ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 вересня 2022 року

м. Київ

cправа № 910/3493/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Дроботової Т. Б. - головуючого, Багай Н. О., Чумака Ю. Я.,

секретар судового засідання - Денисюк І. Г.,

за участю представників:

позивача - Яценка О. С.,

відповідача - Дяковського О. С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу фізичної особи-підприємця Глєбова Олександра Львовича

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 19.01.2022 (судді: Іоннікова І. А. - головуючий, Тарасенко К. В., Разіна Т. І.) у справі

за позовом Житлово-будівельного кооперативу "Арсеналець-30"

до фізичної особи-підприємця Глєбова Олександра Львовича

про стягнення 9283,05 грн та зобов`язання звільнити приміщення,

В С Т А Н О В И В:

1. Короткий зміст позовних вимог і заперечень

1.1. У березні 2021 року Житлово-будівельний кооператив "Арсеналець-30" (далі - ЖБК "Арсеналець-30") звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до фізичної особи-підприємця Глєбова Олександра Львовича (далі - ФОП Глєбов О. Л.) про стягнення 9283,05 грн заборгованості та зобов`язання відповідача припинити користування та звільнити нежитлові приміщення (колясочні), розташовані на першому поверсі у будинках 19, 21 на вул. Милославській в м. Києві.

На обґрунтування позову позивач посилався на систематичне порушення відповідачем умов договору про встановлення сервітуту від 01.01.2019 (далі - договір від 01.01.2019) стосовно внесення плати за користування майном внаслідок чого у відповідача утворилася заборгованість у сумі, заявленій до стягнення, і що, у свою чергу, стало підставою для дострокового розірвання позивачем спірного договору, як то передбачено положеннями пункту 7.1.1 цього договору.

1.2. Відповідач заперечував проти задоволення позову, вважаючи його необґрунтованим та безпідставним.

2. Короткий зміст судових рішень

2.1. Рішенням Господарського суду міста Києва від 07.09.2021 (суддя Мандриченко О. В.) позов задоволено частково. Стягнуто з ФОП Глєбова О. Л. на користь ЖБК "Арсеналець-30" заборгованості в сумі 9283,05 грн. У решті позову відмовлено.

Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із доведеності матеріалами справи факту наявності заборгованості у відповідача у сумі, заявленій до стягнення. Водночас, відмовляючи у позові про зобов`язання відповідача припинити користування та звільнити спірні приміщення, місцевий господарський суд виходив із того, що оскільки позивачем не надано належних доказів на підтвердження дострокового одностороннього розірвання спірного договору, то такий договір є чинним, і, відповідно, підстав для звільнення відповідачем займаних приміщень немає.

2.2. Постановою Північного апеляційного господарського суду від 19.01.2022 (судді: Іоннікова І. А. - головуючий, Тарасенко К. В., Разіна Т. І.) рішення Господарського суду міста Києва від 07.09.2021 скасовано в частині відмови в задоволенні позовної вимоги про припинення користування та звільнення нежитлових приміщень. Прийнято нове рішення, яким задоволено вказану позовну вимогу, та зобов`язано ФОП Глєбова О. Л. припинити користуватися та звільнити нежитлові приміщення ("колясочні"), розташовані на першому поверсі у будинках 19, 21 на вул. Милославській в м. Києві.

Переглядаючи справу в апеляційному порядку, суд апеляційної інстанції установив, що місцевий господарський суд не врахував та не здійснив належного дослідження у сукупності наявних в матеріалах справи доводів та заперечень сторін, а також доказів, наданих на їх підтвердження з урахуванням правил та критеріїв оцінки доказів визначених процесуальним законодавством. Так, апеляційний господарський суд зазначив про те, що висновок суду першої інстанції про наявність у матеріалах справи лише одного доказу стосовно одностороннього розірвання позивачем договору, з якого не можливо встановити та ідентифікувати який саме документ був відправлений позивачем на адресу відповідача у зв`язку з систематичним порушенням відповідачем умов договору щодо внесення плати за користування нежитловими приміщеннями, зроблено за неналежного дослідження інших наявних у матеріалах справи доказів, зокрема вимоги позивача про припинення користування та звільнення відповідачем спірних нежитлових приміщень, врученої відповідачеві 14.02.2021. Отже, враховуючи систематичне порушення відповідачем своїх зобов`язань за договором більше трьох місяців щодо внесення плати за користування майном, та з урахуванням того, що на момент апеляційного розгляду справи заборгованість відповідачем не була погашеною, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог про припинення користування та звільнення нежитлових приміщень.

