ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 червня 2022 року

м. Київ

cправа № 910/11669/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Жукова С.В. - головуючого, Банаська О.О., Пєскова В.Г.

за участі секретаря: Купрейчук С.П.,

за участі представників сторін відповідно протоколу судового засідання в режимі відеоконференції №680321 від 08.06.2022

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду за допомогою сервісу "EasyCon" касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Агрофірма Престиж"

на рішення Господарського суду міста Києва від 29.03.2021

та постанову Північного апеляційного господарського суду від 28.12.2021

у справі

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Агрофірма престиж"

до Державного підприємства "Конярство України",

третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, на стороні відповідача - Міністерство економіки України,

про стягнення 433 638,32 грн,

за зустрічним позовом третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, Міністерства економіки України

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Агрофірма престиж",

Державного підприємства "Конярство України"

про визнання недійсним договору позики № 2/05ФП від 20.05.2016,

в межах справи № 910/21682/15

про банкрутство Державного підприємства "Конярство України",-

ВСТАНОВИВ:

1. У провадженні Господарського суду міста Києва перебуває справа № 910/21682/15 за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю фірма "Астарта-Київ" (Далі - ТОВ "Астарта-Київ") про банкрутство Державного підприємства "Конярство України" (Далі - ДП "Конярство України") на стадії процедури розпорядження майном, введеної ухвалою Господарського суду міста Києва від 15.10.2015.

2. Судами попередніх інстанцій встановлені такі обставини справи:

2.1. 20 травня 2016 року між Товариством з обмеженою відповідальністю "Торговий будинок "Новаагро" (Позикодавець) та Державним підприємством "Конярство України" в особі філії "Лимарівський кінний завод № 61" (Позичальник) був укладений договір позики № 2/05ФП.

2.2. Згідно з умовами договору позики, Позикодавець передає у власність Позичальнику грошові кошти у розмірі, передбаченому договором, а Позичальник зобов`язується повернути позику у визначений Договором строк.

2.3. Відповідно до п. 4.1. договору, кінцева дата повернення позики в повному обсязі до 01 грудня 2016 року. Датою повернення позики є дата зарахування грошових коштів рахунок Позикодавця.

2.4. На виконання договору позики Позикодавець перерахував Позичальнику грошові кошти в сумі 322 000,00 грн, що підтверджується платіжними дорученнями № 117807797 від 14.06.2016, № 117807849 від 22.06.2016, № 117807916 від 07.07.2016, № 144408695 від 15.07.2016, № 1139308980 від 20.07.2016.

2.5. Втім, Позичальник у визначений п. 4.1 договору строк позику Позикодавцеві не повернув.

2.6. В подальшому, 07 червня 2018 року між Товариством з обмеженою відповідальністю "Торговий будинок "Новаагро" як первісним кредитором та Товариством з обмеженою відповідальністю "Агрофірма престиж" як новим кредитором було укладено договір № 1-04 про відступлення права вимоги.

2.7. Відповідно до умов договору № 1-04 про відступлення права вимоги Первісний кредитор передає Новому кредитору, а Новий кредитор приймає право вимоги, що належить Первісному кредитору, і стає кредитором за договором позики № 2/05ФП від 20.05.2016, що укладений між Первісним кредитором і Державним підприємством "Конярство України" в особі філії "Лимарівський кінний завод № 61".

2.8. Згідно з умовами договору № 1-04 про відступлення права вимоги, Новий кредитор одержує право (замість Первісного кредитора) вимагати від Боржника належного виконання всіх зобов`язань за договором позики № 2/05ФП від 20.05.2016, зокрема сплати суми основного боргу в розмірі 322 000,00 грн., інфляційних витрат, 3% річних, а також виконання інших зобов`язань, що виникли за Основним договором чи можуть виникнути у майбутньому.

3. У зв`язку з тим, що Позичальник не повернув позику, Товариство з обмеженою відповідальністю "Агрофірма престиж" звернулось до суду з даним позовом про стягнення із Державного підприємства "Конярство України" заборгованості за договором позики № 2/05ФП від 20.05.2016. З урахуванням заяви про збільшення позовних вимог, позивач просив стягнути з відповідача 322000,00 грн. основного боргу, 32200,00 грн. штрафу, 98757,40 грн. інфляційних втрат, 34760,17 грн. 3 % річних.

