ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
16 серпня 2022 року
м. Київ
cправа № 910/15803/19
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Булгакової І.В. (головуючий), Львова Б.Ю. і Селіваненка В.П.,
за участю секретаря судового засідання - Пасічнюк С.В.,
учасники справи:
позивач - товариство з обмеженою відповідальністю "АЕФ",
представник позивача - не з`явився,
відповідач-1 - акціонерне товариство комерційний банк "Приватбанк",
представник відповідача-1 - Ананійчук О.А., адвокат (довіреність від 09.09.2021 № 49); Лопатнікова А.В., адвокат (довіреність від 05.03.2020 № 1180-К-Н-О); Тарасенко В.В., адвокат (довіреність від 01.10.2021 № 52),
відповідач-2 - товариство з обмеженою відповідальністю "Ардена",
представник відповідача-2 - не з`явився,
третя особа-1 - приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Крючкова Тамара Віталіївна,
представник третьої особи-1 - не з`явився,
третя особа-2 - державний реєстратор філії Комунального підприємства Київської обласної ради "Готово" міста Києва Бондаренко Ангеліна Вікторівна,
представник третьої особи-2 - не з`явився,
третя особа-3 - товариство з обмеженою відповідальністю "Артіс",
представник третьої особи-3 -Петушков І.С., адвокат (ордер від 13.10.2021 № 1097477),
розглянув касаційну скаргу акціонерного товариства комерційного банку "Приватбанк"
на рішення господарського суду міста Києва від 28.07.2021 (головуючий суддя Джарти В.В.)
та постанову Північного апеляційного господарського суду від 18.01.2022 (головуючий Разіна Т.І., судді: Михальська Ю.Б. і Іоннікова І.А.)
у справі № 910/15803/19
за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "АЕФ" (далі - ТОВ ?АЕФ?)
до: 1) акціонерного товариства комерційного банку "Приватбанк" (далі - Банк);
2) товариства з обмеженою відповідальністю "Ардена" (далі - ТОВ ?Ардена?)
треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: 1) приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Крючкова Тамара Віталіївна (далі - Нотаріус);
2) державний реєстратор філії Комунального підприємства Київської обласної ради "Готово" міста Києва Бондаренко Ангеліна Вікторівна (далі - Реєстратор);
3) товариство з обмеженою відповідальністю "Артіс" (далі - ТОВ ?Артіс?),
про визнання договору іпотеки недійсним та скасування рішень про державну реєстрацію
та за позовом третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, - ТОВ "Артіс"
до: 1) Банку;
2) ТОВ "Ардена",
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - ТОВ "АЕФ",
треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: 1) Нотаріус;
2) Реєстратор,
про визнання договору іпотеки недійсним, визнання недійсним правочину щодо звернення стягнення на підставі договору іпотеки та скасування рішень про державну реєстрацію.
За результатами розгляду касаційної скарги Верховний Суд
ВСТАНОВИВ:
ТОВ ?АЕФ? звернулось до господарського суду міста Києва з позовом до Банку (відповідач-1) та ТОВ ?Ардена? (відповідач-2) за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: Нотаріуса; Реєстратора; ТОВ "Артіс", про визнання договору іпотеки недійсним та скасування рішень про державну реєстрацію.
Позовні вимоги обґрунтовані наявністю правових підстав для визнання недійсним договору іпотеки від 10.06.2016 (далі - Договір іпотеки), укладеного ТОВ "Ардена" та Банком, у зв`язку з тим, що він суперечить положенням законодавства, оскільки укладений на основі договору управління майном з порушенням норм законодавства, без визначення у договорі істотних умов. Також ТОВ ?АЕФ? зазначало, що у ТОВ "Ардена" та представника Банку були відсутні права на підписання Договору іпотеки. Крім того, при здійсненні звернення стягнення на предмет іпотеки Банком не було враховано погашення боргу за кредитним договором від 20.09.2013 № 4А13578Д (далі - Кредитний договір) поручителем - товариством з обмеженою відповідальністю "Дрім-компані" на підставі укладеного з відповідачем-1 договору поруки від 20.10.2016 № 4А13578Д/П.
Справа господарськими судами розглядалась неодноразово.
Під час нового розгляду справи до господарського суду міста Києва від ТОВ ?"Артіс? надійшла позовна заява третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, до Банку та ТОВ ?Ардена?, в якій ТОВ ?Артіс? просило суд:
- визнати недійсним Договір іпотеки, укладений ТОВ ?Ардена? та Банком, який посвідчений Нотаріусом та зареєстрований в реєстрі за номером 4642;
- визнати незаконними дії Банку щодо звернення стягнення, а також визнати недійсним правочин щодо звернення стягнення на підставі Договору іпотеки, укладеного ТОВ ?Ардена? та Банком, який посвідчений Нотаріусом та зареєстрований в реєстрі за номером 4642;
- визнати протиправним та скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 10.06.2016 за індексним номером 29996618, прийняте Нотаріусом та відповідний запис про обтяження: 14912054;
- визнати протиправним та скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 10.06.2016 за індексним номером 30073251, прийняте Нотаріусом та відповідний запис про іпотеку: 14991129;
- визнати протиправним та скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 04.08.2017 за індексним номером 36477122 про реєстрацію права власності Банка на 30/100 відсотків майнового комплексу (літ. А, Б, В, Г) загальною площею 17 206,70 кв.м, розташованого за адресою: м. Київ, проспект Голосіївський (колишній проспект 40-річчя Жовтня), будинок 70, прийняте Реєстратором, та відповідний запис про право власності 21730454;
- визнати протиправним та скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 04.08.2017 за індексним номером 36477572 про реєстрацію права власності Банка на 30/100 відсотків майнового комплексу (літ. А, Б, В, Г) загальною площею 17 206,70 кв.м, розташованого за адресою: м. Київ, проспект Голосіївський (колишній проспект 40-річчя Жовтня), будинок 70, прийняте Реєстратором та відповідний запис про право власності 21730940;
- визнати протиправним та скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 04.08.2017 за індексним номером 36477957 про реєстрацію права власності Банка на 40/100 відсотків майнового комплексу (літ. А, Б, В, Г) загальною площею 17 206,70 кв.м, розташованого за адресою: м. Київ, проспект Голосіївський (колишній проспект 40-річчя Жовтня), будинок 70, прийняте Реєстратором, та відповідний запис про право власності 21731214.
Позовні вимоги ТОВ ?Артіс? мотивовані наявністю підстав для визнання недійсним Договору іпотеки, оскільки ТОВ ?Ардена? не мало правових підстав та повноважень на укладення з Банком оспорюваного Договору іпотеки, що свідчить про наявність достатніх підстав для визнання зазначеного договору недійсним, а також тим, що прийняття рішення загальними зборами учасників ТОВ ?Артіс?, яке посвідчене протоколом від 09.06.2016 № 09/06-1, не свідчить про те, що ТОВ ?Ардена? мало повноваження або право на укладення Договору іпотеки, оскільки єдиною підставою для розпорядження майном ТОВ ?"Артіс? для ТОВ ?Ардена? був договір управління, який визнаний недійсним у судовому порядку.
Ухвалою господарського суду міста Києва від 18.03.2021 прийнято позовну заяву третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, - ТОВ "Артіс" до спільного розгляду з первісним позовом у справі № 910/15803/19; вирішено здійснювати розгляд справи в порядку загального позовного провадження; вимоги за первісним позовом об`єднано в одне провадження з позовом третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору.
Рішенням господарського суду міста Києва від 28.07.2021, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 18.01.2022, у задоволенні позову ТОВ ?АЕФ? відмовлено повністю. Позов третьої особи з самостійними вимогами на предмет спору ТОВ ?Артіс? задоволено частково:
- визнано недійсним Договір іпотеки, укладений ТОВ ?Ардена? та Банком, який посвідчений Нотаріусом та зареєстрований в реєстрі за номером 4642;
- скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 10.06.2016 за індексним номером 29996618, прийняте Нотаріусом, та відповідний запис про обтяження: 14912054;
- скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 10.06.2016 за індексним номером 30073251, прийняте Нотаріусом, та відповідний запис про іпотеку: 14991129;
- скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 04.08.2017 за індексним номером 36477122 про реєстрацію права власності Банка на 30/100 відсотків майнового комплексу (літ. А, Б, В, Г) загальною площею 17 206,70 кв.м, розташованого за адресою: м. Київ, проспект Голосіївський (колишній проспект 40-річчя Жовтня), будинок 70, прийняте Реєстратором, та відповідний запис про право власності 21730454;
- скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 04.08.2017 за індексним номером 36477572 про реєстрацію права власності Банком на 30/100 відсотків майнового комплексу (літ. А, Б, В, Г) загальною площею 17 206,70 кв.м, розташованого за адресою: м. Київ, проспект Голосіївський (колишній проспект 40-річчя Жовтня), будинок 70, прийняте Реєстратором, та відповідний запис про право власності 21730940;
- скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 04.08.2017 за індексним номером 36477957 про реєстрацію права власності Банка на 40/100 відсотків майнового комплексу (літ. А, Б, В, Г) загальною площею 17 206,70 кв.м, розташованого за адресою: м. Київ, проспект Голосіївський (колишній проспект 40-річчя Жовтня), будинок 70, прийняте Реєстратором, та відповідний запис про право власності 21731214.
В іншій частині позову третьої особи з самостійними вимогами на предмет спору ТОВ ?Артіс? відмовлено. Здійснено розподіл судових витрат.
Рішення судів попередніх інстанцій обґрунтовані тим, що:
- у частині відмови у задоволенні позову ТОВ ?АЕФ?: сама по собі наявність у ТОВ ?АЕФ? охоронюваного законом інтересу не може бути покладена в основу позовних вимог про визнання недійсним Договору іпотеки, укладеного в забезпечення виконання кредитних зобов`язань ТОВ ?АЕФ?; доводи ТОВ ?"АЕФ? про те, що внаслідок укладення та виконання оспорюваного Договору іпотеки було змінено кредитора, а також обсяг зобов`язання за Кредитним договором не свідчать про наявність порушених прав боржника; за загальним правилом, заміна кредитора у зобов`язанні здійснюється без згоди боржника, оскільки не впливає на характер, обсяг і порядок виконання ним своїх обов`язків, не погіршує становища боржника та не зачіпає його інтересів; з огляду на приписи статей 512 518 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) суди дійшли висновку, що у даному випадку подальша заміна кредитора у зобов`язанні на ТОВ ?Ардена? не створює для ТОВ ?АЕФ? обов`язку сплатити борг останньому в розмірі, що перевищує розмір кредитних зобов`язань ТОВ ?АЕФ? перед первісним кредитором - Банком; оскільки позовні вимоги ТОВ ?АЕФ? задоволенню не підлягають, то подана Банком заява про застосування позовної давності задоволенню не підлягає;
- дослідивши наведені ТОВ ?Артіс? причини пропуску позовної давності на пред`явлення вимог про визнання недійсним Договору іпотеки та скасування рішень та записів у сфері державної реєстрації, суди визнали їх поважними та дійшли висновку, що порушене право підлягає захисту;
- у частині часткового задоволення позовних вимог третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, - ТОВ ?Артіс? - тим, що: рішенням господарського міста Києва від 03.06.2019 у справі № 910/3428/19 визнано недійсним договір управління від 27.06.2008 (далі - Договір управління), укладений ТОВ ?Артіс? та ТОВ ?Ардена?, посвідчений приватним нотаріусом Київського нотаріального округу Пашинською О. М. та зареєстрований в реєстрі за номером 3238; матеріали справи не містять доказів наявності нотаріально засвідченої згоди ТОВ ?Артіс? на передачу ТОВ ?Ардена? належної останньому частки у розмірі 40/100 на майновий комплекс, загальною площею 17 206,70 кв.м, розташованого за адресою 03040, місто Київ, проспект 40-річчя Жовтня, будинок 70 (реєстраційний номер 944707880000); у матеріалах справи відсутня нотаріально посвідчена згода ТОВ ?Ардена? на передачу ТОВ ?Артіс? належної останньому частки у розмірі 60/100 на майновий комплекс, загальною площею 17 206,70 кв.м, розташованого за адресою 03040, місто Київ, проспект 40-річчя Жовтня, будинок 70 (реєстраційний номер 944707880000); відсутність нотаріально посвідченої згоди ТОВ ?"Ардена? на передачу ТОВ ?Артіс? належної останньому частки у розмірі 60/100 на майновий комплекс та відсутність нотаріально посвідченої згоди ТОВ ?Ардена? на передачу ТОВ ?Артіс? належної останньому частки у розмірі 60/100 на майновий комплекс свідчать про те, що Договір іпотеки укладений з порушенням положень статті 578 ЦК України, статті 6 Закону України ?Про іпотеку?;
- у частині відмови у задоволенні позовних вимог третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, - ТОВ ?Артіс? про визнання незаконними дій Банку щодо звернення стягнення, визнання недійсним правочину щодо звернення стягнення, визнання протиправними рішень та записів про державну реєстрацію: такі вимоги не призводять до ефективного захисту та відновлення порушених прав ТОВ ?Артіс?;
- у частині відмови у задоволенні позовних вимог третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, - ТОВ ?Артіс? про визнання протиправними рішень у сфері державної реєстрації: ТОВ ?Артіс? не навело обставин, які б свідчили, що такі рішення були прийняті з порушенням порядку, встановленого Законом України ?Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень?.
