№ 910/3406/21 - Судебная практика в Украине -Законодательство Украины

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31 травня 2022 року

м. Київ

cправа № 910/3406/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Могил С.К. - головуючий, Мачульський Г.М., Случ О.В.,

за участю секретаря судового засідання Кравчук О.І.,

та представників

позивача: Коломієць Т.М.,

відповідача: Михайлов В.В.,

третьої особи-1: не з`явились,

третьої особи-2: Васильєва В.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Регіонального відділення Фонду державного майна України по місту Києву

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 01.12.2021

та касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Київхліб"

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 01.12.2021

та рішення Господарського суду міста Києва від 12.07.2021

у справі № 910/3406/21

за позовом Приватного акціонерного товариства "Київхліб"

до Регіонального відділення Фонду державного майна України по місту Києву,

за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача:

1. Державне підприємство Український державний інститут по проектуванню підприємств рибного господарства і промисловості "Укррибпроект";

2. Державне агентство рибного господарства України,

про визнання недійсною та скасування відмови у здійсненні невід`ємних поліпшень орендованого державного майна та визнання такою, що надана згода на здійснення невід`ємних поліпшень у нежитлових приміщеннях,

В С Т А Н О В И В:

У березні 2021 року Приватне акціонерне товариство "Київхліб" (далі - ПрАТ "Київхліб") звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Регіонального відділення Фонду державного майна України по місту Києву, у якому просило: визнати недійсною та скасувати відмову відповідача у здійсненні позивачем невід`ємних поліпшень орендованого державного майна площею 105,4 кв.м, розміщеного за адресою: м. Київ, вул. Тургенєвська, 82-А, викладену у листі від 15.02.2021 № 30-09/1214; визнати такою, що надана відповідачем згода позивачу на здійснення невід`ємних поліпшень у нежитлових приміщеннях, розміщених за адресою: м. Київ, вул. Тургенєвська, 82-А, загальною площею 105,4 кв.м, що перебувають на балансі Українського державного інституту по проектуванню підприємств рибного господарства "Укррибпроект" за договором оренди нерухомого майна, що належить до державної власності №4699 від 07.12.2009.

Позивач посилався на необґрунтованість відмови відповідача, оскільки підстава відмови у наданні згоди на здійснення невід`ємних поліпшень прямо суперечить нормам законодавства, які діяли на час укладення договору. ПрАТ "Київхліб" вважало, що ч. 6 ст. 21 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" від 03.10.2019 не є процесуальною нормою і вона не застосовується до спірних відносин, які виникли в 2009. На думку позивача, в силу ст. 56 Конституції України Закон України "Про оренду державного і комунального майна", який вступив в дію 01.02.2020, зворотної дії в часі не має та не поширюється на спірні правовідносини. Відмовляючи у наданні дозволу на здійсненні невід`ємних поліпшень, відповідач не врахував, що договір оренди було укладено 07.12.2009, тобто до набрання чинності Законом України "Про оренду державного та комунального майна" від 03.10.2019. Відмова в наданні згоди на проведення невід`ємних поліпшень нежитлового приміщення з підстав укладення договору оренди без проведення аукціону або конкурсу може стосуватися виключно договорів, які укладаються після набрання чинності Законом України "Про оренду державного і комунального майна", який вступив в дію 01.02.2020, та повинні бути укладені через процедуру аукціону. ПрАТ "Київхліб" вважає, що вправі було звернутися до відповідача щодо надання дозволу на здійснення невід`ємних поліпшень орендованого майна з дотримання відповідної процедури та за умов подання відповідних документів.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 12.07.2021 (суддя Андреїшина І.О.) у позові відмовлено повністю.

Постановою Північного апеляційного господарського суду від 01.12.2021 (колегія суддів у складі: Євсіков О.О. - головуючий, Попікова О.В., Корсак В.А.) рішення місцевого господарського суду змінено, виклавши його мотивувальну частину в редакції постанови. В решті рішення місцевого господарського суду залишено без змін.

Судами обох інстанцій встановлено, що 20.11.2009 на підставі протоколу конкурсної комісії № 2 від 20.11.2009, затвердженого РВ ФДМУ по м. Києву від 23.11.2009, прийнято рішення укласти договір оренди з єдиним заявником - ДП ВАТ "Київхліб" "Булочно-кондитерський комбінат".

Між РВ ФДМУ по м. Києву (орендодавцем) та ДП ВАТ "Київхліб" "Булочно-кондитерський комбінат" (орендарем) 07.12.2009 укладено договір оренди № 4699 нерухомого майна, що належить до державної власності, за умовами п. 1.1 якого орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування державне нерухоме майно - нежиле приміщення площею 105,4 кв.м, розміщене за адресою: вул. Тургенівська, 82А, на першому поверсі 6-ти поверхової будівлі, що перебуває на балансі УДІ "Укррибпроект" (балансоутримувач), вартість якого визначена згідно зі звітом про незалежну оцінку станом на 31.07.2009 і становить 876 280,00 грн без ПДВ.

Майно передається в оренду з метою розміщення фірмового магазину з продажу хлібобулочних та кондитерських виробів (п. 1.2 договору оренди).

Орендар зобов`язаний забезпечити збереження орендованого майна, запобігати його пошкодженню і псуванню, тримати майно в порядку, передбаченому санітарними нормами та правилами пожежної безпеки, підтримувати орендоване майно в належному стані, не гіршому, ніж на момент передачі його в оренду, з урахуванням нормального фізичного зносу, здійснювати заходи протипожежної безпеки (п. 5.4 договору оренди).

Умовами п. 5.7 договору оренди сторони погодили, що орендар зобов`язується здійснювати за власний рахунок поточний ремонт орендованого майна. Ця умова не розглядається як дозвіл на здійснення поліпшень орендованого майна і не тягне за собою зобов`язання орендодавця щодо компенсації вартості поліпшень. У разі, якщо орендар подає заяву на погодження орендодавцем здійснення невід`ємних поліпшень орендованого майна, він зобов`язаний надати експертний висновок на проектно-кошторисну документацію на здійснення невід`ємних поліпшень.

