ф

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 вересня 2020 року

м. Київ

справа № 826/6889/17

адміністративне провадження № К/9901/9016/19, №К/9901/10143/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Загороднюка А.Г.,

суддів - Єресько Л.О., Соколов В.М,

розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційні скарги Державної фіскальної служби України, ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 03 грудня 2018 року (судді: Аблов Є.В., Григорович П.О., Смолій І.В.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 12 березня 2019 року (судді: Сорочко Є.О., Коротких А.Ю., Федотов І.В.) у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної фіскальної служби України про скасування наказу, поновлення на роботі та зобов`язання вчинити дії,

УСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування.

ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до суду з позовом до Державної фіскальної служби України (далі - відповідач), у якому просив: скасувати наказ Державної фіскальної служби України від 28 квітня 2017 року №985-о «Про звільнення ОСОБА_1 »

- поновити позивача на посаді заступника начальника управління-начальника відділу оперативного супроводження технічних систем контролю управління технічних систем контролю департаменту матеріального забезпечення та розвитку інфраструктури Державної фіскальної служби України з 29 квітня 2017 року;

- стягнути з відповідача на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу з 29 квітня 2017 року по день винесення судом рішення про поновлення на роботі включно.

В обґрунтування позову зазначено, що позивач незаконно звільнений з посади заступника начальника управління-начальника відділу оперативного супроводження технічних систем контролю управління технічних систем контролю Департаменту матеріального забезпечення та розвитку інфраструктури ДФС України на підставі наказу ДФС України від 28 квітня 2017 року №985-о у зв`язку із зміною організаційної структури та скороченням штатної чисельності департаменту матеріального забезпечення та розвитку інфраструктури ДФС України згідно з пунктом 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» та пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України, оскільки посаду позивача не було скорочено, а станом на день попередження позивача про наступне вивільнення та на день фактичного звільнення не була скорочена чисельність штатних одиниць вказаного Департаменту. При цьому позивачу пропонувалися нижчі вакантні посади, хоча станом на день попередження позивача про наступне вивільнення і до моменту звільнення позивача були наявні рівнозначні не запропоновані позивачу посади, на які позивач мав право переведення без проведення конкурсу відповідно до пункту 1 частини першої статті 41 Закону України «Про державну службу», чим порушено частину другу статті 40, статті 42, ч.ч. 1, 3 статті 49-2 КЗпП України, ч.ч. 1, 3 статті 87 Закону України «Про державну службу». Згідно зі статтею 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави працівник повинен бути поновлений на попередній роботі з виплатою середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Також позивачем заявлено клопотання про встановлення судового контролю за виконанням судового рішення при його ухваленні. Крім того, позивач зазначив про безпідставне ненарахування йому премії за січень-лютий 2017 року.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій.

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 03 грудня 2018 року позовні вимоги задоволено.

Визнано протиправним та скасовано наказ Державної фіскальної служби України від 28 квітня 2017 року №985-о «Про звільнення ОСОБА_1 » з посади заступника начальника управління - начальника відділу оперативного супроводження технічних систем контролю управління технічних систем контролю департаменту матеріального забезпечення та розвитку інфраструктури Державної фіскальної служби України;

Поновлено ОСОБА_1 на посаді заступника начальника управління-начальника відділу оперативного супроводження технічних систем контролю управління технічних систем контролю департаменту матеріального забезпечення та розвитку інфраструктури Державної фіскальної служби України з 29 квітня 2017 року;

Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Державної фіскальної служби України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 29 квітня 2017 року по 05 жовтня 2018 року у сумі 234 390,69 грн.

Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 12 березня 2019 року змінено рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 03 грудня 2018 року та викладено абзац четвертий резолютивної частини у такій редакції:

«Стягнути з Державної фіскальної служби України (ідентифікаційний код 39292197, адреса: 04053, м. Київ, Львівська площа, 8) на користь ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 29 квітня 2017 року по 03 грудня 2018 року у розмірі 262 750,64 грн (двісті шістдесят дві тисячі сімсот п`ятдесят гривень, 64 копійки).

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Державної фіскальної служби України (ідентифікаційний код 39292197, адреса: 04053, м. Київ, Львівська площа, 8) на користь ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) понесені ним судові витрати на правову допомогу у розмірі 5 621,33 грн (п`ять тисяч шістсот двадцять одна гривня 33 копійки).

В іншій частині рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 03 грудня 2018 року залишено без змін.

