№ 826/85/15 - Судебная практика в Украине -Законодательство Украины

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 червня 2022 року

м. Київ

справа №826/85/15

адміністративне провадження № К/9901/48544/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Загороднюка А.Г.,

суддів: Єресько Л.О., Соколова В.М.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Офісу Генерального прокурора на рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 25 травня 2021 року (суддя Кузьменко В.А.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 21 жовтня 2021 року (судді: Костюк Л.О., Бужак Н.П., Кузьмишина О.М.) та додаткову постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 11 листопада 2021 року (судді: Костюк Л.О., Бужак Н.П., Кузьмишина О.М.) у справі за позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про визнання протиправними та скасування рішень, поновлення на посаді та стягнення коштів,

УСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування

У січні 2015 року ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до суду з позовом до Офісу Генерального прокурора, у якому просив:

1) скасування наказу відповідача від 01 грудня 2014 року №2723ц;

2) поновлення позивача на посаді старшого прокурора відділу процесуального керівництва та підтримання державного обвинувачення у кримінальних провадженнях про корупційні злочини управління нагляду за додержанням законів спецпідрозділами та іншими органами, які ведуть боротьбу з організованої злочинністю і корупцією Генеральної прокуратури України;

3) стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу, починаючи з 01 грудня 2014 року до моменту фактичного поновлення на публічній службі;

4) зобов`язання відповідача проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади».

Зазначаючи про незаконність свого звільнення із займаної посади, обґрунтовуючи позовні вимоги тим, що оскаржуваний наказ відповідач 1 прийняв всупереч положенням Конституції України, міжнародним договорам, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та інших норм міжнародного права, практиці Європейського суду з прав людини та чинному законодавству України, з огляду на те, що застосування до позивача положень Закону України «Про очищення влади» не відповідає міжнародним стандартам забезпечення прав людини при здійсненні люстраційних процесів, обмежує право позивача на працю та доступ до державної служби; наказ про звільнення видано в період тимчасової непрацездатності позивача, чим порушено вимоги Кодексу законів про працю України.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 травня 2021 року адміністративний позов задоволено частково.

Визнано протиправним та скасовано наказ Генеральної прокуратури України від 01 грудня 2014 року №2723ц.

Поновлено ОСОБА_1 в Офісі Генерального прокурора на посаді рівнозначній тій, яку він обіймав на час звільнення, а саме посаді старшого прокурора відділу процесуального керівництва та підтримання державного обвинувачення у кримінальних провадженнях про корупційні злочини управління нагляду за додержанням законів спецпідрозділами та іншими органами, які ведуть боротьбу з організованої злочинністю і корупцією Головного управління захисту прав і свобод громадян, інтересів держави, нагляду за додержанням законів спецпідрозділами та іншими органами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю і корупцією Генеральної прокуратури України з 02 грудня 2014 року.

Стягнуто з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 1 229 498,22 грн.

Зобовязано Офіс Генерального прокурора надати до Міністерства юстиції України відомості про відсутність підстав для застосування до ОСОБА_1 заборон, передбачених частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади».

Допущено негайне виконання рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць у розмірі 15 251,24 грн.

В іншій частині адміністративного позову відмовлено.

Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 21 жовтня 2021 року змінено рішення суду першої інстанції, викладено абзац третій, четвертий резолютивної частини рішення у такій редакції:

"Поновити ОСОБА_1 на посаді старшого прокурора відділу процесуального керівництва та підтримання державного обвинувачення у кримінальних провадженнях про корупційні злочини управління нагляду за додержанням законів спецпідрозділами та іншими органами, які ведуть боротьбу з організованої злочинністю і корупцією Головного управління захисту прав і свобод громадян, інтересів держави, нагляду за додержанням законів спецпідрозділами та іншими органами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю і корупцією Генеральної прокуратури України в Генеральній прокуратурі України починаючи з 02 грудня 2014 року.

Стягнути з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 2 100 682, 47 грн.

22 жовтня 2021 року до Шостого апеляційного адміністративного суду позивачем подано заяву про ухвалення додаткового судового рішення у справі з метою відшкодування витрат на професійну правничу допомогу понесених при розгляді справи у суді апеляційної інстанції.

Рішення судів попередніх інстанцій мотивовано тим, що під час розгляду справи, відповідач не надав доказів того, що позивач своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснював заходи (та/або сприяв їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, тобто у цьому випадку, відповідач не довів дотримання основоположних принципів очищення влади, визначених Законом України «Про очищення влади».

З огляду на недоведеність того, що позивач здійснював заходи, спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, колегія судів приходить до висновку, що відповідач не довів правомірність застосування до позивача заборон, передбачених цим законом та звільнення позивача, у зв`язку з припиненням трудового договору відповідно до пункту 72 статті 36 Кодексу законів про працю України, у зв`язку із чим, оскаржуваний наказ є протиправним та підлягає скасуванню.

Суд апеляційної інстанції указав на те, що судом першої інстанції ОСОБА_1 поновлено на посаді рівнозначній тій, яку обіймав позивач на момент звільнення, а саме посаді старшого прокурора відділу процесуального керівництва та підтримання державного обвинувачення у кримінальних провадженнях про корупційні злочини управління нагляду за додержанням законів спецпідрозділами та іншими органами, які ведуть боротьбу з організованої злочинністю і корупцією Головного управління захисту прав і свобод громадян, інтересів держави, нагляду за додержанням законів спецпідрозділами та іншими органами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю і корупцією Генеральної прокуратури України, з 02 грудня 2014 року.

