ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
12 липня 2022 року
м. Київ
cправа № 909/597/21
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Чумака Ю. Я. - головуючого, Дроботової Т. Б., Багай Н. О.,
секретар судового засідання - Лелюх Є. П.,
за участю представників:
позивачів - не з`явилися,
відповідача - не з`явилися,
третьої особи - не з`явилися,
прокуратури - Красножон О. М. (посвідчення від 27.01.2020 № 055128),
розглянув касаційну скаргу фізичної особи-підприємця Вістовського Віктора Ярославовича на постанову Західного апеляційного господарського суду від 06.12.2021 (головуючий - Кордюк Г. Т., судді Кравчук Н. М., Плотніцький Б. Д.) у справі
за позовом першого заступника керівника Івано-Франківської обласної прокуратури в інтересах держави в особі: 1) Регіонального відділення Фонду державного майна України по Івано-Франківській, Чернівецькій та Тернопільській областях,
2) Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу,
до фізичної особи-підприємця Вістовського Віктора Ярославовича,
за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача-2 - Міністерства освіти і науки України,
про визнання недійсним договору оренди державного майна, зобов`язання звільнити та повернути державі приміщення освітнього закладу площею 17 м2.
Короткий зміст і підстави позовних вимог
1. У червні 2021 року перший заступник керівника Івано-Франківської обласної прокуратури (далі - Прокурор) в інтересах держави в особі Регіонального відділення Фонду державного майна України по Івано-Франківській, Чернівецькій та Тернопільській областях (далі - РВ ФДМУ по Івано-Франківській, Чернівецькій та Тернопільській областях, позивач-1) і Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу (далі - ІФНТУНГ, Університет, Орендодавець, позивач-2) звернувся до Господарського суду Івано-Франківської області з позовом до фізичної особи-підприємця Вістовського Віктора Ярославовича (далі - ФОП Вістовський В. Я., Підприємець, Орендар, відповідач), за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача-2, - Міністерства освіти та науки України (далі - МОН України, Міністерство, третя особа), про: 1) визнання недійсним договору оренди № 16 індивідуально визначеного (нерухомого або іншого) майна, що належить до державної власності (далі - договір оренди від 15.08.2016, договір № 16, оспорюваний договір), укладеного 15.08.2016 між ІФНТУНГ і ФОП Вістовським В. Я.; 2) зобов`язання відповідача звільнити нежитлове приміщення загальною площею 17 м2 (за даними технічного паспорта на громадський будинок приміщення № 57 - 14,3 м2, приміщення № 57а - 2,7 м2) гуртожитку 5 (далі - спірне приміщення, об`єкт оренди, орендоване приміщення), розташованого за адресою: м. Івано-Франківськ, Північний бульвар, 11, що перебуває на балансі ІФНТУНГ та повернення його державі в особі користувача на праві повного господарського відання - Університету, з посиланням на положення статей 16 203 215 216 236 785 795 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статей 20 42 Господарського кодексу України (далі - ГК України), статей 18, 28, 61, 63 Закону України від 23.05.1991 № 1060-XII "Про освіту" (в редакції, чинній з 19.02.2016) (далі - Закон України № 1060-XII), статей 26, 47, 71 Закону України "Про вищу освіту" (в редакції, чинній з 09.08.2016), статей 4, 9 Закону України від 10.04.1992 № 2269-ХІІ "Про оренду державного та комунального майна" (чинного до 31.01.2020), статті 23 Закону України "Про прокуратуру", підпункту 2 пункту 8 постанови Кабінету Міністрів України від 27.08.2010 № 796 "Про затвердження переліку платних послуг, які можуть надаватися навчальними закладами, іншими установами та закладами системи освіти, що належать до державної і комунальної форми власності" (далі - постанова КМУ № 796), пункту 3.19 Державних санітарних правил і норм влаштування, утримання загальноосвітніх навчальних закладів та організації навчально-виховного процесу ДСанПіН 5.5.2.008- 01, затверджених постановою Головного державного санітарного лікаря України від 14.08.2001 № 63 та чинних до 31.12.2020 (далі - Правила № 63).
2. Позовна заява обґрунтовується тим, що за умовами договору оренди від 15.08.2016 спірне приміщення, яке знаходиться в гуртожитку закладу освіти, надано Підприємцю в користування з метою розміщення майстерні з ремонту замків, сейфів та виготовлення ключів, тоді як надання в оренду приміщень об`єктів освіти, що тимчасово не задіяні, дозволяється лише для їх використання за освітнім призначенням. Натомість спірне приміщення передано в оренду для проведення господарської комерційної діяльності, не пов`язаної з навчально-виховним процесом, що є порушенням вимог Закону України № 1060-XII.