Відповідно до п. 6.2 договору оренди за письмовою згодою орендодавця, орендар має право проводити зміну, розширення, технічне переозброєння орендованого майна, що зумовлює підвищення його вартості.

Взаємовідносини сторін, не врегульовані цим договором, регулюються чинним законодавством України (п. 10.12 договору оренди).

На виконання умов договору оренди 07.12.2009 за актом приймання-передавання орендованого майна орендодавець передав, а орендар прийняв в строкове платне користування відповідне майно.

Між РВ ФДМУ по м. Києву та ПАТ "Київхліб" 20.08.2013 укладено договір №4699/03 про внесення змін до договору оренди нерухомого майна №4699 від 07.12.2009, за умовами п. 1.1 якого замінено орендаря в основному договорі на ПАТ "Київхліб".

Також 24.01.2019 сторони уклали договір №4699/05 про внесення змін до договору оренди, відповідно до якого виклали основний договір оренди в новій редакції.

Зокрема, у новій редакції був викладений п. 4.4 договору, відповідно до якого для отримання згоди орендодавця на здійснення поліпшень орендар подає заяву і матеріали згідно з Порядком надання орендарю згоди орендодавця державного майна на здійснення невід`ємних поліпшень орендованого державного майна (далі - Порядок), затвердженим наказом Фонду державного майна України від 25.05.2018 № 686 та зареєстрований у Міністерстві юстиції України 11.06.2018 за №711/32163.

Позивач звернувся до відповідача з листом (вих. №1245 від 09.09.2020, зареєстровано РВ ФДМУ по м. Києву за вх. № 7476 від 10.09.2020), у якому просив надати згоду на здійснення невід`ємних поліпшень орендованого державного майна.

Для погодження ПрАТ "Київхліб" надало перелік документів згідно з п. 3 Порядку: опис передбачуваних поліпшень і кошторис витрат на їх проведення; інформацію про доцільність здійснення поліпшень орендованого майна (лист Державного агентства рибного господарства України від 20.08.2020 вих. №2-11.1-17/5143-20); довідку балансоутримувача про вартість об`єкта оренди згідно з даними бухгалтерського обліку на початок поточного року (довідка УДІ "Укррибпроект" від 27.07.2020 вих. №01/106); завірену копію проектно-кошторисної документації та експертний звіт №00-1070-19/КД від 17.09.2019 щодо розгляду кошторисної документації на "Капітальний ремонт приміщення під фірмовий магазин з продажу хлібобулочних та кондитерських виробів за адресою: м. Київ, вул. Тургенєвська, 82-А, виданий ДП "Укрдержбудекспертиза".

Листом (вих. №30-09/9783) від 06.11.2020 (на вих. №1361 від 05.10.2020) відповідач повідомив позивача про результати розгляду звернення останнього: на засіданні комісії з розгляду питання щодо надання орендарю згоди орендодавця державного майна на здійснення невід`ємних поліпшень орендованого державного майна комісія не дійшла єдиної думки і більшістю голосів було прийняте рішення звернутись за роз`ясненням до ФДМУ щодо наступного питання: чи вважати орендаря, з яким на підставі діючого на той момент Порядку був укладений договір оренди як з єдиним учасником конкурсу (у зв`язку з надходженням однієї пропозиції, яка відповідала умовам конкурсу) таким, який отримав майно в оренду без проведення конкурсу? Відповідач вказав, що нормами Закону України "Про оренду державного та комунального майна" від 03.10.2019 передбачена оновлена процедура здійснення поліпшень та ремонт майна, переданого в оренду. Зокрема, згідно з ч. 6 ст. 21 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" однією з підстав для прийняття рішення про відмову у погодженні клопотання орендаря про здійснення невід`ємних поліпшень є отримання орендарем майна в оренду без проведення конкурсу або аукціону.

Листом від 06.11.2020 № 30-09/9819 відповідач звернувся до ФДМУ за наданням роз`яснень зі спірного питання щодо наявності підстав надання згоди на здійснення невід`ємних поліпшень за зверненням орендаря листом від 09.09.2020 №1245.

Листом від 15.02.2021 №30-09/1214 (на №1361 від 05.10.2020, вх. №8323 від 05.10.2020) в додаток до листа від 06.11.2020 №30-09/9783 відповідач повідомив позивача, що станом на дату написання цього листа відповідь на запит №30-09/9819 від 06.11.2020 від ФДМУ не надійшла, а тому керуючись роз`ясненнями Фонду, викладеними на його офіційному сайті, на підставі абз. 2 ч. 6 ст. 21 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" відповідач прийняв рішення про відмову у погодженні клопотання про здійснення невід`ємних поліпшень орендованого державного майна. За текстом цього листа РВ ФДМУ по м. Києву зазначило, що відповідно до неодноразових роз`яснень, що надавались Фондом на запити різних організацій, позиція Фонду наступна: якщо особа стала орендарем як єдиний заявник за результатами вивчення попиту (тобто - без проведення конкурсу) і не отримала дозвіл на невід`ємні поліпшення до набрання чинності цим Законом, вона не має права в подальшому на отримання згоди на здійснення невід`ємних поліпшень.

Листом від 23.02.2021 вих. №10-16-3710 "Щодо здійснення ремонту об`єкта оренди" ФДМУ в межах повноважень повідомив, що питання здійснення поліпшень та ремонту майна, переданого в оренду, регулюються положеннями ст. 21 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", відповідно до ч. 5 якої отримання орендарем майна в оренду без проведення аукціону або конкурсу є підставою для прийняття рішення про відмову у погодженні клопотання орендаря про здійснення невід`ємних поліпшень. ФДМУ вказав, що якщо договір оренди був укладений з єдиним заявником (тобто - без проведення конкурсу), то не можна вважати, що він уклав такий договір за результатами конкурсу, оскільки фактично конкурс (як змагальна процедура між претендентами) не відбувся. Якщо особа стала орендарем як єдиний заявник і не отримала дозвіл на невід`ємні поліпшення до набрання чинності Законом України "Про оренду державного та комунального майна" від 03.01.2019, вона не має права в подальшому на отримання згоди на здійснення невід`ємних поліпшень. В такому випадку орендар може звернутись до балансоутримувача з клопотанням про проведення капітального ремонту об`єкта оренди у порядку, визначеному ч. ч. 1 та 2 ст. 21 Закону України "Про оренду державного та комунального майна".