Не погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанцій в частині задоволення позовних вимог третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, - ТОВ ?Артіс?, Банк звернувся до суду касаційної інстанції з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на те, що судами при ухвалені рішень в оскаржуваній частині не враховано висновки, викладені у постановах Верховного Суду, які прийняті в інших справах у подібних правовідносинах, необхідністю відступлення від висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду, а також на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах, просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій в оскаржуваній частині та у цій частині ухвалити нове рішення, яким у скасованій частині відмовити у задоволенні позовних вимог ТОВ ?Артіс?.
Касаційна скарга мотивована необхідністю відступлення від висновку Верховного Суду щодо застосування статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", викладеного у постановах від 19.05.2020 у справі № 922/4587/13 та від 11.09.2018 у справі № 909/968/16 у подібних правовідносинах і врахованого судами попередніх інстанцій, а також тим, що: ухвалюючи рішення, суди не врахували висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 16.10.2020 у справі № 910/12787/17, від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц, від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, від 04.06.2019 у справі № 916/3156/17, від 01.10.2019 у справі № 910/3907/18, від 08.06.2021 у справі № 662/397/15-ц, від 14.06.2019 у справі № 910/6642/18, від 21.01.2020 у справі № 910/7815/18, від 11.02.2020 у справі № 922/1159/19 щодо застосування статей 13 15 16 ЦК України, статті 20 Господарського кодексу України (далі - ГК України), статті 13 Конвенції "Про захист прав людини і основоположних свобод" та від 30.04.2020 у справі № 16/137б/83б/22б, від 21.11.2018 у справі № 910/2974/18, від 15.01.2019 у справі № 910/2969/18, від 15.01.2019 у справі № 910/2972/18, від 07.02.2019 у справі № 910/2966/18, від 26.02.2019 у справі № 910/2967/18, від 04.04.2019 у справі № 910/15456/17, від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17, від 19.11.2019 у справі № 911/3680/17, від 28.02.2018 у справі № 372/5906/14-ц, від 20.11.2018 у справі № 907/50/16, від 14.03.2018 у справі № 464/5089/15, від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц, від 15.05.2020 у справі № 922/1467/19, від 09.04.2020 у справі № 10/Б-743, від 26.11.2019 у справі № 914/3224/16, від 21.05.2019 у справі № 911/2817/17, від 11.08.2020 у справі № 910/13193/19, від 17.06.2021 у справі № 17-14-01/1496(925/460/20) та Верховного Суду України від 26.10.2016 у справі № 6-2070цс16, від 12.04.2017 у справі № 6-1852цс16, від 19.04.2017 у справі № 6-2376цс16 щодо застосування статей 256, 257, частини першої 261, частини п`ятої статті 267 ЦК України у подібних правовідносинах; відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування абзацу третього частини третьої статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (у редакції з 16.01.2020), статті 578 ЦК України, частини другої статті 6 Закону України "Про іпотеку" у подібних правовідносинах.
ТОВ ?Артіс? подало відзив на касаційну скаргу, в якому, посилаючись на законність і обґрунтованість оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції, просить відмовити у задоволенні касаційної скарги.
Від інших учасників справи відзиви на касаційну скаргу не надходили.
Перевіривши правильність застосування попередніми судовими інстанціями норм матеріального і процесуального права, відповідно до встановлених ними обставин справи, враховуючи підстави відкриття касаційного провадження, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників Банку та ТОВ ?Артіс?, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на таке.
Верховний Суд зазначає, що Банк звернувся до касаційного суду зі скаргою на рішення судів попередніх інстанцій в частині задоволення позовних вимог третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, - ТОВ ?Артіс?, тобто Банком у касаційному порядку не оскаржуються рішення судів попередніх інстанцій в частині відмови у задоволенні позову ТОВ ?АЕФ? та у частині відмови у задоволенні позовних вимог третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, - ТОВ ?Артіс? про визнання незаконними дій Банку щодо звернення стягнення, визнання недійсним правочину щодо звернення стягнення; визнання протиправними рішень та записів про державну реєстрацію; визнання протиправними рішень у сфері державної реєстрації. Крім того, вказані вимоги не були предметом розгляду апеляційного суду.
Відтак судові рішення переглядаються касаційним судом в оскаржуваній Банком частині.
Місцевим та апеляційним господарськими судами встановлено, що 10.06.2016 ТОВ ?Ардена? (іпотекодавець) та Банком (іпотекодержатель) укладено Договір іпотеки, предметом якого є надання іпотекодавцем в іпотеку нерухомого майна, зазначеного у пункті 7 цього договору, в забезпечення виконання зобов`язань ТОВ "АЕФ" (позичальник) перед іпотекодержателем, у силу чого іпотекодержатель має право у разі невиконання позичальником зобов`язань, забезпечених іпотекою, та (або) невиконання іпотекодавцем зобов`язань за цим договором одержати задоволення за рахунок переданого в іпотеку нерухомого майна переважно перед іншими кредиторами позичальника та (або) іпотекодавця.
Укладений між відповідачами правочин за своїм змістом та правовою природою є договором іпотеки, який підпадає під правове регулювання параграфу 6 глави 49 ЦК України та Закону України "Про іпотеку".
Відповідно до частини першої статті 546 ЦК України виконання зобов`язання може забезпечуватися, зокрема, заставою.
Згідно з частиною першою статті 548 ЦК України виконання зобов`язання (основного зобов`язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом.
Статтею 572 ЦК України передбачено, що в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов`язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави)
Відповідно до частини першої статті 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.
Згідно з частиною першою статті 577 ЦК України якщо предметом застави є нерухоме майно, а також в інших випадках, встановлених законом, договір застави підлягає нотаріальному посвідченню, крім випадків, установлених законом.
Статтею 584 ЦК України та статтями 3, 12 Закону України "Про заставу" передбачено, що у договорі застави визначаються суть, розмір і строк (термін) виконання зобов`язання, забезпеченого заставою, тa (або) посилання на договір чи інший правочин, яким встановлено основне зобов`язання, подається опис предмета застави, а також визначаються інші умови, погоджені сторонами договору. Опис предмета застави у договорі застави може бути поданий у загальній формі (вказівка на вид заставленого майна тощо).
Водночас статтею 583 ЦК України та статтею 11 Закону України "Про заставу" передбачено, що заставодавцем може виступати як сам боржник, так і третя особа (майновий поручитель).
Крім того ЦК України та Закон України "Про іпотеку" визначають такий окремий вид застави, як іпотеку.
За визначенням частини першої статтею 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи, а згідно із статтею 1 Закону України "Про іпотеку" іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, відповідно до якого іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
Також вказана стаття 1 Закону України "Про іпотеку" розкриває поняття "майнового поручителя", як особу, яка передає в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання зобов`язання іншої особи-боржника.
Загальні підстави і наслідки недійсності правочинів (господарських договорів) встановлені статтями 215 216 ЦК України, статтями 207 208 ГК України.
Відповідно до частини першої статті 207 ГК України господарське зобов`язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб`єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.
Згідно з абзацом другим пункту 7 Договору іпотеки в забезпечення виконання позичальником вказаних у пункті 2 цього договору зобов`язань за Кредитним договором та (або) зобов`язань іпотекодавця за цим договором іпотекодавець надав в іпотеку належне на праві приватної власності ТОВ ?"Артіс? таке нерухоме майно: 30/100 відсотків майнового комплексу (літ. А, Б, В, Г) загальною площею 17 206,70 кв.м, розташованого за адресою: м. Київ, проспект Голосіївський (колишній проспект 40-річчя Жовтня), будинок 70 згідно з переліком приміщень, що містяться у відповідному пункті оспорюваного договору, та 30/100 відсотків майнового комплексу (літ. А, Б, В, Г) загальною площею 17 206,70 кв.м, розташованого за адресою: м. Київ, проспект Голосіївський (колишній проспект 40-річчя Жовтня), будинок 70 згідно з переліком приміщень, що містяться у відповідному пункті оспорюваного договору.
Отже, ТОВ ?Ардена? надало в іпотеку належне на праві приватної власності ТОВ ?Артіс? нерухоме майно, що складається з 60/100 відсотків майнового комплексу (літ. А, Б, В, Г) загальною площею 17 206,70 кв.м, розташованого за адресою: м. Київ, проспект Голосіївський (колишній проспект 40-річчя Жовтня), будинок 70.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що ТОВ ?Артіс? звернулось до господарського суду міста Києва з позовом до ТОВ ?Ардена? про визнання недійсним Договору управління, укладеного ТОВ ?Артіс? та ТОВ ?Ардена?.
За результатами розгляду вказаного позову господарським судом міста Києва у справі № 910/3428/19 було ухвалено рішення від 03.06.2019, яким позов ТОВ ?Артіс? було задоволено повністю, визнано недійсним Договір управління, укладений ТОВ ?Артіс? та ТОВ ?Ардена?, посвідчений приватним нотаріусом Київського нотаріального округу Пашинською О.М. та зареєстрований в реєстрі за № 3238.
Водночас Банк посилався на те, що рішення господарського суду міста Києва від 03.06.2019 у справі № 910/3428/19 про визнання недійсним Договору управління не породжує жодних юридичних наслідків для даного спору, і в межах даного спору Договір управління вважається дійсним.
Вказані доводи були відхилені апеляційним судом, оскільки частиною першою статті 1291 Конституції України передбачено, що суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання.
Відповідно до частини першої статті 18 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України.
Згідно з пунктом 7 частини третьої статті 2 ГПК України однією з основних засад (принципів) господарського судочинства є обов`язковість судового рішення.
Частиною першою статті 241 ГПК України передбачено, що рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Відповідно до частини першої статті 326 ГПК України судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.
При цьому судами встановлено, що станом на дату прийняття рішення у даній справі, рішення господарського суду міста Києва від 03.06.2019 у справі № 910/3428/19 набрало законної сили.
Судами взято до уваги лише сам факт визнання недійсним Договору управління майном, а не підстави, які слугували визнанню такого договору недійсним .
Згідно з частиною першою статті 236 ЦК України нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.
З урахуванням викладеного суди дійшли висновків про те, що Договір управління майном є недійсним та не несе будь-яких правових наслідків, як для сторін цього правочину, так і для будь-яких інших осіб.
Тобто для цілей розгляду питання про дотримання сторонами положень законодавства під час укладення Договору іпотеки не існувало правових підстав у вигляді Договору управління, за яким би ТОВ ?Ардена? мало право передачі нерухомого майна, належного ТОВ ?Артіс?, в іпотеку Банку.
Статтею 317 ЦК України передбачено, що право розпоряджання своїм майном належить власникові. Передача майна в іпотеку є різновидом розпорядження власником своїм майном.
Тобто ТОВ ?Ардена? не мало правових підстав здійснювати передачу Банку нерухомого майна площею 10 249,1 кв.м, розташованого за адресою: 03040, місто Київ, проспект 40-річчя Жовтня, будинок 70 (сімдесят), що становить 60/100 майнового комплексу, яке належить ТОВ ?Артіс?, а тому в цій частині оспорюваний Договір іпотеки укладений з порушенням статті 317 ЦК України.
Також судами попередніх інстанцій встановлено, що з пункту 7 Договору іпотеки вбачається, що об`єкт нерухомості, який переданий в іпотеку, становить єдиний об`єкт нерухомого майна (реєстраційний номер 944707880000) та належить на праві спільної часткової власності ТОВ ?Ардена? у частці розміром 40/100 та ТОВ ?Артіс? у частці розміром 60/100.
Відповідно до статті 578 ЦК України майно, що є у спільній власності, може бути передане у заставу лише за згодою усіх співвласників.
Згідно з частиною другою статті 6 Закону України ?Про іпотеку? майно, що є у спільній власності, може бути передане в іпотеку лише за нотаріально засвідченою згодою усіх співвласників. Співвласник нерухомого майна має право передати в іпотеку свою частку в спільному майні без згоди інших співвласників за умови виділення її в натурі та реєстрації права власності на неї як на окремий об`єкт нерухомості.