3. Короткий зміст касаційної скарги

3.1. Не погоджуючись з ухваленою у справі постановою, ФОП Глєбов О. Л. звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Північного апеляційного господарського суду від 19.01.2022, в якій просив її скасувати та прийняти нове рішення про відмову у задоволенні позову про припинення договору та зобов`язання повернути приміщення.

Скаржник вважає постанову у справі ухваленою з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права; на обґрунтування підстав касаційного оскарження скаржник посилається на положення пунктів 1, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, а саме (1) застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, а саме у постанові від 01.12.2021 у справі № 916/647/21 щодо застосування статті 795 Цивільного кодексу України; (2) ненадання судом належної оцінки умовам спірного договору, зокрема його пункту 8.2, в якому визначено підстави пролонгації договору, а також встановлення судом апеляційної інстанції обставин справи на підставі недопустимих доказів, а саме вимоги про повернення майна, котра, як вважає скаржник не відповідає встановленій формі.

3.2. Від позивача надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому він просить оскаржену у справі постанову залишити без змін як таку, що ухвалена з дотриманням вимог законодавства, а касаційну скаргу - без задоволення.

4. Розгляд касаційної скарги та позиція Верховного Суду

4.1. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, дослідивши в межах заявлених вимог наведені у касаційній скарзі доводи та заперечення на них, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судами норм матеріального і процесуального права, колегія суддів не вбачає підстав для задоволення поданої касаційної скарги з огляду на таке.

4.2. Як свідчать матеріали справи та установили попередні судові інстанції, 01.01.2019 між ЖБК "Арсеналець-30" (кооператив) та ФОП Глєбовим О. Л. (користувач) був укладений договір про встановлення сервітуту, за умовами якого кооператив надає користувачу право обмеженого платного строкового користування спільним майном багатоквартирних будинків кооперативу на умовах, визначених цим договором, а саме нежитловими приміщеннями ("колясочні"), розташованими на першому поверсі у будинках 19, 21 на вул. Милославській в м. Києві.

За змістом пункту 2.3 спірного договору користувач вносить плату за користування сервітутом в розмірі та в порядку, визначеному у пунктах 3.1- 3.4 цього договору.

У пунктах 3.1- 3.3 договору сторони передбачили внесення плати в розмірі 2700,00 грн на місяць на банківський рахунок позивача щомісячно не пізніше 20 числа поточного місяця. Загальний розмір щомісячної плати може бути змінено за письмовою домовленістю сторін.

Згідно з положеннями пункту 7.1.1 договору від 01.01.2019 у разі порушення користувачем вимог пунктів 3.1, 3.2 цього договору кооператив має право в односторонньому порядку достроково розірвати цей договорі, попередивши про це користувача за 30 календарних днів.

Відповідно до пунктів 8.1, 8.2 договору від 01.01.2019 цей договір набирає чинності з моменту його підписання і діє до 31.12.2020, а в частині грошових зобов`язань між сторонами - до повного виконання сторонами своїх зобов`язань. У разі відсутності претензій сторін одна до одної за один місяць до закінчення терміну дії договору чинний договір вважається пролонгованим на тих самих умовах на термін 1 (один) рік.

01.02.2020 сторони у справі уклали додаткову угоду № 1 до спірного договору, якою внесли зміни до його пункту 3.1, збільшивши розмір щомісячної оплати до 3500,00 грн.

У подальшому 12.03.2020 сторони уклали додаткову угоду № 2 до договору, якою відповідача було звільнено від оплати за період із 12.03.2020 по 22.05.2020.

4.3. Предметом позову у цій справі є вимоги ЖБК "Арсеналець-30" про стягнення з ФОП Глєбова О. Л. 9283,05 грн заборгованості за договором від 01.01.2019 і зобов`язання відповідача припинити користування та звільнити нежитлові приміщення (колясочні), розташовані на першому поверсі у будинках 19 і 21 на вул. Милославській в м. Києві.