Рішення суду попередніх інстанцій мотивовано тим, що за наявності у штаті рівноцінних вакантних посад позивачу не було запропоновано жодної рівноцінної посади. При цьому, відповідач також не надав доказів невідповідності кваліфікації позивача та неможливості пропонування йому інших вакантних посад керівників відділів.

Суд апеляційної інстанції зазначив, що здійснюючи відповідний розрахунок, суд першої інстанції помилково визначив період вимушеного прогулу обмеживши його 05 жовтня 2018 року. У цьому випадку, на користь позивача належить стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з дня звільнення - 29 квітня 2017 року, по день постановлення судом першої інстанції відповідного рішення - 03 грудня 2018 року.

Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги.

У касаційній скарзі Державна фіскальна служба України вказує на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить оскаржувані рішення скасувати та прийняти нову постанову, якою відмовити у позові повністю.

Касаційна скарга Державної фіскальної служби України мотивована тим, що наказ про звільнення позивача є правомірним, оскільки позивачу двічі було надано пропозиції стосовно наявних вакантних посад в апараті ДФС для подальшого працевлаштування, після ознайомлення з якими ОСОБА_1 відмовився від запропонованих посад.

ДФС також вважає необґрунтованим рішення суду апеляційної інстанції щодо задоволення вимог позивача в частині стягнення за рахунок бюджетних асигнувань ДФС на користь ОСОБА_1 понесених ним судових витрат на правову допомогу у розмірі 5 621,33 грн, оскільки позивач не обґрунтував це належним чином.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 вказує на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить оскаржувані рішення змінити, виклавши абзац четвертий резолютивної частини в такій редакції: «Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Державної фіскальної служби України (ідентифікаційний код 39292197, адреса: Львівська площа, 8, м. Київ, 04053) на користь ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_2 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 29 квітня 2017 року по 03 грудня 2018 року включно у сумі 284 524,16 грн.

Скасувати рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 03 грудня 2018 року у справі № 826/6889/17 в частині відмови у задоволення позову.

Скасувати постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 03 грудня 2018 року у справі № 826/6889/17 в частині залишення без змін рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 03 грудня 2018 року у цій справі.

В іншій частині судові рішення залишити без змін.

Вирішити питання про розподіл судових витрат на професійну правничу допомогу у зв`язку з розглядом справи в суді касаційної інстанції.

Позивач не згодний з рішеннями судів попередніх інстанцій в частині відмови у задоволенні позовної вимоги про стягнення з відповідача на користь позивача премії за фактично відпрацьований час за січень та лютий 2017 року в розмірі, що дорівнює середньому розміру премії за посадою заступника начальника управління - начальника відділу у відповідному місяці.

Позиція інших учасників справи.

Від адвоката Зудінова, О.О., який діє в інтересах ОСОБА_1 до суду надійшов відзив на касаційну скаргу відповідача, в якому він просить відмовити у задоволенні касаційної скарги відповідача та задовольнити касаційну скаргу ОСОБА_1 .

Від відповідача до суду надійшов відзив на касаційну скаргу позивача, в якому він просить відмовити у задоволенні касаційної скарги позивача та прийняти нову постанову, якою відмовити у позові повністю.

Рух касаційної скарги.

Протоколом передачі судової справи раніше визначеному складу суду, визначено колегію суддів для розгляду цих касаційних скарг у наступному складі: суддя - доповідач - Білоус О.В., судді: Желтобрюх І.Л., Стрелець Т.Г.

Ухвалою Верховного Суду від 18 квітня 2019 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Державної фіскальної служби України на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 03 грудня 2018 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 12 березня 2019 року.

Ухвалою Верховного Суду від 15 квітня 2019 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 03 грудня 2018 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 12 березня 2019 року.

Розпорядженням заступника керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного адміністративного суду від 30 травня 2019 року призначено повторний автоматизований розподіл, у зв`язку зі зміною спеціалізації та введенням до іншої судової палати судді Білоуса О.В., Желтобрюх І.Л., Стрелець Т.Г.

Протоколом передачі судової справи раніше визначеному складу суду, визначено колегію суддів для розгляду цих касаційних скарг у наступному складі: суддя - доповідач - Яковенко М.М., судді: Дашутін І.В., Шишов О.О.

Розпорядженням заступника керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного адміністративного суду від 22 вересня 2020 року призначено повторний автоматизований розподіл, у зв`язку зі зміною спеціалізації та введенням до іншої судової палати судді Яковенко М.М.