4. У свою чергу, 21.08.2020 до Господарського суду міста Києва надійшла позовна заява третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору - Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України про визнання недійсним укладеного між сторонами договору позики № 2/05ФП від 20.05.2016.

4.1. В обґрунтування зустрічного позову, Мінекономіки посилається на те, що з 18.10.2019 міністерство є органом управління Державного підприємства "Конярство України", а рішення суду за первісним позовом впливає на права, інтереси Мінекономіки як власника державного майна. Про порушення свого права Мінекономіки дізналось лише 10.07.2020 після ознайомлення із матеріалами даної справи та після здійснення процесуального правонаступництва у справі № 910/21682/15 про банкрутство Державного підприємства "Конярство України" за ухвалою від 18.11.2019 про заміну Міністерства аграрної політики та продовольства України на його правонаступника - Мінекономіки. Оспорюваний договір позики підлягає визнанню недійсним, оскільки не відповідає вимогам цивільного законодавства, а саме ч. 8 ст. 22 Закону про банкрутство, позаяк укладений без згоди розпорядника майна боржника, постанові Кабінету Міністрів України від 15 червня 2011 року № 809, якою затверджено Порядок погодження залучення державними підприємствами, у тому числі господарськими товариствами (крім банків), у статутному капіталі яких 50 та більше відсотків акцій (часток, паїв) належать державі, кредитів (позик), надання гарантій або поруки за такими зобов`язаннями, оскільки укладений без згоди органу, уповноваженого управляти державним майном. Окрім того, зустрічний позивач вважає, що зі зміст правочину неможливо встановити реальність вчинення господарських операцій з перерахунку грошових коштів, а представник Державного підприємства "Конярство України" не мав необхідного обсягу повноважень на укладання спірного договору.

Короткий зміст та мотиви рішень судів першої та апеляційної інстанцій

5. Рішенням Господарського суду міста Києва від 29.03.2021, яке залишено без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 28.12.2021, в задоволенні позову ТОВ "Агрофірма Престиж" про стягнення заборгованості відмовлено; позов Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України про визнання недійсним договору позики задоволено; визнано недійсним договір позики № 2/05ФП від 20.05.2016, укладений між філією "Лимарівський кінний завод № 61" Державного підприємства "Конярство України" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Торговий будинок "Новаагро"; стягнуто з ТОВ "Агрофірма Престиж" та ДП "Конярство України" на користь Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України по 1051 грн судового збору.

6. Судові рішення обґрунтовані тим, що укладаючи оспорюваний правочин, представник ДП «Конярство України» діяв із перевищенням наданих повноважень, а також приймаючи до уваги, що схвалення такого правочину з боку ДП «Конярство України» не відбулося, суди дійшли висновків про визнання недійсним оспорюваного за зустрічним позовом договору надання послуг, що укладений між сторонами цієї справи.

Оскільки недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю, позов ТОВ «Агрофірма Престиж» про стягнення коштів на підставі Договору, суди визнали таким, що задоволенню не підлягає, з огляду на те, що право вимоги позивача за первісним позовом ґрунтувалось саме на підставі зазначеного договору, який визнано недійсним.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

7. ТОВ «Агрофірма Престиж» звернулось до Касаційного господарського суду зі скаргою на рішення Господарського суду міста Києва від 29.03.2021 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 28.12.2021, просить оскаржувані рішення скасувати та направити справу на новий розгляд до господарського суду міста Києва.

7.1. На виконання вимог п.5 ч.2 ст. 290 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) скаржник зазначив, що підставою для касаційного оскарження являється п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, оскільки судом апеляційної інстанції не враховано висновків зроблених у постановах Верховного Суду: від 08.02.2019 у справі № 904/3280/18, від 02.07.2019 у справі № 910/14018/18, а саме судами попередніх інстанцій не враховано висновки у зв`язку з чим помилково не застосовано строк позовної давності за заявою сторони у спорі; від 10.04.2018 у справі № 910/11079/17, від 02.04.2019 у справі № 904/2178/18, від 19.06.2019 у справі № 904/9795/16, від 01.10.2019 у справі № 910/8287/18, від 18.02.2021 у справі № 924/658/20, від 24.02.2021 у справі № 926/2308/19, від 04.03.2021 у справі № 905/1132/20, від 13.05.2021 у справі № 903/277/20, від 31.08.2021 у справі

№ 909/207/20, а саме судом апеляційної інстанції не було враховано судову практику Верховного Суду щодо спорів про визнання недійсним договору, укладеного юридичною особою з третьою особою, з підстав порушення установленого обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи.