Короткий зміст судових рішень судів попередніх інстанцій
3. Рішенням Господарського суду Івано-Франківської області від 28.09.2021 (суддя Малєєва О. В.) у задоволенні позову відмовлено повністю в зв`язку з необґрунтованістю позовних вимог, що зумовлено невстановленням судом обставин погіршення соціально-побутових умов осіб, які навчаються або працюють в Університеті, внаслідок укладення оспорюваного договору, а надання ФОП Вістовським В. Я. послуг з ремонту замків, сейфів та виготовлення ключів стосується в тому числі обслуговування учасників освітнього процесу - мешканців гуртожитку, тому може бути визнане таким, що пов`язане з навчально-виховним процесом.
4. Постановою Західного апеляційного господарського суду від 06.12.2021 скасовано рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 28.09.2021 та ухвалено нове рішення про задоволення позову в інтересах держави в особі РВ ФДМУ по Івано-Франківській, Чернівецькій та Тернопільській областях. Визнано недійсним оспорюваний договір. Зобов`язано відповідача звільнити орендоване приміщення та повернути його державі в особі Університету. В позові Прокурора в інтересах держави в особі ІФНТУНГ відмовлено.
5. Постанова мотивована посиланням на положення статей 203 215 216 ЦК України, статей 18, 61, 63 Закону України № 1060-XII, статті 23 Закону України "Про прокуратуру", підпункту 2 пункту 8 постанови КМУ № 796, статей 14 53 269 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), з урахуванням яких апеляційний суд дійшов висновку про часткову обґрунтованість позовних вимог, заявлених в інтересах держави в особі РВ ФДМУ по Івано-Франківській, Чернівецькій та Тернопільській областях з огляду на те, що: 1) орендоване приміщення на момент укладення договору № 16 перебувало на балансі Університету, який є об`єктом освіти та відповідно до закону не може використовуватися не за призначенням, а може передаватися в оренду виключно для діяльності, пов`язаної з навчально-виховним процесом, тому невикористання навчальним закладом спірного приміщення для навчального процесу не надає Орендодавцю права на його передачу в оренду з іншою метою, ніж пов`язана з навчально-виховним процесом; 2) з урахуванням правової позиції, викладеної а постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17 та в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 05.08.2020 у справі № 913/152/18, в якості додаткових джерел фінансування навчальних закладів законом передбачається можливість залучати, у тому числі доходи від надання в оренду приміщень, споруд, обладнання, проте надання в оренду таких приміщень, споруд, обладнання, що тимчасово не задіяні, дозволяється лише для їх використання, пов`язаного з навчально-виховним процесом відповідного навчального закладу, за умови, коли це не погіршує соціально-побутових умов осіб, які навчаються або працюють у навчальному закладі; 3) оскільки спірне приміщення передано Підприємцю в оренду з метою розміщення майстерні з ремонту замків, сейфів та виготовлення ключів, тобто господарська діяльність ФОП Вістовського В. Я. та мета укладення договору оренди від 15.08.2016 не є пов`язаною з навчально-виховним процесом Університету, то оспорюваний договір підлягає визнанню недійсним як такий, що укладений всупереч забороні, встановленій чинним на той час законодавством, а об`єкт оренди - поверненню Орендодавцю в порядку реституції, з метою застосування якої Прокурор і подав відповідну позовну вимогу; 4) з наявного в матеріалах справи свідоцтва про право власності від 04.12.2015 СТВ № 033080 вбачається, що нерухоме майно (гуртожиток № 5) Університету, до складу якого входить об`єкт оренди, належить МОН України на праві державної власності, тому РВ ФДМУ по Івано-Франківській, Чернівецькій та Тернопільській областях як орган, що здійснює контроль за використанням орендованого державного нерухомого майна та за виконанням умов договорів оренди, є належним позивачем у цій справі, чим спростовується висновок суду першої інстанції про зворотне.
