№ 826/10995/15 - Судебная практика в Украине -Законодательство Украины

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 лютого 2021 року

м. Київ

справа № 826/10995/15

адміністративне провадження № К/9901/32298/19, №К/9901/32563/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого судді Мартинюк Н.М.,

суддів Жука А.В., Мельник-Томенко Ж.М.,

розглянув у порядку попереднього судового засідання у касаційній інстанції адміністративну справу №826/10995/15

за позовом ОСОБА_1

до Державної фіскальної служби України (правонаступником якої є Державна податкова служба України), Департаменту персоналу Державної фіскальної служби України,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Головне управління Державної фіскальної служби у місті Києві (правонаступником якого є Головне управління Державної податкової служби України),

за участю Міністерства юстиції України,

про визнання протиправними дій, скасування наказу про звільнення, поновлення на посаді та зобов`язання вчинити дії,

за касаційними скаргами Міністерства юстиції України, Державної фіскальної служби України (правонаступником якої є Державна податкова служба України) і Головного управління Державної фіскальної служби у місті Києві (правонаступником якого є Головне управління Державної податкової служби України)

на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 червня 2015 року

(прийняте у складі: головуючого судді Іщука І.О., суддів Погрібніченка І.М., Шулежка В.П.)

і постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 16 жовтня 2019 року (прийняту у складі: головуючого судді Кузьменка В.В., суддів Ганечко О.М., Василенка Я.М.).

УСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2015 року ОСОБА_1 , в інтересах якої діяв адвокат В.А. Горбовий, звернулася з адміністративним позовом до Державної фіскальної служби України (далі також - «ДФС України», «відповідач-1»), Департаменту персоналу Державної фіскальної служби України (далі також - «Департамент персоналу ДФС України», «відповідач-2»), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Головне управління Державної фіскальної служби у місті Києві (далі також - «ГУ ДФС у місті Києві»), в якому просила:

- визнати протиправними (незаконними) дії відповідача-1 в частині прийняття і оформлення наказу ДФС України №878-о від 17 березня 2015 року про звільнення ОСОБА_1 з підстав, передбачених Законом України «Про очищення влади»;

- визнати протиправними (незаконними) дії відповідача-1 в частині прийняття і оформлення наказу ДФС України №878-о від 17 березня 2015 року про звільнення позивачки з підстав, передбачених Законом України «Про очищення влади» і на підставі доповідної записки №657/99-99-04-01-02-18 від 17 березня 2015 року;

- визнати незаконними дії посадових (службових) осіб відповідача-1 і посадових осіб відповідача-2 щодо оформлення доповідної записки №657/99-99-04-01-02-18 від 17 березня 2015 року, а також такими, що не відповідають вимогам Закону України «Про очищення влади» і порушують права, свободи та інтереси позивачки;

- скасувати наказ відповідача-1 №878-о від 17 березня 2015 року про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника начальника ГУ ДФС у місті Києві з підстав, передбачених Законом України «Про очищення влади»;

- поновити позивачку на вказаній посаді з 17 березня 2015 року, допустивши негайне виконання рішення суду в цій частині;

- зобов`язати відповідачів проінформувати Міністерство юстиції України і відкликати відомості та подану інформацію про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої Законом України «Про очищення влади».

Позов обґрунтований тим, що оскаржуваний наказ про звільнення позивачки із займаної посади є неправомірним, оскільки до неї не застосовуються заборони, передбачені Законом України «Про очищення влади», вона була звільнена під час тимчасової непрацездатності, а понесена нею відповідальність не мала індивідуального характеру і була застосована з порушенням принципу презумпції невинуватості.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 червня 2015 року позов задоволено частково. Так, суд:

- визнав протиправним і скасував наказ ДФС України №878-о від 17 березня 2015 року про звільнення позивачки з посади заступника начальника ГУ ДФС у місті Києві з підстав, передбачених Законом України «Про очищення влади»;

- поновив ОСОБА_1 на вказаній посаді з 18 березня 2015 року, допустивши негайне виконання рішення суду в цій частині;

- зобов`язав ДФС України поінформувати Міністерство юстиції України про поновлення ОСОБА_1 на посаді заступника начальника ГУ ДФС у місті Києві та відкликати відомості і подану інформацію про застосування до неї заборони, передбаченої Законом України «Про очищення влади».

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 6 жовтня 2015 року, залишену без змін ухвалою Вищого адміністративного суду України від 30 травня 2017 року, рішення суду першої інстанції скасовано, а позовну заяву ОСОБА_1 залишено без розгляду з підстав пропуску строку звернення до суду.