7.2. Скаржник переконує, що суди не врахували, що заміна сторони у зобов`язанні не змінює порядку обчислення та перебігу позовної давності, у зв`язку з чим помилково не застосували строк позовної давності за заявою сторони за зустрічним позовом.

7.3. Також суди не врахували фактичне прийняття виконання спірної угоди за відсутності дій спрямованих на відмову від прийняття грошових коштів та нездійснення дій щодо повернення цих коштів як помилково зарахованих з боку відповідача за первісним позовом.

7.4. Крім того, скаржник зазначив, що судами порушено норми процесуального права, оскільки визнаючи оскаржуваний правочин недійсним, судами не залучено до розгляду у справі всіх сторін оскаржуваного правочину.

Узагальнений виклад позиції інших учасників у справі

8. Міністерством економіки України, ДП «Конярство України», Київською міською прокуратурою подано відзиви на касаційну скаргу з проханням залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.

Провадження у Верховному Суді

9. Автоматизованою системою документообігу суду для розгляду справи

№ 910/11669/18 визначено колегію суддів у складі: Жукова С.В. - головуючого, Банаська О.О., Пєскова В.Г., що підтверджується протоколом передачі судової справи (касаційної скарги, апеляційної скарги, заяви) раніше визначеному складу суду від 24.01.2022.

10. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 04.04.2020 (у складі колегії суддів: Жукова С.В. - головуючого, Банаська О.О., Пєскова В.Г.) відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Агрофірма Престиж" на рішення Господарського суду міста Києва від 29.03.2021 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 28.12.2021 у справі № 910/11669/18; призначено до розгляду касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Агрофірма Престиж" на 08 червня 2022 року о 12:20 у відкритому судовому засіданні у приміщенні Касаційного господарського суду за адресою: м. Київ, вул. О. Копиленка, 6, в залі судових засідань №330.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

11. Заслухавши суддю-доповідача, представників сторін та прокуратури, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та заперечення проти них, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити, оскаржувані судові рішення скасувати, справу направити на новий розгляд до місцевого господарського суду, виходячи з такого.

12. Відповідно статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 310, частиною другою статті 313 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

13. Предметом судового розгляду у цій справі є вимоги за первісним позовом ТОВ «Агрофірма Престиж» про стягнення, на підставі ст. ст. 1046-1050 Цивільного кодексу Украхїни, з Державного підприємства "Конярство України" 322000,00 грн боргу за договором позики № 2/05ФП від 20.05.2016, 32200,00 грн штрафу, 62661,20 грн інфляційних втрат, 16777,12 грн 3% річних, право вимоги щодо яких позивач набув на підставі договору про відступлення права вимоги № 1-04 від 07.06.2018; а також вимоги за зустрічним позовом Міністерства про визнання недійсним вказаного договору на підставі статті 215 ЦК України у зв`язку з недодержанням в момент вчинення правочину вимог, встановлених частиною другою статті 203 ЦК України.

14. Суд першої інстанції, із висновком якого погодився суд другої інстанції, відмовляючи у задоволенні первісного позову встановив відсутність доказів на підтвердження погодження укладення договору позики № 2/05ФП від 20.05.2016 Міністерством фінансів України або органом виконавчої влади, який здійснює функції управління державною власністю, а відтак дійшов висновку, що при укладенні договору позики була порушена процедура його обов`язкового погодження, що передбачена Порядком, який затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 15 червня 2011 року № 809, а сам договір укладено з порушенням імперативних приписів ч. 4 статті 67 Господарського кодексу України, що свідчить про недотримання в момент вчинення вищезазначеного правочину вимог ч. 1 статті 203 Цивільного кодексу України.

15. Задовольняючи зустрічний позов, суд першої інстанції, висновок якого підтримав апеляційний господарський суд, встановив, що договір позики укладений керівником філії "Лимарівський кінний завод № 61" Державного підприємства "Конярство України" Кудрею І.І. за відсутності довіреності, виданої йому Державним підприємством "Конярство України", а відтак не відповідає вимогам ст. 95 Цивільного кодексу України та Положенню про філію "Лимарівський кінний завод № 61" Державного підприємства "Конярство України" та свідчить, про відсутність у керівника філії "Лимарівський кінний завод № 61" ОСОБА_1 необхідного обсягу цивільної дієздатності на час укладення договору позики.

