ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 березня 2021 року

м. Київ

Справа № 910/18919/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Дроботової Т. Б. - головуючого, Багай Н. О., Чумака Ю. Я.,

секретар судового засідання - Денисюк І. Г.,

представники учасників справи:

позивача - Невкритий В.Ю.,

відповідача - Тищенко А. В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Сієста-Шоп"

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 28.10.2020 (судді: Тарасенко К. В. - головуючий, Разіна Т. І., Михальська Ю. Б.) та рішення Господарського суду міста Києва від 12.06.2020 (суддя Плотницька Н. Б.) у справі

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Сієста-Шоп"

до Акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк"

про визнання недійсним договору,

ВСТАНОВИВ:

1. Короткий зміст і підстави позовних вимог

1.1. У грудні 2019 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Сієста-Шоп" (далі - ТОВ "Сієста-Шоп") звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк" (далі - АТ КБ "ПриватБанк") про визнання недійсним договору поруки від 04.11.2016 № 4С13495Д/П, укладеного між сторонами, з посиланням на положення статей 215 229 230 Цивільного кодексу України, у зв`язку із введенням відповідачем в оману позивача.

1.2. АТ КБ "ПриватБанк" у відзиві на позовну заяву, заперечуючи проти її задоволення, наголосило на безпідставності доводів позивача та відсутності підстав для задоволення позову.

2. Короткий зміст судових рішень у справі

2.1. Рішенням Господарського суду міста Києва від 12.06.2020, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 28.10.2020, відмовлено у задоволенні позову.

Суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов висновку, що твердження позивача про те, що укладення кредитного договору та оспорюваного договору поруки було спрямовано на отримання товариством прибутку не відповідають дійсності та спростовуються матеріалами справи. Суди установили, що позивач не довів належними та допустимими доказами факт введення його в оману при укладені відповідних договорів, а тому підстави для задоволення позову про визнання недійсним договору поруки на підставі статті 230 Цивільного кодексу України немає.

3. Короткий зміст вимог касаційної скарги

3.1. Не погоджуючись із судовими рішеннями, ТОВ "Сієста-Шоп" у касаційній скарзі просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 12.06.2020 і постанову Північного апеляційного господарського суду від 28.10.2020, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції, обґрунтовуючи підстави для касаційного оскарження посиланням на пункти 1, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, неврахуванням судами правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 21.07.2020 у справі № 910/18007/19, а також неправильним застосуванням судами норм матеріального та процесуального права.

Скаржник також зазначає, що підставами для касаційного оскарження судових рішень є також положення пунктів 1, 3, 4 частини 3 статті 310 Господарського процесуального кодексу України, зокрема, недослідження судами зібраних у справі доказів, ігнорування вимог клопотань позивача щодо дослідження (витребування) або огляду доказів для встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, та встановлення обставин формально, на підставі недопустимих доказів, тобто без врахування тих обставин, на які посилався позивач як на підставу свої вимог в їх сукупності.

3.2. Відзиву на касаційну скаргу у визначений судом строк не надано.

4. Розгляд касаційної скарги і позиція Верховного Суду

4.1. Заслухавши суддю-доповідача, присутніх у судовому засіданні представників учасників справи, дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судами норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ТОВ "Сієста-Шоп" в частині підстави, передбаченої у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, необхідно закрити, а касаційну скаргу в частині підстави, передбаченої пунктом 4 зазначеної норми, - залишити без задоволення з огляду на таке.

4.2. За змістом статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 310, частиною другою статті 313 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду, після подання касаційної скарги.

З урахуванням наведеного суд касаційної інстанції не приймає і не розглядає доводи скаржника, пов`язані з переоцінкою доказів та встановленням обставин справи.

Відповідно до частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами 1, 3 статті 310 цього Кодексу.

