ПОСТАНОВА

Іменем України

27 лютого 2020 року

Київ

справа №826/2543/18

адміністративне провадження №К/9901/7109/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду (далі - Суд):

судді-доповідача - Бевзенка В.М.,

суддів: Данилевич Н.А., Шевцової Н.В.

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін як суд касаційної інстанції адміністративну справу № 826/2543/18

за позовом ОСОБА_1

до Першого заступника Міністра юстиції України Чернишова Дениса Вікторовича,

Міністерства юстиції України

про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити дії

за касаційною скаргою ОСОБА_1

на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 05.02.2019, (постановлену у складі колегії суддів: Пилипенко О.Є., Беспалова О.О., Кузьмишеної О.М.)

УСТАНОВИВ:

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Першого заступника Міністра юстиції України Чернишова Дениса Вікторовича (далі - відповідач-1), Міністерства юстиції України (далі - відповідач-2), в якому просив визнати дії відповідача-2 протиправними та зобов`язати його перевести ОСОБА_1 в одну із установ Запорізької області та стягнути 37 770,00 грн моральної та матеріальної шкоди, нанесеної позивачу та його рідним.

На обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що дії відповідача-2 щодо можливості вирішення питання з приводу переведення його в іншу колонію є протиправними та такими, що порушують право позивача утримуватися в колонії якнайближче до місця проживання його рідних, а тому звернувся до суду за захистом своїх прав.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 26.10.2018 позов задоволено частково:

- визнано протиправними дії Міністерства юстиції України щодо відмови у переведенні ОСОБА_1 із Замкової виправної колонії (№58) до однієї з установ виконання покарання Запорізької області;

- зобов`язано Міністерство юстиції України в особі Центральної комісії повторно розглянути клопотання ОСОБА_1 про переведення із Замкової виправної колонії (№58) до однієї з установ виконання покарання Запорізької області.

В задоволені решти позовних вимог - відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що фактично відмова відповідача-2 не містить в собі жодного обґрунтування, у тому числі й підстав для відмови в переведенні ОСОБА_1 до однієї з державних установ виправного характеру, які знаходяться на території Запорізької області. Також дійшов висновку, що з формулювання, використаного у статті 93 Кримінально-виконавчого кодексу України (далі - КВК України), випливає, що вищезазначена норма не є абсолютною і у деяких випадках дозволяє винятки. При цьому суд першої інстанції звернув увагу, що спірні дії вчинені відповідачем-2 необґрунтовано, тобто без врахування всіх обставин справи, що мали значення при прийнятті відповідного рішення, оскільки відповідно до довідки наданої відповідачем у Вільнянській установі виконання покарань (№11) для засуджених до довічного позбавлення волі осіб, які утримуються в секторі максимального рівня безпеки установи 1 відділення облаштовані 23 камери та 108 місць - утримується 70 чоловік; станом на 01 червня 2017 року - утримується 70 чоловік, тобто зазначена обставина є підтвердженням наявності вільних місць в одній із виправних колоній в Запорізькій області. Окрім того вказав, що оскаржувані позивачем дії відповідача-2, які полягають у відмові позивачу у переведенні до виправного закладу ближче до місця проживання родичів жодним чином не вмотивовані. Разом з тим, суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність підстави для задоволення адміністративного позову в частині зобов`язання відповідачів перевести позивача із однієї колонії до іншої, оскільки для вчинення таких дій відповідач наділений власними дискреційними повноваженнями з урахуванням певної процедури та порядку. Також при розгляді даної адміністративної справи звернувся до практики Європейського суду з прав людини та до нормативно-правових актів Ради Європи.

Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 05.02.2019, скасовано рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 26.10.2018 та прийнято нову постанову, якою відмовлено у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову Шостий апеляційний адміністративний суд виходив з того, що оскільки позивачем до заяви про переведення його до іншої виправної колонії не надано необхідного пакету документів, отже відповідач-2, відмовляючи у такому переведенні діяв на підставах та в межах норм чинного законодавства. Окрім того вказав, що відповідно до приписів частини 2 статті 93 КВК України позивачем не наведено виняткових обставин, які перешкоджають подальшому перебуванню засудженого в цій виправній чи виховній колонії.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та відзиву на неї