Водночас, відмовляючи в задоволенні позову, заявленого Прокурором в інтересах держави в особі ІФНТУНГ, апеляційний суд виходив з того, що у випадку встановлення судом обставин, що визначений прокурором позивач не є органом, уповноваженим державою на захист її інтересів у спірних правовідносинах (тобто, відбулося звернення прокурора в інтересах неналежного позивача), то процесуальним наслідком цього має бути відмова в задоволенні відповідного позову, а не залишення позову прокурора без розгляду на підставі положень пункту 2 частини 1 статті 226 ГПК України (такий висновок викладено в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 26.08.2020 у справі № 911/2032/17 та від 05.10.2021 у справі № 925/1214/19). Оскільки ІФНТУНГ є закладом освіти та не відноситься ані до органів державної влади, ані до органів місцевого самоврядування, ані до інших суб`єктів владних повноважень, тобто не є органом, уповноваженим здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, то Університет є неналежним позивачем, в позові якого слід відмовити.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
6. Не погоджуючись з постановою суду апеляційної інстанції, ФОП Вістовський В. Я. звернувся з касаційною скаргою, в якій просить зазначену постанову скасувати, а рішення місцевого господарського суду залишити без змін.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційна скаргу
7. На обґрунтування своєї правової позиції скаржник посилається на неправильне застосування та порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, а саме статей 203 215 ЦК України, статей 18, 61, 63 Закону України № 1060-XII, статті 4 Закону України від 10.04.1992 № 2269-ХІІ "Про оренду державного та комунального майна" (чинного до 31.01.2020), статті 23 Закону України "Про прокуратуру", статті 236 ГПК України, наголошуючи, що під час ухвалення оскаржуваної постанови апеляційний суд не врахував як висновку щодо застосування норм статті 61 Закону України № 1060-XII і підпункту 2 пункту 8 постанови КМУ № 796 у подібних правовідносинах, викладеного у постанові від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17, так і висновку щодо застосування норми статті 23 Закону України "Про прокуратуру", викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 06.07.2021 у справі № 911/2169/20.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
8. Позивачі, Прокурор і третя особа не скористалися правом на подання відзиву на касаційну скаргу.
Розгляд справи Верховним Судом
9. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02.06.2022 відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ФОП Вістовського В. Я. на постанову Західного апеляційного господарського суду від 06.12.2021 у справі № 909/597/21 та призначено розгляд цієї справи у судовому засіданні на 12.07.2022.
Фактичні обставини, встановлені судами попередніх інстанцій
10. 15.08.2016 між ІФНТУНГ (Орендодавець) і ФОП Вістовським В. Я. (Орендар) укладено договір № 16, за умовами пунктів 1.1, 1.2, 2.1 якого Орендодавець передає, а Орендар приймає в строкове платне користування державне окреме індивідуально визначене майно, а саме нерухоме майно в кімнатах № 57 (14,3 м2), 57-А (2,7 м2) гуртожитку № 5 (з окремим входом/виходом) (далі - Майно), загальною площею 17 м2, розміщене за адресою: м. Івано-Франківськ, Північний Бульвар, 11. Майно перебуває на балансі Орендодавця/ІФНТУНГ (далі - балансоутримувач), вартість якого визначена згідно з висновком про вартість/актом оцінки станом на 31.03.2016 і становить за незалежною оцінкою/залишковою вартістю 164452 грн. Майно передається в оренду з метою розміщення майстерні з ремонту замків, сейфів та виготовлення ключів. Орендар вступає у строкове платне користування майном у термін, указаний у договорі, але не раніше дати підписання сторонами цього договору (у разі оренди нерухомого майна на строк не менше ніж три роки - не раніше дати державної реєстрації договору) та акта приймання-передавання майна.
11. До укладення договору оренди від 15.08.2016 Міністерство затвердило висновок про вартість Майна (лист від 10.05.2016 № 25-32-80). Такий висновок виготовлено на замовлення позивача-1 з метою визначення ринкової вартості об`єкта оцінки для відображення її в договорі оренди та використання під час розрахунку орендної плати. У висновку зазначено, що об`єктом оцінки є частина нежитлових приміщень на першому поверсі гуртожитку № 5 загальною площею 17 м2: приміщення № 57 - 14,3 м2, приміщення № 57а - 2,7 м2 .
12. Згідно з пунктами 3.1, 3.6 договору № 16 орендна плата визначена на підставі Методики розрахунку орендної плати за державне майно та пропорції її розподілу, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 04.10.1995 № 786, і становить без ПДВ за базовий місяць розрахунку - червень 2016 року 708,49 грн. Орендна плата перераховується до державного бюджету та балансоутримувачу в співвідношенні 50 % до 50 % щомісяця не пізніше 15 числа місяця відповідно до пропорцій розподілу, установлених Кабінетом Міністрів України і чинних на кінець періоду, за який здійснюється платіж.
13. Пунктами 10.1, 10.4 договору оренди від 15.08.2016 передбачено, що договір укладено строком на два роки і одинадцять місяців, що діє з 15 серпня 2016 року до 15 липня 2019 року включно. У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення цього договору або зміну його умов після закінчення строку його чинності протягом одного місяця, договір уважається продовженим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені цим договором. Зазначені дії оформляються додатковим договором, який є невід`ємною частиною договору при обов`язковій наявності дозволу органу, уповноваженого управляти об`єктом оренди.
14. На виконання умов договору № 16 його сторони підписали акт приймання-передачі нерухомого майна від 15.08.2016, згідно з яким Орендар прийняв спірне приміщення у строкове платне користування.