Відповідач 25.02.2021 в додаток до листа №30-09/1214 від 15.02.2021 направив на адресу позивачу відповідь-роз`яснення ФДМУ щодо здійснення ремонту об`єкта оренди №10-16-3710 від 23.02.2021.

Також у матеріалах справи наявні докази листування позивача та третіх осіб стосовно отримання дозволу на проведення поліпшень та необхідності проведення поточних ремонтних робіт в орендованому приміщенні.

Не погоджуючись з відмовою відповідача у наданні дозволу на здійснення невід`ємних поліпшень орендованого майна, позивач звернувся до суду з позовом у даній справі.

Відмовляючи у задоволенні позову в частині визнання недійсною та скасування відмови відповідача у здійсненні невід`ємних поліпшень орендованого державного майна, місцевий господарський суд вказав, що орендар отримав майно в оренду без проведення аукціону або конкурсу; ані балансоутримувач, ані уповноважений орган управління не надавали згоди орендарю на проведення невід`ємних поліпшень орендованого майна; орендарем не надано повного і належним чином оформленого пакету документів, які вимагаються для отримання згоди. Відмовляючи у задоволенні позовної вимоги про визнання такою, що надана відповідачем згода позивачу на здійснення невід`ємних поліпшень у вказаних вище нежитлових приміщеннях, що перебувають на балансі УДІ "Укррибпроект" за договором оренди нерухомого майна, місцевий господарський суд виходив з того, що позивачем усі визначені законом умови, необхідні для одержання дозволу на здійснення невід`ємних поліпшень орендованого державного майна не дотримано, а господарський суд не вправі підміняти компетентні національні органи у вирішенні питання про надання дозволу на здійснення невід`ємних поліпшень.

Змінюючи мотивувальну частину рішення суду першої інстанції, апеляційний господарський суд дійшов висновку про відсутність причинно-наслідкового зв`язку між листом позивача №1245 від 09.09.2020 та листом відповідача № 30-09/1214 від 15.02.2021, що дає підстави для висновку, що РВ ФДМУ по м. Києву не приймало у встановленому порядку (в т.ч. і 05.02.2021) рішення за результатами звернення ПрАТ "Київхліб" з листом №1245 від 09.09.2020 (зареєстровано РВ ФДМУ по м. Києву за вх. №7476 від 10.09.2020) про надання згоди на здійснення невід`ємних поліпшень орендованого державного майна за договором оренди від 07.12.2020 №4699. При цьому матеріали справи не містять клопотання ПрАТ "Київхліб" вих. №1361 від 05.10.2020 (зареєстровано РВ ФДМУ по м. Києву вх. №8323 від 05.10.2021), відповідь РВ ФДМУ по м. Києву на яке у листі №30-09/1214 від 15.02.2021 оскаржується ПАТ "Київхліб" у цій справі. Клопотання ПАТ "Київхліб" вих. №1361 від 05.10.2020, у погодженні якого було відмовлено РВ ФДМУ по м. Києву у листі № 30-09/1214 від 15.02.2021, у матеріали справи не надано, що унеможливлює встановлення обставин, які входять у предмет доказування у цій справі (зокрема, щодо обставин звернення ПАТ "Київхліб" до РВ ФДМУ по м. Києву, а також щодо наявності (або відсутності) підстав для визнання такого рішення недійсним та наявності (або відсутності) підстав для його скасування). Наведене, за висновком суду апеляційної інстанції, свідчить про те, що позивач не довів у встановленому процесуальним законодавством обставин, а тому у задоволенні вимог позову в цій частині має бути відмовлено. Що ж до другої позовної вимоги, то суд не вправі підміняти компетентні національні органи. Якщо ж ПАТ "Київхліб" вважає, що у цьому випадку має бути визнана такою, що надана згода ПАТ "Київхліб" на здійснення невід`ємних поліпшень у нежитлових приміщеннях (у наданні якої було відмовлено листом РВ ФДМУ по м. Києву у листі № 30-09/1214 від 15.02.2021), апеляційний господарський суд відзначав, що вказана вимога є похідною від вимоги ПАТ "Київхліб" про визнання недійсною та скасування відмови РВ ФДМУ по м. Києву у листі № 30-09/1214 від 15.02.2021 у здійсненні ПАТ "Київхліб" невід`ємних поліпшень вказаного орендованого державного майна, у задоволенні якої відмовлено, та, відповідно, задоволенню не підлягає. При цьому навіть скасування спірного рішення (викладеного у листі від 15.02.2021 №30-09/1214) РВ ФДМУ по м. Києву не призведе до поновлення прав позивача, оскільки такі вимоги не є ефективним способом захисту права позивача. У цьому разі для відновлення прав останнього необхідним буде вжиття додаткових способів захисту, якими, за обставин цієї справи, є звернення до суду з позовом про зобов`язання розглянути клопотання ПАТ "Київхліб" про здійснення невід`ємних поліпшень орендованого державного майна. Саме таким шляхом можна поновити право позивача на участь у правовідносинах щодо можливості здійснення невід`ємних поліпшень орендованого за договором оренди державного майна.

Не погоджуючись з постановою апеляційного господарського суду, відповідач звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить її змінити шляхом виключення з мотивувальної частини абзацу 5 на аркуші 12 та абзацу 2 на аркуші 13 оскаржуваної постанови.

