ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 липня 2021 року

м. Київ

справа № 910/15618/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Малашенкової Т.М. (головуючий), Бенедисюка І.М., Колос І.Б.,

за участю секретаря судового засідання Барвіцької М.Т.,

представників учасників справи:

позивача - Товариства з обмеженою відповідальністю "ВКФ "Амос" (далі - ТОВ "Амос", позивач, скаржник) - Ісмаілова К.І. (адвокат),

відповідача - Аграрного фонду (далі - відповідач) - Делявська Г.М. (самопредставництво),

розглянув матеріали касаційної скарги ТОВ "Амос"

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 07.04.2021 (головуючий - суддя Корсак В.А., судді: Євсіков О.О., Попікова О.В.)

у справі №910/15618/19

за позовом ТОВ "Амос"

до Аграрного фонду

про стягнення 1 842 432,51 грн.

ІСТОРІЯ СПРАВИ

1. Короткий зміст позовних вимог

1.1. ТОВ "Амос" звернулося до суду з позовом до Аграрного фонду про стягнення 1 842 432,51 грн, з яких: 1 604 945,11 грн боргу, 210 041,32 грн пені, інфляційні втрати - 7 358,08 грн та 3% річних - 20 088,00 грн.

1.1.1. Позов мотивовано порушенням відповідачем зобов`язань з оплати послуг складського зберігання, які позивач надавав після закінчення договору складського зберігання цукру №1Ц від 30.01.2014 (далі - договір), оскільки поклажодавець не забрав своє майна зі складських приміщень, тому плата нарахована за фактичний час зберігання за період з січня по липень 2019 року.

2. Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції

2.1. Рішенням Господарського суду міста Києва від 14.05.2020 позов задоволено частково. Стягнуто з Аграрного фонду на користь ТОВ "Амос" 1 604 945,11 грн основного боргу, 3 428,58 грн інфляційних втрат, 20 088,00 грн - 3% річних та 24 426,93 грн витрат зі сплати судового збору. В іншій частині позову відмовлено повністю.

2.2. Постановою Північного апеляційного господарського суду від 07.04.2021 рішення Господарського суду міста Києва від 14.05.2020 скасовано, прийнято нове судове рішення, яким у задоволені позову відмовлено повністю. Стягнуто позивача на користь відповідача 41 454,74 грн витрат зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги.

3. Короткий зміст вимог касаційної скарги

3.1. Не погоджуючись з судовими рішеннями, ТОВ "Амос" звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Північного апеляційного господарського суду від 07.04.2021 та залишити в силі рішення Господарського суду міста Києва від 14.05.2020.

АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

4. Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

4.1. суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми матеріального права, зокрема частину третю статті 946, частину третю статті 938, частину першу, другу статті 949 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), частину сьому статті 193 Господарського кодексу України (далі - ГК України);

4.2. на даний час відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування вищенаведених норми права у подібних правовідносинах.

5. Позиція інших учасників справи

5.1. У відзиві на касаційну скаргу Аграрний фонд заперечує проти доводів скаржника, зазначаючи про їх незаконність та необґрунтованість, і просить скаргу залишити без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції - без змін, як таку, що прийнята з дотриманням норм матеріального і процесуального права.

До Верховного Суду 05.07.2021 надійшли письмові пояснення ТОВ "Амос".

6. СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

6.1. ТОВ "Амос" (зберігач) та Аграрний фонд (поклажодавець) 30.01.2014 уклали договір складського зберігання № 1Ц.

6.2. Відповідно до пункту 1.1 договору поклажодавець передає, а зберігач приймає цукор на відповідальне відокремлене зберігання згідно ДСТУ 4245:2003 за фактичною вагою в кількості 59 278 тон 655 кг, якість якого відповідає ДСТУ 4623:2006, упакованого (масою нетто 50,00 кг) в поліпропіленові мішки з поліетиленовими або поліпропіленовими мішками-вкладками, у кількості 1185573 штуки, а також 1 неповний мішок, в якому 5 кг (далі - цукор).