15. В подальшому дія договору оренди від 15.08.2016 неодноразово продовжувалася на підставі договорів від 13.08.2019, від 14.11.2019, від 16.12.2019, від 18.02.2020 про внесення змін до нього. Зокрема, договором від 18.02.2020 строк (термін) оренди продовжено до 16.06.2022.
Позиція Верховного Суду
16. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіривши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд вважає, що касаційну скаргу необхідно задовольнити частково з таких підстав.
17. В основу оскаржуваної постанови покладено висновок апеляційного суду про те, що орендоване приміщення на момент укладення договору № 16 перебувало на балансі Університету, який є об`єктом освіти та відповідно до закону не може використовуватися не за призначенням, а може передаватися в оренду виключно для діяльності, пов`язаної з навчально-виховним процесом, тому невикористання навчальним закладом спірного приміщення для навчального процесу не надає Орендодавцю права на його передачу в оренду з іншою метою, ніж пов`язана з навчально-виховним процесом, а оскільки спірне приміщення передано Підприємцю в оренду з метою розміщення майстерні з ремонту замків, сейфів та виготовлення ключів, тобто господарська діяльність ФОП Вістовського В. Я. та мета укладення договору оренди від 15.08.2016 не є пов`язаною з навчально-виховним процесом Університету, то оспорюваний договір підлягає визнанню недійсним як такий, що укладений всупереч забороні, встановленій чинним на той час законодавством, а об`єкт оренди - поверненню Орендодавцю.
18. Колегія суддів погоджується з таким висновком суду апеляційної інстанції в частині задоволення позову Прокурора в інтересах держави в особі РВ ФДМУ по Івано-Франківській, Чернівецькій та Тернопільській областях та водночас відхиляє доводи скаржника про неврахування апеляційним судом висновку щодо застосування норм статті 61 Закону України № 1060-XII і підпункту 2 пункту 8 постанови КМУ № 796 у подібних правовідносинах, викладеного у постанові від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17, з огляду на таке.
19. Статтею 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
20. За змістом статті 215 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненим правочином.
21. У розумінні наведених норм оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи про визнання правочину недійсним спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.
22. При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину враховуються загальні приписи статей 3 15 16 ЦК України. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене та в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулося.
23. Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин (такий правовий висновок викладено в пункті 54 постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17).
У зв`язку з цим апеляційний суд цілком обґрунтовано застосував при вирішенні цього спору норми статей 18, 61, 63 Закону України № 1060-XII (в редакції, чинній з 19.02.2016), якими регулювалися спірні правовідносини щодо підстав недійсності договору оренди від 15.08.2016.
24. Частиною 2 статті 18 Закону України № 1060-XII визначено, що заклади освіти, засновані на загальнодержавній або комунальній власності, мають статус державного закладу освіти.
25. Фінансування державних навчальних закладів та установ, організацій, підприємств системи освіти здійснюється за рахунок коштів відповідних бюджетів, коштів галузей народного господарства, державних підприємств і організацій, а також додаткових джерел фінансування. Додатковими джерелами фінансування є, зокрема, доходи від реалізації продукції навчально-виробничих майстерень, підприємств, цехів і господарств, від надання в оренду приміщень, споруд, обладнання (частини 1, 4 статті 61 Закону України № 1060-XII).
26. При цьому згідно з частиною 1 статті 63 Закону України № 1060-XII матеріально-технічна база навчальних закладів та установ, організацій, підприємств системи освіти включає будівлі, споруди, землю, комунікації, обладнання, транспортні засоби, службове житло та інші цінності. Майно навчальних закладів та установ, організацій, підприємств системи освіти належить їм на правах, визначених чинним законодавством.
Отже, зі змісту вказаної норми вбачається, що об`єкт освіти - це не тільки навчальний заклад, а й будівлі, споруди, землі, комунікації, обладнання та інші цінності підприємств системи освіти (аналогічний правовий висновок викладено в постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15.06.2018 у справі № 906/164/17 та у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 25.07.2018 у справі № 906/143/17, від 10.10.2018 у справі № 917/1934/17).
27. Імперативною нормою частини 5 статті 63 Закону України № 1060-XII передбачено, що об`єкти освіти і науки, що фінансується з бюджету, а також підрозділи, технологічно пов`язані з навчальним та з науковим процесом, не підлягають приватизації, перепрофілюванню або використанню не за призначенням.
Вирішальним в аспекті неухильного дотримання вимог зазначеної норми законодавець визначає обов`язкове використання об`єктів освіти і науки, що фінансуються з бюджету, за цільовим призначенням, тобто тісну пов`язаність з навчально-виховним процесом мети такого використання (в тому числі на умовах оренди). Невикористання певного приміщення навчальним закладом не свідчить про неприналежність цього приміщення до об`єкта освіти (такий правовий висновок викладено у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 30.01.2018 у справі № 905/1266/17, від 10.04.2018 у справі № 906/165/17, від 04.07.2018 у справі № 902/653/17).