В обґрунтування своїх вимог скаржник посилається на те, що суд апеляційної інстанції встановив нові обставини справи, на які позивач не посилався, вийшовши за межі доводів та вимог апеляційної скарги. На думку скаржника, такими обставинами є неприйняття відповідачем рішення за результатами звернення позивача з листом № 1245 про надання згоди на здійснення невід`ємних поліпшень орендованого майна, і мотиви, з яких виходив суд апеляційної інстанції, спростовуються іншими обставинами справи та доказами у їх сукупності. До того ж сторони не заперечували відсутність обставин звернення позивача до відповідача з відповідним листом.

Відповідачем вмотивовано подання касаційної скарги на підставі п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, а саме - апеляційний суд застосував положення ст. 269 ГПК України не врахувавши позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 01.12.2021 у справі № 910/13604/20.

Також не погоджуючись з рішенням місцевого та постановою апеляційного господарських судів, позивач звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

В обґрунтування своїх вимог скаржник посилається на те, що апеляційний суд дійшов помилкового висновку про те, що відповідач не приймав у встановленому порядку рішення за результатами звернення позивача з листом № 1245 про надання згоди на здійснення невід`ємних поліпшень орендованого майна. Крім цього, суди мали досліджувати оспорюване рішення відповідача в частині зазначених у ньому підстав для відмови в наданні згоди на невід`ємні поліпшення орендованого майна, зокрема щодо правомірності застосування до спірних правовідносин норми ч. 6 ст. 21 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", а не встановлювати та досліджувати попередні звернення ПАТ "Київхліб" з аналогічними заявами, що призвело до неправильного вирішення справи. На думку ПАТ "Київхліб" зазначені обставини жодним чином не стосуються останнього звернення ПАТ «Київхліб» 09.09.2020 листом №1245 до РВ ФДМУ по м. Києву, яке було предметом розгляду РВ ФДМУ по м. Києву, на підставі якого останнім було прийнято рішення від 15.02.2021 №30-09/1214 про відмову, яка є предметом позову. При цьому судами не правильно застосовано норму ч. 6 ст. 21 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", оскільки позивач отримав майно в оренду в порядку проведення аукціону або конкурсу. До того ж суди не застосували ч. 2 ст. 284 ГК України, оскільки норма ч. 6 ст. 21 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" сама по собі погіршує становище орендаря, та, відповідно, не повинна розповсюджуватися на укладений між сторонами договір оренди. Також апеляційний господарський суд застосував висновки Верховного Суду, які не підлягають врахуванню у цій справі.

Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 01.02.2022 відкрито провадження за касаційною скаргою позивача з підстави, передбаченої п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, та за касаційною скаргою відповідача з підстави, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, призначено їх до розгляду у відкритому судовому засіданні на 01.03.2022 та надано строк на подання відзивів на касаційні скарги до 17.02.2022.

До Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від Державне підприємство Український державний інститут по проектуванню підприємств рибного господарства і промисловості "Укррибпроект" надійшов відзив на касаційну скаргу Регіонального відділення Фонду державного майна України по місту Києву, у якому третя особа-1 просить касаційну скаргу відповідача задовольнити, рішення місцевого господарського суду залишити без змін, а мотивувальну частину постанови суду апеляційної інстанції змінити.

До Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від Державного рибного агентства України надійшов відзив на касаційні скарги, у якому третя особа-2 просить касаційні скарги Регіонального відділення Фонду державного майна України по місту Києву та Приватного акціонерного товариства "Київхліб" залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Також до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від Регіонального відділення Фонду державного майна України надійшов відзив на касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Київхліб", у якому відповідач просить касаційну скаргу позивача залишити без задоволення.

Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 11.04.2022 повідомлено учасників справи, що судове засідання з розгляду касаційних скарг Регіонального відділення Фонду державного майна України по місту Києву та Приватного акціонерного товариства "Київхліб" у справі № 910/3406/21 відбудеться 31.05.2022.

Заслухавши доповідь головуючого судді, пояснення представників учасників справи, переглянувши в касаційному порядку постанову апеляційного та рішення місцевого господарських судів, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла наступних висновків.

Щодо касаційної скарги відповідача.

Відповідно до ч. 1 ст. 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Пунктом 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України підставою касаційного оскарження судових рішень визначено застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.

Суд враховує, що судовими рішеннями в подібних правовідносинах є такі рішення, де подібними є (1) предмети спору, (2) підстави позову, (3) зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини, а також має місце (4) однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (аналогічна позиція викладена у постановах ВП ВС від 05.06.2018 у справі № 523/6003/14-ц, від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16, від 20.06.2018 у справі № 755/7957/16-ц, від 26.06.2018 у справі № 2/1712/783/2011, від 26.06.2018 у справі № 727/1256/16-ц, від 04.07.2018 у справі № 522/2732/16-ц).

Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних судових рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи ((див. постанови Верховного Суду від 27.03.2018 у справі № 910/17999/16 (пункт 32); від 25.04.2018 у справі № 925/3/17 (пункт 38); від 16.05.2018 року у справі № 910/24257/16 (пункт 40); від 05.06.2018 у справі № 243/10982/15-ц (пункт 22); від 31.10.2018 у справі № 372/1988/15-ц (пункт 24); від 05.12.2018 у справах № 522/2202/15-ц (пункт 22) і № 522/2110/15-ц (пункт 22); від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц (пункт 22)).)

При цьому колегія суддів враховує позицію, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 (провадження №14-16цс20), відповідно до якої у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.

На предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Водночас колегія суддів зазначає, що слід виходити також з того, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

Відповідачем вмотивовано подання касаційної скарги на підставі п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, а саме - апеляційний суд застосував положення ст. 269 ГПК України не врахувавши висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 01.12.2021 у справі № 910/13604/20. Колегія суддів зазначає, що у справі № 910/13604/20 Верховним Судом винесено постанову 28.10.2021, а не 01.12.2021 як помилково вказує скаржник, і вважає вказане опискою, у зв`язку з чим досліджує в якості неврахування висновків Верховного Суду саме постанову від 28.10.2021.

