ПОСТАНОВА

Іменем України

31 березня 2020 року

Київ

справа №826/14837/16

адміністративне провадження №К/9901/62604/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Берназюка Я.О., судді Желєзного І.В., судді Чиркіна С.М., розглянувши в письмовому провадженні у касаційному порядку адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1

до Правління Пенсійного фонду України

про зобов`язання вчинити дії,

за касаційною скаргою ОСОБА_1

на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 квітня 2018 року (ухвалене у складі колегії: головуючого судді Келеберди В.І., суддів Качура І.А., Федорчука А.Б.) та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 2 серпня 2018 року (прийняту у складі колегії: головуючого судді Мельничука В.П., суддів Ісаєнко Ю.А., Лічевецького І.О.),

В С Т А Н О В И В :

Короткий зміст позовних вимог

ОСОБА_1 (далі також - ОСОБА_1 , позивач) звернулася до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Правління Пенсійного фонду України (далі - також відповідач), у якому просила зобов`язати відповідача визначити уповноважене територіальне управління Пенсійного фонду України та надати йому вказівку прийняти у неї необхідні документи для призначення та виплати пенсії за віком з 13 березня 2016 року (дати звернення до Правління Пенсійного фонду України) у відповідності з Конституцією та діючим пенсійним законодавством України.

Свої вимоги обґрунтовувала тим, що є громадянкою України, яка постійно проживає в Ізраїлі. Оскільки в країні перебування немає територіального органу Пенсійного фонду України, то просить суд визначити таке управління для отримання пенсії, яку вона заробила в Україні.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 квітня 2018 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 2 серпня 2018 року, в задоволенні позову відмовлено.

Суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, відмовляючи у задоволенні позову, виходив з відсутності підстав для задоволення позову, оскільки питання призначення пенсій особам, які постійно проживають за кордоном, не врегульовано міжнародними договорами.

Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги

Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, позивач звернулася з касаційною скаргою до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, в якій просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

Касаційну скаргу позивач обґрунтовує тим, що судами попередніх інстанцій при прийняття оскаржуваних судових рішень неправильно враховано рішення Конституційного Суду України від 7 жовтня 2009 року №25-рп/2009 за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України положень пункту 2 частини першої статті 49 і другого речення статті 51 закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування». Пославшись на неконституційні положення зазначеного закону, суди попередніх інстанцій протиправно відмовили позивачу з задоволенні позову.

Позивач зазначає, що Законом України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» не встановлено заборони на призначення пенсії особам, які постійно проживають за межами України.

Посилається позивач і на рішення судів першої та апеляційної інстанції в інших справах, які, на його думку, свідчать про позитивну практику при вирішенні подібних спорів.

Також позивач зазначає, що Правління Пенсійного фонду України неналежним чином виконує свої функції, визначені статтею 44 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», а саме: не визначило порядок подачі заяви та документів, необхідних для призначення пенсії за віком пенсіонерам, які проживають за межами України, та не уповноважило конкретний орган Пенсійного фонду України прийняти у позивача заяву та документи, необхідні для призначення пенсії за віком пенсіонерам, які проживають в Державі Ізраїль.

Позиція інших учасників справи

29 жовтня 2018 року до суду надійшов відзив Правління Пенсійного фонду України на касаційну скаргу позивача, в якому зазначається, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій є законними та обґрунтованими, прийнятими з правильним застосуванням норм матеріального права та при дотриманні норм процесуального права, а тому просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.

У вказаному відзиві зазначається, що згідно підпункту 7 пункту 4 Положення про управління Пенсійного фонду України в районах, містах районах у містах, а також про об`єднані управління, затвердженого постановою Правління Пенсійного фонду України від 22 грудня 2014 року №28-2 (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), призначає (здійснює перерахунок) і виплачує пенсії саме управління Пенсійного фонду України в районах, містах, районах у містах, а також об`єднані управління.

Питання щодо подання та оформлення документів для призначення пенсії урегульовано Порядком подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», затвердженим постановою Правління Пенсійного фонду України №22-1 від 25 листопада 2005 року (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин). Відповідно до пункту 1.1. Порядку заява про призначення пенсії непрацюючим особам, а також членам сім`ї у зв`язку із втратою годувальника подається заявником особисто або через представника, який діє на підставі виданої йому довіреності, посвідченої нотаріально, безпосередньо до управління Пенсійного фонду України у районі, місті, районі у місті, а також у районах у містах за місцем проживання (реєстрації).

Однак, всупереч Порядку, позивач не звертався із заявою встановленого зразка про призначення їй пенсії до територіального органу Пенсійного фонду України. Крім того, позивач не дотрималася порядку щодо надання необхідних документів, не пред`явила паспорт (або інший документ, що посвідчує особу місце її проживання (реєстрації) та вік).