Пунктом 1.16 глави 2 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 № 296/5, передбачено, що правочини про відчуження або заставу (іпотеку) майна, яке передано за договором управління, посвідчуються нотаріусом за наявності письмової згоди установника управління. При цьому справжність підпису на заяві установника управління про згоду на укладання таких правочинів повинна бути засвідчена в нотаріальному порядку.
Таким чином, з наведених положень законодавства вбачається, що частина об`єкта нерухомого майна, яке на праві спільної власності належить кільком співвласникам, може бути передана в іпотеку тільки у випадку наявності попередньої нотаріально засвідченої згоди кожного з таких співвласників.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що матеріали справи не містять доказів наявності нотаріально засвідченої згоди ТОВ ?Артіс? на передачу ТОВ ?Ардена? належної останньому частки у розмірі 40/100 на майновий комплекс, загальною площею 17 206,70 кв.м, розташованого за адресою: 03040, місто Київ, проспект 40-річчя Жовтня, будинок 70 (реєстраційний номер 944707880000), так само у матеріалах справи відсутня нотаріально посвідчена згода ТОВ ?Ардена?" на передачу ТОВ ?Артіс? належної останньому частки у розмірі 60/100 на майновий комплекс, загальною площею 17 206,70 кв.м, розташованого за адресою 03040, місто Київ, проспект 40-річчя Жовтня, будинок, 70 (реєстраційний номер 944707880000). У зв`язку з цим оспорюваний Договір іпотеки укладений з порушенням положень статті 578 ЦК України та статті 6 Закону України ?Про іпотеку?.
За таких підстав суди дійшли висновку, що, враховуючи визнання недійсним Договору управління судовим рішенням, а також відсутність нотаріально засвідчених згод співвласників на передачу в іпотеку частки в об`єкті нерухомого майна, який належав їм на праві спільної часткової власності, ТОВ ?Ардена? не мало правових підстав на передачу в іпотеку Банку як частки майнового комплексу в розмірі 60/100, так і частки в розмірі 40/100, а положення оспорюваного Договору іпотеки суперечать ЦК України та Закону України ?Про іпотеку?.
Посилання Банку на положення частини третьої статті 92 ЦК України про те, що обмеження повноважень щодо представника не має юридичної сили у відносинах із третіми особами визнані судами безпідставними, оскільки у даному випадку розглядається не питання повноважень директора ТОВ ?Ардена? Ангелова Є.М. діяти від імені іпотекодавця при укладенні Договору іпотеки, а питання права ТОВ ?Ардена? розпоряджатись майном іншої юридичної особи при укладенні правочину.
Також судами встановлено, що не спростовують наведеного і посилання Банку на рішення загальних зборів ТОВ ?Артіс? від 09.06.2016, затверджене протоколом № 09/06-1, відповідно до якого ТОВ ?Артіс? погоджувало надання ТОВ ?Ардена? в іпотеку Банку належного на праві власності ТОВ ?Артіс? нерухомого майна в забезпечення виконання зобов`язань ТОВ ?АЕФ? за Кредитним договором та надання товариством письмової згоди на укладення ТОВ ?Ардена? з Банком на підставі Договору управління іпотечного договору або іпотечних договорів належного на праві власності товариству нерухомого майна, уповноважено директора товариства Жигай Г.В. на підписання письмової згоди на вчинення та підписання інших пов`язаних з наданням цієї згоди дій та документів з правом передовіри цих повноважень іншій особі шляхом видачі нотаріальної довіреності, оскільки зазначене погодження ґрунтувалось виключно на Договорі управління, який був визнаний недійсним у судовому порядку. Саме ж ТОВ ?Артіс? не виступало стороною оспорюваного Договору іпотеки та не вчиняло дій з передачі свого майна в іпотеку.
Таким чином, суди дійшли висновку про те, що вимога ТОВ ?Артіс? про визнання недійсним Договору іпотеки є обґрунтованою та такою, що підлягає задоволенню.
Що ж до вимог про скасування реєстраційних дій як наслідку недійсності Договору іпотеки, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Крючковою Т.В. та зареєстрованого в реєстрі за № 4642, то судами встановлено, що відповідно до частини першої статті 3 Закону України ?Про іпотеку? іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду; взаємні права і обов`язки іпотекодавця та іпотекодержателя виникають з моменту державної реєстрації іпотеки відповідно до закону.
Згідно з частиною першою статті 33 Закону України ?Про іпотеку? у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.
Статтею 37 Закону України ?Про іпотеку? передбачено, що іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання.
Договір про задоволення вимог іпотекодержателя чи іпотечний договір, який містить застереження про задоволення вимог іпотекодержатлеля є документами, що підтверджують перехід права власності на предмет іпотеки до іпотекодержателя та є підставою для внесення відповідних відомостей до державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Право власності іпотекодержателя на предмет іпотеки виникає з моменту державної реєстрації права власності іпотекодержателя на предмет іпотеки на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя чи відповідного застереження в іпотечному договорі.
Рішення про реєстрацію права власності на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржено іпотекодавцем у суді.
Відповідно до частин першої, другої, третьої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочином можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Односторонній правочин може створювати обов`язки для особи, яка його вчинила. Односторонній правочин може створювати обов`язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами. До правовідносин, які виникли з односторонніх правочинів, застосовуються загальні положення про зобов`язання та про договори, якщо це не суперечить актам цивільного законодавства або суті одностороннього правочину.
Тобто для визначеності правочину одностороння дія особи повинна мати закінчений вигляд, та саме внаслідок цієї дії безпосередньо набуваються, змінюються або припиняються цивільні права та обов`язки осіб. Участь інших осіб та вчинення ними будь-яких дій для вчинення одностороннього правочину не є потрібними та не мають юридичних наслідків. У даному випадку у справі мають місце дії іпотекодержателя, направлені на звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття права власності на нерухоме майно. Але вказані дії іпотекодержателя не призведуть до бажаного для нього результату без відповідних дій державного реєстратора щодо реєстрації переходу права власності на об`єкт нерухомого майна.
Згідно із статтею 173 ГПК України унормовано, що в одній позовній заяві може бути об`єднано декілька вимог, пов`язаних між собою підставою виникнення або поданими доказами, основні та похідні позовні вимоги. Похідною позовною вимогою є вимога, задоволення якої залежить від задоволення іншої позовної вимоги (основної вимоги).
У розумінні приписів статей 15 16 ЦК України суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.
Стаття 13 ЦК України вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається цією статтею, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема його застосування не повинно бути ускладнено діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення ЄСПЛ у справі "Афанасьєв проти України" від 05.04.2005).
ТОВ ?Артіс? обґрунтовує свої вимоги про скасування реєстраційних дій недійсністю Договору іпотеки, у зв`язку з чим такі вимоги є похідними за своєю суттю і залежать від задоволення основної вимоги про визнання недійсним оспорюваного договору.
У зв`язку з викладеним суди дійшли висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог про скасування рішень та записів у сфері державної реєстрації, згідно з якими за Банком було зареєстровано право власності на майновий комплекс, загальною площею 17 206,70 кв.м, розташованого за адресою 03040, місто Київ, проспект 40-річчя Жовтня, будинок, 70 (реєстраційний номер 944707880000).
Що ж до посилань Банку на положення абзацу третього частини третьої статті 26 Закону України ?Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно?, то судами зазначено, що суд, визнаючи недійсним Договір іпотеки, фактично вирішує питання про зміну та припинення речових прав, адже наслідком недійсності такого правочину є повернення сторін у стан, що існував до укладення цього правочину.
За таких обставин суди дійшли висновку, що з метою відновлення порушених прав ТОВ ?Артіс? існують достатні підстави для визнання протиправними та скасування всіх реєстраційних дій, вчинених на виконання Договору іпотеки. В іншому випадку право ТОВ ?Артіс? не буде відновлене.
Дослідивши доводи касаційної скарги, зміст судових рішень у їх контексті та матеріали справи, Верховний Суд дійшов таких висновків.
Касаційне провадження у справі відкрито на підставі пунктів 1, 2, 3 частини другої статті 287 ГПК України, які визначають, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
Що ж до доводів касаційної скарги про неврахування судами правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 16.10.2020 у справі № 910/12787/17, від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц, від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, від 04.06.2019 у справі № 916/3156/17, від 01.10.2019 у справі № 910/3907/18, від 08.06.2021 у справі № 662/397/15-ц, від 14.06.2019 у справі № 910/6642/18, від 21.01.2020 у справі № 910/7815/18, від 11.02.2020 у справі № 922/1159/19 щодо застосування статей 13 15 16 ЦК України, статті 20 ГК України, статті 13 Конвенції "Про захист прав людини і основоположних свобод" та від 30.04.2020 у справі № 16/137б/83б/22б, від 21.11.2018 у справі № 910/2974/18, від 15.01.2019 у справі № 910/2969/18, від 15.01.2019 у справі № 910/2972/18, від 07.02.2019 у справі № 910/2966/18, від 26.02.2019 у справі № 910/2967/18, від 04.04.2019 у справі № 910/15456/17, від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17, від 19.11.2019 у справі № 911/3680/17, від 28.02.2018 у справі № 372/5906/14-ц, від 20.11.2018 у справі № 907/50/16, від 14.03.2018 у справі № 464/5089/15, від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц, від 15.05.2020 у справі № 922/1467/19, від 09.04.2020 у справі № 10/Б-743, від 26.11.2019 у справі № 914/3224/16, від 21.05.2019 у справі № 911/2817/17, від 11.08.2020 у справі № 910/13193/19, від 17.06.2021 у справі № 17-14-01/1496(925/460/20) та Верховного Суду України від 26.10.2016 у справі № 6-2070цс16, від 12.04.2017 у справі № 6-1852цс16, від 19.04.2017 у справі № 6-2376цс16 щодо застосування статей 256, 257, частини першої 261, частини п`ятої статті 267 ЦК України у подібних правовідносинах; відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування абзацу третього частини третьої статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (у редакції з 16.01.2020), статті 578 ЦК України, частини другої статті 6 Закону України "Про іпотеку" у подібних правовідносинах, то Верховний Суд звертає увагу на те, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження.
При цьому самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначаються підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (що визначено самим скаржником), покладається на скаржника.
Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства закріплених у частини третій статті 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права, на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.
Для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є подібність правовідносин у справі, в якій Верховний Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається. Отже, відповідно до положень цих норм касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суди застосували норми права без урахування висновків щодо застосування відповідних норм права, викладених у постановах Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.
Що ж до визначення подібності правовідносин, то Верховний Суд враховує правову позицію, викладену в мотивувальній частині постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов`язують визначати подібність правовідносин конкретизувала висновки Верховного Суду щодо тлумачення поняття "подібні правовідносини", що полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
Предметом касаційного перегляду у даній справі № 910/15803/19 є питання щодо наявності/відсутності підстав для задоволення позовних вимог третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору ТОВ ?Артіс? у частині визнання недійсним Договору іпотеки та скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. Суди попередніх інстанцій, ухвалюючи рішення у цій частині виходили з того, що: рішенням господарського міста Києва від 03.06.2019 у справі № 910/3428/19 визнано недійсним договір управління, укладений ТОВ ?Артіс? та ТОВ ?Ардена?, посвідчений приватним нотаріусом Київського нотаріального округу Пашинською О. М. та зареєстрований в реєстрі за номером 3238; матеріали справи не містять доказів наявності нотаріально засвідченої згоди ТОВ ?Артіс? на передачу ТОВ ?Ардена? належної останньому частки у розмірі 40/100 на майновий комплекс, загальною площею 17 206,70 кв.м, розташованого за адресою 03040, місто Київ, проспект 40-річчя Жовтня, будинок 70 (реєстраційний номер 944707880000); у матеріалах справи відсутня нотаріально посвідчена згода ТОВ ?Ардена?" на передачу ТОВ ?Артіс? належної останньому частки у розмірі 60/100 на майновий комплекс, загальною площею 17 206,70 кв.м, розташованого за адресою 03040, місто Київ, проспект 40-річчя Жовтня, будинок 70 (реєстраційний номер 944707880000); відсутність нотаріально посвідченої згоди ТОВ ?"Ардена? на передачу ТОВ ?Артіс? належної останньому частки у розмірі 60/100 на майновий комплекс та відсутність нотаріально посвідченої згоди ТОВ ?Ардена? на передачу ТОВ ?Артіс? належної останньому частки у розмірі 60/100 на майновий комплекс свідчить про те, що договір іпотеки укладений з порушенням положень статті 578 ЦК України, статті 6 Закону України ?Про іпотеку?.