Застосувавши норми Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), апеляційний суд зазначив, що орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту трудових прав, ніж зазначені в частині першій статті 235 та у статті 240-1 КЗпП України. Відтак суд, встановивши, що звільнення відбулося із порушенням установленого законом порядку, зобов`язаний поновити працівника на попередній роботі. Генеральна прокуратура України не була ліквідована, тому колегія суддів апеляційного суду дійшла висновку про поновлення позивача на раніше займаній посаді заступника начальника управління нагляду за додержанням законів Національною поліцією України Департаменту нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні та координації правоохоронної діяльності Генеральної прокуратури України починаючи з 18 жовтня 2019 року.

В частині стягнення суми часу вимушеного прогулу позивача, суд апеляційної інстанції, із урахуванням вимог Порядку №100, а також того, що пункт 10 указаного Порядку був чинним до 11 грудня 2020 року та того, що середня заробітна плата позивача не може обчислюватися з урахуванням посадових окладів прокурорів Офісу Генерального прокурора, адже його туди з об`єктивних причин не переводили, дійшов виновку про стягенення із відповідача на користь позивача у сумі 2 100 682, 47 грн.

Додатковою постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 11 листопада 2021 року задоволено частково заяву ОСОБА_1 про ухвалення додаткового рішення.

Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 , витрати на професійну правничу допомогу понесені при розгляді справи у суді апеляційної інстанції у розмірі 20 000,00 грн.

Судом апеляційної інстанції враховав ціну позову у справі, кількість судових засідань у яких брав участь адвокат, затрачений час в ході розгляду справи в судовому засіданні та підготовки відзиву на апеляційну скаргу, а також враховує інший витрачений адвокатом час під час надання позивачу правничої допомоги та дійшов висновку, що вказана сума витрат у розмірі 65 000, 00 грн є не співмірною з наданою позивачу правничою допомогою. Колегія суддів дійшла висновку про необхідність зменшення суми витрат на правничу допомогу, яка підлягає стягненню на користь позивача до суми 20 000, 00 грн.

Підстави касаційного оскарження та їх обґрунтування

У касаційній скарзі скаржник вказує на порушення судами попередніх інстанції норм матеріального та процесуального права, просить оскаржувані судові рішення змінити в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивача, зменшивши суму стягнення до 1 152000,64 грн. Додаткову постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 11 листопада 2021 року скасувати, ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні заяви позивача про ухвалення додаткового рішення про стягнення витрат на професійну правничу допомогу.

Касаційну скаргу скаржник подав з підстав, передбачених пунктом 1 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).

У цьому зв`язку пояснив, що суд апеляційної інстанції при ухваленні оскарженої постанови не врахував правові висновки Верховного Суду щодо застосування коефіцієнту підвищення посадових окладів, передбаченого пунктом 10 Порядку №100, викладених у постановах Верховного Суду від 04 листопада 2021 року у справі №640/537/20, від 30 червня 2021 року у справі №826/17798/14, від 29 квітня 2020 року у справі №810/3246/16.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у пункті 37 постанови від 04 листопада 2021 року у справі №640/537/20 позицію висловив, про те, що « 37. Окрім того, колегія суддів звертає увагу на те, що згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1213 із Порядку № 100 виключено пункт 10, на який покликається позивач, доводячи помилковість розрахованої судами попередніх інстанцій суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Зазначена постанова Уряду набрала чинності 12 грудня 2020 року, тож на дату постановлений рішення суду першої інстанції в цій справі (про поновлення на посаді) не було нормативних підстав для визначення коефіцієнта підвищення при розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу, як того вимагає позивач. Принагідно додамо, що за змістом частини другої статті 235 КЗпП України рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу [або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік] суд ухвалює саме при винесенні рішення про поновлення на роботі. Звідси можемо стверджувати, що в цьому контексті стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу потрібно розглядати не як самостійні позовні вимоги (в сенсі способу захисту порушеного права), а як «похідну», додаткову складову ефективного захисту порушеного права у разі незаконного звільнення. Іншими словами, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу тут не є тим питанням, з приводу якого виникли спірні правовідносини, тому застосування Порядку № 100 в цьому випадку не передбачає застосування тієї його редакції, яка була чинною на час виникнення спору».

Верховний Суд у постанові від 30 червня 2021 року у справі № 826/17798/14 зазначив, що при визначенні редакції Порядку, яка підлягає застосуванню, судам слід враховувати дату постановлений рішення про поновлення незаконно звільненого працівника на роботі.

Також судом апеляційної інстанції під час ухвалення оскаржуваної не враховано позицію Верховного Суду, викладену у пункті 95 постанови від 29 квітня 2020 року у справі №810/3246/16, а саме: оскільки підвищення посадових окладів відбулося після звільнення позивача, то відповідно до Постанови №100 розрахунок середньоденної заробітної плати обчислюється, виходячи з виплат за попередні два місяці роботи, тобто за жовтень-листопад 2014 року, а тому посилання суду на здійснення розрахунку середньої заробітної плати з урахуванням підвищення посадових окладів, передбачених постановами Кабінету Міністрів України «Про упорядкування структури заробітної плати, особливості проведення індексації та внесення змін до деяких нормативно- правових актів» від 09 грудня 2015 року №1013, «Про внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України щодо оплати праці працівників прокуратури» від 30 серпня 2017 року №657 та коефіцієнту, визначеного згідно з пунктом 10 Постанови №100, є необгрунтованим та незаконним.

На переконання скаржника, висновки суду апеляційної інстанції про ухвалення додаткового рішення в частині відшкодування витрат на професійну правничу допомогу в сумі 20000,00 грн є помилковими, тому що судом апеляційної інстанції не ураховано правові висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 07 травня 2020 року у справі № 320/3271/19, від 11 червня 2020 року у справі №821/227/17, від 09 червня 2020 року у справі №466/9758/16-ц та від 15 квітня 2020 року у справі №199/3939/18-ц.

Позиція інших учасників справи

Від позивача відзиву на касаційну скаргу не надходило, що відповідно до статті 338 КАС України не перешкоджає касаційному перегляду справи.