6.3. Згідно з пунктом 1.2 договору прийняття цукру на зберігання та видача його поклажодавцеві посвідчується актом передавання-приймання, який є невід`ємною частиною цього договору.

6.4. Відповідно до пункту 1.3 договору фактичне місце зберігання цукру: Київська область, м. Бровари, вул. Підприємницька, 22.

6.5 Пунктом 3.2 договору визначено, що зберігач зобов`язаний здійснювати перевірку по кількості, якості, умовам зберігання, а при виявленні відхилень від норм зберігання цукру скласти про це акт і негайно, але не пізніше одного дня з моменту виявлення, повідомити поклажодавця.

6.6. Відповідно до пункту 3.5 договору ТОВ "Амос" зобов`язано надати можливість Аграрному фонду здійснювати перевірку наявності та стану зберігання цукру шляхом огляду умов зберігання та документів, що підтверджують його кількісний та якісний стан.

6.7. Згідно з пунктом 3.6. договору, поклажодавець зобов`язаний своєчасно відшкодовувати витрати за наданні йому послуги на підставі актів, зміст та форма яких відповідають чинному законодавству України, в межах коштів, передбачених Законом України "Про Державний бюджет України" на відповідний строк.

6.8. Відповідно до пункту 4.1. договору сторони визначили, що розрахунки відшкодування витрат проводяться в грошовій формі з урахуванням податку на додану вартість шляхом перерахування на поточний рахунок зберігача.

6.9. Пунктом 4.2 даного правочину передбачено, що тариф за надання послуг по зберіганню становить 12,50 грн. за 1 тонну в місяць з урахуванням ПДВ.

6.10. Фонд сплачує вартість цих послуг не пізніше 25 числа місяця, наступного за розрахунковим, на підставі актів, підписаних уповноваженими представниками сторін та скріпленими їх печатками, які надаються Товариством протягом 10 робочих днів місяця, наступного за розрахунковим (пункти 4.3, 4.4, 4.7 договору).

6.11. Згідно з актом передавання-приймання від 31.01.2014 відповідач передав на зберігання позивачу цукор-пісок загальною кількістю 59 276,655 тон.

6.12. Розділом 5 договору закріплено строки зберігання цукру - до пред`явлення вимоги поклажогдавцем.

6.13. Договір вважається укладеним і набирає чинності з моменту його підписання сторонами та скріплення печатками і діє до 31.12.2014, а в частині невиконаних зобов`язань - до їх повного виконання (пункт 8.1. договору).

6.14. Вищезазначений договір підписано уповноваженими особами сторін та скріплено печатками їх підприємств.

6.15. Додатковим договором від 31.12.2014 до договору внесені зміни та встановлено строк дії договору до 31.12.2015, але у будь-якому випадку до повного виконання сторонами своїх зобов`язань у повному обсязі.

6.16. На підтвердження надання послуг по зберіганню цукру за період з січня по липень 2019 року позивачем було направлено відповідачу акти виконаних робіт на суму 1 604 945,11 грн.

6.17. На підтвердження своїх доводів позивач надав відповідні докази, зокрема такі:

Генеральною прокуратурою України на підставі ухвали Печерського районного суду м. Києва від 02.03.2016 проводилися обшуки в складських приміщеннях, які належать ТОВ "Амос" та знаходяться за адресою: Київська обл., м. Бровари, вул. Підприємницька, 22.

На підставі вказаної ухвали та постанови слідчого про визнання речовими доказами та передачу їх на відповідальне зберігання від 17.03.2016, визнано речовим доказом цукор - пісок, який належить ДСБУ "Аграрний фонд", та виявлений на складах ТОВ "Амос" за адресою: Київська область, м. Бровари, вул. Підприємницька, 22.