Проте Верховний Суд постановою від 14 червня 2019 скасував ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 6 жовтня 2015 року та ухвалу Вищого адміністративного суду України від 30 травня 2017 року і направив справу на розгляд до Київського апеляційного адміністративного суду.

За результатами нового розгляду апеляційних скарг Міністерства юстиції України та ГУ ДФС у місті Києві Шостий апеляційний адміністративний суд 16 жовтня 2019 року ухвалив постанову, якою залишив без змін постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 червня 2015 року.

Вказані постанови судів першої та апеляційної інстанції мотивовані тим, що відповідачі не надали жодних доказів щодо вчинення позивачкою конкретних дій, прийняття рішень чи допущення бездіяльності, які були б спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини. Крім того, суди врахували, що стосовно позивачки не застосовуються положення частини другої статті 3 Закону України «Про очищення влади», оскільки вона була звільнена із займаної посади за власним бажанням, що виключає можливість застосування критеріїв, визначених вказаною нормою. До того ж ОСОБА_1 була звільнена з посади під час тимчасової непрацездатності.

Короткий зміст вимог касаційних скарг та відзивів (заперечень)

У касаційній скарзі Міністерство юстиції України просить скасувати постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 червня 2015 року і постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 16 жовтня 2019 року і ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити повністю.

Вказуючи на неправильне застосування судами норм матеріального права, Міністерство юстиції України наводить такі доводи:

(1) до позивачки застосовується заборона протягом десяти років обіймати посади, щодо яких здійснюється люстрація, на підставі критеріїв, визначених пунктом 8 частини першої статті 3 Закону України «Про очищення влади». Також до неї застосовується вказана заборона на підставі критеріїв, визначених пунктом 4 частини другої статті 3 вказаного Закону, оскільки вона не звільнилася з відповідної посади за власним бажанням, а була звільнена в порядку переведення. Натомість суди підмінили поняття «звільнення в порядку переведення» і «звільнення за власним бажанням», що свідчить про неправильне застосування частини другої статті 3 Закону України «Про очищення влади» і статей 36 38 Кодексу законів про працю України (далі - «КЗпП України»). Відтак суди дійшли помилкового висновку про незаконність звільнення ОСОБА_1 з підстав, передбачених Законом України «Про очищення влади»;

(2) застосування заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади», не потребує встановлення конкретних фактів щодо здійснення особою дій, спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 і здійснюється виключно на підставі відповідності особи критеріям, визначеним у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 указаного Закону. Відтак Міністерство юстиції України не погоджується з висновками судів щодо індивідуального підходу до звільнення позивачки з підстав, передбачених Законом України «Про очищення влади»;

(3) припинення трудового договору з підстав, передбачених указаним Законом, який є спеціальним у спірних правовідносинах, не передбачає збереження за відповідними особами гарантії щодо неможливості звільнення під час тимчасової непрацездатності, а тому суди неправильно застосували трудове законодавство в цій частині, зокрема статтю 40 КЗпП України.

ДФС України і ГУ ДФС у місті Києві у своїй спільній касаційній скарзі також просять скасувати постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 червня 2015 року і постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 16 жовтня 2019 року і ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити.

ДФС України і ГУ ДФС у місті Києві вказують на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права.

В частині порушення норм матеріального права доводи вказаної касаційної скарги аналогічні доводам Міністерства юстиції України щодо застосування до позивачки критеріїв, визначених пунктом 8 частини першої і пунктом 4 частини другої статті 3 Закону України «Про очищення влади», а також незастосування гарантії стосовно неможливості звільнення з посади під час тимчасової непрацездатності. Крім того, скаржники ДФС України і ГУ ДФС у місті Києві вказують, що ОСОБА_1 повинна була бути звільнена у порядку, визначеному пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про очищення влади».

Щодо порушенням норм процесуального права, то скаржники вказують на пропуск позивачкою строку звернення до суду, чим порушено вимоги статей 99 155 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - «КАС України»). Зокрема, ДФС України і ГУ ДФС у місті Києві зауважують, що у справі є достовірні докази, які підтверджують направлення позивачці листів щодо отримання трудової книжки, а також копії наказу про звільнення. До того ж ОСОБА_1 у травні 2015 року зверталася до суду з метою оскарження наказу про звільнення, проте за її ж клопотанням позов у справі №826/7063/15 був залишений без розгляду. Водночас зауважують, що сам факт не ознайомлення з наказом про звільнення не може бути безумовною підставою для поновлення позивачці строку звернення до суду.

