ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 травня 2023 року

м. Київ

cправа № 910/2500/22

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Могил С.К. - головуючий (доповідач), Волковицька Н.О., Случ О.В.,

за участю секретаря судового засідання Кравчук О.І.

та представників

позивача: Гнидка М.В.,

відповідача-1: Скок В.С.,

відповідача-2: Самелюк К.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Український конструкторсько-технологічний інститут зварювального виробництва"

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 13.02.2023

та рішення Господарського суду міста Києва від 07.09.2022

у справі № 910/2500/22

за позовом Приватного акціонерного товариства "Український конструкторсько-технологічний інститут зварювального виробництва"

до:

1) Товариства з обмеженою відповідальністю "Київський завод зварювального обладнання",

2) Київської міської ради

про визнання договору про внесення змін недійсним,

В С Т А Н О В И В:

Приватне акціонерне товариство «Український конструкторсько-технологічний інститут зварювального виробництва» звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Київський завод зварювального обладнання" та Київської міської ради, у якому просило суд визнати недійсним договір про внесення змін до договору оренди земельної ділянки від 04.10.2002, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу та зареєстрований у реєстрі за № 35083, зареєстрований 04.10.2002 Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради за № 72-6-00066 (зі змінами, внесеними угодою, зареєстрованою Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 29.05.2008 за № 72-6-00517), укладений між Київською міською радою (орендодавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Київський завод зварювального обладнання» (орендар) від 16.03.2021, визнаний укладеним рішенням Господарського суду міста Києва від 08.09.2020 у справі № 910/11150/19, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 16.03.2021 у справі № 910/11150/19.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що через укладення оспорюваного договору позивач позбавлений можливості реалізувати свій цивільний інтерес в оформленні права на земельну ділянку під нежитловою будівлею, яка належить йому.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 07.09.2022 (суддя Трофименко Т.Ю.), залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 13.02.2023 (колегія суддів у складі: Шаптала Є.Ю. - головуючий, Коробенко Г.П., Яковлєв М.Л.), у задоволенні позову відмовлено повністю. Стягнуто з Приватного акціонерного товариства «Український конструкторсько-технологічний інститут зварювального виробництва» на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Київський завод зварювального обладнання» витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 50 000,00 грн.

Судами обох інстанцій встановлено, що ПрАТ «Український конструкторсько-технологічний інститут зварювального виробництва» є власником нежитлової будівлі літ. І, загальною площею 5501,7 кв.м, за адресою: м. Київ, вулиця Польова (Солом`янський район), будинок 24 (надалі також - Нежитлова будівля), на підставі рішення Господарського суду міста Києва від 22.10.2009 у справі № 6/610, що підтверджується Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 18422548 від 28.02.2014, Витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно № 27080937 від 20.08.2010, а також Відомостями з державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 299720995 від 15.02.2022.

Рішенням Київської міської ради від 08.11.2001 № 86/1520 «Про оформлення права користування земельними ділянками» надано ВАТ «Київський завод зварювального обладнання», за умови виконання п. 12.1 цього рішення, в оренду земельну ділянку площею 1,79 га строком на 5 років для експлуатації та обслуговування адміністративно-виробничих та складських будівель і споруд на вул. Польовій, 24 у Солом`янському районі м. Києва, у зв`язку з переходом права власності на будівлі та споруди (акт передачі акцій від 28.11.94 № 10, реєстраційне посвідчення БТІ від 15.03.95) за рахунок частини земель, відведених відповідно до рішень виконавчого комітету Київської міської Ради депутатів трудящих від 02.08.49 № 1713 «Про поновлення відводу земельної ділянки Виробничо-Торговельної Артілі «Металоштамп» у Жовтневому районі по Н. Польовій вул. № 37», від 27.05.64 № 681 «Про відвод земельної ділянки Центральному конструкторському бюро механізації виробничих процесів під будівництво виробничого корпусу», від 17.10.67 № 1719/а «Про додатковий відвод земельної ділянки Всесоюзному проектно-конструкторському інституту зварочного виробництва під поширення території», від 21.09.70 № 1670 «Про додатковий відвод земельної ділянки Всесоюзному проектно-конструкторському інституту зварювального виробництва під будівництво інженерно-лабораторного корпусу та перебазування заготовочного відділення і матеріального складу з території, відведеної під житлове будівництво» та виконавчого комітету Київської міської Ради народних депутатів від 19.02.86 № 133/8 «Про відведення додаткової земельної ділянки Науково-виробничому об`єднанню по випуску механічного зварювального устаткування - НВО «ВІЗВ» для будівництва лабораторного корпусу по вул. Польовій у Жовтневому районі».

На підставі рішення Київської міської ради «Про оформлення права користування земельними ділянками» від 08.11.2001 № 86/1520, між Київською міською радою (орендодавцем) та ВАТ «Київський завод зварювального обладнання» (орендарем) укладено строком на 5 (п`ять) років договір оренди земельної ділянки від 22.08.2002, який посвідчений державним нотаріусом Першої київської державної нотаріальної контори Петровою Т.М. та зареєстрований в реєстрі за № 2-5083. Даний договір зареєстровано Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), про що зроблено запис від 04.10.2002 за № 72-6-00066 у книзі записів державної реєстрації договорів.

За даним договором ВАТ «Київський завод зварювального обладнання» передано в оренду земельну ділянку з наступними характеристиками:

- місце розташування - вул. Польова, 24 у Солом`янському районі м. Києва;

- площа - 17 900 (сімнадцять тисяч дев`ятсот) кв.м;

- цільове призначення - для експлуатації та обслуговування адміністративно-виробничих будівель і споруд.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 18.04.2008 у справі № 35/162, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 06.08.2008 у справі № 35/162, позовні вимоги ВАТ «Київський завод зварювального обладнання», до Київської міської ради, Головного управління земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) про внесення змін до договору задоволено.

Змінено цільове використання земельною ділянкою та поновлено на 10 років договір оренди земельної ділянки від 04.10.2002 № 72-6-00066, вважаючи укладеною угоду про внесення змін до названого договору в редакції, яка підписана ВАТ «Київський завод зварювального обладнання», на умовах, визначених угодою, зміст якої викладений у рішенні суду.

Зобов`язано Головне управління земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) в установленому порядку зареєструвати зазначену угоду до договору оренди земельної ділянки.

Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) 29.05.2008 за № 72-6-00517 зареєстровано договір про внесення змін до договору оренди земельної ділянки від 04.10.2002 № 72-6-00066, укладений між Київською міською радою, як орендодавцем, та ВАТ «Київський завод зварювального обладнання», як орендарем.

Зокрема, даним договором внесено наступні зміни до договору оренди земельної ділянки від 04.10.2002 № 72-6-00066:

- поновлено договір оренди земельної ділянки від 04.10.2002 за № 72-6-00066 на 10 (десять) років;

- внесено зміни в пункт 1 договору, де слова «для експлуатації та обслуговування адміністративно-виробничих будівель і споруд» замінено словами «для будівництва, експлуатації та обслуговування офісного комплексу з паркінгом та вбудованими приміщеннями торгівельно-розважального та громадського комплексу».

В подальшому вищевказаній земельній ділянці присвоєно кадастровий номер 8000000000:69:077:0001.

ТОВ «Київський завод зварювального обладнання» 10.04.2018 звернулося до Київської міської ради з листом-повідомленням про поновлення договору оренди земельної ділянки та відповідним проектом додаткової угоди.

Посилаючись на те, що Київська міська рада так і не прийняла рішення про поновлення договору оренди, від неї не надходили заперечення щодо поновлення договору та ТОВ «Київський завод зварювального обладнання» продовжує користуватися земельною ділянкою, яка є об`єктом оренди, останній звернувся до суду з позовом до Київської міської ради про визнання додаткової угоди до договору оренди укладеною.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 08.09.2020 у справі № 910/11150/19, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 16.03.2021 та постановою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 17.11.2021, визнано укладеним договір про внесення змін до договору оренди земельної ділянки від 04.10.2002 № 72-6-00066 (зі змінами, внесеними угодою, зареєстрованою Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 29.05.2008 за № 72-6-00517) між ТОВ «Київський завод зварювального обладнання» та Київською міською радою, яким поновлено вказаний договір оренди на 10 (десять) років.

Вважаючи, що охоронюваний законом інтерес ПрАТ «Український конструкторсько-технологічний інститут зварювального виробництва» у оформленні права користування зазначеною земельною ділянкою грубо порушений визнаним укладеним договором від 16.03.2021 про внесення змін до договору оренди земельної ділянки від 04.10.2002, позивач звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом про визнання недійсним вказаного договору про внесення змін.

Звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним договору про внесення змін до договору оренди земельної ділянки від 04.10.2002, визнаного укладеним рішенням Господарського суду міста Києва від 08.09.2020 у справі № 910/11150/19, позивач вбачає своє порушене право (законний інтерес) у тому, що тільки він: має цивільний інтерес в оформленні права на земельну ділянку під нежитловою будівлею; має право користування земельною ділянкою під нежитловою будівлею, необхідною для обслуговування нежитлової будівлі, шляхом оформлення відповідних договірних відносин щодо цієї земельної ділянки; може претендувати на земельну ділянку під нежитловою будівлею, оскільки вона зайнята нежитловою будівлею. Разом з тим, вказане право (законний інтерес) порушені оспорюваним договором про внесення змін, адже відповідач-1 не міг претендувати на оренду всієї земельної ділянки - на ній знаходиться нежитлова будівля, яка належить третій особі (позивачу), і тільки йому (позивачу) належить право оформити у користування земельну ділянку під нею. Однак, наразі через укладення оспорюваного договору про внесення змін, позивач позбавлений можливості реалізувати свій цивільний інтерес в оформленні права на земельну ділянку під нежитловою будівлею, бо на всю земельну ділянку оформлене речове право (право оренди) відповідача-1. Таким чином, саме порушення принципу єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди є безумовною підставою для визнання недійсним оспорюваного договору про внесення змін.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог місцевий господарський суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що у даному випадку неможливо вести мову про порушення принципу цілісності об`єкта нерухомості із земельною ділянкою та відповідно порушення прав позивача, оскільки останнім не було доведено, відповідними засобами доказування, визначеними ст. 73 ГПК України, факту розташування належного йому майна - нежитлової будівлі в м. Києві по вул. Польова, 24 літера "І", загальною площею 5501,7 кв.м, на земельній ділянці з кадастровим номером 8000000000:69:077:0001, яка перебуває в користуванні Товариства з обмеженою відповідальністю «Київський завод зварювального обладнання» на підставі договору оренди земельної ділянки № 72-6-00066 від 04.10.2002, а також підстав надання Київською міською радою відмови позивачу у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки за адресою: м. Київ, вул. Польова, 24 літера "І". Крім цього, звернувшись до суду з позовом у даній справі позивач фактично намагається переглянути рішення суду, прийняте у справі № 910/11150/19, однак положеннями ГПК України подібного порядку перегляду відповідних судових рішень не передбачено. Крім цього, норма ч. 2 ст. 120 ЗК України не застосовується у разі, якщо на дату набуття нерухомого майна у його продавця було відсутнє будь-яке право на земельну ділянку, на якій таке майно розташоване, а матеріали даної справи не містять належних доказів на підтвердження того, що попереднім власником нежитлової будівлі літ. І, загальною площею 5 501,7 кв.м, що розташована за адресою: м. Київ, вул. Польова (Солом`янський район), буд. 24, було оформлено право власності чи право користування земельною ділянкою з кадастровим номером 8000000000:69:077:0001, що виключає навіть гіпотетичну можливість застосування до даної спірної ситуації положень ст. 377 Цивільного кодексу України та ст. 120 Земельного кодексу України, а отже і тверджень, щодо порушення принципу єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній споруди, закріпленого вказаними вище нормами.

Не погоджуючись з постановою апеляційного та рішенням місцевого господарських судів, позивач звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити.

В обґрунтування своїх вимог скаржник посилається на те, що судами попередніх інстанцій неправильно застосовані та порушені:

- cт. 120 Земельного кодексу та cт. 377 Цивільного кодексу України, принцип superficies solo cedit (збудоване на поверхні слідує за нею) та принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, оскільки відповідач-1 не міг претендувати на оренду всієї земельної ділянки - на ній знаходиться нежитлова будівля, яка належить позивачу, і тільки йому належить право оформити у користування земельну ділянку під нею;

- ч. 4 та ч. 5 cт. 75 ГПК України, пп. б ч. 2 cт. 16 ЦК України та п.1 ч.2 cт. 16 ЦК України, помилково ототожнено різні за своєю природою способи захисту та не застосовано висновок Верховного Суду у справі № 569/6427/16 (провадження №61-39814 св18), висновок Великої Палати Верховного Суду у справі № 921/730/13-г/3 (провадження № 12-6гс20). Суд апеляційної інстанції створює небезпечний прецедент, де визнання в судовому порядку правочину укладеним в певній редакції в порядку пп. б ч.2 cт. 16 ЦК України надає самому правочину сили судового рішення, навіть якщо це порушує права третіх сторін;

- відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме, чи зберігається переважне право у орендаря земельної ділянки на поновлення договору оренди земельної ділянки на той же строк та на тих же умовах, якщо на цій земельній ділянці знаходиться нерухоме майно третьої сторони, в порядку передбаченому ч. 6 cт. 33 Закону України «Про оренду землі». Натомість судами неправомірно застосовується ч.4 cт. 75 ГПК України;

- апеляційний суд неправильно застосував ст.ст. 80 99 269 ГПК України визнав недоведеним факт розташування майна позивача на земельній ділянці відповідача-1, чим порушив ч. 1 ст. 75 ГПК України та ч. 1 ст. 2 ГПК України - право на справедливий захист порушених прав та статтю 6 (право на справедливий судовий розгляд / право на доступ до суду) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки така відмова зокрема апеляційного суду була надмірно формалістичною. Крім цього суд не застосував п. 6 ст. 3 ЦК України та доктрину venire contra factum proprium;

- судами не застосовано ч. 6 ст. 79-1 Земельного кодексу України та не застосовано висновок Верховного Суду, викладений у постановах від 26.03.2020 у справі № 823/175/17, від 13.10.2020 у справі № 2340/4242/18, від 16.07.2020 у справі № 802/1447/17-а, від 21.07.2020 № 823/176/17, від 23.10.2020 № 802/1535/17-а, від 22.09.2022 у справі № 1.380.2019.006998;

- судом першої інстанції при вирішенні питання щодо розподілу витрат на професійну правничу допомогу не застосована ч. 3 ст. 165 ГПК України, ст. 124 ГК України, ст. 76-78 ГПК України, не застосовано ч. 3 ст. 27 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» та ст. 632 ЦК України.

Скаржником вмотивовано подання касаційної скарги на підставі п.п. 1, 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, а саме - судом апеляційної інстанції застосовано норми матеріального права без урахування висновків щодо їх застосування у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду у справі № 569/6427/16, № 921/730/13-г, від 17.07.2018 у справі № 920/11037/17, від 18.04.2018 у справі № 5017/3798/2012, від 28.02.2018 у справі № 917/1400/16, від 21.09.2022 у справі № 904/3469/21, від 24.01.2023 у справі № 924/1168/21, № 2340/4242/18, від 16.07.2020 у справі № 802/1447/17-а, від 21.07.2020 № 823/176/17, від 23.10.2020 № 802/1535/17-а, від 22.09.2022 у справі № 1.380.2019.006998 ; відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме чи зберігається переважне право у орендаря земельної ділянки на поновлення договору оренди земельної ділянки на той же строк та на тих же умовах, якщо на цій земельній ділянці знаходиться нерухоме майно третьої сторони, в порядку передбаченому ч. 6 cт. 33 Закону України «Про оренду землі». Натомість судами неправомірно застосовується ч.4 cт. 75 ГПК України.

Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 22.03.2023 відкрито провадження за касаційною скаргою з підстав, передбачених п.п. 1, 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, призначено останню до розгляду у відкритому судовому засіданні на 09.05.2023 та надано строк на подання відзивів на касаційну скаргу до 10.04.2023.

До Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду 17.04.2023 від ТОВ Київський завод зварювального обладнання" надійшов відзив на касаційну скаргу, поданий 10.04.2023, у якому представник вказує на помилковість доводів скаржника, та просить оскаржену постанову залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

Переглянувши в касаційному порядку постанову апеляційного та рішення місцевого господарських судів, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги, з огляду на таке.

Відповідно до ч. 1 ст. 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Пунктом 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України підставою касаційного оскарження судових рішень визначено застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.

Суд враховує, що судовими рішеннями в подібних правовідносинах є такі рішення, де подібними є (1) предмети спору, (2) підстави позову, (3) зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини, а також має місце (4) однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (аналогічна позиція викладена у постановах ВП ВС від 05.06.2018 у справі № 523/6003/14-ц, від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16, від 20.06.2018 у справі № 755/7957/16-ц, від 26.06.2018 у справі № 2/1712/783/2011, від 26.06.2018 у справі № 727/1256/16-ц, від 04.07.2018 у справі № 522/2732/16-ц).

Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних судових рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи ((див. постанови Верховного Суду від 27.03.2018 у справі № 910/17999/16 (пункт 32); від 25.04.2018 у справі № 925/3/17 (пункт 38); від 16.05.2018 року у справі № 910/24257/16 (пункт 40); від 05.06.2018 у справі № 243/10982/15-ц (пункт 22); від 31.10.2018 у справі № 372/1988/15-ц (пункт 24); від 05.12.2018 у справах № 522/2202/15-ц (пункт 22) і № 522/2110/15-ц (пункт 22); від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц (пункт 22)).)

При цьому колегія суддів враховує позицію, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 (провадження №14-16цс20), відповідно до якої у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.

На предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Водночас колегія суддів зазначає, що слід виходити також з того, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

Колегія суддів першочергово зауважує, що визнанню правочину недійсним має передувати встановлення судом наявності порушення прав та інтересів позивача, який не є стороною цього правочину, і у випадку відсутності такого порушення в позові має бути відмовлено.

Так, згідно з ч. 1 ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Законодавець у ч. 1 ст. 16 ЦК України установив, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, а в ч. 2 цієї статті визначив способи здійснення захисту цивільних справ та інтересів судом.

У розумінні закону, суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Так само кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства, що прямо передбачено у ч. 2 ст. 15 ЦК України.

Як зазначено в рішенні Конституційного Суду України від 01.12.2004 №18-рп/2004, поняття "охоронюваний законом інтерес" що вживається в законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям "права", треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Тобто інтерес особи має бути законним, не суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам і відповідати критеріям охоронюваного законом інтересу, офіційне тлумачення якого надано у резолютивній частині зазначеного Рішення Конституційного Суду України.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Статтею ст. 4 ГПК України передбачено, що юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Наявність права на пред`явлення позову не є безумовною підставою для здійснення судового захисту, а є лише однією з необхідних умов реалізації встановленого права.

При цьому необхідною умовою застосування судом певного способу захисту є наявність, доведена належними у розумінні ст. 76 ГПК України доказами, певного суб`єктивного права (інтересу) у позивача; порушення (невизнання або оспорювання) означеного права/інтересу відповідачем; належність обраного способу судового захисту (з точки зору адекватності порушення і спроможності його усунути та поновити (захистити) право або інтерес та закріплення положеннями діючого законодавства).

Тобто вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

У спірних правовідносинах, звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним договору про внесення змін до договору оренди земельної ділянки від 04.10.2002, позивач зобов`язаний довести, яким чином оспорюваний ним договір порушує його права та/або законні інтереси, та надати суду відповідні докази, що підтверджують неправомірність дій чи бездіяльності відповідачів, якими порушено його права та інтереси.

Відтак, Верховний Суд першочерговим вважає за необхідне перевірити висновки судів про відсутність у позивача порушеного права у даному випадку, відповідні доводи скаржника про не застосування судами ч. 6 ст. 79-1 Земельного кодексу України та не врахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 26.03.2020 у справі № 823/175/17, від 13.10.2020 у справі № 2340/4242/18, від 16.07.2020 у справі № 802/1447/17-а, від 21.07.2020 № 823/176/17, від 23.10.2020 № 802/1535/17-а, від 22.09.2022 у справі № 1.380.2019.006998.

Позивач у позові наголошував, що спірний договір порушує його право (законний інтерес) як власника нежитлової будівлі літ. І, загальною площею 5501,7 кв.м, за адресою: м. Київ, вулиця Польова (Солом`янський район), будинок 24, на користування земельною ділянкою 8000000000:69:077:0001 та оформлення відповідного права користування, на якій вказане майно знаходиться.

Тобто через укладення оспорюваного договору він позбавлений можливості реалізувати свій цивільний інтерес в оформленні права на земельну ділянку під нежитловою будівлею, бо на всю земельну ділянку оформлене речове право (право оренди) Товариства з обмеженою відповідальністю «Київський завод зварювального обладнання», з огляду на що Департаментом земельних ресурсів Київської міської ради начебто і було відмовлено позивачу у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення відповідної земельної ділянки, колегія суддів виходить із наступного.

Вирішуючи спір місцевий господарський суд зазначив, що за твердженнями позивача, за наслідками його звернення у лютому 2021 року до Київської міської ради з клопотанням про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки вказаним органом відмовлено позивачу у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки за адресою: м. Київ, вул. Польова, 24, літ. І, з тих підстав, що надання такого дозволу унеможливлює наявність чинного договору оренди земельної ділянки від 04.10.2002 № 72-6-00066. Водночас, вказані обставини підстав надання Київською міською радою відмови позивачу не підтверджені жодними доказами.

Суд апеляційної інстанції зазначив, що матеріали даної господарської справи не містять жодних належних та допустимих доказів того, що Київською міською радою відмовлено позивачу у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки за адресою: м. Київ, вул. Польова, 24, літ. І в Солом`янському районі, з тих підстав, що надання такого дозволу унеможливлює наявність чинного договору оренди земельної ділянки від 04.10.2002 № 72-6-00066.

При дослідженні вказаного питання суд апеляційної інстанції виходив з того, що відповідно до ч. 1 ст. 123 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування.

Частиною 2 ст. 123 ЗК України передбачено, що особа, зацікавлена в одержанні у користування земельної ділянки із земель державної або комунальної власності за проектом землеустрою щодо її відведення, звертається з клопотанням про надання дозволу на його розробку до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, які відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, передають у власність або користування такі земельні ділянки.

Частиною 3 ст. 123 ЗК України передбачено, що відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування в межах їх повноважень у місячний строк розглядає клопотання і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування земельної ділянки вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, а також генеральних планів населених пунктів, іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування території населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Частиною 16 ст. 123 ЗК України передбачено, що відмова органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування у наданні земельної ділянки у користування або залишення клопотання без розгляду можуть бути оскаржені до суду.

Проте судом встановлено, що матеріали даної господарської справи не містять жодних належних та допустимих доказів того, що Київською міською радою відмовлено позивачу у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки за адресою: м. Київ, вул. Польова, 24, літ. І в Солом`янському районі, з тих підстав, що надання такого дозволу унеможливлює наявність чинного договору оренди земельної ділянки від 04.10.2002 № 72-6-00066, на чому суд першої інстанції акцентував увагу при прийнятті оскаржуваних рішень.

Водночас скаржник зазначає, що в даному випадку повинна була бути застосована ст. 79-1 ЗК України, оскільки повинен відбуватися поділ вже існуючої земельної ділянки, а такий поділ здійснюється за згодою землекористувача, якої відповідачем-1 не надано.

Так позивач посилається на те, що у постановах від 26.03.2020 у справі № 823/175/17, від 13.10.2020 у справі № 2340/4242/18, від 16.07.2020 у справі № 802/1447/17-а, від 21.07.2020 № 823/176/17, від 23.10.2020 № 802/1535/17-а, від 22.09.2022 у справі № 1.380.2019.006998 викладено таку позицію.

Зокрема, у постанові Верховного Суду у справі № 823/175/17 зазначено, що відповідно до ч. 1 ст. 123 ЗК України надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування.

Рішення зазначених органів приймається на підставі проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у разі: надання земельної ділянки зі зміною її цільового призначення; формування нової земельної ділянки (крім поділу та об`єднання).

Надання у користування земельної ділянки, зареєстрованої в Державному земельному кадастрі відповідно до Закону України "Про Державний земельний кадастр", право власності на яку зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, без зміни її меж та цільового призначення здійснюється без складення документації із землеустрою.

Надання у користування земельної ділянки в інших випадках здійснюється на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості). У такому разі розроблення такої документації здійснюється на підставі дозволу, наданого Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування, відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, крім випадків, коли особа, зацікавлена в одержанні земельної ділянки у користування, набуває право замовити розроблення такої документації без надання такого дозволу.

Відтак, вказаними правовими нормами передбачено обов`язок органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування прийняти рішення про надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування.

Згідно з ч.ч. 1 та 2 ст. 79-1 ЗК України, формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки, як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру.

Формування земельних ділянок здійснюється: у порядку відведення земельних ділянок із земель державної та комунальної власності; шляхом поділу чи об`єднання раніше сформованих земельних ділянок; шляхом визначення меж земельних ділянок державної чи комунальної власності за проектами землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, проектами землеустрою щодо впорядкування території для містобудівних потреб, проектами землеустрою щодо приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; шляхом інвентаризації земель державної чи комунальної власності у випадках, передбачених законом; за проектами землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв).

