ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 лютого 2022 року

м. Київ

cправа № 905/455/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Дроботової Т. Б. - головуючого, Багай Н. О., Чумака Ю. Я.,

секретар судового засідання - Денисюк І. Г.,

за участю представників:

позивача - Драпак Е. О.,

відповідача - не з`явилися,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Маріупольської міської ради

на постанову Східного апеляційного господарського суду від 07.12.2021 (судді: Істоміна О. А. - головуючий, Барбашова С. В., Стойка О. В.) у справі

за позовом Маріупольської міської ради

до Приватного підприємства "Антон"

про розірвання договору та стягнення 872 806,95 грн,

В С Т А Н О В И В:

1. Короткий зміст позовних вимог і заперечень

1.1. У березні 2021 року Маріупольська міська рада звернулася до Господарського суду Донецької області з позовом до Приватного підприємства "Антон" (далі - ПП "Антон") про розірвання договору на право тимчасового користування землею (в тому числі на правах оренди) від 12.04.2001, зареєстрованого в книзі записів договорів на право тимчасового користування землею 12.04.2001 № 1491 (далі - договір від 12.04.2001), укладеного між позивачем і відповідачем, та стягнення з відповідача 872 806,95 грн заборгованості з орендної плати за користування земельною ділянкою, розташованою за адресою: Донецька обл., м. Маріуполь, вул. Київська, 31, площею 1,75 га, кадастровий номер 1412336900:01:024:0511.

Позовні вимоги обґрунтовано неналежним виконанням відповідачем зобов`язань зі сплати орендної плати за спірним договором, що носило систематичний характер, у зв`язку з чим у відповідача виникла заборгованість у сумі, заявленій до стягнення.

1.2. У відзиві на позов ПП "Антон" заперечувало проти позову, посилаючись на недопущення відповідачем у наведеному випадку порушень умов спірного договору, які могли би бути підставою для його розірвання та стверджуючи про те, що з моменту підписання договору та до теперішнього часу відповідач вносить плату за спірну земельну ділянку у виді земельного податку у повному обсязі, як то передбачено договором; усі умови спірного договору, на думку відповідача, свідчать про те, що між сторонами підписаний договір саме на право тимчасового користування землею, і відповідно до норм чинного на час укладення спірного договору законодавства землекористувач повинен був сплачувати земельний податок, а орендарі - орендну плату за землю; між сторонами не виникало суперечностей щодо трактування умов договору і позивач приймав платежі у виді земельного податку, а не орендної плати без заперечень.

2. Короткий зміст судових рішень

2.1. Рішенням Господарського суду Донецької області від 26.07.2021 (суддя Огороднік Д. М.) у задоволенні позову відмовлено.

Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що спірний договір містить ознаки договору оренди земельної ділянки, проте оскільки цей договір нотаріально не посвідчений, то є недійсним в силу вимог закону, а отже, не може бути розірваний у судовому порядку. Водночас суд зазначив, що відповідач користувався земельною ділянкою та сплачував земельний податок на підставі спірного договору, проте суд дійшов висновку про відсутність підстав для стягнення заборгованості з орендної плати саме за умовами недійсного договору, зокрема в розмірі передбаченому таким договором, який відрізняється від розміру орендної плати встановленого нормами чинного законодавства для земель комунальної власності. Оскільки суд обмежений підставами та предметом позову, визначеними позивачем, і вирішення вимоги про стягнення орендної плати не можливе за наявних підстав та обставин справи, то суд дійшов висновку про відмову у позові повністю.

2.2. Постановою Східного апеляційного господарського суду від 07.12.2021 (судді: Істоміна О. А. - головуючий, Барбашова С. В., Стойка О. В.) рішення Господарського суду Донецької області від 26.07.2021 змінено та викладено мотивувальну частину рішення в редакції постанови суду апеляційної інстанції. В іншій частині рішення Господарського суду Донецької області від 26.07.2021 у справі № 905/455/21 залишено без змін.