4.4. Ці вимоги місцевим господарським судом були задоволені лише в частині стягнення з ФОП Глєбова О. Л. на користь ЖБК "Арсеналець-30" заборгованості в сумі 9283,05 грн та відмовлено у решті позову.

За апеляційною скаргою ЖБК "Арсеналець-30", суд апеляційної інстанції в порядку положень статті 269 Господарського процесуального кодексу України, якою унормовано межі перегляду справи в суді апеляційної інстанції, переглянув рішення суду першої інстанції та оскарженою постановою скасував його в частині відмови в задоволенні позовної вимоги про припинення користування та звільнення нежитлових приміщень; прийняв нове рішення, яким задовольнив вказану позовну вимогу.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що статтею 627 Цивільного кодексу України унормовано, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно з положеннями статті 629 Цивільного кодексу України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Відповідно до статті 526 Цивільного кодексу України зобов`язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Статтею 525 Цивільного кодексу України встановлено, що одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

В силу вимог статті 530 Цивільного кодексу України якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Відповідно до приписів частин 1, 2 статті 651 Цивільного кодексу України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.

Згідно зі статтею 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Водночас за змістом частини 1 статті 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору.

Відповідно до положень статті 73 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Згідно з частинами 1, 3 статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Статтею 79 Господарського процесуального кодексу України унормовано, що наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були (аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 25.06.2020 у справі № 924/233/18).

Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17).

Згідно зі статтею 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Переглядаючи справу в апеляційному порядку на підставі положень статті 269 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції дослідив обставини та наявні у ній докази, надав оцінку доводам обох сторін та установив наявність правових підстав для зобов`язання відповідача припинити користування та звільнити нежитлові приміщення за доведеністю обставин дострокового одностороннього розірвання позивачем договору від 01.01.2019 у зв`язку з систематичним порушенням відповідачем зобов`язань щодо внесення плати за ним (більше трьох місяців), що передбачено у пункті 7.7.1 спірного договору, та наявністю несплаченої заборгованості за цим договором, скасувавши рішення суду першої інстанції в зазначеній частині та задовольнивши вказану позовну вимогу.

Апеляційний господарський суд констатував, що у наведеному випадку господарський суд першої інстанції не врахував і не здійснив належного дослідження у сукупності наявних в матеріалах справи доводів та заперечень сторін, а також доказів, наданих на їх підтвердження з урахуванням правил та критеріїв оцінки доказів, визначених процесуальним законодавством. Зокрема, суд апеляційної інстанції зазначив про те, що висновок суду першої інстанції про наявність у матеріалах справи лише одного доказу, з якого неможливо встановити та ідентифікувати який саме документ був відправлений позивачем на адресу відповідача щодо дострокового одностороннього розірвання позивачем договору у зв`язку з систематичним порушенням відповідачем умов договору щодо внесення плати за користування нежитловими приміщеннями, зроблено за неналежного дослідження інших наявних у матеріалах справи доказів, у тому числі вимоги позивача про припинення користування і звільнення відповідачем спірних нежитлових приміщень, врученої останньому 14.02.2021, що підтверджується описом вкладення, фіскальним чеком, накладною оператора зв`язку АТ "Укрпошта" за трек-номером 02064000359110 та роздруківкою із сайту АТ "Укрпошта".

Таким чином, за встановлених судом апеляційної інстанції обставин систематичного порушення відповідачем умов спірного договору в частині внесення плати за ним, наявності у відповідача непогашеної заборгованості та дострокового розірвання позивачем спірного договору в порядку та на умовах ним передбачених, суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог в частині припинення користування та звільнення відповідачем нежитлових приміщень.

4.5. Не погодившись із ухваленою у справі постановою суду апеляційної інстанції, відповідач оскаржив її до суду касаційної інстанції, обґрунтовуючи підстави касаційного оскарження пунктами 1, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

Так, за змістом наведеної норми підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку (пункт 1), та якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами 1, 3 статті 310 цього Кодексу (пункт 4).

