ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 червня 2021 року

м. Київ

справа № 910/18506/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Булгакової І.В. (головуючий), Малашенкової Т.М. і Селіваненка В.П.,

за участю секретаря судового засідання - Шевчик О.Ю.,

учасники справи:

позивач - товариство з обмеженою відповідальністю "Аскона Груп",

представник позивача - Руденко А.О., адвокат (ордер від 25.03.2021 № 790239),

відповідач - акціонерне товариство комерційний банк "Приватбанк",

представник відповідач - Уколов О.Л. - адвокат (довіреність від 18.05.2021 № 17),

третя особа - товариство з обмеженою відповідальністю "Промполітікс",

представник третьої особи - не з`явився,

розглянув касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Аскона Груп"

на рішення господарського суду міста Києва від 13.08.2020 (головуючий суддя Бондарчук В.В.)

та постанову Північного апеляційного господарського суду від 25.02.2021 (головуючий Скрипка І.М., судді: Михальська Ю.Б. і Тищенко А.І.)

у справі № 910/18506/19

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Аскона Груп" (далі - Товариство)

до акціонерного товариства комерційного банку "Приватбанк" (далі - Банк),

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - товариство з обмеженою відповідальністю "Промполітікс" (далі - ТОВ "Промполітікс"),

про визнання договору недійсним.

За результатами розгляду касаційної скарги Верховний Суд

ВСТАНОВИВ:

Товариство звернулось до господарського суду міста Києва з позовом до Банку за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - ТОВ "Промполітікс", про визнання недійсним договору поруки від 10.11.2016 № 4П11299И/П (далі - Договір).

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що Договір був укладений Товариством під впливом обману, у зв`язку з чим наявні підстави для визнання вказаного договору недійсним відповідно до частини першої статті 230 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Рішенням господарського суду міста Києва від 13.08.2020, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 25.02.2021, у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Рішення судів попередніх інстанцій мотивовані недоведеністю Товариством тих обставин, на які воно посилалось в обґрунтування своїх вимог, зокрема належними та допустимими доказами не доведено наявності умов, які є обов`язковими для визнання Договору недійсним на підставі статті 230 ЦК України.

Не погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанцій, Товариство звернулось до суду касаційної інстанції з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, на те, що суд апеляційної інстанції, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, в оскаржуваній постанові не врахував висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду, а також на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що:

- суди неправильно застосували норми матеріального права у подібних правовідносинах, у яких відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування статті 230 ЦК України;

- суд необґрунтовано відхилив клопотання Товариству про витребування доказів;

- суд апеляційної інстанції, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, в оскаржуваній постанові не врахував висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 13.05.2020 у справі № 219/1704/17 щодо застосування статті 129 Конституції України та від 21.07.2020 у справі № 910/18007/19 щодо вжиття належних заходів для витребування у Банку доказів у подібних правовідносинах.

Банк подав відзив на касаційну скаргу, в якому, посилаючись на законність і обґрунтованість оскаржуваних судових рішень, просить відмовити у задоволенні касаційної скарги, а оскаржувані рішення залишити без змін.

Від ТОВ "Промполітікс" відзив на касаційну скаргу не надходив.

Розпорядженням заступника керівника апарату - керівника секретаріату Касаційного господарського суду від 29.06.2021 № 29.3-02/1663 у зв`язку з відпусткою судді Львова Б.Ю. призначено повторний автоматичний розподіл судової справи № 922/2919/20, відповідно до якого визначено склад колегії суддів: Булгакової І.В. (головуючий), Малашенкової Т.М. і Селіваненка В.П.

Перевіривши правильність застосування попередніми судовими інстанціями норм матеріального і процесуального права, відповідно до встановлених ними обставин справи, враховуючи підстави відкриття касаційного провадження, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників Товариства та Банку, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Місцевим та апеляційним господарськими судами встановлено, що 10.11.2016 Товариством (позичальник) та Банком укладено кредитний договір № 4А16112Г (далі - Кредитний договір), за умовами якого Товариство отримало кошти у розмірі 4 400 000 000,00 грн для фінансування своєї поточної господарської діяльності.

Також 10.11.2016 Товариством (поручитель) та Банком (кредитор) укладено Договір, предметом якого є надання поруки поручителем перед кредитором за виконання ТОВ "Промполітікс" своїх зобов`язань за кредитними договорами: від 04.05.2011 № 4П11299И, від 29.12.2011 № 4П11573И, а саме: з повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом на умовах та у терміни відповідно до кредитних договорів.

Відповідно до пунктів 4, 5, 6, 7 Договору у випадку невиконання боржником зобов`язань за кредитним договором, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники у сумі заборгованості за кредитом та у сумі відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни відповідно до кредитного договору.

