ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
18 березня 2021 року
м. Київ
справа №820/3313/17
адміністративне провадження №К/9901/7223/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача Білак М.В.,
суддів: Губської О.А., Калашнікової О.В.,
розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу
за касаційною скаргою ОСОБА_1
на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 18 вересня 2019 року (головуючий суддя - Зоркіна Ю.В.)
та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 20 лютого 2020 року (головуючий суддя - Мельнікова Л.В., судді: Рєзнікова С.С., Калитка О.М.)
у справі №820/3313/17
за позовом ОСОБА_1
до Головного управління Національної поліції України в Харківській області
про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити дії.
I. РУХ СПРАВИ
1. У серпні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вказаним позовом, в якому просив стягнути середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні.
2. В обґрунтування позовних вимог зазначав, що був звільнений зі служби в поліції з 31 грудня 2016 року, проте у день звільнення повний розрахунок з ним не був проведений. 28 лютого 2017 року на картковий рахунок було зараховано суму одноразової грошової допомоги при звільненні, а тому в період з 30 грудня 2016 року по 28 лютого 2017 року відповідачем порушено вимоги статті 116 Кодексу законів про працю України і він має право на відповідну компенсацію.
3. Справа розглядалась судами неодноразово.
4. Ухвалою Харківського окружного адміністративного суду від 12 вересня 2019 року клопотання представника відповідача про залишення адміністративного позову без розгляду залишено без задоволення.
5. Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 18 вересня 2019 року позов задоволено частково.
6. Стягнуто середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 7 198,34 грн.
7. Постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 20 лютого 2020 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове про залишення позову без розгляду.
8. Не погоджуючись з вказаними рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій позивач звернувся з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просив їх скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.
9. Ухвалою Верховного Суду від 19 березня 2020 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою.
II. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
10. Судами попередніх інстанцій встановлено та матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_1 проходив службу на посаді начальника Печенізького відділення поліції Чугуївського відділу поліції Головного управління Національної поліції в Харківській області.
11. Наказом т.в.о. начальника Головного управління Національної поліції в Харківській області від 30 грудня 2016 року № 598 о/с позивача звільнено зі служби в поліції згідно з пунктом 2 (через хворобу) частини першої статті 77 Закону України «Про Національну поліцію» з 31 грудня 2016 року.
12. 27 лютого 2017 року на картковий рахунок позивача було перераховано одноразову грошову допомогу при звільненні в сумі 133 750,68 грн.
13. Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 10 жовтня 2017 року стягнуто з Головного управління Національної поліції в Харківській області на користь ОСОБА_1 не нараховану йому частину одноразової грошової допомоги при звільненні в розмірі 58 398,19 грн.
14. На виконання судового рішення у листопаді 2017 року позивачу виплачено частину одноразової грошової допомоги.
IIІ. ОЦІНКА СУДІВ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ
15. Частково задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції виходив з того, що передбачений частиною першою статті 117 Кодексу законів про працю України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 Кодексу, при цьому визначальними є такі юридично значущі обставини як виплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
16. Окружний суд застосував принцип співмірності у визначенні розміру відшкодування працівникові заробітку за час затримки розрахунку.
17. Відмовляючи у задоволенні клопотання представника відповідача про залишення позову без розгляду окружний суд виходив з того, що відповідно до рішення Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року №4-рп/2012 для звернення працівника до суду встановлено тримісячний строк. Одноразову грошову допомогу при звільненні позивачу зараховано на картковий рахунок у лютому 2017 року, проте остаточний розрахунок проведено у листопаді 2017 року на виконання судового рішення, а тому строк звернення до суду не пропущено.
18. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та залишаючи позов без розгляду, апеляційний суд виходив з того, що за період з 31 грудня 2016 року по 27 лютого 2017 року за порушення строку проведення остаточного розрахунку при звільненні, а саме невиплату у день звільнення одноразової грошової допомоги при звільненні у сумі 133 750,68 грн, відповідач повинен сплатити позивачу середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
19. Проте позивач про порушення своїх прав, свобод чи інтересів мав реальну можливість дізнатися з 28 лютого 2017 року, оскільки з 3 січня по 21 лютого 2017 року надходжень на його банківський рахунок не було, залишок коштів станом на 21 лютого становив 3,94 грн. Здійснюючи 28 лютого 2017 року оплату товарів у супермаркеті позивач не міг не з`ясувати чи є на його банківській картці гроші.