Отже, предметом касаційного розгляду є законність та обґрунтованість оскаржуваного відповідачем судового рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

За змістом статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 16.01.2019 у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18), встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанції, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

З урахуванням наведеного суд касаційної інстанції не приймає і не розглядає доводи скаржника, наведені у касаційній скарзі, які пов`язані з переоцінкою доказів та встановленням обставин справи.

У касаційній скарзі скаржник обґрунтував наявність підстави для касаційного оскарження, передбаченої у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, і таке обґрунтування полягає у неврахуванні судом апеляційної інстанції під час ухвалення оскаржуваної постанови висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.

Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають з подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.

Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де схожі предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (такий правовий висновок викладено у пункті 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц).

При цьому колегія суддів враховує позицію, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 (провадження №14-16цс20), відповідно до якої у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.

На предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Колегія суддів суду касаційної інстанції зазначає, що неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах як підстави для касаційного оскарження, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі, де мали місце подібні правовідносини.

Водночас посилання скаржника на неврахування висновку Верховного Суду як на підставу для касаційного оскарження не можуть бути взяті до уваги судом касаційної інстанції, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення.

Касаційна інстанція відхиляє посилання скаржника на неврахування судом апеляційної інстанції висновку щодо застосування норми права (статті 795 Цивільного кодексу України), викладеного у постанові Верховного Суду від 01.12.2021 у справі № 916/647/21. Так, предметом позову у зазначеній справі є вимога фізичної особи-підприємця Кошель О. А., заявлена до Товариства з обмеженою відповідальністю "Санафарм", про зобов`язання відповідача усунути перешкоди у користуванні нерухомим майном шляхом звільнення нежитлового приміщення. Як на підставу позову позивач посилався на використання відповідачем спірного приміщення за відсутності передбачених законом підстав, що має наслідком порушення прав позивача, якому було передано приміщення в оренду на підставі відповідного договору, укладеного з фізичною особою-підприємцем Зозулею Ю. М. Скасовуючи судові рішення у справі та направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, Верховний Суд виходив із неможливості самостійного з`ясування усіх істотних обставини справи щодо виникнення та наявності у позивача права користування приміщенням, та, відповідно, наявності чи відсутності перешкод, створених відповідачем позивачу у користуванні спірним приміщенням, що може свідчити про наявність чи відсутність факту порушеного права позивача, чого не зробили й суди попередніх інстанцій.

Натомість у цій справі, в якій подано касаційну скаргу, спір стосується стягнення заборгованості за договором про встановлення сервітуту та звільнення нежитлових приміщень у зв`язку з систематичним порушенням відповідачем умов договору щодо внесення плати за ним, що стало підставою для дострокового одностороннього розірвання позивачем договору. За встановлених у цій справі обставин систематичного порушення відповідачем своїх зобов`язань за договором в частині внесення плати за користування майном, наявності у відповідача непогашеної заборгованості за договором та дострокового припинення спірного договору через односторонню відмову позивача від нього (що передбачено самим договором) у зв`язку із зазначеним допущеним порушенням його умов, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог про припинення користування та звільнення нежитлових приміщень.

Наведене свідчить про те, що за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями правовідносини в цій справі, яка розглядається, та зазначеній справі не є подібними з огляду на істотні відмінності у фактичних обставинах таких спорів, що зумовлює різний зміст спірних правовідносин, і виключає застосування вказаної правової позиції під час вирішення цього спору; аналіз висновків, зроблених судом апеляційної інстанції у постанові в справі, в якій подано касаційну скаргу, виходячи із встановлених судом апеляційної інстанції обставин справи та підстав для задоволення позову щодо припинення користування та звільнення нежитлових приміщень, не свідчить про їх невідповідність висновкам, викладеним у зазначеній постанові Верховного Суду, до того ж суд апеляційної інстанції під час ухвалення оскарженої у справі постанови не керувався положеннями статті 795 Цивільного кодексу України, висновок Верховного Суду щодо застосування якої, як вважає скаржник, не був урахований судом апеляційної інстанції.

З огляду на викладене підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не знайшла підтвердження.