Починаючи з 17.03.2016 зі складських приміщень ТОВ "Амос" за адресою: Київська область, м. Бровари, вул. Підприємницька, 22 Генеральною прокуратурою України, розпочалось вилучення та вивезення вищевказаного майна, цукру-піску, який перебуває на відповідальному зберіганні ТОВ "Амос" відповідно до Договору складського зберігання №1-ц від 30.01.2014, укладеного між ТОВ "Амос" та Агарний фонд, яке тривало до 18.05.2016.

Всього за березень-травень 2016 року вивезено 11 172,950 тон цукру-піску.

Зазначене підтверджується і листом Генеральної прокуратури України від 04.12.2018 № 17/1/4-28244-16, у якому надано відповідь на запит ТОВ "Амос" щодо звіряння кількості переміщеного на відповідальне зберігання цукру.

08.08.2017 було відновлено вивезення та перерахунок цукру, яке тривало до 17.09.2017. Після 17.09.2017 року вивезення цукру-піску не відбувалося.

Відвантаження та вилучення цукру-піску протягом серпня-вересня 2017 року відбувалось у наступному порядку: липень 2017 року не відбувалось (залишок - 28 387,855 тон), серпень 2017 року відвантажено 4 817,500 тон (залишок 23 570,355 тон), вересень 2017 року відвантажено 5 057,500 тон (залишок 18 512,855 тон). Отже, залишок складав 18 512,855 тон.

Відповідно до протоколу обшуку від 05.09.2019, складеного Старшим слідчим в особливо важливих справах ГПУ молодшим радником юстиції Воробєй Д.А., в рамках проведення слідчих дій у кримінальному провадженні №12016110130000211 від 22.01.2016, з 27.07.2019 власником цукру-піску, що зберігається у складських приміщеннях ТОВ "Амос" є ДП "Агрофонд-зерно" на підставі Договору купівлі-продажу активу №24 від 29.07.2019.

Позивач наполягає, що направляв відповідні акти виконаних робіт із розрахунками обсягів коштів за зберігання, що вбачається з письмової вимоги від 23.05.2019 №232, яку направлено 24.05.2019; від 18.07.2019 №240, яку направлено 23.08.2019; від 09.09.2019 №243, яку було направлено 13.09.2019.

Проте, відповідач ці акти не підписав, причини своєї відмови від їх підписання позивачу не повідомив, оплату наданих послуг не здійснив.

За твердженням позивача, станом на дату звернення із даним позовом до суду за фактом наданих послуг зберігання у період з 01.01.2019 по 29.07.2019 заборгованість не погашена. Ці обставини слугували підставою звернення з позовом до суду про стягнення заборгованості за послуги зберігання за період з січня по липень 2019 року на суму 1 604 945,11 грн.

6.18. Заперечуючи проти позовних вимог, відповідач посилався на те, що обсяг цукру-піску, який перебував на складі є значно меншим ніж визначив позивач.

Крім того, відповідач наполягав на тому, що у спірний період позивачем взагалі не надавались послуги зберігання, що підтверджується таким:

- починаючи з 14.03.2016 на території складських приміщень ТОВ "Амос", розташованих за адресою: Київська область, м. Бровари, вул. Підприємницька,22, Генеральною прокуратурою України на підставі ухвали Печерського районного суду м. Києва від 03.02.2016, розпочато слідчі дії в рамках кримінального провадження №№ 42016000000000588 від 26.02.2016, шляхом проведення обшуку, вилучення цукру-піску, який виявлений на вищевказаних складах та належить ДСБУ "Аграрний Фонд", а також переміщення цукру-піску, який належить відповідачу та є речовим доказом у кримінальному провадженні № 22012000000000016, до складів, які орендуються ПАТ "Аграрний фонд" за адресою: вул. Привокзальна, 21, м. Бориспіль, Київської області;