Позивачка, в інтересах якої діє адвокат Максименко Л.С., подала відзиви на касаційні скарги, в яких просить залишити оскаржувані судові рішення без змін. У відзивах ОСОБА_1 повністю погоджується з мотивами судів попередніх інстанцій. Крім того, зазначає, що доводи Міністерства юстиції України щодо застосування до позивачки заборони на підставі критеріїв, визначених у пункті 8 частин першої статті 3 Закону України «Про очищення влади», не можуть братися до уваги, оскільки оскаржуваний наказ був прийнятий з підстав відповідності ОСОБА_1 критеріям, визначеним пунктом 4 частини другої статті 3 указаного Закону. Крім того, позивачка зауважує, що у справі відсутні докази отримання нею копії наказу про звільнення до моменту звернення до суду 8 червня 2015 року, а отже строк звернення до суду вона не пропустила.

Міністерство юстиції України відзиву на касаційну скаргу ДФС України і ГУ ДФС у місті Києві не подало, копію ухвали про відкриття касаційного провадження за вказаною скаргою отримало 10 лютого 2021 року.

Департамент персоналу Державної фіскальної служби України відзивів на касаційні скарги не подав, копії ухвал Верховного Суду про відкриття касаційного провадження отримав 3 січня і 20 лютого 2020 року.

ДФС України і ГУ ДФС у місті Києві відзивів на касаційну скаргу Міністерства юстиції України також не подали, копію ухвали про відкриття касаційного провадження за його скаргою отримали 2 січня 2020 року.

II. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що ОСОБА_1 працює в органах, які здійснюють та виконують державну політику у сфері контролю за справлянням податків та зборів з 1992 року.

З 4 червня 2013 року до 21 січня 2014 року позивачка працювала на посаді першого заступника начальника Головного управління Міндоходів у Київській області.

Водночас 17 грудня 2014 року ОСОБА_1 подала заяву про те, що вона не належить до кола осіб (суб`єктів) до яких застосовуються заборони, передбачені Законом України «Про очищення влади», а також надала згоду на проходження перевірки і оприлюднення відомостей щодо неї відповідно до вказаного Закону.

З 21 січня 2014 року до 23 жовтня 2014 року ОСОБА_1 - на посаді начальника Бориспільської об`єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Київській області.

З 23 жовтня 2014 року - заступник начальника Головного управління ДФС у місті Києві.

Наказом ДФС України від 17 березня 2015 року №878-о ОСОБА_1 звільнено з посади заступника начальника Головного управління ДФС у місті Києві на підставі пункту 7-2 частини першої статті 36 КЗпП України і частини чотирнадцятої статті 5 Закону України «Про очищення влади».

Вважаючи своє звільнення протиправним, ОСОБА_1 звернулася до суду з цим позовом.

ІІІ. ДЖЕРЕЛА ПРАВА Й АКТИ ЇХНЬОГО ЗАСТОСУВАННЯ (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин)

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 8 Основного Закону України установлено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування (стаття 38 Конституції України).

У частині другій статті 61 Конституції України зазначено, що юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

Статтею 9 Основного Закону України встановлено, що чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Положеннями статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (ратифікована Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР; далі - «Конвенція») передбачено, що кожному гарантовано право на повагу до приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

За приписами статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини (далі - «ЄСПЛ») як джерело права.

За правилами частин четвертої і шостої статті 9 КАС України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, у разі невідповідності нормативно-правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу. Якщо міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, встановлені інші правила, ніж ті, що встановлені законом, то застосовуються правила міжнародного договору. Аналогічні норми закріплені у частині другій статті 3 КАС України у редакції, чинній після 15 грудня 2017 року і до 8 лютого 2020 року.

16 жовтня 2014 року набрав чинності Закон України «Про очищення влади» від 16 вересня 2014 року №1682-VII.

Очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування (частина перша статті 1 вказаного Закону).

Очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист (частина друга статті 1 Закону України "Про очищення влади").

Протягом десяти років із дня набрання чинності Законом України «Про очищення влади» посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону (частина третя статті 1 Закону №1682-VII).

Статтею 2 Закону України «Про очищення влади» передбачено перелік посад, щодо яких здійснюються заходи з очищення влади (люстрації).