Рух касаційної скарги

Ухвалою Верховного Суду від 07 лютого 2022 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Офісу Генерального прокурора на рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 25 травня 2021 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 21 жовтня 2021 року.

Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 29 червня 2022 року зазначену адміністративну справу призначив до розгляду.

Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи

Наказом Генерального прокурора України від 01 грудня 2014 року №2723ц, керуючись статтею 15 Закону України «Про прокуратуру» та частиною другою статті 3 Закону України «Про очищення влади», на підставі довідки про результати вивчення особової справи, радника юстиції ОСОБА_1 звільнено з посади старшого прокурора відділу процесуального керівництва та підтримання державного обвинувачення у кримінальних провадженнях про корупційні злочини управління нагляду за додержанням законів спецпідрозділами та іншими органами, які ведуть боротьбу з організованої злочинністю і корупцією Головного управління захисту прав і свобод громадян, інтересів держави, нагляду за додержанням законів спецпідрозділами та іншими органами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю і корупцією Генеральної прокуратури України у зв`язку з припиненням трудового договору відповідно до пункту 72 статті 36 Кодексу законів про працю України.

Уважаючи наказ про звільнення протиправним, позивач звернувся до суду.

Релевантні джерела права й акти їх застосування

Частиною першою статті 341 КАС України обумовлено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 43 Конституції України закріплено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, а держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності; громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

За змістом статті 2 КЗпП України право громадянина України на працю є одним з основних трудових прав працівників.

У частині другій статті 61 Конституції України зазначено, що юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

Положеннями статті 5-1 КЗпП України передбачено гарантії забезпечення права громадян на працю, зокрема, щодо правового захисту від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Пунктом 7-2 частини першої статті 36 КЗпП України закріплено, що трудовий договір припиняється з підстав, передбачених Законом України "Про очищення влади".

16. Правові та організаційні засади проведення очищення влади (люстрації) для захисту та утвердження демократичних цінностей, верховенства права та прав людини в Україні визначені Законом України "Про очищення влади".

Відповідно до частин першої, другої статті 1 Закону України "Про очищення влади" очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування.

Очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах:

верховенства права та законності;

відкритості, прозорості та публічності;

презумпції невинуватості;

індивідуальної відповідальності;

гарантування права на захист.

Згідно з частиною третьою статті 1 Закону України "Про очищення влади" протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону.

Статтею 2 цього ж Закону обумовлено, що заходи з очищення влади (люстрації) здійснюються щодо:

1) Прем`єр-міністра України, Першого віце-прем`єр-міністра України, віце-прем`єр-міністра України, а також міністра, керівників центральних органів виконавчої влади, які не входять до складу Кабінету Міністрів України, Голови Національного банку України, Голови Антимонопольного комітету України, Голови Фонду державного майна України, Голови Державного комітету телебачення і радіомовлення України, їх перших заступників, заступників;

2) Генерального прокурора України, Голови Служби безпеки України, Голови Служби зовнішньої розвідки України, начальника Управління державної охорони України, керівника центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, керівника податкової міліції, керівника центрального органу виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту, їх перших заступників, заступників;

3) військових посадових осіб Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів військових формувань, крім військовослужбовців строкової військової служби та військовослужбовців служби за призовом під час мобілізації;

4) членів Вищої ради юстиції, членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, професійних суддів, Голови Державної судової адміністрації України, його першого заступника, заступника;

5) Глави Адміністрації Президента України, Керівника Державного управління справами, Керівника Секретаріату Кабінету Міністрів України, Урядового уповноваженого з питань антикорупційної політики, їх перших заступників, заступників;

6) начальницького складу органів внутрішніх справ, центрального органу виконавчої влади, який реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції, центрального органу виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту;

7) посадових та службових осіб органів прокуратури України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Управління державної охорони України, Національного банку України;

8) членів Центральної виборчої комісії, Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, голів та членів національних комісій, що здійснюють державне регулювання природних монополій, державне регулювання у сферах зв`язку та інформатизації, ринків цінних паперів і фінансових послуг;

9) керівників державних, у тому числі казенних, підприємств оборонно-промислового комплексу, а також державних підприємств, що належать до сфери управління суб`єкта надання адміністративних послуг;

10) інших посадових та службових осіб (крім виборних посад) органів державної влади, органів місцевого самоврядування;

11) осіб, які претендують на зайняття посад, зазначених у пунктах 1-10 цієї частини.

Згідно з пунктом четвертим частини другої статті 3 Закону України "Про очищення влади", заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали посаду (посади) у період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року та не були звільнені в цей період з відповідної посади (посад) за власним бажанням: керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, районах у місті Києві.

Відповідно до підпункту 1 пункту 2 "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про очищення влади", впродовж 10-ти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині третій статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб: звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше, ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів.

Частинами першою-третьою статті 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

17 липня 1997 року Україна ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (надалі - Конвенція), яка відповідно до частини першої статті 9 Конституції України стала частиною національного законодавства України.

Міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Отже, Конвенція є частиною національного законодавства України відповідно до положень статті 9 Конституції України.