- постановою старшого слідчого Генеральної прокуратури України В.Кислим від 17.03.2016 про визнання речовими доказами та передачу їх на відповідальне зберігання, цукор-пісок, який належить Аграрному фонду та виявлений на складах ТОВ "Амос" за адресою: м. Бровари, вул. Підприємницька, 22, визнано речовим доказом та передано на відповідальне зберігання ПАТ "Аграрний фонд", якому під час перерахунку цукру-піску належить забезпечити його переміщення до складів, які орендуються ПАТ "Аграрний фонд";

- листом від 29.11.2016 №194 ТОВ "Амос" повідомило відповідача про те, з 25.03.2016 по теперішній час, уповноважені представники ТОВ "Амос" позбавлені доступу до складських приміщень за адресою: 07403, Україна, Київська область, м. Бровари, вул. Підприємницька, 22, де знаходиться цукор-пісок Аграрного фонду. Охорону складських приміщень за адресою: 07403, Україна, Київська область, м. Бровари, вул. Підприємницька, 22, станом на даний час здійснює приватна охорона структура ТОВ "ОЛІМПІАС ГРУП" на підставі договору про надання послуг з охорони громадського порядку на об`єкті укладеного з ПАТ "Аграрний фонд" від 04.04.2016.

На переконання відповідача, позивач не довів, що позивачем надавались передбачені договором послуги та цукор зберігався відповідно до ДСТУ 4245:2003, як передбачено пунктами 1.1, 3.5 договору. Відповідачу не було надано можливості здійснювати перевірки наявності та стану зберігання цукру шляхом огляду умов зберігання та документів, що підтверджують його кількісний та якісний стан. У зв`язку із наведеним відповідач не підписував акти виконаних робіт на суму 1 604 945,11 грн за період з січня по липень 2019 року. Такі акти, складались, на думку відповідача, формально, з завідомо непідтвердженими даними щодо умов зберігання та фактичного обсягу цукру-піску Аграрного фонду, що знаходиться на його відповідальному відокремленому зберіганні.

7. Порядок та межі розгляду справи судом касаційної інстанції

7.1. Ухвалою Верховного Суду від 07.06.2021 відкрито касаційне провадження у справі №910/15618/19 за касаційною скаргою ТОВ "Амос" на підставі пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України.

7.2. Відповідно до частини першої статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

7.3. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 300 ГПК України).

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

8. Джерела права. Оцінка аргументів учасників справи і висновків попередніх судових інстанцій

8.1. Верховний Суд на підставі встановлених судами попередніх інстанцій обставин справи, у межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, здійснює перевірку застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права і зазначає таке.

8.2. Спір у справі виник у зв`язку із твердженням позивача, що у період з січня по липень 2019 року останній здійснював фактичне зберігання частини цукру-піску у розмірі 18 512,855 тон, який йому передано відповідачем на зберігання відповідно до договору від 30.01.2014 №1Ц, а відтак відповідач має заборгованість, яка виникла за надані послуги зберігання.

8.3. Правовідносини зберігання врегульовані положеннями глави 66 "Зберігання" розділу ІІІ "Окремі види зобов`язань" книги п`ятої "Зобов`язальне право" ЦК України.

Відповідно до частини першої статті 936 ЦК України за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов`язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності.

За змістом частин першої та другої статті 937 ЦК України договір зберігання укладається у письмовій формі у випадках, встановлених статтею 208 цього Кодексу. Договір зберігання, за яким зберігач зобов`язується прийняти річ на зберігання в майбутньому, має бути укладений у письмовій формі, незалежно від вартості речі, яка буде передана на зберігання. Письмова форма договору вважається дотриманою, якщо прийняття речі на зберігання посвідчене розпискою, квитанцією або іншим документом, підписаним зберігачем.

Стаття 957 ЦК України регламентує, що за договором складського зберігання товарний склад зобов`язується за плату зберігати товар, переданий йому поклажодавцем, і повернути цей товар у схоронності. Договір складського зберігання, укладений складом загального користування, є публічним договором.