Суд апеляційної інстанції, дослідивши та проаналізувавши умови спірного договору з урахуванням вимог чинного на момент його укладення законодавства, дійшов висновку, що між сторонами було укладено договір на право тимчасового довгострокового користування землею, для якого діючим на той час законодавством не вимагалося обов`язкового нотаріального посвідчення, та який за своєю правовою природою відрізняється від договору оренди землі. Суд наголосив, що відповідач після введення в дію Земельного кодексу України від 25.10.2001 зберіг право тимчасового довгострокового користування землею, яке виникло на підставі укладеного з позивачем договору, при цьому, Закон України "Про плату за землю" встановлював обов`язок для тимчасових користувачів, відмінних від орендарів, вносити плату саме у виді земельного податку. Суд апеляційної інстанції установив, що відповідач вносив плату за землю у виді земельного податку, як то передбачено спірним договором, і такі платежі приймала Маріупольська міська рада. За висновком суду апеляційної інстанції у наведеному випадку жодним чином права позивача не порушено.

3. Короткий зміст касаційної скарги і заперечень на неї

3.1. Не погоджуючись з ухваленою у справі постановою, Маріупольська міська рада звернулася з касаційною скаргою на постанову Східного апеляційного господарського суду від 07.12.2021, в якій просить її скасувати, а рішення Господарського суду Донецької області від 26.07.2021 залишити в силі.

Скаржник вважає оскаржену постанову ухваленою з порушенням норм матеріального та процесуального права; на обґрунтування підстав касаційного оскарження посилається на положення пунктів 1, 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, а саме, по-перше, ухвалення судових рішень без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду, зокрема у постанові Великої Палати Верховного суду від 09.11.2021 у справі № 905/1680/20 щодо визначення категорії платників плати за землю, постанові Верховного Суду від 27.02.2018 у справі № 826/8675/17 щодо застосування пільги в частині сплати земельного податку до суб`єктів господарювання, які обрали спрощену систему оподаткування, у постановах Верховного Суду України від 07.07.2015 у справі № 21-775а15, у справі № 826/12388/13-а, від 24.11.2015 у справі № 826/14703/13-а, а, по-друге, відсутність висновку Верховного Суду у подібних правовідносинах щодо виду укладеного між сторонами договору, а також стосовно порядку виконання грошових зобов`язань за таким договором.

Зокрема скаржник наголошує на тому, що єдиною можливою формою внесення плати за землю для відповідача є орендна плата; наразі розмір орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності визначено Податковим кодексом України на рівні від 3 % до 12 % від нормативної грошової оцінки земельної ділянки в залежності від цільового використання землі. На думку скаржника умови спірного договору не відповідають вимогам чинного законодавства, спірний договір надає відповідачеві привілейовані умови, порівняно з іншими подібними землекористувачами як щодо строку дії договору, так і щодо розміру плати за землю.

3.2. У відзиві на касаційну скаргу ПП "Антон" просить поновити строк на подання відзиву на касаційну скаргу, посилаючись на те, що адвокат відповідача Коровіна Н. Г. із 04.02.2022 до 18.02.2022 перебувала на лікарняному, водночас підприємство просить закрити провадження за касаційною скаргою Маріупольської міської ради на постанову Східного апеляційного господарського суду від 07.12.2021, оскільки підстави касаційного оскарження, наведені у касаційній скарзі, не підтверджуються матеріалами справи.

Колегія суддів суду касаційної інстанції вважає клопотання про поновлення строку на подання відзиву на касаційну скаргу обґрунтованим і таким, що підлягає задоволенню на підставі статті 119 Господарського процесуального кодексу України.

4. Розгляд касаційної скарги та позиція Верховного Суду

4.1. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення присутнього у судовому засіданні представника позивача, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та заперечення на неї, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, колегія суддів зазначає таке.

4.2. Як свідчать матеріали справи та установили суди попередніх інстанцій 15.05.1996 ПП "Антон" отримало від Маріупольської міської ради у тимчасове користування на умовах оренди строком на 50 років земельну ділянку площею 1,75 га для побудови ринку у жилому районі "Восток-1" на вул. Київській, 31, у м. Маріуполі, на підставі відповідного рішення виконавчого комітету народних депутатів № 141/1.

21.02.2001 згідно з рішенням виконавчого комітету Маріупольської міської ради № 70/2 внесені зміни до рішення від 15.05.1996 № 141/1 щодо надання у тимчасове користування ПП "Антон" терміном на 50 років земельної ділянки площею 1,75 га для будівництва ринку у житловому районі "Восток-1" на вул. Київській, 31, у м. Маріуполі.