Відповідно до пункту 10 частини першої статті 2 цього Закону заходи з очищення влади (люстрації) здійснюються щодо інших посадових та службових осіб (крім виборних посад) органів державної влади, органів місцевого самоврядування.

Критерії здійснення очищення влади (люстрації) установлені статтею 3 Закону України «Про очищення влади».

Згідно з пунктом 4 частини другої статті 3 Закону України «Про очищення влади» заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали посаду (посади) у період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року та не були звільнені в цей період з відповідної посади (посад) за власним бажанням, а саме: керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, районах у місті Києві.

Часиною дев`ятою статті 1 Закону України «Про очищення влади» визначено, що рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень при виконанні цього Закону оскаржуються в судовому порядку.

Пунктом 1 частини п`ятої статті 5 вказаного Закону передбачено, що перевірці підлягають достовірність вказаних у заяві відомостей щодо незастосування заборон, передбачених частинами третьою та четвертою статті 1 цього Закону.

За приписами частини чотирнадцятої цієї ж статті, керівник органу, передбачений частиною четвертою цієї статті, на підставі висновку про результати перевірки, яким встановлено недостовірність відомостей, визначених пунктами 1 та/або 2 частини п`ятої цієї статті, не пізніше ніж на третій день з дня отримання такого висновку, керуючись положеннями частини третьої або четвертої статті 1 цього Закону, звільняє таку особу із займаної посади або не пізніше ніж на третій день з дня його отримання надсилає такий висновок керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення та ініціювання звільнення з посади особи, стосовно якої було здійснено перевірку, для її звільнення з посади у встановленому законом порядку не пізніше ніж на десятий день з дня отримання висновку.

Відповідно до пункту 7-2 статті 36 КЗпП України трудовий договір припиняється з підстав, передбачених Законом України «Про очищення влади».

Частиною другою статті 36 КЗпП України установлено, що у випадках, передбачених пунктами 7 і 7-1 частини першої цієї статті, особа підлягає звільненню з посади у триденний строк з дня отримання органом державної влади, органом місцевого самоврядування, підприємством, установою, організацією копії відповідного судового рішення, яке набрало законної сили, а у випадку, передбаченому пунктом 7-2, особа підлягає звільненню з посади у порядку, визначеному Законом України «Про очищення влади».

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Законом України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року №460-IX, що набрав чинності 8 лютого 2020 року, внесено ряд змін до КАС України, зокрема до Глави 2 «Касаційне провадження» Розділу ІІІ «Перегляд судових рішень».

Разом з тим, пунктом 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» вказаного Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Оскільки касаційні скарги Міністерства юстиції України, ДФС України і ГУ ДФС у місті Києві подані до набрання чинності Законом України від 15 січня 2020 року №460-IX, то здійснюючи касаційний перегляд справи Верховний Суд керується положеннями КАС України, які діяли до набрання чинності вказаним Законом, тобто у редакції Кодексу, чинній до 8 лютого 2020 року.

Відповідно до частини першої статті 341 КАС України, суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги і на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 341 КАС України).

Надаючи оцінку доводам касаційної скарги Міністерство юстиції України про те, що застосування заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади», не потребує встановлення конкретних фактів щодо здійснення особою дій, спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , Верховний Суд зазначає таке.

Як встановлено судами, підставами для видання оскаржуваного наказу від 17 березня 2015 року №878-о зазначено, зокрема, пункт 7-2 частини першої статті 36 КЗпП України і частину чотирнадцяту статті 5 Закону України «Про очищення влади». Також зі змісту оскаржуваних судових рішень випливає, що позивачку було звільнено у зв`язку з тим, що вона у період з 21 листопада 2013 року до 22 лютого 2014 року обіймала посаду заступника керівника територіального (регіонального) органу центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику і не була звільнена з неї у вказаний період за власним бажанням - посаду першого заступника начальника Головного управління Міндоходів у Київській області.

17 жовтня 2019 року ЄСПЛ прийняв рішення у справі «Полях та інші проти України» (заяви №58812/15, №53217/16, №59099/16, №23231/18, №47749/18), яке 24 лютого 2020 року набуло статусу остаточного і стосувалося звільнення п`ятьох державних службовців із забороною обіймати посади державної служби на підставі приписів Закону України «Про очищення влади».