Отже, оскільки позивачем не дотримано порядок звернення за призначенням пенсії до територіального органу Пенсійного фонду України з наданням усіх необхідних документів, передбачених Порядком, твердження позивача в касаційні скарзі про обов`язок Пенсійного фонду України і його територіальних органів виконати всі необхідні дії для призначення та виплати пенсії за кордон є необґрунтованими.

Процесуальні дії у справі та клопотання учасників справи

Касаційна скарга надійшла до суду 1 жовтня 2018 року.

Ухвалою Верховного Суду від 11 жовтня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі №826/14837/16, витребувано адміністративну справу та запропоновано сторонам надати відзив на касаційну скаргу.

Ухвалою Верховного Суду від 30 березня 2020 року справу призначено до розгляду в порядку письмового провадження за наявними матеріалами без повідомлення та виклику учасників справи колегією у складі трьох суддів з 31 березня 2020 року.

Відповідачем подано клопотання про участь в розгляді справи в судовому засіданні, в задоволенні якого було відмовлено ухвалою Верховного Суду від 30 березня 2020 року.

Встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи

Судами попередніх інстанцій на підставі наявних у матеріалах справи доказів встановлено, що позивач є громадянкою України, яка постійно проживає в Ізраїлі.

Позивач звернулася до Правління Пенсійного фонду України з заявою від 11 березня 2016 року про зобов`язання відповідно до Закону та Конституції України внести та затвердити зміни у «Порядок подачі та оформлення документів для призначення пенсії», що буде забезпечувати документальне оформлення та реальну виплату пенсії всім українським пенсіонерам, які проживають за межами України. У зв`язку із відсутністю в Ізраїлі територіального органу Пенсійного фонду України направити заяву позивача в уповноважений територіальний орган Пенсійного фонду України та зобов`язати прийняти документи позивача для призначення та виплати за межі України пенсії за віком, пенсію направляти за вказаною у заяві адресою, в разі необхідності надати додаткові документи повідомити про це позивача.

Листом від 30 березня 2016 року відповідач повідомив позивача, що рішення щодо призначення пенсії приймається відповідним територіальним органом Пенсійного фонду України за місцем проживання (реєстрації) заявника за наданою заявою встановленої форми разом з документами, необхідним для призначення пенсії (про стаж, заробіток, тощо).

Не погоджуючись з такою відмовою позивач звернулась до суду.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Оцінка висновків судів попередніх інстанції доводів учасників справи

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам касаційної скарги, а також виходячи з меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 341 КАС України, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно з положенням частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 242 КАС України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Крім того, стаття 2 та частина четверта статті 242 КАС України встановлюють, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Зазначеним вимогам процесуального закону рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 квітня 2018 року та постанова Київського апеляційного адміністративного суду від 2 серпня 2018 року не відповідають, а вимоги касаційних скарг є частково обґрунтованими з огляду на наступне.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та способом, передбаченими Конституцією та законами України.

В Конституції України закріплено, що людина визнається найвищою соціальною цінністю в Україні - в соціальній і правовій державі, в якій визнається і діє принцип верховенства права (статті 1, 3 та 8).

Право на соціальний захист відноситься до основоположних прав і свобод, які гарантуються державною і, за жодних умов не можуть бути скасовані, а їх обмеження не допускається, крім випадків, передбачених Конституцією України (статті 22 та 64).

Європейська соціальна хартія (переглянута) від 3 травня 1996 року, ратифікована Законом України від 14 вересня 2006 року №137-V, яка набрала чинності з 1 лютого 2007 року (далі - Хартія), визначає, що кожна особа похилого віку має право на соціальний захист (пункт 23 частини І). Ратифікувавши Хартію, Україна взяла на себе міжнародне зобов`язання запроваджувати усіма відповідними засобами досягнення умов, за яких можуть ефективно здійснюватися права та принципи, що закріплені у частині І Хартії.

Отже, право особи на отримання пенсії як складова частина права на соціальний захист є її конституційним правом, яке гарантується, в тому числі, міжнародними зобов`язаннями України.

Особливою формою здійснення права на пенсію є пенсійні правовідносини, які водночас виступають як один із видів суспільних відносин. Пенсійні правовідносини розглядаються як особлива форма соціальної взаємодії, що об`єктивно виникає в суспільстві відповідно до закону, учасники якої мають взаємні кореспондуючі права та обов`язки і реалізують їх з метою задоволення своїх потреб та інтересів в особливому порядку, який не заборонений державою чи гарантований і охороняється нею в особі певних органів.

Відповідно до частини третьої статті 25 Основного Закону Держави Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами.

Статтею 46 Конституції України встановлено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Крім того, суд зазначає, що пенсії за віком відповідають ознакам такої категорії як власність, а тому не залежать від місця проживання особи пенсіонера, а її протиправне позбавлення буде порушенням гарантій, передбачених частиною четвертою статті 41 Конституції України, відповідно до якої ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності; право приватної власності є непорушним.