4.3. Як уже зазначалося, скаржник обґрунтував наявність підстави для касаційного оскарження, передбаченої у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах), проте обставини, які стали підставою для відкриття касаційного провадження у наведеному випадку, не підтвердилися, тому Верховний Суд дійшов висновку про наявність правових підстав для закриття касаційного провадження у цій справі з огляду на таке.

ТОВ "Сієста-Шоп" у касаційній скарзі посилається на неврахування судами правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 21.07.2020 у справі № 910/18007/19.

Постановою Верховного Суду від 21.07.2020 у справі № 910/18007/19 скасовані судові рішення, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції з посиланням на те, що позивач у справі (товариство) звертався до місцевого господарського суду з клопотанням про витребування доказів (належним чином посвідченої копії рішення Правління Національного банку України від 05.10.2016 № 323/БТ). Проте у рішенні місцевого господарського суду відсутні будь-які відомості щодо розгляду такого клопотання.

Крім того, Верховний Суд зазначив, що суди не розглянули по суті клопотання позивача про залучення до участі у справі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору.

Так, Верховний Суд у постанові від 21.07.2020 у справі № 910/18007/19, на неврахування висновків у якій посилається заявник касаційної скарги, дійшов висновку, що необґрунтоване залишення без будь-якого належного процесуального реагування конкретного і доречного клопотання учасника справи про витребування доказу, який він з об`єктивних причин не міг одержати самостійно (по суті, ігнорування такого клопотання судом), свідчить про порушення останнім наведених положень статті 236 Господарського процесуального кодексу України щодо законності і обґрунтованості судового рішення. Наведене суперечить вимогам пункту 2 частини 3 та пункту 5 частини четвертої статті 238 зазначеного Кодексу щодо зазначення в описовій частині рішення суду заяв, клопотань учасників справи, а в мотивувальній частині - мотивованої оцінки кожного аргументу, наведеного учасниками справи.

4.4. Водночас матеріали справи, що розглядається, свідчать, що ТОВ "Сієста-Шоп" не зверталося до суду з клопотанням про витребування доказів у справі, зокрема копії рішення Правління Національного банку України від 05.10.2016 № 323/БТ (про витребування якої посилався позивач у справі № 910/18007/19).

Посилання позивача у відповіді на відзив АТ КБ "ПриватБанк" на позовну заяву та в апеляційній скарзі на те, що банк як недобросовісна сторона правочину навмисно, з метою виконання плану трансформації (реструктуризації) кредитного портфеля АТ КБ "ПриватБанк", ініційованої Національним банком України, увів в оману позивача про існування у відповідача договорів, укладених для забезпечення права вимоги за кредитними зобов`язаннями у розмірі, що суттєво перевищує розмір заборгованості за кредитом, та спонукало позивача до укладення з банком пов`язаних між собою кредитного договору від 04.11.2016 та договору поруки, а відсутність документів має істотне значення при укладенні кредитного договору та договору поруки та підтверджує факт введення банком позивача в оману, не свідчить про залишення судами як першої, так і апеляційної інстанції без розгляду заявленого позивачем клопотання про витребування доказів.

4.5. Згідно з пунктом 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики з вирішення господарських спорів, що виникають із подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.

За змістом пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України оскарження судових рішень з підстави, зазначеної в пункті 1 частини 2 цієї статті, можливе за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, в якій подано касаційну скаргу, і в справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) визначається обставинами кожної конкретної справи.

4.6. Отже, у справі № 910/18007/19 (постанова від 21.07.2020), на яку посилається скаржник, підставами для скасування Верховним Судом судових рішень та направлення справи на новий розгляд було порушення норм процесуального права щодо залишення без розгляду та належної оцінки всіх заяв і клопотань учасників справи (клопотання позивача у справі про витребування доказів та залучення до участі у справі третьої особи). У той час як у справі № 910/18919/19 позивач будь-яких клопотань, які не були розглянуті судом, не заявляв.