16. Суди з посиланням на частину 8 статті 22 Закону про банкрутство зазначили, що обов`язковою передумовою вчинення правочину щодо одержання позики підприємством, яке перебуває в процедурі розпорядження майном, є отримання погодження розпорядника майна на укладення даного правочину, однак доказів на підтвердження погодження розпорядником майна на укладення оспорюваного договору матеріали справи не містять.

17.Відхиляючи доводи ТОВ "Агрофірма престиж" про відсутність порушеного права Мінекономіки укладенням оспорюваного правочину, суди зазначили, що рішення суду постановлені відносно Державного підприємства "Конярство України" вплинуть на майновий стан підприємства, оскільки змінюють та/або припиняють певні правовідносини, а відтак впливають і на матеріально-правові відносини Державного підприємства "Конярство України" та Мінекономіки як органу управління майном вказаного підприємства.

18. Відхиляючи заяву ТОВ "Агрофірма престиж" про застосування наслідків спливу позовної давності, суд першої інстанції встановив відсутність пропуску строку позовної давності, оскільки про існування договору позики № 1/05ФП від 20.05.2016 та про наявність підстав для звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним Мінекономіки стало відомо після 10.07.2020, з моменту ознайомлення представника Мінекономіки з матеріалами справи.

19. Апеляційний господарський суд встановив, що ухвалою Господарського суду міста Києва від 11.11.2019 у справі № 910/21682/15 задоволено клопотання Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України про заміну сторони правонаступником та замінено Міністерство аграрної політики та продовольства його правонаступником - Міністерством розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України.

20. Відповідно до ч. 1 ст. 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

21. У зв`язку з наведеним, апеляційний господарський суд дійшов до висновків про те, що саме з 18.10.2019 - з моменту передачі підприємства-боржника до сфери управління Мінекономіки, останнє могло довідатись про порушення своїх прав та охоронюваних законом інтересів у зв`язку з укладенням оспорюваного правочину (договору позики), а відтак визнав помилковим доводи суду першої інстанції про момент обчислення строку позовної давності з 10.07.2020 (з моменту ознайомлення з матеріалами даної справи). Втім, неправильне встановлення таких обставин, не вплинуло на правильність висновку суду першої інстанції, що строк позовної давності для звернення до суду з зустрічним позовом не пропущено, враховуючи його пред`явлення у серпні 2020 року, а відтак порушене право підлягає захисту.

22. Однак, Суд касаційної інстанції вважає такі висновки передчасними, з огляду на таке.

23. Відповідно до ч. 6 ст. 55 Конституції України кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

24. За змістом ст.ст. 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

25. Аналогічні положення містяться і у ч. 2 ст. 20 ГК України.

26. Реалізація права на захист цивільних прав здійснюється за допомогою способів захисту.

27. Під способом захисту цивільного права чи інтересу розуміють визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника (аналогічний висновок, викладений у п. 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16, у п. 67 постанови Великої Палати Верховного Суду від 31.07.2021 у справі № 903/1030/19). Інакше кажучи, це дії, спрямовані на попередження порушення або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (подібний висновок, викладений п. 14 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 у справі № 310/11024/15-ц).

28. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Це право чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Вимога захисту цивільного права чи інтересу має забезпечити їх поновлення, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі отримання відповідного відшкодування (висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 09.02.2021 у справі № 381/622/17).

29. При цьому, застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду (принцип процесуальної економії (аналогічний висновок міститься у п. 94 постанови Великої Палати Верховного Суду від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19).

Частиною 2 ст. 16 ЦК України, ст. 20 ГК України визначено основні способи захисту цивільних прав та інтересів.

30. Одним із способів захисту цивільних прав та інтересу є визнання правочину недійсним (п. 2 ч. 2 ст. 16 ЦК України).

31. Як установлено судами попередніх інстанцій та не оспорюється сторонами, за своєю правовою природою укладений сторонами правочини є договором позики, відносини сторін за яким регулюються, зокрема, положеннями параграфа 1 глави 71 ЦК України.