Відповідно до пункту 6 частини першої статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються, зокрема, основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення.

Порядок нарахування та виплати пенсії регламентовано Законом України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 9 липня 2003 року №1058-IV (далі - Закон №1058-IV та іншими нормативно-правовими актами.

Згідно із пунктом 1 частини першої та частиною четвертою статті 8 Закону №1058-IV право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані особами з інвалідністю в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж, а в разі смерті цих осіб - члени їхніх сімей, зазначені у статті 36 цього Закону, та інші особи, передбачені цим Законом.

Іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, мають право на отримання пенсійних виплат і соціальних послуг із системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування нарівні з громадянами України на умовах та в порядку, передбачених цим Законом, якщо інше не передбачено міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Аналізуючи зазначені норми права, суд приходить до висновку, що, за загальним правилом, право на призначення (перерахунок, поновлення тощо) пенсії мають громадяни України та іноземці і особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, на умовах та порядку, передбачених законодавством або міждержавними угодами.

Статтею 45 Закону №1058-IV визначаються строки призначення (перерахунку) та виплати пенсії. При цьому, пенсія призначається з дня звернення за пенсією, крім таких випадків, коли пенсія призначається з більш раннього строку: пенсія за віком призначається з дня, що настає за днем досягнення пенсійного віку, якщо звернення за пенсією відбулося не пізніше трьох місяців з дня досягнення особою пенсійного віку. При відстрочці часу призначення пенсії за віком пенсія з урахуванням положень статті 29 цього Закону призначається за заявою пенсіонера з дня, що настає за останнім днем місяця, в якому набуто повний місяць страхового стажу (у тому числі сумарно) для відстрочки часу виходу на пенсію, якщо звернення за пенсією відбулося не пізніше трьох місяців з такого дня; пенсія по інвалідності призначається з дня встановлення інвалідності, якщо звернення за пенсією відбулося не пізніше трьох місяців з дня встановлення інвалідності; У такому самому порядку призначається пенсія по інвалідності в розмірі пенсії за віком, якщо вимоги частини другої статті 33 цього Закону виконані на день встановлення інвалідності, і з дня виникнення такого права - якщо вимоги частини другої статті 33 цього Закону виконані в період після встановлення інвалідності до дня звернення за призначенням пенсії по інвалідності. У разі коли вимоги частини другої статті 33 цього Закону виконані після призначення пенсії по інвалідності, пенсія по інвалідності в розмірі пенсії за віком призначається з дня настання такого права, якщо звернення за призначенням пенсії по інвалідності в розмірі пенсії за віком відбулося не пізніше трьох місяців з дня настання такого права; пенсія у зв`язку з втратою годувальника призначається з дня, що настає за днем смерті годувальника, якщо звернення про призначення такого виду пенсії надійшло протягом 12 місяців з дня смерті годувальника.

Пенсія призначається довічно або на період, протягом якого пенсіонер має право на виплату пенсії відповідно до цього Закону.

Суд зазначає, що пенсія за віком, за вислугу років та інші форми соціального захисту зумовлені певними особливостями, а саме, призначаються у зв`язку з попередньою трудовою діяльністю (працею) особи, ґрунтуються на примусовому вилучені (крім податків із заробітної плати) з боку держави частини коштів для гарантування функціонування системи пенсійного забезпечення, передбачають безумовний та безстроковий обов`язок держави забезпечувати утримання особи у старості, враховуючи, в тому числі, фінансові можливості такої держави, а також право встановлювати особливі умови для отримання таких форм соціального захисту, які, за будь-яких умов не повинні суперечити самій суті відповідного права, бути справедливими та недискримінаційними.

При цьому, Порядком подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсії відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 листопада 2005 року №21-1, затвердженого на виконання наведеного вище Закону, встановлено наступне.

Згідно із пунктом 1.1 зазначеного Порядку заява про призначення пенсії непрацюючим особам, а також членам сім`ї у зв`язку з втратою годувальника подається заявником особисто або через представника, який діє на підставі виданої йому довіреності, посвідченої нотаріально, безпосередньо до управління Пенсійного фонду України у районі, місті, районі у місті, об`єднаного управління (далі - орган, що призначає пенсію) за місцем проживання (реєстрації).

Відповідно до пунктів 1.6, 1.7 наведеного Порядку звернення за призначенням пенсії може здійснюватися в будь-який час після виникнення права на пенсію або не раніше ніж за місяць до досягнення пенсійного віку, а днем звернення за призначенням пенсії вважається день прийняття органом, що призначає пенсію, відповідної заяви. Якщо заява пересилається поштою (крім випадків призначення (поновлення) пенсій), днем звернення за пенсією вважається дата, що зазначена на поштовому штемпелі місця відправлення заяви. У разі якщо до заяви про призначення пенсії додані не всі необхідні документи, орган, що призначає пенсію, письмово повідомляє заявника про те, які документи необхідно подати додатково, про що в заяві про призначення пенсії робиться відповідний запис. Якщо вони будуть подані не пізніше трьох місяців із дня повідомлення про необхідність подання додаткових документів, то днем звернення за призначенням пенсії вважається день прийняття заяви про призначення пенсії або дата, зазначена на поштовому штемпелі місця відправлення заяви. Якщо поданих документів достатньо для визначення права особи на призначення пенсії, пенсія призначається на підставі таких документів. При надходженні додаткових документів у визначений строк розмір пенсії переглядається з дати призначення. У разі надходження додаткових документів пізніше трьох місяців із дня повідомлення про необхідність їх подання пенсія перераховується зі строків, передбачених частиною четвертою статті 45 Закону.