Договір складського зберігання укладається у письмовій формі. Письмова форма договору складського зберігання вважається дотриманою, якщо прийняття товару на товарний склад посвідчене складським документом.

Статтею 938 ЦК України визначено, що зберігач зобов`язаний зберігати річ протягом строку, встановленого у договорі зберігання.

Зберігач зобов`язаний повернути поклажодавцеві річ, яка була передана на зберігання, або відповідну кількість речей такого самого роду та такої самої якості. Річ має бути повернена поклажодавцю в такому стані, в якому вона була прийнята на зберігання, з урахуванням зміни її природних властивостей. Зберігач зобов`язаний передати плоди та доходи, які були ним одержані від речі. Тотожність речі, яка була прийнята на зберігання, і речі, яка була повернута поклажодавцеві, може підтверджуватися свідченням свідків (стаття 938 ЦК України).

Згідно з частинами першою та третьою статті 946 ЦК України плата за зберігання та строки її внесення встановлюються договором зберігання. Якщо поклажодавець після закінчення строку договору зберігання не забрав річ, він зобов`язаний внести плату за весь фактичний час її зберігання.

Верховний Суд також виходить з того, що статтею 947 ЦК України врегулюваний порядок відшкодування витрат на зберігання.

За змістом зазначених у цьому пункті норм, з урахуванням вищенаведеного висновку, викладеного в пункті 8.3 цієї постанови договір є підставою виникнення обов`язку у зберігача зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності, у такій самій якості та стані, якому вона була прийнята на зберігання, з урахуванням зміни її природних властивостей.

Зберігання речі за договором є правомірним, якщо воно відповідає умовам укладеного договору та положенням чинного законодавства, які регулюють такі правовідносини з урахуванням особливостей предмета зберігання та суб`єктів договірних правовідносин.

Водночас закінчення строку дії договору не позбавляє зберігача обов`язку зберігати річ надалі, оскільки, згідно зі статтею 949 ЦК України, зберігач зобов`язаний повернути поклажодавцеві річ, яка була передана на зберігання, та у стані, якому вона була прийнята на зберігання, при цьому цей обов`язок не припиняється із закінченням строку зберігання.

Правова природа плати за зберігання пов`язана із зберіганням речі протягом певного строку, обумовленого договором, і обов`язок здійснення такого платежу є істотною ознакою цих правовідносин, що випливає зі змісту статей 946, 947, 948, 949 регулятивних норм статей ЦК України.

Суд наголошує, що поняття «строк договору» і «строк виконання зобов`язання»/ «термін виконання зобов`язання» згідно з приписами ЦК України мають різний зміст.

Відтак, Суд відзначає відмінність змісту понять «строк договору» і «строк виконання зобов`язання»/«термін виконання зобов`язання» та покликається на правову позицію викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (пункти 29-35).

Вказаний висновок ґрунтується на такому.

Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення. А згідно з частиною другою цієї статті терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами, а термін - календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (стаття 252 ЦК України).

Строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов`язки відповідно до договору (частина перша статті 631 ЦК України). Цей строк починає спливати з моменту укладення договору (частина друга вказаної статті), хоча сторони можуть встановити, що його умови застосовуються до відносин між ними, які виникли до укладення цього договору (частина третя цієї статті).

Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору (частина четверта статті 631 ЦК України).

Відтак, закінчення строку договору, який був належно виконаний лише однією стороною, не звільняє другу сторону від відповідальності за невиконання чи неналежне виконання нею її обов`язків під час дії договору.

Поняття «строк виконання зобов`язання» і «термін виконання зобов`язання» охарактеризовані у статті 530 ЦК України. Згідно з приписами її частини першої, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

З огляду на викладене строк (термін) виконання зобов`язання може збігатися зі строком договору, а може бути відмінним від нього, зокрема коли сторони погодили строк (термін) виконання ними зобов`язання за договором і визначили строк останнього, зазначивши, що він діє до повного виконання вказаного зобов`язання.