Зважаючи на те, що наведена скаржником підстава для касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не отримала підтвердження після відкриття касаційного провадження, колегія суддів відповідно до пункту 5 частини 1 статті 296 цього Кодексу дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою ТОВ "Сієста-Шоп" на постанову Північного апеляційного господарського суду від 28.10.2020 та рішення Господарського суду міста Києва від 12.06.2020 у справі № 910/18919/19.

4.7. Щодо посилань заявника касаційної скарги на те, що підставами касаційного оскарження судових рішень є також підстави, передбачені пунктом 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України у зв`язку із порушенням судами пунктів 1, 3, 4 частини 3 статті 310 зазначеного Кодексу та недослідження судами зібраних у справі доказів, ігнорування вимог клопотань позивача щодо дослідження (витребування) або огляду доказів для встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи та встановлення обставин формально, на підставі недопустимих доказів, тобто без врахування тих обставин, на які посилався позивач як на підставу свої вимог в їх сукупності, колегія суддів зазначає таке.

4.8. Як установили господарські суди попередніх інстанцій і свідчать матеріали справи, 04.11.2016 між ТОВ "Сієста-шоп" (позичальник) та АТ КБ "ПриватБанк" (банк) укладено кредитний договір № 4С16108Г.

04.11.2016 між ТОВ "Сієста-шоп" (поручитель) та АТ КБ "ПриватБанк" (банк, кредитор) укладено договір поруки № 4С13495Д/П (далі - договір поруки), предметом якого є надання поруки поручителем перед кредитором за виконання Товариством з обмеженою відповідальністю "Сігматрейдер" своїх зобов`язань за кредитними договорами від 16.08.2013 № 4С13495Д, від 20.08.2013 № 4С13496Д, від 21.01.2014 № 4Д14026И.

Згідно з пунктом 2 договору поруки поручитель відповідає перед кредитором за виконання обов`язку боржника за кредитним договором з повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни, відповідно до кредитного договору.

Згідно з пунктами 4-7 договору у випадку невиконання боржником зобов`язань за кредитним договором боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники у сумі заборгованості за кредитом та у сумі відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни відповідно до кредитного договору. У разі невиконання боржником обов`язку, визначеного у пункті 1 цього договору, кредитор направляє на адресу поручителя письмову вимогу із зазначенням порушеного зобов`язання. Поручитель зобов`язаний виконати обов`язок, передбачений у письмові вимозі кредитора, протягом 5 календарних днів з часу отримання вимоги, зазначеної в пункті 5 цього договору. У разі порушення поручителем зобов`язання, передбаченого пунктом 6 цього договору, кредитор та поручитель дійшли згоди, що кредитор має право в рахунок погашення боргу за кредитним договором здійснювати договірне списання грошових коштів, що належать поручителю і знаходяться на його рахунках у АТ КБ "ПриватБанк". Договірне списання грошових коштів згідно з умовами цього пункту оформлюється меморіальним ордером, у реквізиті "Призначення платежу" якого зазначається інформація про платіж, номер, дату цього договору.

За умовами пункту 8 договору поруки до поручителя, що виконав обов`язки боржника за кредитним договором, переходять всі права кредитора за кредитним договором і договором(ами) застави (іпотеки), укладеним в цілях забезпечення виконання зобов`язань боржника перед кредитором за кредитним договором у частині виконаного зобов`язання.

У разі невиконання поручителем обов`язку боржника за кредитним договором протягом 5 (п`яти) календарних днів з моменту отримання письмової вимоги кредитора, передбаченої в пункті 5 цього договору, поручитель сплачує на користь кредитора пеню в розмірі 1 % від суми заборгованості, яка встановлена в зазначеній письмові вимозі, але не більше подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня, за кожний день прострочення. Сплата пені не звільняє поручителя від виконання зобов`язань за цим договором (пункт 9 договору поруки).