Відповідно до пункту 2.1 зазначеного вище Порядку до заяви про призначення пенсії за віком додаються такі документи: 1) документ про присвоєння реєстраційного номера облікової картки платника податків (крім осіб, які через свої релігійні переконання відмовляються від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомили про це відповідний орган і мають відмітку у паспорті) або свідоцтво про загальнообов`язкове державне соціальне страхування; 2) документи про стаж, що визначені Порядком підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 12 серпня 1993 року № 637 (далі - Порядок підтвердження наявного трудового стажу). За період роботи, починаючи з 01 січня 2004 року, структурний підрозділ, відповідальний за ведення персоніфікованого обліку (далі - відділ персоніфікованого обліку), надає структурному підрозділу, відповідальному за призначення пенсії, довідку з бази даних реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування (далі - реєстр застрахованих осіб) за формою згідно з додатком 1 до Положення про реєстр застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування, затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 18 червня 2014 року № 10-1, зареєстрованою в Міністерстві юстиції України 08 липня 2014 року за №785/25562 (далі - Положення), а у разі необхідності - за формою згідно з додатком 3 до Положення; 3) для підтвердження заробітної плати відділом персоніфікованого обліку надаються індивідуальні відомості про застраховану особу за період з 01 липня 2000 року (додатки 1, 3 до Положення).

За бажанням пенсіонера ним може подаватись довідка про заробітну плату (дохід) по 30 червня 2000 року (додаток 1) із зазначенням у ній назв первинних документів, на підставі яких її видано, їх місцезнаходження та адреси, за якою можливо провести перевірку відповідності змісту довідки первинним документам.

Особи, яким пенсія призначається відповідно до міжнародних договорів (угод) у галузі пенсійного забезпечення, надають документи про стаж, визначені Порядком підтвердження наявного трудового стажу, та довідку згідно з додатком 1 до цього Порядку;

4) документи про місце проживання (реєстрації) особи;

5) документи, які засвідчують особливий статус особи.

Відповідно до пункту 2.22 наведеного Порядку за документ, що засвідчує місце проживання особи, приймаються: паспорт або довідка відповідних органів з місця проживання (реєстрації), у тому числі органів місцевого самоврядування. Іноземці та особи без громадянства подають також посвідку на постійне проживання.

Згідно із пунктом 2.23 Порядку документи, необхідні для призначення пенсії, можуть бути подані як в оригіналах, так і копіях, посвідчених нотаріально або адміністрацією підприємства, установи, організації, що подає документи заявника для призначення пенсії, чи органом, що призначає пенсію. Документи про стаж, вік та заробітну плату подаються тільки в оригіналах. У разі якщо підтвердженням страхового стажу є трудова книжка, надається копія з неї, завірена адміністрацією підприємства, установи, організації за місцем останньої роботи або органом, що призначає пенсію.

Відповідно до пункту 2.25 до заяви про виплату пенсії у зв`язку з виїздом за кордон подається паспорт громадянина України для виїзду за кордон з відповідним записом про виїзд на постійне місце проживання за кордон, паспортний документ іноземця або документ, що посвідчує особу без громадянства, та довідка або інший документ про зняття з реєстрації місця проживання в Україні.

Згідно із пунктом 4.1 зазначеного Порядку орган, що призначає пенсію, розглядає питання про призначення пенсії, перерахунок та поновлення виплати раніше призначеної пенсії, а також про переведення з одного виду пенсії на інший при зверненні особи з відповідною заявою (додаток 2).

Відповідно до пункту 4.2 наведеного Порядку при прийманні документів орган, що призначає пенсію: 1) перевіряє правильність оформлення заяви, відповідність викладених у ній відомостей про особу даним паспорта та документам про стаж; 2) перевіряє зміст і належне оформлення наданих документів; 3) перевіряє копії відповідних документів, фіксує й засвідчує виявлені розбіжності (невідповідності).Орган, що призначає пенсію, має право вимагати від підприємств, установ та організацій, фізичних осіб дооформлення у тримісячний строк з дня подання заяви прийнятих і подання додаткових документів, передбачених законодавством, а також перевіряти обґрунтованість їх видачі; 4) видає пам`ятку пенсіонеру (додаток 3), копія якої зберігається у пенсійній справі.