У цьому рішенні ЄСПЛ звернув увагу на Резолюцію Парламентської асамблеї Ради Європи №1096 (1996), в якій вона зауважила, що "люстрація" застосовується до осіб у випадку доведення їх провини в кожному конкретному випадку, а не як інструмент формального звільнення з посади. Зокрема, у пункті 12 Асамблея підкреслила, що загалом люстраційні заходи можуть будуть сумісними з демократичною державою, заснованій на принципі верховенства права, за умов дотримання деяких критеріїв. По-перше, провина, а саме особиста, а не колективна, повинна бути доведена в кожному окремому випадку; це наголошує на потребі в індивідуальному, а не колективному, застосуванні законів про люстрацію. По-друге, повинні гарантуватися право на захист, презумпція невинуватості до доведення провини і право на судовий перегляд ухваленого рішення. Помста у жодному разі не може бути метою таких заходів, а процес люстрації не повинен допускати політичне або соціальне зловживання результатами люстрації. Метою люстрації є не покарання осіб, які вважаються винними (це входить до завдань прокурорів, які керуються кримінальним законодавством), а захист молодих демократій.

Також у рішенні «Полях та інші проти України» ЄСПЛ зазначив, що застосовані до заявників заходи були дуже обмежувальними та широкими за обсягом і призвели до втручання в право на приватне життя, гарантоване статтею 8 Конвенції. Тому необхідні були дуже переконливі підстави, щоб довести, що такі заходи могли бути застосовані за відсутності будь-якої індивідуальної оцінки поведінки особи лише на підставі висновку, що їхнє перебування на посаді у період, коли пан ОСОБА_2 обіймав посаду Президента України, достатньою мірою доводило відсутність у них відданості демократичним принципам державної організації або їхню причетність до корупції.

Крім того, ЄСПЛ зауважив, що застосування до заявників встановлених Законом України «Про очищення влади» заходів не передбачало жодної індивідуальної оцінки їхньої поведінки. Насправді, ніколи не стверджувалося, що самі заявники вчинили які-небудь конкретні дії, що підривали демократичну форму правління, верховенство права, національну безпеку, оборону або права людини.

Відсутність застосування індивідуального підходу під час здійснення люстраційної перевірки, на що вказав ЄСПЛ, лягла в основу постанови Верховного Суду від 3 червня 2020 року №817/3431/14, прийнятої у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду.

Так, відсутність у Законі України «Про очищення влади» процедури та механізму, які б визначали індивідуальний підхід під час застосування встановлених ним заборон, не знімає обов`язку із суду застосовувати індивідуальний підхід при вирішенні кожного конкретного спору за критеріями правомірності та законності рішень суб`єктів владних повноважень, визначених частиною третьою статті 2 КАС України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року), що кореспондує положенням частини другої статті 2 КАС України (у редакції, чинній після 15 грудня 2017 року).

Цей обов`язок випливає із завдань адміністративного судочинства, змістом яких є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

У постанові від 3 червня 2020 року №817/3431/14 Верховний Суд дійшов висновку, що заходи такої суворості як звільнення з посади із забороною займати посаду на 10 років не можуть застосовуватись до державних службовців лише через те, що вони залишились на своїх посадах державної служби після обрання нового глави держави, без аналізу індивідуальної поведінки таких осіб та встановлення зв`язку із узурпацією влади, підривом основ національної безпеки і оборони України або протиправного порушення прав і свобод людини.

Як встановив суд першої інстанції, постанова якого була залишена без змін апеляційним судом, відповідачі не надали суду доказів вчинення ОСОБА_1 конкретних дій, прийняття рішення чи допущення бездіяльності, які були б спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини.

Відтак суд першої інстанції правильно застосував у цій справі принцип індивідуальної відповідальності, що закріплений Конституцією України і випливає з практики ЄСПЛ, оскільки відсутність особистої вини позивачки має наслідком неможливість її звільнення з підстав, передбачених Законом України «Про очищення влади».

Підсумовуючи наведене, Верховний Суд дійшов висновку, що оскаржуваний наказ відповідача не відповідає критеріям правомірності, наведеним у частині другій статті 2 КАС України, зокрема, прийнятий непропорційно, тобто без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямований, і становить непропорційне втручання у право позивачки на приватне життя, що є порушенням статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 3 червня 2020 року у справі №817/3431/14, від 11 червня 2020 року у справі №815/1745/15, від 14 липня 2020 року у справі №809/1466/15.