12.04.2001 між Маріупольською міською радою та ПП "Антон" укладено договір на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди), зареєстрований в книзі записів договорів на право тимчасового користування землею за № 1491, за умовами якого ПП "Антон" прийняло на умовах тимчасового користування земельну ділянку загальною площею 1,75 га строком на 50 років (з 21.02.2001) для будівництва ринка у житловому районі "Восток-1" на вул. Київській, 31 в Орджонікідзевському районі м. Маріуполя із внесенням плати за землю, яка вноситься землекористувачем щомісячно рівними частками з 01.01.2001 у розмірі 1% від грошової оцінки землі (код податку 13050100).

У розділі 3 вказаного договору визначені права та обов`язки сторін. Зокрема, передбачено право Маріупольської міської ради стягувати плату за землю та в односторонньому порядку розірвати договір на право тимчасового користування у випадку невнесення плати за земельну ділянку більше двох місяців.

Цей договір набуває чинності з моменту його реєстрації. У випадках невиконання землекористувачем прийнятих зобов`язань договір може бути розірваний за ініціативою міської ради; за несвоєчасну сплату земельного податку справляється пеня у розмірі 0,3 % від суми недоїмки за кожен день прострочення.

Відповідно до інформації із Державного земельного кадастру про право власності та речові права на земельну ділянку за кадастровим номером 1412336900:01:024:0511, площею 1,75 га, ПП "Антон" зазначене як користувач земельної ділянки.

Рішенням Маріупольської міської ради від 13.07.2018 № 7/32-2922 затверджено технічну документацію з нормативної грошової оцінки земель м. Маріуполя.

Відповідно до витягу із технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки м. Маріуполь № 917 нормативна грошова оцінка земельної ділянки за кадастровим номером 1412336900:01:024:0511 становить 29 237759,82 грн.

4.3. Суд апеляційної інстанції, переглядаючи справу в порядку положень статті 269 Господарського процесуального кодексу України та надаючи правову кваліфікацію спірним правовідносинам, виходив із того, що в силу положень статті 7 Земельного кодексу України від 18.12.1990 (в редакції від 13.03.1992) було передбачено існування права тимчасового користування землею, яке виступало як самостійний вид землекористування поряд із правом користування землею на умовах оренди. При цьому, за змістом наведеної норми користування землею може бути постійним або тимчасовим.

Постійним визнається землекористування без заздалегідь установленого строку. Тимчасове користування землею може бути короткостроковим - до трьох років і довгостроковим - від трьох до двадцяти п`яти років. У разі виробничої необхідності ці строки може бути продовжено на період, що не перевищує одного строку відповідно короткострокового або довгострокового тимчасового користування.

Статтею 8 зазначеного Кодексу унормовано оренду землі. Так, згідно з положеннями цієї статті у тимчасове користування на умовах оренди земля надається громадянам України, підприємствам, установам і організаціям, громадським об`єднанням і релігійним організаціям, спільним підприємствам, міжнародним об`єднанням і організаціям з участю українських, іноземних юридичних осіб і громадян, підприємствам, що повністю належать іноземним інвесторам, а також іноземним державам, міжнародним організаціям, іноземним юридичним особам та фізичним особам без громадянства. Орендодавцями землі є сільські, селищні, міські, районні Ради народних депутатів і власники землі. Земля може надаватися в оренду в короткострокове користування - до трьох років (для випасання худоби, сінокосіння, городництва, державних та громадських потреб) і довгострокове - до п`ятдесяти років. Умови, строки, а також плата за оренду землі визначаються за угодою сторін і обумовлюються в договорі.

Тобто, як зазначив суд апеляційної інстанції, на час підписання спірного договору чинним законодавством було передбачено можливість укладення як договору про право тимчасового користування землею, так і договору оренди як особливого виду договору користування землею. Зазначені два види договорів хоч і регулювали тотожні відносини у сфері землекористування, але мали суттєві відмінності.

Типову форму та порядок укладання договору оренди земельної ділянки було затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 17.03.1993 № 197 "Про форму договору на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди)". Зокрема, зазначеною постановою було затверджено єдиний бланк на різні види користування земельною ділянкою: короткострокове, довгострокове користування, оренда. Вид користування та форма оплати заповнювалися в цьому бланку окремо.