32. Такі договори можуть визнаватися недійсними в судовому порядку з підстав недодержання в момент їх вчинення вимог, установлених ст. 203 ЦК України.

33. Стаття 203 ЦК України передбачає загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

34. Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

35. За ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх і непрацездатних дітей.

36. Отже, відповідно до ст.ст. 16 203 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорювання правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання оспорюваного правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці. Це підтверджується висновками, що містяться в постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 19.02.2021 у справі № 904/2979/20, у постанові Верховного Суду від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18, у постановах Верховного Суду України від 25.12.2013 у справі № 6-78цс13, від 11.05.2016 у справі № 6-806цс16.

37. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (ч. 3 ст. 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки, від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав (такий висновок міститься в постанові Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 19.02.2021 у справі № 904/2979/20).

38. Отже, крім учасників правочину (сторін договору), позивачем у справі про визнання недійсним правочину може бути будь-яка заінтересована особа, чиї права та охоронювані законом інтереси порушує цей правочин (аналогічний висновок викладений у п. 49 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 387/515/18). Разом з тим, право на судовий захист, гарантоване ст. 55 Конституції України й конкретизоване в законах України, вимагає, щоб порушення, про яке стверджує особа, було реальним, обґрунтованим і стосувалось індивідуально виражених прав або інтересів такої особи.

39. Тобто у разі, якщо договір оскаржує особа, яка не є стороною цього договору, така особа, звертаючись з відповідним позовом до суду, має навести обґрунтування, в чому полягає порушення її прав та охоронюваних законом інтересів цим правочином.

40. При вирішенні спору про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні положення статей 3 15 16 Цивільного кодексу України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права.

41. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і тому суд має встановити не лише наявність передбачених законом підстав недійсності правочину, але й визначити, чи було порушено цивільне право особи (позивача), за захистом якого позивач звернувся до суду; яке саме право та/або інтерес позивача є порушеним, не визнаним або оспореним; в чому полягає порушення цього права та/або інтересу та залежно від установленого встановити, чи є належним обраний позивачем спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце, а також вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

42. Самі по собі дії осіб, зокрема, щодо вчинення правочинів, навіть якщо вони здаються іншим особам неправомірними, не можуть бути оспорені в суді, допоки ці останні не доведуть, що цими діями порушуються їхні права.

43. Такі правові висновки щодо застосування статті 20 Господарського кодексу України, статей 15, 16 та частини 3 статті 215 Цивільного кодексу України, статей 4 Господарського процесуального кодексу України у їх сукупності щодо необхідності доведення наявності порушеного права при зверненні до суду позовом про визнання правочину недійсним особи, яка не є стороною оспорюваного правочину, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 01 жовтня 2019 року у справі 910/3907/18, а також у постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного господарського суду від 04 грудня 2019 року у справі № 910/15262/18, 03 березня 2020 року у справі № 910/6091/19 та інших, правовідносини в яких є подібними правовідносинам у цій справі.

44. Задовольняючи зустрічні позовні вимоги, особи, яка не є стороною договірних відносин у цьому спорі, суди наведеного не врахував та не з`ясували, чи було порушено цивільне право Міністерства економіки України у цьому спорі, за захистом якого останній звернувся до суду, яке саме право та/або інтерес є порушеним, не визнаним або оспореним, в чому полягає порушення цього права та/або інтересу.

46. Юридична особа є учасником цивільних відносин і наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю (статті 2 80 91 92 ЦК України). При цьому особливістю цивільної дієздатності юридичної особи є те, що така особа набуває цивільних прав та обов`язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону (частина перша статті 92 ЦК України).

47. На захист прав третіх осіб, які вступають у правовідносини з юридичними особами, в тому числі укладають з юридичними особами договори різних видів, частиною третьою статті 92 ЦК України передбачено, що орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов`язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.

48. Відповідно до статті 241 ЦК України правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання. Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов`язки з моменту вчинення цього правочину.

49. З огляду на положення статей 92 241 ЦК України вчинення правочину органом (посадовою особою) юридичної особи з перевищенням наданих йому повноважень може бути підставою для недійсності такого правочину лише за умови обізнаності контрагента про наявність відповідного обмеження повноважень (коли він знав чи за всіма обставинами не міг не знати про такі обмеження), а також відсутності подальшого схвалення правочину.

50. Обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи набуває юридичної сили для третьої особи в тому випадку, якщо саме вона, ця третя особа, вступаючи у відносини з юридичною особою та укладаючи договір, діяла недобросовісно або нерозумно, зокрема, достеменно знала про відсутність у виконавчого органу товариства необхідного обсягу повноважень або повинна була, проявивши принаймні розумну обачність, знати про це, а також відсутності подальшого схвалення правочину.

51. Крім того, слід зазначити, що доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі - "non concedit venire contra factum proprium" (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium лежить принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона розумно покладається на них.

52. У постанові від 27.06.2018 у справі № 668/13907/13-ц Велика Палата Верховного Суду зробила правовий висновок, що "для визнання недійсним договору з тієї підстави, що його було укладено представником юридичної особи з перевищенням повноважень, необхідно встановити, по-перше, наявність підтверджених належними і допустимими доказами обставин, які свідчать про те, що контрагент такої юридичної особи діяв недобросовісно або нерозумно. При цьому тягар доказування недобросовісності та нерозумності в поведінці контрагента за договором несе юридична особа. По-друге, дії сторін такого договору мають свідчити про відсутність реального наміру його укладення і виконання".

53. Доводи скаржника про гарантоване йому Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод право бути почутим та, що відхиляючи будь-які доводи сторін чи спростовуючи подані стороною докази, господарські суди в мотивувальній частині рішення мають навести правове обґрунтування і доведені фактичні обставини, з огляду на які ці доводи або докази не взяті до уваги судом, знайшли підтвердження під час розгляду справи у суді касаційної інстанції, з огляду на те, що мотивувальні частини судових рішень обох попередніх судових інстанцій не містять перевірки наведених позивачем за первісним позовом аргументів із наданням цим аргументам належної правової оцінки.

54. Отже висновки судів про наявність підстав для визнання правочину укладеного позивачем та відповідачем за первісним позовом у цій справі про стягнення на користь позивача за невиконання умов договору позики, недійсним, Суд відхиляє як передчасні та такі, що здійснені без належної оцінки спірних правовідносин у контексті вищевказаних норм законодавства та без встановлених судами попередніх інстанцій обставин щодо перерахування позикодавцем позичальнику суми позики, прийняття позичальником цієї позики, а також без з`ясування обставин вчинення дій, спрямованих на відмову від прийняття позики відповідачем за первісним позовом, а також доведення заінтересованою особою обставин того, що відповідач за зустрічним позовом діяв недобросовісно або нерозумно та ін.

55. Разом з тим, колегія суддів вважає передчасними висновки судів обох попередніх інстанцій щодо визначення початку перебігу строку позовної давності за зустрічним позовом.

56. Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

57. За змістом статті 256 Цивільного кодексу України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

57. Якщо позовні вимоги господарським судом визнано обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, суд зобов`язаний застосувати до спірних правовідносин положення статті 267 Цивільного кодексу України і вирішити питання про наслідки такого спливу (тобто або відмовити в позові у зв`язку зі спливом позовної давності, або за наявності поважних причин її пропущення - захистити порушене право, але в будь-якому разі вирішити спір з посиланням на зазначену норму).

58. Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування позовної давності має декілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів і запобігати несправедливості, яка може статися у разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22.10.1996 за заявами №№ 22083/93, 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства"; пункт 570 рішення від 20.09.2011 за заявою № 14902/04 у справі "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії").

59. У статті 261 Цивільного кодексу України наведено порівняльний аналіз термінів "довідався" та "міг довідатися", який дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме із цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо (відповідний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 16.11.2016 у справі № 6-2469цс16).

60. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 74 Господарського процесуального кодексу України про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, має довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше. При цьому аргументи відповідача, що про порушене право позивач міг дізнатися раніше, ніж він стверджує, мають ґрунтуватись не на можливих обставинах (визначене законодавством право отримувати публічну інформацію з державних реєстрів тощо), а на конкретних обставинах, що підтверджуються наданими у справі належними доказами, за яких суд може однозначно (достеменно) встановити момент, коли особа могла довідатись про порушення його прав.