Відповідно до ч. 5 ст. 79-1 ЗК України формування земельних ділянок (крім випадків, визначених у частинах шостій - сьомій цієї статті) здійснюється за проектами землеустрою щодо відведення земельних ділянок.

Згідно з ч. 6 та 7 ст. 79-1 ЗК України формування земельних ділянок шляхом поділу та об`єднання раніше сформованих земельних ділянок, які перебувають у власності або користуванні, без зміни їх цільового призначення здійснюються за технічною документацією із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок.

Винесення в натуру (на місцевість) меж сформованої земельної ділянки до її державної реєстрації здійснюється за документацією із землеустрою, яка стала підставою для її формування.

Частинами 9 та10 ст. 79-1 ЗК України передбачено, що земельна ділянка може бути об`єктом цивільних прав виключно з моменту її формування (крім випадків суборенди, сервітуту щодо частин земельних ділянок) та державної реєстрації права власності на неї. Державна реєстрація речових прав на земельні ділянки здійснюється після державної реєстрації земельних ділянок у Державному земельному кадастрі.

Відповідно до ч. 1 ст. 21 Закону України "Про Державний земельний кадастр" відомості про межі земельної ділянки вносяться до Державного земельного кадастру: на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) - у разі встановлення (відновлення) меж земельної ділянки за її фактичним використанням відповідно до ст. 107 ЗК України та у разі зміни меж суміжних земельних ділянок їх власниками.

Формування земельних ділянок (крім випадків, визначених у частинах шостій - сьомій цієї статті) здійснюється за проектами землеустрою щодо відведення земельних ділянок.

Формування земельних ділянок шляхом поділу та об`єднання раніше сформованих земельних ділянок, які перебувають у власності або користуванні, без зміни їх цільового призначення здійснюються за технічною документацією із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок.

Виходячи з аналізу положень ч.ч. 5-10 ст. 79-1 ЗК України можна дійти висновку, що підставою для формування земельних ділянок шляхом поділу та об`єднання раніше сформованих земельних ділянок, які перебувають у власності або користуванні, без зміни їх цільового призначення, є технічна документація із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок.

Водночас у цій справі предметом позову було визнання неправомірним рішення державного кадастрового реєстратора про відмову у внесенні відомостей (змін до них) до Державного земельного кадастру, а також зобов`язання відповідача провести державну реєстрацію земельної ділянки площею 18,7335 га, згідно з технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва в адміністративних межах Ташлицької сільської ради.

Позовні вимоги були обґрунтовані тим, що відповідач протиправно відмовив у проведенні державної реєстрації земельної ділянки площею 18,7335 га, згідно з технічної документації з землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва в адміністративних межах Ташлицької сільської ради з посиланням на те, що у позивача відсутнє рішення органу виконавчої влади, органу місцевого самоврядування про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою, що є підставою для формування земельної ділянки при передачі її у власність чи користування із земель державної чи комунальної власності, або уповноваженої нею особи, оскільки заява позивача до Смілянської районної державної адміністрації подана позивачем 17.06.2016, однак через відсутність в місячний строк відповіді Смілянської районної державної адміністрації, позивач вважає правомірним застосування принципу мовчазної згоди щодо отримання цього дозволу.

При цьому судами встановлено, що позивач звернувся до реєстратора із заявою про державну реєстрацію земельної ділянки площею 18,7335 га, згідно технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва в адміністративних межах Ташлицької сільської ради за рахунок невитребуваних земельних ділянок.

Відтак, за даних обставин справи, до спірних правовідносин підлягала застосуванню ч. 6 ст. 79-1 ЗК України, яка встановлює, що формування земельних ділянок шляхом поділу та об`єднання раніше сформованих земельних ділянок, які перебувають у власності або користуванні, без зміни їх цільового призначення, здійснюється на підставі відповідної технічної документації із землеустрою.

Крім того, згідно з ч. 1 ст. 50 50 Закону України «Про землеустрій» проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок складаються у разі зміни цільового призначення земельних ділянок або формування нових земельних ділянок.

Отже, Верховний Суд зробив висновок, що формування земельних ділянок шляхом поділу та об`єднання раніше сформованих земельних ділянок, які перебувають у власності або користуванні, без зміни їх цільового призначення, здійснюється на підставі технічної документації із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок, тому посилання у рішенні на положення ст. 79-1 ЗК України та на те, що земельна ділянка несформована, є безпідставними.

У справі № 2340/4242/18 позивач звернувся до суду з позовом до державного кадастрового реєстратора міськрайонного управління у Смілянському районі та м. Сміла Головного управління Держгеокадастру у Черкаській області Мірошника Сергія Васильовича, в якому просив: визнати неправомірним рішення державного кадастрового реєстратора про відмову у внесення відомостей (змін до них) до Державного земельного кадастру; зобов`язати державного кадастрового реєстратора провести державну реєстрацію земельної ділянки площею 18,7335 га, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва в адміністративних межах Ташлицької сільської ради.

Верховний Суд у постанові від 13.10.2020 зазначив, що позивач 08.08.2016 уклав договір із ТОВ "Теодоліт" про розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки. 10.08.2016 позивач подав до Смілянської районної державної адміністрації повідомлення про замовлення розроблення технічної документації щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) для передачі в оренду терміном на 49 років для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. До письмового повідомлення позивач надав копію договору від 08.08.2016, укладеного з ТОВ "Теодоліт".

За таких підстав, Верховний Суд дійшов висновку, що Смілянською районною державною адміністрацією не дотримані строки прийняття рішення про надання дозволу на розроблення технічної документації, позивачем виконані всі умови, передбачені ст. 123 ЗК України, за яких він набув право на замовлення та розроблення документації із землеустрою без надання такого дозволу.

Також судами встановлено, що позивач звернувся до реєстратора із заявою про державну реєстрацію земельної ділянки площею 18,7335 га, згідно з технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва в адміністративних межах Ташлицької сільської ради за рахунок невитребуваних земельних ділянок. Земельні ділянки щодо реєстрації яких звернувся позивач, як установлено судовим рішенням, належали КСГП "Зоря" с. Ташлик на праві колективної власності відповідно до державного акту на землю серія ЧР №13-18 від 16.01.1996. Відомості про державну реєстрацію земельної ділянки, тобто її формування містяться в Державному земельному кадастрі, є землями сільськогосподарського призначення.

Відтак, за даних обставин справи, до спірних правовідносин підлягає застосуванню ч. 6 ст. 79-1 ЗК України, яка встановлює, що формування земельних ділянок шляхом поділу та об`єднання раніше сформованих земельних ділянок, які перебувають у власності або користуванні, без зміни їх цільового призначення, здійснюється на підставі відповідної технічної документації із землеустрою.

У справі № 802/1447/17-а позивач звернувся до Вінницького окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області в якому просив: визнати протиправною та скасувати відмову Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області за № С-8931/0-4646/6-17 від 04.07.2017; зобов`язати Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області повторно розглянути письмову заяву про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства орієнтовною площею 2,00 гектара, яка розташована на території Дахталійської сільської ради Крижопільського району Вінницької області, за межами населеного пункту.

Позовні вимоги обґрунтовані протиправністю відмови Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області щодо ненадання дозволу позивачу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність орієнтовною площею 2 га для ведення особистого селянського господарства на території Дахталійської сільської ради Крижопільського району Вінницької області.

Судами було встановлено, що земельна ділянка, бажана позивачем до відведення, розташована у межах сформованої земельної ділянки (кадастровий номер 0521981800:04:001:0596 (загальна площа земельної ділянки 10 га), яка відноситься до земель сільськогосподарського призначення що підтверджується наданим суду витягом з технічної документації із землеустрою щодо інвентаризації земель та земельних ділянок на території Дахталійської сільської ради Крижопільського району Вінницької області.

Верховний Суд у постанові від 16.07.2020 зазначив, що проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок та технічна документація із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок є різними за своєю суттю документами із землеустрою, не є тотожними за процедурою виконання цієї документації.

Тобто, згідно з положеннями ЗК України способами формування земельної ділянки, є, у порядку відведення земельної ділянки із земель державної, комунальної власності (за відсутності на даній частині земної поверхні сформованих та зареєстрованих земельних ділянок), шляхом поділу раніше сформованої земельної ділянки. На одній частині земної поверхні неможливим є існування двох одночасно зареєстрованих земельних ділянок, координати яких перетинаються, адже ч. 2 ст. 79 ЗК України встановлює, що право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий шар.

Отже, надання дозволу на розробку проекту землеустрою має на меті лише формування земельної ділянки як окремого об`єкта. Натомість, коли йдеться про формування земельної ділянки з частини вже сформованого земельного масиву, що має кадастровий номер, її відведення відбувається на підставі технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки.