Не погоджуючись із вищевказаними рішеннями суду апеляційної інстанції, позивач звернувся з касаційною скаргою, в якій посилаючись на порушення апеляційним судом норм матеріального та процесуального права, просить вказане рішення скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга вмотивована тим, зокрема, що суд апеляційної інстанції виніс постанову в результаті неправильного застосування норм матеріального права (неправильне застосування та тлумачення статті 93 КВК України та п. 2 розділу IV Положення №266/30133), не надавши необхідної оцінки аргументам позивача та не оцінивши повно та всебічно обставини справи. Зокрема, суд апеляційної інстанції, на відміну від суду першої інстанції, не надав необхідної оцінки даним щодо близьких родичів позивача, що безпосередньо зазначені у довідці-витягу з особової справи позивача та були додані до клопотань позивача до Міністерства юстиції України. Також суд апеляційної інстанції не врахував та не надав необхідної оцінки аргументам позивача, що були неодноразово адресовані до Міністерства юстиції України щодо неможливості отримати копії певних документів.

Ухвалою Верховного Суду від 19.03.2019 відкрито касаційне провадження за вказаною скаргою.

Відповідачем-2 поданий відзив на касаційну скаргу позивача, в якому просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.

На обґрунтування заперечень, відповідач-2 зазначає, що оскаржуване позивачем судове рішення, прийняте на основі правильного застосування судом норм матеріального права та з дотриманням норм процесуального права і підстави для його скасування відсутні.

ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ

Судами попередніх інстанцій встановлено та підтверджено матеріалами справи, що 17.05.2017 ОСОБА_1 звернувся до Міністерства юстиції України з проханням перевести його з Замкової виправної колонії (№58) до однієї з установ виконання покарання Запорізької області, а саме: Софіївської виправної колонії (№55)» або «Вільнянської установи виконання покарань (№11)».

Дане звернення винесено на розгляд Центральної комісії Міністерства юстиції України.

Рішенням Центральної комісії Міністерства юстиції України, оформлене протоколом № 5 від 15.06.2017 відмовлено у переведені позивача до однієї з установ виконання покарання Запорізької області.

Підставою відмови була відсутність підстав, передбачених частиною 2 статті 93 КВК України та відсутність вільних місць для утримання такої категорії осіб, як засуджені до довічного позбавлення волі.

РЕЛЕВАНТНІ ДЖЕРЕЛА ПРАВА Й АКТИ ЇХ ЗАСТОСУВАННЯ

Приписами частини другої статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини другої статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до змісту статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом, зокрема: визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії.

Рішення, прийняті суб`єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України, статей 2 5 КАС України.

Відповідно до частини 1 статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

У рішенні від 14 грудня 2011 року №19-рп/2011 Конституційний Суд України встановив, що положення статті 55 Конституції України необхідно розуміти так, що конституційне право на оскарження в суді будь-яких рішень, дій чи бездіяльності всіх органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб гарантовано кожному; реалізація цього права забезпечується у відповідному виді судочинства і в порядку, визначеному процесуальним законом. Таким чином, конституційне право особи на звернення до суду кореспондується з її обов`язком дотримуватися встановлених процесуальним законом механізмів (процедур).

Згідно із частини 1 статті 1 КВК України кримінально-виконавче законодавство України регламентує порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань з метою захисту інтересів особи, суспільства і держави шляхом створення умов для виправлення і ресоціалізації засуджених, запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами, а також запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими.

Відповідно до частини 2 статті 7 КВК України, засуджені користуються всіма правами людини та громадянина, передбаченими Конституцією України, за винятком обмежень, визначених цим Кодексом, законами України і встановлених вироком суду.

Відповідно до частини четвертої статті 7 КВК України правовий статус засуджених визначається законами України, а також цим Кодексом, виходячи із порядку і умов виконання та відбування конкретного виду покарання.

Положенням частини 1 статті 8 КВК України передбачено, що засуджені мають право звертатися відповідно до законодавства з пропозиціями, заявами і скаргами до адміністрації органів і установ виконання покарань, їх вищестоящих органів, до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Європейського суду з прав людини, а також інших відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, до уповноважених осіб таких міжнародних організацій, суду, органів прокуратури, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об`єднань. Відповідні звернення (кореспонденція) подаються до адміністрації установи виконання покарань. Про отримання адміністрацією звернення (кореспонденції) засудженому видається талон-підтвердження. Протягом трьох діб (а у випадках, встановлених законодавством, протягом однієї доби) з часу видачі талона-підтвердження зазначене звернення (кореспонденція) направляється адресату.