У пункті 10 договору поруки передбачено, що кредитор зобов`язаний у випадку виконання поручителем обов`язку боржника за кредитним договором передати поручителю впродовж 5 (п`яти) робочих днів банку з моменту виконання обов`язків належним чином посвідчені копії документів, що підтверджують обов`язки боржника за кредитним договором.

Договір вступає в силу з моменту його підписання сторонами та скріплення печатками і діє до повного виконання зобов`язань за цим договором (пункт 11 договору).

Цей договір укладено/підписано із використанням електронного цифрового підпису (печатки) з посиленим сертифікатом ключа Акредитованого центру сертифікації ключів АТ КБ "ПриватБанк" в порядку, передбаченому Законом України "Про електронні документи та електронний документообіг" та Законом України "Про електронний цифровий підпис", а також на підставі угоди про використання електронного цифрового підпису з посиленим сертифікатом ключа від 21.03.2016, укладеної сторонами (пункт 17 договору).

4.9. Звертаючись із позовом до суду у цій справі як на підставу для визнання недійсним договору поруки від 04.11.2016 № 4С13495Д/П, укладеного між сторонами, позивач посилався на положення статей 215 229 230 Цивільного кодексу України, наголошуючи на введенням відповідачем його в оману.

4.10. Згідно із частиною 3 статті 215 Цивільного кодексу України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Підставою для визнання недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1- 3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу.

У частинах 1- 3, 5 та 6 статті 203 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Водночас за змістом частини 1 статті 230 Цивільного кодексу України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина 1 статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Згідно із частиною 1 статті 229 Цивільного кодексу України істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

Під обманом слід розуміти умисне введення в оману представника підприємства, установи, організації або фізичної особи, що вчинила правочин, шляхом: повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності; заперечення наявності обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину; замовчування обставин, що мали істотне значення для правочину (наприклад, у зв`язку з ненаданням технічної чи іншої документації, в якій описуються властивості речі). При цьому особа, яка діяла під впливом обману, повинна довести не лише факт обману, а й наявність умислу в діях відповідача та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Суб`єктом введення в оману є сторона правочину - як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю.

4.11. За твердженням позивача, відповідач як недобросовісна сторона правочину навмисно, з метою виконання плану трансформації (реструктуризації) кредитного портфеля АТ КБ "ПриватБанк", ініційованої Національним банком України, увів в оману позивача про існування у відповідача договорів, укладених для забезпечення права вимоги за кредитними зобов`язаннями попередніх боржників та спонукав позивача до укладення кредитного договору.

Так, позивач зазначив, що він на виконання укладених договорів поруки перерахував на користь банку грошові кошти як повернення кредитів і сплату відсотків за користування кредитами боржників на загальну суму 4 031 498 222,44 грн.

Однак у зв`язку з тривалим невиконанням банком умов пунктів 8 і 10 договорів поруки позивач вважає, що банк не мав на меті передати позивачу документи, що підтверджували наявність забезпечення зобов`язань боржників у виді цінних для позивача активів, а лише використовував інформацію про такі активи для спонукання позивача укласти кредитний договір та договори поруки з метою реалізації плану "трансформації" (на виконання вимог Національного банку України), чим ввів позивача в оману щодо істотних умов договору.

За таких обставин позивач наголошував, що банк ввів в оману позивача про існування у банку договорів, укладених для забезпечення права вимоги за кредитними зобов`язанням боржника у розмірі, що суттєво перевищує розмір заборгованості за кредитом, та спонукав відповідача до укладення з банком пов`язаних між собою кредитного договору та договорів поруки.

4.12. Попередні судові інстанції під час вирішення цього спору дослідили обставини справи та наявні у ній докази, надали оцінку доводам та аргументам обох сторін, урахували наведені положення законодавства та визнали недоведеними позивачем обставини, які би свідчили про введення його в оману відповідачем, сам факт обману, наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, тому дійшли висновку про відсутність правових підстав для визнання недійсним оспорюваного кредитного договору на підставі статті 230 Цивільного кодексу України.