У справі № 823/176/17 позивач звернувся до суду з позовом до державного кадастрового реєстратора, в якому просив: визнати неправомірним рішення про відмову у внесенні відомостей (змін до них) до Державного земельного кадастру; зобов`язати відповідача провести державну реєстрацію земельної ділянки площею 12,677 га, згідно технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва в адміністративних межах Ташлицької сільської ради Смілянського району Черкаської області.

Верховний Суд у постанові від 21.07.2020 зазначив, що позивач звернувся до реєстратора із заявою про державну реєстрацію земельної ділянки площею 12,677 га, згідно з технічною документацією з землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва в адміністративних межах Ташлицької сільської ради за рахунок невитребуваних земельних ділянок. Земельні ділянки щодо реєстрації яких звернувся позивач належали КСГП "Зоря" с. Ташлик на праві колективної власності відповідно до державного акту на землю серія ЧР №13-18 від 16.01.1996. Відомості про державну реєстрацію земельної ділянки, тобто її формування містяться в Державному земельному кадастрі, є землями сільськогосподарського призначення. Відтак, за даних обставин справи, до спірних правовідносин підлягає застосуванню ч. 6 ст. 79-1 ЗК України, яка встановлює, що формування земельних ділянок шляхом поділу та об`єднання раніше сформованих земельних ділянок, які перебувають у власності або користуванні, без зміни їх цільового призначення, здійснюється на підставі відповідної технічної документації із землеустрою.

У справі № 802/1535/17-а позивач звернулась до суду з позовом до Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області про визнання дій неправомірними та зобов`язання вчинити дії, в якому просив: визнати протиправною відмову Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області у наданні їй дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства державної форми власності, орієнтовною площею 2,00 (два) га на території Іванівської сільської ради Калинівського району Вінницької області (за межами населеного пункту); зобов`язати Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області надати позивачу дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства державної форми власності, орієнтовною площею 2,00 (два) га на території Іванівської сільської ради Калинівського району Вінницької області (за межами населеного пункту).

Залишаючи без змін оскаржені судові рішення Верховний Суд у постанові від 23.10.2020 зазначив, що надання дозволу на розробку проекту землеустрою має на меті лише формування земельної ділянки як окремого об`єкта. Натомість, коли йдеться про формування земельної ділянки з частини вже сформованого земельного масиву, що має кадастровий номер, її відведення відбувається на підставі технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки.

При цьому судами було встановлено, що земельна ділянка, на яку позивач бажає отримати дозвіл на розробку документації, вже є сформованою згідно технічної документації із землеустрою щодо інвентаризації земель Іванківської сільської ради (кадастровий номер 0521682800:04:002:0054), а відтак її подальше формування здійснюється лише за технічною документацією, а не за проектом землеустрою.

Тому колегія суддів погодилася з висновками судів попередніх інстанцій про те, до спірних правовідносин підлягає застосуванню ч. 6 ст. 79-1 ЗК України, яка встановлює, що формування земельних ділянок шляхом поділу та об`єднання раніше сформованих земельних ділянок, які перебувають у власності або користуванні, без зміни їх цільового призначення, здійснюється на підставі відповідної технічної документації із землеустрою.

У справі № 1.380.2019.006998 позивач звернувся до суду з позовом до Головного управління Держгеокадастру у Львівській області, в якому просив визнати протиправними і скасувати накази Головного управління Держгеокадастру у Львівській області від 10.12.2019 № 13-9487/16-19-СГ, від 21.01.2020 №13-1015/16-20-СГ; зобов`язати Головне управління Держгеокадастру у Львівській області надати позивачу дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки площею 1,5000 га для ведення особистого селянського господарства, яка розташована на території Старояричівської сільської ради Кам`янка-Бузького району Львівської області (за межами населених пунктів) та щодо поділу земельної ділянки з кадастровим номером 4622186200:10:000:0429.

В обґрунтування позовних вимог вказав, що зазначена у наказі від 10.12.2019 № 13-9487/16-19-СГ підстава для відмови у наданні йому дозволу на розробку проекту землеустрою є такою, що не передбачена чинним законодавством. Відмова ж у поділі земельної ділянки порушує його право на безоплатну приватизацію земельної ділянки, оскільки суперечить ч. 3 ст. 134 ЗК України.

Верховний Суд у постанові від 22.09.2022 зазначив, що позивач звернувся до Головного управління Держгеокадастру у Львівській області із клопотанням про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки безоплатно у власність для ведення особистого селянського господарства, орієнтовною площею 1,5000 га, за рахунок земель сільськогосподарського призначення державної власності на території Старояричівської сільської ради Кам`янка-Бузького району Львівської області (за межами населених пунктів).

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, висновки якого підтримав апеляційний суд, виходив з того, що відповідач, приймаючи оскаржувані накази, діяв у межах наданих йому повноважень та відповідно до вимог чинного законодавства, а тому відсутні підстави для задоволення позову. Зокрема, суди прийшли до висновку, що оскільки позивач звернувся до відповідача із заявою про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність вже сформованої земельної ділянки, а не з технічною документацією щодо поділу такої земельної ділянки, що суперечить вимогам ч. 6 ст. 79-1 ЗК України, а відтак відповідач прийняв законне рішення про відмову у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою.

При цьому Верховний Суд вказав, що земельна ділянка, на яку позивач бажає отримати дозвіл на розробку документації, вже є сформованою згідно з технічною документацією із землеустрою, площею 50,0518 га, з кадастровим номером 4622186200:10:000:0429, а відтак її подальше формування здійснюється лише за технічною документацією, а не за проектом землеустрою. За таких обставин колегія суддів погодилась з висновками судів попередніх інстанцій про те, до спірних правовідносин в частині надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки підлягає застосуванню ч. 6 ст. 79-1 ЗК України, яка встановлює, що формування земельних ділянок шляхом поділу та об`єднання раніше сформованих земельних ділянок, які перебувають у власності або користуванні, без зміни їх цільового призначення, здійснюється на підставі відповідної технічної документації із землеустрою.

Що ж стосується вимог про визнання протиправним та скасування наказу Головного управління Держгеокадастру у Львівській області від 21.01.2020 №13-1015/16-20-СГ та зобов`язання Головного управління Держгеокадастру у Львівській області надати позивачу дозвіл на поділ земельної ділянки з кадастровим номером 4622186200:10:000:0429, Верховний Суд зазначив, що позивач звернувся до відповідача із клопотанням про надання дозволу на розроблення технічної документації щодо поділу земельної ділянки з кадастровим номером 4622186200:10:000:0429. На думку колегії суддів земельна ділянка, на яку претендує позивач, може бути виділена із вже сформованої земельної ділянки та їй може бути присвоєний інший кадастровий номер. Відтак, таке звернення позивача ґрунтується на вимогах закону та спрямоване на досягнення результату у вигляді отримання земельної ділянки у власність, у спосіб передбачений законодавством. Натомість відповідач протиправно відмовив позивачу у наданні дозволу на розроблення технічної документації щодо поділу земельної ділянки з кадастровим номером 4622186200:10:000:0429, з підстав, не передбачених законом (земельна ділянка передбачена для включення до переліку земельних ділянок, права оренди на які буде виставлено на земельні торги), що перешкоджає позивачу у реалізації його права на отримання земельної ділянки у власність. Відтак, наказ відповідача про відмову у наданні дозволу на розроблення технічної документації щодо поділу земельної ділянки від 21.01.2020 №13-1015/16-20-СГ підлягає скасуванню, як такий, що прийнятий не на підставі та не у спосіб, що передбачені ЗК України, без дотримання вимог частини другої статті 2 КАС України.

Разом з тим, Верховний Суд зазначив, що належним способом захисту та відновлення прав позивача у цій справі буде зобов`язання відповідача повторно розглянути відповідну заяву позивача про надання йому дозволу на розробку проекту землеустрою.

Таким чином, колегія суддів у справі № 910/2500/22 зазначає, що у вказаних постановах Верховного Суду зроблені висновки, що проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок та технічна документація з землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок є різними за своєю суттю документами з землеустрою, не є тотожними за процедурою виконання цієї документації.

Згідно з положеннями ЗК України способами формування земельної ділянки, є, у порядку відведення земельної ділянки із земель державної, комунальної власності (за відсутності на даній частині земної поверхні сформованих та зареєстрованих земельних ділянок), шляхом поділу раніше сформованої земельної ділянки. На одній частині земної поверхні неможливим є існування двох одночасно зареєстрованих земельних ділянок, координати яких перетинаються, адже ч. 2 ст. 79 ЗК України встановлює, що право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий шар.

