ПОСТАНОВА

Іменем України

22 січня 2020 року

Київ

справа №815/5589/17

адміністративне провадження №К/9901/47950/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: Соколова В.М., Єресько Л.О., Загороднюка А.Г., розглянувши в попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 12 січня 2018 року (суддя Корой С.М.) та постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 04 квітня 2018 року (судді Вербицька Н.В., Джабурія О.В., Кравченко К.В.) у справі № 815/5589/17 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання неправомірним і скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії,

УСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування

У жовтні 2017 року ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (далі - ГУ ДМС України в Одеській області, відповідач), у якому просив:

- визнати неправомірним та скасувати рішення відповідача від 12 жовтня 2017 року № 194 про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов`язати відповідача прийняти рішення відносно громадянина Нігерії ОСОБА_1 про оформлення документів для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Позовні вимоги мотивовані тим, що при прийнятті оскаржуваного рішення відповідач не прийняв до уваги реальні побоювання позивача за власне життя у разі повернення до країни громадянської належності - Нігерії, де йому буде загрожувати небезпека, що суперечить статті 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

Одеський окружний адміністративний суд рішенням від 12 січня 2018 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 04 квітня 2018 року, в задоволенні позову відмовив.

Мотиви, з яких суди попередніх інстанцій дійшли таких висновків, ґрунтуються на тому, що особа, яка звертається із заявою про надання статусу біженця, повинна надати конкретні документи, які б свідчили про наявність реальної загрози, та цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. Водночас, докази переслідування позивача за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань відсутні як у матеріалах справи, так і не були надані до ГУ ДМС України в Одеській області при розгляді заяви позивача про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Також позивачем взагалі не надано доказів того, що він підпадає під визначення особи, яка потребує додаткового захисту, оскільки докази того, що позивач змушений був прибути до України або залишитися в Україні внаслідок загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього насильницьких дій чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, у матеріалах справи відсутні. Крім того, суди з`ясували, що позивач надав відповідачу інформацію, яка містить суттєві відмінності та недостовірні дані про причини виїзду з країни громадянської належності.

Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги

На рішення Одеського окружного адміністративного суду від 12 січня 2018 року та постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 04 квітня 2018 року ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

Аргументи скаржника полягають у тому, що суди попередніх інстанцій не врахували реальні побоювання позивача за власне життя у разі повернення до країни громадянської належності, так як у анкеті та проведеному з позивачем інтерв`ю він зазначав, що причиною виїзду з країни є діяльність радикального угрупування «Боко Харам» на території Нігерії.

Скаржник зазначив, що в оскаржуваних судових рішеннях суди посилались на те, що позивачем не надано доказів про факти переслідування в країні походження, які слугували причиною його вимушеного від`їзду до України. Проте стверджує, що ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об`єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, що потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.

З огляду на зазначене скаржник вважає, що судами першої та апеляційної інстанцій допущено порушення норм матеріального та процесуального права, неповно з`ясовані обставини, що мають значення для справи, а зроблені висновки - не відповідають дійсним обставинам справи.

Позиція інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу ГУ ДМС України в Одеській області просить касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Представник відповідача зазначив, що за результатами аналізу матеріалів особової справи позивача було встановлено, що його історія переслідування є необґрунтованою та не може бути розглянута у контексті надання міжнародного захисту. Крім цього, отримані від позивача пояснення містять суттєві відмінності, наявні елементи зловживання процедурою набуття міжнародного захисту. Також за інформацією по країні походження було встановлено, що діяльність угрупування «Боко Харам» розповсюджена лише у північно-східних прикордонних районах Нігерії із країнами Камерун і Чад, у той час як останнє місце проживання заявника м. Енугу знаходиться у південно-західній частині Нігерії, що спростовує ймовірність зазнати шкоди, фізичного чи іншого насильства з боку представників зазначеного угрупування у вказаному регіоні. Позивач не надав до ГУ ДМС України в Одеській області жодних конкретних фактів або документальних доказів, які б підтверджували пряму загрозу життю, безпеці або свободі у разі повернення у країну походження.