Парламентська Асамблея Ради Європи у Керівних принципах для забезпечення відповідності законів про люстрацію та аналогічних адміністративних заходів вимогам держави, заснованої на принципі верховенства права зауважила таке:

"Щоб відповідати вимогам держави, заснованої на принципі верховенства права, закони про люстрацію повинні відповідати певним вимогам. Насамперед, люстрація повинна бути спрямована на загрози основоположним правам людини і процесу демократизації; помста ніколи не може бути метою таких законів, також не допускається політичне або соціальне зловживання результатами люстраційного процесу. Мета люстрації полягає не в покаранні тих осіб, які вважаються винними, - що є завданням прокурорів, які використовують кримінальне законодавство, - а в захисті новоствореної демократії.

a. Люстрація має здійснюватися спеціально створеною незалежною комісією шанованих суспільством громадян, запропонованих главою держави та затверджених парламентом;

b. Люстрація може бути застосована тільки для усунення або суттєвого зменшення загрози, яку становить суб`єкт люстрації, створенню вільної демократії, зокрема шляхом використання конкретної посади, яку обіймає цей суб`єкт, для порушення прав людини або блокування демократичних процесів;

c. Люстрація не може бути використана для покарання, відплати або помсти; покарання може накладатися тільки за минулу злочинну діяльність на підставі чинного Кримінального кодексу України та відповідно до усіх процедур і гарантій кримінального переслідування;

d. Люстрація повинна обмежуватися посадами, щодо яких є всі підстави вважати, що суб`єкти, які їх обіймають, становитимуть значну небезпеку для прав людини і демократії, тобто посади державної служби, які передбачають значну відповідальність за визначення або виконання державної політики та заходів, що стосуються внутрішньої безпеки або щодо посад державної служби, які передбачають надання наказу та/або вчинення порушення прав людини, таких як правоохоронні органи, служба безпеки і розвідки, судові органи та прокуратура <…>

Європейська комісія за демократію через право (Венеціанська комісія) на 101 Пленарній сесії схвалила проміжний висновок щодо Закону "Про очищення влади", згідно з яким:

a) Застосування люстраційних заходів до періоду правління радянської комуністичної влади через стільки років після закінчення цього режиму та набрання чинності демократичної конституції в Україні потребують переконливих причин для виправдання наявності конкретної загрози, яку колишні комуністи наразі становлять для демократії; Комісія вважає, що важко виправдати таку пізню люстрацію.

b) Застосування люстраційних заходів щодо недавнього періоду, упродовж якого пан ОСОБА_2 був Президентом України, зрештою поставить під сумнів реальне функціонування положень Конституції та законодавства України, як демократичної держави, заснованої на принципі верховенства права.

c) Закон України "Про очищення влади" містить кілька серйозних недоліків і потребує перегляду принаймні таких положень:

- Люстрація повинна стосуватися тільки посад, які дійсно можуть становити значну загрозу для прав людини та демократії; перелік посад, які підлягають люстрації, має бути переглянутий.

- Вина має бути доведена у кожному конкретному випадку та не може припускатися на підставі лише приналежності до категорії органів державної влади; критерії для люстрації мають бути переглянуті;

- Відповідальність за проведення процесу люстрації повинна бути знята з Міністерства юстиції України та покладена на спеціально створену незалежну комісію за активної участі громадянського суспільства.

- Процедура люстрації повинна поважати гарантії справедливого судового розгляду (право на захисника, рівність сторін, право бути вислуханим особисто); судове провадження має призупиняти адміністративне рішення щодо люстрації до ухвалення остаточного рішення; Закон України "Про очищення влади" має прямо передбачати ці гарантії.

- Люстрація суддів повинна регулюватися лише одним законом, а не законами, які дублюються, та здійснюватися лише з повним урахуванням конституційних положень, що гарантують їхню незалежність, і тільки Вища рада юстиції має нести відповідальність за будь-яке звільнення судді.

- Відомості про осіб, що підлягають люстраційним заходам, мають оприлюднюватися тільки після ухвалення остаточного рішення суду.

За змістом статті 32 Конвенції питання тлумачення і застосування Конвенції належить до виключної компетенції Європейського суду з прав людини (надалі також Суд, ЄСПЛ).

Предметом регулювання Конвенції є захист основних прав і свобод особи, що передбачає пряму дію норм Конвенції.

Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" закріплено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

За сталою практикою ЄСПЛ поняття приватне життя "охоплює право особи формувати та розвивати відносини з іншими людьми, включаючи відносини професійного чи ділового характеру" (див. пункт 25 "C. проти Бельгії" від 07 серпня 1996 року (Reports 1996)). Стаття 8 Конвенції "захищає право на розвиток особистості та право формувати і розвивати відносини з іншими людьми та навколишнім світом" (див. пункт 61 рішення Суду у справі "Pretty проти Сполученого Королівства" (справа №2346/02, ECHR 2002)). Поняття "приватне життя" не виключає в принципі діяльність професійного чи ділового характеру. Адже саме у діловому житті більшість людей мають неабияку можливість розвивати відносини із зовнішнім світом (див. пункт 29 рішення Суду у справі "Niemietz проти Німеччини" від 16 грудня 1992 року. Таким чином, обмеження, встановлені щодо доступу до професії, були визнані такими, що впливають на "приватне життя" (див. пункт 47 рішення Суду у справі "Sidabras and Dћiautas проти Латвії" (справи №№ 55480/00 та 59330/00, ECHR 2004) і пункти 22-25 рішення Суду у справі "Bigaeva проти Греції" від 28 травня 2009 року (справа 26713/05)). Окрім того, було встановлено, що звільнення з посади становило втручання у право на повагу до приватного життя (див. пункти 43-48 рішення у справі "Ozpinar проти Туреччини" від 19 жовтня 2010 року (справа № 20999/04)). З рештою, у статті 8 Конвенції йдеться про захист честі та репутації як частину права на повагу до приватного життя (див. пункт 35 рішення у справі "Pfeifer проти Австрії" від 15 листопада 2007 року (справа №12556/03) та пункти 63, 64 рішення у справі "A. проти Норвегії" від 9 квітня 2009 року (справа №28070/06), пункт 165 рішення ЄСПЛ у справі "Олександр Волков проти України" (заява №21722/11)).

Тлумачення та застосування національного законодавства є прерогативою національних органів. Суд, однак, зобов`язаний переконатися в тому, що спосіб, в який тлумачиться і застосовується національне законодавство, призводить до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики Суду (див. рішення у справі "Скордіно проти Італії" (Scordino v. Italy) (№ 1) [ВП], № 36813/97, пункти 190 та 191, ECHR 2006-V та пункт 52 рішення у справі "Щокін проти України" (заяви №№ 23759/03 та 37943/06), від 14 жовтня 2010 року).