28. Відповідно до підпункту 2 пункту 8 постанови КМУ № 796 навчальні заклади мають право надавати інші послуги, зокрема, надання в оренду будівель, споруд, окремих тимчасово вільних приміщень і площ, іншого рухомого та нерухомого майна або обладнання, що тимчасово не використовується в навчально-виховній, навчально-виробничій, науковій діяльності, у разі, коли це не погіршує соціально-побутових умов осіб, які навчаються або працюють у навчальному закладі.
29. У пунктах 66- 68, 70 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17, на яку правомірно послався суд апеляційної інстанції, міститься такий правовий висновок щодо комплексного застосування норм статей 61, 63 Закону України № 1060-XII і підпункту 2 пункту 8 постанови КМУ № 796 у подібних правовідносинах:
"Отже, виходячи зі змісту вищенаведених правових положень, в якості додаткових джерел фінансування навчальних закладів законом передбачається можливість залучати, у тому числі доходи від надання в оренду приміщень, споруд, обладнання. Проте надання в оренду таких приміщень, споруд, обладнання, що тимчасово не задіяні, дозволяється лише для їх використання, пов`язаного з навчально-виховним процесом відповідного навчального закладу, за умови, коли це не погіршує соціально-побутових умов осіб, які навчаються або працюють у навчальному закладі.
У справі, що розглядається, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що спірні приміщення передані в оренду ТОВ "Фірма Технотрон" всупереч забороні, встановленій чинним законодавством, оскільки спірне майно передано в оренду з метою розміщення виробництва індикаторів температури для газових плит, тобто для діяльності, не пов`язаної з навчально-виховним процесом Маріупольського професійного ліцею.
Отже, виходячи з викладеного, спірний договір оренди укладений з порушенням вимог чинного законодавства про освіту, у зв`язку з чим підлягає визнанню недійсним за приписами статей 203 215 Цивільного кодексу України.
Невикористання навчальним закладом спірних приміщень для навчального процесу не надає права передачі цих приміщень в оренду з іншою метою, ніж пов`язаною з навчально-виховним процесом, отже, висновок суду апеляційної інстанції, що спірні приміщення передані в оренду ТОВ "Фірма Технотрон" всупереч забороні встановленій чинним законодавством, є обґрунтованим".
30. Аналогічний правовий висновок щодо комплексного застосування норм статей 61, 63 Закону України № 1060-XII і підпункту 2 пункту 8 постанови КМУ № 796 у подібних правовідносинах сформульовано в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15.06.2018 у справі № 906/164/17, від 05.08.2020 у справі № 913/152/18, від 14.04.2021 у справі № 917/782/20, від якого колегія суддів не вбачає жодних підстав відступати.
31. Колегія суддів вважає, що оскільки суд апеляційної інстанції достовірно встановив і скаржник не спростував факту передачі йому спірного приміщення в оренду з метою розміщення майстерні з ремонту замків, сейфів та виготовлення ключів, тобто для проведення Орендарем господарської (комерційної) діяльності, а не з метою, пов`язаною з навчально-виховним процесом Університету, а саме по собі невикористання вищим навчальним закладом вказаного приміщення для навчального процесу не надає права передачі його в оренду з іншою метою, ніж пов`язаною з навчально-виховним процесом, в зв`язку з чим суд дійшов правильного висновку про наявність підстав для визнання недійсним договору оренди від 15.08.2016 як укладеного всупереч забороні, встановленій чинним на той час законодавством про освіту, та зумовлене цим повернення об`єкта оренди балансоутримувачу в порядку реституції, то наведене переконливо свідчить про те, що апеляційний суд фактично переглянув судове рішення місцевого господарського суду відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного в постанові від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17.
При цьому апеляційний суд правильно зазначив, що згідно зі свідоцтвом про право власності від 04.12.2015 СТВ № 033080 нерухоме майно (гуртожиток № 5) Університету, до складу якого (гуртожитку № 5) входить об`єкт оренди, належить МОН України на праві державної власності, тому РВ ФДМУ по Івано-Франківській, Чернівецькій та Тернопільській областях, будучи органом, який здійснює контроль за використанням орендованого державного нерухомого майна та за виконанням умов договорів оренди, є належним позивачем у цій справі, чим спростовується висновок суду першої інстанції про зворотне.
32. Таким чином, наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, в частині позову Прокурора в інтересах держави в особі РВ ФДМУ по Івано-Франківській, Чернівецькій та Тернопільській областях не отримала підтвердження під час касаційного провадження з огляду на здійснення судом апеляційної інстанції перегляду рішення місцевого господарського суду в цій частині позову відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду щодо комплексного застосування норм статей 61, 63 Закону України № 1060-XII і підпункту 2 пункту 8 постанови КМУ № 796 у подібних правовідносинах, що виключає як скасування оскаржуваної постанови в частині задоволення зазначеного позову, так і закриття касаційного провадження у цій справі на підставі пункту 5 частини 1 статті 296 ГПК України.