Відповідно до пункту 4.3 вказаного вище Порядку не пізніше 10 днів після надходження заяви та за наявності документів, необхідних для призначення, перерахунку, переведення з одного виду пенсії на інший та поновлення виплати пенсії (у тому числі документів, одержаних відповідно до абзацу другого підпункту 3 пункту 4.2 цього розділу), орган, що призначає пенсію, розглядає подані документи та приймає рішення щодо призначення, перерахунку, переведення з одного виду пенсії на інший, поновлення раніше призначеної пенсії без урахування періоду, за який відсутня інформація про сплату страхових внесків до Пенсійного фонду України.

Як встановлено судами попередніх інстанцій та підтверджується матеріалами справи, підставою для відмови позивачу у визначені територіального органу, який повинен розглянути питання про призначення пенсії позивачу було те, що позивачем не підтверджено місце проживання (реєстрації) на території України, як це передбачено Порядком надання документів для призначення (перерахунку) пенсії відповідно до Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування".

Так, згідно із частиною другою статті 2 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні", реєстрація міста проживання чи міста перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

Відповідно до статті 24 Конституції України, не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Отже, кожен громадянин України, включаючи пенсіонерів, має право на вибір свого місця проживання, зі збереженням усіх конституційних прав.

Імперативність заборони обмежувати чи позбавляти можливості реалізації громадянами України їх конституційного права на соціальне забезпечення у взаємозв`язку з дійсним місцем проживання особи також кореспондується з правовою позицією Європейського Суду з прав людини, викладеною в пункті 52 рішення у справі №10441/06 "Пічкур проти України" від 07 лютого 2014 року.

Крім того, в рішенні Конституційного Суду України від 7 жовтня 2009 року №25-рп/2009 чітко зазначено, що конституційне право на соціальний захист не може бути поставлене в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення, а держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, не може позбавити цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору.

Враховуючи викладене, колегія суддів Верховного суду зазначає, що законами України не передбачено таких підстав для відмови особі, яка офіційно виїхала на постійне місце проживання за кордон, у призначенні пенсії, як відсутність реєстрації в Україні та проживання за кордоном - в країні, з якою відсутній міждержавний договір щодо пенсійного забезпечення.

Така правова позиція узгоджується з практикою Верховного Суду України, викладеною в постановах від 12 травня 2015 року у справі №21-180а15, від 19 травня 2015 року у справі №21-168а15, а також Верховного Суду у постановах від 18 вересня 2018 року у справі № 522/535/17, від 19 вересня 2018 року у справі №766/1519/17 та від 31 січня 2019 року у справі №520/9721/16-а.

З приводу посилання судів попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях на рішення Конституційного Суду України від 7 жовтня 2009 року №25-рп/2009 за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України положень пункту 2 частини першої статті 49 і другого речення статті 51 закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» та положення частини першої статті 92 Закону України «Про пенсійне забезпечення» як на підставу відмови у задоволенні позову, то колегія суддів Верховного Суду зазначає наступне.

Як вже було зазначено вище, з аналізу рішення Конституційного Суду України від 7 жовтня 2009 року №25-рп/2009 можна зробити висновок, що пенсія за віком є формою соціального захисту, яка пов`язана насамперед з попередньою трудовою діяльністю та трудовими заслугами особи і не може бути залежною від її місця проживання.

При цьому, відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 квітня 2015 року №6 пенсійні правовідносини характеризуються такими етапами функціонування: 1) право на призначення пенсії; 2) право на отриманням пенсії; 3) право на перерахунок розміру пенсії. Первинним етапом є саме право на призначення пенсії, а інші етапи є похідними.

Крім того, Пленум Верховного Суду України у зазначеній постанові прийшов до висновку, що Конституційний Суд України вже визнав неконституційними положення про припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України. Тому зазначив, що виходячи з конституційних принципів і загальних засад права до положення про те, що громадянам, які виїхали на постійне проживання за кордон, пенсії не призначаються (частина перша статті 92 Закону України «Про пенсійне забезпечення»), має бути застосована аналогія права. Пенсійні правовідносини є цілісним триваючим процесом, у якому право на призначення пенсії є первинним, а право на її виплату - похідним. Водночас ці правовідносини є ідентичними та взаємозалежними, без призначення пенсії не може виникнути право на її виплату.

Колегія суддів Верховного Суду зазначає, що зміст частини першої статті 92 Закону України «Про пенсійне забезпечення» створює ситуацію, коли особа, яка досягла пенсійного віку та має право на призначення пенсії, пов`язане з його попередньою трудовою діяльністю, може бути позбавлена цього заслуженого права на соціальний захист тільки у зв`язку із обранням іншого місця постійного проживання, хоча така обставина відповідно до рішення Конституційного Суду України від 7 жовтня 2009 року №25-рп/2009 не може створювати будь-який вплив на реалізацію такого права.