Згідно з частини 6 статті 57 КВК України допускається переведення засудженого для подальшого відбування покарання з одного виправного центру до іншого для розміщення засудженого за місцем проживання його близьких родичів за наявності поважних причин, що перешкоджають подальшому перебуванню засудженого в цьому виправному центрі. Переведення засудженого для подальшого відбування покарання з одного виправного центру до іншого здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань та пробації, за поданням адміністрації виправного центру, погодженим з начальником відповідного територіального органу центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань та пробації, та спостережною комісією.

Відповідно до статті 93 КВК України засуджений до позбавлення волі відбуває весь строк покарання в одній виправній чи виховній колонії, як правило, у межах адміністративно-територіальної одиниці відповідно до його місця проживання до засудження або місця постійного проживання родичів засудженого. Переведення засудженого для дальшого відбування покарання з однієї виправної чи виховної колонії до іншої допускається за виняткових обставин, які перешкоджають дальшому перебуванню засудженого в цій виправній чи виховній колонії. Порядок переведення засуджених визначається нормативно-правовими актами Міністерства юстиції України.

Наказом Міністерства юстиції України від 27 лютого 2017 року № 680/5 затверджено Положення про центральну, міжрегіональну комісії та комісію слідчого ізолятора з питань визначення особам, засудженим до довічного позбавлення волі та позбавлення волі на певний строк, виду колонії, порядок направлення для відбування покарання осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, позбавлення волі на певний строк, арешту й обмеження волі, ті їх переведення, зареєстроване в Міністерстві юстиції України 28 лютого 2017 року за № 266/30134 (далі - Положення № 266/30134).

Пунктом 2 Розділу I Положення № 266/30134 передбачено, що комісії у своїй діяльності керуються Конституцією і законами України, актами Президента України і Кабінету Міністрів України, наказами Міністерства юстиції України, а також Положенням про визначення виду колонії.

Відповідно до пункту 3 розділу I Положення № 266/30134 центральна комісія - колегіальний орган, що утворюється у Міністерстві юстиції України, який розглядає скарги на рішення міжрегіональних комісій, здійснює направлення для відбування покарання окремо визначених осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, позбавлення волі на певний строк, арешту чи обмеження волі, їх переведення для відбування покарання з однієї установи виконання покарань до іншої.

Центральна комісія, в контексті приписів пункту 2 розділу II Положення № 266/30134, утворюється Міністром юстиції України у кількості не менше дев`яти осіб. До складу центральної комісії обов`язково входять заступник Міністра юстиції України, на якого згідно з розподілом обов`язків покладено координацію та контроль за діяльністю Державної кримінально-виконавчої служби, директор Департаменту Державної кримінально-виконавчої служби України, керівники підрозділів, які здійснюють організацію оперативної роботи, медичного забезпечення, контролю за виконанням судових рішень.

Основними завданнями центральної комісії є, зокрема, розгляд питань про переведення засуджених з однієї установи виконання покарань до іншої за межами зони діяльності одного міжрегіонального управління згідно з вимогами статей 57 93 КВК України.

Пунктами 1, 2, 5 розділу IV Положення № 266/30134 встановлено, що у своїй діяльності комісії керуються Конституцією України та законами України, указами Президента України і постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та Законів України, актами Кабінету Міністрів України та Міністерства юстиції України, іншими актами законодавства, Положенням про Міністерство юстиції України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 02 липня 2014 року № 228, вироком суду, а також цим Положенням та матеріалами про особу засудженого.

В той же час, порядок переведення засуджених врегульовано Положенням про визначення особам, засудженим до довічного позбавлення волі та позбавлення волі на певний строк, виду колонії, порядок направлення для відбування покарання осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, позбавлення волі на певний строк, арешту й обмеження волі, та їх переведення, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 27 лютого 2017 року № 680/5, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 28 лютого 2017 року № 265/30133 (далі - Положення № 266/30133)

Зокрема, п. 1 розділу ІV Положення № 266/30133 передбачено, що переведення засудженого для подальшого відбування покарання без зміни умов тримання з однієї виправної чи виховної колонії до іншої за межами зони діяльності міжрегіонального управління здійснюється за рішенням центральної комісії.

Пунктом 4 розділу ІV Положення № 266/30133 встановлено, що переведення засудженого для подальшого відбування покарання з однієї виправної чи виховної колонії до іншої з підстави "відповідно до його місця постійного проживання близьких родичів та/або членів сім`ї засудженого" здійснюється на підставі клопотання засудженого або близького родича чи члена сім`ї засудженої особи. Підпис засудженого на клопотанні засвідчується керівником адміністрації установи виконання покарань.

У клопотанні про переведення має міститися додаткова інформація щодо всіх близьких родичів та членів сім`ї засудженого відповідно до ступеня їх спорідненості та місця їх постійного проживання.