У випадку невиконання боржником обов`язку пункту 1 цього договору кредитор направляє на адресу поручителя письмову вимогу із зазначенням порушеного зобов`язання.

Поручитель зобов`язаний виконати обов`язок, зазначений в письмовій вимозі кредитора, впродовж 5 календарних днів з моменту отримання вимоги, зазначеної у пункті 5 цього договору.

У випадку порушення поручителем зобов`язання, передбаченого пунктом 6 цього договору, кредитор та поручитель дійшли згоди, що кредитор має право в рахунок погашення боргу за кредитним договором здійснювати договірне списання грошових коштів, що належать поручителю і знаходяться на його рахунках у Банку. Договірне списання грошових коштів згідно з умовами цього пункту оформлюється меморіальним ордером, у реквізиті "Призначення платежу" якого зазначається інформація про платіж, номер, дату цього договору.

Згідно з пунктам 8 Договору до поручителя, що виконав обов`язки боржника за кредитним договором, переходять всі права кредитора за кредитним договором і договору(ам) застави (іпотеки), укладеним у цілях забезпечення виконання зобов`язань боржника перед кредитором за кредитним договором у частині виконаного зобов`язання.

Пунктом 9 Договору передбачено, що у випадку невиконання поручителем обов`язку боржника за кредитним договором впродовж 5 (п`яти) календарних днів з моменту отримання письмової вимоги кредитора, зазначеної в пункті 5 цього договору, поручитель сплачує на користь кредитора пеню у розмірі 1 % від суми заборгованості, яка зазначена у вказаній письмовій вимозі, але не більше подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня, за кожний день прострочення. Сплата пені не звільняє поручителя від виконання зобов`язань за цим договором.

Відповідно до пункту 10 Договору кредитор зобов`язаний у випадку виконання поручителем обов`язку боржника за кредитним договором передати поручителю впродовж 5 (п`яти) робочих днів банку з моменту виконання обов`язків належним чином посвідчені копії документів, що підтверджують обов`язки боржника за кредитним договором.

Пунктом 11 Договору передбачено, що цей договір вступає в силу з моменту його підписання сторонами та скріплення печатками і діє до повного виконання зобов`язань за цим договором.

За твердженнями Товариства, Банк, володіючи повною фінансовою інформацією про Товариство, усвідомлюючи високі економічні показники діяльності Товариства, висунув останньому пропозицію щодо можливості участі у процедурі "трансформації" кредитного портфеля Банку. Така процедура, зі слів співробітників Банку, була ініційована Національним банком України.

При цьому, за твердженнями Товариства, Банк наголошував на тому, що кредитні зобов`язання попередніх боржників забезпеченні ліквідними активами. На виконання вказаного плану Банк та Товариство погодили відкриття відновлювальної кредитної лінії шляхом укладення Кредитного договору та договорів поруки, у тому числі Договору, з метою отримання Товариством прибутку від подальшої реалізації активів (чи набуття права власності на них), якими забезпечені зобов`язання боржників.

Також Товариство зазначає, що воно як поручитель виконало зобов`язання за укладеними договорами поруки, у тому числі за спірним Договором, на підтвердження чого до матеріалів позовної заяви додано копії платіжних доручень, однак Банк не передав Товариству документи, що посвідчували права заставодержателя на активи, якими були забезпечені зобов`язання "старих" боржників.

За твердженням Товариства, Банк ввів його в оману щодо наявності договорів, укладених для забезпечення права вимоги за кредитними зобов`язаннями боржників, у тому числі третьої особи - ТОВ "Промполітікс", у розмірі, що суттєво перевищує суму заборгованості за кредитами, та спонукав Товариство до укладення з Банком пов`язаних між собою Кредитного договору та договорів поруки, у тому числі спірного Договору. У разі обізнаності Товариства про відсутність таких забезпечень воно б не уклало Договір.

Причиною виникнення спору в даній справі стало питання щодо наявності чи відсутності підстав для визнання недійсним Договору згідно з частиною першою статті 230 ЦК України.

Приймаючи рішення у справі, суди виходили з того, що відповідно до статей 625 628 629 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Згідно із статтею 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Частиною сьомою статті 179 Господарського кодексу України (далі - ГК України) передбачено, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Стаття 203 ЦК України встановлює загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

При цьому, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.

Згідно із статтею 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що Кредитний договір було укладено виключно для фінансування поточної діяльності Товариства. Доказів укладення вказаного договору з метою залучення коштів для погашення заборгованості інших юридичних осіб, що є боржниками Банку, та на виконання плану реструктуризації (трансформації) кредитного портфелю Банку судам не надано.