При цьому, суд зазначає, що відповідно до пункту 16 розділу XV "Прикінцеві положення" Закону №1058-IV до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом закони України та інші нормативно-правові акти застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону. Положення Закону України "Про пенсійне забезпечення" застосовуються в частині визначення права на пенсію за віком на пільгових умовах і за вислугу років.

Тобто, положення Закону України «Про пенсійне забезпечення» не застосовуються до відносин про призначення пенсії за віком відповідно до статті 26 Закону №1058-IV.

Згідно зі статтею 26 Закону №1058-IV особи мають право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років за наявності страхового стажу, визначеного цією статтею. Ані зазначена стаття, ані будь-які інші положення цього Закону не містять обмежень щодо призначення пенсії громадянам України, які постійно проживають за кордоном.

Відповідно до частини шостої статті 7 КАС України у разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону суд виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права). Аналогія закону та аналогія права не застосовується для визначення підстав, меж повноважень та способу дій органів державної влади та місцевого самоврядування.

Враховуючи викладене вище, колегія суддів Верховного Суду вважає, що до спірних правовідносин у цій справі (щодо призначення пенсії особі, яка постійно проживає за кордоном) слід застосувати за аналогією висновки, які містяться у рішенні Конституційного Суду України від 7 жовтня 2009 року №25-рп/2009 та стосуються, зокрема, застосування статей 1, 3, 22, 24, 25 та 46 Конституції України.

Суд також враховує положення статті 151-2 Конституції України, згідно з якими рішення та висновки, ухвалені Конституційним Судом України, є обов`язковими, остаточними і не можуть бути оскаржені.

Відповідно до частини першої та четвертої статті 7 КАС України, суд вирішує справи, у першу чергу, відповідно до Конституції України; якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії.

Таким чином, суди помилково до спірних правовідносин застосували положення частини першої статті 92 Закону України та невірно застосували рішення Конституційного Суду України від 7 жовтня 2009 року №25-рп/2009.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що позивач звернувся до відповідача із заявою від 11 березня 2016 року, в якій, в тому числі, просив визначити територіальний орган Пенсійного фонду України, уповноважений на прийняття заяви позивача про призначення їй пенсії за віком.

Однак, листом від 30 березня 2016 року відповідач повідомив позивача, що рішення щодо призначення пенсії приймається відповідним територіальним органом Пенсійного фонду України за місцем проживання (реєстрації) заявника за наданою заявою встановленої форми разом з документами, необхідним для призначення пенсії (про стаж, заробіток, тощо), тобто відповідачем фактично не було надано відповідь позивачу в частині визначення конкретного територіального управління Пенсійного фонду України, уповноваженого на розгляд питання про призначення пенсії позивачу як особі, яка постійно проживає за кордоном і перебуває на обліку в Консульстві України в Державі Ізраїль.

Відповідно до положень частини третьої статті 7 Закону України «Про звернення громадян» від 2 жовтня 1996 року № 393/96-ВР (далі - Закон N 393/96-ВР), якщо питання, порушені в одержаному органом державної влади, місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, об`єднаннями громадян або посадовими особами зверненні не входять до їх повноважень, воно в термін не більше п`яти днів пересилається ними за належністю відповідному органу чи посадовій особі, про що повідомляється громадянину, який подав звернення.

Таким чином, Пенсійний фонд України, отримавши заяву позивача від 11 березня 2016 року, повинен був розглянути її в частині визначення уповноваженого органу на прийняття рішення щодо цього питання, а в іншій частині заяви, а саме щодо розгляду заяви по суті, зобов`язаний був направити її за належністю до відповідного територіального органу Пенсійного фонду України для прийняття рішення.

Натомість Правлінням Пенсійного фонду України було допущено протиправну бездіяльність (прийнято неправомірне рішення у формі листа), оскільки подана позивачем заява не була направлена на розгляд у відповідний територіальний орган Пенсійного фонду України.

Окремо, суд вважає за необхідне зазначити, що таким територіальним органом слід вважати орган за місцем останньої реєстрації позивача на території України та зняття її з обліку.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає обґрунтованими вимоги позивача до відповідача щодо визначення територіального органу Пенсійного фонду України, яким повинно бути вирішено питання щодо призначення пенсії позивачу.

Відповідно до частини другої статті 5 КАС України захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Згідно із частиною другою статті 9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Виходячи із наведеного, суд приходить до висновку про необхідність вийти за межі позовних вимог, а саме зобов`язати Правління Пенсійного фонду України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 11 березня 2016 року та визначити уповноважений територіальний орган Пенсійного фонду України для прийняття рішення щодо призначення пенсії у встановленому законом порядку.

В той же час, колегія суддів вважає за необхідне відмовити в задоволенні позову в іншій частині у зв`язку із наступним.