Отже, надання дозволу на розробку проекту землеустрою має на меті лише формування земельної ділянки як окремого об`єкта. Натомість, коли йдеться про формування земельної ділянки з частини вже сформованого земельного масиву, що має кадастровий номер, її відведення відбувається на підставі технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки.

Водночас, на відміну від цих справ, у справі № 910/2500/22 позивач відповідні доводи не заявляв у позові і не посилався на положення ст. 79-1 ЗК України. Так, у позові ПрАТ "Український конструкторсько-технологічний інститут зварювального виробництва" вказувало, що Київською міською радою відмовлено позивачу у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки за адресою: м. Київ, вул. Польова, 24, літ. І в Солом`янському районі, з тих підстав, що надання такого дозволу унеможливлює наявність чинного договору оренди земельної ділянки від 04.10.2002 № 72-6-00066.

Згідно з ч. 1 ст. 14 ГПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

В свою чергу, п. 5 ч. 3 ст. 162 ГПК України покладає саме на позивача обов`язок у позовній заяві викласти обставини, якими він обґрунтовує свої вимоги, зазначити докази, що підтверджують вказані обставини, а також вказати правові підстави позову.

Тобто, саме на позивача покладено обов`язок у позовній заяві викласти обставини, якими він обґрунтовує свої вимоги, зазначити докази, що підтверджують вказані обставини, а також вказати правові підстави позову, а суд, зберігаючи об`єктивність та неупередженість, при розгляді справи повинен надати правильну правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, і вирішити спір відповідно до норм матеріального і процесуального права, що підлягають застосуванню у конкретному випадку.

Відповідно до ст. 13 ГПК України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Відтак, посилання скаржника на незастосування положень ст. 79-1 ЗК України до спірних правовідносин є безпідставними, оскільки і підстав позову в контексті того, що право позивача є порушеним через ненадання відповідачем-1 дозволу, ПрАТ "Український конструкторсько-технологічний інститут зварювального виробництва" не вказувало. До того ж, навіть якщо б позивач визначив ці обставини в якості підстав позову, то ним все-одно не доведено, яким чином відповідні дії або бездіяльність відповідача-1 щодо надання згоди на поділ земельної ділянки порушують його права та інтереси саме в межах цього спору.

Таким чином, колегія суддів погоджується з висновками судів обох інстанцій, що позивачем не доведено факту порушення його права (законного інтересу) в цьому аспекті.

Крім цього судами обох інстанцій зазначено, що матеріали даної справи не містять жодного належного та допустимого доказу (поданого позивачем на стадії розгляду даної справи Господарським судом міста Києва) на підтвердження того факту, що нежитлова будівля літ. І, загальною площею 5501,7 кв.м, яка знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Польова (Солом`янський район), буд. 24, розташована саме на спірній земельній ділянці з кадастровим номером 8000000000:69:077:0001.

Вирішуючи питання щодо можливості надання оцінки долученої до матеріалів даної справи (вже на стадії апеляційного провадження, за клопотанням відповідача-1) належним чином завіреної копії висновку експерта № 905-1/09/2022 від 12.09.2022, зі змісту якого вбачається, що належна позивачу на праві власності нежитлова будівля (літ. «І»), яка розташована за адресою: м. Київ, Солом`янський р-н, вул. Польова, 24 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 303595880389), все ж таки знаходиться на земельній ділянці з кадастровим номером 8000000000:69:077:0001, площею 1,7900 га, яка перебуває в оренді Товариства з обмеженою відповідальністю «Київський завод зварювального обладнання», апеляційний господарський суд виходив з того, що системний аналіз положень ст. ст. 80 269 ГПК України свідчить, що докази, якими обґрунтовуються вимоги сторін, повинні існувати на момент звернення до суду з відповідним позовом.

Разом з тим, така обставина, як відсутність існування доказів на момент звернення до суду з відповідним позовом взагалі виключає можливість прийняття (надання оцінки) судом апеляційної інстанції додаткових доказів у порядку ст. 269 ГПК України незалежно від причин неподання таких доказів. Навпаки, саме допущення такої можливості судом апеляційної інстанції матиме наслідком порушення наведених норм процесуального права, а також принципу правової визначеності, ключовим елементом якого є однозначність та передбачуваність правозастосування, а отже системність і послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів.

Апеляційним судом встановлено, що як вбачається із долученої до матеріалів даної справи, на стадії апеляційного провадження, належним чином завіреної копії висновку експерта № 905-1/09/2022 він датований 12.09.2022. Тобто, як на момент прийняття судом першої інстанції оскаржуваного рішення по даній справі, так і на момент звернення позивача із відповідним позовом до Господарського суду міста Києва, вказаного вище експертного висновку (як доказу) не існувало, з огляду на що апеляційний господарський суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для його врахування.

Також з цих підстав апеляційний господарський суд визнав відсутніми правові підстави для врахування під час перегляду оскаржуваного рішення долученої позивачем до поданої ним відповіді № 16/01 від 16.01.2023 на відзив ТОВ «Київський завод зварювального обладнання» копії довідки щодо розташування об`єкта нерухомого майна підготовленої ТОВ «Партнер нерухомості» 13.01.2023 (тобто, після прийняття судом першої інстанції оскаржуваного рішення).

Крім того, апеляційний господарський суд вважав відсутніми правові підстави для врахування у якості доказів, долучених позивачем до поданої ним апеляційної скарги копій матеріалів судової справи № 640/17256/19 (позовної заяви з додатками та відзиву на позов), а також роздруківок ухвал Окружного адміністративного суду міста Києва від 24.09.2019 та від 16.10.2019 у справі № 640/17256/19 (виконаних за допомогою Єдиного державного реєстру судових рішень), виходячи з того, що докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються апеляційним судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього (ч. 3 ст. 269 ГПК України).

Надання судом апеляційної інстанції оцінки доказам, які були подані стороною у справі лише до суду апеляційної інстанції (додані до апеляційної скарги) без дослідження причин неподання цих доказів до суду першої інстанції є порушенням вимог ст. ст. 80 та 269 ГПК України.

Крім цього ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 16.10.2019 (роздруківка якої долучена позивачем до поданої ним апеляційної скарги) відкрито провадження в адміністративній справі № 640/17256/19 та залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги на предмет спору, Відкрите акціонерне товариство «Український конструкторсько-технологічний інститут зварювального виробництва» (на даний час - Приватне акціонерне товариство «Український конструкторсько-технологічний інститут зварювального виробництва»).

Відповідно до ч. 1 ст. 42, п. 1 ч. 3 ст. 44 КАС України учасниками адміністративної справи, серед іншого, є треті особи, які мають право ознайомлюватися з матеріалами справи, робити з них витяги, копії, одержувати копії судових рішень.

За таких обставин, будучи учасником адміністративної справи № 640/17256/19 з 16.10.2019, Приватне акціонерне товариство «Український конструкторсько-технологічний інститут зварювального виробництва» протягом декількох років (до моменту звернення з позовом у справі № 910/2500/22) мало можливість скористатися наданими йому процесуальними правами (зокрема, в частині ознайомлення із матеріалами відповідної адміністративної справи) та надати необхідні на її думку докази до Господарського суду міста Києва, одночасно з поданням позовної заяви у даній справі.

Доказів протилежного (зокрема, необізнаності Приватного акціонерного товариства «Український конструкторсько-технологічний інститут зварювального виробництва» про наявність вказаної вище судової справи № 640/17256/19) матеріали даної господарської справи не містять.

Відтак, Верховний Суд вважає законним та обґрунтованим висновок суду апеляційної інстанції щодо відсутності факту доведення позивачем виняткових випадків (відповідно до ч. 3 ст. 269 ГПК України), які надавали би можливість суду апеляційної інстанції прийняти до розгляду (надати оцінку) додаткові докази, долучені позивачем до поданої ним апеляційної скарги.

Таким чином Верховним Судом не приймаються посилання скаржника на те, що судом апеляційної інстанції порушено ст. 269 ГПК України у зв`язку з неприйняттям апеляційною інстанцією додаткових доказів, не наданих останнім до суду першої інстанції, оскільки вони подавалися до апеляційного господарського суду як додаткові докази, не надані до місцевого господарського суду без поважних причин для цього.

З урахуванням наведених обставин та меж перегляду справи в суді касаційної інстанції, які не дають суду касаційної інстанції права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази, колегія суддів погоджується з висновками судів обох інстанцій, що позивач не довів відповідними засобами доказування, визначеними ст. 73 ГПК України, факту розташування належного йому майна - нежитлової будівлі в м. Києві по вул. Польова, 24 літера «І», загальною площею 5501,7 кв.м, на земельній ділянці з кадастровим номером 8000000000:69:077:0001, яка перебуває в користуванні Товариства з обмеженою відповідальністю «Київський завод зварювального обладнання» на підставі договору оренди земельної ділянки № 72-6-00066 від 04.10.2002.