20. Оскільки для звернення до суду з заявою про стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні встановлено тримісячний строк, перебіг якого починається з 1 березня 2017 року та закінчується 1 червня, а позовна заява подана 7 серпня 2017 року, то її слід залишити без розгляду.
21. Також апеляційний суд зауважив, що сума частки одноразової грошової допомоги при звільненні на виконання судового рішення була виплачена у листопаді 2017 року, а вимогу про стягнення середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні за період з 31 грудня 2016 року по 30 листопада 2017 року позивач заявив 4 вересня 2019 року, тобто через 21 місяць після дати, коли він дізнався та мав можливість дізнатися про порушення своїх прав.
22. Клопотання про поновлення строку звернення до суду позивач не заявляв.
23. Позивач у касаційній скарзі зазначає що застосування судом першої інстанції принципу співмірності у визначенні розміру відшкодування працівникові заробітку за час затримки розрахунку є безпідставним та необґрунтованим.
24. Апеляційний суд, залишаючи позов без розгляду, не врахував позицію Конституційного Суду України у рішенні від 22 лютого 2012 року, відповідно до якої для звернення до суду встановлено тримісячний строк, перебіг якого починається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник фактично з ним розрахувався. Зазначає що дізнався про фактичний повний розрахунок з ним 30 листопада 2017 року після перерахування на картковий рахунок належних до виплати коштів при звільненні на виконання судового рішення.
25. Також скаржник зазначає що судами першої та апеляційної інстанцій не було враховано при вирішені справи судову практику, на яку він посилався, а саме ухвали Вищого адміністративного суду України від 14 червня 2017 року (справа №К/800/10406/16), від 2 листопада 2016 року (справа №К/800/9432/16), від 12 квітня 2017 року (справа № К/800/7773/17), що підтверджена у постановах Верховного Суду від 25 жовтня 2019 року (справа № 811/1536/18), від 26 листопада 2019 року (справа № 806/2176/17), від 20 грудня 2019 року (справа № 823/1490/17), а також в постановах Верховного Суду України від 5 березня 2012 року (справа № 21-42а12) та від 15 вересня 2015 року (справа № 21-1765а15).
26. Відповідач у відзиві на касаційну скаргу просить залишити її без задоволення, оскаржувані рішення - без змін.
27. Наголошує на правильності висновку суду апеляційної інстанції, при цьому зазначає, що позивач у день звільнення не працював, не виконував свої службові обов`язки, що було встановлено судами та підтверджено належними доказами, вимоги про проведення розрахунку не пред`являв, а тому доводи позивача про порушення вимог статті 116 Кодексу законів про працю України є спростованими.
28. Також зазначає що відповідно до постанови Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 810/1543/17 та від 18 листопада 2019 року у справі № 0940/1532/18 за наявності спірних правовідносин, які стосуються розміру належних звільненому працівникові сум, стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України є безпідставним.
V. ОЦІНКА ВЕРХОВНОГО СУДУ
29. Верховний Суд, перевіривши і обговоривши доводи касаційної скарги, виходячи з меж касаційного перегляду, визначених статтею 341 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС України), вважає за необхідне зазначити наступне.
30. Спірні правовідносини у справі склались з приводу стягнення середнього заробітку за час затримки по день фактичного розрахунку відповідно до статей 116 117 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), у зв`язку з невиплатою позивачу у день звільнення зі служби в поліції одноразової грошової допомоги при звільненні.
31. Статтею 47 КЗпП України встановлено правило, за яким власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
32. Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
33. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.
34. Положеннями статті 117 КЗпП України передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
35. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
36. Закріплені у статтях 116 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов`язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
37. Отже, всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. В разі невиконання такого обов`язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
38. Відповідно до правової позиції, сформованої в постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі №910/4518/16, за змістом приписів статей 94 116 117 КЗпП України і статей 1, 2 Закону України «Про оплату праці» середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, спрямованим на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій), який нараховується у розмірі середнього заробітку та не входить до структури заробітної плати.