За змістом статей 610 611 612 ЦК України невиконання зобов`язання є порушенням зобов`язання, що зумовлює застосування до боржника наслідків, установлених договором або законом.

Цивільно-правова відповідальність - це покладення на правопорушника встановлених законом негативних правових наслідків, які полягають у позбавленні його певних прав або в заміні невиконання обов`язку новим, або у приєднанні до невиконаного обов`язку нового додаткового обов`язку, що узгоджується з нормами статті 610 ЦК України та статті 216 ГК України.

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

Законодавець у частині першій статті 614 ЦК України визначив, що особа, яка порушила зобов`язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов`язання.

Отже, частиною третьою статті 946 ЦК України передбачено обов`язок поклажодавця внести плату збірегачу в тому разі, коли поклажодавець не забрав річ після закінчення строку договору зберігання.

Відповідно до статті 614 ЦК України, для застосування наслідків, передбачених частиною третьою статті 946 Кодексу, необхідна наявність вини (умислу або необережності) в особи, яка порушила зобов`язання. Тобто такі правові наслідки настають, якщо поклажодавець не забрав річ за відсутності перешкод, в тому числі з боку зберігача.

8.4. Обов`язок з доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.

При цьому відповідно до статті 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Відповідно до статті 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Згідно зі статтею 77 ГПК України допустимість доказів полягає у тому, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи (стаття 78 ГПК України).

Відповідно до статті 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Колегія суддів звертає увагу на те, що із внесенням 17.10.2019 змін до ГПК України його статтю 79 викладено у новій редакції, чим фактично впроваджено в господарський процес стандарт доказування "вірогідності доказів".

Зазначений стандарт підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надають позивач та відповідач. Тобто з введенням в дію вказаного стандарту доказування необхідним є не надання достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надання саме тієї кількості, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.

Іншими словами, тлумачення змісту статті 79 ГПК України свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.

Одночасно статтею 86 ГПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Таким чином, з`ясування фактичних обставин справи має здійснюватися судом із застосуванням критеріїв оцінки доказів передбачених статтею 86 ГПК України щодо відсутності у доказів заздалегідь встановленої сили та оцінки кожного доказу окремо та їх сукупності в цілому.

Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень, неодноразово наголошував щодо необхідності застосування категорій стандартів доказування та зазначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зазначений принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.

Близький за змістом висновок викладений у постановах Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі №902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17.

Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), який у рішенні від 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" зазначив, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом" ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".

Верховний Суд також зазначає, що у пунктах 1 - 3 частини першої статті 237 ГПК України передбачено, що при ухваленні рішення суд вирішує, зокрема питання чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин.

8.5. Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції дійшов висновку, що вимоги позивача про стягнення з відповідача заборгованості за надані послуги зберігання майна за період з січня по липень 2019 року в розмірі 1 604 945,11 грн є обґрунтованими.

Ухвалюючи рішення, суд виходив з такого:

- обставина, встановлена в рішенні Господарського суду міста Києва від 04.04.2019 у справі №910/1435/19 щодо наявності на відповідальному зберіганні позивача станом на грудень 2018 року 18 512,855 тон цукру є підтвердженою та доказуванню не підлягає;

- доказів того, що після грудня 2018 року, а саме у спірний період з січня по липень 2019 року, здійснювалось вивезення цукру зі складів позивача матеріали справи не містять;

- оскільки іншого не підтверджено сторонами, а з січня по липень 2019 року на відповідальному зберіганні у позивача перебував цукор в розмірі 18 512,855 тон, вартість зберігання якого за місяць з врахуванням пункту 4.2 договору становить: 18 512,855 х 12,50 грн = 231 410,69 грн;

- матеріали справи свідчать, що відповідач не виконав зобов`язання зі сплати наданих послуг зберігання за період з січня по липень 2019 року у повному обсязі, в результаті чого виникла заборгованість перед позивачем, яка становить 1 604 945,11 грн.