У рішенні у справі "Полях та інші проти України" (Case of Polyakh and others v. Ukraine) (заяви № 58812/15 та 4 інші, 17 жовтня 2019 року) ЄСПЛ піддав Закон України "Про очищення влади" серйозній критиці. Досліджуючи питання щодо пропорційності звільнення заявників із посад на підставі Закону України "Про очищення влади", ЄСПЛ зауважив, що "Суд не переконаний, що законодавчий механізм був достатньо вузько розробленим для вирішення "нагальної суспільної потреби", яку мав би переслідувати Закон "Про очищення влади". У зв`язку з цим слід зазначити, що законодавчий механізм був набагато ширшим та універсальнішим, аніж розроблений, наприклад, Польщею (див. згадане рішення у справі "Матиєк проти Польщі" (Matyjek v. Poland), пункти 27 - 29) або Латвією (див. згадане рішення у справі "Жданока проти Латвії" (Ћdanoka v. Latvia), пункти 57 і 126), сфера застосування яких обмежувалася особами, які відіграли активну роль у діяльності колишньої влади, яка не була демократичною. <…> Передбачені Законом "Про очищення влади" заходи могли бути застосовані навіть до державного службовця, призначеного на його посаду задовго до того, як пан ОСОБА_2 став Президентом України, лише на тій підставі, що він не пішов зі своєї посади протягом року після приходу до влади пана ОСОБА_2 . Іншими словами, причиною застосування обмежувальних заходів, передбачених Законом "Про очищення влади", є прихід до влади пана ОСОБА_2 (див. пункт 7), а не будь-яка подія, що підірвала демократичний конституційний лад, яка могла статися під час його правління та до якої могла бути причетна відповідна посадова особа.

У підсумку ЄСПЛ дійшов висновку про те, що не було доведено, що втручання щодо будь-кого із заявників було необхідним у демократичному суспільстві. Отже, було порушено статтю 8 Конвенції щодо всіх заявників (пункти 323, 324 вказаного рішення).

Із вищенаведеного й у контексті рішення ЄСПЛ у справі "Полях та інші проти України" (Case of Polyakh and others v. Ukraine) (заяви № 58812/15 та 4 інші, 17 жовтня 2019 року) висновується, що застосування до осіб заборон, передбачених частиною третьою статті Закону України "Про очищення влади", може здійснюватися виключно крізь призму приписів частини другої статті 1 цього Закону, тобто з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, та з урахуванням відповідних принципів, зокрема, верховенства права, презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності.

Позиція Верховного Суду

Підставою для відкриття касаційного провадження в цій справі слугувало, на думку скаржника касаційної скарги, неврахування судом апеляційної інстанції при ухваленні оскаржуваного судового рішення висновків щодо застосування пункту 10 Порядку № 100, викладених у постановах Верховного Суду від 04 листопада 2021 року у справі №640/537/20, від 30 червня 2021 року у справі №826/17798/14, від 29 квітня 2020 року у справі №810/3246/16.

Суд касаційної інстанції наголошує на тому, що відповідно до частини першої статті 341 КАС України Суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 341 КАС України).

Отож, перегляд судом касаційної інстанції оскаржуваних судових рішень здійснюється в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

У касаційній скарзі скаржник указав на те, що суд апеляційної інстанції не врахував правові висновки Верховного Суду щодо застосування коефіцієнту підвищення посадових окладів, передбаченого пунктом 10 Порядку №100, викладених у постановах Верховного Суду від 04 листопада 2021 року у справі №640/537/20, від 29 квітня 2020 року у справі №810/3246/16.

Щодо визначення подібності цих правовідносин Верховний Суд звертається до правових висновків, викладених у судових рішеннях Великої Палати Верховного Суду.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20, пункт 39) конкретизувала свої висновки щодо визначення подібності правовідносин, зазначивши таке. На предмет подібності потрібно оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то в такому разі подібність варто також визначати за суб`єктним й об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Проаналізувавши правову позицію Верховного Суду щодо застосування норм права у контексті характеру та юридичної природи спірних правовідносин, з яких виник спір у наведеній скаржником справі, у зіставленні з предметом спору, підставами і змістом позовних вимог та правовим регулюванням спірних правовідносин у цій справі в оскаржуваній частині, на предмет їх подібності, а відтак застосовності як підстави для касаційного перегляду оскарженого рішення суду апеляційної інстанції по суті, колегія суддів зазначає таке.

Проаналізувавши зміст судових рішень, на які покликається позивач як приклад правильного застосування пункту 10 Порядку № 100 й на відповідність яким просить перевірити постанову апеляційного суду в цій площині колегія суддів з`ясувала, що зазначені для порівняння постанови Верховного Суду ухвалено у правовідносинах, які не є подібними до тих, з яких виник спір у цій справі.

У справі №640/537/20 ОСОБА_4 відповідно до наказу Генерального прокурора від 21 грудня 2019 року № 2080ц звільнено з посади прокурора першого прокурора першого відділу процесуального керівництва Першого управління організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням, яке здійснюється слідчими центрального апарату Державного бюро розслідувань, Департаменту організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень, підслідних Державному бюро розслідувань, нагляду за додержанням законів його оперативними підрозділами та підтримання публічного обвинувачення у відповідних провадженнях Генеральної прокуратури України на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України від 14 жовтня 2014 року №1697-VII "Про прокуратуру", у зв`язку із неуспішним проходженням проходження атестації.

Спір у справі №640/537/20 стосується іншого періоду часу, аніж у цій справі, а тому застосуванню підлягають інші норми законодавства.