Відповідач вважає, що судами попередніх інстанцій правильно встановлені обставини справи та застосовані норми матеріального та процесуального права, а тому підстави для скасування судових рішень відсутні.

Представник позивача не погодився із відзивом на касаційну скаргу та подав заперечення, у яких повторно навів викладені у касаційній скарзі доводи.

Рух касаційної скарги

Ухвалою від 26 квітня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: Стрелець Т.Г. (суддя-доповідач), Білоуса О.В., Желтобрюх І.Л. відкрив касаційне провадження за скаргою ОСОБА_1 .

21 червня 2019 року відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями, який здійснено на підставі розпорядження від 20 червня 2019 року № 795/0/78-19, у зв`язку зі зміною спеціалізації та введенням до іншої судової палати судді-доповідача Стрелець Т.Г. (рішення зборів суддів Верховного Суду в Касаційному адміністративному суді від 20 травня 2019 року № 14), визначено новий склад суду: Соколов В.М. - головуючий суддя (суддя-доповідач), Єресько Л.О., Загороднюк А.Г.

За правилами частини третьої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи

ОСОБА_1 02 жовтня 2017 року звернувся до Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Позивач зазначав, що в 2006 році він із родиною переїхав до м. Отурукпо, штат Бенуе (через роботу батька), де в 2016 році терористичне угрупування «Боко Харам» здійснило напад на мирне населення. Позивач утік до м. Енугу, де відчував себе у повній безпеці (протокол співбесіди від 12 жовтня 2017 року). Відвідавши церкву він зустрів пастора Пола, який допоміг йому приїхати в Україну у пошуках кращої долі. Позивач вважав, що у випадку повернення до країни походження його життя може бути у небезпеці.

За результатами проведеного аналізу матеріалів особової справи позивача, співробітником ГУ ДМС України в Одеській області встановлено, що ані під час перебування в регіоні постійного проживання, ані перебуваючи поза її межами, заявник не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог пункту 1 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме, у нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань, у зв`язку з чим відсутні умови, які можливо розглянути в контексті надання позивачу додаткового захисту в Україні через відсутність побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини.

12 жовтня 2017 року головним спеціалістом відділу по роботі з шукачами захисту Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області Нетковою М.А. складено висновок про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні.

Ураховуючи вказаний висновок, 12 жовтня 2017 року управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області видано наказ №194 «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту», яким ОСОБА_1 відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Застосування норм права, оцінка доказів та висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Верховний Суд, перевіривши доводи касаційної скарги, виходячи з меж касаційного перегляду, визначених статтею 341 КАС України, а також надаючи оцінку правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, виходить з наступного.

Частиною другою статті 19 Конституції України установлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України від 08 липня 2011 року № 3671-VI «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон № 3671-VI).

Пунктом 1 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI визначено, що біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до пункту 13 частини першої статті 1 вказаного Закону особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

За змістом частини першої статті 6 Закону № 3671-VI не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, зокрема, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Згідно з частиною шостою статті 8 Закону № 3671-VI рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару Організації Об`єднаних Націй у справах біженців (далі - Керівництво) для того, щоб вважатися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Пунктом 195 Керівництва передбачено, що у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та статті 1 Закону

№ 3671-VI поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов`язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме: расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.

При цьому «побоювання стати жертвою переслідувань» складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання». «Побоювання» є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї, і саме під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.

Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальна інформація по країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.

Директива Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту» від 27 квітня 2004 року № 8043/04 містить фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання, зокрема: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.

Отже, особа, яка звертається із заявою про надання їй статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту має довести, що її побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань є обґрунтованими, або її життю, безпеці чи свободі в країні походження загрожує небезпека і вона не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Так, громадянину Нігерії ОСОБА_1 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту з мотивів відсутності для цього підстав, визначених пунктами 1 і 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI.