33. Разом з тим колегія суддів погоджується з твердженням скаржника про неврахування судом апеляційної інстанції висновку щодо застосування норми статті 23 Закону України "Про прокуратуру", викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 06.07.2021 у справі № 911/2169/20, та, як наслідок, вбачає підстави для скасування судових рішень у частині відмови у задоволенні позову Прокурора в інтересах держави в особі Університету з огляду на таке.
34. Згідно з пунктом 2 частини 1 статті 226 ГПК України суд залишає позов без розгляду, якщо позовну заяву не підписано або підписано особою, яка не має права підписувати її, або особою, посадове становище якої не вказано.
35. Відповідно до абзацу 3 частини 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" (в редакції, чинній на час звернення з позовом в цій справі) не допускається здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, а також у правовідносинах, пов`язаних із виборчим процесом, проведенням референдумів, діяльністю Верховної Ради України, Президента України, створенням та діяльністю засобів масової інформації, а також політичних партій, релігійних організацій, організацій, що здійснюють професійне самоврядування, та інших громадських об`єднань. Представництво в суді інтересів держави в особі Кабінету Міністрів України та Національного банку України може здійснюватися прокурором Генеральної прокуратури України або регіональної прокуратури виключно за письмовою вказівкою чи наказом Генерального прокурора або його першого заступника чи заступника відповідно до компетенції.
Висновок судів першої та апеляційної інстанцій щодо наявності підстав для відмови у задоволенні позову Прокурора в інтересах держави в особі Університету є передчасним, оскільки не відповідає правовому висновку, сформульованому у постанові Великої Палати Верховного Суду від 06.07.2021 у справі № 911/2169/20, у пунктах 8.10- 8.12 якої зазначено таке:
"Беручи до уваги викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що заборона на здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, передбачена абзацом третім частини третьої статті 23 Закону України від 14.10.2014 № 1697-VII "Про прокуратуру" (далі - Закон), має застосовуватись з урахуванням положень абзацу першого частини третьої цієї статті, який передбачає, що суб`єкт, в особі якого прокурор може звертатись із позовом в інтересах держави, має бути суб`єктом владних повноважень, незалежно від наявності статусу юридичної особи.
Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на положення частини другої статті 19 Конституції України, відповідно до якого органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. У контексті цього засадничого положення відсутність у Законі інших окремо визначених заборон на здійснення представництва прокурором, окрім спеціальної заборони на представництво державних компаній, не слід розуміти як таку, що розширює встановлені в абзаці першому частини третьої статті 23 Закону межі для здійснення представництва прокурором законних інтересів держави.
Цим висновком Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку щодо застосування частини третьої статті 23 Закону в подібних правовідносинах, викладеного в постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 15.04.2020 у справі № 363/4656/16-ц, який зводиться до необхідності визначення організаційно-правової форми суб`єкта, в особі якого звертається прокурор, з метою підтвердження підстав для представництва інтересів держави в суді в особі державного підприємства".
36. Державний класифікатор України ДК 002:2004 "Класифікація організаційно-правових форм господарювання" (далі - КОПФГ), затверджений наказом Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики від 28.05.2004 № 97, містить визначення поняття "державна організація (установа, заклад)": утворюється компетентним органом державної влади в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини державної власності, як правило, без поділу її на частки, і входить до сфери його управління.
37. У постановах Верховного Суду від 25.11.2020 у справі № 204/6292/18, від 17.06.2020 у справі № 204/7119/18 викладено правовий висновок про те, що саме наявність державно-владних повноважень відокремлює органи державної влади від інших державних установ, які також утворюються державою для здійснення завдань і функцій держави, але на відміну від органів державної влади не наділяються владними повноваженнями. Органи державної влади є складовою частиною державного апарату - системи органів та осіб, які наділяються певними правами та обов`язками щодо реалізації державної влади. Натомість державні організації (установи, заклади) на відміну від державного органу не мають державно-владних повноважень, не виступають від імені держави та виступають частиною механізму, а не апарату держави. Державна організація - це створений державою колектив працівників чи службовців, що характеризується організаційною єдністю, а також наявністю нормативно-визначених повноважень в одній зі сфер суспільних відносин. При цьому, така організація має власний кошторис.