Водночас в цій частині скаржник посилається на те, що в порушення ст. 75 ГПК України суди не врахували обставин, які визнаються сторонами (визнання відповідачем-1 факту, що належна позивачу на праві власності нежитлова будівля (літ. «І»), розташована за адресою: м. Київ, вул. Польова, 24) знаходиться на земельній ділянці з кадастровим номером 8000000000:69:077:0001), всупереч висновкам Верховного Суду від 17.07.2018 у справі № 920/1103/17, від 18.04.2018 у справі № 5017/3798/2012, від 28.08.2018 у справі № 917/1400/16, від 21.09.2022 у справі № 904/3469/21, від 24.01.2023 у справі № 924/1168/21, у яких зазначено, що обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню.

Так згідно з ч. 1 ст. 75 ГПК України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання; обставини, які визнаються учасниками справи, можуть бути зазначені в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їх представників.

У постанові від 17.07.2018 у справі № 920/1103/17 Верховний Суд зазначив, що положення ст. 75 ГПК України залишилися поза увагою апеляційного господарського суду у розгляді ним даної справи: названий суд відповідно до оскаржуваної постанови відмовив у позові повністю, хоча, як вказувалося, самим же підприємством визнано факт часткового (на суму 368 785 грн.) виконання робіт, тоді як сума авансового платежу становила 534 170 грн. Крім того, судом апеляційної інстанції так і не було зроблено висновку про те, настав чи не настав строк виконання зобов`язання підприємством за договором № 15-09-14.7, і якщо настав, то в якому обсязі (на яку конкретно суму).

У справі № 5017/3798/2012 предметом позову було стягнення заборгованості за кредитним договором, і у постанові від 18.04.2018 Верховний Суд зазначив, що вказана справа розглядалась судами неодноразово. Так, Вищий господарський суд України у постанові від 07.09.2016, скасовуючи попередні судові рішення і направляючи дану справу на новий розгляд, вказав про необхідність під час вирішення даного спору надати оцінку матеріалам кредитної справи (т. 4, т. 5) за кредитним договором від 07.07.2008 № 22-01/КВ-08-АПЗ, зокрема наявним в ній випискам по особовому рахунку позичальника, заявам самого позичальника щодо реструктуризації заборгованості. При цьому, Вищим господарським судом України зауважено, що відмова у позові лише з підстав відсутності оригіналу меморіального ордеру є передчасною.

Однак суди попередніх інстанцій наведеного не врахували та на обґрунтування прийнятих рішень про відмову у позові послались на відсутність оригіналу меморіального ордеру, не надавши жодної оцінки наявним в матеріалах справи: заяві відповідача щодо отримання кредиту на предмет грошової одиниці, в якій відповідач просив надати кредит; заявам відповідача від 01.10.2009 та від 05.10.2009, в яких він вказує про наявність заборгованості за кредитним договором від 07.07.2008 № 22-01/КВ-08-АПЗ в доларах США, просить здійснити реструктуризацію заборгованості; заяві від 24.10.2011, яка містить прохання відповідача перевести валюту кредиту з доларів США в гривню.

Крім того, судами не враховано положення ч. 1 ст. 35 ГПК України (в редакції, чинній до 15.12.2017) про те, що обставини, які визнаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, можуть не доказуватися перед судом, якщо в суду не виникає сумніву щодо достовірності цих обставин та добровільності їх визнання.

Судами попередніх інстанцій не надано оцінки обставинам, які визнавались відповідачем у справі.

У справі № 917/1400/16, у якій Верховним Судом винесено постанову від 28.02.2018, також предметом позову було стягнення заборгованості за кредитним договором, і Верховний Суд з посиланням на ст. 36 ГПК України (в редакції до 15.12.2017) зазначив, що факт отримання відповідачем від позивача коштів кредиту в сумі 15 917 447,81 долар США ні в суді першої інстанції, ні в суді апеляційної інстанції не заперечував і представник ТОВ "Гадячсир", наголошуючи лише на неправильному спрямуванні сплачених відповідачем коштів на виконання своїх зобов`язань за кредитним договором № 06.1-20/124 у рахунок погашення процентів за цим договором.

У справі № 904/3469/21, у якій Верховним Судом винесено постанову від 21.09.2022, предметом позову було визнання недійсним рішення загальних зборів учасників Товариства з обмеженою відповідальністю, і Верховний Суд зазначив з посилання на положення ст. 75 ГПК України, що суд апеляційної інстанції не врахував, що ТОВ "Комнер" та "Ланліт-2020" в наданих суду документах по суті фактично погодились із фактом створення ТОВ "Ланліт-2020" саме на підставі рішення загальних зборів ТОВ "Комнер", оформленого відповідним протоколом. Зважаючи на це, суд повинен був визнати таку обставину встановленою відповідно до ч.1 ст.75 ГПК.

У справі № 924/1168/21 предметом позову було стягнення 1 908 768,00 грн, і Верховний Суд у постанові від 24.01.2023 зазначив, що скаржник у своєму відзиві (друга сторінка, розділ опису обставин справи), у якому викладено заперечення проти позову, та який згідно з частиною 2 статті 161 ГПК України є заявою по суті справи, вказав на оплату позивачем поставленого йому товару у сумі 1908768,00 грн, чим фактично визнав цю обставину. Зважаючи на це, суд вважає, що ці доводи касаційної скарги у будь-якому випадку також не впливають на вирішення спору у процесуальному розумінні.

Таким чином, у постановах Верховного Суду від 18.04.2018 у справі № 5017/3798/2012 та від 28.02.2018 у справі № 917/1400/16 взагалі застосовано положення ГПК України, який діяв у редакції до 15.12.2017. Однак уникаючи надмірного формалізму колегія суддів зазначає, що не дивлячись на це, у справах, на які посилається скаржник - взагалі інші предмети спору, ніж у справі № 910/2500/22, а тому і відповідні висновки Верховним Судом робились з урахуванням таких предметів спору та поданих на їх обґрунтування доказів, враховуючи критерії належності та допустимості у кожному випадку. Водночас, скаржник у справі № 910/2500/22 не звернув уваги на положення ст.ст. 76 та 77 ГПК України, відповідно до яких належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування, а обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

При цьому суди чітко зазначили, що матеріали даної справи не містять жодного належного та допустимого доказу (поданого позивачем на стадії розгляду даної справи Господарським судом міста Києва) на підтвердження того факту, що нежитлова будівля літ. І, загальною площею 5501,7 кв.м, яка знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Польова (Солом`янський район), буд. 24, розташована саме на спірній земельній ділянці з кадастровим номером 8000000000:69:077:0001.

До того ж судами не встановлено обставин визнання відповідачем-1 факту, що належна позивачу на праві власності нежитлова будівля (літ. «І»), розташована за адресою: м. Київ, вул. Польова, 24) знаходиться на земельній ділянці з кадастровим номером 8000000000:69:077:0001 під час провадження в суді першої інстанції.

Відтак, Верховний Суд відхиляє доводи скаржника про порушення судами ч. 1 ст. 75 ГПК України.

Як було зазначено вище - відсутність порушеного права встановлюється при розгляді справи та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові.

Відтак, колегія суддів погоджується з висновками судів про відсутність порушених, невизнаних чи оспорюваних прав (законного інтересу) позивача, які підлягають захисту в судовому порядку, оскільки сама по собі наявність права (законного інтересу) не означає можливість його судового захисту, тому що для цього він має бути порушений, невизнаний або оспорюваний, як це передбачено ст. 4 ГПК України.

Вказане само по собі є підставою для відмови в позові, а тому колегія суддів не здійснює перегляд оскарженої постанови з інших підстав.

Що ж до посилань скаржника на те, що судом першої інстанції при вирішенні питання щодо розподілу витрат на професійну правничу допомогу не застосована ч. 3 ст. 165 ГПК України, ст. 124 ГК України, ст. 76-78 ГПК України, не застосовано ч. 3 ст. 27 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» та ст. 632 ЦК України, колегія суддів вважає безпідставними та такими, що спростовуються матеріалами даної справи доводи позивача щодо не зазначення відповідачем у своєму відзиві на позовну заяву № 0606/1 від 06.06.2022 попереднього (орієнтовного) розрахунку суми судових витрат, які останній поніс і які очікує понести у зв`язку з розглядом даної справи, оскільки, як встановлено судом апеляційної інстанції, він вказаний у відзиві Товариства з обмеженою відповідальністю «Київський завод зварювального обладнання» № 0606/1 від 06.06.2022.

