ПОСТАНОВА
Іменем України
01 квітня 2020 року
Київ
справа №826/15225/17
провадження №К/9901/51309/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
головуючого - Смоковича М. І.,
суддів: Бевзенка В. М., Данилевич Н. А.
розглянув у попередньому судовому засіданні в касаційній інстанції справу
за позовом ОСОБА_1 до Адміністрації Президента України про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити дії, провадження по якій відкрито
за касаційною скаргою адвоката Мельничука Василя Івановича - представника ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 січня 2018 року, ухвалене у складі головуючого судді Головань О. В., і постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 26 квітня 2018 року, прийняту у складі колегії суддів: Парінова А. Б. (головуючий), Беспалова О. О., Губської О. А.
І. Суть спору
1. У листопаді 2017 року ОСОБА_1 (надалі також ОСОБА_1 , позивач) звернувся до суду з позовом до Адміністрації Президента України (надалі також відповідач), у якому просив:
1.1. визнати протиправними дії Адміністрації Президента України, які полягають у відмові надати запитувану інформацію на запит ОСОБА_1 від 27 липня 2017 року;
1.2. зобов`язати Адміністрації Президента України надати позивачеві запитувану у запиті від 27 липня 2017 року інформацію в порядку Закону України «Про доступ до публічної інформації».
2. Позовні вимоги обґрунтовані протиправністю відмови відповідача у наданні на запит ОСОБА_1 від 27 липня 2017 року Указу Президента України про втрату громадянства України гр. ОСОБА_2 з посиланням на конфіденційність відповідної інформації.
3. Відповідач позов не визнав. Заперечуючи проти задоволення заявлених позовних вимог, відповідач послався правомірність своїх дій, адже інформація щодо втрати громадянства України гр. ОСОБА_2 , так і інформація щодо інших фізичних осіб, що міститься у відповідному Указі Президента України, є конфіденційною, а тому не може бути поширена без згоди таких осіб.
ІІ. Встановлені судами фактичні обставини справи
4. 27 липня 2017 року ОСОБА_1 через Офіційне інтернет-представництво Президента України ОСОБА_4 звернувся з запитом про отримання публічної інформації, в якому просив надати Указ Президента України про втрату громадянства України гр. ОСОБА_2.
5. Листом від 2 серпня 2017 року № 12-09/2135 заявнику надано відповідь, якою відмовлено у доступі до публічної інформації з посиланням на статтю 22 Закону України «Про доступ до публічної інформації», оскільки запитувана інформація належить до категорії інформації з обмеженим доступом відповідно до частини другої статті 6 зазначеного Закону. У відповіді також міститься посилання на наявність у запитуваному Указі конфіденційної інформації, якою є інформація про фізичну особу (персональні дані).
6. Вважаючи вказану відмову протиправною, позивач звернувся до суду.
ІІІ. Рішення судів першої й апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення
7. Окружний адміністративний суд міста Києва рішенням від 16 січня 2018 року, яке залишено без змін постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 26 квітня 2018 року, в позові відмовив.
8. Такі свої рішення суди мотивували тим, що відповідач мав визначені статтею 22 Закону України «Про доступ до публічної інформації» правові підстави для відмови в наданні запитуваної ОСОБА_1 інформації.
IV. Провадження в суді касаційної інстанції
9. Представник позивача подав касаційну скаргу, в якій посилається на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення ними норм процесуального права. З-поміж іншого, автор скарги наполягає на тому, що відповідач повинен був надати запитувану інформацію в силу приписів частини третьої статті 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації», адже відповідач правомірно оприлюднив її раніше.
10. У касаційній скарзі автор просить скасувати оскаржувані судові рішення й ухвалити рішення про задоволення позову.
11. Відповідач правом на подання відзиву на касаційну скаргу не скористався.
V. Нормативне регулювання та оцінка Верховного Суду
12. Відповідно до частини третьої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі також КАС України) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
13. Водночас 8 лютого 2020 року набрали чинності зміни до КАС України, внесені Законом України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».
14. За правилом пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» зазначеного Закону касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
15. За наведених підстав касаційний розгляд здійснюється за правилами, що діяли до набрання чинності цим Законом, а саме за правилами КАС України в редакції зі змінами, внесеними Законом України від 19 грудня 2019 року № 394-IX.