61. Водночас, відхиляючи заяву позивача за первісним позовом про застування строків позовної давності, суди першої та апеляційної інстанцій не встановили, чи призвело до зміни порядку обчислення та перебігу позовної давності щодо звернення позивача за зустрічним позовом до суду з вимогою визнання оспорюваного Договору недійсним заміна органу управління ДП «Конярство України» з Міністерства аграрної політики та продовольства України на Міністерство розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України, за умови того, що правом здійснення контролю за використанням та збереженням майна ДП «Конярство України» міністерство правопопередник та міністерство правонаступник уповноважені одним власником, а саме, Державою Україна.

62. Підхід до визначення предмету доказування у спорі не може мати формального характеру, а повинен забезпечувати дійсне дослідження всіх критеріїв визначених статтею 261 Цивільного кодексу України.

63. Також Суд вважає слушними доводи скаржника про те, що судами попередніх інстанцій не було враховано, що у справі про визнання недійсним правочину за позовом заінтересованої особи, як відповідачі мають залучатись всі сторони правочину, оскільки за результатами розгляду такого спору рішення суду буде впливати на права, інтереси та (або) обов`язки сторін оспорюваного Договору.

64. Як неодноразово вказував Верховний Суд (постанови від 30.07.2020 у справі № 670/23/18, від 18.11.2020 у справі № 318/1345/17, від 14.04.2021 у справі № 552/3469/18) у справі за позовом заінтересованої особи про визнання недійсним договору як відповідачі мають залучатись всі сторони правочину, а тому належними відповідачами є сторони оспорюваного договору, а не одна із них.

65. У цьому випадку, слід погодитись із доводами скаржника, що справа була розглянута без вирішення питання щодо належного складу учасників справи, зокрема без залучення до розгляду справи Товариства з обмеженою відповідальністю "Торговий будинок "Новаагро" (Позикодавець за оскаржуваним договором).

66. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 73 74 76-79 86 Господарського процесуального кодексу України визначено обов`язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив під час вирішення позову.

67. Наведені норми зобов`язують суд у кожному конкретному випадку оцінювати наявні докази в їх сукупності, з урахуванням повноти встановлення всіх обставин справи, необхідних для правильного вирішення спору, на основі вичерпних і підтверджених висновків.

68. З огляду на викладене, висновки судів першої та апеляційної інстанцій є передчасними, тому ухвалені у справі судові рішення необхідно скасувати з направленням справи на новий розгляд до місцевого господарського суду.

69. Під час нового розгляду справи суду необхідно урахувати наведене, дослідити та об`єктивно оцінити аргументи учасників справи і всі зібрані у справі докази в їх сукупності, залучити до розгляду справи всіх заінтересованих осіб щодо оскаржуваного правочину, всебічно і повно з`ясувати фактичні обставини справи зокрема: стосовно наявності або відсутності правових підстав з якими пов`язано погодження або заперечення ДП "Конярство України" щодо схвалення оскаржуваного правочину; наявності у заінтересованої особи порушення її прав та охоронюваних законом інтересів оскаржуваним за зустрічним позовом правочином та в залежності від встановленого з`ясувати строки позовної давності для цієї особи та прийняти обґрунтоване і законне судове рішення відповідно до поданого первісного та зустрічного позовів у цій справі.

Висновки Верховного Суду

70. Згідно зі статтею 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

71. Частиною другою статті 287 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

72. За змістом пункту 2 частини першої статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю і передати справу на новий розгляд для продовження розгляду.

73. З урахуванням меж перегляду справи в касаційній інстанції колегія суддів вважає, що судові рішення у справі прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права, тому вбачає правові підстави для їх скасування.

74. Таким чином, рішення судів попередніх інстанцій необхідно скасувати, справу передати на новий розгляд до місцевого господарського суду, а касаційну скаргу задовольнити.

Розподіл судових витрат

75. Оскільки у цьому випадку суд касаційної інстанції не змінює та не ухвалює нового рішення, розподіл судових витрат судом касаційної інстанції не здійснюється (частина чотирнадцята статті 129 Господарського процесуального кодексу України).

Керуючись статтями 240 300 301 308 310 314 315 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд,-

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Агрофірма Престиж"

задовольнити.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 29.03.2021 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 28.12.2021 у справі №910/11669/18 скасувати.

3. Справу №910/11669/18 направити на новий розгляд до господарського суду міста Києва.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий С.В. Жуков

Судді О.О. Банасько

В.Г. Пєсков