Протоколом передачі судової справи раніше визначеному складу суду, визначено колегію суддів для розгляду цих касаційних скарг у наступному складі: суддя - доповідач - Загороднюк А.Г. судді: Єресько Л.О., Соколов В.М.

Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 29 вересня 2020 року зазначену адміністративну справу призначив до розгляду.

Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи.

ОСОБА_1 проходив державну службу на посаді заступника начальника управління-начальника відділу оперативного супроводження технічних систем контролю управління технічних систем контролю департаменту матеріального забезпечення та розвитку інфраструктури Державної фіскальної служби України.

Згідно з наказом ДФС від 27 вересня 2016 року № 800 «Про внесення змін до наказу ДФС від 30 грудня 2015 року №1022» наказано реорганізувати департамент матеріального забезпечення та розвитку інфраструктури та на його базі утворити департамент з аналогічною назвою із зменшенням його чисельності на 5 штатних одиниць.

14 листопада 2016 року затверджено Перелік № 5 змін до штатного розпису на 2016 рік ДФС України, згідно з яким зокрема виведено зі штатного розпису 1530 штатних посад, а введено у штатний розпис 1525 штатних посад, з яких виведено зі штатного розпису 7 штатних посад відділу оперативного супроводження технічних систем контролю управління технічних систем контролю у складі департаменту матеріального забезпечення та розвитку та введено у штатний розпис 9 штатних посад відділу оперативного супроводження технічних систем митного контролю управління технічних систем митного контролю та розвитку інфраструктури у складі департаменту матеріального забезпечення та розвитку, при цьому посаду заступника начальника управління-начальника відділу збережено.

17 січня 2017 року позивача попереджено про наступне вивільнення із займаної посади у зв`язку зі зміною організаційної структури та скороченням штатної чисельності департаменту матеріального забезпечення та розвитку інфраструктури Державної фіскальної служби України. Запропоновано позивачу наступні вакантні посади: провідного інспектора відділу оперативного супроводження технічних систем митного контролю та провідного інспектора відділу координації проектів міжнародної технічної допомоги та організації будівництва управління технічних систем митного контролю та розвитку інфраструктури департаменту матеріального забезпечення та розвитку інфраструктури, а також головного державного ревізора-інспектора аналітичного відділу управління продуктивного аналізу департаменту моніторингу доходів та обліково-звітних систем. Позивач від запропонованих посад відмовився.

Наказом ДФС від 20 лютого 2017 року №19-ор введено в дію штатний розпис на 2017 рік ДФС, згідно з яким у відділі оперативного супроводження технічних систем митного контролю управління технічних систем митного контролю та розвитку інфраструктури департаменту матеріального забезпечення та розвитку інфраструктури передбачено 9 штатних посад, зокрема посада заступника начальника управління-начальника відділу.

19 квітня 2017 року позивачу запропоновано наявні посади відповідно до штатного розпису ДФС, а саме: головного державного ревізора-інспектора відділу аналізу митних оформлень управління митного аудиту департаменту аудиту, а також посади на період відпустки для догляду за дитиною головного державного інспектора відділу управління майном та соціального забезпечення управління технічних систем митного контролю та розвитку інфраструктури департаменту матеріального забезпечення та розвитку інфраструктури, головного державного інспектора відділу реєстрації за окремими видами податків управління реєстрації та обліку платників департаменту обслуговування платників, головного державного ревізора-інспектора відділу адміністрування податків з громадян управління адміністрування податків і зборів з фізичних осіб департаменту податків і зборів з фізичних осіб. Позивач від запропонованих посад відмовився.

Наказом № 985-о від 28 квітня 2017 року «Про звільнення ОСОБА_1 » відповідно до статей 44 49-2 КЗпП України, частини 4 статті 87 Закону України «Про державну службу», наказу ДФС України від 27 вересня 2016 року №800 «Про внесення змін до наказу ДФС від 30 грудня 2015 року №1022» позивача звільнено з 28 квітня 2017 року із займаної посади на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України, пункту 1 частини 1 статті 87 Закону України «Про державну службу» у зв`язку зі зміною організаційної структури та скороченням штатної чисельності департаменту матеріального забезпечення та розвитку інфраструктури Державної фіскальної служби України із виплатою вихідної допомоги в розмірі середньомісячної заробітної плати та грошової компенсації за невикористані дні додаткової і щорічної відпустки.