38. Зважаючи на достовірно встановлену апеляційним судом обставину про те, що згідно з відомостями, вміщеними у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, та відповідно до положень Статуту ІФНТУНГ позивач-2 є державною установою (вищим навчальним закладом), тобто не має статусу суб`єкта владних повноважень, в особі якого прокурор може звертатися з позовом в інтересах держави, касаційна інстанція дійшла висновку, що суди першої та апеляційної інстанцій передчасно розглянули позов Прокурора в інтересах держави в особі Університету по суті заявлених позовних вимог, оскільки у силу імперативних положень пункту 2 частини 1 статті 226 ГПК України і абзацу 3 частини 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" мали би залишити відповідний позов без розгляду.
39. Таким чином, зазначена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, отримала часткове підтвердження під час касаційного провадження (в частині позову Прокурора в інтересах держави в особі Університету), оскільки суд апеляційної інстанції, переглядаючи рішення місцевого господарського суду, помилково не врахував висновку Великої Палати Верховного Суду щодо застосування норми абзацу 3 частини 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" в подібних правовідносинах, викладеного у постанові від 06.07.2021 у справі № 911/2169/20, що зумовлює необхідність скасування оскаржуваної постанови та рішення від 28.09.2021 у частині відмови у задоволенні позову Прокурора в інтересах держави в особі ІФНТУНГ та залишення без розгляду позову в цій частині.
40. Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де схожі предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (такий правовий висновок викладено у пункті 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц).
При цьому на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими (такий правовий висновок наведено у пункті 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19).
41. Колегія суддів відхиляє посилання суду апеляційної інстанції на обґрунтування свого висновку про необхідність відмови в задоволенні позову Прокурора в інтересах держави в особі Університету як заявленого в інтересах неналежного позивача, не уповноваженого на здійснення захисту інтересів держави в спірних правовідносинах, на постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 26.08.2020 у справі № 911/2032/17 та від 05.10.2021 у справі № 925/1214/19, оскільки за змістовим, суб`єктним і об`єктним критеріями спірні правовідносини в цій та зазначених справах також не є подібними з огляду на істотні відмінності у фактичних обставинах таких спорів, пов`язаних з правами та обов`язками їх сторін, що зумовлює різний зміст спірних правовідносин і виключає застосування вказаних правових позицій під час вирішення цього спору.
42. Так, вказана неподібність спірних правовідносин зумовлена тим, що, на відміну від цієї справи, в якій з огляду на законодавчу заборону, встановлену абзацом 3 частини 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру", Прокурор взагалі не мав права звертатися з позовом в інтересах держави в особі Університету (закладу освіти), який не є суб`єктом владних повноважень, у справах № 911/2032/17 і № 925/1214/19 прокурори зверталися до господарського суду з позовами в інтересах держави в особі органів державної влади (Кабінету Міністрів України та Черкаської обласної державної адміністрації відповідно), які хоча й мали статус суб`єктів владних повноважень, проте були визнані судом неналежними позивачами у зв`язку з відсутністю в них повноважень на виконання функцій держави у спірних земельних правовідносинах, що, в свою чергу, було зумовлено ненаданням законом вказаним державним органам повноважень розпоряджатися земельними ділянками лісогосподарського та сільськогосподарського призначення відповідно.
43. Отже, у цій справі та інших справах, на які посилається апеляційний суд, суди виходили з різних фактичних обставин, встановлених у кожній справі окремо на підставі доказів, наданих учасниками справ на підтвердження їх вимог і заперечень, та яким була надана оцінка згідно з вимогами процесуального закону.
У контексті наведеного відсутні підстави для висновку про подібність спірних правовідносин у справі, що розглядається, та справах, на постанови Верховного Суду в яких помилково послався суд апеляційної інстанції на обґрунтування висновку про відмову в задоволенні позову Прокурора в інтересах держави в особі Університету.
44. Таким чином, висновок апеляційного суду про відмову в позові Прокурора в інтересах держави в особі ІФНТУНГ передусім ґрунтується на твердженні про те, що, по-перше, Університет, який є закладом освіти, неправильно визначено Прокурором як орган, уповноважений державою здійснювати захист її інтересів у спірних правовідносинах, а по-друге, позивач-2 не має статусу суб`єкта владних повноважень, тому є неналежним позивачем.
45. Проте, з огляду на викладений в постанові від 06.07.2021 у справі № 911/2169/20 висновок Великої Палати Верховного Суду про те, що суб`єкт, в особі якого прокурор може звертатись із позовом в інтересах держави, має бути суб`єктом владних повноважень, колегія суддів вважає, що апеляційний суд не врахував того, що відсутність в Університету статусу суб`єкта владних повноважень апріорі виключає можливість його визначення як належного позивача за позовом Прокурора в інтересах держави, зважаючи на заборону представництва прокурором в суді інтересів держави в особі державних компаній, передбачену абзацом 3 частини 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру", як наслідок, на підставі пункту 2 частини 1 статті 226 ГПК України відповідний позов прокурора має саме залишатися без розгляду, а не передчасно розглядатися по суті з подальшою відмовою в задоволенні позову.