Судами установлено, що ОСОБА_1 народився на півдні Нігерії у місті Енугу. За національністю нігерієць, за віросповіданням - християнин. Неодружений, дітей не має.

Із заяви-анкети про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та з протоколу співбесіди від 12 жовтня 2017 року слідує, що в 2006 році позивач з батьками переїхав до м. Отурукпо, штат Бенуе через роботу батька. В Нігерії позивач працював малярем. У 2016 році після нападу терористичного угрупування «Боко Харам» позивач втік до м. Енугу та втратив усі зв`язки з родиною. У м. Енугу позивач проживав у церкві, де познайомився з пастором Полом, який допоміг йому отримати туристичну візу до України, купив квитки та дав грошей на проживання. Заявник стверджував, що на території його країни є люди «Боко Харам», але він незнає, яка їх мета, як вони виглядають та де вони знаходяться. Позивач зазначає, що хоче вірити, що в Україні безпечніше, оскільки в Нігерії у цілому не дуже добра ситуація, однак йому нічого не загрожує. Проте, позивач не хоче повертатись до країни громадянської належності, не зазначаючи конкретні підстави.

02 лютого 2017 року позивач вибув із Нігерії авіарейсом Абуджа (Нігерія) - Стамбул (Туреччина) - Київ (Україна). Державний кордон перетнув легально, на підставі паспортного документу та туристичної візи. Тривалий час ОСОБА_1 перебував на території України у категорії нелегального мігранта (з 02 лютого по 02 жовтня 2017 року), у зв`язку з чим відносно нього було складено протокол та постанову про адміністративне правопорушення за статтею 203 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

З протоколу співбесіди від 12 жовтня 2017 року слідує, що позивач добре володів інформацією стосовно процедури набуття міжнародного захисту, інтегрований в українське суспільство та мав можливість вчасно звернутись з приводу набуття міжнародного захисту.

Під час проведення співбесіди 12 жовтня 2017 року позивач зазначив, що особистих погроз він не отримував і ніхто його не переслідував, а також не зазнавав переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства, віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. По відношенню до позивача не застосовувалось фізичне насилля або утиски в країні громадянської належності за конвенційними ознаками визначення статусу біженця.

Отже, позивач не зміг обґрунтувати, яка загроза може очікувати на нього у випадку повернення до регіону постійного проживання, а в матеріалах справи відсутні будь-які підтвердження реального ризику для позивача бути підданим смертній карі, виконанню вироку про смертну кару, тортурам, нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню.

Крім того, до моменту звернення позивача за захистом останній деякий час перебував на території України нелегально і не вчиняв спроб звернутися за захистом, тобто не вважав себе у небезпеці та не вбачав потреби у міжнародному захисті.

У контексті встановлених судами обставин вірогідним є те, що звернення позивача за міжнародним захистом обумовлено намірами щодо легалізації в Україні і не пов`язано із ситуацією громадянської належності позивача, причини неможливості повернення на Батьківщину складаються лише з припущень позивача та мають загальний характер.

Зважаючи на правове регулювання спірних правовідносин та враховуючи наведені позивачем обставини, а також беручи до уваги факти про країну походження позивача, Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що причини, які позивач зазначає, щоб залишитись в Україні, не пов`язані з побоюваннями стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, та не відповідають критеріям, визначеним пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI.

За таких обставин, рішення від 12 жовтня 2017 року № 194 про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є обґрунтованим та правомірним, а позовні вимоги не ґрунтуються на приписах законодавства, що регулює спірні правовідносини, а тому задоволенню не підлягають, що було правильно встановлено судами попередніх інстанцій.

Доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

На підставі пункту 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Висновки щодо розподілу судових витрат

З огляду на результат касаційного розгляду, судові витрати розподілу не підлягають.

Керуючись статтями 341 343 349 350 356 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

2. Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 12 січня 2018 року та постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 04 квітня 2018 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

...........................

...........................

...........................

В.М. Соколов

Л.О. Єресько

А.Г. Загороднюк ,

Судді Верховного Суду