Приймаючи постанову, якою скасовано рішення суду першої інстанції та ухвалено нове про відмову у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що позивачем не надано доказів, що у спірний період ним здійснено фактичне зберігання цукру-піску.

Апеляційний господарський суд виходив з такого:

- надані до матеріалів справи докази та пояснення сторін в сукупності свідчать про те, що з початку проведення слідчих дій - проведення обшуку, фактично послуги зберігання позивачем не здійснювались, оскільки у спірний період з січня по липень 2019 року останній не мав доступу до складських приміщень за адресою: м. Бровари Київської області, вул. Підприємницька, 22, склади було опечатано, а цукор-пісок, який там знаходився, визнано речовим доказом відповідно до постанови старшого слідчого Генеральної прокуратури України від 17.03.2016;

- позивач не подав доказів того, що в межах кримінального провадження слідчим майно, як речовий доказ, було передано на відповідальне зберігання саме позивачу;

- та обставина, що у спірний період майно знаходилось у приміщеннях позивача сама по собі не свідчить про те, що позивач у повному обсязі виконав обов`язок зберігання;

- виходячи із суті правових відносин, на які посилається позивач, зберігання не обмежується тільки розміщенням цукру-піску у складських приміщеннях, а складалось із комплексу дій, до яких входило: 1) забезпечити схоронність майна; 2) забезпечити умови зберігання згідно з ДСТУ 4245:2003; 3) здійснювати перевірку якісного стану, тощо оскільки майно є харчовим продуктом;

- матеріалами справи підтверджено, що позивач, направивши відповідачу акти виконаних робіт № 15 від 31.01.2019 на суму 231 410,69 грн, № 32 від 28.02.2018 на суму 231 410,69 грн, № 34 від 31.03.2019 на суму 231 410,69 грн, № 79 від 30.04.2019 на суму 231 410,69 грн, № 80 від 31.05.2019 на суму 231 410,69 грн, № 83 від 30.06.2019 на суму 231 410,69 грн, № 108 від 29.07.2019 на суму 231 410,69 грн та розрахунки обсягів коштів за зберігання об`єктів державного цінового регулювання за період з січня по липень 2019 року, не подав суду доказів фактичного здійснення послуг відповідального зберігання. Акти не підписані відповідачем та не містять повного переліку послуг, які виконував позивач щодо зберігання, а саме: забезпечення схоронності майна, зберігання згідно з ДСТУ 4245:2003, здійснення перевірки якісного стану. Також позивач не подав довідок складського зберігання, що відповідало б умовам пунктів 1.3, 3.5 договору в частині відповідності зберігання стандартам ДСТУ 4245:2003, дотримання якісного стану цього майна.

8.6. У касаційній скарзі позивач не погоджується з висновками суду апеляційної інстанції щодо надання оцінки доказам у справі та вважає, що судом неправильно застосовано норми матеріального права, зокрема частину третю статті 946, частину третю статті 938, частину першу, другу статті 949 ЦК України та частину сьому статті 193 ГК України.

Однак, суд касаційної інстанції відхиляє вказані доводи касаційної скарги, оскільки зазначених висновків суду апеляційної інстанції вони не спростовують.

Так, зі змісту постанови суду апеляційної інстанції у даній справі вбачається, що, відмовляючи у задоволенні позову, апеляційним судом надавалася оцінка вагомим і ключовим доводам сторін у справі, якими вони обґрунтовували наявність чи відсутність підстав для задоволення позову. Така оцінка була здійснена судом в межах предмету доказування у справі, в сукупності з іншими доказами у справі, з урахуванням умов договору складського зберігання цукру від 30.01.2014 №1Ц та із застосуванням відповідних норм матеріального права.

Вказані доводи касаційної скарги зводяться до намагання скаржника спонукати суд касаційної інстанції здійснити переоцінку доказів у справі щодо обставин зберігання цукру-піску за договором і встановити по новому фактичні обставини справи, визнавши доведеність скаржником фактів, покладених ним в основу касаційної скарги, що виходить за межі компетенції суду касаційної інстанції відповідно до статті 300 ГПК України.