Господарські суди попередніх інстанцій дійшли висновку про недоведеність позивачем належними та допустимими доказами наявності обставин (складових), які є підставами для визнання недійсним оспорюваного договору на підставі статті 230 Цивільного кодексу України, установивши, зокрема, що позивач не довів, що АТ КБ "ПриватБанк" повідомляв відомості, які не відповідають дійсності, або що представники банку замовчували обставини, що мали істотне значення для правочину (відсутність забезпечення виконання зобов`язань позичальника); позивач не довів, що відповідач вчиняв певні винні, навмисні дії, що свідчили б про його намагання запевнити позивача про такі властивості й наслідки укладення такого договору, які насправді настати не можуть.

Так, суди установили, що, як убачається з протоколу загальних зборів засновників (учасників) ТОВ "Сієста-Шоп", а саме з першого питання порядку денного було вирішено укласти кредитний договір з АТ КБ "ПриватБанк" на суму 4 100 000 000,00 грн. Жодних посилань/згадувань/рішень щодо необхідності укладення кредитного договору/договорів поруки з метою отримання прибутку у вигляді продажу/отримання у власність позивачем майна, переданого як забезпечення за "старими" кредитами, у зазначеному протоколі не міститься, так само як і не міститься будь-яких посилань та інформації щодо такого майна (його оцінки, наявності тощо) та взагалі щодо так званої трансформації кредитного портфеля банку.

Тобто суди попередніх інстанцій установили, що кредитний договір було укладено виключно для фінансування поточної діяльності позивача.

Відповідно до техніко-економічного обґрунтування щодо повернення кредитних коштів від 31.10.2016 та заявки на отримання кредиту від 31.10.2016, що були надані позивачем на адресу банку, метою кредитування самим позивачем зазначено фінансування поточної діяльності. Жодних посилань на трансформацію/майно/забезпечення за "старими" кредитами вказані документи не містять, так само як і не містять посилань на договори поруки, які позивач помилково ототожнює з умовами/підставами отримання ним кредиту та бажаними наслідками отримання за такими договорами поруки прибутку.

Умови кредитного договору від 04.11.2016 № 4С16108Г не містять положень про трансформацію, необхідність укладення договорів поруки та щодо інших обставин, якими позивач обґрунтовує свої позовні вимоги, у той час як у пункті А.2 кредитного договору ціллю кредитування зазначено фінансування поточної діяльності.

Отже, суди дійшли висновку, що кредитний договір було укладено виключно для фінансування поточної діяльності позивача. Водночас суди не встановили пов`язаності обставин кредитування позивача з погашенням позивачем (поручителем за договорами поруки) за рахунок отриманих як кредит коштів кредитної заборгованості попередніх боржників.

Суди попередніх інстанцій установили, що матеріали справи не містять доказів, а позивач не посилається на те, що при укладенні договору поруки його було обмежено в ознайомленні з текстом договору чи внесенні змін до нього, а тому посилання на те, що метою укладення ним кредитного договору від 04.11.2016 № 4С16108Г та спірного договору поруки від 04.11.2016 № 4С12495Д/П було отримання прибутку шляхом отримання майна боржників банку на суму, що перевищує вартість погашеної заборгованості не випливає ні з суті спірних договорів, ні з суті правовідносин, що виникають у випадку поруки, ні з матеріалів справи та наявних у ній доказів.

Ураховуючи викладене, суди зазначили, що особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, дійсно було і має істотне значення, однак, як установили суди, позивач не довів, що спірний правочин було укладено під впливом обману, а отже, відсутні підстави для визнання його недійсним.

Таким чином, під час вирішення цього спору попередні судові інстанції визнали недоведеним позивачем факт навмисного введення відповідачем в оману позивача щодо природи та предмета правочину (кредитного договору), його прав та обов`язків, натомість введення в оману щодо мотивів правочину не є підставою для визнання його недійсним на підставі статті 230 Цивільного кодексу України.