Як вже було зазначено судом, заява позивача від 11 березня 2016 року щодо визначення органу, уповноваженого призначити позивачу пенсію фактично не була розглянута, оскільки відмова Правління Пенсійного фонду України, викладена в листі від 30 березня 2016 року, з урахуванням положень Конституції України та Закону №1058-IV, не може вважатися такою, що ґрунтується на вимогах закону.

При цьому, суд зазначає, що в даному випадку позивачем неналежним чином обраний спосіб захисту своїх прав, оскільки суд не має права втручатися в діяльність Правління Пенсійного фонду України шляхом зобов`язання останнього надавати окремі доручення територіальним управлінням Пенсійного фонду України.

Крім того, суд вважає безпідставними посилання позивача у касаційній скарзі на рішення судів першої та апеляційної інстанцій в інших справах, які, на його думку, свідчать про позитивну практику при вирішенні подібних спорів, оскільки відповідно до частини п`ятої статті 242 КАС України висновки цих судів, висловлені у вказаних судових рішеннях щодо застосування норм матеріального права у подібних правовідносинах, не створюють обов`язку для врахування цих висновків судами при вирішенні інших подібних справ. Провідна роль у забезпеченні єдності судової практики належить Верховному Суду.

Враховуючи те, що суди попередніх інстанцій правильно встановили обставини справи, однак не вірно застосували положення Конституції України (статті 25, 46) та Закону №1058-IV щодо порядку прийняття рішення про призначення пенсії, колегія суддів Верховного Суду приходить до висновку про необхідність скасування рішень судів попередніх інстанцій та прийняття нового рішення про часткове задоволення позову.

Висновки у цій справі узгоджуються із правовою позицією Верховного Суду, висловленою у постанові від 1 жовтня 2019 року у справі №826/3943/16.

Розглядаючи цю справу в касаційному порядку, суд також враховує, що згідно з імперативними вимогами статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги; на підставі встановлених фактичних обставин справи лише перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального та дотримання норм процесуального права.

Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Так, відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції: кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Зазначена стаття містить три окремі норми.

Перша - має загальний характер, проголошує принцип мирного володіння майном: кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном.

Друга норма стосується випадків позбавлення майна і підпорядковує його певним умовам: ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Третя норма визнає, що держави мають право, зокрема, контролювати використання майна, відповідно до загальних інтересів, шляхом запровадження законів, які вони вважають необхідними для забезпечення такої мети: попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Справа «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» (заяви № 7151/75 та № 7152/75) демонструє, що перед тим як з`ясувати, чи було дотримано першу норму, ЄСПЛ повинен встановити застосовність у цій справі решти двох норм: необхідно з`ясувати, чи можуть заявники скаржитися на втручання в це право і, якщо так, чи виправдане таке втручання (пункт 57).

ЄСПЛ виходить із того, що положення статті 1 Першого протоколу Конвенції містить три правила:

(а) перше правило має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном;

(б) друге - стосується позбавлення майна і визначає певні умови для визнання втручання у право на мирне володіння майном правомірним;

(в) третє - визнає за державами право контролювати використання майна за наявності певних умов для цього.

Зазначені правила не застосовуються окремо, вони мають тлумачитися у світлі загального принципу першого правила, але друге та третє правило стосуються найважливіших суверенних повноважень держави: права вилучати власність у суспільних інтересах, регулювати використання власності.

Так, право на пенсію включається в поняття «майно» в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Концепція «майна» в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві: певні інші права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися «правом власності», а відтак і «майном». Отже, при з`ясуванні змісту поняття «майно» недостатньо керуватися національним законодавством держав-учасниць Конвенції. Щоб вирішити питання щодо застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції до конкретної справи, ЄСПЛ повинен з`ясувати, чи надають обставини справи в цілому заявнику право на самостійний інтерес, що захищається цією статтею. Аналізуючи практику розгляду ЄСПЛ справ щодо порушення права володіння майном, можемо зробити висновок, що поняття «майно», як і «власність», має досить широке тлумачення й охоплює цілу низку економічних інтересів (активів) - як матеріальних, так і нематеріальних та включає в себе право на пенсію та соціальні виплати:

Cправа «Міллер проти Австрії» (заява № 5849/72) від - обов`язок сплачувати внески у фонди соціального забезпечення може створити право власності на частку активів, які формуються відповідним чином.

Справа «Гайгузус проти Австрії» (заява № 17371/90) - якщо особа робила внески у певні фонди, в тому числі пенсійні, то такі внески є часткою спільних коштів фонду, яка може бути визначена у будь-який момент, що, в свою чергу, може свідчити про виникнення у відповідної особи права власності (пункт 39).

Справа «Стек та інші проти Сполученого Королівства» (заяви №№ 65731/01 та 65900/01) - в сучасній демократичній державі багато осіб протягом усього свого життя або ж його частини, коли йдеться про засоби для існування, перебувають у повній залежності від виплат за соціальним страхуванням або соціальним забезпеченням. В правових системах багатьох країн визнається, що такі особи потребують певного забезпечення, і відтак для них передбачається, що в разі дотримання умов, за яких вони можуть скористатися цими встановленими для них виплатами, вони автоматично будуть отримувати відповідні виплати.