До клопотання про переведення додаються довідка-витяг з особової справи засудженого, копії паспортних документів засудженої особи та близьких родичів чи членів сім`ї засудженої особи, а також оригінали або нотаріально засвідчені копії довідки про реєстрацію місця проживання або місця перебування близького родича чи члена сім`ї, який звернувся з клопотанням, документів, що підтверджують наявність родинних стосунків (свідоцтво про народження, свідоцтво про шлюб тощо).

Правилами частини 2 статті 71 КАС України встановлено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Нормами частини 1 статті 242 КАС України встановлено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до частин 2 та 3 статті 242 КАС України законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Згідно з частиною 1 статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Частиною другою вказаної норми передбачено, що суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Згідно з пунктом 17.1 Європейських пенітенціарних правил по можливості, ув`язнені повинні направлятися для відбуття покарання в пенітенціарні установи, розташовані поблизу від міста проживання або місць соціальної реабілітації. При розподілі варто враховувати вимоги, пов`язані із продовженням кримінального розслідування та забезпеченням безпеки, а також потребу створення відповідного режиму для всіх ув`язнених. По можливості, варто узгоджувати з ув`язненим первісно призначене для нього місце відбуття покарання та будь-які наступні переведення з однієї пенітенціарної установи до іншої.

Одним із критеріїв оцінювання судами рішень, дій та бездіяльності суб`єктів владних повноважень є прийняття ними рішень обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).

Цей критерій відображає принцип обґрунтованості рішення або дії. Він вимагає від суб`єкта владних повноважень враховувати як обставини, на обов`язковість урахування яких прямо вказує закон, так і інші обставини, що мають значення у конкретній ситуації. Для цього він має ретельно зібрати і дослідити матеріали, що мають доказове значення у справі, наприклад, документи, пояснення осіб, висновки експертів тощо. Суб`єкт владних повноважень повинен уникати прийняття невмотивованих висновків, обґрунтованих припущеннями, а не конкретними обставинами. Так само недопустимо надавати значення обставинам, які насправді не стосуються справи. Несприятливе для особи рішення повинно бути вмотивованим.

Як вбачається з матеріалів справи позивач відбуває покарання у Замковій виправній колонії № 58.

Натомість із змісту позовної заяви вбачається, що у позивача в місті Запоріжжя проживає матір, сестра та його донька.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що оскаржуване рішення Центральної комісії Міністерства юстиції України про відмову у переведення позивача до іншої виправної колонії на території Запорізької області не містить чітко визначених підстав для відмови у задоволенні клопотання позивача про переведення його до іншого виправного закладу на території Запорізької області та обґрунтування його прийняття, за виключенням лише посилання на норму частини 2 статті 93 КВК України та відсутністю вільних місць для тримання такої категорії осіб, як засудженні до довічного позбавлення волі.

Воля позивача перевестись до виправної колонії на території Запорізької області, наближеної до місця проживання його рідних, обумовлено бажанням підтримувати сімейні стосунки, що наразі є ускладненим через значну відстань.

Так скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції, посилається лише на відсутність додатків до заяви, передбачених пунктом 4 розділу ІV Положення №266/30133, проте такі висновки суд касаційної інстанції вважає необґрунтованими, оскільки зазначене не було підставою для відмови у задоволенні клопотання позивача про переведення до іншої колонії.

Окрім того, рішення відповідача-2 не містить зауважень в частині належного оформлення поданих позивачем клопотань в частині його переведення до іншого місця відбування покарання.

При цьому, всупереч приписам частини 2 статті 71 КАС України відповідачем не доведено правомірності прийняття своїх рішень.

Більш того, судом першої інстанції встановлено, що у Вільнянській установі виконання покарань (№11) для засуджених до довічного позбавлення волі осіб, які утримуються в секторі максимального рівня безпеки установи 1 відділення облаштовані 23 камери та 108 місць - станом на 01 червня 2017 року - утримується 70 чоловік, тобто зазначена обставина є підтвердженням наявності вільних місць в одній із виправних колоній в Запорізькій області.

Також помилковим є висновок суду апеляційної інстанції про відсутність виняткових обставин, передбачених частиною 2 статті 93 КВК України, оскільки Пунктом 4 розділу ІV Положення № 266/30133 встановлено, що переведення засудженого для подальшого відбування покарання з однієї виправної чи виховної колонії до іншої здійснюється з підстав "відповідно до його місця постійного проживання близьких родичів та/або членів сім`ї засудженого".