Так у справі № 910/13604/20 Комунальне підприємство "Київтранспарксервіс" звернулося до суду з позовом до Фізичної особи-підприємця, в якому з урахуванням заяви про збільшення розміру позовних вимог просило стягнути з відповідача заборгованість у розмірі 24 728,71 грн.

Рішенням місцевого господарського суду позов було задоволено частково: стягнуто з Фізичної особи-підприємця на користь Комунального підприємства "Київтранспарксервіс" заборгованість у сумі 18 447,00 грн. В іншій частині позову відмовив. Місцевий господарський суд виходив з того, що доведеною та такою, що підлягає стягненню з відповідача на користь позивача є заборгованість у сумі 18 447,00 грн за квітень, травень та червень 2020 року.

В свою чергу апеляційний господарський суд своєю постановою скасував рішення місцевого господарського суду, ухвалив нове рішення, яким відмовив у задоволенні позовних вимог.

Верховний Суд, скасовуючи постанову апеляційного господарського суду та направляючи справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, зазначив, що суд апеляційної інстанції, переглядаючи рішення суду першої інстанції в неоскарженій частині щодо позивних вимог про стягнення з відповідача 18 447,00 грн основного боргу за квітень, травень, червень 2020 року, безпідставно вийшов за межі обсягу апеляційного оскарження, чим порушив норму ч. 1 ст. 269 ГПК України, що потягло за собою переоцінку доказів та встановлення обставин, які не входили до предмету доказування в оскарженій скаржником частині. При цьому суд апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові не встановив та не зазначив жодного допущеного місцевим господарським судом порушення норм процесуального права, яке в розумінні ч. 3 ст. 277 ГПК України є обов`язковою підставою для скасування рішення, та яке відповідно до ч. 4 ст. 269 ГПК України надає суду апеляційної інстанції право вийти за межі доводів та вимог апеляційної скарги. З огляду на те, що позивач не оскаржував рішення місцевого господарського у цій справі в частині задоволених позовних вимог, враховуючи межі перегляду справи в суді апеляційної інстанції, апеляційний господарський суд мав переглянути справу № 910/13604/20 та перевірити законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції виключно в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а не скасовувати судовий акт попередньої інстанції у повному обсязі.

При цьому Верховний Суд вказав, що принцип диспозитивності визначає межі здійснення господарським судом та учасниками справи їхніх процесуальних прав та обов`язків, надає учасникам справи можливість вільно розпоряджатися своїми правами щодо предмета спору та визначає обов`язок суду здійснювати провадження у справі виключно за зверненням особи, поданим до суду у відповідній процесуальній формі. Реалізація принципу диспозитивності у процесі здійснення правосуддя спрямована на досягнення справедливого балансу між суб`єктами судового процесу і визначає межі процесуальних дій суду у розгляді справи.

При цьому обсяг вимог апеляційного оскарження - це визначений скаржником, а у випадках, передбачених процесуальним законом, напрям та зміст перевірки судового рішення. Межами апеляційного перегляду процесуальний закон визначає повноваження суду апеляційної інстанції за результатами розгляду вимог апеляційної скарги (ст. 275 ГПК України), вихід за межі яких в разі неправильного застосування судом норм матеріального права допускається виключно в межах заявленого скаржником обсягу апеляційного оскарження судового рішення.

Таким чином, у справі № 910/13604/20 Верховний Суд постановою від 28.10.2021 скасував постанову суду апеляційної інстанції у зв`язку з тим, що останній розглянув позовні вимоги у тій частині, яка в апеляційному порядку не оскаржувалася.

Водночас у справі № 910/3406/21 суд апеляційної інстанції не виходив за межі оскаржуваних позовних вимог, оскільки рішення місцевого господарського суду оскаржувалось позивачем в повному обсязі, і надав свою оцінку наявним у справі доказам, що не суперечить ст. 269 ГПК України, за результатами якої дійшов висновку про відсутність причинно-наслідкового зв`язку між листом ПАТ "Київхліб" №1245 від 09.09.2020 та листом РВ ФДМУ по м. Києву № 30-09/1214 від 15.02.2021 (який і оскаржує позивач), та зазначив, що РВ ФДМУ по м. Києву не приймало у встановленому порядку (в т.ч. і 05.02.2021) рішення за результатами звернення ПАТ "Київхліб" з листом №1245 від 09.09.2020 (зареєстровано РВ ФДМУ по м. Києву за вх. №7476 від 10.09.2020) про надання згоди на здійснення невід`ємних поліпшень орендованого державного майна за договором оренди від 07.12.2020 №4699.

У вказаному висновку відсутнє порушення ст. 269 ГПК України, і скаржнику слід було оскаржувати постанову суду апеляційної інстанції саме з підстав неправильної і неповної оцінки наявних у матеріалах справи доказів, проте відповідач обрав саме п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України - неврахування висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 28.10.2021 у справі № 910/13604/20. Разом з тим, правовідносини у справах № 910/13604/20 та № 910/3406/21 не є подібними.

Верховний Суд звертає увагу на те, що правильність оформлення касаційної скарги, зокрема, її вимоги, зміст та підстави касаційного оскарження, покладається саме на заявника касаційної скарги, а Верховний Суд не наділений повноваженнями за скаржника доповнювати касаційну скаргу відповідними міркуваннями та вирішувати замість нього правильність визначення посилання на постанови Верховного Суду в якості підстав касаційного оскарження, оскільки вказане порушувало б принцип змагальності учасників справи.

Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі п. 1 ч. 2 ст. 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають з подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.

Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а отже, системність та послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів.

Суб`єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії.

У справі ЄСПЛ "Sunday Times v. United Kingdom" суд вказав, що прописаний у Конвенції термін "передбачено законом" передбачає дотримання такого принципу права як принцип визначеності. Суд стверджує, що термін "передбачено законом" передбачає не лише писане право, як-то норми писаних законів, а й неписане, тобто усталені у суспільстві правила та засади моральності суспільства.