Надавши оцінку умовам спірного договору та урахувавши наведені положення законодавства, суд апеляційної інстанції установив, що між сторонами у справі було укладено саме договір на право тимчасового довгострокового користування землею, який підписаний представниками сторін та зареєстрований в книзі записів договорів на право тимчасового користування землею, і для такого виду договорів діючим на той час законодавством не вимагалося обов`язкового нотаріального посвідчення; земельна ділянка за спірним договором надавалася на умовах тимчасового користування (пункт 1.2. договору); палата за землю за договором вноситься землекористувачем щорічно у вигляді плати за землю щомісячно рівними частками, 1 % від грошової оцінки з 01.01.2001 (пункт 2.1 договору). При цьому, як наголосив суд апеляційної інстанції, жоден із пунктів спірного договору не містить інформації, що плата за землю визначена сторонами саме у виді орендної плати та не містить застережень стосовного того, що земельна ділянка передається в користування на умовах оренди.

Відповідно до статті 2 Закону України "Про плату за землю" (чинного на момент укладення спірного договору та у редакції, яка діяла на час укладення вказаного договору) плата за землю справляється у виді земельного податку або орендної плати, що визначається залежно від грошової оцінки земель. Власники землі та землекористувачі, крім орендарів, сплачують земельний податок.

За змістом статті 7 цього ж Закону (у відповідній редакції) ставка земельного податку з земель, грошову оцінку яких встановлено, встановлюється у розмірі 1 % від їх грошової оцінки, що і було, як установив суд апеляційної інстанції, встановлено в спірному договорі.

У подальшому Закон України "Про плату за землю" втратив чинність у зв`язку з набранням чинності Податкового кодексу України з 01.01.2011, статтею 269 якого визначено, що платниками земельного податку є, зокрема, землекористувачі; об`єктами оподаткування є земельні ділянки, які перебувають, зокрема, в користуванні.

Крім того, з 01.01.2002 введено в дію чинний Земельний кодекс України від 25.10.2001, який не передбачає можливість набуття та здійснення такого права на землю як право тимчасового довгострокового користування, а містить положення про набуття та здійснення права оренди землі. Водночас пунктом 7 розділу Х "Перехідні положення" чинного Земельного кодексу України передбачено, що громадяни та юридичні особи, які одержали у тимчасове користування, в тому числі і на правах оренди земельні ділянки у розмірах, визначених раніше чинним законодавством, зберігають права на ці ділянки.

Отже, з урахуванням наведеного, як установив суд апеляційної інстанції, відповідач після введення в дію чинного Земельного кодексу України зберіг право тимчасового довгострокового користування землею, яке виникло на підставі укладеного з позивачем договору. Водночас суд апеляційної інстанції установив і це підтверджено матеріалами справи, що відповідач із часу укладення спірного договору вносив плату за договором у виді земельного податку, як то передбачено його умовами; і всі ці платежі приймала Маріупольська міська рада. При цьому суд апеляційної інстанції констатував, що матеріали справи свідчать про те, що в спірний період 2018-2020 років ПП "Антон" у повному обсязі виконало зобов`язання за договором в частині сплати земельного податку у розмірі 1 % від грошової оцінки землі, із застосуванням податкової пільги, передбаченої пунктом 297.1 статті 297 Податкового кодексу України для юридичної особи-платника єдиного податку третьої групи (відповідні платіжні доручення щодо перерахування земельного податку з січня 2018 по 29.01.2021, податкові декларації зі сплати за землю за 2018, 2019, 2020 роки). Водночас суд апеляційної інстанції, серед іншого, надав оцінку, зокрема, і листам ГУ ДПС у Донецькій області від 10.11.2020, від 18.03.2021, за змістом яких у відповідача відсутня заборгованість зі сплати податку на землю та орендної плати.

За встановлених судом обставин виконання відповідачем умов спірного договору щодо внесення плати за землю за таким договором, відсутності порушення прав позивача у наведеному випадку, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для розірвання спірного договору у судовому порядку та стягнення з відповідача заборгованості з орендної плати за таким договором.

4.4. Як уже зазначалося, Маріупольська міська рада оскаржила постанову у цій справі до суду касаційної інстанції. У касаційній скарзі скаржник обґрунтував наявність підстав для касаційного оскарження, передбачених у пунктах 1, 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, і таке обґрунтування полягає у неврахуванні господарськими судами під час ухвалення оскаржуваних рішення і постанови висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду (пункт 1); відсутності висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах (пункт 3).

Отже, предметом касаційного розгляду є законність та обґрунтованість оскаржуваних скаржником судових рішень в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Колегія суддів звертає увагу на те, що на предмет подібності слід оцінити саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін у справі та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їх змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність необхідно також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями, відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими (пункт 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20).