Позивач, вважаючи, що його звільнили без законної підстави, з порушенням вимог законодавства про працю та законодавства про державну службу, звернувся з цим позовом до адміністративного суду.

Релевантні джерела права та акти їх застосування.

08 лютого 2020 року набув чинності Закон України від 15 січня 2020 року N460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон N460-IX).

Згідно з пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону N 460-IX, касаційний розгляд справи буде здійснюватися в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Частинами першою-третьою статті 341 КАС України передбачено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Частиною другою статті 19 Конституції України обумовлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Стаття 43 Конституції України передбачає, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 87 Закону України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 року №889-VIII (далі - Закон №889-VIII), однією з підстав для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є скорочення чисельності або штату державних службовців, ліквідація державного органу, реорганізація державного органу у разі, коли відсутня можливість пропозиції іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі.

Згідно з частиною 3 цієї статті, процедура вивільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини першої цієї статті визначається законодавством про працю. Звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті допускається лише у разі, якщо державного службовця не може бути переведено на іншу посаду відповідно до його кваліфікації або якщо він відмовляється від такого переведення.

Пунктом 4 частини 1 статті 36 КЗпП України передбачено, що підставами припинення трудового договору є, серед іншого, розірвання трудового договору з ініціативи працівника (статті 38, 39), з ініціативи власника або уповноваженого ним органу (статті 40, 41) або на вимогу профспілкового, чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу (стаття 45).

Частиною 4 цієї статті визначено, що в разі зміни власника підприємства, а також у разі його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення) дія трудового договору працівника продовжується. Припинення трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу можливе лише у разі скорочення чисельності або штату працівників (пункт 1 частини першої статті 40).

Пунктом 1 частини 1 статті 40 КЗпП України встановлено, що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Відповідно до частини першої та другої статті 49-2 цього ж Кодексу про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.

Вимогами частини третьої статті 49-2 КЗпП України встановлено, що одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації працівник, за своїм розсудом, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до статті 48 Закону України «Про зайнятість населення», власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників.

Відповідно до статті 235 КЗпП України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.

За правилами частини другої статті 235 КЗпП України, при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Розмір грошового зобов`язання, що підлягає стягненню визначається відповідно до приписів Порядку №100, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року, згідно з якою середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абзац 2 пункту 8 Порядку № 100).

Зі змісту пункту 5 Порядку №100 вбачається, що основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є розрахована згідно з абзацом 1 пункту 8 цього Порядку середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника.

Відповідно до абзацу 1 пункту 8 Порядку № 100, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи.

Виходячи з нормативного тлумачення пункту 1 частини першої статті 40, частин першої та третьої статті 49-2 КЗпП України, власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов`язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації. Тобто вживає заходи до переведення працівника за його згодою на іншу роботу.

Відповідно до роз`яснень, викладених в пункті 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів», розглядаючи трудовий спір, пов`язаний зі звільненням за пунктом 1 статті 40 КЗпП України, суд має з`ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема: ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників; чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника; які є докази щодо змін в організації виробництва і праці; про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника за його згодою на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації; чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджався він за два місяці про наступне вивільнення.

Таким чином, однією з найважливіших гарантій для працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці, при скороченні чисельності або штату є обов`язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника.

Власник є таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.

При цьому роботодавець зобов`язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.

Виходячи з нормативного тлумачення пункту 1 частини першої статті 40, частин першої та третьої статті 49-2 КЗпП України власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов`язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації. Тобто вживає заходи до переведення працівника за його згодою на іншу роботу.

Оскільки обов`язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої статті 49-2 КЗпП України роботодавець є таким, що виконав цей обов`язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з`явилися на підприємстві протягом цього періоду і які існували на день звільнення.

Аналогічна правова позиція висловлена в низці постанов Верховного Суду, зокрема, у постановах Верховного Суду від 20 лютого 2019 року у справі № 819/691/17, від 08 травня 2019 року у справі №06/1175/17, від 11 березня 2020 року у справі №813/1220/16.

Судами першої та апеляційної інстанцій установлено та підтверджено матеріалами справи, що відповідачем реорганізувано департамент матеріального забезпечення та розвитку інфраструктури та на його базі утворено департамент з аналогічною назвою із зменшенням його чисельності на 5 одиниць.