Іншим доводам касаційних скарг, зокрема щодо тлумачення судами понять «звільнення за власним бажанням» і «звільнення в порядку переведення», а також неможливості звільнення під час тимчасової непрацездатності, Верховний Суд оцінку не надає, оскільки вони жодним чином не впливають на викладені у цій постанові суттєві мотиви щодо незаконного звільнення позивачки, які базуються на статті 61 Конституції України стосовно індивідуального характеру юридичної відповідальності.

Так, Верховний Суд звертає увагу на позицію Європейського суду з прав людини, зокрема, у справах «Проніна проти України» (пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.

Разом з тим, Верховний Суд відхиляє доводи скаржників ДФС України і ГУ ДФС у місті Києві щодо пропуску позивачкою строку звернення до суду, з огляду на таке.

Правова позиція щодо моменту, з якого необхідно обраховувати місячний строк звернення ОСОБА_1 до суду викладена у постанові Верховного Суду від 14 червня 2019 року у цій же справі. Так, у вказаній постанові суд зазначив, що місячний строк звернення до суду обчислюється з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. Водночас у цій постанові Верховний Суд не визнав достатніми обставинами для висновку про залишення без розгляду позову ОСОБА_1 те, що вона у квітні 2015 року повинна була дізнатися про можливе порушення її прав. Оскільки постанова Верховного Суду від 14 червня 2019 року є остаточною і не може бути оскаржена, то викладені у ній висновки повинні застосовуватися під час подальшого розгляду цієї справи по суті.

Так, Шостий апеляційний адміністративний суд у постанові від 16 жовтня 2019 року встановив, що за доводами ДФС України копія наказу про звільнення від 17 березня 2015 року була відправлена позивачці супровідним листом від 18 березня 2015 року №2493/І/99-99-04-01-02-14. Однак ОСОБА_1 вказала, що не отримувала цього наказу.

Крім того, суд врахував, що у матеріалах справи наявна копія листа ДФС України від 1 квітня 2015 року №3001/І/99-99-04-01-01-14, яким позивачку повідомлено, що наказом ДФС України від 17 березня 2015 року №878-о її звільнено з посади заступника начальника ГУ ДФС у місті Києві з підстав, передбачених Законом України «Про очищення влади».

ОСОБА_1 звернулася до адміністративного суду з цим позовом 8 червня 2015 року, тоді як ДФС України не додано і в матеріалах справи відсутні належні докази (розписка, зворотне поштове повідомлення, інше) отримання ОСОБА_1 копії наказу про звільнення.

Також апеляційний суд врахував, що в судовому засіданні 16 жовтня 2019 року представником ДФС та ГУ ДФС у місті Києві надано суду копії документів, зокрема, листів та зворотних повідомлень про вручення поштового відправлення. Однак, вказані листи не містять інформації про надсилання копії оскаржуваного наказу, а лише інформують про можливість отримання трудової книжки в управлінні персоналу ГУ ДФС у місті Києві.

Враховуючи зазначені обставини, Верховний Суд погоджується з тим, що підстав для залишення позову без розгляду немає, оскільки відповідачі не надали належних доказів щодо отримання позивачкою копії наказу про звільнення від 17 березня 2015 року або трудової книжки до 8 червня 2015 року, тобто до моменту її звернення до суду з цим позовом. Водночас касаційний суд не має права додатково збирати чи перевіряти докази в силу статті 341 КАС України, а отже вказані обставини щодо ненадання ДФС та ГУ ДФС у місті Києві належних доказів стосовно отримання позивачкою копії наказу про звільнення до 8 червня 2015 року на стадії касаційного розгляду оспорюватися не можуть.

Відповідно до частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Доводи касаційної скарги не спростовують правильності висновків судів, зроблених на підставі наявних у справі доказів і встановлених обставин, а отже відсутні підстави для скасування оскаржуваних судових рішень.

З огляду на результат касаційного розгляду судові витрати у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції не розподіляються.

Керуючись статтями 341 343 349 350 355 356 359 КАС України у редакції, чинній до 8 лютого 2020 року, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги Міністерства юстиції України, Державної фіскальної служби України, правонаступником якої є Державна податкова служба України, і Головного управління Державної фіскальної служби у місті Києві, правонаступником якого є Головне управління Державної податкової служби у місті Києві, залишити без задоволення.

Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 червня 2015 року і постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 16 жовтня 2019 року залишити без змін.

Судові витрати не розподіляються.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і не може бути оскаржена.

……………………………

…………………………….

Н.М. Мартинюк

А.В. Жук

Ж.М. Мельник-Томенко,

Судді Верховного Суду