16. Згідно з частинами першою-четвертою статті 341 КАС України в зазначеній редакції суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається.
17. Надаючи оцінку встановленим судами фактичним обставинам справи та покладеним в основу ухвалених у цій справі судових рішень мотивів крізь призму аргументів касаційної скарги, Верховний Суд виходить із такого.
18. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
19. Стаття 34 Конституції України закріплює, що кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір.
Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров`я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.
20. Водночас у статті 12 Загальної декларації прав людини 1948 року встановлено, що ніхто не може зазнавати безпідставного втручання у його особисте і сімейне життя, безпідставного посягання на недоторканність його житла, таємницю його кореспонденції або на його честь і репутацію. Кожна людина має право на захист законом від такого втручання або таких посягань.
21. У Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року визначено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції; органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб (стаття 8).
22. Міжнародним пактом про громадянські і політичні права 1966 року встановлено, що ніхто не повинен зазнавати свавільного чи незаконного втручання в його особисте і сімейне життя, свавільних чи незаконних посягань на недоторканність його житла або таємницю його кореспонденції чи незаконних посягань на його честь і репутацію (пункт 1 статті 17).
23. За приписами частин першої, другої статті 32 Конституції України ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України.
Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
24. Конституційний Суд України в Рішенні від 20 січня 2012 року № 2-рп/2012 дійшов висновку про те, що інформація про особисте та сімейне життя особи (персональні дані про неї) - це будь-які відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована, а саме: національність, освіта, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров`я, матеріальний стан, адреса, дата і місце народження, місце проживання та перебування тощо, дані про особисті майнові та немайнові відносини цієї особи з іншими особами, зокрема членами сім`ї, а також відомості про події та явища, що відбувалися або відбуваються у побутовому, інтимному, товариському, професійному, діловому та інших сферах життя особи, за винятком даних стосовно виконання повноважень особою, яка займає посаду, пов`язану зі здійсненням функцій держави або органів місцевого самоврядування. Така інформація про фізичну особу та членів її сім`ї є конфіденційною і може бути поширена тільки за їх згодою, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
Положення частини другої статті 32 Основного Закону України передбачають вичерпні підстави можливого правомірного втручання в особисте та сімейне життя особи (в тому числі й тієї, яка займає посаду, пов`язану з функціями держави або органів місцевого самоврядування, та членів її сім`ї). Такими підставами є: згода особи на збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації стосовно неї, а також, у разі відсутності такої згоди, випадки, визначені законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
Даючи офіційне тлумачення положень частин першої, другої статті 32 Конституції України у системному зв`язку з частиною другою статті 34 цієї Конституції, Конституційний Суд України дійшов висновку, що збирання, зберігання, використання та поширення державою, органами місцевого самоврядування, юридичними або фізичними особами конфіденційної інформації про особу без її згоди є втручанням в її особисте та сімейне життя, яке допускається винятково у визначених законом випадках і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
25. Вищенаведеним конституційним положенням кореспондують приписи частини першої, абзацу першого частини другої статті 7 Закону України від 2 жовтня 1992 року № 2657-XII «Про інформацію», згідно з якими інформація про фізичну особу (персональні дані) - відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована.
Не допускаються збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та захисту прав людини. До конфіденційної інформації про фізичну особу належать, зокрема, дані про її національність, освіту, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров`я, а також адреса, дата і місце народження.
26. Тотожні за змістом положення містить частина перша статті 302 Цивільного кодексу України.
27. Поширення персональних даних без згоди суб`єкта персональних даних або уповноваженої ним особи дозволяється у випадках, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини (частина друга статті 14 Закону України від 1 червня 2010 року № 2297-VI «Про захист персональних даних»).
28. За приписами статті 1 Закону України від 13 січня 2011 року № 2939-VI «Про доступ до публічної інформації» (надалі - Закон № 2939-VI) публічна інформація - це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб`єктами владних повноважень своїх обов`язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб`єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом. Публічна інформація є відкритою, крім випадків, встановлених законом
29. Право на доступ до публічної інформації гарантується, з поміж іншого, обов`язком розпорядників інформації надавати та оприлюднювати інформацію, крім випадків, передбачених законом (пункт 1 частини першої статті 3 Закону № 2939-VI).