Системний аналіз наведених законодавчих положень дає підстави для висновку, однією з найважливіших гарантій для працівників при скороченні чисельності або штату є обов`язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 14 листопада 2016 року затверджено Перелік № 5 змін до штатного розпису на 2016 рік Державної фіскальної служби України, згідно з яким зокрема виведено зі штатного розпису 1530 штатних посад, а введено у штатний розпис 1525 штатних посад, з яких виведено зі штатного розпису 7 штатних посад відділу оперативного супроводження технічних систем контролю управління технічних систем контролю у складі департаменту матеріального забезпечення та розвитку та введено у штатний розпис 9 штатних посад відділу оперативного супроводження технічних систем митного контролю управління технічних систем митного контролю та розвитку інфраструктури у складі департаменту матеріального забезпечення та розвитку, при цьому посаду заступника начальника управління-начальника відділу збережено.

Позивача 17 січня 2017 року попереджено про наступне вивільнення із займаної посади у зв`язку зі зміною організаційної структури та скороченням штатної чисельності департаменту матеріального забезпечення та розвитку інфраструктури Державної фіскальної служби України. Також запропоновано позивачу наступні вакантні посади: провідного інспектора відділу оперативного супроводження технічних систем митного контролю та провідного інспектора відділу координації проектів міжнародної технічної допомоги та організації будівництва управління технічних систем митного контролю та розвитку інфраструктури департаменту матеріального забезпечення та розвитку інфраструктури, а також головного державного ревізора-інспектора аналітичного відділу управління продуктивного аналізу департаменту моніторингу доходів та обліково-звітних систем. Позивач від запропонованих посад відмовився.

Позивачу 19 квітня 2017 року запропоновано наявні посади відповідно до штатного розпису ДФС, а саме: головного державного ревізора-інспектора відділу аналізу митних оформлень управління митного аудиту департаменту аудиту, а також посади на період відпустки для догляду за дитиною головного державного інспектора відділу управління майном та соціального забезпечення управління технічних систем митного контролю та розвитку інфраструктури департаменту матеріального забезпечення та розвитку інфраструктури, головного державного інспектора відділу реєстрації за окремими видами податків управління реєстрації та обліку платників департаменту обслуговування платників, головного державного ревізора-інспектора відділу адміністрування податків з громадян управління адміністрування податків і зборів з фізичних осіб департаменту податків і зборів з фізичних осіб. Позивач від запропонованих посад відмовився.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що при здійсненні реорганізації департаменту матеріального забезпечення та розвитку інфраструктури згідно з наказом ДФС від 27 вересня 2016 року № 800 «Про внесення змін до наказу ДФС від 30 грудня 2015 року №1022» та утворенні на його базі департаменту з аналогічною назвою із зменшенням його чисельності на 5 одиниць, не було здійснено скорочення посади заступника начальника управління-начальника відділу оперативного супроводження технічних систем митного контролю управління технічних систем митного контролю та розвитку інфраструктури.

Колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що внаслідок змін до штатного розпису посада начальника відділу, яку обіймав позивач фактично скорочена не була, оскільки мало місце лише зміна назви відповідного відділу.

Відповідно до частини третьої статті 49-1 КЗпП України станом на день попередження позивача про зміни істотних умов державної служби в структурі Державної фіскальної служби України:

1) позивач повинен бути ознайомлений з переліком усіх вакантних посад як в Головного управління ДФС у Черкаській області так само в ДФС;

2) позивачу повинна була бути запропонована будь-яка з вказаних вакантних посад, рівнозначна тій, яку вій займав, або нижча за його згодою.

Відповідно до матеріалів справи, листом ДФС від 29 березня 2017 року №4373/3/99-99-04-01-01-14 щодо розгляду запиту представника позивача про надання публічної інформації надано перелік посад начальників відділів і заступників начальника відділу, які були вакантні станом на момент попередження позивача про вивільнення, зокрема начальника відділу захисту інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах та контролю департаменту охорони державної таємниці, технічного та криптографічного захисту інформації, начальника відділу інформаційного забезпечення перевірок управління перевірок відомостей в деклараціях про майно, доходи, витрати і зобов`язання фінансового характеру департаменту податків і зборів з фізичних осіб, начальника відділу митного аудиту управління митного аудиту департаменту аудиту, начальника відділу методології забезпечення класифікаційної роботи управління класифікації товарів департаменту адміністрування митних платежів, начальника відділу організації контролю за окремими видами діяльності підприємств управління організації митного контролю департаменту організації митного контролю, посада заступника начальника автентичності документів та аналізу цінової інформації управління митної вартості департаменту адміністрування митних платежів та інші.