39. Включення одноразової грошової допомоги при звільненні зі служби в поліції до складу належних звільненому поліцейському сум у розумінні приписів статті 116 КЗпП України та необхідність застосування передбаченої статтею 117 КЗпП України відповідальності в разі невиплати такої компенсації у день звільнення зі служби, підтверджено сталою судовою практикою розгляду цієї категорії адміністративних справ (постанова Верховного Суду від 29 січня 2020 року в справі №440/4332/18, від 13 лютого 2020 року в справі №809/698/16, від 6 березня 2020 року в справі №1240/2162/18, від 27 квітня 2020 року в справі № 812/639/18, від 22 травня 2020 року в справі № 320/1263/19, від 30 вересня 2020 року у справі №821/952/17, від 26 листопада 2020 року в справі № 520/1365/2020).
40. Відповідно до частини першої статті 99 КАС України, в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин та звернення позивача до суду у серпні 2017 року, адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
41. Частиною другою цієї статті передбачено, що для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
42. Згідно з частиною третьою статті 99 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
43. Отже КАС України передбачає можливість встановлення цим Кодексом та іншими законами спеціальних строків звернення до адміністративного суду, які мають перевагу в застосуванні порівняно із загальним шестимісячним строком, визначеним у частині другій статті 99 цього Кодексу.
44. Таким спеціальним строком для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби є місячний строк, установлений частиною третьою статті 99 КАС України.
45. Водночас частиною першою статті 233 КЗпП України, яка регулює строки звернення до суду за вирішенням трудових спорів, встановлено норму про те, що працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
46. Про необхідність застосування тримісячного строку позовної давності для звернення працівника до суду із заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично з ним розрахувався, офіційно розтлумачено і в Рішенні Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 у справі за конституційним зверненням ОСОБА_2 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 КЗпП України у взаємозв`язку з положеннями статей 117, 237-1 цього Кодексу.
47. Проте слід мати на увазі, що відповідно до статей 3 і 221 КЗпП України в порядку, передбаченому главою ХV цього Кодексу, підлягають розгляду індивідуальні трудові спори працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої приналежності.
48. За приписами частини першої статті 19 ЦПК України справи, що виникають з трудових правовідносин, суди розглядають у порядку цивільного судочинства. При цьому норми ЦК України визначають загальну позовну давність тривалістю у три роки (стаття 257) та передбачають можливість установлення законом для окремих видів вимог спеціальної позовної давності (стаття 258), яка може бути скороченою або більш тривалою за загальну позовну давність.
49. Аналізуючи наведені положення законодавства, Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду в справі №240/532/20 (постанова від 11 лютого 2021 року) за схожих фактичних обставин сформулював такі висновки:
50. Установлений у частині першій статті 233 КЗпП України тримісячний строк є скороченим строком позовної давності, в межах якого працівник може звернутися до суду в порядку цивільного судочинства з вимогою про вирішення трудового спору.
51. Натомість строки звернення до суду в порядку адміністративного судочинства визначені у статті 122 КАС України і частина п`ята цієї статті, яка передбачає місячний строк звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби, є спеціальною нормою щодо частини другої цієї статті з установленим у ній загальним строком у шість місяців.
52. Частина п`ята статті 122 КАС України містить аналогічні положення щодо місячного строку звернення до суду як і частина третя статті 99 КАС України в редакції станом на день звернення ОСОБА_1 з адміністративним позовом.
53. Усталеною є позиція Верховного Суду щодо застосування приписів КЗпП України у разі неврегульованості нормами спеціального законодавства правовідносин щодо яких виник спір.
54. Отже, з огляду на те, що строк звернення до суду за вирішенням публічно-правового спору щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, як і в розглядуваному випадку, охоплюється спеціальною нормою частини п`ятої статті 122 КАС України, відсутні підстави для застосування у спірних правовідносинах частини першої статті 233 КЗпП України.
55. Ухвалюючи таке рішення (постанова від 11 лютого 2021 року в справі №240/532/20), Верховний Суд одночасно відступив від висновку щодо застосування частини першої статті 233 КЗпП України для обчислення строку звернення до адміністративного суду з вимогами про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, викладеному в його постановах, а також погодився з висновком щодо застосування частини п`ятої статті 122 КАС України у подібних правовідносинах, викладеному в інших його постановах, зокрема, від 4 грудня 2019 року (справа №815/2681/17) і від 22 січня 2020 року (справа №620/1982/19).
56. Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами, звільнення ОСОБА_1 відбулося 31 грудня 2016 року, а одноразову грошову допомогу при звільненні перераховано на його картковий рахунок 28 лютого 2017 року, тобто проведено фактичний розрахунок при звільненні. Вважаючи що у період з 31 грудня 2016 року по 28 лютого 2017 року ним не було отримано належних грошових коштів у строки, встановлені статтею 116 КЗпП України, позивач звернувся з цим позовом до суду. Саме такий період був ним означений, вважаючи що саме 28 лютого 2017 року відповідач провів з ним фактичний розрахунок при звільненні.
57. Отже, перебіг строку звернення до суду з позовом у справі, що розглядається, розпочався 1 березня 2017 року (наступний день за днем здійснення виплати, розрахунку при звільненні), а сплив зазначений строк, відповідно, 1 квітня 2017 року. Оскільки позивач звернувся до суду з позовом 7 серпня 2017 року, то він пропустив місячний строк звернення до суду з позовом.
58. У касаційній скарзі позивач наголошував, що фактично повний розрахунок з ним було проведено 30 листопада 2017 року на виконання судового рішення щодо стягнення ненарахованої частини одноразової грошової допомоги при звільненні. Таким чином з позовом він звернувся до проведення повного розрахунку, тобто без пропуску строку звернення до суду.
59. Проте суд апеляційної інстанції дослідив таке обґрунтування позивача та зробив правильний висновок, що вимогу про стягнення з Головного управління Національної поліції в Харківській області середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 31 грудня 2016 року по 30 листопада 2017 року позивач заявив 4 вересня 2019 року, тобто після спливу 21 місяця з дати коли він дізнався та мав можливість дізнатися про порушення своїх прав. Отже, вимогу про стягнення середнього заробітку і за збільшений період позивач також заявив з порушенням місячного строку звернення до суду.
60. Також слід зазначити що про стягнення середнього заробітку за вказаний період позивач висловив вимогу не у заяві про збільшення чи зміну позовних вимог, а у відповіді на відзив на позовну заяву.
61. Клопотання про поновлення строку звернення до суду позивач не заявляв.
62. Відповідно до статті 319 КАС України судове рішення першої інстанції, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню повністю або частково в апеляційному порядку і позовна заява залишається без розгляду або провадження у справі закривається у відповідній частині з підстав, встановлених відповідно статтями 238, 240 цього Кодексу.
63. Згідно з пунктом 8 частини першої статті 240 КАС України суд своєю ухвалою залишає позов без розгляду, з підстав, визначених частинами третьою та четвертою статті 123 цього Кодексу.
64. Положеннями частини третьої статті 123 КАС України визначено, що якщо факт пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду буде виявлено судом після відкриття провадження в адміністративній справі і позивач не заявить про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані ним у заяві, будуть визнані судом неповажними, суд залишає позовну заяву без розгляду.
65. За таких обставин, а також за відсутності заяви про поновлення строку звернення до суду, суд апеляційної інстанції дійшов законного та обґрунтованого висновку про залишення позовної заяви без розгляду.
66. Водночас, апеляційний суд зазначав, що відповідно до частини першої статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом та іншими законами. Для звернення до суду з заявою щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні статтею 233 КЗпП України встановлено тримісячний строк.
67. Проте, такий висновок апеляційного суду є помилковим, оскільки право позивача на звернення до суду з цим адміністративним позовом обмежено місячним строком відповідно до вимог частини третьої статті 99 КАС України (в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) та частини п`ятої статті 122 КАС України (в редакції чинній на час ухвалення судового рішення), що у свою чергу не суперечить рішенню Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року №4-рп/2012, яким розтлумачено статтю 233 КЗпП України у взаємозв`язку з положеннями статей 117, 237-1 цього Кодексу в аспекті неоднозначної судової практики розгляду трудових спорів у порядку цивільного судочинства.
68. Разом з тим, помилковість апеляційного суду в зазначеному вище контексті, не вплинуло на результат розгляду цієї справи.
69. Також варто вказати, що аналізуючи положення статей 116 117 КЗпП України, Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 26 лютого 2020 року (справа 821/1083/17) зазначила таке.
70. Статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов`язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
71. Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
72. Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
73. За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
74. Звертаючись до суду у серпні 2017 року позивач посилався на те, що розрахунок з ним було проведено не у день звільнення, а у порушення вимог статті 116 КЗпП України 28 лютого 2017 року, а тому він має право на отримання середнього заробітку за весь затримки розрахунку за період з 31 грудня 2016 року по 28 лютого 2017 року.