Оспорюваний Договір підписаний сторонами без будь-яких застережень, що свідчить про погодження ними всіх умов, які містяться в такому договорі.

Крім того, будь-яких посилань на трансформацію/майно/забезпечення за первісними кредитами вказані документи не містять, так само як і не містять і посилань на договори поруки, які Товариство помилково ототожнює з умовами/підставами отримання ним кредиту та бажаними наслідками отримання за такими договорами поруки прибутку.

Частиною першою статті 553 ЦК України передбачено, що за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником.

Відповідно до статті 558 ЦК України передбачено право поручителя на оплату послуг, наданих ним боржникові, однак, така плата не була встановлена в жодному з договорів поруки, що виключає можливість отримання прибутку за такими договорами, оскільки вони були безоплатними.

Згідно з частиною третьою статті 556 ЦК України до кожного з кількох поручителів, які виконали зобов`язання, забезпечене порукою, переходять права кредитора у розмірі частини обов`язку, що виконана ним. Тобто поручитель отримує право вимоги до боржника виключно на суму коштів, що була ним сплачена - не більше і не менше.

Це додатково підтверджує неможливість отримання поручителем прибутку як мети укладення та виконання договору поруки.

Таким чином, суди дійшли висновку, що Товариство помилково стверджує про мету укладення ним Кредитного договору, вважаючи його наслідком необхідність укладення договорів поруки, у той час як всі докази, наявні в матеріалах справи, підтверджують зворотне, а саме, що отримання кредиту Товариством відбулося для фінансування його поточної діяльності, а укладення договорів поруки відбулося не внаслідок отримання ним кредиту, а внаслідок вільного волевиявлення Товариства, здійсненого ним у порядку статті 627 ЦК України. Тому доводи Товариства про те, що укладення Кредитного договору та Договору було направлено на отримання прибутку не відповідають дійсності та спростовується матеріалами справи.

Частиною першою статті 230 ЦК України передбачено, що якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Відповідно до частини першої статті 229 ЦК України істотне значення мають обставини щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.

Таким чином, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, дійсно було і має істотне значення.

Судами встановлено, що Товариством не доведено обставин, які б свідчили про введення його Банком в оману, а також не доведено самого факту обману, наявності умислу в діях Банку та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману.

Враховуючи викладене, суди дійшли висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.

Касаційний господарський суд не вбачає підстав для формування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, а саме приписів статті 230 ЦК України, оскільки при вирішенні спору про визнання правочинів недійсними на підставі статті 230 ЦК України господарські суди повинні мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем фактів обману, тобто від оцінки наданих позивачем доказів на підтвердження своїх позовних вимог. Тобто судами досліджено докази та встановлені обставині, які мають індивідуальний характер, притаманний для правовідносин, які виникли саме між сторонами справи, які є суб`єктами таких відносин.

Що ж до посилань Товариства у касаційній скарзі на те, що суд необґрунтовано відхилив клопотання Товариства про витребування доказів, то Верховний Суд зазначає, що судом першої інстанції було відмовлено у задоволенні вказаного клопотання Товариства у зв`язку з його невідповідністю вимогам статей 80 81 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), про що зазначено в рішенні суду першої інстанції. При цьому Товариством у касаційній скарзі не заначено, у чому саме полягає порушення судом першої інстанції норм процесуального права при відмові у задоволенні клопотання Товариства, оскільки останнє не наводить жодних доводів щодо необґрунтованості висновків або які б спростовували висновки суду першої інстанції щодо відмови у задоволенні відповідного клопотання Товариства.

Також Товариство у касаційній скарзі посилається на те, що суд апеляційної інстанції, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, в оскаржуваній постанові не врахував висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 13.05.2020 у справі № 219/1704/17 щодо застосування статті 129 Конституції України та від 21.07.2020 у справі № 910/18007/19 щодо вжиття належних заходів для витребування у Банку доказів у подібних правовідносинах.

Так, у справі № 910/18007/19 Верховний Суд, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій і направляючи справу на новий розгляд, виходив з того, що позивач (Товариство) звертався до місцевого господарського суду з клопотанням про витребування доказів - належним чином посвідченої копії рішення Правління Національного банку України від 05.10.2016 № 323/БТ, яке (рішення), на думку позивача, має суттєве значення для вирішення справи, оскільки містить відомості про її обставини і яке позивач не міг отримати самостійно, оскільки воно містить банківську таємницю (стаття 60 Закону України "Про банки і банківську діяльність"). При цьому у рішенні місцевого господарського суду з даної справи відсутні будь-які відомості щодо розгляду такого клопотання. Наведене позивачем (скаржником) зазначалося і в апеляційній скарзі зі справи, однак апеляційним господарським судом зазначене клопотання також не розглянуто по суті. Тобто судами взагалі не була надана правова оцінка поданому позивачем клопотанню про витребування доказів.