46. Таким чином, апеляційний суд помилково ототожнив неналежного позивача, який за змістом частини 2 статті 48 ГПК України може бути замінено на належного позивача, та суб`єкта (державну компанію, державне підприємство, державний заклад освіти тощо), який в силу норми абзацу 3 частини 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" взагалі не може виступати позивачем за позовом Прокурора, а тому й не може замінений на належного позивача.
47. У зв`язку з наведеним суди першої та апеляційної інстанцій дійшли передчасного висновку про необхідність саме відмови в задоволенні позову Прокурора в інтересах держави в особі Університету, тоді як відповідно до пункту 2 частини 1 статті 226 ГПК України та з урахуванням висновку щодо застосування положень абзацу 3 частини 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру", викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 06.07.2021 у справі № 911/2169/20, мали достатні правові підстави залишити зазначений позов без розгляду.
48. За таких обставин колегія суддів вважає, що оскаржувана постанова та рішення від 28.09.2021 підлягають скасуванню лише в частині відмови у задоволенні позову Прокурора в інтересах держави в особі Університету, а зазначений позов необхідно залишити без розгляду.
49. Натомість зміст пунктів 27- 31 цієї постанови переконливо свідчить про те, що в частині задоволення позову Прокурора в інтересах держави в особі РВ ФДМУ по Івано-Франківській, Чернівецькій та Тернопільській областях суд апеляційної інстанції переглянув рішення місцевого господарського суду відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17, що наразі виключає скасування оскаржуваної постанови у відповідній частині.
50. Викладене свідчить про наявність підстав для часткового задоволення касаційної скарги шляхом скасування оскаржуваної постанови та рішення від 28.09.2021 в частині відмови у задоволенні позову Прокурора в інтересах держави в особі Університету та залишення зазначеного позову без розгляду.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
51. Відповідно до частин 1, 2, 4, 5 статті 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
52. Згідно з пунктом 5 частини 1 статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі чи залишити позов без розгляду у відповідній частині.
53. Відповідно до частини 1 статті 313 ГПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково з залишенням позову без розгляду або закриттям провадження у справі у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 226 та 231 цього Кодексу.
54. Надаючи правову кваліфікацію спірним правовідносинам з урахуванням підстав позовних вимог і заперечень проти них, апеляційний господарський суд дійшов правильного висновку про задоволення позову Прокурора в інтересах держави в особі РВ ФДМУ по Івано-Франківській, Чернівецькій та Тернопільській областях з мотивів укладення оспорюваного договору з порушенням імперативних положень частини 5 статті 63 чинного на той час Закону України № 1060-XII, однак усупереч норм процесуального права суди попередніх інстанцій помилково не залишили без розгляду позов Прокурора в інтересах держави в особі Університету, який не є суб`єктом владних повноважень у спірних правовідносинах, що свідчить про наявність підстав для часткового задоволення касаційної скарги шляхом скасування оскаржуваної постанови та рішення від 28.09.2021 і залишення позову без розгляду у відповідній частині.
55. Ураховуючи межі перегляду справи в касаційній інстанції, передбачені статтею 300 ГПК України, колегія суддів вважає, що викладені у касаційній скарзі доводи не отримали підтвердження під час касаційного провадження, не спростовують висновку суду апеляційної інстанції щодо задоволення позову Прокурора в інтересах держави в особі РВ ФДМУ по Івано-Франківській, Чернівецькій та Тернопільській областях, однак оскаржувану постанову та рішення від 28.09.2021 слід скасувати в частині результатів розгляду позову Прокурора в інтересах держави в особі Університету, залишивши без розгляду позов в цій частині.
Розподіл судових витрат
56. З огляду на те, що Верховний Суд не ухвалює нового рішення та не змінює оскаржуваних судових рішень, розподіл судових витрат не здійснюється.
Керуючись статтями 300 301 308 313 314 315 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу фізичної особи-підприємця Вістовського Віктора Ярославовича задовольнити частково.
Постанову Західного апеляційного господарського суду від 06.12.2021 та рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 28.09.2021 у справі № 909/597/21 скасувати в частині відмови у задоволенні позову першого заступника керівника Івано-Франківської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу.
Позов першого заступника керівника Івано-Франківської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу залишити без розгляду.
У решті (в частині задоволення позову першого заступника керівника Івано-Франківської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Регіонального відділення Фонду державного майна України по Івано-Франківській, Чернівецькій та Тернопільській областях) постанову Західного апеляційного господарського суду від 06.12.2021 у цій справі залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Ю. Я. Чумак
Судді Т. Б. Дроботова
Н. О. Багай