75. Судом апеляційної інстанції зроблено правильний висновок що відповідно до заявлених позовних вимог на виконання приписів частини першої статті 117 КЗпП України, тобто за порушення строку проведення остаточного розрахунку при звільненні, а саме невиплату у день звільнення суми одноразової грошової допомоги, відповідач повинен виплатити позивачу його середній заробіток за весь час затримки розрахунку.
76. Таким чином позовні вимоги ОСОБА_1 є обґрунтованими, проте у той же час законодавством встановлено обмеження права особи на звернення до суду з таким адміністративним позовом певним строком.
77. Також апеляційний суд, керуючись судовою практикою Європейського суду з прав людини (справа «Меньшакова проти України»), зазначав, що стаття 117 КЗпП України не розповсюджується на правовідносини що виникають у порядку виконання судового рішення про присудження виплати заробітної плати. Відповідно до правових висновків, викладених Верховним Судом у постановах від 27 червня 2018 року у справі № 810/1543/17 та від 18 листопада 2019 року у справі № 0940/1532/18, за наявності спірних правовідносин, які стосуються розміру належних звільненому працівникові сум, стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку в розумінні частини першої статті 117 КЗпП України є безпідставним.
78. Проте Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року (справа № 821/1083/17) та від 13 травня 2020 року (справа №810/451/17) дійшла висновку, що немає жодних підстав вважати, що Європейський суд з прав людини надав для застосування на національному рівні тлумачення приписів статті 117 КЗпП України всупереч практиці Верховного Суду України. Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Меньшакова проти України» не може розглядатися як підстава для відступу від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 15 вересня 2015 року у справі № 21-1765а15, відповідно до якого положення статей 116 та 117 КЗпП України поширюються на правовідносини, які виникли у зв`язку з прийняттям та виконанням судового рішення про виплату заборгованості із заробітної плати та відшкодування/компенсації.
79. Таким чином висновок апеляційного суду що положення статті 117 КЗпП України не поширюються на правовідносини, які виникають у зв`язку з прийняттям та виконанням судового рішення про виплату заборгованості із заробітної плати, є помилковим.
80. Ухвали Вищого адміністративного суду України, постанови Верховного Суду України та Верховного Суду, на які посилається позивач у касаційній скарзі, не є прикладом неоднакового застосування судом статті 99 чи 122 КАС України і статті 233 КЗпП України у подібних правовідносинах, оскільки у цих судових рішеннях йшлося про застосування статей 116 і 117 КЗпП України до спірних правовідносин, пов`язаних з несвоєчасним розрахунком при звільненні з публічної служби, і не вирішувалося питання щодо строку звернення до адміністративного суду із заявленими позовними вимогами. У той же час на стадії касаційного провадження спірним є питання дотримання позивачем строку звернення до суду з адміністративним позовом.
81. Що стосується вимог касаційної скарги про скасування рішення суду першої інстанції, Верховний Суд зазначає, що в результаті його перегляду в апеляційному порядку постановою апеляційного суду зазначене рішення суду першої інстанції скасовано, а тому підстави для його перегляду Верховним Судом як судом касаційної інстанції в адміністративних справах у порядку, визначеному главою 2 розділу ІІІ чинної редакції КАС України, відсутні.
82. Згідно з частиною першою статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
83. Відповідно до частини четвертої статті 351 КАС України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.
84. Ураховуючи наведене, Верховний Суд погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про залишення адміністративного позову без розгляду, однак оскільки постанова апеляційного суду містить помилкові мотиви, то в частині цих мотивів остання підлягає зміні.
85. З огляду на результат касаційного розгляду та відсутність документально підтверджених судових витрат, понесених учасниками справи у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, судові витрати розподілу не підлягають.
Керуючись статтями 345 350 356 КАС України, Верховний Суд
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 20 лютого 2020 року у справі №820/3313/17 змінити в частині мотивів, виклавши їх у редакції цієї постанови.
В іншій частині постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 20 лютого 2020 року у справі №820/3313/17 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її підписання суддями, є остаточною та не може бути оскаржена.
Судді М.В. Білак
О.А. Губська
О.В. Калашнікова