Крім того, Верховний Суд зазначає, що передача Верховним Судом справи на новий розгляд до суду першої інстанції не означає остаточного вирішення спору у такій справі, а, отже, й остаточного формування правового висновку Верховного Суду у справі, оскільки судами буде надаватись правова оцінка з визначенням питання обґрунтованості чи необґрунтованості заявленого позивачем клопотання.

Водночас у даній справі № 910/18506/19 судом першої інстанції було відмовлено у задоволенні вказаного клопотання Товариства у зв`язку з його невідповідністю вимогам статей 80 81 ГПК України, про що зазначено в рішенні суду першої інстанції. Тобто клопотання Товариства судами було розглянуто та надано оцінку його обґрунтованості.

У справі № 219/1704/17 Верховний Суд, скасовуючи постанову суду апеляційної інстанції у частині вирішення позову про стягнення заборгованості за кредитним договором у сумі 5 251,63 грн та залишаючи у цій частині рішення суду першої інстанції в силі, погодився з висновком суду першої інстанції, що тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову процесуальним законом, за загальним правилом, покладається на позивача. За таких умов доведення не може бути належним чином реалізоване шляхом виключно спростування обґрунтованості заперечень відповідача, оскільки це не позбавляє позивача його процесуальних обов`язків. Посилання Банку на наявність роздрукованого розрахунку заборгованості за договором як на підставу задоволення позовних вимог є необґрунтованими, оскільки сам розрахунок, виписка по рахунку та довідки про відкриття кредитного рахунку та умови кредитування є внутрішніми документами Банку та не містять відомостей, що дозволили б суду перевірити, чи видавалася кредитна картка, на який строк, правильність нарахування відсотків позивачем, а також, за відсутності оригіналу самого договору, зробити висновок, що ця заборгованість виникла саме внаслідок порушення відповідачем умов кредитного договору б/н від 20.05.2008, та неможливо встановити, які саме умови спірного договору порушені відповідачем. Верховний Суд зазначив, що, вирішуючи спір по суті, суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про те, що позовні вимоги Банку є доведеними та з відповідача підлягає стягненню кредитний борг, оскільки Банком не доведено існування між сторонами кредитних правовідносин за договором від 20.05.2008 на умовах, зазначених у позові, а тому такі вимоги не підлягають задоволенню.

Таким чином, у кожній із зазначених справ на підставі поданих сторонами доказів судами встановлені різні за змістом обставини та прийняті відповідні судові рішення, що, у свою чергу, не може свідчити про подібність правовідносин, оскільки під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними (тотожними, аналогічними) є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. З`ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи.

Що ж до визначення подібності правовідносин, то Верховний Суд враховує правову позицію, викладену в мотивувальних частинах постанов Великої Палати Верховного Суду (справи № 305/1180/15-ц, № 922/2383/16, № 757/31606/15-ц).

Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в ухвалі від 27.03.2020 у справі № 910/4450/19 зазначила, що подібність правовідносин в іншій аналогічній справі визначається за такими критеріями: суб`єктний склад сторін спору, зміст правовідносин (права та обов`язки сторін спору) та об`єкт (предмет).

Отже, колегія суддів Верховного Суду зазначає, що подібність правовідносин визначається за їхніми елементами, зокрема суб`єктами, об`єктами та змістом (правами й обов`язками суб`єктів правовідносин) у конкретній справі, що, у свою чергу, не може свідчити про подібність правовідносин.

Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та практику Суду як джерело права.

Європейський суд з прав людини у рішенні в справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Відповідно до статті 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Статтею 309 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

З огляду на викладене Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги, оскільки судами були прийняті рішення з дотриманням норм процесуального та матеріального права, що дає підстави залишити їх без змін.

У зв`язку з тим, що суд відмовляє у задоволенні касаційної скарги та залишає без змін раніше ухвалені судові рішення, а також враховуючи, що учасники справи не подавали заяв про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, суд покладає на скаржника витрати зі сплати судового збору за подання касаційної скарги.

Керуючись статтями 129 308 309 315 ГПК України, Верховний Суд

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Аскона Груп" залишити без задоволення, а рішення господарського суду міста Києва від 13.08.2020 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 25.02.2021 у справі № 910/18506/19 - без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя І. Булгакова

Суддя Т. Малашенкова

Суддя В. Селіваненко