До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика.

Суд нагадує, що вирази "законний" та "згідно з процедурою, встановленою законом" зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, але й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним.

Крім того, суттєвим є той факт, що застосовне національне право відповідає поняттю "законність", визначеному Конвенцією, яка вимагає, щоб усе право - писане чи неписане - було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, у разі потреби - з належною консультацією, передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, які може спричинити така дія (рішення ЄСПЛ у справі "Steel and others v. The United Kingdom").

Європейський суд з прав людини зазначає, що сторони судового провадження повинні мати право очікувати застосування до їхньої справи чинних норм процесуального законодавства (рішення ЄСПЛ від 21.10.2010 у справі "Diya 97 v. Ukraine").

Правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні.

У рішенні ЄСПЛ у справі "Гарсія Манібардо проти Іспанії" від 15.02.2000 зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (рішення від 02.03.1987 у справі "Monnel and Morris v. the United Kingdom", серія A, № 115, с. 22, п.56, а також рішення від 29.10.1996 у справі "Helmers v. Sweden", серія A, № 212-A, с.15, п. 31).

Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а встановлення законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (правова позиція, викладена в ухвалі ОП КГС від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).

З урахуванням наведеного суд касаційної інстанції дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою відповідача у справі на підставі п. 5 ч. 1 ст. 296 ГПК України, оскільки правовідносини у справах № 910/13604/20 та № 910/3406/21 не є подібними.

Щодо касаційної скарги позивача.

Згідно з п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Зі змісту вказаної норми вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію відносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору.

Таким чином, у разі подання касаційної скарги на підставі п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання щодо необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи.

Позивачем вмотивовано подання касаційної скарги на підставі п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, а саме - відсутній висновок Верховного Суду стосовно застосування: ч. 6 ст. 21 Закону України "Про оренду державного та комунального майна"; не застосовано до спірних правовідносин ч. 2 ст. 284 Господарського кодексу України; не застосовано до спірних правовідносин п. 4.4. договору, чим порушено ч. 2 ст. 6, ч. 1 ст. 627, ст. 629 Цивільного кодексу України; не застосовано до спірних правовідносин ст. 58 Конституції України; не застосовано п.п. 2, 3 Порядку № 686, а також вказано, що апеляційний суд дійшов помилкового висновку про те, що відповідач не приймав у встановленому порядку рішення за результатами звернення позивача з листом № 1245 про надання згоди на здійснення невід`ємних поліпшень орендованого майна.

Апеляційний господарський суд відмовив у задоволенні позовних вимог змінивши мотивувальну частину рішення місцевого господарського суду, а саме з таких підстав: щодо першої позовної вимоги - у зв`язку з відсутністю причинно-наслідкового зв`язку між листом позивача №1245 від 09.09.2020 та листом відповідача № 30-09/1214 від 15.02.2021, що дає підстави для висновку, що РВ ФДМУ по м. Києву не приймало у встановленому порядку (в т.ч. і 05.02.2021) рішення за результатами звернення ПрАТ "Київхліб" з листом №1245 від 09.09.2020 (зареєстровано РВ ФДМУ по м. Києву за вх. №7476 від 10.09.2020) про надання згоди на здійснення невід`ємних поліпшень орендованого державного майна за договором оренди від 07.12.2020 №4699; щодо другої позовної вимоги - у зв`язку з тим, що вказана вимога є похідною від вимоги ПАТ "Київхліб" про визнання недійсною та скасування відмови РВ ФДМУ по м. Києву у листі № 30-09/1214 від 15.02.2021 у здійсненні ПАТ "Київхліб" невід`ємних поліпшень вказаного орендованого державного майна, у задоволенні якої відмовлено, та що навіть скасування спірного рішення (викладеного у листі від 15.02.2021 №30-09/1214) РВ ФДМУ по м. Києву не призведе до поновлення прав позивача, оскільки такі вимоги не є ефективним способом захисту права позивача. При цьому апеляційний господарський суд дійшов висновку про те, що до застосування у спірних правовідносинах підлягають положення Закону України "Про оренду державного та комунального майна" від 03.10.2019 № 157-ІХ.

Оскільки апеляційний господарський суд відмовив у задоволенні позову саме з цих підстав, то дослідженню Верховним Судом в першу чергу підлягають висновки апеляційного суду стосовно правильності застосування положень Закону України "Про оренду державного та комунального майна" від 03.10.2019 (ч. 6 ст. 21) та стосовно наявності або відсутності причинно-наслідкового зв`язку між зверненням позивача №1245 від 09.09.2020 та листом відповідача № 30-09/1214 від 15.02.2021.

Відмовляючи у наданні ПАТ "Київхліб" згоди на здійснення невід`ємних поліпшень, РВ ФДМУ по м. Києву як на підставу такого рішення вказало на ч. 6 ст. 21 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (№ 157-ІХ від 03.10.2019).

Судами обох інстанцій встановлено, що договір оренди укладений 07.12.2009 під час дії Закону України "Про оренду державного та комунального майна" від 10.04.1992 №2269-ХІІ.

Однак на момент звернення ПАТ "Київхліб" (позивач) до РВ ФДМК по м. Києву (відповідач) 09.09.2020 з листом (вих. №1245) про надання згоди на здійснення невід`ємних поліпшень орендованого державного майна та відмови РВ ФДМУ по м. Києву листом від 15.02.2021 (вих. №30-09/1214) ПАТ "Київхліб" у погодженні клопотання про здійснення невід`ємних поліпшень орендованого державного майна набрав чинності Закон України "Про оренду державного та комунального майна" від 03.10.2019 № 157-ІХ.