Водночас у справах:
- № 910/12787/17 об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, скасовуючи постанову суду апеляційної інстанції та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції, зазначила, що як порушення розуміється такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилось або зникло як таке, порушення права пов`язане з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. Отже, наявність у спірних кредитних договорах (стороною у яких позивач не є) положень про сплату позичальниками - відповідачами винагороди за користування кредитом не свідчить про безумовне порушення відповідними умовами цих кредитних договорів майнових прав позивача як особи, яка стала власником майна, переданого в іпотеку у забезпечення виконання зобов`язань за цими кредитними договорами; за наслідками задоволення такого позову має відбуватися поновлення (захист) майнових прав позивача або ж його інтереси можуть бути реалізовані, внаслідок чого він здатний буде набути прав. Проте заявлені у справі вимоги не спрямовані безпосередньо на відновлення прав ТОВ "Тех-Трейд-Інвест", оскільки стосуються зобов`язань, стороною яких це товариство не є, а тому такі вимоги спрямовані на захист прав сторін кредитних договорів, які одночасно визначені відповідачами у справі, що свідчить про неправильно обраний позивачем у наведеному випадку спосіб захисту порушеного, на його думку, права. Разом з тим у справі, що розглядається, йдеться про оскарження дійсності окремих пунктів кредитних договорів, які було укладено до фактичного утворення позивача (ТОВ "Тех-Трейд-Інвест") у формі товариства з обмеженою відповідальністю (дата запису в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань про проведення державної реєстрації юридичної особи - 23.04.2015), а саме - кредитних договорів від 01.07.2005 № 6, від 02.08.2010 № 4С10213И, укладених між ТОВ "Скорзонера" і ПАТ "КБ "ПриватБанк"; від 02.10.2006 № 2063/14, від 14.12.2010 № 4П10273И, укладених між ТОВ "Парктур" і ПАТ "КБ "ПриватБанк"; від 02.02.2009 № 4Ш09063И, від 01.02.2010 № 4Ш10065И, від 24.02.2011 № 4Ш11079И, від 27.02.2013 № 4Ш13082И, укладених між ТОВ "Шелта" та ПАТ "КБ "ПриватБанк"; від 22.07.2013 № 4А13451И, від 18.02.2014 № 4А14174И, від 17.02.2015 № 4А15046И, укладених між ТОВ "Аспект" і ПАТ "КБ "ПриватБанк", що, у свою чергу, унеможливлює висновок про порушення такими кредитними договорами прав позивача, позаяк юридична особа до її створення не могла мати жодних прав та обов`язків. Крім того, на час внесення до статутного капіталу ТОВ "Тех-Трейд-Інвест" (позивача) майна, що є предметом іпотеки за іпотечними договорами, укладеними в забезпечення виконання зобов`язань за спірними кредитними договорами, такі кредитні договори вже містили умови стосовно сплати позичальниками винагороди за користування кредитом, вони були погоджені їх сторонами та виконувалися, а право власності на зазначене майно (предмет іпотеки) вже було обмежено у встановлений чинним законодавством спосіб (перебувало в іпотеці), про що позивач був обізнаний, ТОВ "Тех-Трейд-Інвест" таким чином взяло на себе, у тому числі, ризик настання відповідних наслідків у виді невиконання боржниками (позичальниками) своїх кредитних зобов`язань;
- № 338/180/17 судами розглядались первісні позовні вимоги про стягнення 104 699,00 грн, з яких 100 000,00 грн - безпідставно одержаних коштів, 750,00 грн - 3% річних і 3 949,00 грн - інфляційних втрат, які були обґрунтовані, зокрема тим, що позивач за первісним позовом згідно з платіжними дорученнями перерахував на рахунок відповідача за первісним позовом кошти у сумі 100 000,00 грн, які, за твердженнями позивача за первісним позовом, перераховані помилково, оскільки будь-які договірні відносини між сторонами відсутні, та зустрічні позовні вимоги про визнання укладеним договору підряду та стягнення 51 000,00 грн боргу за поставлені будівельні матеріали, які були обґрунтовані, зокрема тим, що до відповідача за первісним позовом звернувся уповноважений представник позивача за первісним позовом та запропонував укласти договір підряду, за яким відповідач за первісним позовом мав виготовити із свого матеріалу та поставити дерев`яні бруси за відповідною адресою, для подальшого будівництва каркасу дерев`яної колиби. Відповідач за первісним позовом узгодив з представником позивача за первісним позовом креслення каркасу колиби, перелік робіт і ціну будівельних матеріалів. При цьому Велика Палата Верховного Суду, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій в частині зустрічного позову та приймаючи у цій частині нове рішення про залишення зустрічних позовних вимог без задоволення, погодилась з висновками судів попередніх інстанцій про те, що договір підряду сторони уклали та зазначила, що задоволення вимоги про стягнення різниці між перерахованим позивачем за первісним позовом авансом і вартістю поставлених йому відповідачем за первісним позовом брусів за результатами часткового виконання вже укладеного сторонами договору підряду було ефективним способом захисту права відповідача за первісним позовом. Відтак суди, встановивши фактичні обставини та зміст спірних правовідносин, помилково дійшли висновку про необхідність задоволення вимоги відповідача за первісним позовом про визнання укладеним договору підряду. Встановивши, що дії сторін свідчать про те, що договір підряду фактично був ними укладений, з метою ефективного захисту порушеного права відповідача за первісним позовом суди мали вирішити питання щодо наслідків часткового виконання сторонами вказаного договору, а саме: задовольнити вимогу відповідача за первісним позовом про стягнення з позивача за первісним позовом 51 000,00 грн як різниці між перерахованим позивачем за первісним позовом авансом і вартістю доставлених брусів та відмовити у задоволенні вимоги про визнання укладеним договору підряду;
- № 488/5027/14-ц Велика Палата Верховного Суду, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій в частині визнання недійсними договорів купівлі-продажу земельних ділянок та ухвалюючи у цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, зазначила, що Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 17.12.2014 у справі № 6-140цс14, захист порушених прав особи, яка вважає себе власником майна, що було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України. Задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна, не є ефективним способом захисту права власника. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що суди мали відмовити у задоволенні вимог про визнання недійсними договорів купівлі-продажу;
- № 905/1926/16 Велика Палата Верховного Суду, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та закриваючи провадження у справі, зазначила, що, задовольняючи позовні вимоги у цій справі, суди попередніх інстанцій виходили з того, що звернення позивача із вимогою до ПрАТ ?ДТЕК ПЕМ-Енерговугілля? вчинити дії, а саме прийняти виконання зобов`язання позивача за договором № АУП-20-07/0003 шляхом надання позивачеві актів приймання-передачі електроенергії за певний період, є належним способом захисту прав позивача. Проте вимога надати акт приймання-передачі електроенергії за відповідним договором купівлі-продажу не може бути предметом позову, оскільки такий акт є підтвердженням наявності чи відсутності фактів передачі однією стороною та прийняття іншою стороною предмета договору (в цій справі - електроенергії). Тобто такий акт є лише доказом виконання сторонами обов`язків за договором, а підписання акту не може розглядатись як окремий обов`язок щодо виконання сторонами договірних зобов`язань. Предметом позову не може бути встановлення обставини, зокрема, обов`язок оформлення документів, які виступають доказами у справі. Так, акти приймання-передачі товару підтверджують наявність або відсутність юридичних фактів, які входять до підстав позову. В цьому аспекті Велика Палата Верховного Суду підтримує висновки Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладені в ухвалі від 20.06.2018, про те, що ініціювання розгляду справ про зобов`язання підписати акт приймання-передачі товару може передбачати намір позивача встановити преюдиціальні обставини (факти) для подальшого пред`явлення позову про стягнення заборгованості за поставлений товар. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду дійшов таких висновків, зокрема, виходячи з того, що між сторонами цього спору одночасно вирішується спір в іншій справі № 905/819/17 господарського суду Донецької області за позовом ПАТ ?Донбасенерго? до ПрАТ ?ДТЕК ПЕМ-Енерговугілля? про стягнення заборгованості за тим же договором № АУП-20-07/0003 (який є підставою позову в зазначеній справі) за період травень 2015 року - лютий 2017 року, тобто за період, який охоплює і період, зазначений у цій справі № 905/1926/16 (травень 2015 року - квітень 2016 року). Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що суди попередніх інстанцій не врахували, що вимога щодо встановлення певних фактів не може бути самостійним предметом розгляду в господарському суді, оскільки до повноважень останнього не належить встановлення фактів, що мають юридичне значення. Господарські суди порушують провадження у справах за позовами, в основі яких правова вимога - спір про право, що виникає з матеріальних правовідносин. Захист майнового чи немайнового права чи законного інтересу відбувається шляхом прийняття судом рішення про примусове виконання відповідачем певних дій або зобов`язання утриматись від їх вчинення. Заявлена позивачем у цій справі вимога про зобов`язання відповідача надати акт приймання-передачі електроенергії за договором купівлі-продажу не призводить до поновлення порушеного права позивача та, у разі її задоволення, не може бути виконана у примусовому порядку, оскільки відсутній механізм виконання такого рішення;
- № 145/2047/16-ц Велика Палата Верховного Суду, змінюючи мотивувальні частини рішення судів першої та апеляційної інстанцій, зазначила, що позивач звернувся з вимогою про визнання недійсними договорів оренди, посилаюсь на те, що ці договори не підписував, умови їх не погоджував, тож відповідач безпідставно відмовляє в поверненні використовуваних земельних ділянок позивачу як власнику цих земельних ділянок, посилаючись умови договорів, підписаних невстановленою особою замість позивача. Враховуючи підстави позову, наведені позивачем у позовній заяві та в додаткових поясненнях, а також заперечення відповідача, позивач у цій справі наполягає на поверненні йому земельних ділянок, вважаючи, що ці ділянки знаходяться у фактичному користуванні відповідача без установлених законом підстав. Зайняття земельних ділянок фактичним користувачем (тимчасовим володільцем) треба розглядати як таке, що не є пов`язаним із позбавленням власника його права володіння на цю ділянку. Тож у цьому випадку ефективним способом захисту права, яке позивач як власник земельних ділянок, вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майно, зокрема шляхом заявлення вимоги про повернення таких ділянок. Більше того, негаторний позов можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідних земельних ділянок. Тому у позові слід відмовити саме з підстав обрання позивачем неефективного способу захисту, а не з підстав застосування наслідків пропуску позовної давності, позаяк суд розглядає питання про застосування позовної давності лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності;
- № 487/10132/14-ц Велика Палата Верховного Суду, скасовуючи ухвалу апеляційного суду Миколаївської області та направляючи справу на новий розгляд до Миколаївського апеляційного суду, виходила з того, що у спорах стосовно прибережних захисних смуг, земель лісогосподарського призначення, інших земель, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, частина перша статті 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються, зокрема, через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт ?а? частини першої статті 91 Земельного кодексу України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України). Дійшовши висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог, суд апеляційної інстанції не оцінив пропорційність втручання у право власності відповідача-4 на спірну земельну ділянку, а саме пропорційність повернення спірної земельної ділянки легітимній меті застосування такого обмеження права на мирне володіння майном (співвідношення суспільного інтересу у контролі за використанням земельних ділянок, зайнятих прибережними захисними смугами, та територій зелених насаджень загального користування, і приватного інтересу у заволодінні такими ділянками для житлового будівництва); суд апеляційної інстанції належно не відреагував на доводи апеляційної скарги щодо одночасної зміни прокурором у заяві від 21.03.2017 предмета та підстав позову. Так, підстави для визнання незаконним і скасування рішення № 36/61 та для повернення спірної земельної ділянки у комунальну власність були наведені у позовній заяві. Однак апеляційний суд, вказавши, що учасники справи могли надати заперечення щодо уточнених позовних вимог і докази на підтвердження цих заперечень, не звернув увагу на те, чи навів прокурор у позовній заяві за відсутності у ній вимоги про визнання недійсним державного акта підстави для визнання його недійсним. Вказане процесуальне порушення суд апеляційної інстанції має усунути під час нового розгляду справи, врахувавши висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані у цій постанові;