Як свідчить зміст оскаржуваних судових рішень, застосування судами положень частини 1 статті 230 Цивільного кодексу України відбулося з таким розумінням цієї норми: "Під обманом слід розуміти умисне введення в оману представника підприємства, установи, організації або фізичної особи, що вчинила правочин, шляхом: повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності; заперечення наявності обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину; замовчування обставин, що мали істотне значення для правочину (наприклад, у зв`язку з ненаданням технічної чи іншої документації, в якій описуються властивості речі). При цьому особа, яка діяла під впливом обману, повинна довести не лише факт обману, а й наявність умислу в діях відповідача та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Суб`єктом введення в оману є сторона правочину як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю".

4.13. При цьому у постанові від 29.10.2020, переглядаючи судові рішення у справі № 910/18604/19 у касаційному порядку, зокрема в частині дотримання судами попередніх інстанцій положень статті 230 Цивільного кодексу України, Верховний Суд наголосив, що у вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними на підставі статті 230 Цивільного кодексу України господарські суди повинні мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем фактів обману. Під обманом слід розуміти умисне введення в оману особи, що вчинила правочин, шляхом: повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності; заперечення наявності обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину; замовчування обставин, що мали істотне значення для правочину. При цьому особа, яка діяла під впливом обману, повинна довести не лише факт обману, а й наявність умислу в діях відповідача та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману. Правочин може бути визнаний вчиненим під впливом обману у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману щодо фактів, які впливають на укладення правочину.

4.14. У справі № 910/18919/19 касаційне провадження було відкрито також на підставі пункту 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України у зв`язку із посиланням заявника касаційної скарги на порушенням судами пунктів 1, 3, 4 частини 3 статті 310 зазначеного Кодексу.

Так, частиною 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, передбаченому, зокрема, у пункті 4, а саме якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами 1, 3 статті 310 цього Кодексу.

Проте, ураховуючи встановлені судами обставини справи, колегія суддів зазначає, що доводи касаційної скарги щодо цієї підстави касаційного оскарження зводяться до незгоди скаржника із судовими рішеннями. Жодних аргументованих посилань на порушення судами норм матеріального чи процесуального права скаржником не наведено.

5. Висновки Верховного Суду

5.1. Згідно зі статтею 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Відповідно до статті 300 цього Кодексу суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

5.2. Відповідно до положень статті 309 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Оскільки під час здійснення касаційного провадження у цій справі з підстави касаційного оскарження, визначеної пунктом 4 частини 2 статті 297 Господарського процесуального кодексу України, Верховним Судом не було встановлено допущених судами порушень норм процесуального права з наведених у касаційній скарзі мотивів, то і підстав для зміни чи відміни оскаржуваних судових рішень у касаційного суду немає.

5.3. Ураховуючи, що Верховний Суд з підстави касаційного оскарження, визначеної пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України дійшов висновку про закриття касаційного провадження, а з підстави, визначеної пунктом 4 частини 2 статті 287 цього Кодексу, - про залишення оскаржуваних судових рішень без змін, судові витрати за розгляд касаційної скарги покладаються на скаржника.

Керуючись статтями 296, 300, 301, пунктом 1 частини 1 статті 308, статтями 309 314 315 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

П О С Т А Н О В И В :

1. Касаційне провадження за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Сієста-Шоп" на постанову Північного апеляційного господарського суду від 28.10.2020 і рішення Господарського суду міста Києва від 12.06.2020 у справі № 910/18919/19, відкрите на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, закрити.

2. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Сієста-Шоп" залишити без задоволення.

3. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 28.10.2020 і рішення Господарського суду міста Києва від 12.06.2020 у справі № 910/18919/19 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Т. Б. Дроботова

Судді Н. О. Багай

Ю. Я. Чумак