Разом із тим зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де схожі предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (такий правовий висновок викладено у пункті 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц).

При цьому слід виходити також із того, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції на обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

Відповідно неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах як підстави для касаційного оскарження, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі, де мали місце подібні правовідносини.

Верховний Суд не може взяти до уваги посилання скаржника на те, що суд апеляційної інстанції під час ухвалення оскарженого судового рішення не врахував висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду, а саме у постанові Великої Палати Верховного суду від 09.11.2021 у справі № 905/1680/20 (у спорі про стягнення коштів, набутих без достатньої правової підстави), постанові Верховного Суду від 27.02.2018 у справі № 826/8675/17, у постановах Верховного Суду України від 07.07.2015 у справі № 21-775а15, у справі № 826/12388/13-а, від 24.11.2015 у справі № 826/14703/13-а (у спорах про визнання протиправним і скасування податкового повідомлення-рішення з підстав відсутності обов`язку щодо сплати земельного податку), оскільки за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями правовідносини в цій та зазначених справах не є подібними з огляду на істотні відмінності у фактичних обставинах таких спорів, що зумовлює різний зміст спірних правовідносин, і виключає застосування вказаних правових позицій під час вирішення цього спору. Водночас неоднаковим є матеріально-правове регулювання правовідносин у всіх цих справах.

Зважаючи на викладене, колегія суддів вважає, що підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не підтвердилася.

Згідно з пунктом 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

4.5. Разом із тим скаржник у касаційній скарзі зазначив і про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України), а саме щодо виду укладеного між сторонами договору, а також стосовно порядку виконання грошових зобов`язань за таким договором.

Проте Верховний Суд вважає необґрунтованою наведену скаржником підставу касаційного оскарження судових рішень, оскільки ця процесуальна норма спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору. При цьому формування правового висновку не може ставитись у пряму залежність від обставин конкретної справи та зібраних у ній доказів і здійснюватися поза визначеними статтею 300 Господарського процесуального кодексу України межами розгляду справи судом касаційної інстанції.

Отже, у разі подання касаційної скарги на підставі зазначеного пункту скаржник повинен чітко вказати, яку саме норму матеріального чи процесуального права суди попередніх інстанцій застосували неправильно, а також обґрунтувати необхідність застосування такої правової норми для вирішення спору, у чому полягає помилка судів при застосуванні відповідної норми права, та як, на думку скаржника, відповідна норма повинна застосовуватися.

Однак у касаційній скарзі скаржник не зазначив щодо якої саме норми права відсутній висновок Верховного Суду та не обґрунтував необхідності формування висновку щодо застосування конкретних норм права у спірних правовідносинах; як свідчить зміст касаційної скарги, скаржник не погоджується з встановленими судом апеляційної інстанції обставинами справи та оцінкою судом наявних у справі доказів, зокрема щодо правової природи спірного договору, форми оплати за ним, проте з огляду на визначені у статті 300 Господарського процесуального кодексу України межі розгляду справи судом касаційної інстанції переоцінка доказів та встановлення по новому обставин справи не належить до повноважень Верховного Суду.

Отже, зважаючи на викладене, підстава, передбачена у пункті 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, також не підтвердилася.

5. Висновки Верховного Суду та розподіл судових витрат

5.1. За змістом статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

5.2. Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу - без задоволення.

Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (стаття 309 Господарського процесуального кодексу України).

5.3. Ураховуючи, що Верховний Суд з підстави касаційного оскарження, визначеної у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, дійшов висновку про закриття касаційного провадження, а з підстави, визначеної у пункті 3 частини 2 статті 287 цього Кодексу, - про залишення постанови у справі без змін, судові витрати за розгляд касаційної скарги покладаються на скаржника.

Керуючись статтями 296, 300, 301, пунктом 1 частини 1 статті 308, статтями 309 314 315 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

П О С Т А Н О В И В :

Касаційне провадження у справі № 905/455/21 за касаційною скаргою Маріупольської міської ради, відкрите в частині підстави, передбаченої у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, закрити.

Касаційну скаргу Маріупольської міської ради залишити без задоволення.

Постанову Східного апеляційного господарського суду від 07.12.2021 у справі № 905/455/21 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Т. Б. Дроботова

Судді Н. О. Багай

Ю. Я. Чумак