Тобто, станом на момент прийняття РВ ФДМУ по м. Києву рішення про відмову ПАТ "Київхліб" у наданні згоди на здійснення невід`ємних поліпшень орендованого державного майна Закон України "Про оренду державного та комунального майна" від 10.04.1992 №2269-ХІІ втратив чинність (01.02.2020) та набув чинності Закон України "Про оренду державного та комунального майна" від 03.10.2019 №157-ІХ.

Вирішуючи питання щодо дії закону в часі, обов`язково необхідно враховувати зміст конституційного принципу незворотності дії закону у часі та негайної дії норми процесуального права, а також аналізувати рішення Конституційного Суду України щодо порядку застосування норми права у часі та вже сформовану практику Верховного Суду із зазначеного питання.

Позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів неодноразово висловлював Конституційний Суд України.

Так, згідно з висновками щодо тлумачення змісту ст. 58 Конституції України, викладеними у рішеннях Конституційного Суду України від 13.05.1997 №1-зп, від 09.02.1999 №1-рп/99, від 05.04.2001 № 3-рп/2001, від 13.03.2012 №6-рп/2012, закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.

У рішенні від 03.10.1997 №4-зп Конституційний Суд України також надав роз`яснення порядку набрання чинності Конституцією України та іншими нормативно-правовими актами.

Зокрема, зазначається, що конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному. Звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього. Загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше, тобто діє правило lex posterior derogat priori - "наступний закон скасовує попередній". Таким чином, єдиний орган конституційної юрисдикції фактично передбачив порядок подолання правових колізій шляхом застосування принципу, відповідно до якого новий закон скасовує положення закону, прийнятого раніше, якщо обидва ці закони регулюють аналогічні види правовідносин та містять суперечливі між собою положення. Важливим є те, що Конституційний Суд України використав поняття "прийняття акта", а не набрання чинності, оскільки бувають випадки суттєвого розходження в часі цих двох юридичних фактів стосовно однопредметних актів. Отже, залежно від порядку набрання чинності нормативно-правовим актом, може бути застосовано декілька способів його дії у часі. Зокрема, як зазначено у п. 2 рішення Конституційного Суду України від 09.02.1999 №1-рп/99, перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися, зокрема: негайно (безпосередня дія), шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретроактивна форма). Перша форма застосовується у разі, якщо нормативно-правовий акт прийнято на момент виникнення правовідносин та він залишається чинним на час, коли правовідношення припинило своє існування. У випадку, якщо у новоприйнятому нормативно-правовому акті визначено особливий порядок набрання ним чинності, у тому числі визначено перехідний період, під час якого залишаються чинними окремі норми скасованого ним нормативно-правового акта, застосовується ультраактивна форма. Третя форма дії є актуальною у разі прийняття нормативно-правових актів, які пом`якшують або скасовують відповідальність особи. На підставі аналізу наведених вище рішень Конституційного Суду України, що містять офіційні тлумачення положень Основного Закону стосовно дії нормативно-правового акта у час, доцільно зробити висновок про те, що судом під час розгляду справи має застосовуватися той нормативно-правовий акт, який набув чинності та залишається чинним на момент виникнення та припинення спірних правовідносин.

Враховуючи період виникнення спірних правовідносин (дати звернення ПАТ "Київхліб" про отримання дозволу на здійснення невід`ємних поліпшень та відмови РВ ФДМУ по м. Києву у наданні такої згоди), загальні принципи дії нормативно-правових актів в часі, а також погодження сторонами в п. 10.12 договору оренди № 4699 від 07.12.2009, що не врегульовані цим договором взаємовідносини сторін регулюються чинним законодавством України, Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що до застосування у спірних правовідносинах підлягають положення Закону України "Про оренду державного та комунального майна" від 03.10.2019 № 157-ІХ.

Водночас колегія суддів вважає передчасним висновок апеляційного господарського суду стосовно того, що між зверненням позивача №1245 від 09.09.2020 та листом відповідача № 30-09/1214 від 15.02.2021 відсутній причинно-наслідковий, та як наслідок - що відповідач не приймав у встановленому порядку (в т.ч. і 05.02.2021) рішення за результатами звернення ПАТ "Київхліб" з листом №1245 від 09.09.2020 (зареєстровано РВ ФДМУ по м. Києву за вх. №7476 від 10.09.2020) про надання згоди на здійснення невід`ємних поліпшень орендованого державного майна за договором оренди від 07.12.2020 №4699.

Відповідно до положень ст. 236 ГПК України законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Рішення господарського суду має ґрунтуватись на оцінці наданих учасниками справи доказів в підтвердження своїх вимог або заперечень, та на повному з`ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Верховний Суд звертає увагу на те, що хоча поняття "обґрунтованого" рішення не можна тлумачити як таке, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент учасників справи, а міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення, проте суд у будь-якому випадку, навіть без відображення окремих аргументів у своєму рішенні (якщо він вважає їх такими, що не впливають на правильне рішення спору або не відносяться до суті справи), повинен, під час розгляду справи, надати оцінку всім аргументам учасників справи в силу імперативних приписів ст. 236 ГПК України, особливо тим, оцінка яких є необхідною для правильного вирішення спору.

Очевидним є те, що встановлення обставин того, що відповідачем було відмовлено у наданні згоди на здійснення невід`ємних поліпшень орендованого майна у відповідь на відповідне звернення позивача є першочергово важливим для правильного вирішення спору, оскільки саме на цій обставині ґрунтуються позовні вимоги ПрАТ "Київхліб".

Статтею 73 ГПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно з положеннями ч. 1 ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно до ст.ст. 76 77 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Положеннями ст. 86 ГПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили.

Обов`язок із доказування необхідно розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Керуючись межами перегляду справи в касаційній інстанції, не вдаючись до вирішення питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, або додаткової перевірки доказів, Верховний Суд зазначає, що апеляційний суд обмежившись формальним дослідженням листування (номеру і дати відповідних листів) між позивачем та відповідачем не перевірив та не встановив, але і не спростував саму обставину звернення позивача до відповідача з метою надання згоди на здійснення невід`ємних поліпшень орендованого майна та не дослідив чи відмовляв відповідач у такому зверненні чи ні, а також не перевірив правомірність відповідної відповіді відповідача.