- № 916/1415/19 Велика Палата Верховного Суду, змінюючи мотивувальну частину постанови суду апеляційної інстанцій, зазначила, що, виходячи з обставин цієї справи, належному способу захисту позивача відповідатиме звернення до суду одночасно з вимогами про визнання відсутнім права іпотеки відповідача та про визнання права іпотеки позивача. Відповідно до пункту 9 частини першої статті 27 Закону України ?Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень? судове рішення про задоволення таких вимог є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей як про припинення права іпотеки відповідача (якщо таке право зареєстроване), так і про право іпотеки позивача. Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, об`єднана палата Касаційного господарського суду Верховного Суду зазначила, що відповідно до статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини, якими врегульовуються певні правовідносини між сторонами таких правочинів. Тобто договірні правовідносини виникають саме з договорів, умовами яких сторони передбачили права та обов`язки. Пунктом 7 частини другої статті 16 ЦК України передбачено, що способами захисту цивільних прав та інтересів може бути припинення правовідносин. Законодавством встановлено нерозривний зв`язок між договорами та правовідносинами, які виникають з таких договорів, оскільки у такому випадку саме договорами врегульовано права та обов`язки сторін. Тобто припинення обов`язку за договором тісно пов`язане з припиненням самого договору, з урахуванням його умов. Також, на думку об`єднаної палати Касаційного господарського суду Верховного Суду, правова позиція, яка викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 905/2260/17, не узгоджується з нормами ЦК України, зокрема статей 997, 1008, 1044, якими прямо передбачено право припинення відповідних договорів. Тому об`єднана палата Касаційного господарського суду Верховного Суду вважала за доцільне відступити від висновку щодо застосування статей 15 16 ЦК України та 20 ГК України, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2018 року у справі № 905/2260/17. Велика Палата Верховного Суду погодилась з висновком об`єднаної палати Касаційного господарського суду Верховного Суду про те, що підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини (стаття 11 ЦК України). Тобто договірні правовідносини виникають саме на підставі договорів. Водночас поняття правочину (зокрема поняття договору) і поняття правовідносин не є тотожними. Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 202 ЦК України). Правовідносинами є відносини, змістом яких є права та обов`язки сторін. Зокрема, змістом зобов`язальних правовідносин є обов`язок однієї сторони (боржника) вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії та кореспондуюче право кредитора вимагати від боржника виконання цього обов`язку (частина перша статті 509 ЦК України). Велика Палата Верховного Суду також погодилася з висновком про наявність тісного зв`язку між договорами та договірними правовідносинами, оскільки такі правовідносини виникають саме з договорів, а подальший розвиток правовідносин може бути зумовлений, у тому числі (але не виключно), умовами договору. Водночас подальші зміни правовідносин, зокрема припинення прав та обов`язків з договору, не обов`язково пов`язані зі зміною чи припиненням договору. Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 905/2260/17, від висновків якої пропонувала відступити об`єднана палата Касаційного господарського суду Верховного Суду, розглянутий спір, пов`язаний з поверненням нежитлового приміщення після закінчення (на думку позивача) строку, на який його було надано в оренду. Водночас зі спливом строку оренди може пов`язуватися припинення права орендаря користуватися орендованим майном та припинення права орендодавця вимагати сплати орендної плати, але припинення договору оренди може не пов`язуватися з закінченням цього строку. Зокрема, орендодавець може вимагати повернення орендованого майна саме як виконання зобов`язання орендаря з договору, а не в порядку усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном на підставі статті 391 ЦК України. Тому Велика Палата Верховного Суду не погодилась з висновком про те, що припинення обов`язку за договором тісно пов`язане з припиненням самого договору. Щодо посилань на статті 997 1008 1044 ЦК України, якими передбачено право припинення відповідних договорів, Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на таке. За змістом частин другої-шостої статті 997 ЦК України цією статтею передбачені випадки односторонньої відмови від договору страхування страхувальником або страховиком. Така відмова здійснюється шляхом вчинення одностороннього правочину управненою стороною, а не за рішенням суду. Отже, зазначена стаття не встановлює способів захисту. Статтею 1008 ЦК України передбачені випадки припинення договору доручення внаслідок таких юридичних фактів: відмови довірителя або повіреного від договору; визнання довірителя або повіреного недієздатним, обмеження його цивільної дієздатності або визнання безвісно відсутнім; смерті довірителя або повіреного. Зазначена стаття не встановлює випадків припинення договору за рішенням суду, а тому і не встановлює способів захисту. Статтею 1044 ЦК України також не встановлено випадків припинення договору управління майном за рішенням суду, отже, не встановлено способів захисту. Передбачений законом спосіб захисту у вигляді припинення судом існуючого правовідношення на майбутнє (частина друга статті 20 ГК України, пункт 7 частини другої статті 16 ЦК України) за своєю правовою суттю відрізняється від способу захисту у вигляді визнання судом припиненим договору в минулому, який законом не передбачений. У пунктах 58, 59 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 905/2260/17 сформульований висновок, що нормами статей 16 ЦК України та 20 ГК України не передбачено такого способу захисту права та інтересу, як визнання договору припиненим, а реалізація такого способу захисту, як зміна або припинення правовідношення, може відбуватися шляхом розірвання договору; звертаючись до суду з вимогою щодо визнання договору припиненим, позивач прагне досягти правової визначеності, тобто прагне підтвердження судом припинення прав орендодавця на одержання орендної плати; водночас відповідно до абзацу другого частини другої статті 20 ГК України у цьому разі належним способом захисту є визнання відсутності права відповідача. Виходячи з викладеного Велика Палата Верховного Суду не знайшла підстав для відступлення від цього висновку. Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду погодилась з висновками суду апеляційної інстанції про відмову позивачу в позові з підстави обрання ним неналежного способу захисту своїх прав. Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові, тому Велика Палата Верховного Суду заначила про відсутність необхідності надавати оцінку іншим аргументам касаційної скарги;
- № 916/3156/17 Велика Палата Верховного Суду, змінюючи мотивувальні частини рішення судів першої та апеляційної інстанцій зазначила, що за результатами перевірки, здійсненої відповідно до статті 38 Закону України ?Про систему гарантування вкладів фізичних осіб?, виявляються правочини, які є нікчемними в силу приписів (на підставі) закону. При виявленні таких правочинів Фонд, його уповноважена особа чи банк не наділені повноваженнями визнавати або встановлювати правочини нікчемними. Відповідний правочин є нікчемним не за рішенням уповноваженої особи Фонду, а відповідно до закону. Такий правочин є нікчемним з моменту укладення на підставі частини другої статті 215 ЦК України та частини третьої статті 38 Закону України ?Про систему гарантування вкладів фізичних осіб?. Наслідки нікчемності правочину також настають для сторін у силу вимог закону. Рішення уповноваженої особи Фонду не є підставою для застосування таких наслідків. Таке рішення є внутрішнім розпорядчим документом, прийнятим уповноваженою особою, що здійснює повноваження органу управління банку. З огляду на викладене визнання нікчемного правочину недійсним не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, адже нікчемний правочин є недійсним у силу закону. У цій справі банк (як сторона правочину) стверджує, що нікчемним є договір про розірвання договору застави майнових прав. Наслідком такої нікчемності є чинність договору застави майнових прав. Отже, спір фактично стосується наявності чи відсутності права застави ПАТ ?Імексбанк?. За таких умов належним способом захисту інтересів позивача є визнання права застави (пункт 1 частини другої статті 16 ЦК України, абзац другий частини другої статті 20 ГК України). Водночас позивач відповідну позовну вимогу не пред`являв. Отже, позовна вимога ПАТ ?Імексбанк? про визнання недійсним нікчемного договору не може бути задоволена, оскільки позивач просив застосувати неналежний спосіб захисту. Тому Велика Палата Верховного Суду не перевіряє доводи сторін у частині висновку щодо нікчемності спірного договору, не підтверджує і не спростовує його, оскільки відповідний аналіз має бути зроблений у мотивувальній частині судового рішення у разі звернення позивача до суду щодо застосування належного способу захисту;
- № 910/3907/18 Велика Палата Верховного Суду, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, зазначила, що, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції зазначив, що внаслідок організації Національним агентством України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів (далі - Агентство) торгів із продажу спірного майна та укладення ним на їх підставі оспорюваного договору купівлі-продажу вказане майно безпідставно вибуло з власності позивача, оскільки передавалося судом Агентству в управління виключно для забезпечення його збереження. Тому, з огляду на незаконну реалізацію Агентством спірного майна, яке воно було зобов`язане зберегти, відповідний договір купівлі-продажу суперечить вимогам чинного законодавства України і підлягає визнанню недійсним. За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Відповідно до частини другої статті 16 цього Кодексу способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов`язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Майже аналогічний за змістом перелік способів захисту передбачений у частині другій статті 20 ГК України. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Позивач обрав способом захисту своїх прав визнання недійсним договору купівлі-продажу зерна (активів, на які накладено арешт у кримінальному провадженні). Як правило, суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права [пункт 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (провадження № 12-158гс18)]. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18). Відтак застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача. Спір у цій справі виник у зв`язку з тим, що, на думку позивача, Агентство не вправі було відчужувати його майно, оскільки Апеляційним судом Полтавської області в межах кримінальної справи № 552/7979/17 покладено обов`язок на Агентство щодо управління рухомим майном шляхом забезпечення його збереження, а не шляхом продажу. Водночас задоволення жодної з вимог, заявлених позивачем, не приведе до поновлення майнових прав позивача. Зазначене свідчить про те, що позивачем обрано неналежні способи захисту своїх порушених прав. Тому позовні вимоги не підлягають задоволенню. За змістом статті 658 ЦК України право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару. Якщо продавець товару не є його власником, покупець набуває право власності лише у випадку, якщо власник не має права вимагати його повернення. Отже, якщо продавець продав товар, який належить іншій особі на праві власності, і при цьому продавець не мав права його відчужувати, то покупець не набуває права власності на товар, крім випадків, коли власник не має права вимагати його повернення. Зокрема, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у випадках, встановлених статтею 388 ЦК України. У випадках коли річ, що була предметом продажу, перебуваючи в чужому володінні, змінилася, була перероблена чи знищена, тобто не існує в натурі на момент подання позову, застосовуються зобов`язально-правові способи захисту права власності відповідно до положень глави 83 ЦК України. Такі ж способи захисту застосовуються й у випадку продажу речей, визначених родовими ознаками, оскільки із чужого незаконного володіння може бути витребувана лише індивідуально визначена річ. Відповідно до положень частини першої статті 184 ЦК України річ є визначеною індивідуальними ознаками, якщо вона наділена тільки їй властивими ознаками, що вирізняють її з-поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи її. Речі, визначені індивідуальними ознаками, є незамінними. Згідно з частиною другою статті 184 ЦК України річ є визначеною родовими ознаками, якщо вона має ознаки, властиві усім речам того ж роду, та вимірюється числом, вагою, мірою. Річ, що має лише родові ознаки, є замінною. Таким чином, якщо позивач вважає, що покупець (ТОВ "ЮРС-Груп") не набув права власності на отримане ним спірне майно, зокрема, тому, що покупець не є добросовісним набувачем, то він вправі скористатися передбаченими законодавством зобов`язально-правовими способами захисту права власності. Для застосування таких способів захисту немає потреби в оскарженні результатів електронних торгів або підписаного в подальшому договору купівлі-продажу зерна. В іншому випадку позивач може вдатися до такого способу захисту, як відшкодування завданої йому майнової шкоди (зокрема, заподіяної продажем майна за ціною, нижчою від ринкової) та моральної шкоди (частина третя статті 386 Цивільного кодексу України). Відповідачами за цим позовом можуть бути особи, з вини яких така шкода була заподіяна. Якщо ж покупець ще не отримав продане майно позивача, то позивач може запобігти виконанню договору купівлі-продажу, укладеного одним із відповідачем з перевищенням повноважень, шляхом застосування способу захисту, передбаченого частиною другою статті 386 ЦК України, звернувшись до суду з вимогою про заборону відповідачам вчиняти дії щодо передання майна продавцем покупцю, мотивуючи свою вимогу відсутністю у продавця права на продаж майна. Отже, враховуючи викладене, позовні вимоги ТОВ ?Фірма "Союз-Європа? ЛТД? про визнання недійсними проведених електронних торгів та їх результатів та про визнання недійсним договору купівлі-продажу зерна не можуть бути задоволені з мотивів, викладених у цій постанові. До того ж права позивача як власника спірних активів щодо цього майна обмежено застосуванням заходів кримінально-процесуального примусу в спосіб, встановлений законом;