30. Відповідно до статті 13 Закону № 2939-VI розпорядниками інформації для цілей цього Закону визнаються суб`єкти владних повноважень - органи державної влади, інші державні органи, органи місцевого самоврядування, органи влади Автономної Республіки Крим, інші суб`єкти, що здійснюють владні управлінські функції відповідно до законодавства та рішення яких є обов`язковими для виконання.
31. Статтею 6 Закону № 2939-VI обумовлено, що право на інформацію забезпечується: створенням механізму реалізації права на інформацію; створенням можливостей для вільного доступу до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів, інших інформаційних банків, баз даних, інформаційних ресурсів; обов`язком суб`єктів владних повноважень інформувати громадськість та засоби масової інформації про свою діяльність і прийняті рішення; обов`язком суб`єктів владних повноважень визначити спеціальні підрозділи або відповідальних осіб для забезпечення доступу запитувачів до інформації; здійсненням державного і громадського контролю за додержанням законодавства про інформацію; встановленням відповідальності за порушення законодавства про інформацію.
Право на інформацію може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров`я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.
32. Згідно зі статтею 7 Закону № 2939-VI конфіденційна інформація - інформація, доступ до якої обмежено фізичною або юридичною особою, крім суб`єктів владних повноважень, та яка може поширюватися у визначеному ними порядку за їхнім бажанням відповідно до передбачених ними умов. Не може бути віднесена до конфіденційної інформація, зазначена в частині першій і другій статті 13 цього Закону.
Розпорядники інформації, визначені частиною першою статті 13 цього Закону, які володіють конфіденційною інформацією, можуть поширювати її лише за згодою осіб, які обмежили доступ до інформації, а за відсутності такої згоди - лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
33. За правилом пункту 2 частини першої статті 22 Закону № 2939-VI розпорядник інформації має право відмовити в задоволенні запиту у випадку, якщо інформація, що запитується, належить до категорії інформації з обмеженим доступом відповідно до частини другої статті 6 цього Закону.
34. У цій справі суди встановили, що запитувана позивачем інформація містить персональні дані, а згоди відповідного суб`єкта інформації (ОСОБА_2) до запиту на тримання інформації не надано.
35. З огляду на викладене, Верховний Суд погоджується з позицією судів про правомірність оспорюваної відмови відповідача у наданні інформації.
36. При цьому суд відхиляє аргументи касаційної скарги про протиправність відмови відповідача у наданні інформації з огляду на приписи частини третьої статті 6 Закону № 2939-VI і твердження про оприлюднення відповідної інформації раніше (одночасно з оприлюдненням Указу Президента України про прийняття до громадянства України ОСОБА_2 ), оскільки сам лише факт попереднього оприлюднення цього Указу та відповідної інформації не звільняє розпорядника інформації від визначеного національним законодавством обов`язку щодо захисту персональних даних цього суб`єкта у подальшому.
VІ. Висновки по суті вимог касаційної скарги
37. За наведених обставин Верховний Суд констатує, що оскаржувані судові рішення ґрунтуються на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна юридична оцінка із правильним застосуванням норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, а суди під час розгляду справи не допустили порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.
38. Таким чином, зважаючи на приписи статті 350 КАС України, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
VІI. Судові витрати
39. З огляду на результат касаційного розгляду та відсутність документально підтверджених судових витрат, понесених учасниками справи у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, судові витрати в порядку статті 139 КАС України не розподіляються.
Керуючись пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX, статтями 341 343 349 350 355 356 359 Кодексу адміністративного судочинства України в редакції зі змінами, внесеними Законом України від 19 грудня 2019 року № 394-IX, Верховний Суд
ПОСТАНОВИВ:
1. Касаційну скаргу адвоката Мельничука Василя Івановича - представника ОСОБА_1 залишити без задоволення.
2. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 січня 2018 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 26 квітня 2018 року у справі № 826/15225/17 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та не може бути оскаржена.
Головуючий М. І. Смокович
Судді В. М. Бевзенко
Н. А. Данилевич