Європейський суд з прав людини у своїй практиці сформував такі підходи: в пункті 83 рішення у справі "Родзевілло проти України" від 14 січня 2016 року зазначив, що Конвенція не надає засудженим права обирати місце відбування покарання, а той факт, що засуджені можуть бути відокремлені від своїх сімей та відбувати покарання на певній відстані від них, є неминучим наслідком позбавлення їх волі (див., наприклад, ухвалу щодо прийнятності у справі "Оспіна Варгас проти Італії" (Ospina Vargas v. Italy), заява № 40750/98, від 6 квітня 2000 року). Проте абсолютно неприйнятним є позбавлення засудженого усіх прав за статтею 8 Конвенції лише на підставі його статусу як особи, що відбуває покарання за вироком суду (див., наприклад, рішення у справі "Ходорковський та Лєбєдєв проти Росії"( Khodorkovskiy and Lebedev v. Russia), заяви №№ 11082/06 та 13772/05, п. 836, від 25 липня 2013 року). Важливим елементом права ув`язненого на повагу до його сімейного життя є надання йому пенітенціарними органами допомоги у підтриманні зв`язків з його близькими (див., наприклад, рішення у справі "Мессіна проти Італії" (№ 2) (Messina v. Italy (no. 2", заява № 25498/94, п. 61, ECHR 2000-Х). Тримання особи в установі виконання покарань, яка розташована настільки далеко від сім`ї засудженої особи, що робить побачення з членами сім`ї дуже важкою або навіть неможливою справою, за певних обставин може становити непропорційне втручання у сімейне життя (див., наприклад, згадане рішення у справі "Вінтман проти України" (Vintman v. Ukraine), пп. 78 та 103-104). Хоча Суд погодився з тим, що національні органи влади повинні мати широкі дискреційні повноваження щодо питань, які стосуються виконання покарань, розподіл засуджених по установах виконання покарань не повинен залишатися цілком на розсуд адміністративних органів влади. Інтереси засуджених щодо підтримання принаймні якихось сімейних та соціальних зв`язків повинні братись до уваги (див., наприклад, згадане рішення у справі "Ходорковський та Лєбєдєв проти Росії" (Khodorkovskiy and Lebedev v. Russia), пп. 836-838 та 850).

В рішенні Європейського суду з прав людини у справі Вінтман проти України (Vintman v. Ukraine, № 28403/05) зазначено, що засуджені до позбавлення волі мають "надалі користуватись основоположними правами та свободами, гарантованими Конвенцією, окрім права на свободу". Отже, не постає питання, що засудженого до позбавлення волі може бути позбавлено усіх прав за статтею 8 Конвенції тільки тому, що він має статус особи, яку за вироком суду було позбавлено волі. У своїй практиці Суд також визнав, що Конвенція не надає засудженим до позбавлення волі права обирати місце відбування покарання, а той факт, що засуджені відокремлені від своїх родин та перебувають на певній відстані від них, є неминучим наслідком позбавлення їх волі. Однак поміщення засудженого до колонії, розташованої на такій відстані від місця проживання його родини, що дуже ускладнює або навіть унеможливлює побачення, може за певних обставин становити втручання у сімейне життя, оскільки можливість для членів родини відвідувати засудженого є надзвичайно важливою для підтримання сімейного життя.

На підставі викладеного суд касаційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції щодо протиправності прийняття рішення суб`єктом владних повноважень у переведені позивача до іншої установи відбування покарань через відсутність наведення у спірних рішень обґрунтованих мотивів такої відмови.

Тому, закріплений у частині другій статті 2 КАС України у поєднанні з статтею 19 Конституції України критерій оцінювання рішень суб`єктів владних повноважень, всупереч вказаним нормам, не дотриманий Центральною комісією при Міністерстві юстиції України при постановленні нею рішення, оформленого протоколом № 5 від 15.06.2017.

Враховуючи те, що в ході касаційного розгляду справи Судом встановлено неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права, яке призвело до скасування законного рішення суду першої інстанції, Суд приходить до висновку про необхідність скасувати рішення суду апеляційної інстанції, із залишенням в силі рішення суду першої інстанції як такого, що скасовано помилково.

Відповідно до статті 352 КАС України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Керуючись статтями 341 345 349 352 356 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити.

Постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 05.02.2019 - скасувати.

Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 26.10.2018 - залишити в силі.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і не оскаржується.

Суддя - доповідач: В.М. Бевзенко

Судді: Н.А. Данилевич

Н.В. Шевцова