Отже, за наявності у штаті рівноцінних вакантних посад позивачу не було запропоновано жодної рівнозначної посади.

Суд не приймає доводи відповідача про те, що відповідно до Положення про Управління технічних систем митного контролю та розвитку інфраструктури суттєво змінилися основні завдання та функції новоствореного Управління в порівнянні з основними завданнями та функціями Управління технічних систем контролю Департаменту матеріального забезпечення та розвитку інфраструктури, в якому ОСОБА_1 займав посаду заступника начальника управління, оскільки позивачу не було запропоновану рівнозначну посаду, а також відповідач не надав доказів невідповідності кваліфікації позивача посаді заступника начальника управління у новоствореному Управлінні.

Колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що відповідачем не вжито належних заходів для забезпечення права позивача на залишення на службі, що виразилось у безпідставному виданні оскаржуваного наказу. Звільнення позивача відбулося з порушенням встановленої законом процедури. Тому позивач підлягає поновленню на роботі зі стягненням на його користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу, розрахованого відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати від 08 лютого 1995 року № 100.

Також колегія суддів вказує на те, що розмір суми за час вимушеного прогулу не є предметом касаційного оскарження Державної фіскальної служби України, а тому в силу частини першої статті 341 КАС України судом касаційної інстанції не аналізується.

Щодо доводів Державної фіскальної служби України про стягнення витрат на правничу допомогу суд зазначає таке.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Так у справі "Схід/Захід Альянс Лімітед" проти України" (заява N 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (п. 268).

У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року "Лавентс проти Латвії" зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Згідно з пунктом 4 частини першої статті 1 Закону України від 05 липня 2012 року N 5076-VI "Про адвокатуру та адвокатську діяльність"(далі - Закон N 5076-VI) договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Пунктом 9 частини першої статті 1 Закону N 5076-VI встановлено, що представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.

Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першої статті 1 Закону N 5076-VI).

Відповідно до статті 19 Закону N 5076-VI видами адвокатської діяльності, зокрема, є:

- надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави;

- складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру;

- представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.

Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення представництва на надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок його обчислення, зміни та умови повернення визначаються у договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховується складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону N 5076-VI).

Розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися у ці правовідносини.

За змістом статті 134 КАС України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Для цілей розподілу судових витрат:

- розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

- розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Відповідно до матеріалів справи, на підтвердження понесення витрат на правову допомогу позивачем надано до суду першої інстанції: копію виписки з ЄДРПОУ по ФОП ОСОБА_2 , який здійснює діяльність у сфері права, копію диплому ОСОБА_2 про отримання повної вищої освіти за спеціальністю «Правознавставо», оригінал договору про надання правової допомоги № 05/17 ХВМ від 10 травня 2017 року, оригінал акту № 1 передачі-прийняття послуг з надання правової допомоги від 22 вересня 2017 року, оригінали квитанцій до прибуткових касових ордерів на загальну суму 5621,33 грн, копію книги обліку доходів ФОП ОСОБА_2 .

Наведеними документами з урахуванням висновків Верховного Суду достовірно підтверджено понесення позивачем у травні та вересні 2017 року витрат за надання йому ФОП ОСОБА_2 правової допомоги у розмірі 5621,33 грн, що відповідало граничному розміру витрат на правову допомогу згідно Закон № 4191-VI.

Схожі висновки щодо підтвердження витрат, пов`язаних з оплатою професійної правничої допомоги, зроблені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі N 755/9215/15-ц (провадження N 14-382цс19), постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі N 826/1216/16 (провадження N 11-562ас18), постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі N 753/15687/15-ц, від 26 вересня 2018 року у справі N 753/15683/15, постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18 червня 2019 року у справі N 910/3929/18 та інших.

Враховуючи викладене, колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про стягнення з відповідача на користь позивача понесених ним витрат на правничу допомогу.

Позивач в касаційній скарзі зазначив, що не погоджується з розміром суми за час вимушеного прогулу, оскільки відповідачем безпідставно не нараховано йому премію за березень, лютий 2017 року, в силу частини першої статті 341 КАС України судом касаційної інстанції не аналізується розрахунок розміру часу вимушеного прогулу в іншій його частині.