8.7. Що ж до доводів касаційної скарги про відсутність на даний час висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, то Верховний Суд зазначає таке.

Згідно з пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Зі змісту вказаної норми вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію відносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору.

Таким чином, у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання щодо необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи.

З урахуванням та на підставі встановлених фактичних обставин цієї справи, колегія суддів апеляційного господарського суду дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог у зв`язку з недоведеністю позивачем факту фактичного зберігання цукру-піску у спірний період, а відтак відсутні підстави для формування висновку щодо застосування частини третьої статті 946, частини третьої статті 938, частини першу, другу статті 949 ЦК України, частини сьомої статті 193 ГК України.

8.8. Касаційний господарський суд зазначає, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, одним з елементів якого є принцип правової визначеності.

Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а, отже, системність і послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Суб`єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії.

Вислови "законний" та "згідно з процедурою, встановленою законом" зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, але й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним (рішення ЄСПЛ у справі "Steel and others v. The United Kingdom").

У справі ЄСПЛ "Sunday Times v. United Kingdom" Європейський суд вказав, що прописаний у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) термін "передбачено законом" передбачає дотримання такого принципу права як принцип визначеності. ЄСПЛ стверджує, що термін "передбачено законом" передбачає не лише писане право, як-то норми писаних законів, а й неписане, тобто усталені у суспільстві правила та моральні засади суспільства.

До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика.

Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба, з належною повнотою передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, що може спричинити певна дія.

Отже, правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні.

Верховний Суд у прийнятті даної постанови керується й принципом "res judicata", базове тлумачення якого вміщено в рішеннях Європейського суду з прав людини від 09.11.2004 у справі "Науменко проти України", від 19.02.2009 у справі "Христов проти України", від 03.04.2008 у справі "Пономарьов проти України", в яких цей принцип розуміється як елемент принципу юридичної визначеності, що вимагає поваги до остаточного рішення суду та передбачає, що перегляд остаточного та обов`язкового до виконання рішення суду не може здійснюватись лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі, а повноваження судів вищого рівня з перегляду (у тому числі касаційного) мають здійснюватися виключно для виправлення судових помилок і недоліків. Відхід від res judicate можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини, наявності яких у даній справі скаржником не зазначено й не обґрунтовано.

Разом з тим Європейський суд з прав людини у рішенні від 10.02.2010 у справі "Серявін та інші проти України" зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

У справі "Трофимчук проти України" (№ 4241/03, §54, ЄСПЛ, 28 жовтня 2010 року) Європейський суд з прав людини також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.

8.9. Колегія суддів касаційної інстанції з огляду на викладене зазначає, що скаржнику надано вичерпну відповідь на всі істотні, вагомі та ключові питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують вказаного висновку.

9. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

9.1. Згідно зі статтею 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З огляду на наведене, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги ТОВ "Амос" з підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України, без задоволення, а постанови суду апеляційної інстанції - без змін через відсутність передбачених процесуальним законом підстав для її скасування.

9.2. Ураховуючи межі перегляду справи у касаційній інстанції, колегія суддів вважає, що доводи, викладені у касаційній скарзі, не отримали підтвердження під час касаційного провадження, не спростовують висновків суду апеляційної інстанції щодо відсутності підстав для задоволення позову.

10. Судові витрати

10.1. Понесені позивачем у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції судові витрати покладаються на позивача, оскільки касаційна скарга залишається без задоволення.

Керуючись статтями 300 308 309 315 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ВКФ "Амос" залишити без задоволення, а постанову Північного апеляційного господарського суду від 07.04.2021 у справі №910/15618/19 - без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя Т. Малашенкова

Суддя І. Бенедисюк

Суддя І. Колос