У справі №810/3246/16 ОСОБА_5 звернувся до суду із позовом до Університету державної фіскальної служби України, з урахуванням заяв про збільшення позовних вимог, просив суд зобов`язати Університет ДФС України здійснити перерахунок та виплатити на його користь грошове забезпечення за період з 02 березня 2015 року по день фактичного розрахунку, виходячи з розміру середньоденної заробітної плати - 858,57 грн; 1.2 зобов`язати Університет ДФС України нарахувати та виплатити на його користь матеріальну допомогу на оздоровлення у розмірі місячного посадового окладу - 3783,00 грн у зв`язку з виходом у щорічні чергові відпустки за 2014 рік (згідно з наказом від 12 січня 2015 року № 4-в), за 2015 рік (згідно з наказом від 03 березня 2016 року № 32-в) та за 2016 рік (згідно з наказом від 19 травня 2016 року № 50-в) відповідно; 1.3 зобов`язати Університет ДФС України здійснити перерахунок та виплатити на його користь одноразову грошову допомогу при звільненні зі служби у розмірі 50% місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби, який складає 18 років 04 місяці 26 днів, виходячи з розміру середньоденної заробітної плати 858 грн 57 коп та середньомісячного грошового забезпечення 18459 грн 25 коп; 1.4 зобов`язати Університет ДФС України здійснити перерахунок та виплатити на його користь грошову компенсацію за невикористані дні щорічних відпусток в органах внутрішніх справ та податковій міліції у загальній кількості 56 календарних днів, виходячи з розміру середньоденної заробітної плати 858 грн 57 коп; 1.5 зобов`язати Університет ДФС України відшкодувати заподіяну йому моральну (немайнову) шкоду за період з 02 березня 2015 року по день фактичного розрахунку у розмірі, встановленому з 01 січня 2017 року, відповідно до Закону України "Про державний бюджет України на 2017 рік", мінімальної місячної заробітної плати 3200 грн за кожен повний місяць порушення його прав у сфері трудових відносин.

У справі №810/3246/16 та у цій справі правовідносини регулюються різними нормами законодавства, виникли у різний період часу, тому ствердження скаржника про те, що судом апеляційної інстанції не застосовано правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду у справі №810/3246/16 є необґрунтованими.

Таким чином, правові висновки у справах №640/537/20, №810/3246/16 Верховний Суд формував у контексті правовідносин та фактичних обставин справи, які за своїм змістом, обсягом та юридичною природою не є подібними до тих, які виникли у цій справі.

У справах на, які посилається скаржник у касаційній скарзі та у цій справі суб`єктний склад учасників відносин не є тотожним, різні об`єкти та предмет правового регулювання, застосування відмінних норм права.

Отже, висновки Верховного Суду стосовно застосування норм права, викладені у постановах від 04 листопада 2021 року у справі №640/537/20, від 29 квітня 2020 року у справі №810/3246/16, на які посилалась скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними до спірних правовідносин в оскаржуваній частині у цьому касаційному провадженні, тому не можуть слугувати прикладом неправильного застосування судом апеляційної інстанції норм права при ухваленні судового рішення.

Вирішуючи питання про обґрунтованість поданої касаційної скарги, Верховний Суд виходить з такого.

Відповідно до частини другої статті 235 КЗпП України при винесені рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Середній заробіток працівника визначається за правилами, передбаченими Порядком №100 (надалі - Порядок №100), відповідно до статті 27 Закону України "Про оплату праці".

Згідно з пунктом 1 Порядку № 100 обчислення середньої заробітної плати, передбаченої цим Порядком застосовується, у тому числі, у випадку вимушеного прогулу.

Відповідно до пункту 2 Порядку 100 обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.

Працівникові, який пропрацював на підприємстві, в установі, організації менше року, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактичний час роботи, тобто з першого числа місяця після оформлення на роботу до першого числа місяця, в якому надається відпустка або виплачується компенсація за невикористану відпустку.

У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.

При цьому, згідно з пунктом 5 Порядку №100 нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Відповідно до пункту 10 Порядку № 100 у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення. На госпрозрахункових підприємствах і в організаціях коригування заробітної плати та інших виплат провадиться з урахуванням їх фінансових можливостей. Виходячи з відкоригованої таким чином заробітної плати у розрахунковому періоді, за встановленим у пунктах 6, 7 і 8 розділу IV порядком визначається середньоденний (годинний) заробіток. У випадках, коли підвищення тарифних ставок і окладів відбулось у періоді, протягом якого за працівником зберігався середній заробіток, за цим заробітком здійснюються нарахування тільки в частині, що стосується днів збереження середньої заробітної плати з дня підвищення тарифних ставок (окладів).

Таким чином, середній заробіток за час вимушеного прогулу необхідно обчислювати із врахуванням підвищених тарифних ставок і посадових окладів шляхом коригування на коефіцієнт їх підвищення.

Водночас, скаржник в касаційній скарзі зазначає про відсутність правових підстав для застосування коефіцієнту підвищення при обчисленні середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивача згідно з пунктом 10 Порядку № 100.

Суд першої інстанції зазначив, що сума середнього заробітку позивача за час вимушеного прогулу розраховується: за період з 02 грудня 2014 року по 30 листопада 2015 року, з урахуванням Постанови №505 (709,36 грн х 250 днів); за період з 01 грудня 2015 року по 05 вересня 2017 року з урахуванням Постанови №1013 (886,70 грн х 441 днів); за період з 06 вересня 2017 року по 26 травня 2021 року з урахуванням Постанови №657 (709,36 грн х 932 днів). За таких підстав на користь ОСОБА_1 належить стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 1 229 498,22 грн.

