДМС України від 12 травня 2017 року №176-17 громадянину Російської Федерації ОСОБА_1 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про що 08 червня 2017 року ГУ ДМС у Львівській області видано повідомлення №94.

15. ОСОБА_1 вважаючи, що рішення ДМС України про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту неправомірним, звернувся за захистом порушених на його думку, прав і свобод до суду.

Позиція Верховного Суду

Релевантні джерела права й акти їх застосування

16. Згідно з частиною першою статті 14 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 року, кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах і користуватися цим притулком.

17. Порядок правового регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08 липня 2011 року № 3671-VI (далі - Закон № 3671-VI).

18. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

19. У статті 1А (2) Конвенції про статус біженців від 28 липня 1951 року також дано поняття «біженець», який означає особу, що внаслідок подій, які відбулися до 01 січня 1951 року, і через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою расової належності, релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних поглядів знаходиться за межами країни своєї національної належності і не в змозі користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися таким захистом внаслідок таких побоювань; або, не маючи визначеного громадянства і знаходячись за межами країни свого колишнього місця проживання в результаті подібних подій, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок таких побоювань.

20. Відповідно до частини другої статті 1 Протоколу щодо статусу біженців від 04 жовтня 1967 року для цілей цього Протоколу термін «біженець», за винятком випадків, щодо застосування пункту 3 цієї статті, означає будь-яку особу, яка підпадає під визначення статті 1 Конвенції з вилученням слів «в результаті подій, які сталися до 1 січня 1951 року...» та слів «...внаслідок таких подій» у статті 1A (2).

21. Пунктом 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI установлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

22. Як передбачено у частині п`ятій статті 5 Закону № 3671-VI особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

23. Згідно з частиною першою статті 7 Закону № 3671-VI оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

24. Частиною одинадцятою статті 9 Закону № 3671-VI передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

25. Відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону З№ 3671-VI за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

26. Пункт 42 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця (згідно Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року, що стосуються статусу біженців) Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, видання 1992 року (далі - Керівництва) передбачає, що знання умов країни походження прохача - якщо не основна мета, то вельми важливий елемент в оцінці достовірності відомостей, наданих прохачем. Загалом, побоювання прохача повинні вважатися цілком обґрунтованими, якщо він може довести в межах розумного, що його тривале перебування в країні походження стало нестерпним для нього з причин, вказаних у визначенні, чи з тих же причин було б нестерпним, якби він повернувся назад.

27. Відповідно до пунктів 45 та 66 Керівництва для того, щоб уважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

28. Відповідно до пункту 195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані, в першу чергу, самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

29. Відповідно до частини першої статті 5 Директиви 2011/95/EU від 13 грудня 2011 року «Про стандарти для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту, єдиного статусу для біженців, або для осіб, які підпадають під додатковий захист, а також змісту цього захисту» обґрунтовані побоювання зазнати переслідування або ризику постраждати від серйозної шкоди можуть ґрунтуватися на подіях, які сталися після виїзду заявника з країни походження.

Оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи

30. 08 лютого 2020 року набув чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду справ» (далі - Закон № 460-IX).

31. Згідно з пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 460-IX, касаційний розгляд справи буде здійснюватися в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

32. Вирішуючи питання про обґрунтованість поданої касаційної скарги, Верховний Суд виходить із такого.

33. З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом підлягають застосуванню правила статті 341 КАС України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої та апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. При цьому, суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

34. Згідно частини 3 статті 211 КАС України (в редакції чинній до 15.12.2017) підставами касаційного оскарження є порушення судом норм матеріального чи процесуального права, що кореспондує нормі частини 4 статті 328 КАС України (в редакції чинній після 15.12.2017).

35. Як слідує з дослідженої судами попередніх інстанцій особової справи ОСОБА_1 та протоколу співбесіди із ним, причиною виїзду з Російської Федерації стало кримінальне переслідування його за статтею 205.5 (тероризм) КК РФ, а саме: за участь у міжнародній організації "Партія ісламського визволення" ("Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі"), яка у Російській Федерації визнана терористичною і діяльність якої на території цієї держави заборонена. У зв`язку з цим за місцем проживання позивача у РФ проходив обшук, а також його оголошено в розшук.