При цьому апеляційним судом не враховано, що сторони не заперечували існування відповідного листування, та що відповідачем відмовлено у наданні відповідної згоди на звернення позивача. До того ж у матеріалах справи наявні інші докази, в якості підтвердження доводів сторін (зокрема як сам встановив апеляційний суд - листом від 06.11.2020 № 30-09/9819 відповідач звернувся до ФДМУ за наданням роз`яснень зі спірного питання щодо наявності підстав надання згоди на здійснення невід`ємних поліпшень за зверненням орендаря листом від 09.09.2020 №1245), яким апеляційним господарським судом не надано відповідної оцінки.

З урахуванням приписів ст. 73 ГПК України, вказане може підтверджуватись будь-якими іншими доказами, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, а відповідач - свої заперечення.

До того ж якщо виходити з висновків суду апеляційної інстанції - що відповідач не приймав у встановленому порядку (в т.ч. і 05.02.2021) рішення за результатами звернення ПАТ "Київхліб" з листом №1245 від 09.09.2020 (зареєстровано РВ ФДМУ по м. Києву за вх. №7476 від 10.09.2020) про надання згоди на здійснення невід`ємних поліпшень орендованого державного майна за договором оренди від 07.12.2020 №4699, то незрозумілим вбачається дослідження застосування ч. 6 ст. 21 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", під час якого апеляційний суд зазначив, що станом на момент прийняття РВ ФДМУ по м. Києву рішення про відмову ПАТ "Київхліб" у наданні згоди на здійснення невід`ємних поліпшень орендованого державного майна Закон України "Про оренду державного та комунального майна" від 10.04.1992 №2269-ХІІ втратив чинність (01.02.2020) та набув чинності Закон України "Про оренду державного та комунального майна" від 03.10.2019 №157-ІХ.

Разом з тим, відповідно до ст. 238 ГПК України, у мотивувальній частині рішення зазначаються, зокрема: перелік обставин, які є предметом доказування у справі; перелік доказів, якими сторони підтверджують або спростовують наявність кожної обставини, яка є предметом доказування у справі; висновок суду про те, яка обставина, що є предметом доказування у справі, визнається судом встановленою або спростованою з огляду на більшу вірогідність відповідних доказів; мотиви визнання доказів більш вірогідними щодо кожної обставини, яка є предметом доказування у справі; мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику;

Крім цього, відповідно до ст. 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено, зокрема, забезпечення права на апеляційний перегляд справи.

Так само і ч. 3 ст. 2 ГПК України до основних засад (принципів) господарського судочинства віднесено забезпечення права на апеляційний перегляд справи.

Вказані норми не є суто декларативними - їх необхідно розуміти не лише як положення законодавства, які надають особам безумовне право подавати апеляційну скаргу на рішення судів, які розглянули відповідну справу як суди першої інстанції, але і враховувати, що вони визначають принципи самого судочинства, які покладають на суд певні обов`язки з розгляду таких скарг і перегляду відповідних судових рішень (з урахуванням обмежень інстанційного перегляду).

Зокрема, ч. 1 ст. 269 ГПК України визначає, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

При цьому законодавець у ст. 282 ГПК України закріпив, що постанова суду апеляційної інстанції складається, зокрема, з мотивувальної частини із зазначенням: а) встановлених судом першої інстанції та неоспорених обставин, а також обставин, встановлених судом апеляційної інстанції, і визначених відповідно до них правовідносин; б) доводів, за якими суд апеляційної інстанції погодився або не погодився з висновками суду першої інстанції; в) мотивів прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу; г) чи були і ким порушені, невизнані або оспорені права чи інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду.

Усунувшись від виконання вказаних обов`язків, суд апеляційної інстанції не з`ясував обставин того, чи було відповідачем відмовлено у наданні згоди на здійснення невід`ємних поліпшень орендованого майна у відповідь на відповідне звернення позивача, щодо чого самі сторони не заперечували, та, по суті, відмовив в позові з формальних підстав.

Вказані порушення не можуть бути усунуті Верховним Судом в силу меж перегляду справи судом касаційної інстанції і взагалі унеможливлюють здійснення касаційного перегляду справи по суті заявлених вимог, однак оцінка викладених вище обставин та доводів є необхідною для правильного вирішення спору по суті.

Оскільки дослідження підстав касаційного оскарження напряму залежить від повноти встановлених судами обох інстанцій обставин справи, зі встановленням яких апеляційним судом Верховний Суд не погоджується, передчасним є формування інших відповідних висновків, про які зазначає позивач у своїй касаційній скарзі в частині обґрунтування п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України.

Враховуючи викладене та беручи до уваги передбачені ГПК України межі перегляду справи в касаційній інстанції, які не дають їй права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази, а також зважаючи на положення ч. 4 ст. 310 ГПК України, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку, що постанова апеляційного господарського суду у даній справі підлягає скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Оскільки касаційна скарга позивача підлягає частковому задоволенню, а справа - передачі для здійснення нового розгляду до апеляційного господарського, з урахуванням положень ст. 129 ГПК України розподіл судових витрат у справі має здійснити господарський суд, який прийматиме рішення по суті спору, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Керуючись ст.ст. 296 300 301 308 310 314 315 317 ГПК України, Верховний Суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Касаційне провадження за касаційною скаргою Регіонального відділення Фонду державного майна України по місту Києву на постанову Північного апеляційного господарського суду від 01.12.2021 у справі № 910/3406/21 закрити.

Касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Київхліб" задовольнити частково.

Постанову Північного апеляційного господарського суду від 01.12.2021 у справі № 910/3406/21 скасувати.

Справу № 910/3406/21 направити на новий розгляд до Північного апеляційного господарського суду.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Могил С.К.

Судді: Мачульський Г.М.

Случ О.В.