Суд касаційної інстанції погоджується з висновками судів попередніх інстанцій щодо відсутності підстав стягнення з відповідача премії за січень та лютий 2017 року.

Відповідно до частини другої статті 50 Закону № 889-VIII заробітна плата державного службовця складається з: посадового окладу; надбавки за вислугу років; надбавки за ранг державного службовця; виплати за додаткове навантаження у зв`язку з виконанням обов`язків тимчасово відсутнього державного службовця у розмірі 50 відсотків посадового окладу тимчасово відсутнього державного службовця, виплати за додаткове навантаження у зв`язку з виконанням обов`язків за вакантною посадою державної служби за рахунок економії фонду посадового окладу за відповідною посадою, премії (у разі встановлення).

При цьому пунктом 2 частини третьої статті 50 Закону № 889-VIII встановлено, що місячна або квартальна премія відповідно до особистого внеску державного службовця в загальний результат роботи державного органу.

Встановлення премій державним службовцям здійснюється керівником державної служби відповідно до затвердженого ним Положення про преміювання у відповідному державному органі, погодженого з виборним органом первинної профспілкової організації (за наявності) (абзац 3 частини п`ятої статті 52 Закону № 889-VIII).

Типове положення про преміювання затверджується центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері трудових відносин, за погодженням із центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.

Встановлення премій державним службовцям здійснюється керівником державної служби відповідно до затвердженого ним Положення про преміювання у відповідному державному органі, погодженого з виборним органом первинної профспілкової організації (за наявності).

Пунктом 5 Типового положення про преміювання державних службовців органів державної влади, інших державних органів, їхніх апаратів (секретаріатів), затвердженого наказом Міністерства соціальної політики України від 13.06.2016 № 646 передбачено, що розмір премії державного службовця встановлюється керівником державної служби в державному органі шляхом видання відповідного наказу (розпорядження).

Аналогічні положення містяться у пункті 1.8 Положення про преміювання працівників апарату Державної фіскальної служби України, затвердженого наказом Державної фіскальної служби України від 09 грудня 2015 року № 973.

З огляду на наведене правове регулювання є підстави стверджувати, що премія є складовою заробітної плати, зокрема державного службовця, але не є обов`язковою її частиною. Встановлення премії має на меті заохотити, стимулювати до продуктивної праці, винагородити працівників залежно від індивідуальних чи колективних результатів їхньої роботи. Тобто в такій площині премія є додатковим видом заробітної плати (винагородою) заохочувального характеру, тож не може розглядатися як неодмінна, беззастережна виплата, яку працівник може вимагати від керівництва органу/установи, в якій працює, щоб йому призначили і виплатили.

Аналогічні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду від 29 квітня 2020 року у справі № 826/5578/17 (провадження №К/9901/60091/18).

Водночас, згідно наказів відповідача від 24 лютого 2017 року №22-ф та від 24 березня 2017 року №40-ф премія позивачу у січені-лютому 2017 року не встановлювалася, а тому, суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку про відсутність підстав для її стягнення.

Доводи касаційних скарг Державної фіскальної служби України та ОСОБА_1 не спростовують висновків судів попередніх інстанцій і зводяться до переоцінки встановлених судами обставин справи.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

За такого правового регулювання та обставин справи суд касаційної інстанції погоджується з висновками судів попередніх інстанцій.

Викладені в касаційній скарзі доводи щодо помилковості висновку судів попередніх інстанцій не підтвердилися під час розгляду касаційної скарги у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду.

Отже, Верховний Суд констатує, що оскаржувані судові рішення ґрунтуються на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна юридична оцінка із правильним застосуванням норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, а суд під час розгляду справи не допустив порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги залишає судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а касаційну скаргу без задоволення.

За змістом частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Таким чином, зважаючи на приписи статті 350 КАС України, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані рішення судів попередніх інстанцій - без змін.

Висновки щодо розподілу судових витрат.

Відповідно до частини шостої статті 139 КАС України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.

Верховний Суд не змінює судові рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється.

Оскільки Верховний Суд дійшов висновку про залишення без задоволення касаційної скарги ОСОБА_1 , витрати на професійну правничу допомогу адвоката розподілу не підлягають.

Керуючись статтями 341 343 349 350 356 359 КАС України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Державної фіскальної служби України, залишити без задоволення.

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 03 грудня 2018 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 12 березня 2019 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач: А.Г. Загороднюк

Судді Л.О. Єресько

В.М. Соколов