Згідно з пунктом 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Як уже зазначалося, касаційну скаргу було подано також на підставі пункту 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України та мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції не дослідив зібраних у справі докази встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Відповідно до пункту 1 частини 3 статті 310 Господарського процесуального кодексу України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 цього Кодексу.

Таким чином, за змістом пункту 1 частини 3 статті 310 Господарського процесуального кодексу України достатньою підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є не саме по собі порушення норм процесуального права у виді недослідження судом зібраних у справі доказів, а зазначене процесуальне порушення у сукупності з належним обґрунтуванням скаржником заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 цього Кодексу.

Натомість зміст касаційної скарги свідчить про те, що доводи відповідача зводяться здебільшого до посилань на необхідність переоцінки вже оцінених судом апеляційної інстанції доказів, але, як уже зазначалося, підстава касаційного оскарження, наведена скаржником у касаційній скарзі (пункт 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України), у цьому випадку не отримала підтвердження після відкриття касаційного провадження. До того ж саме тільки посилання скаржника на те, що суд не в повному обсязі дослідив докази та не з`ясував дійсні обставини справи, без належного обґрунтування не можуть ставити під сумнів судове рішення; доводи касаційної скарги, які стосуються з`ясування обставин, вже встановлених судом апеляційної інстанції, та переоцінки вже оцінених ним доказів у справі, не можуть бути враховані судом касаційної інстанції з огляду на положення частини 2 статті 300 Господарського процесуального кодексу України.

За таких обставин колегія суддів не бере до уваги доводи скаржника про неповне дослідження судом апеляційної інстанції зібраних у справі доказів за умови відсутності підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

Разом із тим, колегія суддів не бере до уваги посилання скаржника на встановлення судом апеляційної інстанції обставин на підставі недопустимих доказів.

Відповідно до частин 1, 3 статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Обов`язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.

При цьому відповідно до статті 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Відповідно до частини 1, 2 статті 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються. Отже, недопустимі докази - це докази, які отримані внаслідок порушення закону. Відповідно, тягар доведення недопустимості доказу лежить на особі, яка наполягає на тому, що судом використано недопустимий доказ. Подібна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 02.03.2021 у справі № 922/2319/20, від 16.02.2021 у справі № 913/502/19, від 13.08.2020 у справі № 916/1168/17, від 16.02.2021 у справі 913/502/19, від 16.03.2021 у справі № 905/1232/19.

Як свідчить зміст касаційної скарги, скаржник послався на те, що суд апеляційної інстанції встановив обставини на підставі недопустимих доказів, а саме вимоги про повернення майна, котра, як вважає скаржник не відповідає встановленій формі. Проте такі доводи суд касаційної інстанції відхиляє, оскільки вони стосуються незгоди скаржника виключно з належністю доказу, перевірку якої суд касаційної інстанції, зважаючи на межі повноважень, визначених у статті 300 Господарського процесуального кодексу України, не здійснює та крім того, скаржник не доводить порушення порядку його отримання.

Таким чином, наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, також не отримала підтвердження під час касаційного провадження, що виключає скасування оскаржуваних судових рішень з цієї підстави.

5. Висновки Верховного Суду та розподіл судових витрат

5.1. Відповідно до положень статті 309 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

5.2. Ураховуючи, що Верховний Суд з підстави касаційного оскарження, визначеної у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, дійшов висновку про закриття касаційного провадження, а з підстави, визначеної у пункті 4 частини 2 статті 287 цього Кодексу, - про залишення оскаржуваної постанови без змін, судові витрати за розгляд касаційної скарги покладаються на скаржника.

Керуючись статтями 296 300 301 308 309 314 315 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

П О С Т А Н О В И В :

Касаційне провадження у справі № 910/3493/21 за касаційною скаргою фізичної особи-підприємця Глєбова Олександра Львовича, відкрите в частині підстави, передбаченої у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, закрити.

Касаційну скаргу фізичної особи-підприємця Глєбова Олександра Львовича залишити без задоволення.

Постанову Північного апеляційного господарського суду від 19.01.2022 у справі № 910/3493/21 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Т. Б. Дроботова

Судді Н. О. Багай

Ю. Я. Чумак