36. З відкритих джерел інформації, а також з пояснень свідків судами попередніх інстанцій встановлено, що "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі" є міжнародною ісламською партією, діяльність якої ґрунтується на законах Ісламу. Метою цієї партії є відновлення ісламської держави, керівником якої був би обраний мусульманами "халіф". Методом діяльності організації є просвіта із закликом до мусульман повернутися до ісламського засобу життя. Своїм завданням "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі" вважає виховання моральних та ідейних з точки зору Ісламу людей, без яких неможлива розбудова ісламської держави. Організація декларує виключно мирні засоби роботи серед мусульман. Партія не має військового крила чи озброєних прибічників. Так, речник організації у Великій Британії від імені "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі" засудив терористичні акти, що були скоєні у 2007 році у Лондоні. Речник організації у Данії також виступив із засудженням цього теракту. Завдяки цьому, "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі" цілком легально діє у всіх демократичних країнах Європи та Північної Америки, за винятком Німеччини, де партія заборонена через свою антисіоністську риторику та критику Ізраїлю. Але й у Німеччині забороненими є публічні заходи партії, при цьому члени "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі" не переслідуються правоохоронними органами країни. Провідні правозахисні організації світу, зокрема "Amnesty International", визнавали членів цієї партії, засуджених до ув`язнення у країнах СНД, політичними в`язнями та рішуче засуджували численні факти катувань та позасудових страт членів "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі" в цих країнах.

37. Єдиною країною, де "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі" заборонена як "терористична організація" є Росія (рішення Верховного Суду РФ від 14.02.2003 р. № ГКПИ 03-116).

38. Водночас, "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі" та її члени відсутні в оновленому списку санкцій Комітету Ради Безпеки ООН, запровадженому резолюціями № 1267 (1999), № 1989 (2011) та № 2253 (2015), серед організації, по ІДІЛ, "Аль-Каїді" та пов`язаними з ними особами, групами, підприємствами та організаціями. "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі" не включено і до оновленого списку іноземних терористичних організацій, що складається Державним департаментом США. Інформація з відкритих незалежних джерел, зокрема, Комітету Ради Безпеки ООН та Державного департаменту США, не відносить діяльність "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі" до терористичної та/або екстремістської.

39. Наведене дає підстави характеризувати "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі" як не пов`язану з тероризмом ісламську релігійно-політичну організацію, діяльність членів якої не підпадає під критерії виключення.

40. Судами попередніх інстанцій правильно враховано, що в Україні не існує списку чи переліку організацій, які згідно з чинним національним законодавством віднесені до терористичних чи екстремістських, як і не існує заборони на діяльність "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі" на території України.

41. Управління СБУ у Львівській області за наслідками проведеної перевірки не встановило обставин, за наявності яких ОСОБА_1 не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; тобто його членство у "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі" не є перешкодою для прийняття відповідного рішення.

42. У зв`язку з цим суди обгрунтовано виходили з того, що з урахуванням вказаного висновку стосовно конкретних осіб (позивача) безпідставними є посилання відповідача в оскаржуваних рішеннях на лист Департаменту захисту національної державності Служби безпеки України від 02 грудня 2015 року № 5/2/1-39576, який містить загальний висновок СБУ щодо недоцільності надання захисту в Україні членам "Хізб ут-Тахрір" з огляду на загострення світової терористичної загрози з боку міжнародних ісламістських організацій.

43. Стосовно журналістської, громадської діяльності та політичних поглядів ОСОБА_1 , судами попередніх інстанцій вірно з`ясовано, що він зацікавився журналістикою в силу того, що в Дагестані поширене свавілля правоохоронних органів.

44. Свої перші кроки у даній сфері розпочав з публікацій у соціальних мережах та відеороликів у "You Tube". В подальшому, він писав статті для веб-сайту "Кавказький Вузол".

45. В підтвердження своїх слів надав посилання на свій канал https://www.youtube.com/user/AbuHadjadj/videos на популярному відеохостингу "You Tube", де є відеоролики починаючи з 2013 року, які, користуються популярністю у певної частини суспільства, а також посилання на інші відеоматеріали та публікації в інтернет-виданнях, автором яких є ОСОБА_1 , у тому числі ті, які написані третіми особами про позивача.

46. Крім цього як встановлено судами попередніх інстанцій, зі слів ОСОБА_1 , його двічі затримували співробітники поліції і ФСБ РФ. Перший раз 21 січня 2012 року, коли позивач роздавав листівки із закликом на санкціонований мітинг. Другий випадок взимку 2013 року правоохоронними органами Російської Федерації у квартирі ОСОБА_1 проходив обшук, після якого позивача у примусовому порядку доставили до Центру протидії екстремізму для надання свідчень проти громадян ОСОБА_10, ОСОБА_11 і ОСОБА_5 . При цьому, як стверджує ОСОБА_6 , співробітники ФСБ цікавилися його приналежністю до партії "Хізб ут-Тахрір", проте він відмовився відповідати на їхні питання, зіславшись на статтю 51 Конституції РФ.

47. Також, в матеріалах справи міститься лист в підтримку ОСОБА_1 президента Львівського центру міжнародних відносин та регіоналістики RAMCOM Соколова Д.В., в якому вказано, що у випадку висилання ОСОБА_7 в Російську Федерацію, йому загрожує небезпека арешту, особливо в разі продовження активної діяльності. Це може бути підтверджено тим, що більшість його соратників знаходяться в ув`язненні з ідеологічних причин (як члени забороненої в Росії, але дозволеної в Україні "Хібз ут-Тахрір": у 2016 році два мешканця Дагестану були засуджені на 9 та 6 років за членство в цій організації), або за різних обставин вбиті (наприклад, у 2013 році було вбито громадського та релігійного діяча ОСОБА_8 , члена "Хібз ут-Тахрір").