Справа «Сук проти України» (Заява № 10972/05) від 10 березня 2011 року поняття «майно» в першій частині статті 1 Першого протоколу має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Певні інші права та інтереси, що складають активи, наприклад, борги, можуть також вважатися «майновими правами» і, відповідно, «майном» у розумінні цього положення. Держава на власний розсуд визначає, які доплати надавати своїм працівникам із державного бюджету. Держава може ввести, призупинити або припинити їх виплату, вносячи відповідні законодавчі зміни. Однак, якщо законодавча норма, яка передбачає певні доплати, є чинною, а передбачені умови - дотриманими, державні органи не можуть відмовляти у їх наданні, доки законодавче положення залишається чинним (пункти 22, 23).

Справа «Пічкур проти України» (Заява № 10441/06) - якщо у договірній державі є чинне законодавство, яким передбачено право на соціальні виплати, зумовлені або не обумовлені попередньою сплатою внесків, це законодавство має вважатися таким, що породжує майновий інтерес, який підпадає під дію статті 1 Першого протоколу, для осіб, що відповідають вимогам такого законодавства (пункт 41).

Отже, право на пенсію підпадає під сферу дії статті 1 Протоколу першого Конвенції, якщо за національним законодавством особа має обґрунтоване право на отримання виплат в рамках національної системи соціального забезпечення та якщо відповідні умови дотримано, органи влади не можуть відмовити у таких виплатах доти, доки виплати передбачено законодавством. Конституція України, Закон України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" гарантує всім громадянам України, за певних умов, право на матеріальне забезпечення за рахунок трудових та соціальних пенсій.

Таким чином, право на пенсію в Україні підпадає під сферу дії статті 1 Першого протоколу Конвенції, оскільки за чинним законодавством України особа має обґрунтоване право на отримання виплат в рамках системи пенсійного забезпечення в Україні та якщо відповідні умови дотримано, органи влади не можуть відмовити в отриманні пенсії доти, доки право на пенсію передбачено чинним законодавством України.

Юридична природа соціальних виплат, в тому числі пенсій, розглядається не лише з позицій права власності, але й пов`язує з ними принцип захисту «законних очікувань» (reasonable expectations) та принцип правової визначеності (legal certainty), що є невід`ємними елементами принципу правової держави (Rechtstaat) та верховенства права:

справа «Суханов та Ільченко проти України» (Заява № 68385/10 та № 71378/10) - якщо суть вимоги особи пов`язана з майновим правом, особа, якій воно надане, може вважатися такою, що має «законне сподівання», якщо для такого права у національному законодавстві існує достатнє підґрунтя - наприклад, коли є чинний Закон, який передбачає таке право, або є усталена практика національних судів, якою підтверджується його існування (пункт 35);

справа «Кечко проти України» (Заява №63134/00) - в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм робітникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни в законодавство. Однак, якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок, і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах доки відповідні положення є чинними (пункт 23). Тобто коли соціальна чи інша подібна виплата закріплена законом, має виплачуватися на основі чітких і об`єктивних критеріїв і якщо людина очевидно підходить під ці критерії - це породжує у такої людини виправдане очікування в розумінні статті 1 Першого протоколу.

Отже, за певних умов є підстави стверджувати про наявність «законних сподівань» у особи отримання неправильно нарахованих сум при призначенні пенсії або сум пенсії, які вчасно не були перераховані, оскільки останні можуть підпадати під дію статті 1 Першого протоколу, при умові наявного «чіткого і недвозначного» закону, який гарантує право на «правильне» нарахування пенсій у повному обсязі (наприклад, зі включення всіх складових з яких свого часу були сплачені внески на соціальне страхування) або право на «автоматичний» перерахунок пенсії.

Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (№ 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (№ 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (№ 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) заява № 18390/91; пункт 29).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 351 КАС України, підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення або зміни рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини третьої цієї статті неправильним застосуванням норм матеріального права вважається неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Оскільки обставини справи встановлені з достатньою повнотою, але судові рішення ухвалені з порушенням норм матеріального права, то вони підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позову.

Керуючись статтями 341 345 349 351 355 356 359 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 квітня 2018 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 2 серпня 2018 року скасувати.

Прийняти нову постанову.

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Правління Пенсійного фонду України про зобов`язання вчинити дії задовольнити частково.

Зобов`язати Правління Пенсійний фонд України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 11 березня 2016 року та визначити уповноважений територіальний орган Пенсійного фонду України для прийняття рішення у встановленому законом порядку з урахуванням висновків суду.

В іншій частині позову відмовити.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Я.О. Берназюк

Судді: І.В. Желєзний

С.М. Чиркін