- № 662/397/15-ц Велика Палата Верховного Суду, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій в частині вирішення позовних вимог позивача-1, позивача-5, позивача-6 до публічного акціонерного товариства ?Райффайзен банк Аваль? про відшкодування майнової шкоди та позивача-2, позивача-3, позивача-11 до публічного акціонерного товариства ?Райффайзен банк Аваль? про відшкодування майнової та моральної шкоди та направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, виходила з того, що відмовою у задоволенні позову з підстав неналежного правового обґрунтування позивачами підстав позову фактично встановлено обмеження самої можливості розгляду заявленого позивачами позову та не враховано гарантованого національним і міжнародним законодавством права особи на доступ до правосуддя. У касаційних скаргах заявники наполягали, що суди мали самостійно визначити закон, що регулює спірні правовідносини, і вирішити спір по суті, а відмова в задоволенні позову лише з підстав неправильного визначення позивачами підстав позову свідчить про відмову в доступі до правосуддя, у зв`язку із чим судові рішення просили скасувати та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Велика Палата Верховного Суду погодилась з такими доводами касаційної скарги. При розгляді справи істотне значення має та обставина, що відмова в позові з причин неправильного визначення правової підстави за одночасної ідентичності матеріального змісту позовних вимог фактично скеровує позивачів на повторне звернення до суду, повторне проходження судових процедур, у тому числі і сплату судових витрат, повторне доведення фактичних підстав позову тощо, що не відповідатиме принципам розумності та справедливості, а також спотворює завдання цивільного судочинства, зафіксоване у статті 2 Цивільного процесуального кодексу України. Переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (стаття 400 Цивільного процесуального кодексу України). З урахуванням того, що особі, яка звернулася до суду за захистом порушених, невизнаних чи оспорюваних прав, має бути гарантований ефективний судовий захист цих прав, проте суди відмовили в задоволенні позову з підстав неналежного правового обґрунтування підстав позову та висновків щодо обґрунтованості/необґрунтованості по суті заявлених позовних вимог (зокрема щодо розмірів вкладів, періоду нарахування та розміру інфляційних втрат, щодо наявності підстав для стягнення моральної шкоди та її розміру) не зробили, оцінку доказам не надали, не вирішили питання про пропуск позовної давності, про застосування якої було заявлено відповідачем;
- № 910/6642/18 Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій, що позивачем заявлено вимогу визнати за ним право на використання помісячно у конкретному обсязі природного газу, який вже спожито і його не існує в природі, а договором поставки газу передбачено перехід права власності на природний газ до споживача після підписання актів приймання-передачі; така вимога є вимогою про встановлення юридичного факту, а тому не підлягає задоволенню у господарському процесі;
- № 910/7815/18 Верховний Суд, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, зазначив, що відповідно до статті 792 ЦК України за договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов`язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату. Відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом. Законом України "Про оренду землі" визначено умови укладення, зміни, припинення і поновлення договору оренди землі, а статтею 13 передбачено, що договором оренди землі є договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. Частиною шостою статті 33 зазначеного Закону врегульовано пролонгацію договору на той самий строк і на тих самих умовах, що були передбачені договором, за наявності такого фактичного складу: (1) користування орендарем земельною ділянкою після закінчення строку оренди і (2) відсутність протягом одного місяця заперечення орендодавця проти такого користування (що можна кваліфікувати як "мовчазну згоду" орендодавця на пролонгацію договору). Отже щодо прав та обов`язків орендодавця відповідно до порядку поновлення договору оренди землі, визначеного частиною шостою статті 33 Закону, то орендодавець має право заперечити стосовно поновлення згідно із цією частиною, і таке заперечення має бути заявлено саме протягом одного місяця після закінчення дії договору оренди землі, що безпосередньо випливає зі змісту частини шостої зазначеної статті Закону. У подальшому, якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення дії договору оренди і орендодавець не надав заперечень стосовно поновлення цього договору протягом одного місяця після його закінчення, орендар має право звернутися із вимогою про визнання укладеною угоди про поновлення договору на тих самих умовах і на той самий строк (частина шоста статті 33 Закону). Орендодавець, у свою чергу, в будь-який час до укладення додаткової угоди стосовно поновлення договору на той самий строк і на тих самих умовах може звернутися із вимогою про звільнення земельної ділянки. Проте у даній справі суди на зазначене належної уваги не звернули. Апеляційний господарський суд в оскаржуваній постанові взагалі не надав оцінки обставинам справи щодо (1) продовження користування земельною ділянкою ТОВ "ФОК-СІГМА" після закінчення строку договору оренди, а також (2) відсутності протягом одного місяця після закінчення строку договору листа-повідомлення Київської міської ради про заперечення у поновленні договору оренди землі. Місцевий господарський суд лише зазначив, що доказів висловлення заперечень орендодавця щодо користування орендарем земельною ділянкою після закінчення строку дії договору та висловлення наміру її повернути суду не надано. При цьому рішення місцевого господарського суду не містить висновків щодо продовження користування спірною земельною ділянкою ТОВ "ФОК-СІГМА" після закінчення строку договору оренди. Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом, суди попередніх інстанцій, дійшовши протилежних висновків щодо суті спору, у повній мірі не проаналізували застосування до спірних правовідносин частини шостої статті 33 Закону України "Про оренду землі", оскільки не встановили обов`язкових для її застосування обставин. Невстановлення відповідних обставин унеможливлює правильне застосування відповідної норми матеріального права. У контексті поновлення договору оренди землі з підстав, передбачених частиною шостою статті 33 Закону, необхідно зауважити, що такий договір може бути поновлено виключно на тих самих умовах і на той самий строк. Тобто орендар не може вимагати поновлення договору оренди землі на інших умовах. Щодо прав та обов`язків орендодавця слід акцентувати увагу на тому, що він має право заперечити стосовно поновлення договору згідно із цією частиною статті 33 Закону, і таке заперечення має бути заявлено саме протягом одного місяця після закінчення дії договору оренди землі, що безпосередньо випливає зі змісту частини шостої зазначеної статті. Колегія суддів касаційного суду дійшла висновку, що апеляційний суд, формально зазначивши, що угодою викладено договір оренди у повністю новій редакції, а, отже, були змінені умови договору оренди, не навів достатніх та аргументованих мотивів для такого висновку. Відтак висновок апеляційного господарського суду про те, що угодою викладено договір оренди у повністю новій редакції є необґрунтованим та передчасним. Також колегія суддів касаційного суду зазначила, що висновки апеляційного господарського суду про те, що спірною угодою договір продовжено до 05.10.2022, тобто фактично більш ніж на дев`ять років, є передчасними та необґрунтованими, оскільки право на укладення відповідної додаткової угоди виникає у сторін саме з юридичного факту (у випадку встановлення обставин) поновлення договору оренди (з урахуванням обов`язковості укладення додаткової угоди до договору оренди землі про його поновлення у відповідності до вимог частини восьмої статті 33 Закону України "Про оренду землі"). Крім цього, підстави, з яких суд апеляційної інстанції визнав спірну угоду недійсною (пункт 9 цієї постанови), можуть бути предметом доказування/дослідження за наявності спору між сторонами договору оренду щодо поновлення такого договору/укладення додаткової угоди про таке поновлення. У правовідносинах, щодо яких виник спір у вказаній справі, сторони досягли домовленості щодо укладення такої додаткової угоди без відповідного судового спору, тобто виявили свою добровільну згоду щодо продовження орендних правовідносин. Що ж до способів захисту, то колегією судів касаційного суду зазначено, що згідно з положеннями, зокрема, статей 15 16 ЦК України, правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання її прав, свобод чи інтересів. З урахуванням цих норм, суд повинен установити, чи було порушено, не визнано або оспорено права, свободи чи інтереси заявника, i залежно від установленого, вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні, в залежності від наявності для цього відповідних підстав, встановлених законом або договором. Зважаючи на викладене, передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності або права користування земельною ділянкою у судовому порядку, зокрема у визначений спосіб, є наявність підтвердженого належними доказами права особи (власності або користування) щодо земельної ділянки, а також підтверджений належними доказами факт порушення цього права на земельну ділянку (невизнання, оспорювання або чинення перешкод у користуванні, користування з порушенням законодавства - без оформлення права користування, користування з порушенням прав власника або землекористувача тощо). Відтак передумовами та матеріальними підставами для захисту права, зокрема у спосіб визнання незаконним та скасування рішення постійної комісії Київської міської ради з питань містобудування, архітектури та землекористування, визнання недійсною угоди та визнання відсутності у ТОВ "ФОК-СІГМА" права користування земельною ділянкою площею, є наявність у позивача права або законного інтересу та з`ясування, чи має місце його порушення;
- № 922/1159/19 Верховний Суд, залишаючи без змін постанову суду апеляційної інстанції, погодився з її висновками про те, що позивач фактично користується приміщеннями трансформаторної підстанції для розміщення належного йому на праві власності обладнання, однак без оформлення у визначеному законом порядку такого свого права користування (оренди). Той факт, що попередній власник приміщення трансформаторної підстанції не порушував питання про укладення договору оренди стосовно цього приміщення не позбавляє нового власника права порушувати таке питання перед позивачем і, жодним чином взагалі не може порушувати право позивача на користування зазначеним приміщенням, оскільки з юридичної точки зору позивач не є носієм такого права, а в матеріалах справи немає будь-яких доказів належного (у визначеному законом порядку) закріплення за позивачем такого права користування. Позивач не обґрунтував порушення його прав щодо спірного нерухомого майна, в якому розміщено майно позивача, рішенням про державну реєстрацію права власності на яке є предметом розгляду у цій справі. Позивач не навів доводів на підтвердження факту порушення його прав та законних інтересів як заінтересованої особи, яка відповідно до частини третьої статті 215 ЦК України має право оспорювати правочини, стороною яких вона не була;
- № 16/137б/83б/22б Верховний Суд, залишаючи без змін постанову суду апеляційної інстанції, погодився з її висновками про те, що оспорюваний договір інвестування від 25.12.2006 № 25-П-3 було укладено від імені ТОВ "Чернігівський завод будівельних матеріалів" неналежною посадовою особою (президентом боржника ОСОБА_1 ), який на час укладення договору не був наділений повноваженнями з укладення договорів від імені боржника, а надані відповідачем-2 докази погодження боржником такого договору в ході його виконання (прийняття коштів на виконання умов договору, передання паркомісця набувачу за актом приймання-передачі) 08.07.2010, не підтверджують вчинення таких дій уповноваженими особами боржника, щодо якого було введено ліквідаційну процедуру та повноваження щодо розпорядження майном боржника перейшли до ліквідатора боржника, в той час як дії з передання спірного майна було вчинено президентом боржника ОСОБА_1., повноваження якого припинилися з моменту введення ліквідаційної процедури 05.05.2010. Оспорюваний правочин укладено 25.12.2006; а договір іпотеки, за умовами якого відповідач-1, як майновий поручитель за зобов`язаннями ВАТ "Промтехмонтаж-2", передав в іпотеку позивачу нерухоме майно (в тому числі машиномісце №3), укладений 12.08.2008; акт приймання-передачі машиномісця № 3 підписано 08.07.2010, а Свідоцтво про право власності на машиномісце № 3, видане 04.08.2010 на підставі наказу Головного управління житлового забезпечення Київської міської державної адміністрації. Позивач як іпотекодержатель спірного майна та кредитор у справі про банкрутство, визнаний ухвалою суду 10.11.2010, повинен був вживати належних заходів щодо перевірки фактичної наявності переданих йому в іпотеку майнових прав на нерухоме майно (машиномісця у підземному паркінгу у кількості 128 машиномісць за адресою: місто Київ, Дарницький район на розі Харківського шосе та вулиці Тростянецької), та міг встановити як учасник провадження у справі про банкрутство, в ході інвентаризації майна ліквідатором факт видачі свідоцтва про право власності на спірне паркомісце №3 ОСОБА_2 , проте впродовж тривалого часу кредитор-іпотекодержатель не вживав належних заходів у процедурі банкрутства для захисту своїх майнових інтересів упродовж 10 років триваючої процедури банкрутства з 2009 року по 2019 рік. З матеріалів справи вбачається, що скаржник є добросовісним володільцем новозбудованого спірного машиномісця, єдиним його зареєстрованим власником згідно із записом у Державному реєстрі прав на нерухоме майно і на даний час користується цим майном та сплачує комунальні послуги за користування ним упродовж цього часу. Крім того, апеляційний суд, всупереч висновкам суду першої інстанції про неналежність доказів оплати за інвестиційним договором, дійшов висновку про те, що матеріали справи містять докази оплати вартості об`єкта інвестування, а саме квитанцію від 08.07.2010 за підписом головного бухгалтера Хоменко М.Я., яка з 14.10.2004 до 15.11.2010 працювала на зазначеній посаді ТОВ "Чернігівський завод будівельних матеріалів", що підтверджується копією трудової книжки та наказом № 43-к ліквідатора боржника від 15.11.2010, та взяв її до уваги як фактичне виконання інвестиційних зобов`язань ОСОБА_2 за укладеним договором інвестування, незважаючи на те, що зазначена сума грошових коштів була внесена у касу підприємства, а не на його поточний рахунок. Також Верховний Суд вказав на те, що апеляційний суд, з посиланням на приписи статті 257 ЦК України, зазначив, що перебіг позовної давності за вимогами про визнання недійсним правочину починається для особи, яка не була стороною правочину, за загальним правилом відповідно до статті 261 ЦК України від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про вчинення цього правочину. Суд дійшов висновку, що позивач міг довідатися про укладення оспорюваного правочину, як учасник справи про банкрутство з 2010 року, здійснюючи належний контроль за зберіганням іпотечного майна ліквідатором боржника, та відхилив доводи позивача про те, що про укладення цього правочину йому стало відомо у травні 2018 року з апеляційної скарги відповідача-2 на рішення господарського суду міста Києва від 12.08.2011 у справі № 27/193. З огляду на встановлене апеляційний суд дійшов висновку про можливість задоволення клопотання відповідача-2 про застосування позовної давності, викладеного у доводах апеляційної скарги ОСОБА_2 , взявши до уваги, що він не брав участі у розгляді справи судом першої інстанції та у зв`язку з відмовою місцевим судом його представнику у задоволенні клопотання про відкладення розгляду справи не мав можливості у повному обсязі скористатися своїми процесуальними правами на подання до місцевого суду заяви про застосування позовної давності;