Стосовно доводів позивача, що на момент складання та подання до суду відзиву на позовну заяву та участі представника Товариства з обмеженою відповідальністю «Київський завод зварювального обладнання» у судовому засіданні 06.06.2022 відповідачем та Адвокатським об`єднанням «Правова та економічна безпека» не було погоджено розмір гонорару, оскільки такий було визначено в додатковій угоді № б/н від 07.06.2022, а тому розмір гонорару за послуги надані 06.06.2022 має визначатися виходячи із звичайних цін, що склалися на аналогічні послуги на момент укладення договору, то як встановлено судом апеляційної інстанції, зі змісту п. 1 додаткової угоди № б/н від 07.06.2022 до договору про надання правничої (правової) допомоги № б/н від 26.05.2022 (копія якого наявна у матеріалах даної справи) вбачається, що Адвокатським об`єднанням «Правова та економічна безпека» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Київський завод зварювального обладнання» узгоджено фіксований розмір гонорару адвоката, який становить 150 000,00 грн. за надання правової допомоги останньому, передбаченої пунктами 1 та 2 додаткової угоди № б/н від 27.05.2022 до договору про надання правничої (правової) допомоги № б/н від 26.05.2022.

З викладеного вбачається, що в додатковій угоді № б/н від 07.06.2022, укладеній між Адвокатським об`єднанням «Правова та економічна безпека» (Адвокат) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Київський завод зварювального обладнання», чітко визначено, що 150 000,00 грн. - це сума гонорару адвоката, яку погодили сторони, за надання Адвокатським об`єднанням «Правова та економічна безпека» правової допомоги клієнту в тому обсязі, який передбачено пунктами 1 та 2 додаткової угоди № б/н від 27.05.2022 (включаючи підготовку та подання відзиву по справі № 910/2500/22, участь в усіх судових засіданнях під час розгляду Господарським судом міста Києва справи № 910/2500/22).

При цьому та обставина, що вказана додаткова угода підписана 07.06.2022 і набрала чинності з моменту її підписання жодним чином не свідчить про те, що передбачений нею розмір гонорару адвоката не розповсюджується на послуги, які були надані Адвокатським об`єднанням «Правова та економічна безпека» Товариству з обмеженою відповідальністю «Київський завод зварювального обладнання» до моменту її підписання, що вказує на безпідставність доводів позивача з цього приводу.

Також, безпідставними є й доводи позивача стосовно того, що Товариством з обмеженою відповідальністю «Київський завод зварювального обладнання» та Адвокатським об`єднанням «Правова та економічна безпека» не визначено вартість послуг, виходячи із звичайних цін, не надано доказів звичайних цін на такі послуги на момент укладення договору, оскільки чинним процесуальним законодавством не передбачено обов`язку сторони, яка заявляє клопотання про відшкодування витрат на правничу допомогу, доводити обґрунтованість їх ринкової вартості.

Крім того колегія суддів приймає до уваги встановлений судом апеляційної інстанції факт, що позивачем не надавалося до суду першої інстанції клопотання про зменшення витрат Товариства з обмеженою відповідальністю «Київський завод зварювального обладнання» на оплату правничої допомоги адвоката, а також не надано жодних доказів, на підтвердження неспівмірності таких витрат, але при цьому, навіть незважаючи на те, що оскаржуваним рішенням Господарського суду міста Києва у задоволенні позову відмовлено повністю, розмір гонорару адвоката, який Товариство з обмеженою відповідальністю «Київський завод зварювального обладнання» просило суд стягнути на його користь з позивача, і так був зменшений судом першої інстанції (у три рази), зважаючи на ступінь складності цієї справи, виходячи з критерію реальності, пропорційності до предмета спору і розумності розміру відповідних витрат.

Крім цього, Верховний Суд підтримує висновки судів обох інстанцій про те, що звертаючись з відповідним позовом до суду про визнання недійсним договору про внесення змін до договору оренди земельної ділянки від 04.10.2002, зареєстрованого 04.10.2002 Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради за № 72-6-00066 (із змінами внесеними угодою зареєстрованою Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 29.05.2008 за № 72-6-00517), позивач фактично намагається переглянути рішення суду, прийняте у справі № 910/11150/19. При цьому, як встановлено судами, з Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 261855571 від 16.06.2021 вбачається, що підставою для поновлення строку дії договору оренди земельної ділянки від 04.10.2002 № 72-6-00066 є не договір про внесення змін до вказаного договору оренди, як окремий документ, а саме рішення Господарського суду міста Києва від 08.09.2020 у справі № 910/11150/19 та постанова Північного апеляційного господарського суду від 16.03.2021 у справі № 910/11150/19.

В свою чергу, положеннями ГПК України подібного порядку перегляду відповідних судових рішень не передбачено.

Колегія суддів враховує позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 18.04.2018 у справі № 910/17541/17, зокрема, в частині дотримання судами попередніх інстанцій положень статей 203 215 Цивільного кодексу України, у якій зазначено таке:

"5.2.3. Верховний Суд також вважає за необхідне зауважити на такому.

Відповідно до п. 9 ч. 2 ст. 129 Конституції України основними засадами судочинства, зокрема, є обов`язковість судового рішення

Згідно з ст. 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання.

Згідно з ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Відповідно до п. п. 33, 34 рішення Європейського суду з прав людини від 19.02.2009 у справі "Христов проти України" одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, згідно з яким у разі остаточного вирішення спору судами їх рішення, що набрало законної сили, не може ставитися під сумнів (справа "Брумареску проти Румунії" п. 61).

Принцип юридичної визначеності вимагає поваги до принципу res judicata, тобто поваги до остаточного рішення суду. Згідно з цим принципом жодна сторона не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового до виконання рішення суду лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі.

Верховний Суд вважає за необхідне зауважити, що в цьому випадку поданий позивачем позов по суті ставить під сумнів судове рішення в іншій справі, яке є остаточним та набрало законної сили, що є порушенням принципу res judicata і є неприпустимим згідно з вимогами Конституції України та практикою Європейського Суду.

5.2.4. Отже, господарські суди дійшли правильного висновку про те, що позивачем, всупереч ст.ст. 32 33 34 ГПК України, не доведено наявність підстав, передбачених ст. 215 ЦК України, з якими закон пов`язує недійсність правочину, у зв`язку з чим господарські суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відмову в задоволенні позову в повному обсязі".

При цьому колегія суддів відхиляє посилання скаржника на неврахування висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 18.11.2020 у справі № 569/6427/16, відповідно до якого тлумачення ст. 220 ЦК України свідчить, що рішення суду про визнання договору дійсним при недодержанні сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору «зцілює» тільки таку ваду як відсутність нотаріального посвідчення договору. І, відповідно, не виключається визнання договору недійсним, який був визнаний дійсним внаслідок відсутності його нотаріального посвідчення, як такого, що вчинений на шкоду кредитору (фраудаторний договір). Приватно-правовий інструментарій (зокрема, визнання договору дійсним внаслідок відсутності його нотаріального посвідчення) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили». З огляду на таке, Верховний Суд дійшов висновку про скасування рішення апеляційного суду та зміну рішення місцевого суду в частині мотивів про можливість визнання такого правочину недійсним як фраудаторного (вчиненого на шкоду кредитору), залишивши без змін його резолютивну частину про визнання недійсним договору, визнаного дійсним за судовим рішенням у порядку статті 220 ЦК України.

Так судами у справі № 910/2500/22 не застосовувалися положення статті 220 ЦК України, а підстави позовів, установлені судами обставини укладення оспорюваних правочинів та підстави прийняття рішень про укладення договору (в нашому випадку) та про визнання дійсним договору в порядку ст. 220 ЦК України (у справі № 569/6427/16) не є подібними.

Враховуючи викладене та беручи до уваги передбачені ГПК України межі перегляду справи в касаційній інстанції, які не дають їй права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду погоджується з висновками судів про відсутність порушених, невизнаних чи оспорюваних прав (законного інтересу) позивача, які підлягають захисту в судовому порядку, у зв`язку з чим касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані постанова апеляційного та рішення місцевого господарських судів - без змін з урахуванням мотивів цієї постанови.

Керуючись ст.ст. 300 301 308 309 314 315 ГПК України, Верховний Суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Український конструкторсько-технологічний інститут зварювального виробництва" залишити без задоволення.

Постанову Північного апеляційного господарського суду від 13.02.2023 та рішення Господарського суду міста Києва від 07.09.2022 у справі № 910/2500/22 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Могил С.К.

Судді: Волковицька Н.О.

Случ О.В.