48. Стосовно висновку ГУ ДМС України у Львівській області про те, що немає підстав вважати, що заявник має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань і не може бути біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з наявністю однієї з перелічених у статті 6 умов, колегія суддів Верховного Суду зазначає, що у Висновку ГУ ДМС України у Львівській області вказано, що прибути в Україну позивача змусила загроза життю, оскільки він займається громадською та правозахисною діяльністю, а також публіцистикою та журналістикою. Крім того, ствердив, що є членом партії "Хізб-ут Тахрір аль - Ісламі", яка в РФ визнана терористичною організацією. Заявник ствердив, що в Росії зараз така ситуація, що в суді він свої права захистити не зможе.

49. Як слідує з протоколів співбесід від 29 квітня 2016 року та 08 листопада 2016 року ОСОБА_1 покинув Росію 28 березня 2016 року. Причиною втечі заявник називає арешт заступника голови громадської організації "Союз справедливых" ОСОБА_9 . "Я подбав про те. щоб громадська організація зайнялася цією справою і найняла йому адвоката. Мені здалося, що мене можуть вбити, оскільки я займався публіцистикою і журналістикою. В Дагестані зазвичай вбивають журналістів". Стверджує, що через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування через політичні переконання був вимушений покинути країну походження - Російську Федерацію, та не може повернутися до країни свого походження через особисті переслідування з боку органів державної влади, правоохоронних органів Російської Федерації через його політичні погляди, журналістську та громадську діяльність та релігійну приналежність.

50. Також, зазначає, що проти членів організації, у якій він перебуває, фабрикують справи; раніше ув`язнювали за екстремістськими статтями, а зараз за статтею 205.5 КК РФ.

51. Відтак колегія суддів погоджується з судом першої інстанції, що наведені обставнини, свідчить про реальну загрозу застосування неналежного поводження стосовно ОСОБА_1 .

52. Крім цього як слідує з відповіді на запит ГУ НП України у Львівській області (сектор Укрбюро інтерполу) станом на 11 травня 2016 року серед осіб, оголошених в розшук каналами Генерального Секретаріату Інтерполу, ОСОБА_1 не значиться.

53. Судами встановлено, що ОСОБА_1 , двічі затримували співробітники поліції і ФСБ РФ. Перший раз 21 січня 2012 року, коли позивач роздавав листівки із закликом на санкціонований мітинг. Другий випадок взимку 2013 року правоохоронними органами Російської Федерації у квартирі ОСОБА_1 проходив обшук, після якого позивача у примусовому порядку доставили до Центру протидії екстремізму для надання свідчень проти громадян ОСОБА_10, ОСОБА_11 і ОСОБА_5 . При цьому, як стверджує ОСОБА_6 . співробітники ФСБ цікавилися його приналежністю до партії "Хізб ут-Тахрір".

54. Колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновком судів попередніх інстанцій, що в країні походження позивача переслідують правоохоронні органи на спецслужби Російської Федерації через громадську, правозахисну, журналістську та публіцистичну діяльність, а також через членство в міжнародній ісламській політичній партії "Хізб ут-Тахрір". ОСОБА_1 стверджує, що прибути в Україну його змусила політика Росії стосовно мусульман, зокрема ісламських джамаатів, а також багаточисельні вбивства журналістів і громадських діячів на Північному Кавказі:

55. Поряд з цим, з пояснень ОСОБА_1 встановлено, що в Росії він був поставлений на облік в органах внутрішніх справ як лояльна до екстремізму особа. Зокрема, у грудні 2013 року УФСБ у Республіці Дагестан проведено рейд щодо членів партії "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі " в Махачкалі та затримано близько 50 осіб, в тому числі і позивача. Чотирьом із затриманих пред`явлено звинувачення за частиною 1 та частиною 2 статті 205.5 КК РФ, решта проходили як свідки. Після цієї ситуації ОСОБА_1 поставили на профілактичний облік, ініціатором чого був Центр протидії екстремізму (ЦПЕ).

56. Як вказано судами попередніх інстанцій, в травні 2014 вступив в силу Федеральний Закон від 05 травня 2014 року №130-Ф3 "Про внесення змін в окремі законодавчі акти Російської Федерації", який передбачає, зокрема, посилення відповідальності за ст.205-5 ч.1 КК, яка згідно нової редакції може включати довічне ув`язнення.

57. За таких обставин суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про побоювання ОСОБА_1 зазнати переслідувань з причин членства у "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі", громадської позиції, правозахисної, публіцистичної та журналістської діяльності.