- №№ 910/2974/18, 910/2969/18, 910/2972/18, 910/2966/18, 910/2967/18, 910/15456/17 Верховний Суд, залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій погодився з висновками судів про те, що позовні вимоги в частині визнання недійсними пунктів 3.5 та 3.8 кредитного договору в редакції договору про внесення змін та доповнень до кредитного договору, пункту 3.9 кредитного договору в редакції договору про внесення змін до кредитного договору є обґрунтованими. Водночас судами застосовано позовну давність, про застосування якої було заявлено відповідачем, оскільки зміна сторін у зобов`язані не змінює порядку обчислення та перебігу позовної давності і та обставина, коли правонаступник дізнався про порушення права, не впливає на визначення початку перебігу позовної давності, а тому відлік початку позовної давності щодо оскарження спірних пунктів кредитного договору поширюється і на позивача;
№ 911/3681/17 Велика Палата Верховного Суду, залишаючи без змін постанову суду апеляційної інстанції, погодився з висновком суду апеляційної інстанції щодо спливу позовної давності, а саме про те, що суд апеляційної інстанції правильно не взяв до уваги доводи прокурора про дотримання трирічної позовної давності з огляду на те, що ТОВ "Барселона Ю Ей" стало власником спірної земельної ділянки згідно з договором купівлі-продажу лише 20.02.2017. Право власності держави на спірну земельну ділянку було порушено, коли земельна ділянка вибула з володіння держави у володіння іншої особи, а не в момент укладення цією особою наступного правочину з відчуження земельної ділянки та набрання законної сили судовим рішенням, яким підтверджено факт неправомірності вибуття спірної земельної ділянки та порушення права власності держави, тому початок перебігу позовної давності для позову, поданого на захист цього порушеного права, пов`язується з моментом, коли держава в особі уповноваженого органу довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила;
- № 911/3680/17 Велика Палата Верховного Суду, залишаючи без змін постанову суду апеляційної інстанції, зазначила, що суд апеляційної інстанції правильно не взяв до уваги доводи прокурора про звернення до суду з вимогою про витребування земельної ділянки з володіння ТОВ "Барселона Ю ЕЙ" із дотриманням позовної давності з огляду на те, що останнє стало власником спірної земельної ділянки згідно з договором купівлі-продажу лише 20.02.2017. Право власності держави на спірну земельну ділянку було порушено, коли земельна ділянка вибула з володіння держави у володіння іншої особи, а не в момент укладення цією особою наступного правочину з відчуження земельної ділянки та набрання законної сили судовим рішенням, яким підтверджено факт неправомірності вибуття спірної земельної ділянки та порушення права власності держави. Тому початок перебігу позовної давності для позову, поданого на захист цього порушеного права, пов`язується з моментом, коли держава в особі уповноваженого органу довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила. З огляду на викладене суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відмову в позові у частині витребування на користь держави спірної земельної ділянки у зв`язку зі спливом позовної давності;
- № 372/5906/14-ц Верховний Суд, скасовуючи ухвалу апеляційного суду та направляючи справу на новий розгляд до апеляційного суду, виходив з того, що суд апеляційної інстанції погодився з висновком місцевого суду про відсутність правових підстав для застосування строку позовної давності, оскільки право прокурора на пред`явлення позову виникло в силу виявлення незаконності передачі земельних ділянок у ході кримінального розслідування, завершеного ухваленням 07.03.2013 постанови та проведеної перевірки, розпочатої у травні 2014 року. Проте апеляційний суд не врахував, що саме до повноважень Козинської селищної ради належить контроль у сфері земельних відносин, прокурор звернувся з даним позовом в інтересах Козинської селищної ради та не встановив, коли саме вказана рада довідалася або могла довідатися про порушення свого права. Апеляційний суд послався на постанову про закриття кримінального провадження від 07.03.2013, проте не врахував, що кримінальна справа за фактом протиправного заволодіння невстановленими особами земельних ділянок загальною площею 250,4934 га в адміністративних межах Козинської селищної ради була порушена 05.08.2010. Висновок апеляційного суду про початок перебігу позовної давності з моменту винесення постанови про закриття кримінального провадження та з дня проведення прокурором перевірки, розпочатої у травні 2014 року, є помилковим. Верховний Суд також зазначив, що аналогічний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду України від 26.10.2016 у справі № 6-2070цс16, від 12.04.2017 у справі № 6-1852цс16 та від 19.04.2017 у справі №6-2376цс16, прийнятих за наслідками розгляду заяв про перегляд судових рішень у порядку глави 3 розділу V ЦПК України, в редакції на момент їх винесення;
- № 907/50/16 Велика Палата Верховного Суду, залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій погодилася з висновками судів про наявність підстав для витребування майна від відповідача як добросовісного набувача у відповідності до положень статті 388 ЦК України, однак суди у задоволенні позову відмовили за наслідками спливу позовної давності за заявленими вимогами, оскільки суди дійшли правильного висновку, що позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтями 32-38 ГПК України (у редакції, чинній на час винесення оскаржуваних судових рішень), про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення відповідного права можна було отримати раніше. Оскільки суди встановили, що відповідач у заяві про застосування позовної давності довів, що позивач у цій справі міг довідатися про порушення свого права ще 08 червня 2011 року, наведені позивачем обставини про поважність причин пропуску позовної давності є необґрунтованими;
- № 464/5089/15 Верховний Суд, залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій, погодився з висновками судів про те, що іпотечний договір від 28.04.2009 не відповідає вимогам статті 18 Закону України ?Про іпотеку?, оскільки в іпотечному договорі іпотеки, метраж квартири, зазначений в описі, не відповідає реальній площі квартири. Реєстраційний номер відповідає лише 2/3 цієї квартири. Проте суди відмовили у задоволенні позову внаслідок пропуску позовної давності, оскільки початком перебігу позовної давності для вимоги про визнання договору іпотеки недійсним є день укладення оспорюваного договору, тобто перебіг позовної давності розпочався від 28.04.2009;
- № 706/1272/14-ц Велика Палати Верховного Суду, відмовляючи у задоволенні заяви про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України від 18.10.2017, ухвали апеляційного суду Черкаської області від 17.11.2016 та рішення Христинівського районного суду Черкаської області від 22.09.2016, виходила з того, що Христинівська РДА Черкаської області передала заявнику як фізичній особі, а не як підприємцю в оренду земельні ділянки з порушеннями вимог статей 116 121 122 124 Земельного кодексу України. Суди попередніх інстанцій правильно встановили, крім порушень земельного законодавства, вади договору оренди (встановлення орендної плати без проведення нормативної грошової оцінки). Частина п`ята статті 267 ЦК України допускає можливість визнання судом поважними причин пропуску позовної давності, однак не визначає переліку таких причин. Виходячи із загальних засад цивільного (господарського) законодавства, до поважних причин пропуску позовної давності мають бути віднесені обставини, що виникли незалежно від волі особи, яка мала права відповідної вимоги, й об`єктивно унеможливили звернення цієї особи за судовим захистом упродовж позовної давності. Висновки судів про поважність причин пропуску позовної давності є обґрунтованими. Звернення із заявою про застосування позовної давності є обов`язковим для суду лише у випадку відсутності заяви про поновлення строку та (чи) відсутності причин, які суд вважає поважними у такому пропуску. Суд касаційної інстанції не може втручатись в оцінку доказів, зокрема, в частині визнання поважними причин пропуску позовної давності судом першої інстанції, який вважав, що ГУ Держгеокадастру у Черкаській області не було стороною договору оренди, а повноваження щодо розпоряджання землями сільськогосподарського призначення державної власності перейшли до ГУ Держгеокадастру у Черкаській області з січня 2013 року; до цього часу позивач не знав про порушення його права та не міг звернутися до суду за його захистом;
- № 922/1467/19 Верховний Суд у складі колегії суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду, скасовуючи постанову суду апеляційної інстанції та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції, виходив з того, що подання позову з недодержанням правил підвідомчості/підсудності (навіть у разі наступного закриття провадження у справі, а не відмови в позові або повернення позову) не перериває перебігу позовної давності. Дійшовши зазначеного висновку, об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного суду вбачає підстави для відступлення від висновку щодо застосування наведених норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 24.04.2018 у справі № 908/828/17, від 11.09.2018 у справі № 904/191/18, від 11.12.2018 у справі № 917/100/17, від 11.12.2019 у справі № 924/1236/17, від 21.01.2020 у справі № 910/2538/19 про те, що в разі подання позову з недодержанням правил підсудності і наступного саме закриття провадження у справі, а не відмови або повернення позову, подання такого позову перериває перебіг позовної давності. Отже, у даному випадку, з урахуванням строку виконання зобов`язання за видатковою накладною від 16.02.2016 № 47930, перебіг позовної давності розпочався 17.02.2016 та на момент звернення ПП "Компанія Талант" 17.05.2019 до господарського суду Харківської області з позовом до фізичної особи ОСОБА_3 сплинув. За змістом статті 267 ЦК України сплив позовної давності сам по собі не припиняє суб`єктивного права кредитора, яке полягає в можливості одержання від боржника виконання зобов`язання як у судовому порядку, так і без використання судового примусу. Закон не наводить переліку причин, які можуть бути визнані поважними для захисту порушеного права, у випадку подання позову з пропуском строку позовної давності. Тому дане питання віднесено до компетенції суду, який розглядає судову справу по суті заявлених вимог. Висновку про поважність причин пропуску позовної давності можна дійти лише після дослідження усіх фактичних обставин та оцінки доказів у кожній конкретній справі. При цьому поважними причинами при пропущенні позовної давності є такі обставини, які роблять своєчасне пред`явлення позову неможливим або утрудненим. Таким чином очевидно, що перебування справи у провадженні судових органів, вчинення в ній передбачених законом дій на думку добросовісного розсудливого спостерігача виключає необхідність вчинення процесуальних дій, спрямованих на припинення цього процесу, а саме подачі заяв про закриття провадження у справі, подачі позовів в порядку іншого судочинства тощо. За таких обставин є неправильним та несправедливим покладення виключно на позивача відповідальності за помилку у визначенні підвідомчості відповідної справи і позбавлення його права на захист у спірних правовідносинах. Враховуючи викладене, надавши оцінку наявним у справі доказам і доводам сторін, з огляду на факт відкриття провадження у справі Дзержинським районним судом м. Харкова та тривалий час розгляду справи, як наслідок - наявність підстав для позивача вважати, що його права будуть відновлені та захищені в судовому порядку, звернення позивача до господарського суду Харківської області з даною позовною заявою через кілька днів (через 3 дні) після того, як позивач дізнався, що даний спір відноситься до господарської юрисдикції, судом першої інстанції вірно становлено, що строк позивачем пропущено з поважних причин;
- № 10/Б-743 Верховний Суд, залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій, погодився з висновками судів про обґрунтованість заявлених ліквідатором ДП "Струсівський комбінат продтоварів" Зубик Ю.З. вимог та відповідністю їх критерію законності, оскільки відповідачі є добросовісними набувачами майна з огляду на його придбання за відплатним договором у особи, яка не мала право відчуження цього майна. Разом з тим суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення заяви ліквідатора з огляду на пропуск ним позовної давності на звернення з відповідним вимогами до суду, оскільки перебіг позовної давності за цими вимогами розпочався 28.12.2011 (встановлення у постанові Вищого господарського суду України від 27.12.2011 у справі № 15/106-1776 відсутності згоди Міністерства аграрної політики України на відчуження спірного майна боржника) і тривав 3 роки та закінчився 28.12.2014, тоді як ліквідатор звернувся з заявою до суду 10.08.2016. Водночас ліквідатором не підтверджено об`єктивну неможливість дізнатись про порушення його права щодо відчуження майна відповідачам 1-7 до 10.08.2016;
- № 914/3224/16 Велика Палата Верховного Суду, залишаючи без змін постанову суду апеляційної інстанції, зазначила, що з метою забезпечення єдності судової практики Велика Палата Верховного Суду відступає від висновків, висловлених у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 16.08.2018 у справі № 711/802/17 та від 06.06.2018 у справі № 520/14722/16-ц, згідно з якими початок перебігу позовної давності за вимогами про витребування майна у порядку статті 388 ЦК України відліковувався з моменту набуття добросовісним набувачем права власності на майно, а не з моменту, коли особа дізналася про вибуття свого майна до іншої особи, яка згодом його відчужила добросовісному набувачу;