Поряд з цим, суд апеляційної інстанції рішення суду першої інстанції в частині визначення розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 02 грудня 2014 року по 28 травня 2021 року року змінив та збільшив період, за який при обчисленні середнього заробітку за час вимушеного прогулу підлягає застосуванню коефіцієнт підвищення до 11 грудня 2020 року. Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивача становить 2 100 682, 47 грн.

Верховний Суд уважає помилковими доводи відповідача про відсутність підстав для застосування пункту 10 Порядку №100 при розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу після внесених змін Постановою №1213, якою вказаний пункт виключено із Порядку №100 з 12 грудня 2020 року, з огляду на таке.

Пункт 10 Порядку №100 був чинним до 11 грудня 2020 року, а отже вказаний пункт стосовно обчислення середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивача з урахуванням коефіцієнту підвищення підлягає застосуванню у по дату 11 грудня 2020 року. Підстави для застосування коефіцієнта з 12 грудня 2020 року підвищення відсутні.

Висновки суду апеляційної інстанції про те, що середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 01 грудня 2015 року по 11 грудня 2020 року необхідно обчислювати із врахуванням підвищених тарифних ставок і посадових окладів шляхом коригування на коефіцієнт їх підвищення є правильним, а тому відсутні підстави для скасування рішення в цій частині.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 04 листопада 2021 року у справі №826/6301/15, від 20 січня 2022 року у справі №826/17709/14, від 08 лютого 2022 року у справі № 826/17610/14.

Скаржник у касаційній скарзі посилається на неврахування судом апеляційної інстанції правових висновків, викладених Верховним Судом у постанові 30 червня 2021 року у справі №826/17798/14.

Колегія суддів зазначає, що у справі №826/17798/14 ОСОБА_6 наказом Генерального прокурора України від 23 жовтня 2014 року № 2519-ц звільнено з посади заступника начальника управління організації участі прокурорів у кримінальному провадженні в суді Головного управління представництва та організації участі у кримінальному провадженні в суді Генеральної прокуратури України, у зв`язку із застосуванням до ОСОБА_6 положень Закону України "Про очищення влади".

У справі №826/17798/14 Верховний Суд дійшов висновку про скасування рішень судів попередніх інстанцій у частині стягнення на користь ОСОБА_6 середнього заробітку за час вимушеного прогулу та в цій частині справу направив на новий розгляд до суду першої інстанції. Верховний Суд указав на те, що суди попередніх інстанцій не досліджували питання про те, чи було у розрахунковому періоду підвищення посадових окладів (зокрема, за посадою, на яку поновили ОСОБА_6 чи відповідною їй посадою) як обставини, з якою положення вказаного пункту пов`язують необхідність застосування при розрахунку середнього заробітку (за час вимушеного прогулу) коефіцієнту підвищення.

Оцінюючи доводи касаційної скарги та перевіряючи правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та дотримання норм процесуального права щодо стягнення з відповідача на користь позивача витрат на професійну правничу допомогу понесені при розгляді справи у суді апеляційної інстанції у розмірі 20 000,00 грн, суд виходить з такого.

Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 132 КАС України до витрат, пов`язаних з розглядом справи, законодавцем включено витрати на професійну правничу допомогу.

Згідно зі статтею 59 Конституції України кожен має право на професійну правничу допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Статтею 131-2 Конституції України визначено, що для надання професійної правничої допомоги в Україні діє адвокатура.

Незалежність адвокатури гарантується.

Засади організації і діяльності адвокатури та здійснення адвокатської діяльності в Україні визначаються законом.

Виключно адвокат здійснює представництво іншої особи в суді, а також захист від кримінального обвинувачення.

Законом можуть бути визначені винятки щодо представництва в суді у трудових спорах, спорах щодо захисту соціальних прав, щодо виборів та референдумів, у малозначних спорах, а також стосовно представництва малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена.

Зазначені положення кореспондуються із європейськими стандартами, зокрема, пунктом 14 Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам «Щодо шляхів полегшення доступу до правосуддя» № R (81) 7, яким передбачено, що за винятком особливих обставин сторона, яка виграла справу, повинна в принципі отримувати від сторони, що програла, відшкодування зборів і витрат, включаючи гонорари адвокатів, які вона обґрунтовано понесла у зв`язку з розглядом.

Також у пункті 4 цих Рекомендацій зазначено, що жодна зі сторін не повинна бути позбавлена можливості користуватися послугами адвоката.

У пункті 1 Резолюції (78) 8 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам про безоплатну правову допомогу і юридичні консультації від 2 березня 1978 року зазначено, що ніхто не може бути в силу перешкод економічного характеру позбавлений можливості використання або захисту своїх прав у будь-яких судах, повноважних виносити рішення по цивільних, господарських, адміністративних, соціальних чи податкових справах. З цією метою кожна особа має бути наділена правом на необхідну правову допомогу в судовому провадженні. При розгляді того, чи така допомога є необхідною, слід враховувати: а) фінансові можливості та зобов`язання відповідної особи; b) очікувані судові витрати.

У Рішенні Конституційного Суду України № 23-рп/2009 (пункт 3.2) від 30 вересня 2009 року передбачено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб`єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб`єктами права.

Згідно з положеннями пункту 4 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Статтею 19 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» визначено такі види адвокатської діяльності, як надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.

Відповідно до пунктів 6, 9 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення.

Представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.

Відповідно до статті 19 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.

Згідно з частинами першою та другою статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.

При встановленні розміру гонорару відповідно до частини третьої статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» врахуванню підлягають складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, витрачений ним час, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини.

Також згідно із статтею 28 Правил адвокатської етики, затверджених Звітно - виборним з`їздом адвокатів України від 9 червня 2017 року гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів професійної правничої (правової) допомоги клієнту.

Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата тощо), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.

Розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом. Адвокат має право у розумних межах визначати розмір гонорару, виходячи із власних міркувань. При встановленні розміру гонорару можуть враховуватися складність справи, кваліфікація, досвід і завантаженість адвоката та інші обставини. Погоджений адвокатом з клієнтом та/або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розмір гонорару може бути змінений лише за взаємною домовленістю. В разі виникнення особливих по складності доручень клієнта або у випадку збільшення затрат часу і обсягу роботи адвоката на фактичне виконання доручення (підготовку до виконання) розмір гонорару може бути збільшено за взаємною домовленістю.

Частиною першою статті 139 КАС України передбачено, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Згідно з частинами першою та другою статті 134 КАС України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Положеннями частини третьої статті 134 КАС України передбачено, що для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Отже, для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Зокрема, від учасника справи вимагається надання доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою, але не доказів обґрунтування часу, витраченого фахівцем у галузі права, як зазначив суд попередньої інстанції. Що стосується часу, витраченого фахівцем у галузі права, то достатнім є підтвердження лише кількості такого часу, але не обґрунтування, яка саме кількість часу витрачена на відповідні дії.

Цей висновок узгоджується з правовою позицією, що міститься, зокрема, у постановах Верховного Суду від 1 жовтня 2018 року у справі № 569/17904/17, від 13 грудня 2018 року у справі № 816/2096/17, від 22 жовтня 2021 року у справі № 160/7922/20 та додаткових постановах від 05 вересня 2019 року у справі № 826/841/17 та від 18 серпня 2021 року у справі № 300/3178/20.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що 02 грудня 2014 року між позивачем та Адвокатським обєднанням «ТАРАСЮК та ПАРТНЕРИ», в особі Керуючого партнера Тарасюка Сергія Миколайовича, укладено Договір про надання правової допомоги.

Згідно з п. 4.5. цього Договору «гонорар та витрати сплачуються або на умовах предоплати або протягом 5 робочих днів з дати отримання Звіту.».

Сторони погодились здійснити розрахунки за договором після підписання сторонами Звіту про надання послуг.

Відповідно до п. 4.4 Договору, Звіт пр надання послуг є документом, що підтверджує виконання робіт.

21 жовтня 2021 року адвокатом Тарасюком С.М. складено Звіт про надання послуг, відповідно до якого встановлено, що адвокат з 02 грудня 2014 року до 21 жовтня 2021 року надавав клієнту юридичні послуги відповідно до договору про надання правової допомоги від 02 грудня 2014 року, а замовник прийняв надані послуги.

Відповідно до п. п. 2 , 3, 4 Звіту «Послуги надавались з питань супроводження судової справи №826/85/15 за позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про 1) скасування наказу відповідача від 01 грудня 2014 року №2723ц; 2) поновлення позивача на посаді старшого прокурора відділу процесуального керівництва та підтримання державного обвинувачення у кримінальних провадженнях про корупційні злочини управління нагляду за додержанням законів спецпідрозділами та іншими органами, які ведуть боротьбу з організованої злочинністю і корупцією Генеральної прокуратури України; 3) стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу, починаючи з 01 грудня 2014 року до моменту фактичного поновлення на публічній службі; 4) зобов`язання відповідача проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади».

Відповідно до наданого Звіту, загальна вартість послуг за надання правової допомоги у справі №826/85/15 за період, вказаний а п.1 цього Звіту, становить 65 000,00 грн та складається з наступних послуг: правовий аналіз справи - 10 000,00 грн; збір доказів та розробка концепції захисту - 10 000,00 грн; участь у підготовчому засіданні в суді першої інстанції - 10 000,00 грн; участь у судових засіданнях в суді першої інстанції - 20 000,00 грн; ознайомлення з матеріалами справи - 5 000,00 грн; розробка концепції захисту в суді апеляційної Інстанції - 5000,00 грн; участь у судових засіданнях в суді апеляційної інстанції - 5 000,00 грн. Жодних претензій по якості, повноті, строках та обсягу в цілому послуг Клієнт до Адвоката немає».

Щодо посилань відповідача на ненадання на підтвердження квитанції на оплату послуг адвоката, суд апеляційної інстанції вірно зазначив, що відповідно до частини сьомої статті 139 КАС України, витрати на надану правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною чи тільки має бути сплачено.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 29 жовтня 2020 року у справі №686/5064/20, від 04 червня 2021 року у справі №160/13273/19.

11 листопада 2021 року позивачем під час судового засідання надано до суду докази оплати послуг наданих адвокатам, а саме: квитанцію до прибуткового касового ордеру №37 від 25 жовтня 2021 року, на підставі договору про надання правової допомоги від 02 грудня 2014 року, звіту про надання послуг від 21 жовтня 2021 року у розмірі 65 000, 00 грн.

З огляду на вищезазначене, а також ураховуючи категорію справи та її складність, колегія суддів вважає вірним висновок суду апеляційної інстанції, що у цьому випадку співмірним розміром витрат на правову допомогу за участь у розгляді цієї справи в апеляційному порядку є сума 20 000,00 грн.

Положеннями частини першої статті 341 КАС України визначено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Переглянувши оскаржувані судові рішення в межах заявлених вимог касаційної скарги, Суд уважає, що висновки суду апеляційної інстанції у цій справі є правильними, обґрунтованими, відповідають нормам матеріального та процесуального права, підстави для їхнього скасування чи зміни відсутні.

Судові витрати

Ураховуючи результат касаційного розгляду судові витрати не розподіляються.

Керуючись статтями 3 341 345 349 350 355 356 359 КАС України, Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Офісу Генерального прокурора залишити без задоволення.

Постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 21 жовтня 2021 року у справі №826/85/15 в оскаржуваній частині залишити без змін.

Додаткову постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 11 листопада 2021 року у справі №826/85/15 залишити без змін.

Судові витрати не розподіляються.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та не може бути оскаржена.

Суддя-доповідач: А.Г. Загороднюк

Судді: Л.О. Єресько

В.М. Соколов