58. Оцінюючи фактичні обставини справи, які були встановлені на підставі системного аналізу нормативно-правових документів, показів свідків та інформації з відкритих і незалежних джерел, в тому числі щодо загальної ситуації з правами людини в Російській Федерації, які узгоджуються з доводами позивачів, суди попередніх інстанцій дійшли мотивованого висновку, що позивачем наведено переконливі факти, які підтверджують, що у країні громадянської належності він зазнавав переслідувань через своє активне членство у "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі" та мають цілком обґрунтовані побоювання зазнавати їх і надалі, у разі повернення до Росії.

59. Умов, які перешкоджають наданню позивачам правового статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, що передбачені статтею 6 Закону № 3671-VI, судами попередніх інстанцій не встановлено.

60. За наведених обставин колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що ОСОБА_1 потребують захисту в Україні, що свідчить про необгрунтованість оскаржуваного рішення ДМС України про відмову в наданні йому відповідного статусу.

61. Стосовно дискреційних повноважень ДМС України, колегія суддів Верховного Суду зазначає таке.

62. Щодо зобов`язання відповідача визнати позивача особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства Верховний Суд зазначає, що адміністративний суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень на відповідність закріпленим частиною третьою статті 2 КАС України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб`єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями. Завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, без порушень принципу розподілу влади.

63. Одночасно, колегія суддів наголошує, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

64. Отже, суд повинен відновлювати порушене право шляхом зобов`язання суб`єкта владних повноважень прийняти конкретне рішення, якщо відмова визнана неправомірною, а інших підстав для відмови не вбачається.

65. Відповідно до пункту 25 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25 червня 2009 року №1 суд під час вирішення справи щодо оскарження відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не повноважний визнавати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а може лише визнати рішення відповідного органу протиправним, скасувати його та за наявності достатніх підстав зобов`язати відповідача визнати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а у разі їх відсутності - зобов`язати повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

66. Зважаючи на повноту встановлення судами обставин справи, встановлення наявності підстав для прийняття рішення про визнання позивача особою, яка потребує додаткового захисту, і виконання необхідних умов для його прийняття, Верховний Суд вказує, що захист прав позивача в такий спосіб не є втручанням в дискреційні повноваження відповідача, тому що суди першої та апеляційної інстанцій не приймали рішення про визнання позивача особою, яка потребує додаткового захисту, а, врахувавши наявність достатніх підстав для цього, зобов`язали відповідача визнати позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

67. Аналогічного підходу дотримується Верховного Суду у постановах від 18 липня 2019 року у справі №815/513/17, від 03 квітня 2019 року у справі № 813/3663/16, від 21 серпня 2019 року у справі № 813/1589/17, від 10 грудня 2019 року у справі № 825/1297/16 та від 20 січня 2020 року у справі №813/3813/16 і Суд не знаходить підстав для відступу від нього.

68. Оцінюючи доводи касаційної скарги, колегія суддів зазначає, що ці доводи були перевірені та проаналізовані судами першої та апеляційної інстанції під час розгляду та ухвалення оскаржуваних судових рішень, та їм була надана належна правова оцінка, жодних нових аргументів, які б доводили порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального або процесуального права, у касаційній скарзі не наведено.

69. Колегія суддів наголошує, що до повноважень Верховного Суду не входить дослідження доказів, встановлення фактичних обставин справи або їх переоцінка, тобто об`єктом перегляду касаційним судом є виключно питання застосування права.

70. Доводи та аргументи Державної міграційної служби України зводяться до переоцінки доказів, не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій і свідчать про незгоду заявника із правовою оцінкою судами обставин справи, встановлених у процесі її розгляду.

71. Враховуючи наведене, Суд не встановив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні оскаржуваних судових рішень.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

72. Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення першої та (або) апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

73. Згідно з частиною 1 статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

74. На підставі викладеного, Верховний Суд констатує, що оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій ґрунтується на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна юридична оцінка із правильним застосуванням норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, а суди першої та апеляційної інстанцій під час розгляду справи не допустили порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи, відповідно підстави для скасування чи зміни оскаржених рішень судів першої та апеляційної інстанції відсутні.

75. Таким чином, зважаючи на приписи статті 350 КАС України, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Висновки щодо розподілу судових витрат

76. З огляду на результат касаційного розгляду, витрати понесені у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції не розподіляються.

Керуючись статтями 341 345 349 350 355 356 359 Кодексу адміністративного судочинства України,

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Державної міграційної служби України залишити без задоволення.

2. Постанову Львівського окружного адміністративного суду від 11 грудня 2017 року та постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 14 травня 2018 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

...........................

...........................

...........................

Л.О. Єресько

А.Г. Загороднюк

В.М. Соколов

Судді Верховного Суду