- № 911/2817/17 Верховний Суд, залишаючи без змін постанову суду апеляційної інстанції, погодився з її висновками про те, що згідно із судовими рішеннями у справах № 2-2615/2011 та № 2а-35/12 встановлено перебування у державній власності спірних земельних ділянок (у тому числі і земельної ділянки, яка є предметом цього спору) на час прийняття сільською радою рішення про припинення права постійного користування ними, отже, Софіївсько-Борщагівська сільська рада Києво-Святошинського району Київської області не мала повноважень щодо прийняття спірного рішення, оскільки зазначене питання має вирішуватися власником земельних ділянок - державою. Оскільки земельну ділянку було відчужено за відплатним договором, а майно, власником якого є держава, передано поза її волею, апеляційний суд дійшов висновку про наявність у власника на підставі частини першої статті 388 ЦК України права витребувати це майно у ТОВ "Барселона Ю Ей". Разом із тим ТОВ "Барселона Ю Ей" заявило клопотання про застосування позовної давності. Колегія суддів апеляційної інстанції дійшла висновку про необґрунтованість тверджень прокурора щодо наявності поважних причин пропуску позовної давності, оскільки факт порушення права та підтвердження такого факту судовим рішенням є не тотожними поняттями, прокуратурі було відомо про порушення права на момент звернення з позовом про визнання недійсними та скасування рішень сільської ради у травні 2011 року, а відповідні судові рішення, які зазначає прокуратура у позовній заяві, лише підтвердили відповідний факт порушення. Отже, на думку суду апеляційної інстанції, прокурор не довів, а суд не встановив обставин, які свідчили б про поважність причин пропуску позовної давності; у свою чергу, позивач, в інтересах якого подано позов, взагалі не надав пояснень щодо суті спору та щодо позовної давності. Ще однією підставою для скасування рішення суду першої інстанції, на думку суду апеляційної інстанції, стало порушення місцевим судом норм процесуального права, а саме пункту 3 частини третьої статті 277 ГПК України, оскільки, розпочинаючи судовий розгляд, суд першої інстанції не встановив, чи було належним чином повідомлено ТОВ "Барселона Ю Ей" про дату, час і місце судового розгляду;
- № 910/13193/19 Верховний Суд, закриваючи касаційне провадження за касаційною скаргою публічного акціонерного товариства "Укрнафта" на постанову Північного апеляційного господарського суду від 17.03.2020 з підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, зазначив, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частиною другої статті 287 ГПК України, не знайшла свого підтвердження після відкриття касаційного провадження, аналіз висновків, зроблених у постанові суду апеляційної інстанції, що оскаржується, не свідчить про їх невідповідність висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, і ці висновки не є різними за своїм змістом, а зроблені судами з урахуванням інших предметів, підстав, фактичних обставин, встановлених судами у кожній справі, які формують зміст правовідносин і зумовили прийняття відповідних рішень, що не дає підстави вважати правовідносини у цих справах подібними, та залишаючи без змін постанову суду апеляційної інстанції в частині оскарження постанови з підстав касаційного оскарження судового рішення, передбачених пунктами 2, 4 частини другої статті 287 ГПК України погодився з висновками апеляційного суду про встановленням факта невиплати публічним акціонерним товариством "Укрнафта" дивідендів акціонеру у визначених розмірах. При цьому, за відсутності належних доказів повідомлення акціонера про проведення загальних зборів щодо порядку, розміру та строків виплати дивідендів та про результати прийнятих загальними зборами рішень, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що позивачем пропущено позовну давність за заявленими вимогами з поважних причин;
- № 17-14-01/1496(925/460/20) Верховний Суд, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та направляючи справу на новий розгляд, виходив з того, що ні суд першої, ні суд апеляційної інстанцій, вирішуючи спір у цій справі (щодо стягнення дивідендів), наведеного в цій постанові Верховного Суду не врахували та фактично не оцінили, чи є норми законодавства з питань банкрутства (стаття 13 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", стаття 44 Кодексу України з процедур банкрутства) та судові рішення (з питання законності рішень загальних зборів акціонерів, заборони виплати дивідендів) втручанням у право власності, не оцінили наявність таких складових, як законність такого втручання, легітимність мети такого втручання та справедлива рівновага між інтересами захисту права власності та загальними інтересами. Також Верховний Суд зазначив, що місцевий господарський суд, задовольняючи позов у повному обсязі, взагалі залишив поза увагою відповідну заяву ПАТ ?Черкасиобленерго?, не встановив початок перебігу позовної давності щодо заявлених вимог ОСОБА_4 , не дослідив та не надав належної оцінки підставам, що унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову. Водночас суд апеляційної інстанції, вдавшись до цитування визначення поняття позовної давності, оцінки вказаним порушенням місцевого господарського суду не надав, відповідних висновків у постанові не навів, порушення не усунув.
Крім того, у справах №№ 487/10132/14-ц, 662/397/15-ц, 910/7815/18, 372/5906/14-ц, 6-2070цс16, 6-1852цс16, № 6-2376цс16 судові рішення були скасовані з направленням справ на новий розгляд, при цьому направлення справи на новий розгляд не означає остаточного вирішення справи, отже, й остаточного формування правового висновку у справі. Вказаного висновку Верховний Суд дійшов з огляду на те, що за результатами нового розгляду справи фактично - доказова база в ній може істотно змінитися, адже й сам новий розгляд став наслідком порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин справи, а така зміна, у свою чергу, вплине або може вплинути на правові висновки у справі.
Враховуючи, що у зазначених справах судами досліджувались різні за змістом докази, які подавались сторонами, та, порівнюючи зміст правовідносин (права й обов`язки сторін спору) згідно з відповідним правовим регулюванням, Суд дійшов висновку, що правовідносини у таких справах не є подібними. Отже, посилання скаржника на вказані справи відхиляються Судом.
Тобто наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, не знайшла свого підтвердження.
Банк у касаційній скарзі посилається на необхідність відступлення від висновку Верховного Суду щодо застосування статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", викладеного у постановах від 19.05.2020 у справі № 922/4587/13 та від 11.09.2018 у справі № 909/968/16, у подібних правовідносинах.
Водночас Верховний Суд відхиляє як необґрунтовані вказані доводи касаційної скарги, оскільки такі сумніви мають бути підтверджені та обґрунтовані доказами, тому що, з урахуванням положень процесуального закону при касаційному оскарженні судових рішень з підстави, передбаченої у пункті 2 частини другої статті 287 ГПК України, окрім посилання на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, касаційна скарга має містити обґрунтування щодо необхідності відступлення від висновку про застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судами попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях, із зазначенням такого правового висновку, описом правовідносин та змістовного обґрунтування мотивів такого відступлення.
Проте, звертаючись із касаційною скаргою на підставі пункту 2 частини другої статті 287 ГПК України, скаржник вмотивовано не обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у вказаних постановах Верховного Суду, а також не навів змістовного обґрунтування мотивів такого відступлення.
Як підставу для подання касаційної скарги Банк також визначив пункт 3 частини другої статті 287 ГПК України, посилаючись на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування абзацу третього частини третьої статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (у редакції з 16.01.2020), статті 578 ЦК України, частини другої статті 6 Закону України "Про іпотеку" у подібних правовідносинах.
З приводу цього Верховний Суд зазначає таке.
Взаємовиключними є посилання Банку в касаційній скарзі на відсутність висновку Верховного Суду та необхідність відступлення від висновку Верховного Суду щодо застосування статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" у подібних правовідносинах, тобто скаржник в одному випадку стверджує про відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування вказаної норми у подібних правовідносинах, а в іншому просить відступити від висновку Верховного Суду щодо застосування вказаної норми у подібних правовідносинах, що, у свою чергу, свідчить про зловживання Банком своїми процесуальними правами, і такі дії учасника судового процесу є неприпустимими відповідно до статті 43 ГПК України, та виключає можливість для Верховного Суду надати оцінку вказаним доводам касаційної скарги.
Суди попередніх інстанцій, ухвалюючи рішення у частині задоволення позовних вимог третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, - ТОВ ?Артіс?, виходили з того, що: рішенням господарського міста Києва від 03.06.2019 у справі № 910/3428/19 визнано недійсним договір управління від 27.06.2008 (далі - Договір управління), укладений ТОВ ?Артіс? та ТОВ ?Ардена?, посвідчений приватним нотаріусом Київського нотаріального округу Пашинською О. М. та зареєстрований в реєстрі за номером 3238; матеріали справи не містять доказів наявності нотаріально засвідченої згоди ТОВ ?Артіс? на передачу ТОВ ?Ардена? належної останньому частки у розмірі 40/100 на майновий комплекс загальною площею 17 206,70 кв.м, розташованого за адресою 03040, місто Київ, проспект 40-річчя Жовтня, будинок 70 (реєстраційний номер 944707880000); у матеріалах справи відсутня нотаріально посвідчена згода ТОВ ?Ардена? на передачу ТОВ ?Артіс? належної останньому частки у розмірі 60/100 на майновий комплекс, загальною площею 17 206,70 кв.м, розташованого за адресою 03040, місто Київ, проспект 40-річчя Жовтня, будинок 70 (реєстраційний номер 944707880000); відсутність нотаріально посвідченої згоди ТОВ ?"Ардена? на передачу ТОВ ?Артіс? належної останньому частки у розмірі 60/100 на майновий комплекс та відсутність нотаріально посвідченої згоди ТОВ ?Ардена? на передачу ТОВ ?Артіс? належної останньому частки у розмірі 60/100 на майновий комплекс свідчать про те, що Договір іпотеки укладений з порушенням положень статті 578 ЦК України, статті 6 Закону України ?Про іпотеку?.
Доводи касаційної скарги зазначених висновків судів попередніх інстанцій не спростовують.
Як зазначалося, відповідно до пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах. При цьому, крім посилання на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, касаційна скарга має містити, зокрема зазначення норми права щодо якої відсутній висновок її застосування із конкретизацією змісту правовідносин, в яких цей висновок відсутній та обґрунтувати необхідність формування єдиної правозастосовчої практики щодо цієї норми для правильного вирішення справи.
Зі змісту вказаної норми убачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору.
Отже, формування Верховним Судом висновку має стосуватися спірних конкретних правовідносин, ураховуючи положення чинного законодавства та встановлені судами під час розгляду справи обставини.
Як убачається зі змісту оскаржуваних рішень, твердження ТОВ ?Артіс? стосовно доведеності наявності його порушених прав та/або охоронюваних законом інтересів, а також доводи Банку про наявність підстав для відмови у задоволенні позовних вимог ТОВ ?Артіс? були оцінені судами з урахуванням дослідження тих доказів, які були надані сторонами на підтвердження своїх вимог і заперечень.
Наведені ж у касаційній скарзі доводи фактично стосуються необхідності переоцінки доказів з урахуванням правових висновків у справах, які не є подібними з правовідносинами до цієї справи, яка розглядається, тобто зводяться до заперечення обставин, встановлених судом апеляційної інстанції під час розгляду справи, та перегляду вже здійсненої оцінки доказів у справі.
Саме лише прагнення скаржника здійснити нову перевірку обставин справи та переоцінку доказів у ній не є підставою для скасування оскаржуваних судових рішень попередніх інстанцій, оскільки згідно з імперативними приписами статті 300 ГПК України суд касаційної інстанції не має права вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, додатково перевіряти докази.
До того ж встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 у справі № 373/2054/16-ц).
Таким чином, скаржником не доведено необхідності у формуванні висновку Верховного Суду щодо застосування наведених ним норм матеріального права у спірних правовідносинах.
Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та практику Суду як джерело права.
Європейський суд з прав людини у рішенні в справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
За таких обставин Верховний Суд вважає, що надав відповіді на всі істотні, вагомі та доречні доводи, які викладені скаржником у касаційній скарзі та стали підставою для відкриття касаційного провадження.
Відповідно до статті 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
Статтею 309 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
З огляду на викладене Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги, оскільки судами було ухвалено рішення з дотриманням норм матеріального та процесуального права, що дає підстави залишити їх без змін.
У зв`язку з тим, що суд відмовляє у задоволенні касаційної скарги та залишає без змін раніше ухвалені судові рішення, а також враховуючи, що учасники справи не подавали заяв про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, суд покладає на скаржника витрати зі сплати судового збору за подання касаційної скарги.
Керуючись статтями 129 308 309 315 ГПК України, Верховний Суд
П О С Т А Н О В И В :
Касаційну скаргу акціонерного товариства комерційного банку "Приватбанк" залишити без задоволення, а рішення господарського суду міста Києва від 28.07.2021 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 18.01.2022 у справі № 910/15803/19 - без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя І. Булгакова
Суддя Б. Львов
Суддя В. Селіваненко